Litres Baner

Жінка у вікніТекст

Читать фрагмент
Отметить прочитанной
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

Джорджеві



Я відчуваю, що десь усередині тебе є хтось, про кого ніхто не знає.

«Тінь сумніву»[1] (1943)

Неділя, 24 жовтня

1

Її чоловік от-от повернеться додому. Цього разу він її спіймає.

Вікна будинку 212 не прикривають ніякі штори, жодної стрічки жалюзі – у цьому іржаво-червоному таун-гаусі[2] колись жили молода пара Мотт, донедавна, доки не перестали бути парою. Я не знайома з жодним із Мотт, та час від часу навідуюсь до них у мережі: перевіряю його профіль у «ЛінкдІні», її сторінку у «Фейсбуку». Їхній список бажаних подарунків на весілля досі лежить на сайті «Мейсіз».[3] Я ще навіть можу купити їм столовий посуд.

Як я вже говорила, ні вікна, ні підвіконня нічим не прикрашені. Тому багровий голий будинок 212 тупо вирячився на вулицю, а я дивлюсь просто на нього, спостерігаю, як господиня маєтку заводить свого підрядника до спальні для гостей. Що такого в цьому будинку? Туди приходить помирати любов.

Вона вродлива, натуральне руде волосся й зелені, наче трава, очі, а її спину вкриває архіпелаг дрібненьких родимок. Набагато красивіша, ніж її чоловік, доктор Джон Міллер, психотерапевт – так, він проводить консультації для пар, – один із 436 тисяч Джонів Міллерів у мережі. Конкретно цей працює біля парку «Ґремерсі»[4] та не приймає страховку. Як зазначено в акті купівлі-продажу, він заплатив за нього три мільйони шістсот тисяч доларів. Бізнес, мабуть, йде непогано. Трішки більше і, разом із тим, дещо менше я знаю про його дружину. Важко назвати її домогосподаркою: Міллери переїхали сюди ще вісім тижнів тому, а ті вікна й досі голі, ай-я-яй. Вона відвідує заняття з йоги тричі на тиждень, зістрибуючи сходами вниз зі скрученим під пахвою килимком для йоги, що схожий на килим-самоліт, а її ноги, наче у вакуумну упаковку, загорнуті в лосини фірми «Лулулемон». А ще вона, мабуть, десь займається волонтерством – виходить з будинку на початку одинадцятої по понеділках та п’ятницях, приблизно в той же час, коли я прокидаюсь, а повертається між п’ятою та п’ятою тридцять, саме коли я беруся за нічний перегляд фільму (сьогоднішній вибір: «Людина, яка забагато знала»,[5] вже енний раз. Я жінка, яка забагато переглядала).

Я помітила, що вона полюбляє випити вдень, як і я. Цікаво, вона полюбляє випити і зранку? Як і я?

Та от її вік для мене – загадка, хоча вона точно молодша за доктора Міллера та молодша за мене (і спритніша також); про те, як її звати, я можу лише припускати. Як на мене, вона схожа на Риту, тому що виглядає як Гейворт у фільмі «Ґільда».[6] «Мене це аніскілечки не цікавить», – обожнюю цю її фразу.

Мене ж, навпаки, дуже цікавить. Не її тіло – блідий гребінь хребта, лопатки, схожі на хирляві крила, ясно-блакитний ліфчик, що обіймає її груди: як тільки щось із переліченого вимальовується в моєму об’єктиві, я відвертаюсь – мене цікавлять життя, які вона веде. Життя у множині. Яких на два більше, ніж у мене.

Її чоловік саме виїхав з-за рогу вулиці, щойно пополудні, незадовго після того, як його дружина замкнула передні двері та побуксирувала за собою підрядника. Відхилення від норми: по неділях доктор Міллер повертається додому чверть по третій, завжди.

Але тепер цей добрий лікар простує собі тротуаром, повільно почмихкуючи, в руці – портфель, обручка підморгує мені з підмізинного пальця. Я збільшую зображення на його ногах: темно-червоні оксфорди,[7] лискучі від крему, ловлять зайчиків осіннього сонця і з кожним кроком відхвицюють їх геть.

