Читать книгу: «Іван Вишенський», страница 3

V

 
«О, вітай, моя домівко,
тиха пристане по бурях,
до якої ненастанно
здавна-здавна я тужив!
 
 
Камінь тут довкола мене —
се тверда, незламна віра,
се мій дім і мій притулок,
подушка і накриття.
 
 
Хрест отсей — то мій товариш,
мій повірний; у дні смутку,
оборона від спокуси
і підпора в скону час.
 
 
Небо синє, що крізь отвір
загляда в мою печеру, —
се надія, що полине
у той шлях душа моя.
 
 
Сонце ясне, що при сході
на часок в мою домівку
сипле золото й порфіру, —
се великий божий дух,
 
 
що в блаженнії хвилини
грішну, скорбну людську вдачу
ущасливлює безмірних
райських розкошів чуттям.
 
 
А те море лазурове,
що там гріється на сонці,
а внизу тут б’єсь о скали,
і хлюпочеться, й реве, —
 
 
се життя земного образ
ясний, тихий та принадний,
коли здалека дивиться,
а гіркий, страшний вблизу.
 
 
Се мій світ. Усе змінчиве
щезло геть. Затихли крики,
гомін бою життьового
тут мене не долетить.
 
 
Щезло все дрібне, болюще,
що чуття в душі ворушить
і увагу відвертав
від найвищого єства.
 
 
Полишилось лиш постійне,
супокійне і величне.
Про постійне і величне
думай тут, душе моя».
 
 
Так балакав сам до себе
у яскині своїй старець,
що ще вчора звавсь Вишенський,
а сьогодні вмер для всіх.
 
 
Так балакав не устами —
він устами вже давненько
відовчився промовляти,
тільки голос духа чув.
 
 
І в яскині у куточку
сів на камені, плечима
сперся о стіну холодну,
голову схилив униз.
 
 
Голова його могутня
на худій, жилястій шиї
гнулася сама вдолину,
мов на тичці той гарбуз.
 
 
Сперши бороду на груди,
впер він зір у одну точку
і сидів отак недвижно
довго-довго, наче спав.
 
 
Зразу все немов померкло
перед ним, і дрож пробігла
по худім, старечім тілі,
і зомліли змисли всі.
 
 
Потім мов теплом дихнуло,
і по тілі розлилося
щось солодке, м’яко-м’яко
попід шиєю пройшло.
 
 
І в душі мелькнула мати,
як його малим хлоп'ятком
попід шийку лоскотала,
ах, а він сміявсь, сміявсь!
 
 
Потім слух його прочнувся;
мов діамантова нитка,
тон якийсь потягся довгий —
любий, радісний такий!
 
 
І душа, мов той метелик,
десь летить за любим тоном;
та чимдалі тонів більше
і все дужчають вони.
 
 
Вже гармонія могутня
ллється синьою рікою,
і розкішні тони, бачся,
небо й землю обняли.
 
 
І пливе душа аскета
на гармонії величній,
мов на морських хвилях лебідь,
вверх гойдається, то вниз.
 
 
Поміж небом і землею
вверх, то вниз душа аскета
розколисана несеться
швидше, швидше, розкішніші
 
 
І гармонія велична
робиться фіолетова,
далі синьо-лазурова,
далі пурпуром ярким.
 
 
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий,
вибухнув вулкан огнистий,
ріки світла потекли.
 
 
Розлилось безмежне море
світла ясно-золотого,
і зелено-золотого,
й білого, неначе сніг.
 
 
Грають світляні каскади,
величезнії колеса
у всіх кольорах веселки
котяться по небесах.
 
 
І рука якась незрима
розпуски барвисті пасма,
розпуска могутні тони
з краю світу аж на край.
 
 
Розпускає, порядкує,
і збирає, і мішає —
мов калейдоскоп гігантський,
грає світ весь перед ним.
 
 
Мов дитя, душа аскета
потонула в тому морі
тонів, фарб, у тім розкішнім
захваті — і він заснув.