Читать книгу: «1984. Ми»

1984

Частина перша

Розділ 1

Був ясний холодний квітневий день, годинник показував рівно тринадцять нуль-нуль. Вінстон Сміт, занурившись у комір свого пальто так, що підборіддя майже торкалося грудей, поспішав якнайшвидше врятуватися від мерзенного колючого вітру, тому хутко прослизнув скрізь скляні двері багатоповерхового житлового будинку «Перемога», але, як виявилось, недостатньо швидко, бо вихор зернистого пилу все ж увірвався до приміщення разом із ним.

У під'їзді смерділо вареною капустою і старими килимками. На стіні висів кольоровий плакат, явно завеликий для такого приміщення. З плакату на нього пильно дивилося величезне, завширшки з метр, обличчя чоловіка років сорока п'яти, з густими чорними вусами, жорстке, але у цій суворості була якась своя краса. Вінстон одразу попрямував до сходів. Викликати ліфт було марно. Навіть у кращі часи він рідко працював, а зараз електрику почали взагалі відключати у денний час. Це було частиною кампанії по економії для підготовки до Тижня ненависті. До квартири треба було подолати цілих сім прольотів. Вінстону було тридцять дев'ять років і його варикозна виразка над правою щиколоткою знову нагадала про себе, тому він йшов повільно, кілька разів зупиняючись, щоб трохи перепочити. На кожному поверсі навпроти шахти ліфта зі стіни на нього витріщалося те саме величезне обличчя з плакату. Це була одна з тих ілюстрацій, де, здається, що з якого боку не глянь, очі завжди стежать за тобою. Великими літерами на плакаті було написано: «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ».

У квартирі розмірений оксамитовий голос зачитував зведення з якимись цифрами, які мали відношення до виробництва чавуну. Голос лунав з продовгуватої металевої пластини, схожої на затемнене дзеркало, яка була вбудована у стіну з правого боку від входу. Вінстон покрутив перемикач, і голос став тихіше, хоча слова все ще було чутно досить розбірливо. Цей апарат (він називався телеекран) можна було зробити темніше або тихіше, але повністю вимикати було заборонено. Вінстон підійшов до вікна: це був невисокий худорлявий чоловік, чия квола статура ще більше підкреслювалася синім мішкуватим комбінезоном, який був обов'язковою уніформою всіх партійців. Волосся у нього було зовсім світле, а шкіра на його рум'яному від природи обличчі лущилася через жорстке мило, тупі леза у бритві і нещодавню сувору зиму.

Навіть через закрите вікно він відчував холод, яким був оповитий світ зовні. На вулиці невеликі пориви вітру підіймали вихори пилу та рваний папір, і хоча світило сонце, а небо було яскраво-блакитним, здавалося, все було позбавлене кольору, крім розвішаних усюди плакатів. Портрет з чорними вусами зверхньо спостерігав з усіх боків. Один з плакатів висів прямо навпроти його будинку. «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ», – говорив напис на ньому, а темні очі дивилися прямісінько в очі Вінстона. Внизу біля тротуару висів інший плакат, щоправда, один з його куточків відклеївся, і він тріпотів на вітру, то ховаючи, то показуючи єдине слово «АНГСОЦ». Десь далеко між дахами пролетів гвинтокрил, на мить він завис у повітрі, немов трупна муха, а потім знову полетів геть. Це був поліцейський патруль, який заглядав людям у вікна. Однак патрулі не мали значення. Поліція Думок – от кого насправді треба було боятися.

За спиною Вінстона голос з телеекрану все ще базікав щось про чавун і перевиконання дев'ятого трирічного плану. Телеекран працював одночасно і на прийом, і на передачу сигналу. Він вловлював кожне слово, яке було вимовлене голосніше, ніж пошепки, більш того, поки Вінстон залишався у полі зору металевої пластини, його можна було не тільки чути, але й бачити. Звичайно, не було ніякого способу дізнатися, чи спостерігають за тобою у даний момент. Як часто і за яким принципом Поліція Думок підключається до якогось конкретного телеекрану, можна було лише здогадуватися. Можливо, вони взагалі цілодобово стежать за всіма. Але у будь-якому випадку точно можна було сказати одне – вони могли підключитися до вашої лінії коли завгодно. Доводилося жити з постійним усвідомленням того – і це вже було не просто звичним відчуття, а скоріше інстинктом – що кожен твій звук чують, а кожен рух уважно відстежують (якщо тільки ти не знаходишся у повній темряві).

Вінстон намагався завжди стояти до телеекрану спиною. Так було безпечніше, хоча він чудово розумів, що навіть спина може його видати. За кілометр від його будинку знаходилося Міністерство Правди, де він, власне, і працював. Це була величезна біла будівля, яка височіла над похмурим міським пейзажем. «І це, – подумав він з огидою, – це Лондон, головне місто Злітної смуги № 1, яка є третьою за кількістю населення провінцією Океанії». Він спробував згадати свої дитячі роки, адже ці спогади мали підказати йому, чи завжди Лондон був таким. Чи завжди тут були ці обшарпані будинки дев'ятнадцятого століття, стіни яких були підперті дерев'яними балками, вікна заклеєні листами картону, дахи залатані іржавим гофрованим залізом, а паркани поламані, криві та хилилися, здавалося, у всі боки одразу? А ці розбомблені пустирі, де у повітрі кружляв білий пил, а купи щебеню та битої цегли, які вже поросли бур'яном; пустирі, де утворилися цілі колонії убогих дерев'яних трущоб? Але він не міг нічого згадати, хоч би як сильно не намагався: від його дитинства не залишилося нічого, крім кількох коротких фрагментів, які яскраво спалахували у його голові, але не мали ні фону, ні контексту, тому здебільшого він абсолютно не розумів, що вони означали.

Будівля Міністерства Правди, або Мініправда на новомові (новомова була офіційною мовою Океанії) разюче відрізнялася від інших лондонських споруд. Це була величезна пірамідальна будівля з полірованого білого бетону, яка підіймалася, тераса за терасою, на триста метрів вгору. З того місця, де стояв Вінстон, можна було прочитати викарбувані на фасаді три основних гасла Партії:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Говорили, що у Міністерстві правди три тисячі кімнат над землею і стільки ж під землею. У різних районах Лондона розмістилися ще три будівлі аналогічного типу та розміру. Вони настільки виділялися з міського пейзажу, що з даху житлового будинку «Перемога» можна було побачити відразу їх усі. Це були будівлі чотирьох міністерств, які і складали весь керівний апарат Океанії. Міністерство правди займалося новинами, розвагами, освітою та образотворчим мистецтвом. Міністерство миру займалося війною. Міністерство любові підтримувало закон і порядок. А Міністерство достатку відповідало за економіку. Їх назви на новомові звучали так: Мініправда, Мінімир, Мінілюб і Мінідост.

Міністерство любові особливо лякало своїм виглядом. У його будівлі не було жодного вікна. Вінстон ніколи не був у Міністерстві любові, навіть не підходив до нього ближче, ніж на півкілометра. Це було місце, куди можна було увійти тільки у службових справах, і то лише через лабіринт загороджень з колючого дроту, сталевих дверей і прихованих кулеметних гнізд. На вулицях, які вели до його зовнішньої огороди, чергували здоровані-охоронці у чорній формі, озброєні складними кийками.

Вінстон різко повернувся. Він миттєво надав своєму обличчю вираз тихого оптимізму, адже саме такий вираз обличчя доцільно було робити, дивлячись на телеекран. Він спокійно пройшов до крихітної кухні. Пішовши з Міністерства у цей час, він пожертвував своїм обідом у їдальні, при цьому він чудово знав, що на кухні у нього не було нічого, крім шматка темного хліба, який потрібно було приберегти для сніданку. Він взяв з полиці пляшку з безбарвною рідиною, на якій була наклеєна біла етикетка з написом «Джин Перемога». Ніздрі залоскотав різкий синтетичний запах. Вінстон налив майже повну чашку, зібрався з духом і проковтнув напій, немов ліки.

Миттєво його обличчя почервоніло, а з очей потекли сльози. Рідина була наче та азотна кислота, і вже після першого ковтка виникало відчуття, що тебе б'ють по голові гумовим кийком. Але печіння майже відразу зникало, і світ виглядав вже не так паскудно. Він вийняв з кишені зім'яту пачку з написом «Сигарети Перемога», дістав цигарку, але з необережності взяв її вертикально, тому весь тютюн висипався на підлогу. З наступною він впорався краще. Він повернувся назад до вітальні та сів за маленький столик зліва від телеекрану. З шухляди столу він дістав перову ручку, пляшечку з чорнилами та товсту записну книжку з червоним корінцем і обкладинкою з мармуровим візерунком.

Телеекран у його вітальні висів чомусь не так, як у всіх. Замість того, щоб розміщуватися, як зазвичай, у торцевій стіні, щоб охоплювати всю кімнату, він був вбудований у стіну навпроти вікна. Збоку від нього була невелика ніша, в якій і сидів зараз Вінстон. Коли будувався цей будинок, вона, ймовірно, призначалася для книжкового стелажу. Втискаючись у цю нішу, Вінстон міг залишатися поза зоною видимості телеекрану. Його, звичайно, було чутно, але поки він залишався у своєму нинішньому положенні, видно його не було, і це головне. Таке незвичайне планування кімнати частково й спонукало його до того, що він збирався зараз зробити.

Але також на це його надихнув записник, який він щойно дістав з шухляди. Це був надзвичайно красивий записник. Трохи пожовклі від віку сторінки були зроблені з щільного гладенького паперу, який не виробляли вже принаймні років сорок. Але Вінстон припускав, що цей записник був набагато старшим. Він побачив його у вітрині маленької крамнички з усіляким старим барахлом у бідному кварталі (в якому саме він вже й не пам'ятав), і одразу ж ним опанувало непереборне бажання заволодіти цією річчю. Взагалі, члени Партії не повинні були ходити за покупками до таких магазинів (їх називали «точки вільної торгівлі»), але цього правила не дотримувалися занадто строго, тому що в таких магазинах були різні товари, такі як шнурки та леза для гоління, які не можна було більше ніде дістати. Вінстон швидко оглянув вулицю, а потім прослизнув усередину і купив цей блокнот за два долари п'ятдесят центів. У той момент він навіть не розумів, навіщо він йому потрібен. З деяким почуттям провини він відніс його додому у своєму портфелі. Навіть якщо він там нічого не напише, вже те, що він володіє такою річчю, компрометувало його.

Зараз він збирався відкрити цей записник. Не те щоб це було протизаконно (нічого не було протизаконним, оскільки законів як таких більше просто не існувало), але якби його хтось застукав за цим заняттям, покаранням звичайно ж була б смерть або, як мінімум, двадцять п'ять років у виправному таборі. Вінстон відковиряв з кінчика пера заводське мастило. Перо було архаїчним інструментом, і зараз рідко використовувалось навіть для підписання документів. Він теж купив його потайки, не зміг втриматися, бо йому здалося, що такий гарний кремовий папір був вартий того, щоб на ньому писали справжнім пером, а не дряпали гострим хімічним олівцем. Насправді Вінстон не звик писати від руки. Крім дуже коротких заміток, він зазвичай все надиктовував, що, звичайно, було неможливо в даній ситуації. Він занурив перо у чорнило і на мить завмер. Усередині нього все здригнулося. Торкнутися паперу ручкою було вирішальним кроком. Маленькими кострубатими літерами він написав:

«4 квітня 1984 р.»…

Він відхилився. Його охопило почуття повної безпорадності. По-перше, він не був точно впевнений, що зараз 1984 рік. Швидше за все, рік був все ж правильний, оскільки він був цілком упевнений, що йому тридцять дев'ять років, і народився він ймовірно у 1944 або 1945 році. В наші дні неможливо було точно визначити дату, завжди була ймовірність помилитися на рік чи два.

