Таємнича історія Біллі МілліганаТекст

Читать фрагмент
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

– Можливо, їм просто не хочеться визнавати правду.

– Звідки тобі знати, як усе відбувалося насправді? – запитала Джуді. – Тебе там навіть не було.

– Зате була Адалана, – відповів Артур.

Ні Джуді, ні Ґері не вірили, що жертви пішли на все без примусу, але адвокати розуміли, що Артур переказує слова Адалани, а в тієї могло бути саме таке бачення подій.

– Можна поговорити з Адаланою? – попросив Ґері.

Артур похитав головою.

– Через те, що вона скоїла, їй назавжди заборонено виходити на сцену. Про послаблення не може бути й мови.

– Тоді, боюсь, наша попередня стратегія лишається в силі, – сказав Ґері. – Невинуватість на підставі неосудності.

Артур зміряв його крижаним поглядом і процідив крізь зуби:

– Навіть не смійте оголошувати мене в суді божевільним.

– Це наш єдиний шанс, – озвалася Джуді.

– Я не божевільний, – відрубав Артур, – і крапка.

Наступного дня Джуді й Ґері знову отримали листа на жовтому розлінієному юридичному бланку. Там писалося, що Вільям С. Мілліган більше не бажає, аби вони захищали його в суді, оскільки має намір самостійно представляти свої інтереси.

– Отакої, він знову нас звільнив, – прокоментував Ґері. – Що на це скажеш?

– Скажу, що я цього листа не бачила, як і попереднього, – всміхнулася Джуді, ховаючи бланк до теки. – Знаєш, папери так часто губляться. Боюся, що з нашою недосконалою системою документообігу ми його можемо ще добрих півроку марно скрізь шукати.

У наступні кілька днів іще чотири листи від Міллігана з відмовою від адвоката абсолютно випадково загубилися в офісі громадського захисту. Не отримавши відповіді, Артур урешті-решт здався й облишив спроби звільнити своїх адвокатів.

– Чи є в нас надія домогтися виправдувального вироку на підставі неосудності? – запитала Джуді напарника.

Ґері відповів, пихкаючи люлькою:

– Коли, як визначено законодавством штату Огайо, Каролін, Тернер, Кокан, Гардинг і Вілбур заявлять під присягою, що Біллі на момент скоєння злочинів був не при здоровому глузді, то в нас, гадаю, буде непоганий шанс на успіх.

– Але ж ти сам казав, що досі не було жодного випадку, коли підсудного з розладом множинної особистості визнали недієздатним і виправдали у скоєнні тяжких злочинів.

– Що ж, – відповів Ґері, всміхаючись у бороду, – тоді Вільям Стенлі Мілліган стане першим.

(7)

Лікарю Джорджу Гардингу-молодшому дошкуляли муки сумління. Він не сумнівався, що Біллі тепер є цілісною чи, принаймні, близькою до того особистістю і процес його злиття можна буде закріпити достатньо, щоб юнак міг витримати суд. Проблема була в іншому. Того пізнього серпня лікар Джордж часто лежав ночами без сну, аналізуючи матеріал, з яким збирався ознайомити суддю Флаверса у своєму звіті, і розмірковував, чи має моральне право використовувати розлад множинної особистості як виправдання для таких тяжких злочинів.

Його неабияк турбувало питання кримінальної відповідальності. Він боявся, що його слова витлумачать хибно і це кине тінь на розлад множинної особистості як такий, заплямує репутацію інших людей із таким синдромом, підірве довіру до свідчень психіатрів у суді, а то й дискредитує весь його фах у цілому. Він розумів: якщо суддя Флаверс погодиться з його висновком, що цей дисоціативний розлад ідентичності, котрий наразі вважається тільки неврозом, є вагомою підставою для виправдувального вироку, то це створить юридичний прецедент в Огайо, а можливо, і в усій країні.

Лікар Джордж був упевнений, що Біллі Мілліган не міг відповідати за свої дії в ті три фатальні жовтневі дні. Тепер лікар поставив собі за мету дізнатись більше про недугу свого пацієнта, навіть якщо для цього треба буде вийти за межі вже відомого науці. Він вважав за свій обов’язок розібратися в цьому випадку, зрозуміти Біллі. Це озброїть суспільство знаннями про те, як давати раду людям із такою проблемою. Лікар Джордж знову обдзвонив колег, консультуючись і запитуючи їхньої поради, потім провів нараду з підлеглими і врешті-решт, 12 вересня 1978 року, сів і написав звіт на дев’яти сторінках для судді Флаверса, у якому виклав медичний, соціальний і психіатричний анамнез Біллі Міллігана.

