Отзывы на книгу «Интернат»

Глазам своим не поверил, когда увидел на ЛитРесе последний роман Сергея Жадана на русском. Нашлись добрые люди. Конечно, взяться за такую вещь непросто – роман о болевой точке, войне за Донбасс в январе 2015-го. Думаю, писать Сергею было еще сложнее, потому что эта война еще идет на его земле. Но он справился и снова высек на электронной бумаге мощную экзистенциальную фреску.

Главного героя героем никак не назовешь. Учитель украинского в небольшом поселке, лузер по жизни и обыватель по образу мыслей. Собственно, почти все персонажи романа такие же обыватели – живут текущими заботами, делают свое дело, знать ничего не хотят про политику и ни в чем общем и большом не участвуют ни на чьей стороне. Позиция понятная и знакомая, а в благополучной стране в спокойные времена даже комфортная. Поэтому крайне трудно осознать, что этого недостаточно, что рано или поздно выбор все равно делать придется или его сделают за тебя.

Герой лузер, но человек.

В книге нет ни батальных эпизодов, ни сцен убийств и насилия, но давящая атмосфера катастрофы еще страшнее. Автору вполне удается передать потерянность и беспомощность людей перед слепой и тупой машиной насилия, которую принесли на их землю оккупанты. И весь диапазон ответных реакций – от ненависти к врагу до коллаборационизма, от силы и достоинства до злорадства и равнодушия. При том что политически роман совершенно стерилен. Там не упоминаются украинцы и русские, имена политиков и названия политических партий. Даже воюющие стороны называются «наши» и «ваши», «те» или «эти» в зависимости от позиции говорящего. Это удачное решение. Как художник, автор сосредоточился на главной теме искусства – внутреннем мире человека. Для читателя, не знающего контекста, роман все равно создает впечатляющую картину поиска смысла и попыток обретения себя на фоне исторической катастрофы, а для знающего откроет в ней много точных и ярких деталей. И может быть, даст немного надежды.

Отличная книга! Это, пожалуй, лучшее литературное описание конфликта на Донбассе, которое я читал в свое время. Я почти чувствовал, что я был там.

Читать это было очень тяжело. Полное погружение в те события. И, наверное, подобное происходит сейчас, в ноябре 2022.

Написано мастерски, за исключением нескольких эпизодов нет сомнения, что так и было и так есть сейчас.

Книгу читала по настоятельной рекомендации друзей, ибо, по их мнению, это самая сильная книга Жадана… ну, не готова согласиться с такой громкой рецензией, однако книга весьма любопытная… Это – не глубокие самокопания или депрессивные сопли, нет… это – эмоции, зарисовки, чувства… Вот скорее всего – это именно чувства, которые автор выплеснул на страницы. У меня книга оставила немного горькое послевкусие, но передать чувства героев, на мой взгляд, у автора получилось. Приятного всем чтения!

Разбитая дорога, блокпосты... мешки с песком, изношенные шины... плакат на въезде "Доброго пути!", а сверху - красным: "Осторожно! Мины!" Помню, как писались эти строчки во время поездки в родной посёлок. Время совпадает с книжным. И вот книга "Интернат", заставляющая возвратиться памятью в 2015... Как неудачно выбрано время для чтения! Не чтение - мучение. Словно все три дня пути шла рядом с Пашей (позже к нам добавился малой Сашка из интерната) - скользя по грязи вперемешку со снегом, намокая под моросящим дождём, путаясь в туманах и дыму... "Хождение кругами чужой беды" оборачивалось хождением кругами своей беды, беды общей. Не знаю как другие читатели, но я физически ощущала усталость, безнадёжность, болезненное состояние души и тела.

Болезненные ощущения имеют обоснования. Сергей Жадан пишет слишком реалистично, ни одну строчку нельзя списать на выдумку, преувеличение. Чувство веры, убеждённость, что да, всё так и было, вызывают желание закрыть книгу и больше не открывать. Вместе с героем хочется назад в собственный кокон, назад в зону покоя, а не продолжать ходить по кругу – "от столовки до столовки, от приюта до приюта, из интерната до интерната". Основным сюжетным ходом я бы назвала становление/взросление героя. Взрослеет (резко, беспощадно) не только подросток Саша, прошедший вместе с дядей долгий путь домой, но и тридцатипятилетний учитель Паша. Горько, что школа взросления оказалась такой бесчеловечной. Автору удалось правдиво и безжалостно отобразить чувства тех, кто вдруг оказался в непонятной мясорубке. Страх? - Конечно, как не испугаться, когда рушится привычный мир. Но даже животный страх затмевал шок непонимания, растерянности. Разве нормальный человек может объяснить логически то, что творилось вокруг? И творится сейчас... История Паши и Саши ещё не окончена...

