Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

© О. І. Яськів, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

Вступне слово автора

Хоча кінематографу вже більше ніж сто років, психологічно він ровесник двадцятого сторіччя, яке історично тільки підходить до завершення. Для нашого гарячкового часу – це вже старе мистецтво. У цьому можна легко переконатися, спробувавши подивитися фільми через півстоліття після їхньої появи. Абсолютна більшість з них виявляться нецікавими. Ви одразу відчуєте, наскільки марнотратно витрачати дві або й три години власного життя на перегляд часом наївних, а часом неправдоподібно пафосних, але неодмінно технічно застарілих фільмів. А набута віднедавна звичка споживати інформаційні сюжети швидкого приготування відіб’є бажання розбиратися в драматичних нюансах та режисерських знахідках старих фільмів.

Всупереч цьому кінематограф був і залишається головним мистецтвом новітньої доби, а відтак є нашим сучасником, якщо не культурним візіонером. Кращі його зразки навдивовижу легко зображують динаміку часу та мінливість цінностей, а найголовніше – залишаються найефективнішим збудником емоцій людини.

Це вже моя друга книга про кіно. Але як і в першій, ми знову говоритимемо тільки про хороші фільми, створені колись і зовсім нещодавно. Її тексти свідомо написані в особливому жанрі, який поєднує есеїстику, роздуми та власне кіноаналіз. Форма цих текстів народилася з усвідомлення, що сьогодні про кіно потрібно писати по-іншому – коротко, натхненно, доступно, але без втрати об’єктивності. Адже моєю метою було звернутися до широкого кола глядачів: тих, хто вже любить кіно й хоче більшого, і тих, хто наосліп шукає цю любов у величезному безсистемному кінопросторі, втрачаючи дорогоцінний час і настрій.

Структура книги лише частково продовжує попередню, але неодмінно залишає свободу читання: швидкого, щоб ледь вгамувати голод перед вечірнім переглядом, або ж повільного, коли смакуються слова та образи, а перегляд відкладається до особливого настрою.

Цими текстами-імпульсами я намагаюся спонукати вас до свідомого вибору фільмів для перегляду. І якщо кожен текст ви зможете прочитати за дві хвилини, то скільки триватиме післясмак фільму – залежатиме від моєї вправності зі словом. У цьому моє найбільше хвилювання й відповідальність.

Я не покладався у своєму виборі на рейтинги й топ списки, тому що майже втратив до них довіру. Головним критерієм була художня й змістовна якість фільму, а також той духовно-емоційний вплив, який він здатний справити на глядача. Серед фільмів ви зустрінете не лише відомі, але й справжні перлини, які кон’юнктура кіноринку несправедливо заштовхнула в забуття. Тобто, вас чекає не лише перепрочитання визнаної класики, але й відкриття таких фільмів, до яких в самостійному пошуку було б вкрай складно дістатися.

Зрештою, мені хочеться, щоб ви розглядали цю вже другу книгу як ненав’язливе запрошення у світ хорошого кіно, делікатне щодо ваших смаків і приватного часу.

Для мене ж ця книга – завершення важливого етапу на довгій дорозі з кіно. Сподіваюся, що для когось із вас вона стане початком власного шляху. І любові, звичайно. Бо без любові до кіно ані слова в цій книзі не було б написано…

Кіномедитації

5 x 2
(режисер Франсуа Озон, Франція, 2004)

Подружнє життя вразливе немов дощова крапля, що тремтливо звисає з пелюстки. Інколи достатньо навіть незначного поштовху на периферії спільного життя, щоб її досконала форма, виплекана мріями, важко зірвалася й розбилася на тисячі кришталиків гірких спогадів.

Майже кожен долучається до великої гри в маленьке подружжя. Відтак, звідусіль можна почути легковажні поради щодо рецептів його тривкості чи причин руйнування. Насправді ж лише окремі – обдаровані талантом уважності та відвагою до правди – можуть передбачити траєкторію подружжя в темряві ночі майбуття. І ще менше з них віднайдуть магнетичної сили слова, які допоможуть відвести від прірви.

