Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Венера в хутрi
(режисер Роман Поланський, Франція, 2013)

Блукаючи лабіринтом життя, одного разу ми обов’язково зустрінемо жінку, яку захочемо зробити своїм супутником. Самотність подорожі від цього не зникне, просто буде за кого триматися на найлиховісніших маршрутах. Отак і блукаємо в темряві вічності, освітлені лиш енергією спільної любові, якої хтозна чи вистарчить на наступний крок. І нехай стіни довкола розписані інтимним живописом, а любовна лірика тонкими папірцями розвішана на перехрестях коридорів, і припустимо, що ми навіть можемо дещо з цього розгледіти в темряві або пригадати по пам’яті, чи будемо ми впевнені, що це про нас, двох загублених в темряві історії закоханих або ж просто випадкових супутників?

Ми просимо більше світла, щоби розгледіти такі зрозумілі лінії, прокладені закоханою рукою старих художників, ми прагнемо розчути музику, яку колись писали композитори на згадку про свої почуття, ми впізнаємо в чужих віршах слова про власні почуття, а в проєкціях кінокадрів – декорації власного життя. І все ж таки все це в єдності – не про нас. Бо ми неповторні у своєму пізнанні ближнього, у прийнятті протилежного, у теоремі кохання, яку кожен доводить по-своєму. Так було і так буде, навіть коли ми щезнемо з цього нескінченого лабіринту…

Багато прекрасних речей і творів було створено на славу жінки. Фільм видатного американського режисера Романа Поланського «Венера в хутрі» серед них і яскраво це ілюструє.

Його фільм є екранізацією п’єси американського драматурга Девіда Айвза, яка своєю чергою по-сучасному інтерпретує класичний роман нашого земляка Леопольда фон Захера-Мазоха, у якій той розповідає пікантну еротичну історію про домінування та підпорядкування. Така собі японська лялькова іграшка Дарума, що містить у собі, ніби інші дещо менші ляльки, щораз нові трактування. І якщо класичність письменника не для всіх ще є переконливою, то в таланті та місці на кінематографічному Олімпі кінорежисера не варто сумніватися.

Роман Поланський – l’enfant terrible сучасного кіно, який майже з початку своєї кар’єри ще в соціалістичній Польщі намагався якщо не епатувати публіку, то принаймні бути вільним і чесним у творчості. Йому притаманні особливо гострий погляд на світське життя, критичне ставлення до обивательства, публічна десакралізація інтимного життя, відважність у психологічних експериментах, часто за межами дозволеного. Через це біографія режисера – постійна втеча від переслідувачів, яка розпочалася з щасливого порятунку з варшавського гетто, а продовжилася втечею зі Сполучених Штатів від сексуальних звинувачень у Європу, де ще до сьогодні йому доводиться змінювати країни з м’якшим правосуддям, а на свій захист збирати підписи провідних режисерів світу.

Але це таке – плітки про особисте. Переконаний, що колись про його життя писатимуть книги й зніматимуть фільми. Поки ж що він сам у свої вісімдесят з гаком Поланський продовжує дарувати прекрасні фільми, ставлячи їх у Європі.

«Венера в хутрі» стала продовженням лінії камерних, «театральних» або ж «розмовних» фільмів, які режисер розпочав блискучою комедійною «Різаниною», бенефісі акторського квартету на чолі з Кейт Вінслет. Цього разу у фільмі лише дві дійові особи, яких грають Емануель Саньє (у житті – третя дружина режисера) та Матьє Амальрік (у житті майже двійник молодого Поланського). І це прекрасний дует! Неймовірної сили акторська гра, з усіма можливими відтінками та перевтіленнями.

Поланський уміє талановито підтримувати драматичну напругу у своїх фільмах. І не залежить, чи фільм має гостру сценарну інтригу, сягаючи часом трилеру, чи дія просто відбувається в майже театральних декораціях й обмежується лише діалогами, ефект, як правило, один – цілковитий магнетизм екрану, неможливість відірватися, перевести подих, а згодом – тривалі емоції та післясмак.

Фільм «Венера в хутрі» однією ногою стоїть у світі мистецтва, літератури й театру, а іншою – у світі реальності з його еротичною чуттєвістю та іронією. Тому цей фільм попри тематичну наповненість мотивами спокуси, влади та сексу, зовсім позбавлений вульгарності. Недаремно жанрово фільм навіть означується як комедія.