Я переводжу лінзу фотоапарата на його голову. Від ока мого «Нікона» D5500 нічого не втече, ще й із цим об’єктивом «Оптека»: його неслухняне волосся кольору мергелю, тендітні дешеві окуляри, у неглибоких ставках щік – острівці щетини. За своїми черевиками він доглядає краще, ніж за обличчям.

Повертаємося до будинку 212, де Рита й підрядник моторно роздягаються. Я можу зателефонувати в довідкову службу, дізнатися її номер телефону, подзвонити, попередити. Цього я не робитиму. Спостерігати – це наче фотографувати живу природу: не варто втручатися в її справи.

Доктор Міллер вже за півхвилини буде перед дверима. Рот його дружини полірує шию підрядника. Вона вже без блузки.

Ще чотири кроки. П’ять, шість, сім. Ще двадцять секунд, максимум. Зубами вона вгризається у краватку та вишкіряється до нього. Руки незграбно намагаються розстебнути сорочку. Він пасеться в її вусі. Її чоловік перестрибує через криву плиту тротуару. П’ятнадцять секунд.

Я майже чую, як краватка вислизає з-під коміра. Вона швиргає її через усю кімнату.

Десять секунд. Я ще раз наближую зображення, носик фотоапарата ледь не вистрибує. Його рука занурюється в кишеню і виринає зі здобиччю – в’язкою ключів. Сім секунд.

Вона вивільняє волосся із хвостика, й воно розсипається по її плечах. Три секунди. Він підіймається сходами.

Вона обвиває руками його шию та палко цілує. Він встромляє ключ у замок. Ключ повертається.

Я збільшую зображення її обличчя, її очей, які щойно ледь не вистрибнули з орбіт. Вона почула.

Роблю фотографію.

А тоді його портфель розкривається.

Зграя аркушів вистрибує з нього, їх підхоплює вітер. Я переводжу фокус знову на доктора Міллера – до чіткого «Бляха», що формується в його роті; він кладе портфель на ґанок, ловить кілька аркушів підошвою отих блискучих туфель, а решту вихоплює руками. Один аркуш-зірвиголова зачепився за сучки дерева. Він цього не помічає. Знову Рита, руки якої стрімко пірнають у рукави, а волосся зачісується назад. Вона вискакує з кімнати. Підрядник, якого залишили напризволяще, вилітає з ліжка, забирає свою краватку та запихає її до кишені.

Я видихаю, наче балон, з якого сичить повітря. Навіть не помітила, коли затримала подих.

Відчиняються вхідні двері: Рита стрімголов несеться сходами, кличе свого чоловіка. Той повертається; думаю, що усміхається, але мені не видно. Вона нахиляється, збирає пару аркушів із тротуару.

У дверях з’являється підрядник, одна рука в кишені, іншу він підносить для привітання. Доктор Міллер махає йому у відповідь. Він піднімається на сходовий майданчик, піднімає портфель, чоловіки тиснуть один одному руки. Вони заходять досередини, Рита – за ними.

Що ж. Може, наступного разу.

Понеділок, 25 жовтня

2

Кілька секунд тому повз будинок проїхало авто, повільно та похмуро, наче катафалк із габаритними задніми фарами, що світять у темряві.

– Нові сусіди, – кажу я доньці.

– В якому будинку?

– Сусідньому. За сквером. Номер 207. – Вони саме там, тьмяні, як примари в сутінках, витягують коробки з багажника.

Вона плямкає.

– Що ти їси? – запитую я. Звісно, це ж вечір китайської кухні; вона їсть ло-мейн.[8]

 

– Ло-мейн.

– Тільки не їж, коли з матусею розмовляєш.

Вона плямкає знову, прицмокує.

– Мо-ом. – Для нас ця тема – наче перетягування каната; вона вкорочує «моммі» – «матуся», всупереч моїй волі, натомість використовуючи слово грубіше й присадкуватіше. «Просто не звертай уваги», – радить Ед, але для неї він все одно «дедді» – «татко».

– Тобі варто піти з ними познайомитись, – радить Олівія.

