Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Вiдверте зiзнання
(режисер Патріс Леконт, Франція, 2004)

Холодні вулиці безбарвної зими виокремлюють безмовні постаті незнайомих людей. Крізь вікна помешкань, офісів, кав’ярень ми щоденно спостерігаємо, як вони поспішають у справах. По обидва боки скла, а нехай і екрану, ми несемо власні мовчання. Цілі бібліотеки нерозказаних історій залишаються порожніми, нові словники невиражених почуттів виявляються непочутими. А, можливо, комусь саме зараз бракує непочатої розмови, і можливо, комусь нарешті принесе полегшення відверте зізнання.

Інколи потрібно наважитися перейти лінії мовчазного спостереження. Інколи потрібно заговорити першим, щоб отримати шанс бути почутим, або ж вчасно замовчати, щоби вислухати іншого. Хтозна, чи вийде з цього гарна історія, але точно розвіється самотність і принаймні з’явиться шанс на щастя…

«Відверте зізнання» – це фільм про любов, про самотність, про повернення, про помилки та переосмислення. Такий зрілий, дорослий фільм, в якому немов у чарівному дзеркалі кожен побачить щось про себе.

Якщо коротко про сюжет, то це історія про жінку, яка в пошуках психотерапевта помилилася дверима, але вирішила не виправляти помилку. Це історія самотнього чоловіка, до якого помилково зайшла красива жінка, і який вирішив зіграти чужу роль. З цієї простої та навіть дещо комічної фабули відомий французький режисер Патріс Леконт створює глибокий і захопливий фільм, майстерно переплітає історії героїв, повільно відкриваючи деталі їхніх психологічних портретів і так поступово додає нові рівні складності в цій вишуканій інтелектуально-еротичній грі.

Прекрасні діалоги, якась інтелігентно делікатна ненав’язливість думок та ідей притаманна цьому фільму. Лінії розмов героїв виходять далеко за межі екранних подій і філософськи підсумовують різні етапи людського життя: від дитячих ілюзій до розчарувань старості. Доповнюваною темою до головної мелодії фільму стає аналіз подружніх стосунків на стадії їхнього завершення. Тобто, нам пропонується слідкувати водночас і за розвитком стосунків, і за їхнім травматичним затиханням.

Значна заслуга в переконливій силі фільму належить прекрасним акторським роботам Сандрін Боннер та Фабріса Лукіні, кожен з яких зіграв нехарактерні для себе ролі й, можливо, саме через це так глибоко розкрив не лише образи своїх персонажів, але й приховані світи інтимних переживань багатьох наших сучасників. Сандрін Боннер, що була однією з провідних європейських акторок на зламі століть, володіє, за словами режисера, чудесною рисою двозначності, коли «ми не знаємо, говорить вона правду чи вигадує». І саме ця двозначність додала особливого шарму фільмові. А Фабріс Лукіні – колись актор розважальних жанрів, архетип непоказного мужчини, переконливо довів можливість переродження героя.

Леконт належить до того рідкісного типу режисерів, які ставляться з першочерговою повагою до глядачів. Саме тому він намагається робити свої фільми недовгими, тому що боїться, щоб глядачі не нудьгували. Коли його «Відверте зізнання» вийшов на 1 год 40 хв, що є цілком середньою тривалістю для пересічного фільму, то режисер жахнувся від такої надмірності. У нас це може викликати усмішку, адже ми добре знаємо, що таке затягнутість та нудьга на прикладах фільмів зарозумілих артхаузних режисерів, які думають у першу чергу про себе, а не про глядача. Однак таке ставлення до глядача дозволяє краще зрозуміти головні філософські принципи кіно Патріса Леконта: повага до людини й страх життєвої нудьги.

У своїх фільмах режисер рідко виходить за межі тематики затишного камерного світу людських стосунків. Він свідомо уникає політичних, соціальних чи екологічних проблем, байдужий до усіх розважальних жанрів, окрім комедії. Його цікавить людина: або у своїй самотності, або в пошуках взаємної близькості. Найчастіше це світ самотніх сердець, які шукають справжнього кохання або дружби, це дослідження жіночої душі серцем чоловіка або чоловічого характеру очима жінки.