Та й взагалі, для кого, власне, він пише цей щоденник? Послання майбутнім поколінням? Його думки на мить закрутилися навколо сумнівної дати на сторінці, а потім він згадав слово з новомови – «дводумство». У цей момент він вперше усвідомив масштаби того, що зараз збирався зробити. Яке ще послання майбутнім поколінням? Це було неможливо за своєю природою. Або майбутнє буде таке саме як сьогодення, і у цьому випадку до нього ніхто не буде дослухатися, або воно буде відрізнятися від того, що коїться зараз, і тоді його писанина буде безглуздою і нікому не потрібною.

Деякий час він сидів, тупо витріщаючись на кремовий папір. Його ступор перервала різка військова музика, що зазвучала з телеекрану. Навіть дивно, що зараз він не просто втратив здатність висловлювати свої думки, але навіть забув, що він взагалі мав намір написати. Кілька тижнів він готувався до цього моменту, і йому ніколи не спадало на думку, що йому знадобиться ще щось, крім сміливості. Саме написання здавалося легким. Все, що йому потрібно було зробити, це перенести на папір нескінченний монолог, який крутився в його голові буквально роками. Але у цей момент весь його словниковий запас вичерпався. Більше того, у нього почала нестерпно свербіти варикозна виразка. Він не наважувався почухати її, тому що після цього вона завжди запалювалась. Секунди цокали, а думки Вінстона були зосереджені лише на порожній сторінці перед ним, свербінні шкіри над щиколоткою, гучному військовому марші, який лунав з динаміку, та легкому сп'янінні, викликаному джином.

І тут раптово він почав щось швидко записувати, напевно, навіть не до кінця усвідомлюючи, що саме він писав. Його невеликий, трохи дитячий почерк стрибав то догори, то донизу по сторінці, спершу він забував лише про великі літери, а потім і про розділові знаки:

«4 квітня 1984 року. Вчора ввечері ходив у кіно. Показують там лише військові фільми. Один був дуже непоганий – про біженців на борту корабля, який бомбили десь у Середземному морі. Глядачів дуже потішили кадри, на яких товстун намагається врятуватися, стрибає у воду і пливе, але його переслідує гвинтокрил: спочатку він борсається у воді, як морська свиня, потім гвинтокрил бере його на приціл, і ось кулі пролітають крізь нього, наче ті макарони через друшляк, а море навколо нього стає рожевим від крові, він швидко тоне, а вода проходить через дірки від куль в його тілі. Публіка просто ревіла від захвату і дико реготала, коли він тонув. Потім на екрані з'явилася рятувальна шлюпка з дітьми, а над нею також кружляв гвинтокрил. у шлюпці була жінка середніх років, можливо вона була єврейкою, вона сиділа спереду човна з маленьким хлопчиком років трьох на руках. цей хлопчик кричав від переляку і ховав голову між її грудей, немов намагався сховатися від небезпеки прямо у ній, а жінка обіймала та втішала його, і весь час прикривала його своїм тілом, хоча сама посиніла від переляку. можливо, вона наївно вважала, що її руки можуть захистити його від куль. потім гвинтокрил скинув 20-кілограмову бомбу прямо на них, і човен розлетівся на друзки. потім з'явився чудовий кадр, який показував, як дитяча рука злітає прямо у повітря, мабуть, на гвинтокрилі була встановлена камера, щоб стежити за тим, що відбувається. з партійних місць пролунав шквал оплесків, але жінка, яка сиділа в частині залі, яка була призначена для пролетаріату, раптом почала піднімати шум і кричати що не можна показувати таке при дітях але вони ж це не прямо при дітях а потім прийшла поліція і вигнала її з кінотеатру я не думаю що з нею щось трапилося адже нікому немає діла до того що говорять ці проли типова реакція пролів вони ніколи…»

Вінстон припинив писати, бо руку схопили судоми. Він не знав, що змусило його вилити на папір цей потік словесного бруду. Але цікаво було те, що поки він робив це, в його голові спалахнула зовсім інше картина, причому настільки яскраво, що йому здалося, що він навіть зможе її описати. Тепер він зрозумів, що саме цей інцидент і змусив його поспішно втекти додому і почати писати щоденник вже сьогодні.

Сам інцидент стався цього ранку в Міністерстві, якщо звичайно щось настільки туманне і незрозуміле можна назвати «інцидентом». Було близько одинадцятої години ранку, і у Відділі Документації, де працював Вінстон, співробітники якраз витягали стільці зі своїх кабінок і розставляли їх у центрі зали навпроти великого телеекрану, готуючись до «двохвилинки ненависті». Вінстон якраз займав своє місце в одному з середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей, яких він знав в обличчя, але ніколи з ними не розмовляв. Першою увійшла дівчина, яку він часто зустрічав у коридорах Міністерства. Він не знав її імені, але знав, що вона працює у Відділі Художньої літератури. Оскільки Вінстон іноді бачив її з забрудненими мастилом руками і гайковим ключем, то припустив, що вона виконувала якусь технічну роботу з обслуговування машин для написання романів. Це була впевнена у собі дівчина років двадцяти семи, з густим темним коротким волоссям, веснянкуватим обличчям, стрункою та спортивною статурою. Вузький червоний пояс, символ Молодіжної антисексуальної ліги, туго огортав лінію талії її партійного комбінезона, наче навмисно підкреслюючи спокусливі форми її стегон. Вінстону вона не сподобалася ще з найпершої їх зустрічі. І він знав чому. Вона всім своїм виглядом демонструвала, якщо не сказати нав'язувала, атмосферу всіх цих партійних збіговиськ, накшталт хокейних змагань, обливань крижаною водою, масових турпоходів, а також загальної благонадійності і стерильності думок. Він не любив майже всіх жінок, особливо молодих і гарненьких. Тому що саме жінки, і в першу чергу молоді, були найбільш фанатичними прихильниками партійних ідеалів, голосніше за всіх вигукували гасла, шпигували за іншими в надії виявити і здати Поліції Думок тих, хто мислив інакше. Але саме ця дівчина здавалася йому більш небезпечною, ніж більшість інших. Одного разу, коли вони проходили повз один одного в коридорі, вона скоса зиркнула на нього, і цей погляд, здавалося, пропалив у ньому дірку і на мить наповнив його чорним жахом. Йому навіть спало на думку, що вона могла бути агентом Поліції Думок, хоча це і дуже малоймовірно. Проте його охоплювало почуття занепокоєння, змішане з острахом і ворожістю щоразу як вона була десь поруч.

Відразу за нею увійшов О'Брайан, член Внутрішньої Партії, який займав настільки важливу та високу посаду, що Вінстон мав лише туманне уявлення про його обов'язки. На мить у кімнаті запанувала тиша, коли група людей, яка зібралася навколо стільців, побачила, що до них наближається чорний комбінезон партійної верхівки. О'Брайан був великим, міцним чоловіком з товстою шиєю і жорстоким обличчям, хоча іноді він все ж посміхався (які думки ховалися за тією посмішкою можна було лише здогадуватись). Але незважаючи на свою грізну зовнішність, був у нього певний шарм. У нього була звичка поправляти окуляри на носі, це було досить мило і якимось дивним чином обеззброювало співрозмовника, адже це надавало зовнішності цього насупленого чоловіка якусь інтелігентність і витонченість. Цей його жест робив його схожим на дворянина вісімнадцятого століття, який пропонував вам свою табакерку (якщо, звичайно, хтось ще мислить такими категоріями). Вінстон бачив О'Брайана близько з десяток разів за майже стільки ж років. Щось у ньому притягувало Вінстона, і не лише тому, що він був заінтригований контрастом між чемними манерами і його борцівською статурою. Скоріше за все це було якесь таємне переконання, яке, можливо, грунтувалося не стільки на вірі, скільки на надії, що політична ортодоксальність О'Брайана не була ідеальною. Щось у його обличчі неухильно наштовхувало на такі думки. Хоча, знову ж таки, можливо, його обличчя показувало не партійну неблагонадійність, а просто високий інтелект. Але в будь-якому випадку він виглядав як людина, з якою можна було б щиро поговорити, якби якимось чином вдалося обдурити телеекран і поговорити віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити це своє припущення, та й правду кажучи, не було ніякого способу зробити це. У цей момент О'Брайан глянув на свій наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята нуль-нуль, і, вочевидь, вирішив затриматись у Відділі Документації, поки не закінчиться двохвилинка ненависті. Він зайняв місце в одному ряду з Вінстоном, сівши через пару стільців від нього. Між ними сіла невисока світловолоса жінка, яка працювала у сусідній з Вінстоном кабінці. Відразу за ним сіла темноволоса дівчина з червоним поясом.

І ось вже через мить з великого телеекрану у кінці кімнати вирвався жахливий скрегіт, наче працював якийсь незмазанний іржавий механізм. Це був шум, від якого зводило зуби і волосся на потилиці ставало дибки. Двохвилинка Ненависті розпочалася.

Як завжди, на екрані промайнуло обличчя Еммануеля Гольдштейна, наймерзеннішого та найпідступнішого ворога народу. Де-не-де пролунало шипіння. Маленька рудоволоса жінка скрикнула у пориві страху та відрази. Гольдштейн був бунтівником і зрадником, який колись давно (скільки часу назад ніхто не пам'ятав) був одним з лідерів Партії, майже на рівні самого Старшого Брата, а потім почав вести контрреволюційну діяльність, через що був засуджений на смерть, проте якимось таємничим чином втік і з тих пір десь переховується. Програми двохвилинок ненависті змінювалися кожного дня, але у кожній з них Гольдштейн був головним персонажем. Він був першим зрадником, першим осквернителем чистоти Партії. Усі злочини проти Партії, всі зради, саботажі, єресь та інакодумство напряму випливали з його вчення. Йшлося про те, що він все ще живий і виношує свої підступні плани: можливо, десь за морем, під захистом своїх іноземних замовників, а можливо – як періодично ходили чутки – у якомусь тайнику в самій Океанії.

Діафрагма Вінстона стиснулася у спазмі. Він ніколи не міг дивитися на обличчя Гольдштейна без роздираючої суміші емоцій. Це було худорляве єврейське обличчя з величезним пухнастим ореолом сивого волосся і маленькою борідкою, наче у цапа – обличчя розумне, але в той же час огидне, сповнене якоїсь старечої дурості, і цей його довгий тонкий ніс, на кінчику якого якимось незрозумілим чином трималися окуляри. Обличчя його нагадувало морду вівці, і голос теж мав якийсь овечий тон. Гольдштейн виплескував свою звичайну отруйну словесну атаку на доктрини Партії – атаку настільки перебільшену і спотворену, що навіть дитині було б зрозуміло, що це повна маячня, але при цьому все ж досить правдоподібну, щоб посіяти у комусь не настільки кмітливому, як він, зерно сумніву і наповнити голову бідолахи тривожними думками. Він ображав Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайного укладення миру з Євразією, виступав за свободу слова, свободу друку, свободу зібрань, свободу думки, викрикував, що справжня ідея революції була спотворена – і все це лунало у такій стрімкій манері, яка була свого роду пародією на звичний стиль партійних ораторів, і навіть містила слова новомови. Насправді вона містила навіть більше слів новомови, ніж зазвичай використовував будь-який член Партії у повсякденному житті. І весь цей час, щоб у глядачів не виникало ніяких сумнівів щодо реальної загрози, яку несе за собою балаканина Гольдштейна, за його головою на телеекрані марширували нескінченні колони євразійської армії – шеренги міцних абсолютно однакових чоловіків з невиразними азіатськими обличчями. Приглушений ритмічний тупіт солдатських чобіт був фоном для його бридкого скрипучого голосу.