Отаке вміння побачити невидиме за реальною оболонкою подружнього життя і є критерієм справжнього митця – чи то письменника, чи то режисера.

Серед таких, наділених особливою психологічною здатністю бачити невидиме, видатний французький режисер Франсуа Озон володіє ще й тихим талантом невтручання. Він делікатно уникає акустичності маніфестів та кришталевої прозорості теорій, розуміючи марність накладення великої матриці теорій на практику малої людини.

Натомість він надтонким скальпелем надрізає оболонку приватності подружнього життя і, немов нейрохірург, виявляє нам його невидиму психологічну систему. Генієм свого уважного розуму він освітлює приховані причини його невдач, про які часто не здогадуються навіть самі учасники.

Кіно, на відміну від психотерапії чи медицини, дозволяє виявити надтонкі нюанси спільної історії чоловіка та жінки, приховані в жестах, побутових словах, відсторонених діях, навіть декораціях предметного світу, які слугують якщо не причинами, то вже точно ознаками нестримного руйнування сім’ї. Саме таку здатність виявляють кращі фільми режисера.

Стрічка під дивною назвою «5 х 2» знята в найбільш плідний та найсильніший період творчості режисера. Того ж року він завершив психологічний трилер «Басейн», а дещо раніше – драму «Під піском». Саме ця тріада фільмів зробила Озона кращим режисером Франції та чи не лідером авторського кіно у світі.

Фільм «5 х 2» – найяскравіший приклад занурення в судини подружнього життя. Побудована за реверсною за хронологією структурою, вона простежує п’ять епізодів з життя молодої сім’ї (звідси й «5 частин» для двох) від її руйнування до зародження кохання.

Франсуа Озон, який, поза іншим, відзначається невичерпною тематичною фантазією, у цьому фільмі обмежився лише цим прийомом, який, втім, несподівано контрастно просвітлює затінені сторони життя закоханих. Відтак, цілком камерний фільм звучить немов голос гітари в тиші просторої порожньої зали. Уважний глядач навіть без режисерської моральної дидактики зможе відчути звуки від розірваних струн, які пов’язували подружжя, і зробити власні висновки.

Такі висновки, переконаний, потрібні кожному, незалежно від його сімейного статусу чи віку. Адже серед ігор, у які грає людина протягом свого життя, ця – триває найдовше і єдина, яка приведе або до програшу – обох, або ж до спільної перемоги. Тож будьте завжди уважними, коли по-справжньому любите.

5 х 2, Francois Ozon, 2004

7 днiв
(режисер Роландо Кола, Швейцарія – Італія, 2016)

Літо завжди непомітно й несміливо підступає на інтимну відстань. Шепоче морським бризом і лісовим шумом, випускає з домашнього ув’язнення сміливі мрії й запрошує в подорож. Можна заплющити очі й гайнути кудись, де ніколи не зможеш потрапити. Можна зручно примоститись і поставити платівку улюбленого композитора, якого ніколи вже наживо не почуєш. Можна відкрити книгу й нарешті дочитати відкладений роман, на який так довго не було часу. Літній настрій розпачливо провокує наше тіло на кохання, ніжно ковзаючи по ньому, немов хустина з найтоншого шовку…

Ми ж зробимо інше: повернемо собі добре кіно, а з ним цей запаморочливий літній настрій, в якому дійсність ніколи не перевершує мрії, а все відкладає остаточний змаг на наступний рік і знову програє, не відаючи закон життя, в якому у змаганні між духовним і матеріальним останнє ніколи не наздожене перше.