«Відверте зізнання» можна сприймати як переконливий альтернативний сеанс психотерапії. Він іронічно оминає професійні практики, уникаючи буквальності та спекуляції на модних темах, але водночас повертає загублені ключі до успішної психологічної практики: коли пацієнт і лікар розвиваються разом, коли інколи вони міняються ролями, коли стають пацієнтами або лікарями мимоволі, всього лиш шукаючи шляхи до персонального щастя.

Від цього фільму стає тепліше. Він запрошує нас у подорож не лише в чужу вигадану історію, але також і у власну історію, омріяну колись, але так і не реалізовану, яка насправді все ще живе в наших бажаннях. Так, Патріс Леконт – ідеаліст. Його фільми – як милиці, що дозволяють зробити перші самостійні кроки без сторонньої допомоги та страху впасти. Він знає про цей страх, який живе в кожному з нас і стримує від перших по-справжньому самостійних кроків. Він знає скільки з нас так ніколи і не наважуються ступити назустріч мрії й вдовольняються ілюзіями достатності та гіркотою фальші. Тому він не лише режисер-ідеаліст, але й режисер-психотерапевт, який по-справжньому допомагає людині.

Confidences trop intimes, Patrice Leconte, 2004

Вiкно у двiр
(режисер Альфред Гічкок, США, 1954)

«Якщо ви не відчуєте приємного жаху під час перегляду ‘‘Вікна у двір’’», то ущипніть себе – скоріш за все ви вже мертві» – дотепно стверджував один із рекламних слоганів цього великого фільму.

Щодо жаху, то на сьогодні, у час спецефектів це, мабуть, перебільшення, але друге твердження щодо того, хто не відчує насолоду від цього фільму, буде ближчим до правди.

Як би там не було, але еталонний зразок саспенсу в кіно – а йдеться про відчуття наростаючої тривоги й хвилювання – був продемонстрований саме в цьому фільмі. Відтоді й до сьогодні Альфред Гічкок залишається неперевершеним майстром напружених трилерів, в яких основою є не демонстрація жахів, а розгортання внутрішньої психологічної драми та неконтрольованого хвилювання. Саме тому, всупереч стереотипам, Гічкок зняв лише декілька фільмів, які можна вважати класичними фільмами жахів. Решта ж – це чудові драми з неймовірно інтригуючим і непередбачливим сюжетом.

«Вікно у двір» – насамперед драма, яка використовує непереборну схильність людини до підглядання. Підглядання за чужими історіями (щасливими або трагічними), за чужим добробутом (кращим або гіршим, ніж власний), за чужими спальнями зі скелетами та інтимностями, за успіхами та невдачами чужих кар’єр, та й багато за чим іншим. Навіть саме кіно – це квінтесенція нашого бажання підглядати.

Сюжетна історія фільму дає нам чудову нагоду підглядати за життями різних людей, розрізняючи їх лише за скупими графічними контурами й натомість залишаючи величезний простір для фантазій та роздумів. «Вікно у двір» – не просто гарний заголовок, а спосіб комунікації зі світом, який пропонує фільм. Перед нами окремі вікна, багато окремих вікон чужих квартир, за якими відбувається інше, незбагненне, і через це привабливе життя. Ми не можемо чути слів і тим більше думок інших, переважно незнайомих людей, але зате бачимо їхні жести, їхні силуети й навіть лінії поглядів. Ми можемо здогадуватися, а інколи просто фантазувати про їхні почуття, бажання та мрії, можемо співчувати та співрадіти, захоплюватися та зневажати. Тобто творити власну версію зовнішнього, не нашого світу. Тобто ставати деміургами незбагненного життя, його письменниками та режисерами, поетами та композиторами, навіть якщо не напишемо жодного слова чи ноти.

Саме такий ракурс уваги, саме такий сценарний прийом, саме таке елегантне запрошення глядача стати співтворцем реальності інших, у першу чергу й принесли славу цьому фільму. Але навіть цього було б недостатньо, щоб піднести його на саму вершину кінематографічного Олімпу.