Не минуло й тридцяти секунд з початку двохвилинки ненависті, а половина присутніх у кімнаті людей кричала в неконтрольованому пориві люті й ненависті. Самовдоволене овече обличчя на екрані і жахлива міць євразійської армії, що стояла за ним, були нестерпними. Крім того, вид або навіть думка про Гольдштейна автоматично викликали страх і гнів. Він був об'єктом навіть більш постійної ненависті, ніж Євразія та Остазія, оскільки, коли Океанія перебувала у стані війни з однією з цих держав, вона зазвичай перебувала у стані миру з іншого. Але що було дивно, то це те, що хоча Гольдштейна всі ненавиділи та зневажали, а його теорії щодня спростовувалися, розбивалися вщент і висміювалися як повна нісенітниця та дурня (адже це і була повна нісенітниця і дурня) на зборах і телеекранах, в газетах і книгах, його вплив, здавалося, ніколи не зменшувався. Завжди були нові зрадники, які велися на його теревені. Не було і дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунів і саботажників, які діяли під його керівництвом. Він був командиром величезної тіньової армії, підпільної мережі змовників, ціллю яких було повалення державного ладу Океанії. Говорили, що його організація називається «Братство». А ще люди шепотілися про те, що існує якась жахлива книга, збірник всіх єресей, автором якої був сам Гольдштейн і яку він таємно поширював. Ця книга не мала назви. Люди називали її просто Книгою. Але все це були лише примарні чутки. Ні про Братство, ні про Книгу вголос не згадував ні один член Партії.

На другій хвилині ненависть досягла свого апогею. Люди стрибали і кричали у весь голос, намагаючись заглушити ненависний гольдштейнівський голос, який лунав з екрану. Маленька рудоволоса жінка аж палала ненавистю, вона жадібно хапала ротом повітря, немов риба, викинута на берег. Навіть грізне обличчя О'Брайана почервоніло. Він сидів на своєму стільці дуже прямо, його потужна грудина здималася і тремтіла так, наче він стояв перед натиском потужної хвилі. Чорнява дівчина позаду Вінстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», і тут раптом вона взяла важкий словник новомови і жбурнула його в екран. Він потрапив Гольдштейну в ніс і відскочив від нього. Гидкий голос невблаганно продовжував свою балаканину. У якийсь момент Вінстон зрозумів, що і сам кричить разом з іншими і сильно б'є п'ятою по стільцю. Жах двохвилинок ненависті був не в тому, що людина була змушена грати роль, а в тому, що, хоч-не-хоч, ти приєднаєшся до цього шаленства і воно накриє тебе з головою. Тридцять секунд, і ти вже не грав роль, не прикидався, тебе охоплював жахливий страх і мстивість, бажання вбивати, катувати, розбивати обличчя кувалдою. І ця жахлива енергетика, здавалося, протікала через всю аудиторію, як електричний струм, перетворюючи обличчя людей на божевільні гримаси. І все ж лють, яку кожен відчував, була абстрактною, не спрямованою на щось конкретне, і її можна було переключити з одного об'єкта на інший, як полум'я паяльної лампи. Таким чином, в якийсь момент ненависть Вінстона була направлена зовсім не на Гольдштейна, а, навпаки, на Старшого Брата, Партію та Поліцію Думок. У такі моменти його серце тягнулося до самотнього, ненависного усіма єретика на екрані, єдиного хранителя істини та здорового глузду в цьому світі тотальної брехні. І тим не менше вже наступної миті він кричав у єдності з оточуючими його людьми, і все, що було сказано про Гольдштейна, тепер здавалося йому правдою. У ці моменти його прихована огида до Старшого Брата змінювалась обожнюванням, і Старший Брат, цей непереможний, безстрашний захисник, височів і стояв, наче скеля, проти азіатських ворожих орд. А Гольдштейн, незважаючи на свою ізоляцію від цивілізованого суспільства, безпорадність та й взагалі загальний сумнів у самому його існуванні, здавався якимось зловісним чарівником, здатним лише силою свого голосу зруйнувати все те, що так дбайливо створила Партія для своїх громадян.

Іноді навіть можна було перенаправити ненависть на когось свідомо. Раптово, з неймовірним зусиллям, як коли у кошмарі намагаєшся відірвати голову від подушки, Вінстону вдалося перенести свою ненависть з обличчя на екрані на темноволосу дівчину позаду нього. Яскраві красиві галюцинації промайнули в його голові. Він забиває її до смерті гумовим кийком. Він прив'язує її оголену до стовпа і стріляє в неї стрілами, як святий Себастьян. Він гвалтує її і перерізає їй горло в момент найвищого екстазу. Більш того, навіть краще, ніж раніше, він усвідомив, чому ненавидить її. Він ненавидів її, тому що вона була молодою, красивою і при цьому її абсолютно не цікавив секс та сексуальність як така; тому що він хотів спати з нею, але знав, що цього ніколи не станеться, адже навколо її тонкої гнучкої талії, яка, здавалося, так і просила обійняти її, був обмотаний ненависний червоний пояс – агресивний символ цнотливості.

Ненависть досягла апогею. Голос Гольдштейна перетворився на справжнє бекання вівці, і навіть на мить обличчя його перетворилося на овече. Потім овеча морда розчинилася у фігурі євразійського солдата, величезного і жахливого. Здавалося, що він зі своїм страшним автоматом зараз вистрибне з екрану прямо на глядачів. Кілька людей, які сиділи в передніх рядах злякано здригалися і ухилялися. Але вже наступної миті, викликавши у всіх глибокий видих полегшення, ворожа фігура розчинилася, і їй на зміну прийшло обличчя Старшого Брата, чорнявого, чорновусого, повного сили і якогось таємничого спокою. Обличчя його ставало все більшим, воно заповнило собою майже весь екран. Проте ніхто вже не слухав, що говорив Старший Брат. Це були всього лише кілька слів підбадьорення, які зазвичай вигукують у розпалі битви, ви не сприймаєте їх окремо одне від одного, але вони вселяють впевненість самим фактом їх проголошення. Потім обличчя Старшого Брата знову зникло, і замість нього жирним шрифтом на екрані з'явилися три гасла Партії:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Обличчя Старшого Брата не зникло повністю, його обриси ще залишалися на екрані протягом декількох секунд і були наче фоном для цих гасел. Його образ буквально врізався в свідомість і стояв перед очима. Маленька рудоволоса жінка кинулася вперед, перестрибуючи через спинку стільця, що стояв перед нею. З тремтінням у голосі вона бурмотіла щось схоже на «Мій Спаситель!» і тягнула руки до екрану. Потім вона закрила обличчя руками. Я зрозумів, що вона промовляє щось на зразок молитви.

У цей момент всі почали повільно і ритмічно скандувати: «С-Б! С-Б!» – знову і знову, дуже повільно, з довгою паузою між «С» і «Б» – таке похмуре бурмотіння, в якому було щось дикунське, і на тлі всього цього, здавалося, що чуєш тупіт босих ніг і ритмічні удари тамтамів. Все це тривало секунд тридцять. Такий повільний гіпнотичний спів можна було часто почути в моменти емоційного піку. Це був свого роду гімн, така собі ода мудрості та величі Старшого Брата, але це був скоріше акт самонавіювання, навмисне придушення свідомості за допомогою ритмічного шуму. Всередині у Вінстона все застигло. На двохвилинках ненависті йому ніколи не вдавалося протистояти загальному емоційному пориву і він скаженів разом з усіма, але це нелюдське «С-Б!.. С-Б!» завжди вселяло в нього жах. Звичайно, він співав разом з іншими, інакше було неможливо. Приховувати свої почуття, контролювати своє обличчя, робити те, що роблять всі інші, було інстинктивною реакцією. Але були моменти, які тривали кілька секунд, не більше, коли навіть не стільки вираз обличчя, а просто швидкоплинний погляд міг видати його. І саме в цей момент відбулася знаменна подія – якщо, звичайно, вона взагалі відбулася.

На мить він зловив погляд О'Брайана. О'Брайан встав. Він зняв окуляри і своїм характерним жестом збирався натягнути їх собі назад на носа. Їх погляди зустрілися менш ніж на секунду, але Вінстон знав – о так, він знав! – що О'Брайан думав про те саме, що і він сам. Помилки бути не могло. Наче їх розуми відкрилися, і думки їх ринули назустріч одна одній через їхні очі. «Я з тобою», – здавалося, говорив йому О'Брайан. «Я точно знаю, що ти відчуваєш. Я знаю все про твоє презирство, твою ненависть, твою відразу. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!» А потім цей проблиск зник, і обличчя О'Брайана знову стало незворушним, як і у всіх.

Ось і весь інцидент. Вінстон уже й не знав, чи було це насправді чи йому лише привиділося. Подібні «інциденти» ніколи не мали продовження. Все, що вони робили – це підтримували в ньому віру або надію, що інші теж (а не тільки він сам) є ворогами Партії. Можливо, чутки про масштабні підпільні змови все ж були правдою, можливо, Братство дійсно існувало! З огляду на нескінченні арешти, зізнання та страти, неможливо було непохитно вірити, що Братство – це просто міф. Іноді він вірив у це, іноді ні. Не було ніяких доказів, тільки такі ось швидкоплинні проблиски, які могли означати що завгодно або не означати абсолютно нічого, обривки підслуханої розмови, ледве помітні каракулі на стінах туалету. Іноді навіть легкий рух руки, коли двоє незнайомих людей проходили повз один одного, здавався йому якимось таємним сигналом або паролем. Але все це були лише припущення: швидше за все, у нього просто розігралася уява. Він повернувся до своєї кабінки. Більше на О'Брайана він не дивився. Ідея дати якесь продовження їх короткочасному зоровому контакту періодично спадала йому на думку. Це було б неймовірно небезпечно, навіть якщо б він знав, як це зробити. На секунду вони обмінялися з О'Брайаном двозначними поглядами, і на цьому був кінець історії. Але навіть це було для Вінстона пам'ятною подією в тій нестерпній самотності, в якій йому доводилося жити.

Вінстон повернувся до реальності і випростався. Він відригнув – це джин нагадав про себе зі шлунка.

Його очі знову зосередилися на сторінці. Він помітив, що поки він безпорадно дрейфував у своїх роздумах, він теж писав, ніби автоматично. І це був уже не той корявий почерк, як раніше. Його перо легкими рухами ковзало по гладкому паперу, виписуючи великими акуратними прописними буквами…

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

Знову і знову. Він списав вже половину сторінки.

Його охопила паніка. Це було абсурдом, оскільки написання цих конкретних слів було не більш небезпечним, ніж ідея відкрити цей триклятий записник і почати вести щоденник, але на мить у нього виникла спокуса вирвати списані сторінки і повністю відмовитися від всієї цієї затії.

