Читать книгу: «Вибрані», страница 2

Німфи

І. С. Тургенев

Я стояв перед гарним узгір’ям, що розкинулось півколом; молодий зелений гай укривав його з верху до низу.

Прозоро синіло над нами південне небо; сонце грало промінням з високості; далі, прикриті травою, гомоніли прудкі джерела.

І згадалось мені давнє оповідання про те, як першого року по різдві Христовім один грецький корабель плив по Егейському морю.

Час був південний… Тиха стояла година. Аж ось в високостях, над головою керманича, хтось виразно промовив: «Як будеш плисти біля острова, голосно покликни: «Умер величний Пан!»

Керманич здивувався… злякався. Але як тільки човен полетів повз острів, він послухався, він покликнув:

— Умер! умер величний Пан!

І в ту хвилину, на відповідь тому гуканню, по цілому березі (а острів був безлюдний) знялось голосне ридання, стогін, жалібне проквиляння: «Умер! умер величний Пан!»

Мені згадалось те оповідання… І дивна думка завитала до мене: «Що, якби й я гукнув ті слова?»

Але посеред тої радісної розкоші, що мене оточала, я не міг думати про смерть — і що мав сили гукнув:

— Воскрес! воскрес величний Пан!

І в ту ж мить, — о диво! — на відповідь моєму поклику, по всьому широкому півколу зелених гір, залунав одностайний раптовий сміх, знявся радісний гомін і плескіт. «Він воскрес! Пан воскрес!» — гомоніли молоді голоси.

Все там, передо мною, зненацька засміялось ясніше сонця високого, жвавіше струмочків, що бриніли під травою. Почулась легка, поспішна хода, крізь зелену гущавину замигтіла мармурова біль хвилястих тунік, жива барва нагих тіл… То німфи, німфи, дріади, вакханки збігали з верхів’їв у долину…

Вони разом з’явились попід всім узгір’ям. Кучері в’ються по боговитих головах, зграбні руки здіймають угору вінки й тимпани, — і сміх, променистий, олімпійський сміх, рине й котиться разом з ними…

Попереду лине богиня… Вона вища й вродливіша від всіх, — тула за плечима, в руках сагайдак, на легких кучерях серп-молодик…

Діано, се — ти?

Коли се богиня спинилась… і в ту ж мить, слідом за нею, спинилися всі німфи. Дзвінкий сміх завмер. Я бачив, як обличчя богині раптом заніміло, смертельно зблідло; я бачив, як скам’яніли їй ноги, як невимовний жах розкрив їй уста, розширив очі, що дивились в далечінь… Що вона побачила? Куди вона дивилась?

Я обернувся в той бік, куди вона дивилась…

На самому краю неба, за низьким очеретом поля, палав огненною цятою золотий хрест на білій дзвіниці, на християнській церкві… Той хрест побачила богиня.

Я почув за собою тремтяче, довге зітхання, подібне до тремтіння порваної струни, — і коли я знов обернувся, від німф не зосталося й сліду… Широкий гай зеленів, як і перше, і тільки де-не-де, крізь гілля, крізь ту щільну його плетеницю, видніли, розтавали клубки чогось білого. Чи то були туніки німф, чи то здіймався туман зо дна долин, — не знаю.

Та як же мені було жаль тих богинь, що зникли!

Великдень у тюрміs

M. Р[озенбаум]

Ось і до мене заглянув промінець весняного сонця. Несміливо, крадькома, боязко продираючись крізь грубі крати, немов боячись розбитися об поржавлене залізне перехрестя, дістався він до моєї камери і тонкою сріблястою ниткою ліг на прикований до муру стіл, прорізавши тремтячою павутинкою стрічки розгорненої переді мною книжки.

Я підвела голову. Крізь високе вікно, ген аж під стелею я вгляділа цятку чистого блакитного неба. Знадвору на підвіконці сиділа біла голубка та збирала крихти хліба — я кидала їх туди для неї щодня, стаючи на підмощені стосом книжки.

Довго дивилася я на ту цятку блакитного неба і налинули на мене спогади давноминулих днів мого життя на волі. Довгою плетеницею проходили ті спогади, стискаючи серце солодкою тугою, сповняючи душу і жалем, і раюванням…

Давно то було, страх як давно!… Здичавілий, тінистий сад,… широкий ставок з густо-зеленою ряскою, з білими водяними ліліями… стара плакуча липа… Моя бліда зажурена мати сидить поруч мене і дивиться в безкрай великими, блакитними, смутно мрійливими очима… Довгаста тонка рука так помаленьку, так ніжно гладить моє волосся… Ох, як же давно, як страшно давно то було!

Матусенько люба, єдина моя! Хоч би мені знову припасти устами до тієї руки і виплакати все, що набриніло на душі за сі довгі безкраї роки. Чи простила ти своїй Наді за те, що вона завдала тобі оте безмірне горе? О, вже ж, напевне простила! Ти ж була така добра, така чутка, така щира до любові. Ти ж сама навчила мене, що не годиться бути егоїсткою, що треба любити своїх ближніх, що треба завжди помагати нещасливим…

Звечора мені полковник казав, що прийшов лист від матері, що вона жива й здорова, але самого листа мені, як завжди, не дали…

Як тяжко прагну я побачити тебе, матінко моя, коханая моя! Либонь, ти змінилася досі! Густе ясне волосся — я було залюбки бавилась ним — вже ж воно посивіло напевне! Тонке ніжне обличчя, відай, уже зморшками вкрилось, але очі лишились ті самі, тільки, може, туга ще більша світиться в них… Чи то ж я побачу тебе ще коли?…