...Нічого не має. Нікого не шкода...

От є книги, про які так і хочеться вигукнути: «Вау!» Але от саме для цього роману такий вислів буде недоречний. Тому просто скажу: Інтернат - одна із найкращих книг, прочитаних мною за кілька останніх років. І не тому що вона про війну, яка ніби і не твоя, а все ж добре подумай, чия? І не тому що вона про байдужість, яка до фіналу поволі зникає і перетворюється майже на патріотизм, і навіть не тому, що це реалії, які відбуваються тут, з нами. З рештою, звикаєш до всього, навіть до того, що в твоїй країні йде війна, і це сумно. Тут щось інше, щось таке, що не піддається поясненню, щось, що ховається в серці, стискає душу. І запалює вогонь. Українська - не латина. Варто було вчителю української мови і літератури потрапити в пекло на сході, щоб це зрозуміти. Зрозуміти і закарбувати у свідомості: «Як я не помітив, що мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив?» Чому саме слова якогось американця (що йому до твоєї не твоєї війни?) так образили за мову?

Паша - типовий представник тих, кому байдуже. Байдуже на все, на людей, на країну, на події, що відбуваються навколо, навіть на свою родину, адже він не став на заваді, коли рідного племінника відправили до інтернату, при живій матері, дідусеві, та й врешті його, дядька. «Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто немає застосування в щоденному житті.» Так і живе, ніби чужинець, на рідній землі, ніби гість, у власній сім‘ї.

Та одного разу все зміниться. Одного разу прийде дивне усвідомлення - він інша людина, він уже не той, що ховається за своїм мовчанням, тобто не говорить зайвого, якость так вийшло, що його хата перестала бути з краю, а кордони свідомості стали ширші. І знадобиться всього-навсього три дні. Три дні дорогами справжньої, не з телебачення, війни. З вибухами снарядів і бомб, з обстрілами градів і снайперських гвинтівок, з вирвами на дорогах, скаліченими, спустошеними будинками і смертю, що чекає за кожним рогом. Три дні і слова небайдужої дівчини: «… давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик.»

Війна дихне Паші в обличчя справжнім, не бутафорським вогнем. І справжніми, не надуманими, не пафосними словами. І подивиться очима племінника-підлітка, презирливо-недовірливими, і щось станеться… Ні, не диво, на жаль це не казка. Але раптом вчитель-каліка із примарного сновиди перетвориться на людину думаючу, власне такими ж нас задумав Господь. І Малий гляне на дядька другими очима, розуміючи, що той, хто вирушив за ним в інтернат, і той, хто привів його додому, одна, але повністю змінена людина. Паші тепер не байдуже. Скільки іще таких, як він?

Перевод.