Але він цього не зробив, тому що знав, що це марно. Писав він «Геть Старшого брата» чи ні, вже не мало значення. Чи буде він продовжувати вести щоденник або припинить, теж не мало значення. Поліція Думок все одно дізнається та прийде за ним. Навіть якби він не доторкнувся пером до паперу, це не мало б значення, бо він уже скоїв серйозний злочин. Це називалося «думкозлочин». Розумовий злочин неможливо було вічно приховувати. Ви можете успішно ухилятися певний час, навіть протягом багатьох років, але рано чи пізно вони обов'язково вас піймають.

Це завжди було вночі – арешти незмінно відбувалися вночі. Вас раптово виривали зі сну, груба рука трясла ваше плече, в очі било яскраве світло, а навколо вашого ліжка стояли люди, дивлячись на вас своїми кам'яними обличчями. Здебільшого не було ні суду, ні навіть повідомлення про арешт. Люди просто зникали, завжди вночі. Ваше ім'я просто видалялося з реєстрів разом з усіма записами про те, що ви коли-небудь робили. Вас просто стирали з реальності, ваше існування в один момент видалялося, а потім просто забувалося. Вас скасовували, знищували, або, як було прийнято говорити – випаровували.

На мить Вінстона охопила якась істерія. Він почав писати квапливими неохайними карлючками:

«Вони будуть стріляти в мене, мене не хвилює, що вони будуть стріляти мені у потилицю мені все одно геть старшого брата вони завжди стріляють тобі у потилицю мені плювати геть старшого брата».

Вінстон відкинувся на спинку стільця, йому навіть було трохи соромно за самого себе. Він відклав ручку. Наступної миті він різко здригнувся. У двері постукали.

Ось воно, почалося! Він сидів нерухомо, як миша, плекаючи марну надію, що хто б це не був, він піде після першої спроби. Але ні, стукіт повторився. Найгірше буде відтягувати цю справу. Його серце калатало, як барабан, але обличчя через вкорінену звичку, ймовірно, залишалося незворушним. Він встав і повільно пішов до дверей.

Розділ 2

Взявшись за ручку двері, Вінстон побачив, що залишив щоденник відкритим на столі. «Геть Старшого брата» було написано всюди, причому такими великими літерами, що розібрати написане можна було з будь-якої точки в кімнаті. Це було неймовірно безглуздо з його боку. Але навіть у паніці він не хотів забруднити кремовий папір, закривши записник, коли чорнила ще були вологими.

Він набрав у легені повітря і відкрив двері. Миттєво на нього накотилася тепла хвиля полегшення. Біля його дверей стояла бліда, пригнічена жінка з тонким волоссям і зморшкуватим обличчям.

«О, товаришу, – сказала вона похмурим, ниючим голосом, – мені здалося, що я чула, як ви увійшли. Чи могли б ви підійти поглянути на нашу кухонну раковину? Здається вона засмітилася, і…»

Це була місіс Парсонс, дружина його сусіда по поверху. Взагалі слово «місіс» дещо засуджувалося Партією – ви повинні були називати всіх «товаришами» – але з деякими жінками це слово зривалося з язика інстинктивно. Це була жінка років тридцяти, але виглядала вона набагато старше. Складалося враження, що в зморшках на її обличчі накопичувався пил. Вінстон пішов за нею по коридору. Майже кожен день щось то відвалювалося, то ламалося, то засмічувалося. «Перемога» – це старий багатоквартирний будинок, побудований приблизно у 1930 році, і він вже буквально розвалювався на шматки. Штукатурка постійно відшаровувалася від стель і стін, труби лопалися при кожному сильному морозі, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, опалювальна система зазвичай працювала лише на півсили, якщо її геть не відключали з міркувань економії. Щоб щось полагодити – якщо ви звичайно не могли зробити цього своїми руками – потрібно було чекати санкцію від цілої низки комітетів, тож навіть найпростіший ремонт віконного скла міг затягнутися на кілька років.

«Звичайно, це тільки тому, що Тома немає вдома», – невпевнено додала місіс Парсонс.

Квартира Парсонсів була більшою, ніж у Вінстона, але була дуже убогою. Все виглядало якимось обшарпаним і поламаним, ніби тут щойно шаленів якийсь великий дикий звір. На підлозі валялися ключки, боксерські рукавички, здутий футбольний м'яч, кілька вивернутих спітнілих шорт, а на столі височіла купа брудного посуду, яка стояла на рваних зошитах. Стіни «прикрашали» прапори Молодіжної ліги та Загону юних розвідників, а також великий плакат із зображенням Старшого Брата. Пахло вареної капустою, як і завжди у цій будівлі – здавалося, цим запахом були вже просякнуті всі стіни будинку – але зараз цей запах перебивав різкий сморід поту, причому з першого вдиху ти розумів (як саме, пояснити неможливо), що це піт людини, якої зараз немає у приміщенні. У сусідній кімнаті хтось за допомогою дерев'яного гребінця і рулону туалетного паперу намагався грати військовий марш, який все ще лунав з телеекрану.

«Це діти, – сказала місіс Парсонс, кинувши на двері переляканий погляд, – вони сьогодні не виходили гуляти, і звичайно ж…»

У неї була звичка обривати речення на середині. Кухонна раковина була майже до країв заповнена брудною зеленою водою, і звідти смерділо капустою навіть гірше, ніж зазвичай. Вінстон опустився на коліна і оглянув кутове з'єднання труби. Він терпіти не міг бруднити руки і ненавидів нахилятися, тому що це завжди викликало у нього напад кашлю. Місіс Парсонс безпорадно на нього витріщалася.

«Звичайно, якби Том був удома, він відразу б все полагодив, – сказала вона, – він любить все лагодити. У нього золоті руки, у мого Тома».

Парсонс був колегою Вінстона у Міністерстві правди. Він був огрядним, але активним, такий собі яскравий приклад людської дурості та тупого ентузіазму, він був одним з тих відчайдушно відданих робітників, які беззаперечно виконують всі вказівки. Від таких як він стабільність Партії залежала навіть більше, ніж від Поліції Думок. У тридцять п'ять років його виключили з Молодіжної ліги через його вік, а до цього, перед тим, як потрапити до лав Молодіжної ліги, він якимось чином пересидів у Загоні юних розвідників аж на цілий рік більше, ніж дозволялося по віку. У міністерстві він працював на якійсь пересічнй посади, для якої не було потрібно багато розуму, але зате він був помітною фігурою у Спортивному комітеті та інших комітетах, які брали участь в організації громадських походів, спонтанних демонстрацій, кампаній по економії коштів і ресурсів, та інших добровільних заходів. Під час перекуру він не втрачав можливості з гордістю згадати, що протягом останніх чотирьох років він щовечора з'являвся у Громадському центрі. Сильний запах поту, свого роду несвідоме свідоцтво його напруженого графіку та бурхливої громадської діяльності, супроводжував його всюди, куди б він не пішов, і потім ще довго висів у повітрі після того, як він йшов.

«У вас є розвідний ключ? – запитав Вінстон, воюючи з гайкою на кутовому стику труб.

«Розвідний ключ…? – аморфно перепитала місіс Парсонс. «Я навіть не знаю, я не впевнена… Можливо, діти…»

Коли діти увірвалися до вітальні, пролунав тупіт чобіт і черговий удар гребеня по рулону. Місіс Парсонс принесла розвідний ключ. Вінстон спустив воду і з огидою видалив жмут людського волосся, який забив трубу. Він як міг вимив пальці холодною водою з-під крана і повернувся до вітальні.

«Руки догори!» – заверещав дитячий голос.

Симпатичний, міцної статури хлопчисько років дев'яти вискочив з-за столу і став погрожувати йому іграшковим автоматом, в той час як його молодша сестра, приблизно на два роки молодша, зробила той самий жест гілкою від дерева. Обидва були одягнені у сині шорти, сірі сорочки та червоні шийні хустки, які були уніформою Загону юних розвідників. Вінстон підняв руки над головою, але його охопило якесь тривожне почуття, бо хлопчик поводився так, немов для нього це була зовсім не гра.

«Ти зрадник!» – кричав він. «Ти думкозлочинець! Ти євразійський шпигун! Я застрелю тебе, випарую, відправлю працювати на соляних шахтах!»

І тут вони обидва почали стрибати навколо нього, вигукуючи «Зрадник! Думкозлочинець!». Маленька дівчинка копіювала кожен рух свого брата. Це навіть трохи лякало, бо вони були наче ті тигренята, які скоро виростуть і перетворяться на людожерів. В очах хлопчика була якась розважлива лютість, абсолютно очевидне бажання вдарити або штовхнути Вінстона, а ще усвідомлення того, що він вже майже доріс до того, щоб зробити це. «Добре, що це не справжній автомат», – подумав Вінстон.

Погляд місіс Парсонс нервово метався з Вінстона на дітей і назад. Зараз при більш яскравому освітленні вітальні він з цікавістю відзначив для себе, що у зморшках її обличчя дійсно був пил.

«Діти часом як почнуть репетувати, – сказала вона, – це вони просто засмутилися, бо не зможуть піти подивитися на повішення. Ось у чому справа. У мене дуже багато справ, щоб вести їх туди, а Том не встигне повернутися з роботи, щоб з ними сходити».

«Чому ми не можемо піти подивитися на страту?» – заревів хлопчик.

«Хочу побачити страту! Хочу побачити страту!» – закричала дівчинка, все ще стрибаючи.

Вінстон згадав, що в той вечір у парку повинні були стратити кілька євразійських полонених, винних у військових злочинах. Це відбувалося приблизно раз на місяць і було популярним видовищем. Діти завжди вимагали, щоб їх водили подивитися на страту. Він попрощався з місіс Парсонс і попрямував до дверей своєї квартири. Але не встиг він пройти й кількох метрів, як щось вдарило його по потилиці, завдавши болючого удару. Було таке відчуття, що його вдарило струмом. Він озирнувся і побачив, як місіс Парсонс тягне сина назад до квартири, а хлопчик з усмішкою запихає до кишені рогатку.

«Гольдштейн!» – заревів хлопчик, коли двері за ними зачинилися. Але що найбільше вразило Вінстона, так це вираз безпорадного переляку на сірому обличчі жінки.

Повернувшись до квартири, він швидко пройшов повз телеекран і знову сів за стіл, все ще потираючи шию. Музика на телеекрані припинилася. Тепер грізний військовий голос завзято зачитував опис озброєння нової плавучої фортеці, яка щойно стала на якір між Ісландією та Фарерськими островами.

Він подумав, що з такими байстрюками життя цієї нещасної жінки, мабуть, не легке. Ще рік або два, і вони будуть спостерігати за нею і вдень, і вночі в пошуках симптомів інакодумства. У наші дні майже всі діти були такими. І найгірше те, що такі організацій, як Юні розвідники, систематично заохочували дітей до цього, і ті перетворювалися на некерованих маленьких дикунів. Але тим не менш, проти партійної дисципліни вони чомусь не повставали. Навпаки, вони обожнювали Партію і все, що з нею пов'язано. Пісні, марші, прапори, походи, тренування з манекенами, вигукування гасел, поклоніння Старшому Братові – все це було для них чудовою грою. Вся їх лютість була звернена назовні, проти ворогів держави, проти іноземців, зрадників, саботажників, думкозлочинців. Для людей старше тридцяти було звичним ділом боятися власних дітей. І не дарма, бо чи не щотижня у «Таймс» з'являлася стаття про те, як якийсь дрібний донощик – правда, зазвичай вживалася фраза «малий герой» – підслухав компрометуюче висловлювання і повідомив Поліції Думок про своїх батьків.