«Пацієнт стверджує, – писав лікар Джордж, – що Мілліган старший піддавав свою дружину і дітей фізичному насильству, а сам пацієнт був жертвою його садистських знущань і сексуальної наруги, включно з анальними коїтусами. Акти сексуального насильства почалися, коли пацієнтові було вісім чи дев’ять, і періодично траплялись упродовж року, здебільшого на фермі, де пацієнт часто залишався з вітчимом наодинці. За його словами, він боявся, що вітчим його вб’є, оскільки той погрожував „закопати його у хліві, а матері сказати, що він утік із дому“».

Аналізуючи психодинаміку цього випадку, Гардинг зазначив, що позаяк справжній батько Міллігана вчинив самогубство, хлопчик ріс без батьківської уваги та опіки, а також «пройнявся безпідставним, але глибоким почуттям провини, яке в результаті породило в ньому тривожність, внутрішній конфлікт і гіпертрофовану схильність до фантазій». Він, таким чином, «став легкою здобиччю для свого вітчима, Чалмера Міллігана, котрий скористався з того, що дитина тягнеться до дорослих за ласкою й піклуванням, і виміщав на ній свої фрустрації шляхом тортур і сексуальної експлуатації».

Коли вітчим бив його матір, маленький Мілліган, уже добре знаючи, як воно – бути на її місці, почав «відчувати її біль і жах». Це призвело до того, що в нього розвинувся «один із видів тривожного розладу, за якого пацієнт живе у нестабільному світі своїх фантазій, закони якого настільки ж непослідовні й непередбачувані, як ті, що діють у снах. У поєднанні з приниженнями, катуванням і сексуальною наругою це спричинило у хлопчика систематичну дисоціацію».

Висновки лікаря Джорджа Гардинга були такими: «На мою думку, пацієнт успішно впорався зі злиттям своїх особистостей в одне ціле, а тому тепер може постати перед судом […] але я також вважаю, що пацієнт страждає на психічний розлад і що під впливом цього розладу він не здатен був контролювати свої дії в момент скоєння злочинів, тобто в другій половині жовтня 1977 року».

19 вересня Джуді Стівенсон подала до суду клопотання, щоб початкову заяву адвокатів про «невинуватість» підзахисного замінили на «невинуватість на підставі неосудності».

(8)

На той час інформація про Мілліганове розщеплення особистості ще не набула розголосу. Знали про діагноз юнака тільки люди, що мали стосунок до його лікування, а також обвинувачі й суддя. Громадські захисники наполягали на тому, аби стан психіки Міллігана тримали в таємниці, бо і лікування юнака, і судовий процес постраждають, якщо преса здійме довкола цієї справи галас.

Берні Явич погодився. Професійна етика обвинувача підказувала йому не оприлюднювати жодних подробиць про підсудного, поки вони не пролунали офіційно з трибуни для свідків.

Одначе 27 вересня на першій шпальті «Колумбус Сітізен Джорнал» замайоріли аршинні літери:

ОСОБИСТОСТЕЙ «СПАЯЛИ» ЗАДЛЯ СУДОВОГО СЛУХАННЯ

У ТІЛІ ЙМОВІРНОГО ҐВАЛТІВНИКА «ЖИВЕ» ДЕСЯТЕРО ЛЮДЕЙ

Коли про цю статтю в ранковій газеті дізналися у шпиталі Гардинга, лікарі вмовили Біллі, щоб той розповів свою історію решті пацієнтів: нехай краще дізнаються про все від нього, ніж зі сторонніх джерел. На груповому занятті юнак розповів про те, в яких злочинах його звинувачують, і пояснив, що не усвідомлював скоєного, бо в той час іще страждав на розщеплення особистості.

Потім сенсацію підхопили вечірні теленовини, і Біллі того вечора пішов до своєї палати у сльозах.

За кілька днів Біллі написав портрет вродливої дівчини зі скорботними очима. Як сказала сестра Нан Ґрейвз, Біллі пояснив їй, що це – Адалана.