Хоча зрозуміло, що все значно серйозніше. І Поланський сміливо виходить за стіни театральних декорацій та відомої усім пікантної історії, атакуючи нас новими ідеями та нерозв’язаними запитаннями, когерентними до людини двадцять першого сторіччя. Здається, що слідом за акторами та режисером ми всі готові скинути свою звичну суспільну «шкіру» і одягнутися в іншу або ж залишитися в тій, що ближче до тіла, до правди…

І звичайно, що в центрі фільму, як і належить – Жінка. Бо не відбулося ще такої ментальної революції, яка би посунула її з головного місця в житті мужчини. Які б віяння толерантності ми зараз не переживали.

Тож наважтеся на подорож лабіринтами людської душі й сексуальності.

La Venus a la fourrure, Roman Polansky, 2013

Вечiрка задоволень
(режисер Клод Шаброль, Франція, 1975)

Тепла осінь вичавлює літню поблажливість. Помічаєш заклопотані обличчя, нервові кроки, заховані погляди. Розумієш, що це лише вуличні набряки внутрішніх проблем. Знаєш, що не тільки все найкраще замасковане в мовчанні, але й найгірше також. Намагаєшся пробитися до справжніх історій через засклену метушню перехожих, а насправді стаєш елементом механізму колективної неуважності.

Що несуть ці люди в потоках вулиць? Якими лабіринтами блукатимуть їхні душі, коли вони заховаються в темні пащі брам? Скільки любові чи ненависті заховано за цегляними фасадами їхніх помешкань? Як правило родинних, як правило створених для щастя…

Питання з ризиком, бо відповіді можуть бути незручними. Когорти психологів, філософів, соціологів зробили своєю професією цю небезпечну гру. Не стояли осторонь і митці. Услід за літературою, таємниці людської душі, особливо в тандемі чоловік-жінка, послідовно розкриває і кінематограф. Звичайно, величезна кількість схематичних та поблажливих до правди фільмів «про любов» і «про сім’ю» здатна викликати зневіру в допитливого глядача, який у кіно хоче бачити дещо більше ніж розвагу. Але насправді є і немало по-справжньому чесних і художньо довершених стрічок, які бодай частково освітлюють темні лабіринти сімейних стосунків.

Французький режисер Клод Шаброль – один із небагатьох по-справжньому великих майстрів, які всю свою творчість присвятили дослідженню затінених сторін людської підсвідомості. Звичайно, він відкидав опереткове використання містики та жахіть у своїх фільмах, натомість фактично створив жанр психологічно-кримінальної драми, в якому детективна складова (а швидше саспенс) відіграє підпорядковану роль щодо власне драматичної. Звичайно, він, як і інші творці «нової хвилі» французького кіно, був палким шанувальником фільмів Гічкока, але у власній творчості пішов значно далі й розширив та поглибив естетичні стандарти старого класика.

Шаброль – це, безумовно, легенда французького та європейського кінематографа. Не лише тому, що з його фільму «Щасливий Серж» у 1957 році фактично розпочалася французька «нова хвиля», яка обумовила стандарти кіно на наступні півстоліття. Але також через те, що він щедро ділився допомогою, грошима та ідеями, щоб допомогти своїм колегам (а серед них такі ж класики Жан-Люк Годар, Ерік Ромер та Жак Ріветт) створити свої перші фільми, чим заслужив справедливу репутацію «батька нової хвилі».

Сам же Шаброль майже ціле довге життя залишався вірним власному жанру, створивши ряд шедеврів, які розбурхували буржуазні смаки Європи, змушували розгледіти в дзеркальній відвертості його фільмів замовчувані психологічні, соціальні чи еротичні проблеми не лише суспільства назагал, але й інституту родини зокрема. Майже кожне десятиріччя його півстолітньої творчості позначене такими маркувальними фільмами, настільки відвертими, що викликали занепокоєння навіть у кінокритиків.

Одним із таких глибоких, але непростих фільмів є «Вечірка задоволень». Все в цьому фільмі вийшло незвичним і майже скандальним. І сценарій, написаний видатним сценаристом і письменником Полем Жегофом (співавтором багатьох фільмів Шаброля), і те, що у фільмі знявся сам сценарист разом зі своєю колишньою дружиною та спільною дитиною. І подальша трагічна доля самого сценариста.

Фільм розповідає про життя цілком респектабельної інтелігентної сім’ї, у розмірений і дещо знуджений плин життя якої втручається небезпечний ігровий експеримент, об’єктом якого стає подружня вірність. Звичайно, гра дуже швидко перестає бути грою, натомість розкриваються важкі набряки прихованих сімейних проблем…

Шаброль (а разом з ним і Жегоф) у своєму кінематографічному психоаналізі не зупиняється, аж поки не накладе матрицю міщанства з його стереотипами, умовностями та лицемірством на таку поживну сценарну лозу й загострить незручні проблеми.