Біль у потилиці минув. Вінстон без ентузіазму взяв ручку, розмірковуючи, що б ще написати у щоденнику. Раптом він знову почав думати про О'Брайана.

Багато років тому… Так, хвилиночку, а «багато» це скільки? Десь сім років тому йому наснилося, що він йде через темну кімнату. І тут хтось, хто сидів десь збоку, сказав, коли він проходив повз: «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Це було сказано дуже тихо, як би ненароком, просто заява, а не вказівка. Він йшов далі, не зупиняючись. Що цікаво, у той час, уві сні, слова не справили на нього особливого враження. Тільки потім, поступово, вони, здавалося, почали щось для нього означати. Він уже не міг згадати, до або після сну він вперше побачив О'Брайана, і коли він зрозумів, що уві сні чув саме його голос. Але в будь-якому випадку це був він, це О'Брайан говорив з ним із темряви.

Вінстон ніколи не був до кінця впевнений – і навіть зараз, після їх ранкової зустрічі поглядами – був О'Брайан другом чи ворогом. Але це було і не важливо. Між ними існував зв'язок, розуміння, а це було важливіше за дружбу або вірність партійним ідеалам. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав він. Вінстон не знав, що це означає, знав тільки те, що так чи інакше саме так і станеться.

Голос з телеекрану замовк. Звук фанфар, чистий і бадьорий, заповнив задушливу кімнату. Голос різко оголосив:

«Увага! Увага! Щойно прийшло зведення з Малабарского фронту. Наші війська у Південній Індії здобули блискавичну перемогу. Я уповноважений заявити, що події, про які ми зараз повідомляємо, можуть закінчити війну вже у найближчому майбутньому. Екстрене повідомлення…»

«О, а зараз скажуть щось погане», – подумав Вінстон. І дійсно, слідом за кривавим описом знищення євразійської армії з величезною кількістю вбитих і полонених було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде скорочений з тридцяти грамів до двадцяти.

Вінстон знову відригнув. Заспокійливий еффект джину випаровувався, залишаючи після себе лише почуття пригніченості. Телеекран – можливо, щоб відсвяткувати блискучу перемогу, а може, щоб затьмарити новину про зменшення шоколадного пайка – почав грати «Океанія, це для тебе». За правилами, потрібно було стояти по стійці «струнко» під час виконання цього гімну. Однак зараз його не було видно, тому він залишився сидіти.

Після «Океанія, це для тебе» заграла більш легка музика. Вінстон підійшов до вікна, тримаючись спиною до телеекрану. День був як і раніше холодним та ясним. Десь далеко з глухим ревом вибухнула балістична ракета. Зараз на Лондон падало близько двадцяти або тридцяти ракет на тиждень.

Знизу на вулиці вітер тріпав розірваний плакат, і слово «АНГСОЦ» то з'являлося, то зникало. АНГСОЦ. Священні принципи АНГСОЦу. Новомова, дводумство, мінливість минулого. Його охопило відчуття, ніби він блукає у заростях морського дна, загубившись у якомусь жахливому світі, де він і сам був чудовиськом. Він був один. Минуле померло, а майбутнє було примарним. Чи міг він хоча б з крихтою впевненості сказати, що на його боці зараз була хоча б одна людина на Землі? І як дізнатися, що диктатура Партії не буде тривати вічно? Наче у відповідь на це питання на нього дивилися три гасла на білому фасаді Міністерства Правди:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Він вийняв з кишені монетку в двадцять п'ять центів. На ній теж дрібними чіткими літерами були написані ці три гасла, а на іншій стороні монети було зображено обличчя Старшого Брата. Навіть з монети ці очі переслідували тебе. На монетах, марках, обкладинках книг, транспарантах, плакатах, на упаковці сигаретної пачки – вони були всюди. Ці очі завжди спостерігали за тобою, а голос переслідував, куди б ти не пішов. Уві сні чи наяву, на роботі чи на відпочинку, у приміщенні чи на вулиці, у ванній чи у ліжку – сховатися було ніде. Нічого не було твоїм, крім декількох кубічних сантиметрів всередині твого черепа.

Сонце сховалося за будинками, і незліченні вікна Міністерства Правди, на які більше не потрапляло сонячне світло, виглядали похмуро, мов бійниці фортеці. Серце Вінстона здригнулося від вигляду цього величезного пірамідального монстра. Будівля міністерства була надто неприступною, її неможливо було штурмувати. Навіть тисячі балістичних ракет не зможуть знищити її. Він знову замислився, для кого він пише щоденник. Для майбутнього? Для минулого? А може, для уявної епохи, якій не судилося ніколи настати? Те, що лежало зараз на його столі передбачало не смерть, а повне знищення. Щоденник перетвориться на попіл, а сам він випарується. Тільки Поліція Думок зможе прочитати те, що він написав, перш ніж стерти це з лиця землі та зі своєї пам'яті. Як можна звертатися до майбутнього покоління, якщо не залишиться ні сліду ні від тебе самого, ні від безіменних рядків, написаних на аркуші паперу?

Телеекран оголосив час: чотирнадцять нуль-нуль. У запасі є ще десять хвилин. Він повинен встигнути повернутися на роботу до чотирнадцяти тридцяти.

Дивно, але бій годинника, здавалося, надихнув його. Він був немов самотній привид, що говорить правду, яку ніхто ніколи не почує. Але поки він буде говорити цю правду, зв'язок поколінь буде підтримуватися. І справа зовсім не в тому, що тебе хтось почує, а в тому, що ти сам залишаєшся при здоровому глузді. Він повернувся до столу, занурив перо у чорнило і написав:

«У майбутнє або минуле, у часи, коли думка вільна, коли люди відрізняються один від одного і не живуть у самотності, у часи, коли правда існує і те, що зроблено, не може бути скасоване: з епохи одноманітності, епохи самотності, епохи Старшого Брата, епохи дводумства – привіт!»

Він спіймав себе на думці, що він уже мертвий. Йому здалося, що тільки тепер, коли він почав чітко формулювати свої думки, він зробив рішучий крок і шляху назад уже не було. Кожна наша дія вже містить у собі наслідки її вчинення. Він написав:

«Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин – це і є смерть».

Тепер, коли він усвідомив, що вже мертвий, важливо було залишатися живим якомога довше. Два пальці правої руки були забруднені чорнилом. Це була саме та деталь, яка могла його видати. Який-небудь уважний фанатик у міністерстві (скоріше за все, жінка, хтось на кшталт рудоволосої жінки або темноволосої дівчини з Відділу Художньої літератури) може почати шукати відповіді на запитання, чому він писав в обідню перерву, чому він використовував старомодне перо, і що ж він там писав, а потім повідомить про це кому слід. Він пішов у ванну і ретельно стер чорнило за допомогою зернистого темно-коричневого мила, яке дряпало шкіру, як наждачний папір, але наразі відмінно підходило для його мети.

Він поклав щоденник до шухляди стола. Було абсолютно марно намагатися сховати записник, але він, принаймні, міг легко перевіряти, чи хтось виявив його секрет. Волосина на куточку сторінки – банально і занадто очевидно. Він взяв зі столу впізнавану для нього крупинку білуватого пилу і поклав її на кут обкладинки, звідки вона повинна буде впасти, якщо записник зрушити з місця.

Розділ 3

Вінстону снилася матір.

За його підрахунками, йому було років десять чи одинадцять, коли зникла його мати. Вона була високою, стрункою, тихою жінкою з неквапливими рухами і чудовим світлим волоссям. Батька він майже не пам'ятав, лише, що це був темноволосий і худий чоловік, завжди одягнений в охайний темний одяг (Вінстон запам'ятав особливо тонку підошву батьківських туфель), а на носі в нього були окуляри. Вочевидь, батьки стали жертвами однієї з перших великих чисток п'ятдесятих років.

У його снах мати сиділа десь глибоко знизу з його молодшою сестрою на руках. Він зовсім не пам'ятав свою сестричку, крім того, що це була крихітна, слабка дитина, завжди мовчазна, з великими настороженими очима. Обидві вони підняли очі та дивилися на нього. Вони були знизу – на дні колодязя або у дуже глибокій могилі – і це місце віддалялося кудись ще глибше донизу. Іноді вони були у кабіні корабля, що тоне і дивилися на нього крізь темну воду. У кабіні все ще було повітря, вони все ще могли бачити його, а він їх, але весь цей час вони занурювалися у темні зелені води, які будь-якої миті готові були назавжди поглинути їх. Він стояв нагорі, міг спокійно дихати, в той час як вони занурювалися у безодню без жодного шансу на порятунок. Вони були там, тому що він був тут. Він знав це, і вони це знали, це було написано на їх обличчях. Але ні в їх очах, ні в їх серцях не було докору, лише усвідомлення того, що вони повинні померти, щоб він міг жити, і що це було частиною неминучого порядку речей.

Він не міг пригадати, що саме сталося, але він знав уві сні, що якимось чином життя його матері і сестри були принесені в жертву заради його порятунку. Це були видіння, які хоч і зберігали характерні ознаки і пейзажі сну, були продовженням думок і спогадів, з яких він міг дізнаватися факти та ідеї, які після пробудження здавалися йому новими і цінними. Вінстона раптово вразило те, що смерть його матері, майже тридцять років тому, була трагічною і сумною, але ж це вже було неможливим. Трагедія, як він розумів, була пережитком старих часів, часів, коли людям ще було доступне приватне життя, любов і дружба, коли члени сім'ї підтримували і захищали один одного, і їм не потрібна була для цього якась певна причина. Спогади про матір розривали його серце на шматки, тому що він розумів, що вона померла, люблячи його, а він тоді був занадто малий та егоїстичний, щоб любити її у відповідь. Вона пожертвувала собою (хоч він і не пам'ятав, як саме це сталося) заради ідеї вірності своїй сім'ї, яку ставила понад усе. Він розумів, що сьогодні такого вже не може відбутися. Сьогодні людьми керували тільки страх, ненависть і біль, їм вже були не знайомі ніякі благородні почуття, такі як гідність або щира печаль. Все це він, здавалося, бачив у великих очах своєї матері і сестри, які дивилися на нього крізь зелену воду, опускаючись все глибше і глибше та продовжуючи нескінченно тонути.

Раптом він опинився на зеленому лузі, був теплий літній вечір, м'які промені сонця все навколо робили золотим. Пейзаж, на який він дивився, так часто повторювався у його снах, що він почав підозрювати, що бачив його у реальному житті. Коли він прокидався і думав про це, він називав це місце Золотою країною. Це було старе пасовище, обскубане кроликами, через яке пролягала вузька стежка, і то тут, то там були кротові нори. На протилежному боці пасовища гілки в'язів погойдувалися на вітрі, їх густа крона елегантно хиталася, немов жіноче волосся. Десь поблизу, хоч Вінстон його не бачив, протікав чистий струмок, у водах якого під вербами борсалася риба.

Через поле назустріч йому йшла чорнява дівчина. Раптом одним спритним рухом вона зірвала з себе одяг і презирливо відкинула його в бік. Її тіло було ніжним і гнучким, але воно не викликало у ньому бажання, він навіть не дивився на нього. У той момент його захопив сам жест, яким вона відкинула свій одяг, своєю грацією та впевненістю він, здавалося, здатен був знищити цілу культуру, цілу систему мислення. Здавалося, що і Старший Брат, і Партія, і Поліція Думок могли бути перетворені на попіл одним прекрасним рухом її тендітної руки. Це теж був жест старих часів. Вінстон прокинувся зі словом «Шекспір» на вустах.

