Не судилось

Драма в 5 діях

Високоповажному артистові

Миколі Карповичу Садовському присвячує автор

ДІЙОВІ ЛЮДЕ

Іван Андрійович Ляшенко – 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи.

Анна Петрівна – 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради.

Николай Степанович Бєлохвостов – кузен Ляшенчихи, 30 літ; фатуватий.

Зізі – дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.

Михайло – син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун.

Павло Чубань – його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж.

Жозефіна – швейцарка, учителька.

Катря Дзвонарівна – дівчина молода, селянка.

Горпина Дзвонариха – її мати, недужа й слаба.

Дмитро Ковбань – парубок, годованець Дзвонарів.

Пашка – подруга Катрі.

Степанида – покритка, п'яничка й плетуха.

Шльома – жид, орендар.

Харлампій – старий лакей.

Аннушка – покоївка; вертка на всі заставки.

Селяне, соцькі, Парубки, Дівчата, дворові.

Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.

Між 1-ю і 2-ю дією мина два тижні; між 2-ю і 3-ю – місяць; між 3-ю і 4-ю – два місяці.

ДІЯ ПЕРША

Панський садок. Наліво від слухачів – стіна офіцини; вікна й двері з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвірткою; за барканом – вулиця. Просто – доріжки, луговина, дерева; між дерев далі блищить став, а з-за його визира панський будинок.

ВИХІД І

Михайло, розкішне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далі на луговині Жозефіна і Зізі гуляють в м'яча.

Михайло (курить сигару). Славно покачатись на траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись… тільки Павло й зможе!

Голоси (за вікном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!

Павло (за вікном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.

Голоси (за вікном). Оса! Роса! Коса! Носа!

Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та поніжусь: тут у холодку так славно! Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, – здається, липа розцвіла. Читати навіть не хочеться: отак би лежав, затопивши очі у те сине море блакиті, та зорив би за хмариною.

Зізі (здалека). Тібора! Тібора! Піль!!

Жозефіна. Ту-бо! Ту-бо! Laіssez non mouchojr^[1].. Ві не карош!

Зізі. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!

Жозефіна. Ві не рві!

Михайло. Не руш собаки! Лиши мені зараз!

Зізі. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Біга, тріпле платок, а собака рве).

Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!

Зізі. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!

Михайло. Чекай же! (Устає).

Зізі тіка; за нею спішить Жозефіна.

Як розпустилась! Ну, я з матір'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).

Павло (з-за вікна). А це коло бича – обід, бачите? То вимовляється – р-р-р-р! Кажіть!

Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!

Михайло. і не обридне йому? Уже я б такий, щоб і обідати, а він таки працює. Усе за ділом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографії ради… А яка хороша Катря Дзвонарівна, таки просто і між паннами красунею була б, та й годі! Очі – карі, але глибокі, темні; а погляд – такий милий, лагідний, любий, що аж пронизує душу тихим променем… Тільки між брівок рисочка; вона надає і якусь думність личеньку, і якусь силу вдачі. Щось оце не було її; треба б довідатись через Пашку.

ВИХІД ІІ

Анна Петрівна під руку з Бєлохвостовим.

Анна Петрівна (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.

Бєлохвостов. Ну, уволь, ma chere^[2]; я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать – сейчас подлецом выругает.

Анна Петрівна. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Mіchel! Где твой Павло?

Михайло (схоплюється). А, мама! Микола! (Цілує у матері руку, а з Миколою обнімається). Павло ще й досі з школярами у офіцинах там.

Анна Петрівна. Я пойду позову его. (Iде на гайок, зазира і вступа в хату).

Михайло. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!

Бєлохвостов. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?

Михайло. Ще не зовсім.

Бєлохвостов. Передержка или диссертация только?

Михайло. Дисертація.

Бєлохвостов. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?

Михайло. Ні туди, ні туди.

Бєлохвостов. Как так? Свободным художником? Sans professіon?^[3]

Михайло. Sans professіon!

Бєлохвостов. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?

Михайло. Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, – на користь народові!

Бєлохвостов. А! Ты хлопоман еn forme?^[4] У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?

Михайло. Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатись: не бачив Америки – значить, нема, не чув про Канта – значить, вигадали! Розмовлять на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу незгірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писі! Живеш в Україні, то знай її й мову!

Бєлохвостов. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremіerement^[5], с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement^[6]: кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєтьих, я – за культуру. Циви-ли-за-ция, cіvіlіsatіon, mon cher,^[7] приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot!^[8]

Михайло. Стара байка! Хто тобі казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-ці, проше: я стою більш за просвіту, ніж ти! У вас тільки накрадено високих слів: «цивилизация», «культура», «общечеловеческие интересы»! Ти за цівілізацію – на словах, а в серці її ненавидиш, бо з нею непевні будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи ні – про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її під один аршин – вадить і кравцеві, і сукні, – то це кожному звісно. Кожному народові бажається виробити собі такі форми, у яких йому найпридобніше. Кожному народові у своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя, за правду!

Бєлохвостов. Однако ты красноречив. Je te felіete^[9] – прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.

Михайло. Ви всі вихваляєтесь любовію до всього люду, – брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тільки себе самих любите, а одбріхуєтесь, що – цілий світ.

Анна Петрівна (виходить з офіцини; до Павла). Кінчайте-бо швидче з дітьми та йдіть до нас!

Бєлохвостов. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!

Анна Петрівна. О чем это у вас тут спор?

Бєлохвостов. Об украинофильстве. Знаете, Місhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.

Анна Петрівна. Миша мой молодец! (Цілує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; этим пренебрегать нельзя.

Михайло. Для чого заставляєте ви мене підлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.

Анна Петрівна. Вот этой эксцентричности не люблю: там только й делают карьеру… да еще при таких связях, – не правда ли, Nіcolas?

Бєлохвостов. Certaіnement.^[10]

Михайло. Хто за кар'єрою ганяється…

Анна Петрівна. Ну, вот, вот…

Бєлохвостов. Да вы, сherе soeur^[11], не наседайте! Уляжется!

Михайло. По собі судиш?

Бєлохвостов. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обніма його). Мы еще с тобою на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне – одобряю.

Анна Петрівна. Тоut a faіt charmant!^[12]