Якщо кров течеТекст

0
Отзывы
Читать фрагмент
Отметить прочитанной
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

З думками про Расса Дорра.

Я сумую за тобою, друзяко


Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»


Перекладено за виданням: King S. If It Bleeds: Novellas / Stephen King. – New York: Scribner, 2020. – 448 p.


Обережно! Ненормативна лексика!


© Stephen King, 2020

© Depositphotos.com / kostyuchenko, Rangizzz, gl0ck, PantherMediaSeller, обкладинка, 2021

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Телефон містера Герріґена

Я родом з невеликого містечка, де жило сотень шість людей (та й зараз живе, просто я виїхав), але в нас, як і у великих містах, був інтернет, тож ми з батьком отримували чимдалі менше паперової пошти. Зазвичай містер Недó приносив тільки щотижневий примірник «Тайм», рекламні листівки, адресовані «Любим сусідам» або «Мешканцям», а також щомісячні рахунки. Але з 2004 року, коли мені виповнилося дев’ять і я почав працювати на містера Герріґена, що жив на пагорбі, до них додавалися мінімум чотири підписані мені від руки конверти щорічно. У лютому то була листівка на день Святого Валентина, у вересні – до мого дня народження, у листопаді – на День Подяки, а також різдвяна листівка – або саме перед святом, або зразу після нього. Всередині кожної листівки були однодоларовий білет лотереї штату Мейн і незмінний підпис: «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Формально і просто.

Батькова реакція також не змінювалася: він сміявся й добродушно закочував очі.

– От жмикрут, – сказав тато одного разу. Можливо, це було, коли мені виповнилося одинадцять, через кілька років після того, як такі листівки почали приходити. – Платить тобі мізер і надсилає дешеву надбавку – білетики «Удачливого чортика» з «Гові».

Я зазначив, що принаймні один із чотирьох білетів зазвичай приносив кілька баксів. Коли таке траплялося, тато забирав мій виграш в крамниці «У Гові», бо неповнолітнім не можна було грати в лотерею, хай навіть вони й отримали білети в подарунок. Одного разу, коли мені поталанило серйозно і я виграв аж п’ять доларів, я попросив тата купити ще п’ять однодоларових білетів. Він відмовився, сказавши, що як потуратиме такій ігроманії, то моя мати перевернеться в домовині.

– Вистачить і того, що робить Герріґен, – сказав тато. – Крім того, він мав би платити тобі сім доларів на годину. Або й вісім. Бог свідок, він може собі це дозволити. П’ятірка на годину – це, може, й законно, бо ти ще малий, але з певної точки зору це чисто тобі жорстоке поводження з дітьми.

– Мені подобається на нього працювати, – сказав я. – І він мені подобається.

– Розумію, – сказав він, – і не кажу, що коли ти читаєш для нього та полеш йому садок, то перетворюєшся на Олівера Твіста двадцять першого століття. Але він усе одно жмикрут. Дивно, що він витрачається на пошту, коли від його скриньки до нашої навряд чи більш як чотириста метрів.

За цією розмовою ми сиділи на ґанку і пили зі склянок спрайт, тож тато ще й тицьнув пальцем уздовж нашої вулиці (ґрунтової, як і більшість вулиць у Гарлоу) в бік будинку містера Герріґена. Будинок той був справжнім маєтком і мав навіть критий басейн, оранжерею та скляний ліфт, у якому я обожнював їздити, а також теплицю позаду, де колись стояла молочна ферма (я її не застав, але тато добре пам’ятав це).

– Ти ж знаєш, який у нього артрит, – сказав я. – Він тепер замість однієї палиці ходить із двома. Він не переживе, якщо подасться сюди пішки.

– Тоді міг би вручати ті чортові листівки просто тобі в руки, – сказав тато. В його словах не чулося докору, він скоріше просто дражнив мене. Вони з містером Герріґеном добре розумілися. Мій тато непогано уживався геть з усіма в Гарлоу. Мабуть, тому й був таким хорошим продавцем. – Бог свідок, ти проводиш там досить часу.

– Це було б уже геть інше, – сказав я.

– Хіба? Чого ж то?

