Кожен платить за себе

* * *

Наші друзі, знайомі часто здаються нам дуже приємними та привітними людьми, в яких все в житті добре. Але часто ми не здогадуємося, які таємниці ховаються за закритими дверима їх домівок. Так, як наша, здавалося б майже ідеальна пара – Джулія і Саша.

Він – симпатичний, молодий чоловік, у своїх 32 займаючи почесне місце в районній поліції та готовиться стати мером міста. Джулія – чарівна леді з хорошими манерами, яка ніколи не була позбавлена чоловічої уваги, а молоді дівчата таємно заздрили й намагалися наслідувати її.

До розкішного будинку під’їхав сріблястий джип, з нього втомлено вийшов Сашко і відчинив двері машини своїй дружині. Тільки сьогодні Джулія була зовсім не схожа на себе. Лице Джулі було чимось дуже стривожене, а замість красиво укладеного довгого волосся – дуже коротка стрижка. А вишуканий одяг, який вона зазвичай носила замінювали протерті джинси, футболка і піджак Саші, рукава, якого майже повністю ховали руки дівчини, які були складені спереду. В неї ніколи не було звички ходити саме так. Пара вийшла з машини й попрямувала до свого будинку.

– Гей, Джулі, це ти? – вигукнув їх сусід, вже трохи підстаркуватий чоловік, який збирав яблука у власному городі – тебе не впізнати – доречно підмітив чоловік.

– Доброго вечора, дядьку! – Джулі відповіла коротко, намагаючись уникнути будь-яких інших питань.

– З приїздом, як там твоя родина? – Продовжував сусід.

– Хто? А так, добре. Вибачте, я дуже втомлена з дороги – відповіла дівчина не зупиняючись.

Подружжя зайшло в свій будинок, за дверима якого вже через декілька хвилин, сталося щось неочікуване і трагічне. Постріл… Тиша… Ніхто вже не міг впізнати щасливу і чудову сім’ю, яку всі знали раніше. Ніхто і здогадатися б не зміг, які саме таємниці ховалися за стінами однієї з найуспішніших пар міста.

РОЗДІЛ І

Я вдома (6 місяців тому)

– Є хто дома? Я приїхав. – Прозвучало з дверей. Це був Устим – високий, чорнявий хлопець зі смаглявим обличчям. Його виразні карі очі завжди горіли привітним і відкритим поглядом. Простий хлопець з простим іменем, нічим особливим не виділявся, але завжди був веселою, дружелюбною і з великим серцем людиною.

– Устимку, – з радісним голосом вибігла з кухні мама й обняла сина так, ніби він приїхав не з роботи, а вернувся з війни. Марія Степанівна була вже старша жіночка, в такому віці, коли змістом життя стає: домашня господарка і життя власних дітей.

Устим працював у Києві, а це було досить далеко від рідного міста, тому вдома він бував не часто, а особливо за останній рік.

– О, ну нарешті! А то мама сказала, що не дасть вечері доки не приїде її улюблений синочок – з жартом в голосі сказав брат Устима – Андрій, з цими словами по дружньому його обняв.

Через декілька хвилин вже вся сім’я сиділа за одним столом, як у старі добрі часи, обговорюючи недавні події й сміючись один з одного.

– Закрийте двері, а то ще сусіди на запах дерунів прибіжать – жартуючи сказав Андрій.

– Ну, якби не приїзд Устима, то нам би прийшлося самим до сусідів бігти – дражнячи дружину відповів Василь Петрович.

– Нема в тебе совісті, Василю, – трохи обурено відповіла мама – як дитина приїжджає раз в пів року, то можу і потішитись – після невеличкої паузи додала, як була Джулія то хоч Устима частіше бачила в дома.

Джулія – то була Устимова колишня дівчина, вони вже рік, як розійшлися, але це було справжнє кохання, яке тривало три роки, тоді, дійсно бачила сина мало не щотижня, і декілька годин в дорозі його явно не лякали.

– А дійсно, як там Джулія? – насипаючи собі цукру в чай, запитав Устим.

Після цього невинного питання мертва тиша полонила сімейну розмову. Ця пауза, здавалася такою довгою, що складалося враження, що зараз повинна випливти якась нереально загадкова таємниця. Аж поки тато, як справжній голова сім’ї, взяв на себе відповідальність порушити мовчанку.