Вот есть книги, о которых так и хочется воскликнуть: «Вау!» Но вот именно для этого романа такое выражение будет неуместно. Поэтому просто скажу: Интернат - одна из лучших книг, прочитанных мной за несколько последних лет. И не потому что она о войне, которая вроде и не твоя , но все же хорошо подумай, чья? И не потому что она о равнодушии, которое к финалу медленно исчезает и превращается почти на патриотизм, и даже не потому, что это реалии, которые происходят здесь, с нами. В конце концов, привыкаешь ко всему, даже к тому, что в твоей стране идет война, и это печально. Здесь что-то другое, что-то такое, что не поддается объяснению, то, что скрывается в сердце, сжимает душу. И зажигает огонь. Украинский - не латынь . Стоило учителю украинского языка и литературы попасть в ад на востоке, чтобы это понять. Понять и запечатлеть в сознании «Как я не заметил, что мои ученики теперь воюют против меня? Как я это пропустил? » Почему слова какого-то американца (что ему до твоей не твоей войны?) так обидели за родной? язык? Паша - типичный представитель тех, кто ко всему равнодушен. Равнодушен к людям, к тому, что происходит в стране, даже к своей семье, ведь он не помешал, когда родного племянника отправили в интернат, при живой матери, дедушке, и в конце его, дяди. «… на языке говорит лишь во время уроков, словно это какой-то медицинский термин, которому просто нет применения в повседневной жизни.» Так и живет, словно чужой, на родной земле, будто гость, в собственной семье. Но однажды все изменится.Однажды придёт странное осознание - он другой человек, он уже не тот, кто прячется за своим молчанием, то есть не говорит лишнего , как-то так получилось, что его хата перестала быть с краю, а границы сознания стали шире. И понадобится всего лишь три дня. Три дня дорогами настоящей, не из телевидения, войны. Со взрывами снарядов и бомб, с обстрелами градов и снайперских винтовок, с воронками на дорогах, искалеченными, опустошенными домами, и смертью, что ждёт за каждым углом. Три дня и слова неравнодушной девушки «... давно следовало определиться, с какой вы стороны. Привыкли всю жизнь прятаться. Привыкли, что вы ни при чем, что за вас всегда кто-то все решит, что кто-то все порешает. А вот не решит, а не порешает. Не в этот раз. Потому что вы тоже всё видели и всё знали. Но молчали и не говорили. Судить вас за это, конечно, не будут, но и на благодарную память потомков можете не рассчитывать. Короче, - говорит Нина и решительно встает, - не тешьте себя иллюзиями, отвечать будут все. И хуже будет тем, кто отвечать не привык. » Война дохнет Паше в лицо настоящим, не бутафорским огнём. И настоящими, не надуманными, и не пафосными словами. И посмотрит глазами племянника-подростка, презрительно-недоверчивыми, и что-то случится ... Нет, не чудо, к сожалению это не сказка. Но вдруг учитель-калека с призрачного лунатики превратится в человека думающего, собственно такими же нас задумал Господь. И Малой взглянет на дядю другими глазами, понимая, что тот, кто отправился за ним в интернат, и тот, кто привел его домой один, но полностью изменившийся человек. Паше теперь не безразлично. Сколько ещё таких, как он?

Ця книга не про інтернат і навіть не про війну. Вона про те, як змінюється людина, її суть і погляди, коли зникає звичний фон, руйнується не тільки розпорядок дня, але й усе довкола. Про те, як катастрофічно мало ми спілкуємося зі своїми близькими, начебто думаючи, що ще обов’язково буде час і нагода. Про те, як рідко ми говоримо правду, особливо дітям – батьки і вчителі. А виявляється, що вони розуміють усе набагато краще, ніж ми думали (або навіть краще за нас самих).

Це книга, яка здивувала мене. Погоджуюся з думкою кандидата філологічних наук, доцента кафедри літературознавства НаУКМА Ростислава Семківа, який у лекції про сучасну українську літературу сказав, що це наразі найкраща книга Сергія Жадана. Як на мене, це одна з найкращих книжок сучасної української літератури.

Це книга, яку треба читати у школі, включити її до шкільної програми. Бо тут так щемно написано про вічне, про те, що робить нас людьми і що змушує перетворюватися на тварин, що цим неможливо не перейнятися. Пройти повз таку книгу не можна. Вона зачіпає щось таке в серці, що хочеться бути кращим, ніж ти є насправді. Дивовижно!

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Эта книга не про интернат и даже не о войне. Она о том, как меняется человек, его сущность и взгляды, когда исчезает привычный фон, разрушается не только распорядок дня, но и все вокруг. О том, как катастрофично мало мы общаемся со своими близкими, как будто думая, что еще обязательно будет время и возможность. О том, как редко мы говорим правду, особенно детям - родители и учителя. А оказывается, что они понимают все гораздо лучше, чем мы думали (или даже лучше нас самих).

Это книга, которая удивила меня. Согласна с мнением кандидата филологических наук, доцента кафедры литературоведения НаУКМА Ростислава Семкива, который в лекции о современной украинской литературе сказал, что это пока лучшая книга Сергея Жадана. По моему мнению, это одна из лучших книг современной украинской литературы.