«7 днів» – фільм швейцарського режисера Роландо Кола, знятий спільно з італійськими кіномайстрами – є якраз прекрасним зразком такого літнього настрою. Історія кохання зрілих чоловіка й жінки, яка триває всього сім днів, розгортається на тлі розпеченого сонцем сицилійського острова, на якому єдиними слідами цивілізації залишаються білі будиночки літніх селян, прекрасні народні пісні та подружні історії, закодовані в ставленні одне до одного. Саме тому там прагнуть організувати своє весілля друзі наших героїв, які й просять їх здійснити всі необхідні приготування за сім днів до початку церемонії…

Фільм розповідає здавалось би звичайну історію кохання, яку багато хто проживав. Проте саме мистецтво кіно робить цю історію магнетично привабливою. Єдність місця і часу, глибоко прописані діалоги, стримана й точна в деталях гра акторів, майстерно передана атмосфера середземноморського настрою та прекрасне операторське зображення моря дозволяють віддатися сценарній історії, відчути почуття героїв майже як власні, відгукнутися на заклик моря, яке в мріях завжди звертається приватно.

Заведено вважати, що швейцарське кіно перебуває на периферії кінематографічної географії. Як виявляється, це уже не зовсім так. Цей та інші достойні фільми, створені в цій маленькій альпійській країні, підтверджують думку про те, що якість національного кіно поступово вирівнюється, бюджети фільмів не завжди корелюють з їхньою якістю, традиційні кінематографічні школи вже давно перестали мати національний вимір і, таким чином, доброго кіно може з’являтися більше, ніж очікуємо і там, де не очікуємо.

Якраз таким прикладом і є «7 днів», камерна літня історія про любов та мрії.

Seven Days, Rolando Colla, 2016

Агата
(режисер Майкл Аптед, США, 1979)

Внутрішній світ жінки, можливо, має вищу «роздільну» здатність, ніж чоловічий. І хоча чоловіки більше рефлектують про психологію, досліджують нейробіологію емоцій, вигадують переживання в художніх творах, проте їм не вдається підійняти вуаль, що прикриває справжні почуття жінки. Припускаю, що й для жінок-авторок та дослідниць це завдання також ще не розв’язане. І це прекрасно – коли все ще залишаються таємниці, неповторність, простір для фантазій, коли до розуміння внутрішнього світу людини (і жінки, і чоловіка) нам далі, ніж до створення фізичної «теорії всього».

Британський режисер Майкл Аптед здійснив сміливу спробу проникнути у внутрішній світ Агати Крісті, однієї з найпопулярніших жінок в історії, створивши не чергову екранізацію її романів, а версію одного епізоду з її життя. Вже в цьому є інтрига, оскільки ще ніхто не наважувався створити кінобіографію письменниці, яка є найбільш екранізованою у світі й перевершує навіть Шекспіра.

Попри те, що видатна письменниця написала власну автобіографію, попри численні авторизовані біографії дослідників творчості, деякі сторінки її життя залишились утаємниченими. Сама письменниця не особливо розкривалася й воліла залишати частки себе у власних детективних історіях, задаючи дослідницький «квест» майбутнім літературознавцям та психологам. Вірогідно, що письменниця прагнула приховати щось особливо інтимне у власній біографії, щось, що було пов’язане або з сильними почуттями, або з глибокими переживаннями. Відтак, сама інтрига таких епізодів спокушала до творчого обігрування версій та причин цих таєм- ниць.

Найбільш герметичною таємницею біографії письменниці стали 11 днів її загадкового зникнення з поля зору рідних та журналістів у грудні 1926 року. Така поведінка була викликана важкою любовною драмою, яка сталася в житті Агати Крісті. Тому автори фільму створили власну версію причин та розвитку цієї справді загадкової історії. У результаті вийшла детективна історія, накладена на життя письменниці, тобто детектив, який вигадує таємницю для того, щоб пояснити іншу таємницю реального життя королеви детективу.