– Андрію, – з обуреністю в голосі сказав, – як, ти нічого не сказав Устимові?

– Щось сталося? – не витримав Устим.

– Та нічого особливого, просто Джулія вийшла заміж. – Трохи притишеним голосом відповів Андрій. – Не хотілося тобі казати.

Ніхто раніше не спішив розказувати Устимові про цю новину, тому що всі знали про його почуття до дівчини, і нікому не хотілося ще раз розбивати його серце.

Пожвавлення в сім’ї явно стихло.

– Ну це, мабуть, добре. Я надіюсь – вона щаслива – монотонним голосом почав Устим. – Все нормально, ми вже рік як не разом, в цьому нема нічого поганого.

– Правда? – з якоюсь ноткою надії в голосі спитала мама.

– Так, я надіюсь вони щасливі разом. І хто її чоловік?

– Та такий Олександр, ти, мабуть, його не знаєш-відповіла Марія Степанівна, і тільки хотіла повести, що він ніякий проти її прекрасного сина. Як на паузі її перебив батько:

– Кажуть велика шишка в нашій поліції, і ще готується стати нашим новим мером міста, через декілька місяців у нас вибори будуть.

«Ну ясно, це тобі не простий діджей на радіо» – подумав Устим. Не найкращі думки почали лягати в його голову і бажання допивати свій чай та продовжувати розмову вже не було.

– Я йду розпаковувати сумку. Дякую, мам. – хлопець встав з-за столу і пішов у свою кімнату.

Насправді, в нього ніколи не було звички розпаковувати свої валізи, в основному просто витягував ті речі, які йому потрібні. І цього разу нічого не змінилося – це був просто привід, щоб залишитися наодинці з власними думками і спогадами. Неважливо як давно вони розійшлися, але глибоко в душі Устим завжди чекав, що вони будуть разом. Дізнавшись про одруження дівчини, єдине, що залишалося зробити – це відпустити її і позбутися від спогадів, які їх об’єднували і поставали перед ним такими щасливими і яскравими.

СПОГАДИ
Перша зустріч

Устим пішов прогулятися, але як сцени з фільмів, картинки з минулого поставали перед його очима. Навіть той спортивний майданчик, знайомий ще з дитинства, по-зрадницьки переніс його думки в той день, як він вперше побачив Джулі.

Недільного вечора, як правило, Устим грав з друзями в баскетбол. Він отримує м’яч, декілька секунд оцінює ситуацію на полі, щоб передати пас у «правильні руки», ще не встигає прийняти правильне рішення, коли біля їх ігрового поля появляються двоє дівчат, які проходили мимо. Устим ніколи не забуде того моменту, коли вперше побачив Джулі. Ця дівчина не змогла б пройти не поміченою. Її граційна хода заставляла обернутися кожного, легка блакитна сукня контрастно дивилася на смаглявому тілі, а вітер ніжно боровся з її акуратно укладеним довгим волоссям. Вона відносилася до тих жінок, якими захоплювався і таємно хотів кожен чоловік.

Приховати власне зачарування Устимові так і не вдалося – його погляд повністю застиг на молодій дівчині, а м’яч з його рук покотився в зовсім протилежну сторону, така реакція розвеселила дівчат, вони посміхнулися і проминули стадіон.

– Ей, ми тут граємо чи на дівок зазираємо? – претензійно крикнув Андрій, коли дівчат вже не було.

– А може, в мене тут важливіші справи – не знаючи, що сказати, відповів Устим.

Андрій підбираючи м’яч з землі:

– Краще грай, ця дівчина і так не твого рівня.

– А може я колись на ній одружусь.

– Так-так, звичайно – з неприхованою насмішкою відповів Андрій.

Образ Джулії дійсно надовго засів у голові Устима, він дуже хотів хоча б ще раз побачити ту дівчину в блакитній сукні. І все-таки удача повернулася до нього лицем.

Це було весілля його хороших друзів: Олі та Романа. Велике, пишне весілля, на якому Устим був зі своєю компанією.

– До речі, там твоя майбутня наречена, – жартома сказав Андрій, сідаючи за стіл – може хоч познайомишся.

– Про що ти говориш?