Навіть серед кращих фільмів класика «Вікно у двір» виділяється своєю кінематографічною довершеністю. Насолоду приносять буквально всі його складові: глибокі й дотепні водночас діалоги, прекрасний сценарій, який дійсно тримає в приємній напрузі увесь екранний час, чудова гра акторів – оскароносного Джеймса Стюарта та однієї з найкрасивіших блондинок не лише в історії кіно, але й світського вищого світу, Грейс Келлі, майбутньої княгині Монако. Гічкок справді любив блондинок і у всіх ключових фільмах віддавав головні ролі (і тим самим виводив у топзірки) саме білявим акторкам. Але передусім він шукав і розкривав таланти, і тому його робота з акторами стала еталонним прикладом для майбутніх поколінь режисерів. Джеймс Стюарт також по-своєму унікальний актор у багатій на таланти історії Голівуду. Він не лише зіграв у двох найвідоміших фільмах Гічкока («Вікні у двір» та «Запамороченні»), але також виявився справжнім громадянином та чоловіком, піднявшись під час Другої світової війни від рядового добровольця до чину бригадного генерала.

Сценарій фільму створено за мотивами роману Корнела Вулріча, американського письменника, якого можна вважати творцем естетики нуару в кіно та літературі. І хоча саме в цьому романі, як і у фільмі, небагато візуальних ознак класичного кіно-нуару, проте атмосфера – а добрий нуар це в першу чергу тривожна атмосфера – виявляє глибоку когерентність «Вікна» до цієї естетики.

Для багатьох стане несподіваним відкриттям тонке почуття гумору Альфреда Гічкока. Саме «Вікно у двір» розвіє стереотипи про нього як автора виключно «фільмів жахів». Відтак, насолода від смакування діалогами, рівнозначно глибокими та іронічними, немов рідкісна спеція, підсилюватиме смак від перегляду.

Зайвим є наголошувати, що фільм навічно увійшов у топ найкращих фільмів за версією IMDB, а Американським інститутом кіномистецтва він визнаний одним із кращих детективів і трилерів в історії кіно. «Вікно у двір» дало потужні творчі імпульси, які вийшли поза межі кіно. Під його впливом Кортасар написав важливу новелу «Слина диявола», яка лягла в основу культового фільму Антоніоні «Фотозбільшення». Саме цей фільм неодноразово цитували великі режисери Френсіс Копола, Брайан де Пальма та неперевершені брати Коени.

Словом, варто зупинитись у розмові про цей шедевр, щоб не написати замість короткого есею цілу монографію. Подивімося його краще. І навіть не пробуйте щипати себе, якщо не відчуєте приємного хвилювання під час перегляду…

Rear Window, Alfred Hitchcock, 1954

Вiн i вона
(режисер Ніколя Бедос, Франція – Бельгія, 2017)

За довгі роки свого розвитку кіно навчилося розв’язувати складні психологічні задачі. Звичайно, його технічні можливості також продовжують покращуватися й дарують мільйонам якісні візуальні розваги. Проте більше захоплює прогрес у проникненні в людські характери. У цьому заслуга не стільки якості матеріалів та обладнання, скільки впевненості режисерів щодо використання мови кіно для максимального наближення до людини. А з наближенням, як відомо, радіус огляду зменшується, а деталі укрупнюються, і врешті-решт в епіцентрі екранної дії ми побачимо лише саму людину. Або краще двох. Тому що один – це більше царина фотографії, коли вивчати життя однієї людини цікавіше, ніж багатьох. Двоє ж уже творять театр, а з врахуванням магічності часу й зовсім відходять до царини кіно, яке повнотою своїх художніх засобів надає ідеальному світу творчої фантазії довершених форм.

Французький фільм «Він та вона» – як інтимне збільшувальне скло нашого часу, крізь яке можна побачити приватні таємниці чужих подружніх історій. Чоловік та жінка, не лише біологічно, але й психологічно різні, поєднуючи власні життя, формують складну, часто незбагненну навіть для близьких мережу стосунків. І тому їхній розвиток залишається невичерпним джерелом натхнення для письменників, режисерів та композиторів упродовж століть.