Проте як і належить художньому твору, фільм «Агата» став більше ніж детективом, майстерно стилізованим під «детективи Агати Крісті». Це по-жіночому інтимний фільм з точною деталізацією моментів часу та предметного світу, які відтворюють психологічну атмосферу життєвого простору тоді ще молодої письменниці. Недаремно до камери запросили одного з кращих кінооператорів Вітторіо Стораро, неперевершеного майстра емоційно пристрасного та математично розсудливого фільмування. Саме його «кінооко» відтворило оксамитово теплу атмосферу джазових двадцятих, світського товариства та розкішних британських морських курортів.

Для втілення ролі Агати Крісті запросили англійку Ванессу Редгрейв, жінку з королівською поставою та британською врівноваженістю, якій вдалося напрочуд переконливо відтворити характер письменниці. На той час Редгрейв була чи не найпопулярнішою драматичною кіноакторкою і її гра стала окрасою фільму. Американець Дастін Гоффман парував їй у головному дуеті, зігравши таємно закоханого шляхетного журналіста, який і розплутує загадкову історію (за цю роль він отримав нагороду американських кінокритиків). Доповнює розкішний акторський ансамбль англієць Тімоті Далтон, що зіграв першого чоловіка Агати – красеня та гульвісу, який найвірогідніше і став причиною несподіваного зникнення письменниці.

Цей фільм не був би вартий уваги, якби просто імітував детективну історію. Насправді сам детектив слугує тлом, на якому розгортається історія про жіночу долю. І реальна Агата Крісті постає такою ж жінкою – з плоті і крові, з пристрастей та помилок, як і більшість реальних, але не зіркових жінок…

Agatha, Michael Apted, 1979

Балада про Бастера Скрагса
(режисери брати Коени, США, 2018)

Кожного року наприкінці, з казковою наполегливістю, поміж вікна, крізь двері, а до когось і через комин пробираються наші мрії та бажання, матеріалізовані в теплих від любові різдвяних подарунках. Ми спатимемо найміцнішим з удаваних снів і в такому терміналі очікування на екранах нашої пам’яті пробігатимуть казкові спогади з домальованого дитинства, фрагменти незавершених підліткових фантазій та кінцівки недочитаних серйозних книг.

Ми ніколи не розминемося з казкою, нехай навіть останню й загубили в нетрях пам’яті. Адже казка, міф, легенда, як також ідея, теорія, переконання – це сходинки до неба, по яких ми підіймаємося упродовж життя, щоби колись, після його закінчення, вже «не почути» від друзів та близьких майже казкову легенду про своє прожите життя. Ми ж розуміємо, що дитячі казки – це як мелодії без аранжування: вже є головна ідея, але божественний декор звуків та думок з’явиться пізніше, вже в дорослому житті. І все ж ідеї майже не зміняться. Не зміняться наші уявлення про перевагу добра над злом, не зникнуть очікування на шляхетних принців та принцес, не розчарується віра у вірність та порядність, не зникне потреба допомагати слабшим, не знеціниться вартість любові…

Ми мислимо міфологічно, ми майже не виходимо з координат казки, навіть коли називаємо свої роздуми філософськими чи духовними. Власний світогляд формуємо на засадах полярних понять, які найкраще втілені в казках та легендах. Тому й притуляємося щоразу по-дитячому щиро до художніх творів, які повертають нам таку контрастну картину світу, без звичних і небезпечних розмитостей, невизначеностей та різнотлумачень.

Брати Коени – прапороносці американського кінематографу – є не просто чемпіонами в багатьох жанрах. Вони є першими, і не лише через унікальну свободу творчості, але насамперед через унікальну здатність перекладати дорослий світ мовою міфів та казок, не впадаючи в інфантильність комерційного кіно. За якихось тридцять років спільної творчості вони зуміли створити або ж ревізіонувати декілька жанрів кіно, задавши настільки високі стандарти, що мало кому вдається їх досягнути, не те що перевершити. Якщо говорити про кращі фільми у своїх жанрах, то за Коенами залишається «золото» в кримінальних детективах («Просто кров»), гангстерських бойовиках («Перехрестя Міллера»), інтелектуальних стилізаціях («Бартон Фінк»), психопатологічних трилерах («Старим тут не місце»), постмодерністських комедіях («Де ти, брате мій»), поліційних драмах («Фарго») та «найамериканськішому» із жанрів – вестерні («Справжня мужність»).