– Ти вже забув? Як ми грали в баскетбол.

– То тут є ця дівчина?

– Так, і зараз біля неї крутиться дуже багато хлопців – конкуренція ще та. Вона – Олі подруга. Якщо не пощастить познайомитись, то її звати Джулія.

Устим і правда планував познайомитись – підійшовши з якимось цікавим і дуже веселим жартом, але навіть самої можливості підійти, майже не було. Дівчина, як завжди, виглядала просто вишукано і кожна деталь її гардеробу була досконало підібрана. Відповідно уваги до неї було аж забагато, претендентів потанцювати чи просто поспілкуватися завжди вистачало. Особливо її оточив своєю увагою Толя – «надзвичайно красивий, дуже розумний, веселий і високоосвічений хлопець» – саме так про себе думав Толік, що думали інші, то це вже не мало ніякого значення. Він настільки перенасичував Джулію своєю увагою і лишньою турботою, що моментами це нагадувало переслідування, і тільки рівень культури дівчини не дозволяв їй прямим текстом відшити Толю.

Устим стояв надворі, він просто відпочивав від весільного шуму, думаючи ні про що. Джулія теж вийшла надвір, як не дивно, сама. Вона сперлася руками на поруччя імпровізованого балкончика, біля ресторану, між нею та Устимом була відстань всього декілька метрів. За час весілля їм так і не вдалося познайомитися через велику кількість прихильників, хлопець вже давно здався у своїх спробах підійти до дівчини. А тут всього декілька метрів, але коли він глянув на Джулію, то побачив у її погляді втому, просте бажання тиші та спокою. В якийсь момент йому навіть стало жаль дівчини, якій хотілося просто відпочити від надмірної уваги. Добре, цю можливість прийдеться опустити, просто непомітно насолоджуватися красивим жіночим силуетом під місячним світлом.

– Джулія! – О, Боже, невже це знову Толя, таке враження, ніби деякі люди просто створенні, для того, щоб руйнувати такі умиротворенні моменти цього життя. – Де ти пропала? – З посмішкою запитав Толік обнімаючи дівчину за талію, так ніби вони вже давно зустрічалися, але Джулія зразу ж забрала його руку.

«Невже це він питає за тих 5 хвилин, що я втекла, щоб відпочити від його нав’язливості?!»– На жаль, не сказала, а тільки подумала дівчина.

– Я … я хотіла іти до дому – на ходу придумувала Джулі.

– Тоді я тебе проведу.

– Не треба я на таксі.

– Добре, я зараз викличу таксі й поїду з тобою, щоб переконатися, що все гаразд.

Це був такий момент, коли людина немає часу на роздуми, що сказати, а рішення треба приймати вже і правильно. І коли її розум блукав у пошуках правильної відповіді, погляд наштовхнувся на Устима.

– Я йду з ним – на цих словах Джулія взяла Устима під руку, так ніби вони вже давно знайомі.

– Як тебе звати? – тихо і швидко запитала дівчина.

– Устим – така ж тиха була відповідь.

– Так, я йду з Устимом, нам по дорозі.

– Я думав… – розгублено почав Толя, він явно не чекав такого розвитку подій – може даси мені хоч свій номер телефону.

– Ой, мій номер якраз заблокований оператором, неправильно введений пін-код. Ну добре, ми пішли, трохи спішимо. Вибач, дякую за компанію.

– Може, ще зустрінемося? – з останньою надією в голосі сказав Толя.

– Може… колись…щасливо! – відповіла Джулі вже ідучи в протилежну сторону.

Не можна сказати, що Устим був щасливчиком по житті, але в той момент не дочекавшись ніяких лишніх рухів від Устима, удача сама взяла його під руку і повела на довгу прогулянку.

– Вибач, за це – трохи соромлячись своєї поведінки сказала Джулія – він просто такий нав’язливий. Я зараз викличу таксі.

– Я з радістю тебе проведу – спокійно відповів Устим, тоді коли в його голові вже горіли феєрверки від блискучої перемоги. – Помітно, ти вже втомилась від цієї надмірної уваги.

– О так, знаєш я й не планувала іти додому, але вернутися теж не зможу. Навіть з молодими не попрощалася. Вибач, я тільки подзвоню сестрі, що я пішла.