3 жовтня Міллігана провідав Ґері Швайкарт. Він приїхав на своєму універсалі з просторим багажником, щоб на зворотному шляху прихопити з собою деякі полотна Біллі. Адвокат пояснив, що Джуді Стівенсон вирушила з чоловіком на відпочинок до Італії, тому пропустить слухання, на якому буде вирішуватися, чи може Біллі в його теперішньому стані постати перед судом, але вона неодмінно повернеться до початку судового процесу. Ґері трохи погуляв і погомонів із Біллі, намагаючись підготувати юнака до того, що на слухання йому доведеться очікувати у в’язниці округу Франклін, а також до ймовірності програти суд.

Лікар Джордж був переконаний, що Біллі став цілісною особистістю. Психіатр більше не помічав у хлопця випадків дисоціації, і схоже було, що в характері Біллі поєдналися всі особливості, які раніше були притаманні різним його внутрішнім «я». Спочатку та чи інша ознака виразно проступала на загальному тлі, але поступово межі між ними стерлись, утворивши однорідну сукупність рис. Персонал шпиталю теж це зауважив. Нині в Біллі Міллігані можна було водночас розгледіти прикмети всіх особистостей. Лікар Джордж оголосив, що роботу з пацієнтом завершено.

4 жовтня, за два дні до того, як Біллі мав повернутись до окружної в’язниці, репортер Гаррі Франкен із «Сітізен Джорнал» підготував іще один сенсаційний матеріал про Міллігана. Він роздобув через анонімне джерело копію звіту лікаря Гардинга і прийшов до Джуді й Ґері за коментарями, попередивши, що опублікує цю статтю, не зважаючи ні на що. Адвокати звернулися до судді Флаверса, котрий вирішив, що в такому разі нехай матеріал оприлюднять і в «Колумбус Диспетч». Джуді й Ґері погодилися зробити заяву для преси, оскільки витік інформації вже однаково стався. Вони дозволили сфотографувати картини Міллігана, які Ґері привіз зі шпиталю, – Мойсей, який ось-ось розіб’є скрижаль із десятьма заповідями, єврейський музика, котрий грає на сурмі, пейзаж і портрет Адалани.

Газетні публікації засмучували Біллі, і під час останньої бесіди з лікаркою Кокан він був у пригніченому настрої. Йому було страшно від того, що з ним можуть зробити інші в’язні, коли пронюхають, що одна з його особистостей була лесбійкою.

 

– Якщо мене визнають винним і пошлють до Лебанона, мені краще буде померти, – сказав Біллі.

– Але це означатиме, що Чалмер переміг.

– А що мені залишається робити? У моїй душі стільки люті. Я не знаю, як їй дати раду.

Лікарка Кокан нечасто висловлювала прямі поради чи вказівки, надаючи перевагу методу, коли пацієнта м’яко підштовхують до самостійного вирішення проблем. Однак вона розуміла, що зараз на це немає часу.

– Ти можеш спрямувати свою лють у конструктивне русло, – запропонувала вона. – У дитинстві ти став жертвою наруги. Ти можеш узяти гору над страхітливим минулим і над чоловіком, який став тому виною, якщо, наприклад, присвятиш своє життя боротьбі проти насильства над дітьми. Якщо ти житимеш – зможеш боротись і стати звитяжцем. Якщо ти помреш – переможе твій кривдник.

Згодом, розмовляючи у своїй палаті з сестрою Донною Еґар, Біллі сягнув рукою під ліжко і витягнув лезо бритви, яке Томмі приліпив до споду ліжка клейкою стрічкою ще сім місяців тому.

– Ось, – промовив юнак, простягаючи їй лезо. – Воно мені більше не потрібне. Я хочу жити.

Жінка обняла Біллі, не стримавши сліз.

Розалі він сказав, що не піде на заняття з групової терапії.

– Я повинен звикати до того, що буду сам. Мені потрібно загартуватися. Не хочу цих прощань.

Але пацієнти з його групи зробили для нього прощальні листівки, і, коли Розалі принесла їх Біллі, той розплакався.

– Здається, це перша за все моє життя нормальна людська реакція, – схлипнув він. – Я чув, такий стан називають змішаними почуттями. Раніше я не здатен був відчувати їх усі водночас.