Вийшов глибоко психологічний, навіть якоюсь мірою дражливий фільм, який разом із тим транслює лаканівський психоаналітичний погляд на жінку як на «еротичну субстанцію» і тим самим спонукає до філософсько-психіатричної дискусії. А ще, як у кращих фільмах Шаброля, маємо досить глибокий розріз інтелектуального контексту часу, який настав після паризької революції «студентів та філософів», з його дискусіями про політику, революцію, модну серед європейських інтелектуалів ліві ідеологію і, звичайно, свободу в любові…

Une partie de plaisir, Claude Chabrol, 1975

Ви ще нiчого не бачили
(режисер Ален Рене, Франція, 2012)

Коли ми думаємо про час, то навряд чи сягаємо глибше, ніж життя кількох поколінь. Нам хочеться, щоб у тривалість нашого життя, життя наших дітей, і максимум онуків вкладалася ціла історія ідей, почуттів та філософій світу. Можливо, це й добре, бо так ми прагнемо відчути понадчасову єдиність його моральних та етичних основ. Ми ростемо й помираємо з впевненістю у незмінності сили кохання, у непорушності зв’язків між батьками та дітьми, у нерозривності ланцюга дружби. Так нам легше, бо попри власну унікальність розуміємо, що мільярди людей переживають схожі емоції та почуття: колись, зараз і в майбутньому. Саме в цьому я бачу головне виправдання міфів та поезії, музики та кіно – нагадувати кожному про одночасну унікальність та універсальність кохання, вірності, дружби. Про смертність тіл, але не ідей. Про нашу тимчасовість тут і вічність деінде…

Для підтвердження цих думок ми звернемося до одного з останніх фільмів видатного класика, французького режисера Алена Рене з промовистою та інтригуючою назвою «Ви ще нічого не бачили».

Фільм вирішений в абсолютно оригінальний, якщо не унікальний для кінематографа спосіб. Ален Рене взяв за основу дві ключові п’єси видатного драматурга двадцятого сторіччя Жана Ануя «Еврідіка» та «Милий Антуан, або невдала любов» і створив із них єдине драматичне дійство, яке одночасно грають актори різних поколінь. Драматична конструкція фільму, її цілісна інтонація ніби запрошують глядача на сцену, немовби пропонуючи кожному зіграти роль у трагедії життя Орфея та Еврідіки. Текст Жана Ануя – як театрального режисера – набуває багатомірного звучання: до авторських слів додаються імпровізації акторів та інтерпретації кінорежисера Алена Рене. Останній вже пропонує глядачеві вслід за акторами промовляти слова безсмертних п’єс.

Фільм побудований так, щоб глядачі почули античні інтонації кохання, але в сучасних смислових декораціях. Простір фільму нагадує театральну сцену, обрамлену дзеркалами. Слова та емоції відбиваються луною, перекидаються на інших з напівтональними змінами. Так від прямолінійних тіней кохання формується складна фрактальна структура фільму. Ми немов розглядаємо картини зблизька: бачимо зморшки віку, мазки темпераментів – те, що зникає на відстані, чого не розгледиш у книгах і навіть в інших фільмах.

У цьому фільмі Ален Рене сміливо ламає традиційні правила кіно. Він міг собі це дозволити, адже належав до тих, хто їх і встановлював. Рене творив протягом 67 років і майже ніколи не відхилявся від власної дороги, навіть коли попереду було бездоріжжя. Його творча біографія стала глибокою траєкторією шляху європейського авторського кіно. Її не повторив жоден режисер, включно з колегами по Новій хвилі, тому Ален Рене став не лише славетним символом повоєнного кіно Франції, але й транскордонним уособленням інтелектуального кіно. Ціле гроно видатних французьких акторів різних шкіл та генерацій грають як ролі, так і самих себе настільки органічно, що складно відрізнити, у якій з них вони справжні. Немає сумніву, що їхня участь у фільмі – це також і пошанування імені Алена Рене, якому в рік виходу фільму виповнилося 90 років! А їхня гра – ще один яскравий бенефіс французької акторської школи.

«Ви ще нічого не бачили» – це не лише фільм-театр, жанр, який так полюбився серйозним режисерам у новому столітті. Він демонструє немислимі багатьма можливості кіно в подоланні рамок інтерпретації дійсності та правил драматургії. Причому без жодних спецефектів цей фільм перестрибує умовність театральної естетики, перетворюючи кінокадр на 3D реальність. Правічна історія Орфея та Еврідіки «інтегрується» по двох змінних – авторських інтерпретаціях – спочатку Ануя, а потім Рене – і в такий спосіб стає понадчасовою.