Через праці психологів, соціологів, та й з «народного досвіду» ми вже розуміємо, що подружжя – це не лише злагода в підкоренні, але також злагода в змаганні. Перша модель, яку ще можна назвати «злагодою в нерівності», поступово стає архаїчною, натомість нам, сучасникам, важливо навчитися жити в «злагоді рівності», підсилюючи переваги один одного й зберігаючи простір свободи. Важливо прийняти, що гармонія в подружжі – це складна система рівнянь, яка під силу далеко не всім.

Фільм «Він і вона» постав у шерензі психологічних новітніх кінематографічних досліджень творчого партнерства у шлюбі. Але, як це трапляється з талановитими роботами, він значно переріс задум і розгорнувся в цілісний художній портрет творчої сім’ї у часі. У цьому він відрізняється від іншого хорошого фільму на схожу тематику – «Дружини» Бйорна Рунге, який більше залишався в камерних координатах та й загалом мав інший, значно спокійніший «темперамент».

В основі фільму «Він і вона» – захоплива історія чоловіка та жінки, двох письменників, спільне життя яких, від молодості до старості, пройшло за траєкторією бурхливої другої половини двадцятого сторіччя. Драматичним осердям конфлікту у фільмі стає питання творчості, позаяк публічну славу здобуває лише один. Аналіз вчинків та стосунків партнерського подружжя – розгорнутий майстер-клас з сімейного та особистісного психоаналізу, який пропонується пройти глядачам. У такому емоційному партнерстві-протистоянні героїв автори фільму розкривають не лише секрети подружнього життя, але й проєктують критичні погляди на батьківство, політику, вільні стосунки, евтаназію, залаштунки літературного світу, творячи в такий спосіб соціально-психологічну репліку півстолітньої історії сучасної західної цивілізації.

В оригіналі фільм називається не цілком інформативно для стороннього глядача – «Містер та Місіс Адельман», хоча й натякає, що в центрі розповіді лежить життя подружжя. В українському перекладі прийнято більш романтичну, але від того не менш влучну назву «Він та вона», яка влучно відбиває філософський стрижень фільму. Він та вона – як два первинних начала людської природи, які переплітаються та борються один з одним, але складають єдине ціле. Тому поставтеся до назви цього чудового фільму поблажливо і з розумінням її універсальності.

Режисером цієї стрічки став відомий французький актор Ніколя Бедос, який зіграв також і одну з головних ролей. Іншу головну роль, його дружини – зіграла колишня фотомодель Дорія Тійє, яка разом з режисером працювала і над сценарієм. Але найцікавіше те, що в житті вони є громадянським подружжям.

Цей динамічний, емоційний та відвертий фільм несе в собі кращі ознаки французької кінематографічної школи, сміливо балансуючи на межі драми та комедії, а в чомусь іронічно імітуючи психо- та мелодраму. Втім, він запрошує до серйозної розмови на найголовнішу, інтимно-сімейну сторону подружнього життя, яка в наш час описується координатами любові й свободи. Тож і ми можемо підглянути через кіноекран у чужий світ емоцій та почуттів. Хоча хтозна, наскільки він виявиться чужим і чи не впізнаємо ми в героях також і власні історії…

Monsieur et Madame Adelman, Nicolas Bedos, 2017

Вони не постарiшають
(режисер Пітер Джексон, Нова Зеландія – Великобританія, 2018)

Документальний фільм «Вони не постарішають» – без перебільшення унікальна робота сучасного кінематографу. Можливо, це останній пам’ятник воїнам Першої світової війни, збудований через сто років від її завершення поколінням, яке не застало жодного її свідка.

Перша світова залишила важкі стигми в пам’яті західної цивілізації, які надто повільно загоюються. Навіть виглядає, що з Другою світовою війною моральне оцінювання історії справляється якось краще. Причина ховається, мабуть, в герметичності причин першої великої війни, які мало хто, включно з істориками, розуміє й здатен добре пояснити загалу. Відтак, загибель десятків мільйонів молодих чоловіків без зрозумілої причини дотепер викликає моторошні сни як у Західній Європі, так і на інших континентах, охоплених англо-саксонською культурою.

Новозеландський режисер Пітер Джексон точно залишиться в історії кіно як автор епічної трилогії «Володар перснів» за культовим романом-фентезі Джона Толкієна. Проте його документальна робота «Вони не постаріють» ще довго не зникатиме з моніторів історичної пам’яті й залишатиметься візуальним камертоном народної совісті.