– Я б залюбки, Гарбузику. – Підіймаюсь на другий поверх, де кращий вид. – Овва: довкола всюди гарбузи. В усіх сусідів принаймні по одному. У Ґреїв цілих чотири. – Виходжу на сходовий майданчик з келихом у руці, вино хлюпається об мої губи. – Я б хотіла й тобі вибрати гарбуза. Скажи таткові, щоб купив. – Я потягую вино, ковтаю. – Скажи, нехай купить два, один тобі й один – мені.

– Добре.

Я кидаю погляд на своє відображення в темному дзеркалі вбиральні.

– Ти щаслива, серденько?

– Так.

– Тобі не самотньо? – У неї ніколи не було справжніх друзів у Нью-Йорку; вона була надто сором’язливою, надто маленькою.

– Нєа.

Я заглядаю в темряву на вершині сходів, у морок понад ними. Вдень світло Сонця падає крізь опукле стельове вікно; вночі ж воно перетворюється на банькате око, що витріщається у глибину сходового «колодязя».

– Сумуєш за Панчем?

– Нєа. – З котом вони також не надто ладнали. Одного різдвяного ранку він її подряпав, промчав кігтями по її зап’ястку двома блискавичними гребками, північ-південь, схід-захід; на шкірі виступила яскрава решітка з крові, ніби для гри у хрестики-нулики, й Ед ледь не шпурнув кота з вікна. Зараз я шукаю його, бачу, що він скрутився калачиком на дивані в бібліотеці й дивиться на мене.

– Дозволь мені поговорити з татком, Гарбузику. – Я вибігаю сходами ще вище, жорсткою доріжкою під моїми підошвами. Ротанґ. Чим ми думали? Він же так легко брудниться.

– Привіт, ударнице,[9] – вітає він мене. – Нові сусіди?

– Так.

– Хіба в тебе вже не з’являлося якихось нових сусідів нещодавно?

– То було два місяці тому. Будинок 212. Міллери. – Я обертаюся, спускаючись сходами.

– А ці нові люди де?

– У двісті сьомому. То через сквер.

– Квартал змінюється.

Я доходжу до сходового майданчика, обходжу його.

– Вони небагато із собою привезли. Лише одна машина.

– Напевно, вантажники приїдуть пізніше.

– Напевно.

Тиша. Сьорбаю ще трохи вина…

Тепер я знов у вітальні, біля вогню, тіні наповнюють кутки.

– Слухай… – починає Ед.

– У них є син.

– Що?

– Син у них, – повторюю я, притиснувшись лобом до холодного вікна. Ліхтарі з натрієвими лампами ще не виросли в цій частині Гарлему,[10] вулиця залита тільки сяйвом лимонної скибки місяця, та я досі можу розгледіти їхні постаті: чоловік, жінка й високий хлопець носять коробки під вхідні двері. – Підліток, – додаю.

– Полегше, пантеро.

Я ледь встигаю стримати ці слова, та раптом бовкаю:

– Якби ж ви були тут, зі мною.

Це заскочило мене саму зненацька. Еда теж, судячи з його інтонації. Пауза.

А тоді:

– Тобі потрібно більше часу, – каже він.

Я мовчу.

– Лікарі кажуть, що забагато контактів погано на тебе вплинуть.

– Я і є тією лікаркою, хто це сказала.

– Ти – одна з них.

Позаду чути хрускання кісточок – то тріщать іскри в каміні. Полум’я затихає, тільки бурмоче щось крізь решітку.

– Чому б тобі не запросити цих нових сусідів до себе? – запитує він.

Я осушую келих.

– Думаю, на сьогодні досить.

– Анно.

– Еде.

Я майже чую його дихання.

– Мені шкода, що ми не можемо бути з тобою.

Я майже чую своє серцебиття.

– Мені теж.

Панч проводить мене сходами донизу. Я беру його на одну руку та повертаюся на кухню. Ще один келих, перед сном.

Я беру пляшку за горлечко, повертаюся до вікна, де три примари блукають тротуаром, та підіймаю її, виголошуючи німий тост.