У п’ятницю, 6 жовтня, коли Біллі мали забрати, в Розалі був вихідний, але вона все одно приїхала до шпиталю, бажаючи провести свого пацієнта. Вона знала, що деякі працівники Вейкфілдського котеджу зустрінуть її здивовано піднятими бровами та в’їдливими коментарями, проте їй було байдуже. Вона знайшла Біллі у кімнаті відпочинку. На ньому був синій костюм-трійка. Юнак походжав кімнатою і здавався спокійним і врівноваженим.

Розалі й Донна Еґар пішли з ним до адміністративної будівлі, де біля столу реєстрації вже чекав заступник шерифа, чиї очі ховалися за темними окулярами.

Коли той видобув наручники, Розалі затулила собою Біллі й напосіла на правоохоронця, допитуючись, чи є така вже нагальна необхідність заковувати юнака, наче якогось звіра.

– Так, пані, – відказав заступник шерифа. – Такий порядок.

– Ой, на бога, – гримнула Донна, – він сюди прибув у супроводі двох жінок, а тепер ви почнете корчити з себе великого злого копа і начепите на нього наручники?

– Цього вимагає закон, пані. Мені дуже прикро.

Біллі простягнув перед собою руки, і Розалі помітила, як він здригнувся, коли наручники заклацнулись у нього на зап’ястках. Він заліз до поліцейського фургону, і жінки йшли поруч, поки фургон повільно сунув крутим вигином доріжки до кам’яного містка. Тоді вони помахали на прощання і повернулись до шпиталю, де ще довго і гірко плакали.

Розділ 4

(1)

Прочитавши звіт лікаря Гардинга, Берні Явич і Террі Шерман зійшлися на тому, що ґрунтовнішої психіатричної експертизи вони ще не бачили. Усі деталі, що їх обвинувачі були навчені розносити вщент у свідченнях психіатрів, усі пункти, які вони зазвичай могли б опротестувати, – все це у звіті Гардинга було викладено так, що й комар носа б не підточив. Це було не яке-небудь кількагодинне обстеження, а результат понад семи місяців досліджень у клінічних умовах. Окрім того, до звіту було включено не лише висновки самого Гардинга, а й матеріали консультацій із багатьма іншими психологами та психіатрами.

6 жовтня 1978 року суддя Флаверс провів коротке слухання, на якому ухвалив, спираючись на звіт лікаря Гардинга, що стан психіки Міллігана достатньо задовільний, аби той міг постати перед судом, і призначив судове засідання на 4 грудня.

Швайкарт сказав, що захист не заперечує проти цієї дати, але тільки за умови, що їхнього підзахисного судитимуть за законом, чинним на момент скоєння злочинів. (1 листопада в Огайо мав набрати чинності новий закон, згідно з яким тягар доведення неосудності лягав на плечі захисту, тоді як раніше сторона обвинувачення зобов’язана була переконати суд у тому, що підсудний скоїв злочини при здоровому глузді.)

Явич не погодився з поправкою Швайкарта.

– Я беру клопотання захисту до уваги, але спершу маю все ретельно зважити, – оголосив суддя Флаверс. – Мені відомо, що схожі клопотання вже подавалися в тих випадках, коли перед розглядом справи до законів вносилися зміни – приміром, коли було впроваджено новий кримінальний кодекс. Я також чув, що серед таких клопотань не було одностайності – перевага надавалася то старому закону, то новому, залежно від того, яка редакція була вигіднішою для підзахисного. Але я не знаю, які рішення в таких випадках ухвалював суд.

Виходячи із зали суду, Швайкарт повідомив Явичу й Шерману, що відмовиться від імені свого клієнта від суду присяжних і натомість попросить суддю Флаверса розглядати справу.

Коли Швайкарт відійшов, Явич зронив:

– Наша справа тріщить по швах.

– А на перший погляд здавалася геть безпрограшною, – мовив Шерман.

Суддя Флаверс згодом сказав, що обвинувачі тільки голову йому морочать, приймаючи звіт Гардинга і водночас відмовляючись визнавати Міллігана душевнохворим.

А тим часом Джуді й Ґері помітили, що у в’язниці округу Франклін Біллі знову поринув у депресію і проводив більшість часу за малюванням і безрадісними думами. Його пригнічувала дедалі жадібніша увага преси. З плином днів юнак став довше і довше спати, рятуючись від холодного, понурого середовища.