Фільм, немов магічна томографія, аналізує кохання, дозволяє розгледіти найменші проблемні вузлики його розвитку, анулює незворотність стріли часу. Ви добре знаєте античну історію Орфея та Еврідіки: юнак спускається в царство мертвих, щоби визволити з тенет смерті свою кохану. Під страхом смерті йому заборонено дивитися на неї, їм дозволено лише говорити. Цей прийом розв’язує руки драматургам: і Вергілію, і Аную, і Рене. І драматург, і режисер переносять матрицю міфу в сьогодення, вкладаючи у неї сучасні екзистенційні проблеми людини. У такий спосіб хрестоматійна трагедія стає по-справжньому вічною, пов’язуючи не лише тисячоліття, але й філософські системи (зокрема екзистенціалізм) з психоаналізом.

Історія Орфея та Еврідіки замість казкового гепі-енду стає трагедією, тому що закохані не захотіли жити життям обивателів, у якому неминуче будуть обман, рутина, ритуальність, ревнощі. Тому історія кожної пари закоханих, котрі хочуть пронести життям чистоту почуттів, майже завжди стає якщо не трагедією, то непростою драмою. Адже навіть ми, діти нового тисячоліття, свої ідеали залишаємо для кіно й літератури, а в житті одягаємо інші, більш цинічні та прагматичні маски.

Ще варто додати, що в інтерпретації видатних мислителів нашого сторіччя Жана Ануя та Алена Рене ця історія стає також одвічним і ніколи не закінченим діалогом поколінь: батьків і дітей, які завжди по-різному дивляться на минуле і майбутнє. І на ціну кохання в першу чергу.

Vous n’avez encore rien vu, Alain Resnais, 2012

Викрадаючи коней
(режисер Ганс Петер Моланд, Норвегія – Швеція, 2019)

Вибір фільму інколи схожий на медитацію перед порожнім листком, коли чекаєш на перше слово майбутньої книги чи перед полицею, заповненою непрочитаними книгами. Ти зупиняєш пульс внутрішніх думок. Затуляєш очі на свої проблеми. І чекаєш, коли хвиля резонансу твого нарешті-спокою і настрою тих-кого-любиш підштовхне тебе до правильного вибору.

Лети за цією енергією. Шукай кіно, яке зробить тебе щасливим на якусь дрібку хвилин твого унікального життя. Ти ніколи не пошкодуєш про такі хвилини, так само як не шкодуєш за часом, відданим на улюблені романи та концерти, або ж своєчасними в-останню-мить-сказаними словами, які, як виявиться, знайшли для тебе любов цілого життя. Шкодувати за незробленим простіше, ніж радіти здобутому.

«Викрадаючи коней» – фільм, який подарує вам двогодинне перебування в щасті. Щастя від поглинання природою – з дитячих мрій, щастя від брунькування кохань – з дитячих снів, щастя від сповідальної відваги – з жовтневої зрілості віку, щастя від складання розкиданих пазлів чужих історій, які впізнаються спорідненими до таких, у яких ти також ставав щасливим.

Якщо можна метафорично говорити про «серце» кіно, то в скандинавському воно пробивається навіть крізь тонку пелену комерційної матерії, яка штовхає кіно до спрощення. І за його особливим пульсом немов за архаїчними знаками семафору можна прочитати емоційний і філософічний темперамент цього північного краю.

У фільмі «Викрадаючи коней» ця холодна й трішки похмура північ, ця мрія заможних туристів, відкриється легковажному глядачеві в інших, запаморочливо світлих ракурсах. Це будуть інші – а насправді правдиві, гармонійно-дикі гірські пейзажі, це будуть інші, – а насправді стримано-нестримні інтимні пристрасті, це будуть прекрасні дикі коні, які немов заблукали туди з далеких аравійських просторів. Це буде водночас відверта протестантська сповідальність і емоційна германська стриманість. Це буде прискіплива, майже академічно-дослідницька увага до елементів живої та предметної природи, поетично прописана геніальною камерою оператора. І ще багато чого, що не відкрилося мені, але вірогідно, що відкриється вам.

«Викрадаючи коней» – екранізація роману-бестселеру сучасного письменника Пера Петтерсона, нового ще імені для українського літературного простору, але широко відомого у світі. Цей роман був включений у десятку кращих книг 2007 року й пробив автору шлях понад національні кордони.