Телеекран видав голосний монотонний свист, який не вщухав рівно тридцять секунд. Сім п'ятнадцять, час підйому для офісних працівників. Вінстон змусив себе вилізти з ліжка – спав він голяка, бо на одяг він отримував від Партії всього лише 3000 купонів на рік, а піжама коштувала аж 600. Він схопив брудну майку і труси, які лежали на стільці. Ранкова зарядка почнеться через три хвилини. Але вже наступної миті його зігнуло навпіл через сильний напад кашлю, який майже завжди мучив його після пробудження. Він настільки спустошував його легені, що відновити дихання вдавалося тільки лежачи на спині і роблячи серію глибоких вдихів. Його вени набрякли від кашлю, і варикозна виразка почала свербіти.

«Група від тридцяти до сорока!» – гавкнув пронизливий жіночий голос. «Група від тридцяти до сорока! Будь ласка, займіть свої місця. Від тридцяти до сорока!»

Вінстон підскочив і став по стійці «струнко» перед телеекраном, на якому вже з'явилося зображення молодої жінки, худорлявої, але м'язистої, одягненої в туніку та кеди.

«Згинання і розгинання рук!» – промовила вона. «Повторюйте за мною. Один два три чотири! Один два три чотири! Нумо, товариші, бадьоріше! Один два три чотири! Один два три чотири!..»

Біль у грудях після нападу кашлю трохи затьмарив враження від сну, але ритмічні рухи знову оживили їх. Поки Вінстон машинально крутив руками назад і вперед з виразом непохитної радості на обличчі (а саме такий вираз обличчя вважається правильним під час ранкової зарядки), він з усіх сил намагався подумки повернутися в часи свого раннього дитинства. Це було надзвичайно складно. Життя до п'ятдесятих років ніби стерлося з пам'яті. Не було ніяких записів чи інших свідоцтв, до яких можна було б звернутися, і навіть його власне життя здавалося якоюсь примарою. Ти наче пам'ятаєш якісь масштабні події, які, з великою ймовірністю, зовсім і не відбувалися, точніше ти пам'ятаєш якісь окремі деталі, але не можеш відтворити у пам'яті всю картину. А ще були довгі часові провали, коли взагалі не було спогадів про події, які сталися в ці періоди. У старі часи все було інакше. Навіть назви країн та їх обриси на карті були іншими. Наприклад, Злітна смуга № 1 в ті дні так не називалася: її називали Англією або Британією, хоча Вінстон був абсолютно впевнений, що Лондон завжди називався Лондоном.

Вінстон не міг точно пригадати час, коли Океанія не була у стані війни, але він був майже впевнений, що в його дитинстві був досить тривалий період миру, тому що один з його ранніх спогадів був про повітряну атаку, яка, здавалося, сталася зненацька. Можливо, це був час, коли на Колчестер була скинута атомна бомба. Він не пам'ятав самої атаки, але він пам'ятав, як батько стискав його руку, коли вони бігли кудись вниз, вниз, вниз, у якесь місце глибоко під землею. Він пам'ятав кручені сходи, які грюкали у нього під ногами, пам'ятав, що в якийсь момент він настільки стомився, що почав скиглити, тож їм довелося зупинитися і відпочити. Його мати у своїй звичайній повільній і трохи мрійливій манері йшла далеко за ними. Вона несла на руках його молодшу сестру, хоча, можливо, вона несла лише зв'язку ковдр: він не був до кінця впевнений, чи народилася тоді вже його сестра. Нарешті вони опинилися у шумному, людному місці, яке, як він зрозумів, було станцією метро.

Одні люди сиділи на підлозі, викладеній кам'яною плиткою, а інші, щільно притулившись один до одного, сиділи на багатоярусних металевих ліжках. Вінстон з сім'єю знайшли собі місце на підлозі, а поруч з ними сиділа літня пара. На старому був темний костюм і чорний кашкет, з-під якого стирчало сиве волосся, обличчя його було червоним, а очі блакитними і повними сліз. Від нього сильно пахло джином. Здавалося, що навіть замість поту його шкіра виділяла джин, а сльози, які текли з його очей, теж були чистим джином. Нехай він і був п'яний, але було видно, що він страждав від горя, щирого та нестерпного. По-своєму, по-дитячому Вінстон зрозумів, що сталося щось жахливе, неприпустиме, невиправне. А ще йому здавалося, що він знав, що саме це було. Когось, кого старий дуже любив, можливо, маленьку онуку, вбили. Кожні кілька хвилин він повторював:

«Не можна було їм довіряти. Я ж тобі казав, стара, казав! Ось до чого призвела наша довіра до них. А я завжди казав, що не можна було довіряти цим покидькам!»

Але яким саме покидькам не слід було довіряти, Вінстон вже не міг згадати.

Десь з того часу війна стала безперервною, хоча, якщо розібратися, це не завжди була одна і та сама війна. Протягом декількох місяців його дитинства у самому Лондоні відбувалися безладні вуличні бої, деякі з яких він добре пам'ятав. Але простежити історію всього періоду, сказати, хто з ким воював у певний момент, було неможливо, оскільки ні у письмових джерелах, ні в усних переказах не згадувалося про будь-який інший світогляд, крім того, що існував зараз. На сьогоднішній день, наприклад, у 1984 році (якщо це був 1984 рік) Океанія перебувала у стані війни з Євразією і у союзі з Остазією. Але ніхто ніколи не визнавав (ні у публічних, ні у приватних заявах), що ці три сили коли-небудь були згруповані інакше. Насправді, як Вінстон чудово пам'ятаю, пройшло всього чотири роки з тих пір, як Океанія воювала з Остазією і була у союзі з Євразією. Але це було його таємне знання, тому що якимось чином його пам'ять зберегла цей факт. Офіційно ніякої зміни союзників не відбувалося. Зараз Океанія воювала з Євразією – це означало, що Океанія завжди воювала з Євразією. «Сьогоднішній» ворог держави завжди уособлював абсолютне зло, і з цього випливало, що будь-яка минула або майбутня угода з ним була неможливою.

І найстрашніше, подумав він чи не в десятитисячний раз, з хрускотом відводячи плечі назад (руки на стегнах, повороти тулуба з боку в бік, вправа, яке мала приносити користь м'язам спини), це те, що все це могло бути правдою. Якщо Партія дійсно могла впливати на минуле і говорити про ту чи іншу подію, що вона ніколи не відбувалася, то це, звичайно, було гірше будь-яких тортур і смерті.

Партія заявляла, що Океанія ніколи не була у союзі з Євразією. Але він, Вінстон Сміт, знав, що Океанія була у союзі з Євразією всього лише чотири роки тому. Але де існувало це знання? Тільки у його власній свідомості, яка у будь-якому разі буде скоро знищена. І якщо всі інші сприймають брехню, яку нав'язує Партія, за правду, якщо всі записи розповідають одну і ту ж історію, тоді брехня залишається в історії та стає правдою. «Хто контролює минуле, – говорить одне з гасел Партії, – той контролює майбутнє: хто контролює сьогодення, той контролює минуле». І все ж минуле, хоч за своєю природою і змінне, ніколи не змінювалося. Все, що було правдою зараз, було і буде правдою завжди. Все досить просто. Все, що було потрібно – це нескінченна низка перемог над власною пам'яттю та свідомістю. Вони називали це «контролем реальності», на новомові – «дводумство».

«Стій, раз два! Вільно!» – бадьоро гаркнула фізкультурниця.

Вінстон опустив руки і повільно наповнив легені повітрям. Його розум вже дрейфував морем дводумства. Знати і не знати, усвідомлювати повну правдивість, розповідаючи ретельно сконструйовану брехню, одночасно дотримуватися двох взаємовиключних принципів, знаючи, що вони суперечать один одному, і вірити їм обом, використовувати логіку проти логіки, відкидати мораль і при цьому нібито слідувати їй, вірити, що демократія неможлива і що Партія є стражем демократії, забути все, що потрібно було забути, а потім знову відновити це у своїй пам'яті, коли це необхідно, а потім негайно забути про це ще раз, і, перш за все, застосувати той самий процес до цього процесу. Тут потрібно було проявити неймовірну розумову гнучкість: свідомо викликати несвідомий стан, а потім свідомо забути щойно пророблений акт самогіпнозу. Навіть для розуміння слова «дводумство» необхідно використовувати дводумство.

Фізкультурниця знову дала команду «струнко». «А тепер подивимося, хто з вас зможе дотягнутися до підлоги!» – з ентузіазмом сказала вона. «Спину тримаємо рівно, товариші, будь ласка. Раз два! Раз два!..»

Вінстон ненавидів цю вправу, бо вона викликала жахливий прострільний біль від п'ят до сідниць і часто все закінчувалося повторним нападом кашлю. Зціпивши зуби, він продовжив міркувати. Він подумав, що минуле не просто змінилося, воно було фактично знищено. Бо як можна було встановити достовірність навіть найочевиднішого факту, якщо не існувало жодних записів про нього, крім вашої власної пам'яті? Він спробував пригадати, в якому році він вперше почув про Старшого Брата. Він думав, що це було десь у шістдесятих, але з упевненістю сказати не міг. В історії Партії, звичайно, Старший Брат фігурував як лідер і страж Революції з її найперших днів. Його подвиги поступово відкидалися все далі назад у часі, поки не досягли легендарних сорокових і тридцятих років, коли капіталісти у своїх дивних капелюхах, які називалися циліндрами, все ще роз'їжджали вулицями Лондона у величезних блискучих автомобілях і скляних каретах, запряжених кіньми. Ніхто вже й не знав, що було правдою, а що вигадкою. Вінстон не міг навіть згадати, коли виникла сама Партія. Він не пригадував, щоб коли-небудь чув слово АНГСОЦ до 1960 року, але було можливо, що у його старомовній формі, а саме «англійський соціалізм», воно використовувалося і раніше. Все було дуже туманним. Але іноді дійсно можна було вказати на певну брехню. Наприклад, брехнею було те (а саме це стверджувалося в партійних підручниках історії), що Партія винайшла літаки. Однак Вінстон чітко пам'ятав літаки ще з раннього дитинства. Але що-небудь довести було неможливо, тому що ніяких доказів не існувало. Лише одного разу він тримав у руках безпомилкове документальне підтвердження підміни історичного факту. І тоді -

«Сміт!» – закричав з телеекрану скрипучий голос. «6079 Сміт В.! Так, так, ви! Нахиліться нижче, будь ласка! Я знаю, ви можете. Ви не стараєтесь. Будь ласка, нижче! Ось так вже краще, товаришу. Група, вільно. А зараз дивіться на мене».

Раптом по всьому тілу Вінстона виступив рясний піт. Вираз його обличчя при цьому не змінився. Ніколи не показувати свої емоції! Ніколи не показувати образи! В одну лише мить погляд міг видати вас. Він стояв і дивився, як фізкультурниця підняла руки над головою і – не те щоб якось витончено, але з дивовижною акуратністю і ефективністю – нахилилася і доторкнулася долонями пальців ніг.