Фільм побудований у дуже оригінальній манері: змонтований він із виключно архівних хронік побуту британських солдатів під час війни, супроводжуваний закадровим текстом, скомпільованим цілковито на спогадах ветеранів або ж на їхніх листах додому. Таким чином ми практично не бачимо реальних бойових дій, зате чуємо голос простої людини, закинутої в трагічний простір світової війни. Залишаючи бої за лаштунками, ми стаємо свідками іншої, живої історії – від її початку, коли після оголошення війни сповнені ентузіазму молоді люди записуються добровольцями, вуличні оркестри створюють святковий настрій, їхні матері та дружини одягають найкращі строї, виявляючи солідарність та віру в швидкій перемозі усього добра (втілюваного їхньою армією) над всім злом світу (в уособленні, звісно, армії супротивників). Ми знаємо тепер, чим невдовзі обернулася така наївна та безпідставна радість одних мільйонів, які відправляли інші мільйони на бійню. Але режисерові важливо побачити очі солдатів, їхні усмішки та енергію маршових рухів для того, щоб потім повільно, знижуючи тональність від мажорної до мінорної, через зміну в настрої, через вражаючі деталі побуту, безпристрасний опис наслідків боїв показати руйнівну силу війни, яка знищує не лише фізичний світ, але і його духовну конституцію.

Такий режисерський прийом бездоганно працює з глядацькими емоціями. Жоден документальний фільм про Першу світову, яких створено багато й чимало з яких на високому рівні, не захоплює настільки приватними емоціями. Ми бачимо широкий спектр емоцій вояків у перервах між боями, їхні усмішки, ігри, жарти, повсякденні гігієнічні ритуали. Ми чуємо голоси з їхніх листів до рідних або повоєнних спогадів, в яких вони описують переважно час між боями, дрібні радощі та розчарування, особливі військові клопоти та переглянуті на війні цінності. Це зворушує. Це робить їх рівними нам, це робить їх зрозумілими наступним поколінням. Отакі, байдужі до другорядного, вони залишаться якщо не молодшими, то ніколи не старшими за нас.

У страхітливому побуті, бруді, болоті, антисанітарії цих вояків (тепер вже байдуже, на чиїй стороні вони воювали, адже всі жили однаково на цій війні) ми вбачаємо не менші страхіття війни, ніж у тлінних трупах на полі бою. Останніх також немало у фільмі, тому не думайте, що фільм шкодуватиме ваші емоції. Але поступово перестаєш сприймати їхні мертві фігури зі звиклим острахом, мабуть, під впливом рутинного життя самих солдатів, які спокійно, буденною мовою описують жахливі речі своїм рідним, особливо не задумуючись, що наступної атаки вони можуть стати такими ж трупами.

Відчувається пристрасність, з якою творив свій фільм Пітер Джексон. Він присвятив його пам’яті свого діда-ветерана тієї війни. Але думаю, що також і пам’яті всіх інших солдатів обох сторін фронту, які пішли й не повернулися, або повернулися й згадували жахіття війни до останнього подиху.

«Це не історія Першої Світової Війни, не історична розповідь, і вона навіть не цілком точна, але це пам’ять про чоловіків, які воювали – вони просто діляться своїми думками щодо того як це було бути солдатами на цій війні» – пояснював про свій фільм сам режисер.

Документальна фактура фільму ретельно збережена, хоча старі хроніки відновлені сучасними цифровими засобами настільки делікатно й ретельно, що навіть не помітно. Монтаж хронікальних кадрів і закадровий текст захоплюють складним неспокійним ритмом. Тому емоційно включений глядач відчуватиме себе немов на кораблі під час шторму, синхронно вслід за сценарієм переживаючи щораз нові й нові емоції.

«Вони не постаріють» зробив вагомий крок у розвиток кінодокументалістики, запропонувавши новий метод історіографії, відмінний від наукових книг, привносячи гуманізм та реалізм без шкоди історичній правді. Такі фільми захоплюють і хвилюють, змушуючи забувати, що перед нами не ігрове кіно, а всього лиш майстерно і з любов’ю скомпільована хроніка далеких часів.