Я не міг пояснити. Завдяки чималій кількості прочитаного мені вистачало словникового запасу, але життєвого досвіду – ще ні. Я лиш знав, що любив отримувати ті листівки, любив чекати, поки їх принесуть, чекати на лотерейний білет, а тоді зішкрябувати захисний шар (завжди своєю щасливою монеткою), любив читати старомодний прописний рядок «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Коли я зараз про це згадую, мені спадає на думку слово «церемоніальний». Саме таким чином містер Герріґен носив свої вузькі чорні краватки, коли ми з ним вибиралися до міста, хоча він зазвичай просто сидів за кермом практичного фордівського седана й читав «Файненшл Таймс», поки я ходив по торговельному центру і збирав покупки за списком. Серед них завжди були рагу з просоленою яловичиною, а також дюжина яєць. Містер Герріґен періодично висловлював думку про те, що людина пречудово здатна прожити на самих тобі яйцях і рагу з просоленою яловичиною, щойно досягне певного віку. Коли я спитав, що то саме за вік, він відповів, що шістдесят вісім.

– Коли людині виповнюється шістдесят вісім, – сказав він, – їй уже не потрібні вітаміни.

– Справді?

– Ні, – відповів він. – Я просто так кажу, щоб виправдати свої шкідливі харчові звички. Ти замовляв супутникове радіо для цієї машини чи ще ні, Крейґу?

– Замовляв.

З татового комп’ютера, бо містер Герріґен свого не мав.

– Тоді де воно? Бо зараз тільки й можна зловити, що клятого пустомолота Лімбó.

Я показав йому, як перейти на супутникове радіо. Він прокрутив ручку повз, мабуть, сотню станцій, аж доки не знайшов таку, що спеціалізувалася на кантрі. Там грали «Тримайся свого чоловіка».

У мене від цієї пісні й досі дрижаки пробігають. Думаю, що це назавжди.

* * *

Того дня, коли мені ще було одинадцять і ми з татом пили собі спрайт та дивилися на великий будинок (у Гарлоу його так і називали – «Великий будинок», наче то була тюрма Шоушенк), я сказав:

– Прикольно отримувати паперову пошту.

Тато закотив очі.

– Мейли – ось що прикольно. І стільникові телефони. Вони для мене наче дива якісь. Ти надто малий, щоб зрозуміти. Якби ти виріс із самою лише загальною телефонною лінією, на якій ще чотири будинки крім твого, а в одному з них жила місіс Едельсон, котра ніколи не змовкала… отоді б ти, мабуть, думав інакше.

– А коли мені можна буде мати свій телефон?

Я того року багато разів про це питав, а коли вийшли перші айфони, то ще частіше.

– Коли я вирішу, що ти досить дорослий.

– Як не хочеш казати, то й не кажи.

Була моя черга закочувати очі, що дуже смішило тата. А тоді він знов посерйознішав.

– Ти розумієш, наскільки Джон Герріґен багатий?

Я знизав плечима.

– Я знаю, що в нього колись були фабрики.

– У нього було більше, ніж просто фабрики. До того як вийти на пенсію, він був верховним вождем у фірмі, що звалася «Оук Ентерпрайз». Їй належали корабельний завод, торговельні центри, мережа кінотеатрів, телекомунікаційна компанія і не знаю що там ще. «Оук» була однією з найбільших на біржі.

– Що таке біржа?

– Ринок акцій. Азартна гра заможних людей. Коли Герріґен продавав свою частку, про це повідомили не просто в діловій рубриці «Нью-Йорк Таймс», а на першій сторінці. Той дядько, що їздить на шестирічному «форді», живе в кінці ґрунтової дороги, платить тобі п’ять баксів на годину і присилає доларові лотерейні білетики чотири рази на рік, сидить більш як на мільярді доларів. – Тато всміхнувся. – А мій найгірший костюм, який твоя мати змусила б мене віддати благодійникам, якби була зараз жива, кращий за той, у якому він ходить до церкви.

Усе це здалося мені цікавим, особливо думка про те, що містер Герріґен, котрий не мав ноутбука чи й простого телевізора, колись володів телекомунікаційною компанією і кінотеатрами. Закладаюся, що він ніколи не ходив у кіно. Мій тато називав таких луддитами, маючи на увазі (серед усього іншого) тих, хто не любив усіляких ґаджетів. Супутникове радіо було винятком, тому що йому подобалася музика кантрі й він ненавидів рекламу на WOXO – єдиній станції з кантрі й вестерном, яку ловив приймач в його машині.