Вівторок, 26 жовтня

3

Цього ж дня рік тому ми планували продати цей будинок, навіть звернулися до маклера; Олівія мала б наступного вересня піти до школи на Мідтауні,[11] а Ед знайшов нам реконструйований будинок на Ленокс Гілл.[12] «Буде весело, – обіцяв він. – Я поставлю біде, тільки для вас». Я поплескала його по плечу.

«А що таке біде?» – запитала Олівія.

Але потім він пішов, і вона разом з ним. Тож моє серце розривалось на частини знову, коли минулої ночі я згадала перші слова нашого мертвонародженого плану, а саме: «З любов’ю відреставрована архітектурна пам’ятка, перлина Гарлему ХІХ століття! чудовий сімейний дім!». Пам’ятка та перлина – неоднозначні слова в цьому випадку. Гарлем – незаперечно, як і XIX століття (1884). З любов’ю відреставрована – це я можу засвідчити, а ще – до біса дорога. Чудовий сімейний дім – правда.

Мої володіння та їх аванпости.

Підвал. Чи, як говорив наш маклер, цокольні апартаменти. Нижче рівня вулиці, займає увесь поверх, з окремим входом; кухня, ванна, спальня, невеликий кабінет. Робоче місце, яке Ед займав протягом восьми років, – він оздоблював стіл проектами, завішував стіни підрядницькими технічними завданнями. Наразі там проживає орендар. Сад. Насправді патіо, вхід з першого поверху. Неохайно розкидані вапнякові плити, пара вживаних дерев’яних садових стільців, молодий ясен, що згорбився в дальньому кутку, довготелесий і самотній, наче непопулярний підліток. Час від часу мені дуже хочеться його обійняти. Перший поверх. Нижній поверх,[13] якщо ви з Британії, чи premier е́tage,[14] якщо ви з Франції (я – ані перше, ані друге, але протягом аспірантури прожила трохи в Оксфорді, між іншим, в окремому котеджі, а минулого липня почала вивчати français[15] у мережі). Кухня – відкритого планування, «велична» (знову слова маклера), із заднім виходом, що веде до саду, та бічним виходом у сквер. Підлога з білої берези, тепер заляпана калюжами мерло.[16] У коридорі – дамська кімната, або червона кімната, як я її називаю. Їдальня, встелена перським килимом, що досі тішить ступні своєю розкішною м’якістю. Другий поверх. Бібліотека (Едова; полиці вгинаються від книжок, потрісканих корінців та вицвілих суперобкладинок, які вкладені тісно, ніби зуби у щелепі) та робочий кабінет (мій; скромний, добре провітрюваний, ноутбук «Макбук» покоїться на столі від «Ікеї»,[17] – моє поле битви в мережевих шахах). Друга вбиральня, ця пофарбована блакитним кольором під назвою «Райське захоплення», що досить честолюбно як на кімнату, де тільки рукомийник та унітаз. Також глибока комірчина для прання, яку я одного дня, можливо, перетворю на фотолабораторію, якщо коли-небудь перейду з цифри на плівку. Здається, мене це цікавить усе менше. Третій поверх. Господарева (господинева) спальня та ванна. Більшу частину цього року я провела в ліжку; тут один із тих автоматично регульованих матраців, в якому два боки налаштовуються окремо – Ед запрограмував свій на майже пухову м’якість, мій же – твердий. «Ти спиш на цеглі», – якось сказав він, побренькуючи пальцем по простирадлу.

«А ти на купчастих хмарах», – відповіла я йому. Потім він цілував мене, довго та повільно.

Після того, як вони пішли, тими чорними, порожніми місяцями, я ледве могла видертися з-під простирадл, лише повільно крутилася, ніби морська хвиля, від одного боку до іншого, замотуючись у спальну білизну та розмотуючись із неї.

Також тут кімната для гостей та приєднана ванна.

Четвертий поверх. Колись – житло для прислуги, тепер – спальня Олівії та друга кімната для гостей. Інколи вночі я блукаю по її кімнаті, наче привид. Інколи вдень я стою у дверях, спостерігаючи за повільним ширянням пилинок у променях сонця. Буває, що я тижнями взагалі не відвідую четвертий поверх, так що він починає танути в моїй пам’яті, ніби відчуття дощу на шкірі.