«Ось, товариші! Ось так я хочу, щоб ви робили. Подивіться на мене ще раз. Мені тридцять дев'ять, і у мене четверо дітей. А тепер гляньте-но». Вона знову нахилилася. «Ви бачите, що мої коліна не зігнуті. Ви всі можете зробити так само, якщо захочете», – додала вона, випростуючись. «Будь-яка людина молодше сорока п'яти років цілком здатна торкнутися пальцями до підлоги. Не всім нам випала честь битися на передовій, але, принаймні, ми всі можемо тримати себе у формі. Згадайте наших хлопців на Малабарскому фронті! І моряків у плавучих фортецях! Подумайте, з чим їм доводиться миритися. А тепер спробуйте ще раз. Ось, зовсім інша справа, товаришу, так вже краще!» – підбадьорливо додала вона, коли Вінстон з різким випадом зумів вперше за кілька років торкнутися своїх пальців ніг з прямими колінами.

Розділ 4

Почався черговий робочий день. З мимовільним глибоким зітханням (і неважливо, що телеекран був поруч) Вінстон притягнув до себе диктограф, здув пил з мікрофона і одягнув окуляри. Потім він розгорнув і скріпив разом чотири маленьких згортка, які тільки що вивалилися з пневматичної пошти з правого боку його столу.

У його кабінці було три отвори. Праворуч від диктографа була невелика пневматична труба для письмових повідомлень, зліва велика для газет; а на бічній стіні, на відстані витягнутої руки, була невелика продовгувата щілина, захищена гратами. Остання призначалася для утилізації макулатури. Тисячі, навіть десятки тисяч таких щілин були розташовані по всій будівлі, не лише у кожній кімнаті, але і через кожні кілька метрів у коридорах. Їх називали дірами пам'яті. Коли який-небудь документ підлягав знищенню або якщо хтось бачив, що десь лежить незрозумілий клаптик паперу, це вже була дія, доведена до автоматизму – підняти гратки найближчої діри пам'яті і викинути його, після чого теплий потік повітря віднесе той папірець до величезних печей десь у невідані глибини будівлі і перетворить на попіл.

Вінстон передивився чотири розгорнутих листки паперу. Кожен містив повідомлення, яке складалося з одного або двох рядків на скороченому жаргоні (не новомові, але там були терміни новомови), який використовувався в міністерстві для внутрішніх листувань. А повідомлення були наступні:

«Таймс» від 17.3.84 мова сб невірний прогноз африка виправити

«Таймс» від 19.12.83 прогнози трирічка 4 квартал 83 помилки виправити

«Таймс» від 14.2.84 мінідост неправильно шоколад виправити

«Таймс» від 3.12.83 повідомлення сб наказ двічіплюснедобре посилання неособи переписати повністю подати нагору документацію

З легким відчуттям задоволення Вінстон відклав четверте повідомлення. Це була складна і відповідальна робота, і за неї краще братися в останню чергу. Перші три повідомлення були рутинними справами, хоча друге, ймовірно, передбачало довге й нудне перебирання списків цифр.

Вінстон набрав «потрібні номери» на телеекрані і запросив відповідні випуски «Таймс», які вже через кілька хвилин випали з пневматичної труби на його стіл. Отримані ним повідомлення стосувалися статей і новин, які з тих чи інших причин було необхідно змінити або, згідно офіційної термінології, «виправити». Наприклад, у випуску «Таймс» від 17 березня 1984 року Старший Брат у своєму виступі напередодні передбачив, що південно-індійський фронт буде залишатися спокійним, а незабаром почнеться євразійський наступ у Північній Африці. Але сталося так, що Євразійське вище командування розпочало наступ саме у Південній Індії, залишивши Північну Африку в спокої. Тому необхідно було переписати абзац промови Старшого Брата таким чином, наче він передбачав саме те, що дійсно сталося. Або випуск «Таймс» від 19 грудня 1983 року, де були опубліковані офіційні прогнози виробництва різних категорій споживчих товарів у четвертому кварталі 1983 года, який також був шостим кварталом дев'ятого трирічного плану. Сьогоднішній випуск містив заяву про фактичний обсяг виробництва, який свідчив про те, що прогнози у всіх випадках були абсолютно невірними. Завдання Вінстона полягало у тому, щоб виправити вихідні цифри, щоб вони співпадали з більш пізніми. Що стосується третього повідомлення, то воно містило дуже просту «помилку», на виправлення якої піде буквально кілька хвилин. Зовсім нещодавно, якщо точніше, то у лютому, Міністерство достатку дало обіцянку (офіційний термін – «категорична обіцянка»), що у 1984 року не буде скорочень шоколадного пайка. Насправді, як було відомо Вінстону, шоколадний пайок мав бути зменшений з тридцяти грамів до двадцяти наприкінці поточного тижня. Все, що було потрібно, це змінити початкову обіцянку попередженням про те, що, ймовірно, у квітні буде необхідно скоротити раціон.

Як тільки Вінстон обробив кожне повідомлення, він вставив свої мовні виправлення до відповідних екземплярів «Таймс» і запхав їх у пневматичну трубку. Потім рухом, доведеним до автоматизму, він зім'яв вихідні повідомлення і всі записи, зроблені ним самим, та кинув їх у дірку пам'яті, щоб їх беслідно поглинуло полум'я.

Що саме відбувалося у невидимому лабіринті пневматичних труб, він не знав, але в загальних рисах він розумів, що там до чого. Як тільки всі необхідні виправлення у зазначених випусках «Таймс» будуть зібрані та структуровані, ці випуски будуть передруковані, вихідні копії знищені, а виправлені копії поміщені до файлотеки замість них. Цей постійний процес змін та виправлень застосовувався не тільки до газет, але і до книг, журналів, брошур, плакатів, листівок, фільмів, пісень, карикатур, фотографій – тобто до всіх видів літератури та документації, які могли мати будь-яке політичне чи ідеологічне значення. День за днем і майже кожну хвилину минуле оновлювалося. Таким чином, кожне пророцтво, зроблене Партією, могло бути підтверджено документальними доказами як вірне, і жодна новина або заява, яка суперечила нинішньому стану справ, не повинна була залишатися в архівних записах. Вся історія була ніби написана олівцем, вона стиралася і переписувалася рівно стільки разів, скільки було необхідно. І ніяк не можна було потім довести, що мала місце підміна. Основна частина Відділу Документації – до речі, набагато численніша, ніж сектор, в якому працював Вінстон – складалася із співробітників, в обов'язки яких входило відстеження та збір усіх копій книг, газет та інших документів, які потрібно було змінити або знищити. Випуски «Таймс», які через зміни у політичних поглядах або помилкові пророцтва, зроблені Старшим Братом, були переписані з десяток разів, зберігалися у спеціальному архіві, і не існувало жодної іншої копії, щоб протиставити їм. Книги також відзивалися та переписувалися знову і знову, і незмінно перевидавалися без визнання будь-яких змін. Навіть у письмових інструкціях, які Вінстон отримував і яких позбавлявся, щойно закінчував з ними працювати, ніколи не говорилося і не малося на увазі, що треба було щось «підробити»: це завжди були такі слова, як «описки», «помилки», «неточні цитати», які необхідно було «виправити» в інтересах точності.

Але насправді, подумав він, коригування чисельних показників Міністерства достатку навіть не можна було назвати підробкою. Це просто заміна однією дурниці іншою. Більша частина матеріалу, з яким доводилося мати справу, не мала ніякого відношення до реального життя, там було навіть менше реального, ніж у звичайній прямій брехні. Статистика у своїй первісній версії була такою ж фантастикою, як і у виправленій. Усі чисельні показники просто бралися з повітря, вигадувалися самими співробітниками Відділу Документації. Наприклад, прогноз Міністерства достатку оцінював виробництво взуття за квартал у сто сорок п'ять мільйонів пар. При цьому фактичний обсяг виробництва склав шістдесят два мільйони. Однак Вінстон, переписуючи прогноз, скоротив цю цифру до п'ятдесяти семи мільйонів, щоб, як і завжди, складалося враження, нібито квота була перевиконана. У будь-якому випадку шістдесят два мільйони не ближче до істини, ніж п'ятдесят сім чи сто сорок п'ять. Швидше за все, взуття взагалі не вироблялося. Ще більш імовірно, що ніхто не знав, скільки його було вироблено, втім, це нікого і не цікавило. Всі знали, що кожного кварталу величезна кількість черевиків вироблялася на папері, але приблизно половина населення Океанії ходила босоніж. І так було з усіма зафіксованими подіями, великими чи малими. Все ніби розчинялося у світі виправлень і переписувань, і врешті-решт, навіть поняття дати і року стали невизначеними.

Вінстон оглянув залу. У кабінці на іншому кінці кімнати з розумним виглядом сидів Тіллотсон, невисокий чоловік з маленькою темною борідкою. Він працював, не покладаючи рук, на колінах у нього лежала згорнута газета, а губи його майже торкалися мікрофона диктографа. Зі сторони здавалося, наче він намагався зберегти в секреті те, що надиктовував, щоб це залишилося лише між ним і телеекраном. Він підняв очі, і його окуляри вороже блиснули у напрямку Вінстона.

Вінстон майже не знав Тіллотсона і гадки не мав, над чим той працював. У співробітників Відділу Документації не прийнято було розповідати один одному про свою роботу. У продовгуватій залі без вікон стояло два ряди кабінок, і там завжди стояв нескінченний шелест паперів і гул голосів, які надиктовували мовні записи. Напевно з десяток людей Вінстон навіть не знав по імені, хоча кожен день бачив їх у коридорах або на двохвилинках ненависті. Він знав, що в кабінці поруч з ним блондинка середніх років день у день відстежувала і видаляла з преси імена людей, яких «випарували», щоб зробити так, наче вони ніколи не існували. В цьому була певна символічність, бо її власний чоловік випарувався кілька років тому. Через декілька кабінок від нього сидів тюхтій на ім'я Амплфорт, який мав дуже волохаті вуха та дивовижний талант сходу вигадувати рими і говорити віршами. Він займався виправленням віршів – це називалося «редагування остаточних текстів» – які стали ідеологічно неприйнятними, але з тих чи інших причин мали бути збережені в антологіях. І ця зала, де невпинно трудилися п'ятдесят з гаком робочих, була всього лише однієї підсекцією, наче сота у величезному вулику Відділу Документації. Далі по коридору, на верхніх і нижніх поверхах працювали інші рої співробітників, зайнятих безліччю інших видів робіт. Також існували величезні друкарні зі своїми редакторами, експертами по графіці та інше. Були там і ретельно обладнані студії для підробки фотографій. Був і цілий Відділ Телепрограм, де працювали інженери, продюсери та актори, спеціально відібрані за їх вміння імітувати голоси. Існували також цілі армії співробітників, чия робота полягала у складанні списків книг і періодичних видань, які слід було відкликати для подальших виправлень. Були величезні склади, де зберігалися виправлені документи, і цілі поверхи з печами, де знищувалися початкові версії цих матеріалів. І десь тут (але де саме ніхто не знав, це було секретом) сиділи керівники, які координували всі ці процеси і вирішували, який фрагмент минулого повинен бути збережений, який підроблений, а який повністю знищений.