– Ти знаєш, скільки це – мільярд, Крейґу?

– Сто мільйонів, правильно?

– Якщо точніше, то тисяча.

– Ого, – сказав я, але тільки тому, що ситуація потребувала «ого».

Я розумів суму в п’ять баксів, розумів п’ять сотень – ціну за вживаний мопед, що продавався на Діп-Кат-роуд, яким я мріяв заволодіти (ну, хай щастить), а також мав теоретичне уявлення про п’ять тисяч – стільки тато заробляв щомісяця продавцем у «Тракторах і важкій техніці Пармело» в Ґейтс-Фолз. Татів знімок завжди висів на стіні під написом «Продавець місяця». Він стверджував, що це невелика річ, але я все розумів. Коли він отримував продавця місяця, ми ходили вечеряти до «Марселя», чепурного французького ресторану в Касл-Року.

– «Ого» – це правильно, – сказав тато й підніс склянку в бік великого будинку на пагорбі, з усіма його здебільшого незайманими кімнатами й ліфтом, котрий містер Герріґен ненавидів, але мусив користуватися через артрит і радикуліт у попереку та крижах. – «Ого» – це дуже точно, чорт забирай.

* * *

Перш ніж я розкажу про свій виграшний лотерейний білет, смерть містера Герріґена і проблеми з Кенні Янко, що виникли в мене, коли я перейшов до старшої школи в Ґейтс-Фолз, мені ще слід розповісти про те, як я потрапив до містера Герріґена на роботу. Це сталося через церкву. Ми з татом ходили до Першої методистської церкви Гарлоу, вона ж єдина методистська церква Гарлоу. Була колись іще одна, яку використовували баптисти, але згоріла у 1996 році.

– Дехто святкує народження дитини феєрверками, – казав тато. Мені тоді не могло бути більш як чотири роки, але я все пам’ятаю – мабуть, тому, що мене зацікавили феєрверки. – А ми з твоєю мамою вирішили привітати тебе, Крейґстере, спаливши церкву. Та й гарненько ж вона горіла!

 

– Не кажи такого, – сказала мати. – А ну як він повірить і сам спалить церкву, коли народиться його дитина?

Вони багато жартували разом і сміялися, а я не розумів тих жартів.

Ми втрьох ходили до церкви, риплячи чобітьми по втоптаному снігу взимку, а влітку збиваючи пил святковими туфлями (котрі мама протирала серветкою, коли ми заходили всередину), і я завжди тримав тата лівою рукою, а маму – правою.

Вона була хорошою мамою. У 2004 році, коли я почав працювати у містера Герріґена, я страшенно сумував за нею, хоч вона на той час уже три роки як померла. Тепер, шістнадцять років по тому, я й досі за нею сумую, нехай її обличчя й вицвіло в пам’яті, а фотографії хоч і освіжають його, але ненабагато. Те, що співається в пісеньці про дітей, котрі не мають мами, – це правда. Їм важко. Я любив тата, і ми завжди добре розумілись, але пісенька правдива і ще де в чому: на світі багато такого, чого тато не розуміє. Наприклад, як зробити віночок з кульбабок у великому полі позаду будинку, надіти тобі на голову й сказати, що сьогодні ти не просто собі маленький хлопчик, а король Крейґ Перший. Або як тішитися, але тихенько – не хвалитися і все таке, – коли ти починаєш читати комікси про Супермена та Спайдермена в три роки. Як лягати з тобою в ліжко, коли ти прокинувся серед ночі від кошмару, в якому за тобою гнався Доктор Восьминіг. Як обійняти тебе й сказати, що все буде гаразд, коли якийсь більший хлопець – наприклад, Кенні Янко – вибиває з тебе дух.

Того дня мені дуже допомогли б такі обійми. Материнські обійми в той день могли немало змінити.