Не має значення. Я поговорю з ними ще раз завтра. Тим часом, жодних ознак людей по сусідству.

Середа, 27 жовтня

4

Довготелесий підліток вистрибує з дверей будинку номер 207, наче кінь через пересувний бар’єр, та галопом несеться вулицею повз мої передні вікна. Я не встигаю його добре роздивитися – прокинулась рано після пізньої ночі з фільмом «З минулого»[18] та намагаюся вирішити, чи один ковток мерло буде мудрим рішенням; аж раптом краєм ока вловлюю, як за вікном проноситься білява чуприна й перекинутий через одне плече рюкзак. За мить його вже не видно.

 

Перехиляю свій келих, пливу нагору та всідаюся за стіл. Беру свій «Нікон».

На кухні будинку 207 я бачу батька, кремезного чоловіка, спину якого освітлює екран телевізора. Я прикладаю фотоапарат до ока та наближаю телезображення: програма «Сьогодні».[19] Я могла б збігти униз і собі увімкнути телевізор, роздумую я, та дивитися програму разом із сусідом. Або можу переглядати її просто тут, на його екрані, крізь свій об’єктив.

Віддаю перевагу другому варіанту.

Востаннє я вже досить давно виходила роздивитися фасад сусідньої будівлі, натомість Ґуґл дарує мені панорами вулиць: побілений камінь із ледь вловними ознаками стилю боз-ар,[20] увінчаний «вдовиною доріжкою».[21] З вікна, звісно, я можу роздивитися тільки один бік будинку; крізь східні вікна чітко видно кухню, невелику вітальню на другому поверсі та спальню над нею.

Вчора прибув взвод вантажників, й вони по черзі тягали дивани, телевізори та старовинний гардероб досередини. Чоловік контролював цей потік. Я не бачила дружини ще відтоді, як вони тільки заїхали. Мені цікаво, як вона виглядає.

Я саме збираюся поставити шах і мат гравцю з ніком «Рук-н-Ролл»,[22] коли чую дзвінок. Човгаю донизу, ляскаю по кнопці зумера, відмикаю вхідні двері й бачу за ними постать мого жильця знизу, який виглядає, як то кажуть, грубувато, але путяще. Він справді вродливий, з масивною щелепою, очима, наче два люки, темними та глибокими. Такий собі Генрі Фонда[23] після довгої нічки (я не єдина, хто так вважає. Девід любить весело провести час із випадковими подругами, як я помітила. Тобто почула).

– Сьогодні їду на Бруклін, – повідомляє він. Я проводжу пальцями крізь волосся.

– Добре.

– Тобі потрібно з чимось допомогти перед тим, як я піду? – Звучить, неначе пропозиція, неначе репліка з нуарового фільму. Просто склади губи докупи та подуй.[24]

– Ні, дякую. У мене все в нормі.

Він дивиться на мене, звузивши очі.

– Лампочки поміняти не треба? Тут темно.

– Мені подобається, що кімнати темні, – кажу я. Як і мої чоловіки, хочеться додати. – Це ж з «Аероплану»?[25] – Що ж, весело тобі… – Потусити? Провести вечір? Покохатися? – …Провести вечір.

Він обертається та йде.

– Знаєш, ти можеш заходити через двері з підвалу, – кажу я йому в спину, додаючи ноток грайливості до голосу. – Найімовірніше, я буду вдома. – Сподіваюся, він хоча б усміхнеться. Він тут вже два місяці, та я жодного разу не бачила бодай натяку на посмішку.

Він киває. Він виходить.

Я зачиняю двері, двічі прокручуючи замок.

Розглядаю себе у дзеркалі. Зморшки – неначе спиці навколо моїх очей. Неприбрана кучма темного волосся, де-не-де потигрована сивиною, вільно спадає мені на плечі; у заглибині пахв – колюча стерня. Живіт обвис. Стегна поштриховані ямочками. Шкіра майже крикливо-бліда, на руках і ногах проступають фіолетові вени.