– Чому б мені не побути у шпиталі Гардинга, доки не почнеться суд? – запитав він у Джуді.

– Це неможливо, – відповіла вона. – Нам і так пощастило, що суддя дозволив тобі пробути там понад півроку. Просто потерпи трішечки. До розгляду справи лишилося менш ніж два місяці.

– Ти маєш тримати себе в руках, – озвався Ґері. – У мене таке передчуття, що тебе виправдають. Але якщо ти зірвешся і не зможеш постати перед судом, тебе запроторять до Ліми.

Проте одного дня охоронець помітив, як Мілліган простягнувся на нарах і малює щось простим олівцем. Зазирнувши крізь ґрати, охоронець побачив, що на скетчі юнака ганчір’яна лялька із зашморгом на шиї висить на тлі розбитого дзеркала.

– Гей, Міллігане, нащо ти таке малюєш?

– Тсе тому шчо я сердитий, – відповів той із виразним слов’янським акцентом. – Час комусь померти.

Почувши його акцент, охоронець мерщій натиснув тривожну кнопку. Рейджен тільки зміряв його іронічним поглядом.

– Хто б ти там не був, повільно відійди назад, – звелів охоронець. – Малюнок залиш на нарах, а сам стань під стіною.

Рейджен підкорився. Він дивився, як інші охоронці з’юрмилися по той бік ґрат, потім відімкнули двері, хтось хутко прослизнув до камери, вхопив аркуш, і двері гримнули, знову зачинившись.

– Мати Божа, – зронив хтось із охоронців. – Ну й моторошний малюнок.

– Треба зателефонувати його адвокату, – сказав інший. – Хлопець знову схибнувся.

Коли Джуді й Ґері примчали до в’язниці, їх зустрів Артур, який пояснив, що злиття Біллі насправді так і не було доведене до кінця.

– Втім, цього вистачить, аби він міг витримати суд, – втішив їх Артур. – Біллі тепер усвідомлює суть висунутих проти нього звинувачень і здатен співпрацювати із захистом. Та ми з Рейдженом і досі є окремими самодостатніми особистостями. Як бачите, зараз ми у ворожому середовищі, тож головує Рейджен. Але я вам гарантую: якщо Біллі не перевести звідси до шпиталю, він недовго залишатиметься у стані злиття, хоча б ось такого, часткового.

Гаррі Беркемер, шериф окружної в’язниці, розповів репортеру з «Колумбус Диспетч», що його заступники стали свідками того, яку надлюдську силу і витривалість має Мілліган у подобі Рейджена.

Його привели до зони відпочинку в’язнів, де він обрав великий боксерський мішок і заходився боксувати.

– Він гамселив його дев’ятнадцять із половиною хвилин поспіль, – ділився Беркемер. – Пересічна людина здатна безперервно молотити такий спортивний снаряд зо три хвилини, перш ніж остаточно виснажиться. Хлопець же так несамовито кулачив той мішок, що ми вже занепокоїлися, чи не зламав він, бува, руку. Навіть до лазарету його потягнули.

Але Рейджену боксування аніскілечки не зашкодило.

24 жовтня суддя Флаверс повторно попросив спеціалістів Південно-західного громадського центру психічного здоров’я обстежити Міллігана і відзвітувати, чи здатен він постати перед судом. Лікареві Джорджу Гардингу-молодшому, якщо він того побажає, було дозволено відвідати підсудного. Також суддя віддав розпорядження, щоб Міллігана негайно перевели з в’язниці до Центрального психіатричного шпиталю штату Огайо.

15 листопада Маріон Дж. Колоскі, директорка програми сприяння судочинству при Південно-західному центрі судової психіатрії, доповіла, що Стелла Каролін і Дороті Тернер після зустрічі з Мілліганом дійшли такого висновку: він цілком може постати перед судом і адекватно співпрацювати з адвокатами, проте «його психіка надзвичайно вразлива, тож існує вірогідність, що будь-якої миті його наразі цілісна особистість може знову розділитися на вже відомий набір альтер-его».