– Так, добре, я теж напишу.

Устим – Андрієві в skype:

«Я вже пішов, не дзвони мені й не пиши, забереш мій піджак».

Через хвилину дописав: «Забув, вибачишся перед Олею і Романом, що я не попрощався, придумай якусь серйозну причину».

Проводжання додому плавно переросло в довгу прогулянку. Їх спілкування було таким легким і цікавим, як між добрими друзями. Джулія побачила в Устимові веселого, відкритого і приємного хлопця. Устим у свою чергу помітив прекрасний внутрішній світ дівчини, який гармонійно співвідносився з її зовнішністю. І ось так, прогулянка додому переросла в 3 роки закоханості.

Невдале знайомство з батьками

Як і кожна пара закоханих, наша теж мала своє «але» – розкішна дівчина з багатої сім’ї, яка зустрічалася з простим хлопцем. Як не як, а своєрідна нерівність інколи давалася взнаки. На певний час Джулії довелося забути про такі речі як: квіти на кожному побаченні, дорогі подарунки й вишукані ресторани, але вона любила Устима і ця жертва була для неї не такою ж великою.

Про те, що хлопець нічим не вирізнявся, знали і батьки Джулії, тому і сприймали це не серйозно – тимчасове балощі своєї доньки. І звичайно ж запрошувати в гості, щоб познайомитися ніхто не спішив. Одначе, без цього не обійшлося, при чому в дуже неординарний спосіб.

То був звичайний недільний ранок; батьки дівчини поїхали до своєї родини в гості та планували там залишитися на ніч. Відповідно і наші закохані зустрічали цей ранок разом – у Джулії. Але спокій вихідного дня раптово перервався:

– Джулі, вставай! – несподівано почувся голос мами дівчини.

Ці слова змусили за секунду підняти доньку з ліжка.

– О, Боже, Боже! Що робити? – схвильовано схопилася Джулія – Устим, вставай! – вона почала будити хлопця, але він спав, насолоджуючись солодкими снами.

– Вставай! Моя мама тут! – повторила дівчина, штурмуючи сонну фортецю подушкою.

– Що? Ти казала, що твої батьки за містом.

– Вже ні. Тобі треба іти.

– Джулі, дай мені свій фен, я не можу свій знайти – знову крикнула мама, а ситуація починала нагострюватися.

– Секундочку, – Джулі з поспіхом до Устима – вона іде сюди, давай через вікно.

Устим одягаючись:

– Там же нема балкону, може ще якісь варіанти.

– Добре – вона віддала решту одягу і буквально виштовхнула його в кімнату навпроти. Це була спальня її брата – Влада – русявого хлопця з зеленими очима, він вчився в мед академії, і планував у майбутньому стати великим хірургом. А в момент появи Устим, він спокійно спав у своєму ліжку.

– Влад, я поясню тобі все пізніше.

І вже через декілька секунд, Джулі спокійно розмовляла зі своєю мамою, з якою зустрілася в коридорі.

Тільки ситуація не стала легшою для Устима, оскільки він навіть не був знайомий з її братом.

– Можеш посидіти за компом, в мене вільний вай фай, одним словом – роби що хочеш, тільки не буди мене – сонним голосом пробурмотів Влад, ні на секунду не задумуючись, щоб вставати з ліжка. Це дещо розчарувало Устима, тому що він чекав, що Влад зараз спробує його вивести по якихось секретних чорних ходах з будинку і вже через декілька хвилин він вдихне повітрям – свободи, але Джулії брат продовжував спати.

Щоб врятувати себе від незручних моментів цього життя, Устим підсунув важелезну тумбу з книжками до дверей, щоб їх неможна було відкрити ззовні.

– Влад, іди снідати! – знов прозвучав голос його мами.

Інколи маючи лишень одну умову, її дуже важко не порушити. Устим явно занепокоївся, він розумів, що зараз прийдеться знехтувати єдиним правилом перебування у цій кімнаті.

– Я вже іду! – відгукнувся Влад, зрозумівши, що поспати йому так і не дадуть. – Боже мій, свята неділя, в цьому домі ніхто совісті немає.

– Вибач.

Влад встав зі свого ліжка і почав одягатися:

– Перейдімо до тебе. Ти хто?