Ямочки, штрихи, стерня, зморшки: мені треба щось із собою зробити. Колись у мене була така собі простацька краса, як говорили інші, зокрема Ед. «Я вважав тебе просто ідеальною дівчинкою», – сказав він, коли усе вже наближалося до кінця.

Я опускаю погляд на пальці на ногах, що бігають брижами по кахельній підлозі, – довгі й тонкі, одна (чи радше десять) з моїх кращих рис, яка, проте, зараз виглядає дещо по-хижацькому. Я нишпорю в шафці з ліками, де один на одному, наче тотемні стовпи, поскладані флакони з пігулками, й дістаю з глибин щипці для нігтів. Нарешті хоч одна проблема, з якою я можу дати собі раду.

Четвер, 28 жовтня

5

Акт купівлі-продажу опубліковано вчора. Мої нові сусіди – Алістер і Джейн Расселли; вони заплатили три мільйони чотириста п’ятдесят тисяч доларів за своє скромне житло. Ґуґл каже, що він – один із власників середньої консалтингової компанії, яка раніше знаходилась у Бостоні. Її ж відслідкувати неможливо – самі спробуйте ввести Джейн Расселл у пошуковій системі.

Жвавий же квартал вони собі обрали.

Будинок Міллерів через дорогу – хто йде сюди, покинь усі надії – один з п’яти будинків, які я можу оглядати зі своїх південних вікон. Зі східного боку стоять дві ідентичні Сірі Сестри-близнючки:[26] однакові коробчасті карнизи увінчують вікна, однакові передні двері кольору зелених скляних пляшок. Справа – у трішки сірішої Сестри – живуть Генрі та Ліза Вассермени, давні тутешні мешканці: «Вже сорок років тут живемо і з’їжджати не збираємось», – хвалилася місіс Вассермен, коли ми сюди переїхали. Вона тоді забігла до нас («в обличчя») сказати, наскільки вона («та мій Генрі») обурені прибуттям «ще одного сімейства молодих мажорів» до «того, що колись ще можна було назвати справді добросусідським кварталом».

Ед тоді ошалів. Олівія назвала свого плюшевого кролика Мажором. Відтоді Вассермени, про яких ми почали говорити тільки у множині, зі мною не розмовляли, хоча я живу сама, сама собі сімейство. Вони не надто приязно ставляться й до мешканців другої Сірої Сестри, сім’ї з підходящим прізвищем Ґрей.[27] Дві близнючки-підлітки, батько – співвласник дрібної фірми, що спеціалізується на злитті та поглинанні, мати – завзята господиня книжкового клубу. Книга цього місяця, яка вказана на їхній сторінці в «Мітап»[28] і яку саме палко обговорюють у вітальні Ґреїв восьмеро жінок середнього віку, – «Джуд Непримітний».[29]

Я також її прочитала, уявляючи, що я членкиня їхньої групи, заразом наминаючи кавовий торт (дуже незручно) та потягуючи вино (це мені вдавалося непогано). «Як тобі “Джуд”, Анно?» – запитала б мене Крістін Ґрей, і я б відповіла, що вважаю його й справді досить непримітним. Ми би посміялися. Між іншим, саме зараз вони й сміються. Я пробую посміятися разом із ними. Сьорбаю вино.

На захід від Міллерів живуть Такеди. Чоловік – японець, мати – біла, а їхній син невимовно вродливий. Він грає на віолончелі; у теплі місяці він репетирує в невеличкій вітальні з відчиненими навстіж вікнами, тому Ед раніше підіймав і наші вікна. Однієї ночі давно минулого червня ми з Едом танцювали під мелодії якоїсь сюїти Баха: погойдувалися на кухні, я поклала голову йому на плече, його пальці переплелися за моєю спиною, а хлопчик через дорогу грав собі та грав. Цього літа його музика також приблукала до нашого будинку, підійшла до моєї вітальні та ввічливо постукала по склу: «Впусти мене». Я не хотіла, не могла – я ніколи не відчиняю вікна, ніколи, – та все одно могла почути, як вона м’яко шепоче, благає: «Впусти мене. Впусти мене!»