29 листопада газети «Дайтон Дейлі Ньюз» і «Колумбус Диспетч» опублікували коментар Чалмера Міллігана, у якому той відхрещувався від звинувачень у сексуальному насильстві над пасинком. На шпальтах «Колумбус Диспетч» з’явилось таке інтерв’ю:

ВІТЧИМ ЗАПЕРЕЧУЄ, ЩО ЗНУЩАВСЯ З ЮНОГО МІЛЛІГАНА

Чалмер Мілліган стверджує, що його «дуже ображає» розтиражована у пресі інформація, ніби він вдавався до фізичного і сексуального насильства у стосунках зі своїм пасинком, Вільямом С. Мілліганом, у котрому, за словами лікарів, уживається десяток різних особистостей.

«Ніхто навіть не поставив мене до відома», – скаржиться Мілліган-старший, називаючи заяви пасинка про заподіяну йому шкоду «абсолютно безпідставними». […]

Як зазначено у звіті, підписаному лікарем Джорджем Т. Гардингом, психіатри виявили у Міллігана розщеплення особистості і вважають, що деякі його внутрішні «я» навіть не підозрюють про дії інших. Причину такого розладу лікарі вбачають зокрема і в тому, що в ранньому віці Мілліган став жертвою насильства. […]

Чалмер Мілліган розповідає, що публікації у пресі завдали йому чимало клопоту.

«Завжди знайдуться охочі перекрутити факти. Це дуже неприємно», – нарікає він. […]

За словами Чалмера, найбільше йому допікають матеріали, де при описах знущань не наголошується, що про них відомо лише з вуст самого Вільяма та його психіатрів.

«Єдине джерело – це сам хлопець, – каже Мілліган-старший. – А газети тільки роздзвонюють те, що почули від них (тобто від психіатрів і юного Міллігана)».

Чалмер Мілліган відмовився повідомити, чи планує він подавати позов про наклеп.

Впевненість Джуді й Ґері в тому, що Біллі визнають невинним на підставі психічного розладу, дедалі міцнішала, однак вони усвідомлювали, що в такому разі на їхні плечі ляже нова проблема. Раніше після подібного вердикту підсудного відсилали до Ліми. Проте 1 грудня, за три дні до суду, в Огайо мав набрати чинності новий закон про душевнохворих людей, згідно з яким до підсудних, яких виправдовували через психічні вади, повинні ставитись як до хворих, що потребують лікування, а не як до злочинців. Новий закон велів, щоб цих осіб направляли до таких психіатричних шпиталів, де ті не зможуть заподіяти шкоду собі та іншим, але й не потерпатимуть від обмежень суворіших, ніж того вимагає їхній діагноз. Розподілення пацієнтів по державних психіатричних установах належатиме до сфери повноважень спеціального суду у справах опікунства і психічного здоров’я.

Позаяк слухання у справі Біллі мало відбутися 4 грудня, що робило його першим підсудним, чий випадок підпадає під дію нового закону, існувала доволі велика вірогідність того, що захисникам вдасться переконати суд у справах психічного здоров’я не посилати Біллі до Ліми. Втім, для цього адвокати повинні були знайти альтернативу – місце, де їхньому клієнту змогли б забезпечити належне лікування.

Про шпиталь Гардинга і мови не могло бути, враховуючи вартість послуг. Слід було знайти державний шпиталь, де до того ж працював би спеціаліст, обізнаний із розладом множинної особистості і спроможний його вилікувати.

Лікарка Корнелія Вілбур підказала, що кілометрах у ста двадцяти від Колумбуса є державна психіатрична клініка, один із фахівців якої вже працював із кількома людьми з розщепленням особистості й заслужив репутацію фахівця у цій царині. І вона порекомендувала Девіда Кола, головного лікаря центру психічного здоров’я міста Афіни, що в штаті Огайо.

 

Офіс прокурора наполіг на попередній зустрічі з Ричардом Б. Меткалфом, суддею у справах опікунства і психічного здоров’я, щоб той розтлумачив деякі пункти нового закону. Суддя Джей Флаверс погодився й домовився про зустріч. Але Джуді і Ґері знали, що самим тільки обговоренням закону все не обмежиться. До них приєднається суддя Флаверс, і вони повинні будуть вирішити, котрі з доказів будуть представлені в понеділок у категорії «за взаємною згодою сторін обвинувачення й захисту», а також куди Біллі Мілліган поїде на лікування, якщо йому буде винесено виправдувальний вирок на підставі неосудності.