Это книга, которую надо читать в школе, включить ее в школьную программу. Потому что здесь так щемяще написано о вечном, о том, что делает нас людьми и заставляет превращаться в животных, этим невозможно не проникнуться. Пройти мимо такой книгу нельзя. Она затрагивает что-то такое в сердце, что хочется быть лучшим, чем ты есть на самом деле. Удивительно!

Враження, ніби читала книгу вперше, хоч від часу першого знайомства з цим романом минуло майже 3 роки. Твір Сергія Жадана відкрився з нового боку. Емоції переповнюють. Це справді найкраща книга сучасної української літератури. Без варіантів. Історія блукання вчителя Паші шляхами війни нагадує рух колами. Та й не просто колами, - колами війни і навіть пекла. У цих блуканнях герой кардинально змінюється, перетворюючись із боязкого невпевненого інваліда на сильного чоловіка, що має власну думку, не боїться брати на себе відповідальність і, попри все, іти вперед. Він зважується йти в інтернат по племінника лише під тиском старого, але після того, як буквально на власних плечах витягнув хлопця зі зруйнованого й майже порожнього приміщення інтернату й довів-таки додому, де пахло чистими простирадлами, виявилося, що це був не тільки шлях додому, на станцію, але й стежка до серця непростого підлітка. Власне, весь текст - це дорога. Із вирвами від вибухів. Зі слідами від танкових гусениць. Під градами. В окулярі снайперської гвинтівки. Загорнута в дим небезпечна дорога війни. Яку ти ігнорував і якій не хотів дивитися в очі, проте вона сама подивилася на тебе. Як славнозвісна ніцшеанівська безодня. Цей твір про байдужість, яка у фіналі коштує дуже дорого. Адже виявиться, що неможливо бути байдужим до своєї родини і - нехай це прозвучить пафосно - своєї країни. Більшість ніколи не полишить свого підводного човна. Буде звикати/пристосовуватися/боротися (потрібне підкреслити) - і все-таки залишитися тут, на своїй землі. Відколи я прочитала цю книгу вперше, багато чого змінилося. "Інтернат" є в програмі з літератури. Новини давно не починаються з війни. На чолі країни інші люди. Жінки перестали купувати губну помаду, бо її не видно під маскою. Але чи насправді щось змінилося? Війна триває. Гинуть люди. Страждають мирні мешканці. Це книга, сюжет якої неможливо переказати, бо Сергій Жадан зміг написати про те, що справді болить. Написав сильно. Браво автору!!!

Нет, я, конечно, думал, что этот журналист, Питер, еще как-то проявится в романе. Очень уж удобной получалась схема: вслед за Гоголем, улетевшем на чорте в Петербург и Булгаковым, обнаружившим иностранного чорта-консультанта в Москве, и Жадан вводит в сюжет нужного ему персонажа – иностранного корреспондента-чорта. Подобная трактовка (никогда не пишите рецензий, не прочитав текст полностью!) оказалась ложной. Исчезнув из романа в самом начале, навоняв на прощанье своими полулегкими иностранными сигаретками, мелкий бес Питер появится лишь в финале, но и там роль его до конца не ясна и скомканна. Вроде бы чорт терпит поражение.

Сергей Жадан (Сергiй Жадан – укр.) – современный украинский писатель. Роман "Интернат"написан на украинском языке, я читал его в переводе Е. Мариничевой на русский. Жадан родился в 1974 году. Детство провел в городке Старобельск Луганской (ранее Ворошиловградской) области. Жадан закончил Педагогический университет им. Г. Сковороды в Харькове.

Фабула романа на первый взгляд проста. В маленьком поселке при железнодорожной станции на востоке Украины живет Паша. Он инвалид – что-то с рукой. Работает Паша школьным учителем до поры до времени не называемого по имени предмета. Дело происходит в 2015 году. Начинается фаза активных боевых действий, линия фронта сдвигается и проходит через город. Паша решает забрать из интерната племянника. Следует три дня мытарств.

Удивляет очень богатый язык романа. Вероятно, на украинском языке читать его еще более интересно. Ведь Жадан повествует о языковой зоне, где сталкиваются языки и акценты. Тут и украинский, и русский, и местный суржик. Для тех, кто бывал в тех краях, узнаваем и пейзаж: терриконы, балки, лесополосы, шелковицы. Бесконечные промзоны, железнодорожные ветки...