* * *

Дар не вихвалятися своїм скоростиглим умінням читати я отримав від батьків, котрі рано навчили мене, що мати якийсь особливий талант – це не значить бути кращим за інших. Але чутка таки розійшлася, як буває в маленьких містечках, і коли мені було вісім, преподобний Муні спитав, чи не хотів би я прочитати уривок із Біблії в Родинну неділю. Мабуть, його зацікавила незвичність ситуації: здебільшого він знаходив на цю честь хлопця чи дівчину зі старших класів. Найближчої неділі я читав з Євангелія від Марка, а після служби преподобний сказав, що я впорався добре і що він запрошує мене читати хоч кожного тижня, якщо я забажаю.

– Він каже, що мале дитя поведе їх, – сказав я татові. – Так написано в Книзі пророка Ісаї.

Батько буркнув так, ніби це його не дуже зворушило. Тоді кивнув.

– Добре, якщо пам’ятатимеш, що ти засіб, а не сенс.

– Що?

– Біблія – це Слово Боже, а не Слово Крейґове, тож не дуже задирай носа.

Я відповів, що не буду, і наступні десять років – доки не пішов до коледжу, де навчився курити травичку, пити пиво й ганятися за дівчатами, – я читав щотижневий уривок. Робив це навіть коли переживав найгірше. Преподобний за тиждень називав мені потрібне місце в Писанні – з точністю до розділу й рядка, як то кажуть. А тоді на зустріч методистської молоді в четвер я приносив йому список слів, котрих не міг вимовити. У результаті я, можливо, тепер залишився єдиною душею в штаті Мейн, котра знає не тільки як пишеться «Навуходоносор», але й де в цьому імені ставиться наголос.

* * *

Один з найбагатших людей Америки переїхав до Гарлоу років за три до того, як я отримав недільну роботу, де читав Писання старшим своїм. Тобто на зламі століть, одразу після того, як продав усі свої компанії й вийшов на пенсію, і до того, як його великий будинок був завершений (басейн, ліфт і під’їзна дорога з твердим покриттям з’явилися пізніше). Містер Герріґен щотижня приходив до церкви у своєму бувалому в бувальцях чорному костюмі з обвислими ззаду штаньми, у застарілій вузькій чорній краватці, з ретельно зачесаним рідким та сивим волоссям. Решту тижня те волосся стирчало куди хотіло, як в Ейнштейна після напруженого дня розшифровування законів космосу.

Тоді він ще використовував лиш один ціпок, на який спирався, коли ми підводилися заспівати гімни, котрі я, либонь, пам’ятатиму аж до смерті. І ті рядки зі «Старого міцного хреста» про воду і кров, що текли з пораненого боку Ісуса, завжди викликали в мене дрижаки, точнісінько як останній куплет із «Тримайся свого чоловіка», коли Теммі Вайнет виводить на повну силу. А от містер Герріґен не співав по-справжньому (і добре, бо голос у нього був іржаво-скрипучий), але ворушив губами разом з усіма. Це в них із моїм татом було спільне.

Однієї неділі восени 2004 року (усі дерева в нашій частині світу пломеніли барвами) я прочитав із Другої книги Самуїлової, роблячи те, для чого мене покликали: наділяв паству посланням, яке сам ледь-ледь розумів, але пам’ятав, що преподобний Муні пояснить усе в проповіді: «Краса Ізраїлева побита на нагір’ях твоїх: полягли могутні витязі! Не розказуйте ж про це в Ґаті, не оголошуйте на вулицях Ашкелона, щоб не тішилися дочки філістимлян, щоб не раділи дочки необрізаних».

Коли я сідав на нашій лаві, батько поплескав мене по плечу й прошепотів: «Ох і насипав же ти мені у вуха». Довелося прикрити рота, щоб сховати усмішку.

* * *

Наступного вечора, коли ми вже домивали посуд після вечері (тато мив, а я витирав і складав), на під’їзну доріжку заїхав «форд» містера Герріґена. Його ціпок погупав сходами до дверей, і тато відчинив ще до того, як містер Герріґен устиг постукати. Містер Герріґен відхилив пропозицію перейти до вітальні й сів за стіл на кухні як свій. Він погодився на запропонований татом спрайт, але відмовився від склянки.

– Я п’ю з пляшки, як мій батечко, – сказав він.

Бувши діловою людиною, він зразу перейшов до суті. Якщо мій тато дасть згоду, сказав містер Герріґен, він хотів би найняти мене, щоб читати йому дещо дві-три години на тиждень. За це він платив би п’ять доларів на годину. Він міг би запропонувати ще три години додаткової праці, якби я взявся трохи допомагати в його садку й виконувати іншу роботу, наприклад, відкидати сніг зі сходів узимку й витирати пил звідусіль, де той осідав упродовж року.