Джуді й Ґері вирішили, що слід одразу з’ясувати, чи погодиться лікар Кол прийняти Біллі до Афінського центру психічного здоров’я. Джуді вже чула про лікаря Кола і навіть написала йому в липні листа, збираючи інформацію про розлад множинної особистості, проте тоді вона змовчала про ім’я свого клієнта. Тепер же вона зателефонувала лікарю і запитала, чи не погодиться він узяти на лікування Біллі Міллігана, а також чи не міг би він приїхати у п’ятницю до Колумбуса і взяти участь у їхній зустрічі.

Кол відповів, що, перш ніж щось вирішити, він мусить дістати згоду Сью Фостер, директорки шпиталю, а та своєю чергою повинна буде обговорити все зі своїм керівництвом із Департаменту психічного здоров’я. Кол сказав, що не відкидає можливості прийняти Міллігана, і погодився прибути у п’ятницю до Колумбуса.

1 грудня Джуді з нетерпінням чекала на появу лікаря Кола. Вестибюль перед кабінетом судді Меткалфа поступово заповнювався людьми, що мали стосунок до справи Міллігана. Зокрема, там уже були лікар Джордж Гардинг, лікарка Стелла Каролін, Дороті Тернер і Берні Явич. Було кілька хвилин на одинадцяту, коли Джуді побачила, що дівчина за столом реєстрації вказує на неї низенькому опецькуватому чоловічкові середнього віку. Його кругле смагляве обличчя обрамлювала сива чуприна. Погляд у чоловічка був пронизливий, мов у яструба.

Джуді познайомила його з Ґері та рештою присутніх і провела до кабінету судді Меткалфа.

Лікар Девід Кол умостивсь у другому ряду і слухав, як юристи обговорюють новий закон і те, як він вплине на справу Міллігана. Невдовзі до кабінету ввійшли судді Флаверс і Меткалф, які стисло окреслили обставини справи та її перебіг. Берні Явич ознайомив усіх із зібраною доказовою базою і визнав, що важко посперечатися зі свідченнями того, що на момент скоєння злочинів у Міллігана були проблеми із психікою. Обвинувач запевнив, що не оскаржуватиме звіти Південно-західного центру і шпиталю Гардинга. Ґері ж оголосив, що сторона захисту не має наміру опротестовувати зібрані прокуратурою докази того, що Мілліган справді вчинив зазначені злочини.

Девід Кол збагнув, що вони зараз обговорюють те, як проходитиме в понеділок розгляд справи. У нього склалося враження, що ця зустріч – своєрідна репетиція майбутнього слухання. Тим часом Джуді й Ґері погодилися, щоб імена жертв вилучили з протоколу. Після цього залишалося тільки одне невирішене питання: що буде з Біллі, якщо суддя Флаверс визнає того невинуватим на підставі неосудності.

Ґері підвівся з місця і сказав:

– Ми запросили сюди лікаря Кола з Афінського центру психічного здоров’я. Лікар Кол має досвід лікування пацієнтів із розладом множинної особистості, і його нам гаряче рекомендували лікар Ральф Алісон із Каліфорнії та лікарка Корнелія Вілбур із Кентуккі, котрі й самі є авторитетними фахівцями в цій галузі.

Лікар Кол побачив, як у нього вп’ялися очі всіх присутніх. Суддя Флаверс запитав:

– Лікарю Коле, чи згодні ви взятися до лікування Міллігана?

Той нутром відчув, що всі ці люди бажають якнайшвидше збути хлопця з рук, наче той був гарячою картоплиною, яка обпікала їм пальці, тож вирішив одразу прояснити свою позицію.

– Так, я готовий прийняти його, – почав Кол. – Однак якщо ви направите його до Афін, я повинен мати змогу лікувати його так, як лікував інших своїх пацієнтів із розладом множинної особистості, тобто помістивши його до нашого відділення з найменш суворим, а тому і найбільш сприятливим для одужання режимом.

Він обвів поглядом усіх присутніх, які не зводили з нього очей, а тоді знову повернувся до Флаверса й Меткалфа і з притиском додав:

– Якщо моя умова вас не влаштовує – не присилайте хлопця.

Він іще раз обвів очима людей у кімнаті й побачив, що всі схвально кивають.