У Жадана отличные метафоры. Какая-то лучше, какая-то хуже, но тоже хорошая. Закопченный чайник напоминает сгоревший рейхстаг. Пальто на вешалке похоже на разбойника, распятого с Христом. И, конечно, центральная метафора романа – сам интернат. Разбитый, вскрытый артогнем дом, где прячутся беженцы, тоже подобен интернату – все сиротское, все ничейное... Можно и пошире посмотреть на эту метафору.

Паша пытается быть в стороне от в... (запрещенное в-слово). "Я ни за кого", – говорит Паша. Но как воронка в грязной кухонной раковине в... втягивает его. Ты можешь не заниматься в..., но в... может заняться тобой. Кристаллизация главного героя происходит на базе родного языка, он же преподаваемый в школе предмет, дело жизни.

Роман  оставляет очень сильное впечатление. Резюме: у Украины имеется большой современный писатель – Сергей Жадан.

Книжка дуже сильна. От просто. Сильна.

Прозу Жадана я вже читав. Точніше, спробував читати. Роман «Ворошиловград» мені не зайшов. Рвана розповідь, важка лексика, постійне матюччя. Та й реально зрозуміти книгу змогли ті, хто жили в ті буремні часи дев’яностих-нульових.

«Інтернат» - інша справа. Проза схожа, «жаданівська». На Заході, де конкретику ставлять вище лірики та метафор, таку мову могли б не оцінити. Але саме в цій книжці метафори, порівняння, інші мовні засоби не додають змісту, але допомагають зрозуміти відчуття героїв, простими прикладами та образами допомагають побачити описаний світ, відчути його, зрозуміти.

Основний герой цього твору – не Паша, не малий, ні дід, ні військові. Війна в центрі уваги. Війна – головний герой. Головний антагоніст, без сумніву. Жадану вдалось настільки точно передати всі жахи війни, її етюди й пейзажі, запахи і небезпеки. Ось я читав книгу і в деяких моментах я неначе сам відчував солоний смак крові на губах, запах диму, мастила та солярки. Війна показана настільки жахливою, непривітною, катастрофічною, що не виникає навіть краплиночки, частиночки тих відчуттів, коли дивишся якийсь ура-бойовичок про В’єтнами, Афганістани чи Ічкерії.

Люди. Людське горе і страждання. Зруйновані долі. Зруйноване життя. Це все показано в творі. Найважче на війні мирному населенню Жінкам та дітям. В романі це дуже гарно показано.

Важливий момент. Автора критикувати за те, що він не назвав конкретно сторони конфлікту, не сказав конкретно – хто свій, хто чужий. Мої знайомі, які до мене встигли прочитати роман, під час наших посиденьок «незлим тихим словом» згадувати Жадана саме через це. Моя думка проста – людина, якщо вона розумна і адекватна, і так все зрозуміє. І не треба нічого пояснювати. Жадан вірить, що ми все і так розуміємо.

І ще трохи про людей. Жадан, як студент мед-універу, вдало зумів препарувати суспільство Донбасу на початку конфлікту. І ось результатами такого препарування автор ділиться впродовж всього роману. Результати невтішні: більшості просто байдуже. Війна йде, є два табори, які визначились зі своєю позицією. І в кожному з них – меншість. А більшість не визначилась. Їй байдуже. Їм все одно, яка буде влада. Їм все одно, який на площі буде майоріти прапор. Їм байдуже, чим вони будуть розплачуватись в супермаркеті – гривнями чи рублями. Сьогодні наші – це наші, а завжда ваші стануть нашими. Їм байдуже на інших, на своїх сусідів, на давніх знайомих. Така логіка, страшна логіка, безвихідна логіка. І це страшно. Тому що це відбувається тут, зараз, з нами, з нашою країною.

А от Паша – це типовий представник цієї більшості. Новинами не цікавиться, на вибори не ходить. Йому байдуже. Все вирішують без нього. Іронічно, що ще й вчитель української мови. Іноземної для оточуючих. «Моя хата скраю, я нічого не знаю» - девіз життя. Але хоп – треба забрати племінника з інтернату. І всі наступні події, події трьох днів змусять Пашу задуматись, вийти з зону комфорту, нарешті зробити вибір.

Дуже раджу прочитати цей твір. Таких живих емоцій після прочитаного у мене не було давно.