Номери 206–208, незаселений здвоєний будинок із піщанику, межує з домом Такед. Якесь товариство з обмеженою відповідальністю купило його два листопади тому, та досі туди ніхто не переїхав. Таємниця. Майже рік риштування чіплялося за його фасад, наче висячі сади; за одну ніч воно все зникло, – це сталося за кілька місяців до того, як Ед та Олівія пішли, – й відтоді нічого не змінилося.

Ось така моя південна імперія та її суб’єкти. Ніхто з цих людей не був мені другом; з більшістю з них я не бачилася більше одного-двох разів. Думаю, то все через міське життя. Мабуть, Вассермени щось про мене пронюхали ще тоді. Цікаво, чи знають вони, на що я перетворилася.

Занехаяна католицька школа межує з моїм будинком зі сходу, майже спирається на нього: це школа святої Димфни,[30] закрита ще відколи ми почали тут жити. Ми лякали Олівію, що відправимо її туди, коли вона погано поводилася. Стіни з пористого коричневого каменю, потемнілі від бруду вікна. Принаймні, такою я собі її пригадую; я вже давно не дивилася на цю будівлю.

А просто на захід від мене – сквер. Невеличкий, площею приблизно у два домогосподарства завширшки та два завглибшки, з вузькою брукованою стежкою, що з північного боку з’єднує нашу вулицю з іншою. Два платани, неначе вартові, стоять по обидва його кінці та полум’яніють листям; низька залізна огорожа оточує обидва боки. Це, як казав той гідний цитування маклер, дуже оригінально.

І, звісно, будинок за сквером: номер 207. Лорди продали його два місяці тому та поспішно залишили будівлю, полетівши на південь на свою пенсійну віллу, що у Веро Біч.[31] Дорогу Алістеру та Джейн Расселлам.

Джейн Расселл![32] Моя фізіотерапевтка ніколи про неї не чула.

– «Джентльмени віддають перевагу білявкам»,[33] – сказала я.

– Не пригадую такого, – відповіла вона. – Біна молодша за мене; можливо, в цьому й суть.

Усе це сталося сьогодні, тільки раніше; не встигла я й почати протестувати, як вона вже зав’язала одну мою ногу поверх іншої та перекинула мене на правий бік. Від болю я ледь хапала ротом повітря.

– Це корисно для твоїх підколінних сухожиль, – запевнила вона мене.

– Сучка, – видихнула я.

Вона притиснула моє коліно до підлоги.

– Ти платиш мені не за те, щоб я з тобою панькалась. Я здригнулася.

– Можна заплатити, щоб ти пішла геть?

Біна приходить раз на тиждень і допомагає мені ненавидіти життя, як я люблю говорити, та повідомити мене про свої найсвіжіші сексуальні пригоди, що трішечки цікавіші, ніж мої. Тільки у випадку Біни вся проблема в тому, що вона перебірлива.

– Половина хлопців у цих додатках використовують фото п’ятирічної давнини, – скаржиться вона, хитаючи водоспадом волосся, що протікає по одному плечу, – а інша половина – одружені. А ще інша половина мають серйозні підстави бути самотніми.

Вона говорить про три половини, але ти не вступаєш у математичну дискусію з людиною, яка вивертає тобі хребет.

Місяць тому я зареєструвалася на «Тіндері»,[34] «просто щоб подивитися», як говорила я сама собі. «Тіндер», пояснювала Біна, зводить тебе з людьми, з якими ти вже перетиналася в житті. Але що, коли ти ще в житті ні з ким не перетиналася? Що, коли ти навічно приречена тинятися в межах тих самих чотирьох тисяч вертикально впорядкованих квадратних футів[35] і нікуди не виходити за їхні межі?

Не знаю. Перший профіль, який я помітила, був профіль Девіда.

Я одразу ж видалила свій обліковий запис.

Минули чотири дні, відколи я вперше мигцем побачила Джейн Расселл. Вона точно не мала таких пропорцій, як у первинно відомої мені Джейн з її торпедоподібними грудьми і осиною талією, але й я також таким похвалитися не можу. Сина я бачила лише раз, учора зранку. Чоловік проте – широкоплечий, з густими бровами та довгим прямим носом – постійно на видноті в будинку: збиває яйця на кухні, щось читає у вітальні, час від часу заглядає до ванної, наче шукає когось.