Двадцять п’ять або й тридцять доларів на тиждень, а половина цього – за читання, хоч читати я був ладен і безкоштовно! Я не міг у це повірити. Мені одразу згадалась ідея накопичити на мопед, хоч закон і забороняв мені на ньому їздити ще сім років.

Пропозиція звучала надто добре, щоб бути правдою, і я боявся, що батько відмовиться, але він погодився.

– Тільки не давайте йому нічого суперечливого, – сказав тато. – Ніякої скаженої політики, ніякого надмірного насильства. Він читає як дорослий, але йому лиш дев’ять років, та й то недавно сповнилося.

Містер Герріґен дав таку обіцянку, відпив ще трохи спрайту і плямкнув шкірястими губами.

– Так, він добре читає, але я хочу найняти його не тільки через це. Він не бубонить, навіть коли не розуміє читаного. Мені це здається примітним. Не дивовижним, але примітним.

Він поставив пляшку й нахилився вперед, вперши в мене гострий погляд. Я часто бачив у тих очах веселощі, але теплоту – дуже рідко, і в той вечір у 2004 році її там не було.

– Про твоє вчорашнє читання, Крейґу. Ти знаєш, що мається на увазі під виразом «дочки необрізаних»?

– Не дуже, – сказав я.

– Я так і думав, але у твоєму голосі все одно прозвучали доречні гнів і побивання. До речі, ти знаєш, що таке «побивання»?

– Плач і все таке.

Він кивнув.

– Але ти не перегнув палиці. Не роздув казна-що. Це було добре. Читець – це носій, а не творець. Преподобний Муні допомагає тобі з вимовою?

– Так, сер, іноді.

Містер Герріґен відпив ще спрайту й підвівся, спираючись на ціпок.

– Скажи йому, що в слові «Ашкелон» наголос на останній склад, а не на другий. Мені воно прозвучало як незапланований жарт, але в мене таке собі почуття гумору. То як, пробний сеанс у середу, десь о третій? У тебе тоді вже скінчаться уроки?

Я виходив з початкової школи Гарлоу о пів на третю.

– Так, сер. О третій буде добре.

– Скажімо, до четвертої? Чи це надто довго?

– Нормально, – сказав тато. Здається, вся наша розмова його трохи приголомшила. – Ми сідаємо до столу не раніше ніж о шостій. Я люблю дивитися місцеві новини.

– Хіба вони не псують травлення?

Тато засміявся, хоча мені здається, що містер Герріґен не жартував.

– Іноді так. Я не прихильник містера Буша.

– Він трохи дурко, – погодився містер Герріґен, – але хоч оточив себе людьми, котрі розуміються на справах. О третій у середу, Крейґу, приходь вчасно. Я ніколи не терпів запізнень.

– І жодного непристойного чтива, – сказав тато. – Для цього ще буде час, коли він підросте.

Герріґен пообіцяв і це, але думаю, що люди, котрі знаються на тому, як ведуться справи, також розуміють, що обіцянки легко знехтувати, адже вони роздаються безкоштовно. Безперечно, в «Серці пітьми», першій книзі, яку я йому прочитав, не було нічого непристойного. Коли ми закінчили, містер Герріґен спитав, чи зрозумів я її. Не думаю, що він намагався мене наставляти, – йому просто було цікаво.

– Не дуже багато, – сказав я, – але той Курц добряче скажений. Це я зрозумів.

Нічого непристойного не було і в наступній книзі – «Сайлас Марнер», на мою скромну думку, був просто марафоном нудьги. А от третя, «Коханець леді Чаттерлей», уже відкрила мені очі. Коли я познайомився з Констанс Чаттерлей і її охочим єгерем, ішов 2006 рік. Мені було десять. Стільки років минуло, а я й досі пам’ятаю слова «Старого міцного хреста» і так само живо пригадую, як Меллорс погладжував леді рукою й бурмотів: «Ото добре». Хлопцям корисно дізнатися про те, як він до неї ставився, і пам’ятати це.

– Ти розумієш те, що прочитав? – спитав містер Герріґен після одного особливо пристрасного уривка. Знову – просто цікавість.