They Shall Not Grow Old, Sir Peter Robert Jackson, 2018

Вiкенд у Парижi
(режисер Роджер Мічел, Великобританія – Франція, 2013)

У поверненні моєму є початок мій… Двоє, спочатку самотньо-єдині, розпочинають довгу мандрівку. У якийсь момент вони зустрічаються й продовжують шлях уже разом. Згодом настане момент, коли вже не відділиш власні почуття від спільних. Але може настати й такий момент, коли жодних почуттів уже не відчуватимеш… Важливо не пропустити оцю точку неповернення, після якої двоє втрачають один одного, подружжя розходиться, а самотність залишається останньою дорогою…

Коли кризи наздоганяють або роки випереджають наші мрії, ми повертаємося в місця, де любили, згадуємо часи, коли любили, пробуємо перезавантажити – щоб не спочатку, але знову – свої почуття.

…Нехай це буде Париж. Чому б і ні? Адже більшість, підігріта туристичним ринком та суспільством спрощених вражень, мріє про романтичний вікенд саме в Парижі.

Але нам, тим, хто шукає тіней духовного на слідах матеріального, хочеться більшого, ніж стереотипів культури гламуру, яка вимиває глибокі рефлексії з людей, а міста позбавляє справжніх урбаністичних нервів. Нам хочеться, щоби Париж був великою книгою, складною симфонією, театральною декорацією для нашого повернення до початку, до перезавантаження почуттів – після довгих років спільного життя або завантаження почуттів – на довгі роки спільного життя.

Камерний і делікатний у тихій інтимності британський фільм «Вікенд у Парижі» розповідає нам саме таку історію. Британське подружжя з професора філософії та учительки після 30 років подружнього життя повертається в місто, з якого вони розпочали спільну дорогу, для того, щоб оновити власні почуття, зберегти союз на тому етапі, коли діти вже стали самостійними, а пенсія позбавила активної роботи, і їх нічого вже не пов’язує, окрім власних почуттів. Кількох днів якраз достатньо, щоби підбити підсумки, зрозуміти себе у світі, переосмислити базові філософські та моральні цінності, переоцінити друзів, проаналізувати батьківський досвід і найголовніше – перевірити на справжність власні почуття, а відтак, у цілому – і якість подружнього життя.

Режисер Роджер Мічел обрав вдалий кінематографічний ракурс – показати чоловіка й жінку в період початку зворотного відліку життя. Коли вже немає потреби говорити один одному неправду, грати не свої ролі, приховувати потаємні бажання. Але при цьому авторам вдається уникнути заупокійного моралізаторства, і навпаки, створити майже комедійну легкість, де гострі діалоги сусідять з дітвацькими вчинками, де філософські узагальнення приправлені іронією, де сексуальність повертається, але в елегантний, сумісний до віку спосіб. Відтак, фільм інтригує інтелектуальним змістом, прив’язує легкою формою й практично з перших хвилин стає персонально близьким глядачеві.

Важко навіть сказати, для якої аудиторії створений цей фільм. Часом здається, що навіть для молоді без тривалого досвіду кохання він буде не менш цікавий, ніж для дорослих із десятками років подружнього життя. Адже попри те, що для одних – це кіно про їхнє майбутнє, а для інших – про минуле, насправді це кіно для усіх – і воно про неповторну дійсність. Бо минуле важливе для майбутнього, а спогади й мрії потрібні для проживання дійсності.

А Париж – незворушний і живий водночас – Париж огортає наших героїв величним спокоєм імперської архітектури, меланхолійними звуками мідно-духового джазу, яскравими кулінарними фарбами, прохолодою сухих вин та принадами вітрин жіночих магазинів. Він стає персонажем фільму, другоплановим, але обов’язковим. Таким, яким його й вартує бачити. Уперше, вдруге, востаннє…

Отже фільм запрошує вас у подорож. До Парижа, до себе. Запрошує до сповіді й до діалогу. До самокритики та прощення. До кохання й терпіння. Запрошує зрештою до танцю, легендарного танцю з годарівської «Банди авантюрників», яким завершується ця чиста, немов ранкове морозяне повітря, і легка, немов дитяча мрія, історія.

Le Week-End, Roger Michel, 2013