– Джулії хлопець.

– Володя…Богдан…

– Взагалі то …

– Устим, я знаю – сміючись відповів Влад – ти би бачив своє лице. Я багато про тебе чув.

– Ти мені допоможеш звідси вибратися?

– Навіщо? Я тебе презентую як свого друга, може поснідаємо разом, познайомишся з нашими батьками.

– Думаю, це не найкраща ідея.

– Якщо ти прийдеш до нас, як хлопець Джулі, то мама дуже строго до тебе віднесеться, прямо може випитувати про твої детальні плани на майбутнє, або скільки ти заробляєш. А коли ти прийдеш, як мій друг, то ставлення буде набагато лояльніше.

– Вибач, але я краще піду настоював на своєму Устим.

– Добре, але мама з дівчатами зараз нанизу накривають на стіл, так що пройти непоміченим не вийде. Хочеш я тобі, поки що покажу наші кімнати? Ти, здається, тут ще не був.

Недільний сніданок був своєрідною традицією цієї сім’ї, коли ніхто не біг на роботу чи не запізнювався на навчання. То була однією з улюблених традицій Вікторії Володимирівни – збирати всю сім’ю за одним столом. Тому й мама мала звичку будити своїх дітей в неділю до сімейного сніданку: Джулію, Влада і Лізу (свою наймолодшу доньку).

– Так що ідемо на екскурсію по дому – сказав Влад, рухаючись в сторону до дверей, і після невеликої паузи – а ти – сильний хлопець, в цій тумбі медичних книжок за 5 років мого навчання.

– Я боявся, щоб ніхто не відкрив двері ззовні.

– Тепер їх і зсередини важко відкрити. Там є замок, який закривається з середини. Але, як то кажуть «як голова не думає, то нехай руки працюють». Відсувай.

Дійсно, в екстреній ситуації Устим не помітив такої дрібниці. Не відчуваючи такої ж напруги, що декілька хвилин тому, відсунути тумбу назад було набагато важче, а декілька книжок випадково впали.

– Через тебе моя «Фізіологія» постраждала.

Устим бувши вже у піднесеному настрої вирішив, вдати, що не розчув і пожартувати:

– Що? Та твоя фізіономія, ніби в порядку.

– Взагалі то, я про книжки.

Але Устим не зміг не блиснути своїм почуттям гумору:

– Твоя «Сексологія», здається теж валяється – піднімаючи посібники з підлоги.

– Якби не твоя, то ми б тут не зустрілися – підхопив Влад.

Вони обидва засміялися з влучно підібраного жарту. Намагаючись підколоти один одного, відносини в них склалися дуже дружні. Влад був готовий впустити Устима в коло своєї сім’ї, як хлопця або навіть майбутнього чоловіка сестри, а Устим у свою чергу знайшов дуже хорошого друга.

Влад проводив невеличку екскурсію по власному будинку, показуючи гостьові кімнати. Їх дім зсередини виглядав як невеличкий замок: гіпсова ліпка на стінах, великі мальовані картини з природою, дорогі лампи на стелях та дубові, масивні меблі в кімнатах. Все виглядало вишукано і зі смаком, Устим не міг згадати, коли він востаннє був в таких красивих кімнатах. Мама любить, коли все бездоганно – провадив Влад, – час від часу вона робить ремонт або міняє меблі, чи докупляє якісь оригінальні предмети інтер’єру. вона цим захоплюється … О, а це колекція слонів мого тата, до них краще взагалі не торкатися – дико дорогі, тато може годинами про них розказувати – це його хобі.

Влад показував на креденс, де були десятки оригінальних і дуже красивих фігурок слонів.

– Влад! – перервав його голос мами, яка стояла на порозі – ідемо снідати…В тебе гості?

– Доброго ранку, Вікторія Володимирівна! – привітався Устим.

– Це …це мій друг, в мене були проблеми з комп’ютером, він прийшов подивитися…Ну, і я заодно вирішив показати татову колекцію.

– Так рано? – здивувалась мама.

– Я потім буду зайнятий і вже прийшов як зміг – відповів Устим.

– Ясно, тоді може приєднаєшся до нас за сніданком.

– Та ні я, мабуть, вже піду.