Їхня нова робота, створена на платформі Netflix, знову навіть своєю назвою – «Балада про Бастера Скрагса» – повертає нас у світ казок та міфів, в яких режисери так добре почувалися упродовж всієї творчості, знімаючи насправді дуже доросле, серйозне, а часом надто жорстоке кіно. Цей фільм одразу занурює нас у минуле, коли чорно-білі контрасти моралі проявлялися якнайкраще, а американське суспільство лише починало боротися за ті цінності, які зараз є двигунами його прогресу.

Але як це й властиво сміливому стилю Коенів – це дуже реалістичні історії, які лише виглядають немов міфологізовані казки. І лише Коени можуть наважитися розповідати їх в настільки неочікуваній манері: щасливого кінця немає; людина людині не друг, а ворог; добро програє злу; а духовне начало – матеріальному. Такі собі антиказки, або ж «недобрі» історії. Але це лише на перший погляд так здається. А насправді режисери пробують у такий спосіб повернути нам відчуття дійсності, неприкрашеної та жорстокої, в якій ми живемо, оголити справжню природу людини, не заховану в снодійні ілюзії.

Це шість вестернізованих історій про життя самовпевнених ковбоїв, провінційних акторів, грабіжників, золотошукачів, наївних закоханих жінок, а також і таких жінок, що власноруч вершать правосуддя над негідниками.

Унікальність кінематографічного стилю братів Коенів полягає в тому, що навіть у найчорніших їхніх фільмах завжди присутня рятівна іронія та добрий гумор, які дають неперевершене відчуття легкості при перегляді. «Балада» – якраз легкий, попри жорсткість та повчальність історій, фільм, навіть заявлений як комедійний кіноальманах вестернів.

Це, безсумнівно, черговий успіх легендарних режисерів. Американські кінокритики одразу включили його в десятку кращих фільмів року, а Венеціанський кінофестиваль відзначив за найкращий сценарій.

Це якраз таке кіно, яке за умови іронічної транскрипції та доброго почуття гумору зможе добре припасуватися під подушку в очікуванні на інші, «поважніші» дива, які принесе нам святий Миколай.

The Ballad of Buster Scruggs, Joel Coen, Ethan Coen, 2018

Бiлий, бiлий день
(режисер Хілмар Палмасон, Ісландія, 2019)

Серед суворого ландшафту скандинавського кіно, з його протестантським тонусом, екзистенційним сум’яттям, архіпелагами Бергмана, Дрейєра, стигмами Догми-95, епатажністю Трієра, маленьку Ісландію доволі важко розрізнити. Проте кіно цієї найпівнічнішої країни все ж таки має власне виразне обличчя. Його портретування вимагає цілісного занурення не лише в скупі на фарби холодні острівні пейзажі, але й у розуміння якщо не історії, то сьогоднішньої реальності та міфології цього не просто відокремленого від материка, але чи не найбільш ізольованого від європейської культури ментально і фізично народу.

І сувора реальність, і не менш сувора міфологія ісландців проникають в їхнє кіно неминуче, немов холод у вітряну вологу погоду. Чи то комедії, чи то трагедії – а кращі фільми просякнуті тим незабутнім градусом емоцій, який пам’ятаємо ще з дитинства під час читання захопливих казок: з неодмінними гіперболізованими нічними страхами, непогамованою жодними теплими ковдрами тривогою, заспокійливим читанням у голос батьків, а краще дідусів / бабусь. Ті казки захоплювали нашу увагу, збурювали уяву, народжували незнані емоції, пролазили в закутки підсвідомості, записувалися в ядро пам’яті на довгі роки.

