Цитаты из книги «Хлеб по водам», страница 20

— Мати справу з

дикими звірми буде не важко після того, що мені доводилося робити

в школі.

— Я чекала, як-то кажуть дівчата, принца на білому коні,— мо­

вила Юдіт наче з викликом у голосі.— А замість нього з ’являвся

принц на чорному коні. Кілька разів. Я проста жінка, але не така

наївна, щоб повірити, ніби одруження розв’яже бодай одну з моїх

проблем.

— Минулого літа я подорожувала по Озерному краю ,— сказала

Юдіт.— Мрія кожного вчителя англійської.

— І як там було?

— Жахливо! — гірко посміхнулася Юдіт.— Дощ лив без упину. Я

була з групою викладачів англійської із Середнього Заходу. Якось

цілий день ми розмовляли про Вордсворта, а решту часу дискуту­

вали про те, як подавати Гамлета підліткам. Я багато не розмовля­

ла. Важко пояснити людям, що більшість дітей, яких я навчаю, на

власні очі бачили вбивства. Справжні вбивства — і поблизу своїх осель.

Та й самі вони з радістю повбивали б своїх дядьків, а може, й м а ­

терів і батьків, якби трапилася нагода.

— Мені слід би якось побувати у Відні з групою вчителів істо­

рії,— сказав Стренд,— і розповісти їм про те, як важко мені поясню­

вати своїм учням позицію Меттерніха на Віденському конгресі.

— Колись я сказала була одній своїй учениці, що вона може ста­

ти письменницею. А минулого місяця вона надрукувала в «Пентхаузі»

новелу,— розповіла Юдіт.— Страшенно сексуальну. Я навіть сховала

журнал від своєї матері, коли вона прийшла до мене в гості.

Не думай про них — не думай про тих, що падають.

«Стоячи тут,— думав Аллен,— забуваєш, що

там, у місті, такі самі, як ти, люди борються за кожен ковток повітря,

юрмляться у смердючих, жахливих вагонах підземки, страждають від

вуличного гуркоту й мусять марнувати своє життя в безглуздій біга­

нині». На березі океану повітря насичене запахом солі, духмяними

пахощами трав та квітів, і бодай на один вечір тут можна забути,

що в цей самий час у світі десь точаться війни, гинуть люди, палають

у вогні міста, забути про криваві расові та племінні сутички, про

спалахи амбіцій.

Конрой май­же мужчина. Сам непитущий, а всім питущим віщує страшний суд.

Збоченець. Бійтеся непитущих, Стренд, вони нам ще за все відпла­тять.

«Чудо, а не господар!— подумав Аллен.— Якби його гості були

пїлоти-випробувачі, то Хейзен, мабуть, десь доп’яв би для них ще двох

пілотів-випробувачів, щоб вони мали нагоду побалакати за ленчем про

авіакатастрофи».

— Керолайн вважає себе потворною ,— провадила Елінор.— їй зда ­

ється, вона відштовхує хлопців. Саме тому вона любить брати над ними

гору на корті. Я робила краще — приборкувала чоловіків своїм інтелек­

том .— Вона самовдоволено засміялася .— А це куди благородніше! Та

й надійніше.

— Колись настане час, Елінор, і я запитаю в тебе, що мені робити

з собою.

— Залишайся таким, який ти. є.— Вона підвелася й поцілувала

батька в щоку. — Я не переживу, якщо ти станеш іншим.