– Влад, запроси свого друга, я наполягаю. – Вікторія Володимирівна завжди була приязною хазяйкою – я люблю, коли в нашому домі гості, а особливо, коли це друзі моїх дітей і такі хороші.

Устим їй дійсно сподобався, склавши враження ввічливого, симпатичного молодого чоловіка.

Джулія якраз з Лізою накривали на стіл. Серце дівчини чуло щось не ладне і їй залишалося тільки надіятися, що Влад вже якимось чином вивів Устима з дому, аж раптом:

– Дівчата, накривайте на 6 персон, до нас приєднається друг Влада – пролунав голос мами.

Джулія остаточно застигла в напруженні, але коли побачила як на сходах появилися Влад з Устимом, тарілка вислизнула з її рук, ніби своїм дзвоном намагалася вивести дівчину з цього зачарованого стану.

– Джулі, чому ти така неуважна. це мій улюблений сервіз – трохи сердито сказала Вікторія Володимирівна.

– Вибач, а нам обов’язково його запрошувати, можливо, Влада друг спішить кудись – з надією в голосі спитала Джулія, замітаючи осколки від тарілки.

– Перестань, так не гарно, до речі, дуже милий і симпатичний хлопець – з загадковою посмішкою відповіла мама.

В Джулії вже не було, що сказати її надія остаточно померла. Хлопці спустившись сіли за стіл. Хоч запах свіжих млинців вперемішку з ароматом кави міг покорити будь-кого, але в Устима було єдине бажання – якнайшвидше втекти з цього красивого дому. Владові ж здавалося, що все йде по його грандіозному плану, хоч як виявилося, вони не врахували однієї маленької, але дуже важливої деталі.

– Кави? – Вікторія Володимирівна до Устима.

– Так, дякую.

– Прошу. Я навіть не спитала, як тебе звати. – подаючи каву згадала мама.

Тільки придумувати собі нове ім’я не було змісту, якщо Устим планував серйозні відносини з Джулі.

– Устим.

– Так? – здивувалася Вікторія Володимирівна, а я думала це рідкісне ім’я? Та вже далеко не вперше його чую, в Джулії є хлопець теж Устим. Ми ще навіть незнайомі.(до доньки) – Коли ти нас познайомиш?

– Не знаю.

Вікторія Володимирівна почала пояснювати ситуацію Устиму:

– В Джулії є хлопець, вони вже досить довго разом, але….

– Все, хватить з мене цього цирку – не витримала Джулі.

Те що вона ненавиділа у своєму житті – це брехати, а особливо близьким для себе людям. Дівчина підійшла до Устима і поставила свою руку на його плече:

– Мама, це мій Устим, а не Владин друг.

Влад:

– Джулі, ти все зіпсувала, ну нащо?

Мама здивовано і з розчаруванням у голосі:

– Що? Він тут ночував?

Джулія:

– Так, я вже не маленька дівчинка.

Вікторія Володимирівна ніби завмерла, усвідомлюючи, що відбувається насправді. В її очах Устим з приємного молодого хлопця перетворився на покидька, який осоромив її дочку. Мама була від початку не в захваті від цих відносин її дочки. Вона нічого не сказала Устимові, але кинула на нього такий озлоблений погляд, який заміняв тисячі слів.

– Боже, який сором… в моєму домі – заледве проговорила мама Джулії.

Устим встав:

– Вибачте… за все. Я, мабуть, піду.

Його ніхто не спробував зупинити, Джулі тільки спокійно провела до дверей.

– Мені жаль, що так вийшло – прошептав Устим до Джулії та поцілував у щоку.

Дівчина опустила голову, вона знала, що зараз її чекає напружена розмова з матір’ю. традиційний сімейний сніданок був зруйнований. А ранкова кава стигла на столі. Найгіршим для Вікторії Володимирівни був не той факт, що її дочка вже виросла, а те, що це був не той хлопець з яким би вона хотіла бачити Джулію.

Вийшовши з будинку, Устим оглянувся ще раз на прекрасний палац, де жила його кохана, її дім був дуже красивим, але тепер від нього віяло холодом і неприязністю. Чи хоч колись тут будуть раді його бачити? І цікаво, якби Устим був багатим бізнесменом чи політиком, чи пив би він зараз запашну каву з млинцями у будинку Джулії?!