Отак і з ісландським кіно. Особливо з останнім фільмом режисера Хлінюра Палмасона «Білий, білий день». Палмасон – молода надія острівного кінематографа, який після переїзду Бальтазара Колмакура до Голлівуду, впевнено продовжує національно забарвлену лінію скандинавського кіно. Режисер впевнено стоїть на власному баченні кіно, дозовано адсорбуючи стилістичні надбання «повільних» європейських режисерів класичного минулого. І хоча в його роботах можна відшукати сліди Антоніоні, Тарковського чи більш молодшого Нурі Бейге Джейлана, втім його манера цілком авторська, можна навіть наважитися стверджувати, що більш природна стосовно місця й часу творення.

І домінує в цій манері колір. Режисер здається закоханим в аналогову плівку, адже обидва його фільми зняті на 35-мм плівку. Завдяки цьому тональність стрічки повертає нам уже призабуту м’якість. Для Палмасона справді «колір має значення». А ще терпіння і вміння працювати з часом у паузах. Зі стоїчним терпінням він досліджує великі плани лиць своїх героїв, намагаючись віднайти в їхніх рисах та жестах ту головну складову мови спілкування, якої не досягнеш словами. А паузи між діалогами слугують лише для передачі естафетної палички оператору, який довершує смислову розповідь виразністю пейзажів та композиційною і образною складністю мізансцен. Його фільми тягучі, але не повільні, світлі, але не чорно-білі.

З перших, досконало побудованих і насичених виразним символізмом сцен, віриш, що для Палмасона кіно не просто улюблена професія, а частина життя. Він навіть знімає в «білому дні» не лише свого батька, але й доньку, яка росла на знімальному майданчику. Завдяки повазі до кожної хвилини екранного часу й кожного метру відзнятої плівки не полишає здогад, що режисер дивиться на світ очима жерця, служителя культу кіно, покликаного допомагати людині ставати кращою.

І це дуже схоже на правду. На відміну від іменитих попередників, того ж Бергмана, який створив холодний герметичний світ трагедій та психологічних гештальтів, в якому швидко плутаються виховані на спонтанності соцмереж сучасні глядачі, а старші так само швидко позіхають, фільми Палмасона навпаки – теплі. У них фінал обов’язково приносить розраду, не звиклий гепі-енд і перемогу всього доброго над поганим, а саме душевну розраду в комплексних етичних ситуаціях. Сюжетна дія сама собою мало цікавить режисера. Йому більше розходиться, що стане з його героями після того, як завершиться екранна розповідь, після того, як вузол драми чи трагедії буде сценарно розв’язаний, а глядач вийде з кінотеатру. Зрештою, його цікавить, яким вийде цей глядач після перегляду, якими очима він подивиться на новий день свого життя.

Сюжет цього фільму психологічно важкий, але такий, що пробирає до глибини. Колишній поліцейський важко переживає смерть улюбленої дружини. Розраду знаходить у будівництві будинку для своєї улюбленої внучки та доньки. Випадково, розбираючи старі папери, він дізнається про такі факти з минулого життя дружини, які здатні переписати його світлі спогади та смертельно травмувати майбутнє. Відтак, він постає перед головним моральним викликом у своєму житті – поєдинком між прагненням до помсти чи християнським пробаченням.

Проте такий не новий для кіно сюжет «образа-помста» не перетворюється в режисера на гостросюжетний трилер. Перед нами глибока екзистенційна драма, що, немов шипами, простромлена болем помилок та безвихіддю ситуацій. Саме душевний біль, розпач, відчай, самотність – стають координатами життя не лише для головного героя, але й для інших персонажів, меншою чи більшою мірою причетних до ключової ситуації. А от помста – попри величезну силу спокуси та енергію гніву – на щастя, так і не стає правилами життя героїв.

І в цьому велика моральна сила цього прекрасного, катарсичного фільму. Вона неодмінно передасться вам, якщо наважитеся його пережити.

Hvítur, hvítur dagurс, Hlynur Pálmason, 2019