Їдучи назад до Афін, лікар Кол міркував про все побачене й почуте на зустрічі. У нього склалося враження, що фактично ніхто з присутніх, навіть обвинувач Явич, не сумнівався в тому, що Мілліган страждає на розщеплення особистості. Якщо суд пройде подібно до цієї зустрічі, збагнув лікар, то Мілліган стане першим підсудним із розладом множинної особистості, якого на цій підставі виправдають у скоєнні тяжких злочинів. Кол усвідомив, що побував сьогодні на обговоренні, в результаті якого у судовій залі в понеділок творитиметься історія.

(2)

4 грудня, коли Біллі Міллігана мали забрати з психіатричного шпиталю і доправити до суду округу Франклін, він прокинувся вранці, поглянув на себе у дзеркало і сторопів, побачивши, що його вуса зникли. Він геть не пам’ятав, щоб їх зголював, і замислився над тим, хто це міг зробити. Між першим і другим зґвалтуваннями його вуса теж були зголені, та він повторно їх відростив. І ось маєш – він знову втрачав час. У юнака з’явилось те саме дивне відчуття, яке переслідувало його в останні дні перебування у шпиталі Гардинга, а потім і в окружній в’язниці: мовби Артур і Рейджен залишилися незалежними і не могли – або не хотіли – об’єднатися з рештою, поки не впевняться остаточно, що його не кинуть за ґрати. Що ж, злиття таки частково сталося, і цього мало вистачити для того, аби відбути суд.

Юнак відгукувався на ім’я Біллі, хоча й розумів, що він більше не стрижнева, але ще й не цілісна особистість. Він завис десь посередині. Прямуючи до поліцейського фургону, він думав про те, як почуватиметься, коли всі його особистості нарешті зіллються в одне ціле.

Діставшись фургону, що чекав на нього біля виходу зі шпиталю, він зауважив, що заступники шерифа дивляться на нього якось дивно. Дорогою до суду поліцейський фургон мусив зробити восьмикілометровий гак, аби струсити з хвоста журналістів і телевізійників. Але коли авто заїхало до внутрішнього периметру в’язниці округу Франклін і перш ніж за ним встигли зачинитися важкі сталеві двері, всередину прослизнула молода жінка в супроводі оператора з камерою.

– Приїхали, Міллігане, – оголосив водій, відчиняючи двері фургону.

– Я не вийду, поки тут стовбичать репортери з камерою, – сказав Біллі. – Якщо ви не можете мене захистити від них навіть у в’язниці, я все розповім своїм адвокатам, щойно зайду до приміщення.

Водій озирнувся і побачив журналістів.

– А ви ще хто такі?

– Четвертий канал, програма новин. У нас є дозвіл тут бути.

Водій подивився на Біллі, але той уперто замотав головою:

– Мої адвокати сказали мені триматись якнайдалі від преси. Я звідси не вийду.

– Ви чули? Він не вийде з фургону, поки ви тут, – сказав офіцер репортерам.

– Але ми маємо право… – почала було жінка.

– Це порушення моїх прав! – гукнув Біллі з машини.

– Що там за гармидер? – озвався інший офіцер з-за внутрішньої брами.

– Мілліган відмовляється висовуватися з фургону, поки тут журналісти, – відповів водій.

– Слухайте, друзі, – сказав сержант Віліс, – боюсь, доведеться вам піти, щоб ми могли провести хлопця всередину.

Коли оператор і репортерка вийшли і за ними зі скреготом зачинились важкі сталеві двері, Біллі, не опираючись, пішов із Вілісом до в’язниці. Всередині з’юрмилися вбрані в чорні формені сорочки помічники шерифа, яким кортіло подивитися на Міллігана. Віліс звелів їм розступитись і провів Біллі крізь цей живий коридор.

– Ти мене пам’ятаєш, синку? – запитав сержант Віліс, коли вони піднімались на третій поверх.

Біллі кивнув, виходячи з офіцером із ліфта.

– Ви завжди добре до мене ставились.

– Бо в мене з тобою ніколи не було клопоту. Якщо не рахувати отих унітазів. – Віліс простягнув хлопцю цигарку. – А ти нівроку знаменитий.

– Я не думаю, що я знаменитий, – відказав Біллі. – Думаю, я всім ненависний.

Бесплатный фрагмент закончился. Хотите читать дальше?
Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»