– Ні, – сказав я, але то була не чиста правда. Я розумів набагато більше з того, що коїлося між Оллі Меллорсом і Конні Чаттерлей у лісі, ніж із того, що було між Марлоу і Курцом у Бельгійському Конґо. Осягнути секс важко (це я зрозумів ще до того, як потрапив до коледжу), але зрозуміти навіженість іще важче.

– Гаразд, – сказав містер Герріґен, – але якщо батько питатиме, що ми зараз читаємо, пропоную відповідати, що «Домбі і сина». Її візьмемо наступною.

Батько так і не спитав – принаймні про ту книжку, – і я відчув полегшення, коли ми перейшли до «Домбі», бо то був мій перший дорослий роман, про який я пам’ятаю, що він мені дуже сподобався. Я не хотів брехати татові, бо почувався б від цього жахливо, хоч і впевнений, що містер Герріґен не мав би проблем.

* * *

Містер Герріґен любив, коли я читав для нього, бо його очі швидко стомлювалися. Мабуть, полоти квіти було кому й без мене – Піт Боствік, котрий стриг той акр чи скільки газону, мабуть, був би радий узятися й за це. А Една Ґроґен, що доглядала будинок, радо б витирала пил із чималої колекції прадавніх кульок зі штучним снігом і скляних прес-пап’є, але то була моя робота. Йому здебільшого просто подобалося мати мене поруч. Він так і не сказав мені нічого такого аж до самої смерті, але я це знав. Тільки не розумів чому, та й досі не впевнений, чи розумію.

Одного разу, коли ми поверталися з вечері в «Марселі» в Касл-Року, тато якось дуже різко сказав:

– Герріґен коли-небудь торкався тебе так, як тобі не сподобалося?

Залишалося ще кілька років до того дня, коли в мене могла вирости бодай тінь вусів, але я знав, про що він питав: заради Бога, нам розповідали в третьому класі про небезпеку від незнайомців і «недоречні дотики».

– Ти питаєш, чи не лапав він мене? Ні! Боже, тату, він не ґей.

– Гаразд. Не закипай, Крейґстере. Я мусив спитати. Ти проводиш там багато часу.

– Якби він мене лапав, то міг би принаймні присилати дводоларові лотерейні білети, – сказав я, і тато розсміявся.

Я заробляв приблизно тридцять доларів на тиждень, і тато наполіг, щоб я відкладав принаймні двадцять із них на ощадний рахунок на коледж. Я так і робив, хоч і вважав це мегадурістю. Коли навіть підлітковий вік здається далеким, мов Місяць, то коледж узагалі ніби щось із наступного життя. Але десять баксів на тиждень все одно були розкішшю. Я щось витрачав на бургери й молочні коктейлі в кафетерії «Гові», але більшу частину – на старі книжки в м’якій палітурці в букіністичній крамниці «Далі» у Ґейтс-Фолз. Мої книжки не були такі важкі, як ті, що я читав містеру Герріґену (навіть «Леді Чаттерлей» була важкуватою, коли Констанс і Меллорс не наганяли пари). Мені подобалися романи про злочини, а також вестерни, схожі на «Перестрілку в Гіла-Бенді» й «Розжарений свинець». Читати містерові Герріґену – то була робота. Я не впрівав, але таки працював. А книжка на кшталт «Одного понеділка ми всіх повбивали» Джона Д. Макдональда була чистою насолодою. Я казав собі, що ті гроші, які не йшли на коледж, було б непогано назбирати на один з нових телефонів від «Еппл», котрі пішли в продаж улітку 2007 року, але вони коштували дорого, під шістсот баксів, тож по десять доларів на тиждень я складав би понад рік. А коли тобі всього одинадцять з половиною (скоро дванадцять), цілий рік – це дуже довго.

 

Крім того, мене приманювали ті старі барвисті палітурки.

* * *

Різдвяного ранку 2007 року, три роки по тому, як я почав працювати на містера Герріґена, і за два роки до його смерті, під ялинкою для мене лежав єдиний пакуночок, і тато сказав, щоб я залишив його наостанок, доки він належним чином не помилується пейслевим жилетом, човганцями й бріаровою люлькою, котрі я йому наготував. Коли з ними розібралися, я здер обгортку зі свого єдиного подарунка й заверещав від радості, бо побачив те, чого весь час прагнув, – айфон, котрий умів робити так багато всього, що поруч із ним батьків телефон у машині здавався викопним.