1Психологічний трилер відомого британо-американського реж. Альфреда Гічкока (1899–1980), заснований на реальній історії серійного душителя 1920-х рр. Е. Л. Нельсона. Визнаний «першим незаперечним шедевром» Гічкока і фільмом, у якому англійський режисер «уперше відкрив для себе Америку». Гічкок працював у Голлівуді з 1939 р., але до 1943 р. його фільми базувалися на британській тематиці.
2Town-house – малоповерхові будинки на декілька сімей, сполучені в один корпус. (Тут і далі прим. перекл., якщо не вказано інше.)
3Macy’s – одна з найстаріших та найбільших мереж роздрібної торгівлі в США.
4Gramercy Park – невеликий приватний парк на півдненному сході Мангеттену.
5«The Man Who Knew Too Much» (1956) – кольоровий фільм реж. Альфреда Гічкока.
6«Gilda» (1946) – фільм-нуар, мелодрама реж. Чарльза Відора.
7Різновид класичного чоловічого взуття.
8Традиційна китайська страва із пшеничної локшини з різноманітними добавками.
9Slugger (амер. «ударник», тут «ударниця») – сленгове спортивне слово на позначення сильного відбиваючого гравця у бейсболі, а також сильного в атаці, але вразливого в обороні у боксі. (Прим. ред.)
10Harlem – район на півночі Мангеттену, частина Верхнього Мангеттену.
11Midtown (Середній Мангеттен) – один з трьох великих районів Мангеттену.
12Lenox Hill – квартал у районі Іст-Сайд, що на Мідтауні.
13У британському варіанті англійської «перший» поверх означає «загальноприйнятий» другий поверх, у той час як перший називають «нижнім» (ground floor).
14Перший поверх (фр.).
15Французька мова (фр.).
16Merlot – сорт французького вина, переважно з червоного винограду.
17IKEA – одна з найбільших та найпопулярніших мереж продажу меблів і товарів для дому.
18«Out of the Past» (1947) – американський фільм-нуар реж. Жака Турнера.
19«Today» – американське ранкове телешоу на каналі NBC.
20Боз-ар (франц. beaux-arts – красні мистецтва) – еклектичний стиль архітектури середини ХІХ ст. у Франції.
21Widow’s walk – відгороджена платформа з перильцями на даху будинку.
22Rook-n-roll, англ. rook – тура (шахова фігура).
23Henry Fonda (1905–1982) – відомий американський актор театру й кіно минулого століття.
24Цитата героїні акторки Лорен Беколл з фільму-нуар «Маєш і не маєш» («To Have and Have Not», 1944 (Прим. пер. і ред.).
25«Airplane» (1980) – американська кінокомедія режисерів Девіда та Джеррі Цукерів і Джима Абрахамса…
26Сірі сестри, або Граї, – персонажі давньогрецької міфології Пефредо та Еніо – вартові горгон.
27В оригіналі прізвище – Gray. Британському слову grey (сірий) відповідає американський варіант gray із тим же значенням.
28Meetup – соціальна мережа для організації різноманітних групових зустрічей людей поза Інтернетом.
29«Jude the Obscure» (1895) – останній роман визначного британського письменника, поета і драматурга Томаса Гарді (1840–1928). (Прим. ред.)
30Християнська свята, що жила у VII ст. в Ірландії.
31Vero Beach – місто на узбережжі Атлантичного океану, центр округу Індіан-Рівер, штат Флорида.
32Тут мається на увазі американська актриса, співачка і танцюристка Джейн Расселл (1921–2011), один із секс-символів Голлівуду 1940 – 50-х рр.
33«Gentlemen Prefer Blondes» (1953) – американська музична кінокомедія реж. Г. Гоукса. У головних ролях – Мерилін Монро і Джейн Расселл.
34Tinder – мобільний додаток для знайомства та організації швидких зустрічей з людьми, які живуть неподалік.
35Приблизно 371,6 м2.
Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»