Норвезький режисер Ганс Петер Моланд – один із найавторитетніших у своїй країні. Він відрізняється широким жанровим репертуаром, який варіюється від пригодницьких бойовиків до психологічних драм, знятих як на батьківщині, так і в США. Однак попри жанри, усі його фільми відзначалися оцим «скандинавським» духом, тією ґрунтовністю, що притаманна не лише північно-європейському кіно, але і їхній літературі та музиці.

Сюжет фільму обертається довкола літнього чоловіка (якого блискуче грає відомий за співпрацею з Ларсом фон Трієром шведський актор Стелан Скарсгард), який після трагічної загибелі улюбленої дружини повертається в норвезьку далечінь, щоби самотньо доживати свого віку. Після зустрічі зі свідком свого дитинства він повертається спогадами в минуле, коли став співучасником складної гри пристрастей, якими виявилися пов’язані життя його батьків та батьків його найкращого друга. Зустріч та переживання таємниць і трагедій найближчих людей допомогли йому сформувати власну життєву філософію та систему цінностей.

Фільм знятий у цілковитій гармонії зображення, звуку та слова, а наратив розповіді відступає на другий план перед психологічними рефлексіями та філософськими роздумами.

Не буде перебільшенням сказати, що «Викрадаючи коней» показує вектор розвитку сучасного скандинавського кіно: ще ближче до людини, але не відриваючись від природи, і з неодмінною увагою до художньої форми. Не дивно, що знятий він у співпродукції всіма скандинавськими країнами (Норвегією, Швецією та Данією), від Норвегії був висунутий на здобуття Оскара в категорії «кращий іноземний фільм», а на Берлінському кінофестивалі отримав нагороду саме за художню якість.

Впевнений, що цей фільм не може залишити байдужим. Тому що він чесний, щирий, людяний…

Тож прикликайте хвилини щастя.

Ut og stjæle hester, Hans Petter Moland, 2019

Винний
(режисер Густав Меллер, Данія, 2018)

Коли позаду карнавал зимових свят, коли феєрія літа ще далеко, коли навіть весна поки що мовчить, та й зима вже облишила нагадувати про себе, коли чорно-біла реальність контрастно окреслює самотні траєкторії людей, які хаотично й ненадовго перетинаються, якраз час вдивитися в себе. Розчути далекий голос чужої людини, яка, можливо, говорить саме до тебе, яка, можливо, просить про допомогу, яка, можливо, переступила межу. Розчути у світовому ефірі власний голос, якого, можливо, раніше ти не розумів або ж не хотів слухати. Розрізнити голос людини соціальної та голос сумління й спробувати накласти їх в унісон.

Данський фільм «Винний» якраз про такий голос людини, яку потрібно почути та зрозуміти. Це один із найкращих прикладів терапії душі через мистецтво кіно.

Фільм розповідає історію, яка протікає в реальному часі, коли колишній поліцейський, а зараз оператор служби порятунку спілкується телефоном з жінкою, яка потрапила в біду.

За своєю формою «Винний» без перебільшення унікальний. Мінімалістична камерна драма, більш сувора, ніж театр, у дотриманні принципу єдності місця та дії, фактично монолог великим планом – усі ці драматичні форми в такій єдності неможливо було уявити в просторі кіно раніше. Тому те, що вдалося створити Густаву Меллеру, можна сміливо називати кінорежисерським подвигом. Та відкриттям.

Вкрай складно означити, у чому ж унікальна заслуга цього фільму, яка, втім безсумнівна. Духовна сповідь без священника, сеанс психотерапії без лікаря, монолог перед власним сумлінням чи підсвідома молитва перед Богом про прощення. Усе це та щось нове водночас. Можливо, це безмовне дзеркало, у яке ми вдивляємося протягом дев’яноста хвилин екранного часу.

«Винний» належить до тієї рідкісної категорії фільмів, які за мінімалістською формою вміщують величезний світ емоцій і водночас утримують глядацьку увагу кожної секунди й до останньої секунди. Повірте, вам буде складно відірватися від екрана, на якому начебто й нічого не відбувається.

Фільм був визнаний кращим у Данії та змагався за Оскара в номінації кращий іноземний фільм. Зважаючи на великі кінематографічні традиції цієї маленької скандинавської країни, дебют режисера можна вважати більш ніж вдалим. А головна роль для актора Якоба Седергрена, можливо, стане найголовнішою роллю в його кар’єрі.

Den skyldige, Gustav Möller, 2018