Відтоді багато змінилося. Тепер уже айфон, який батько подарував мені на Різдво у 2007 році, став такою ж минувшиною, як спільна телефонна лінія на п’ять родин, про котру він розказував мені в дитинстві. Відбулося стільки змін, стільки проривів – і то дуже швидко. У моєму різдвяному айфоні було всього шістнадцять додатків, усі попередньо встановлені. Одним з них був «Ютьюб», бо тоді «Еппл» з «Ютьюбом» ще дружили (але це змінилося). Інший називався «SMS» – то був примітивний обмін текстовими повідомленнями (без емодзі – такого слова ще не з’явилося, – якщо ти не придумував їх сам). Був ще погодний додаток, що завжди помилявся. Але можна було дзвонити з пристрою настільки компактного, що він носився в кишені штанів, а ще краще – на ньому був «Сафарі», який поєднував тебе із зовнішнім світом. Коли ростеш у містечку без світлофорів і з ґрунтовими дорогами, як-от Гарлоу, зовнішній світ – то дивне і спокусливе місце, якого хотілося торкнутись, а телевізор не міг адекватно в цьому зарадити. Принаймні мені хотілося. Усе це було на відстані простягнутого пальця, дяка AT&T і Стіву Джобсу.

Був там і ще один додаток, який змусив мене згадати про містера Герріґена навіть того радісного ранку. Дещо набагато крутіше за супутникове радіо в машині. Принаймні для таких, як він.

– Дякую, тату, – сказав я та обійняв його. – Дякую-дякую-дякую!

– Тільки не сиди в ньому постійно. Ціни на дзвінки хтозна-які, тож я стежитиму.

– Вони скоро подешевшають, – сказав я.

У цьому я не помилився, і тато ніколи не дорікав мені рахунками. Мені все одно не дуже було кому дзвонити, але я любив дивитися відео на ютьюбі (і тато теж), і мені подобалося ходити до світу, котрий ми тоді позначали трьома буквами «w» – до всесвітньої мережі. Іноді я переглядав статті у «Правді» – не тому, що розумів російську, а просто тому, що міг.

* * *

Не минуло й двох місяців, я повернувся зі школи, відкрив поштову скриньку й знайшов конверт, підписаний мені старомодним почерком містера Герріґена. То була моя листівка до дня Святого Валентина. Я увійшов у дім, скинув книжки на стіл і розкрив конверт. Листівка не була квітчаста чи сентиментальна – у містера Герріґена був інакший стиль. На ній був зображений чоловік у смокінгу, що стояв у полі квітів і вклонявся, тримаючи в руці циліндр. Усередині був друкований напис: «Нехай рік буде сповнений любов’ю і дружбою». А нижче дописано: «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Чоловік зняв капелюха і вклонявся: хороше побажання, нічого шмаркливого. Отакий був містер Герріґен. Пригадуючи це, я дивуюся, чому він взагалі вважав день Святого Валентина гідним листівки.

У 2008 році на зміну однодоларовим білетикам «Удачливий чортик» прийшла «Соснова готівка». На білетику було зображено шість сосен. Якщо під зчухраним захисним шаром знаходилося три однакові числа, ти вигравав саме цю суму. Я зчухрав деревця й глипнув на числа. Спочатку подумав, що це помилка або якийсь жарт, хоч містер Герріґен і не був жартівником. Я глянув ще раз, пробігшись пальцями по відкритих числах, змітаючи геть залишки того, що тато називав (неодмінно закотивши очі) «сріблястим брудом». Числа не змінювались. Може, я й засміявся – цього не пам’ятаю, але добре пам’ятаю крик. Крик радості.

Я вихопив з кишені новий телефон (тепер завжди мав його при собі) й набрав «Трактори Пармело». Потрапив на Деніз, секретарку, і коли вона почула, який я задиханий, то спитала, що трапилося.

– Нічого, нічого, – сказав я. – Але мені треба просто зараз поговорити з татом.

– Гаразд, почекай трошки. – А тоді: – Ти наче дзвониш із того боку Місяця, Крейґу.

