Книжка дуже сильна. От просто. Сильна.
Прозу Жадана я вже читав. Точніше, спробував читати. Роман «Ворошиловград» мені не зайшов. Рвана розповідь, важка лексика, постійне матюччя. Та й реально зрозуміти книгу змогли ті, хто жили в ті буремні часи дев’яностих-нульових.
«Інтернат» - інша справа. Проза схожа, «жаданівська». На Заході, де конкретику ставлять вище лірики та метафор, таку мову могли б не оцінити. Але саме в цій книжці метафори, порівняння, інші мовні засоби не додають змісту, але допомагають зрозуміти відчуття героїв, простими прикладами та образами допомагають побачити описаний світ, відчути його, зрозуміти.
Основний герой цього твору – не Паша, не малий, ні дід, ні військові. Війна в центрі уваги. Війна – головний герой. Головний антагоніст, без сумніву. Жадану вдалось настільки точно передати всі жахи війни, її етюди й пейзажі, запахи і небезпеки. Ось я читав книгу і в деяких моментах я неначе сам відчував солоний смак крові на губах, запах диму, мастила та солярки. Війна показана настільки жахливою, непривітною, катастрофічною, що не виникає навіть краплиночки, частиночки тих відчуттів, коли дивишся якийсь ура-бойовичок про В’єтнами, Афганістани чи Ічкерії.
Люди. Людське горе і страждання. Зруйновані долі. Зруйноване життя. Це все показано в творі. Найважче на війні мирному населенню Жінкам та дітям. В романі це дуже гарно показано.
Важливий момент. Автора критикувати за те, що він не назвав конкретно сторони конфлікту, не сказав конкретно – хто свій, хто чужий. Мої знайомі, які до мене встигли прочитати роман, під час наших посиденьок «незлим тихим словом» згадувати Жадана саме через це. Моя думка проста – людина, якщо вона розумна і адекватна, і так все зрозуміє. І не треба нічого пояснювати. Жадан вірить, що ми все і так розуміємо.
І ще трохи про людей. Жадан, як студент мед-універу, вдало зумів препарувати суспільство Донбасу на початку конфлікту. І ось результатами такого препарування автор ділиться впродовж всього роману. Результати невтішні: більшості просто байдуже. Війна йде, є два табори, які визначились зі своєю позицією. І в кожному з них – меншість. А більшість не визначилась. Їй байдуже. Їм все одно, яка буде влада. Їм все одно, який на площі буде майоріти прапор. Їм байдуже, чим вони будуть розплачуватись в супермаркеті – гривнями чи рублями. Сьогодні наші – це наші, а завжда ваші стануть нашими. Їм байдуже на інших, на своїх сусідів, на давніх знайомих. Така логіка, страшна логіка, безвихідна логіка. І це страшно. Тому що це відбувається тут, зараз, з нами, з нашою країною.
А от Паша – це типовий представник цієї більшості. Новинами не цікавиться, на вибори не ходить. Йому байдуже. Все вирішують без нього. Іронічно, що ще й вчитель української мови. Іноземної для оточуючих. «Моя хата скраю, я нічого не знаю» - девіз життя. Але хоп – треба забрати племінника з інтернату. І всі наступні події, події трьох днів змусять Пашу задуматись, вийти з зону комфорту, нарешті зробити вибір.
Дуже раджу прочитати цей твір. Таких живих емоцій після прочитаного у мене не було давно.
Отзывы на книгу «Интернат», страница 2