– Я з мобільного. – Боже, як я любив це говорити.

Деніз гмикнула.

– Ті штуки повні радіації. Я б собі ніколи такий не завела. Стривай.

Тато теж спитав, що сталося, бо я раніше ніколи не дзвонив йому на роботу, навіть коли шкільний автобус поїхав без мене.

– Тату, я отримав валентинського лотерейного білета від містера Герріґена…

– Якщо ти дзвониш, аби розказати, що виграв десять доларів, то міг би й почекати, доки…

– Ні, татку, це великий приз! – Для однодоларових білетів у ті часи так воно і було. – Я виграв три тисячі доларів!

Тиша на лінії. Я подумав, чи не обірвалося з’єднання. У ті часи мобільні телефони, особливо нові, постійно уривали дзвінки. Хоч телефонну компанію й називали «Матінка Белл», вона не завжди була найкращою матір’ю.

– Тату? Ти на зв’язку?

– Ага. Ти впевнений?

– Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячі доларів! Раз у верхньому ряду і двічі в нижньому!

Ще одна довга пауза, а тоді я почув, як тато сказав комусь: «Здається, мій малий виграв якісь гроші». За мить він повернувся до мене.

– Поклади десь у безпечне місце, доки я повернусь.

– Куди?

– Давай, може, в коробку з-під цукру з комори?

– Точно, – сказав я. – Гаразд.

– Крейґу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевір ще раз.

Я перевірив, переконаний у тому, що татів сумнів якось змінить те, що я побачив, і принаймні один з написів «$ 3000» перетвориться на щось інше. Але все лишилося на місці.

Я сказав йому про це, і він засміявся.

– Ну, тоді вітаю. Сьогодні йдемо до «Марселя», ти пригощаєш.

А тут засміявся вже я. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь відчував таку чисту радість. Я мусив подзвонити комусь іще, тож набрав містера Герріґена, котрий відповів по своєму луддитському стаціонарному телефону.

– Містере Герріґен, дякую за листівку! І дякую за білет! Я…

– Ти дзвониш із того свого ґаджета? – спитав він. – Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на іншому боці Місяця.

– Містере Герріґен, я виграв великий приз! Три тисячі доларів! Дуже вам дякую!

Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли він знову заговорив, то не перепитував, чи я не помилився. Не сумнівався в мені.

– Тобі поталанило, – сказав він. – Вітаю.

– Дякую!

– Прошу, але дякувати не обов’язково. Я їх купую рулонами. Розсилаю друзям і діловим знайомим як таку собі… гм… візитку, можна сказати. І так уже багато років. Один з них рано чи пізно мав виграти.

– Тато змусить мене покласти більшу частину до банку. Думаю, що це правильно. Фонд на коледж добряче виросте.

– Якщо хочеш, дай їх мені, – сказав Герріґен. – Дозволь їх для тебе інвестувати. Думаю, що можу гарантувати кращий прибуток, ніж банківський відсоток. – А тоді додав уже більше для себе, ніж для мене: – Щось дуже безпечне. Цей рік для ринку буде не дуже добрим. На обрії вже видно хмари.

– Аякже! – Я подумав ще раз. – Ну, майже напевне. Треба поговорити з татом.

– Звісно. Так і слід. Скажи, що я також готовий гарантувати базову суму. Ти сьогодні ще приходиш читати? Чи відкладеш цю справу, коли вже став заможною людиною?

– Аякже, мені тільки треба повернутися додому раніше за тата. Ми вечеряємо в ресторані. – Я помовчав. – Хочете піти з нами?

– Не сьогодні, – сказав він не вагаючись. – Знаєш, ти міг би взяти й розказати мені про все особисто, коли вже все одно приходиш. Але тобі дуже подобається той твій ґаджет, так? – Він не чекав відповіді – вона була йому не потрібна. – Що скажеш про ідею інвестувати твоє неочікуване щастячко в акції «Еппл»? Думаю, вони в майбутньому стануть доволі успішними. Люди кажуть, цей айфон поховає блекбері. Уяви собі телефон, який копає могилу іншому. Коротше, не відповідай зараз, а спочатку обговори все з батьком.

– Так і зроблю, – сказав я. – Я скоро прийду. Прибіжу.

Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»