Зрештою, Відділ Документації був всього лише маленькою частиною Міністерства правди, основне завдання якого полягало не у жонглюванні минулими подіями, а у постачанні громадян Океанії газетами, фільмами, підручниками, телеекранними програмами, п'єсами, романами… тобто усіма можливими видами інформації, від приписів до розваг, від статутів до гасел, від ліричних віршів до наукових трактатів, від дитячих книг по орфографії до словника новомови. Міністерство повинно було не тільки забезпечувати і задовольняти різноманітні потреби Партії, але і робити те саме на більш низькому рівні, тобто на рівні пролетаріату. Існував цілий ряд відділів, які займалися випуском пролетарської літератури, музики, драматургії та розвагами в цілому. Тут друкувалися газети, в яких майже нічого не було, крім коротких заміток про спорт, кримінальних історій та гороскопів, а також штампувались банальні п'ятицентові романи, фільми сексуального змісту та сентиментальні пісеньки, які були складені виключно механічними засобами за допомогою апарату, відомого як віршороб. Був навіть цілий спеціальний сектор – «Порносек» на новомові – який займався виробництвом низькопробних порнографічних фільмів, які розсилалися у запечатаних пакетах, і які можна було переглядати тільки тим членам Партії, хто був задіяний у їх виробництві.

Ще три згортки вислизнули з пневматичної труби, поки Вінстон працював, але це були прості завдання, і він впорався з ними ще до початку двохвилинки ненависті. Коли почуття ненависті в ньому стихло, він повернувся до своєї кабінки, взяв з полиці словник новомови, відсунув диктограф у бік, протер окуляри і взявся за свою головну ранкову роботу.

Найбільшим задоволенням у житті Вінстона була його робота. Здебільшого це була виснажлива рутина, але часом траплялися завдання настільки складні та суперечливі, що доводилось неабияк покумекати. Витончені, майстерні підробки, у яких вам ні на що було спертися, крім як на знання принципів АНГСОЦу і ваше власне розуміння того, чого від вас чекає Партія. Вінстону добре вдавалися такі «творчі» завдання. Іноді йому навіть довіряли виправлення передових статей у «Таймс», які були повністю написані на новомові. Він розгорнув згорток, який відклав ще з самого ранку. У ньому було написано:

«Таймс» від 3.12.83 повідомлення сб наказ двічіплюснедобре посилання неособи переписати повністю подати нагору документацію

На старомові (або стандартній англійській мові) це могло звучати так:

«Повідомлення про Наказ Старшого Брата у «Таймс» від 3 грудня 1983 року вкрай незадовільне і містить посилання на неіснуючих людей. Перепишіть його повністю і перед подачею відправте свій проект на розгляд керівництва».

Вінстон знайшов і прочитав оригінальну статтю. Наказ Старшого Брата на цей день був присвячений в основному відзначенню чудової роботи організації, відомої як ФФКК, яка поставляла сигарети та інші товари морякам у Плавучих фортецях. Так от товариш Візерс, поважний член Внутрішньої Партії, був удостоєний особливої уваги та нагороджений орденом «За видатні заслуги» другого ступеня.

Три місяці по тому ФФКК була раптово розпущена без пояснення причин. Імовірно, Візерс і його соратники тепер перебували в немилості, але ні в пресі, ні по телеекрану не було повідомлень щодо цього. Цього і слід було очікувати, оскільки політичних злочинців не прийнято було публічно судити та викривати. «Великі чистки», яким піддавалися тисячі людей, бувало, супроводжувалися публічними судовими процесами над зрадниками і думкозлочинцями, які привселюдно зізнавалися у своїх злочинах і згодом були страчені, але це були, скоріше, показні видовища, які відбувалися буквально раз на кілька років. Найчастіше люди, які викликали невдоволення Партії, просто зникали, і більше про них ніхто ніколи не чув. Ніхто не мав ні найменшого уявлення про те, що з ними траплялося. Вони навіть не завжди вмирали. Близько тридцяти людей, з якими Вінстон був особисто знайомий, не враховуючи його батьків, в той чи інший час зникли.

Вінстон задумливо почухав ніс скріпкою. У кабінці навпроти товариш Тіллотсон все ще щось надиктовував у свій диктограф. На мить він підняв голову, і знову кинув ворожий погляд у бік Вінстона. Йому стало цікаво, чи зайнятий товариш Тіллотсон тієї ж роботою, що і він сам. Це було цілком можливо. Така складна робота ніколи не довірялась лише одному виконавцю. З іншого боку, передати її комітету означало б відкрито визнати факт фальсифікації. Дуже ймовірно, що з десяток осіб зараз працювали над конкуруючими версіями того, що насправді сказав Старший Брат. А потім якийсь великий начальник з Внутрішньої Партії обере ту чи іншу версію, відредагує її і запустить складний механізм перехресних перевірок, а потім найдобірніша брехня осяде в офіційних записах і стане правдою.

Вінстон не знав, чим Візерс не догодив Партії. Можливо, справа у якихось махінаціях чи некомпетентності. Можливо, Старший Брат просто позбавлявся занадто популярного і відомого підлеглого. Можливо, Візерса або когось із його близьких підозрювали в єретичних думках. Або, можливо – що було найбільш ймовірно – це сталося просто тому, що чистки і випаровування були необхідною частиною механізму управління державою. Єдина реальна підказка містилася у словах «посилання неособи», що вказувало на те, що Візерс вже мертвий. Хоча не завжди арешт означав, що людини вже немає в живих. Іноді людей відпускали і дозволяли залишатися на свободі рік або два, але потім все одно вбивали. Бувало й так, що людина, яку ви давно вважали мертвою, з'являлася немов привид на якомусь публічному процесі, де своїми свідченнями викривала сотні інших, перш ніж зникнути, цього разу вже остаточно і назавжди. Однак Візерс вже був «неособою», тобто його не було: його ніколи не існувало. Вінстон вирішив, що недостатньо буде просто змінити акценти промови Старшого Брата. Краще буде взагалі перевести його заяву в інше русло, геть не пов'язане з початковою версією.

Він міг би перетворити промову Старшого Брата на звичайне викриття зрадників і думкозлочинців, але це було б занадто банальним, а якщо вигадати якусь перемогу на фронті або тріумф перевиробництва у дев'ятому трирічному плані, то це занадто ускладнить заяву і вимагатиме додаткових перехресних перевірок та уточнень. Ні, тут потрібна була якась ексклюзивна вигадка. Раптом у його голові виник, так би мовити, готовий образ певного товариша Огілві, який нещодавно героїчно загинув на полі бою. Іноді Старший Брат присвячував свої Накази Дню пам'яті якогось скромного, рядового члена Партії, життя і смерть якого він наводив у приклад, гідний наслідування. От і чудово, «сьогодні» він вшанує пам'ять товариша Огілві. Товариша Огілві ніколи не існувало, але кілька надрукованих рядків і фальшивих фотографій легко це виправлять.

Вінстон на мить замислився, потім присунув до себе диктограф і почав надиктовувати у звичному стилі Старшого Брата. Стиль цей було досить легко імітувати, він був одночасно військовий і педантичний, а ще мав певну характерну рису – ставити питання, а потім швидко відповідати на нього («Чому це нас вчить, товариші? А вчить це нас одному з основоположних принципів АНГСОЦу…», і так далі і тому подібне).

У трирічному віці товариш Огілві відмовився від усіх іграшок, крім барабана, автомата та іграшкового гвинтокрила. У шість років – до речі, на рік раніше, ніж належить, але Партія великодушно пішла йому назустріч – він вступив до лав Юних розвідників, а в дев'ять років уже став командиром загону. Коли йому було одинадцять, Огілві повідомив Поліції Думок про свого дядька після того, як підслухав розмову, де той, як йому здалося, проявляв свої злочинні схильності. У сімнадцять років він був районним організатором Молодіжної антисексуальної ліги. У дев'ятнадцять сконструював ручну гранату, яка була прийнята на озброєння Міністерством Миру, і вже під час першого випробування вбила тридцять одного євразійського солдата за раз. У двадцять три роки він героїчно загинув у бою. Коли він пролітав над Індійським океаном з важливими повідомленнями, його почали переслідувати ворожі реактивні літаки, тож він обтяжив своє тіло кулеметом і вистрибнув з гвинтокрила у воду, прихопивши собою на дно і самі повідомлення, щоб вони не дісталися ворогові – так він і загинув, сказав Старший Брат, і цей відважний та самовідданий вчинок мимоволі викликає почуття гордості за нашого побратима. Так, ще Старший Брат додав кілька зауважень про чистоту і цілеспрямованість життя товариша Огілві. Він не курив і був категорично проти алкоголю, не витрачав час на дурні розваги, і щодня займався у спортзалі, а ще дав обітницю безшлюбності, вважаючи шлюб і турботу про сім'ю несумісними з цілодобовим служінням своїй батьківщині. Всі його розмови були лише про принципи АНГСОЦу, і єдиною метою його життя було знищення євразійського ворога і полювання на шпигунів, саботажників, думкозлочинців і зрадників великої держави Океанія.

Вінстон все ніяк не міг вирішити, нагородити товариша Огілві орденом «За видатні заслуги» чи ні, але врешті-решт все ж відмовився від цієї ідеї через зайві перехресні посилання та наступні перевірки, які це може потягнути за собою.

Він знову глянув на свого суперника в протилежній кабінці. Тепер він уже був майже впевнений, що Тіллотсон був зайнятий тієї ж роботою, що і він. Неможливо було дізнатися, чия версія буде в кінці кінців прийнята як остаточна, але він був глибоко переконаний, що це буде саме його робота. Товариш Огілві, про якого ще годину тому ніхто не знав, тепер був існуючим фактом. Вінстону здалося цікавим, що можна створювати мертвих людей, а не живих. Товариш Огілві, якого ще вранці навіть не існувало, тепер існував у минулому, і як тільки факт підміни буде забутий, його існування буде настільки ж достовірним, як існування Карла Великого або Юлія Цезаря.

Розділ 5

В їдальні з низькою стелею, глибоко під землею, повільно тягнулася черга за обідом. Там зібралася вже ціла купа людей і приміщення просто гуділо у какофонії голосів. Кислуватий запах тушкованого м'яса валив через вузьке віконце прилавка, і його не міг навіть перебити гіркий присмак джину «Перемога». У дальньому кутку їдальні був невеликий бар, точніше це був просто отвір у стіні, де джин можна було купити по десять центів за склянку.

«А ось і ти», – сказав голос позаду Вінстона.

Він озирнувся. Це був його друг Сайм, який працював у Дослідницькому Відділі. Можливо, «друг» було не зовсім правильне слово. Нині у вас не було друзів, усюди вас оточували самі лише «товариші», але були товариші, компанія яких не так сильно дратувала. Сайм був філологом, знавцем новомови. Він входив у велику групу експертів, які якраз працювали над складанням одинадцятого видання Словника новомови. Сайм був ще кволішим за Вінстона, маленького зросту, з темним волоссям, якимось одночасно сумним та глузливим обличчям та великими очима, які завжди на тебе витріщались, тому здавалося, що під час розмови він завжди уважно вивчає тебе.

«Я хотів запитати, чи є у тебе леза для бритви», – сказав він.

«Ні однісінького!» – сказав Вінстон з деякою винуватою поспішністю. «Де я тільки не шукав. Таке враження, що їх більше взагалі не існує».

Зараз всі постійно просили один у одного леза для гоління. Насправді у Вінстона ще залишилося два невикористаних, які він завчасно приберіг на чорний день. Ось уже два місяці, як леза зникли з прилавків магазинів. Так було завжди, у певний момент знаходився який-небудь необхідний товар, який партійні магазини не могли постачати. Іноді це були гудзики, іноді нитки, іноді шнурки. Ось зараз настав час лез для гоління. Дістати їх, якщо це взагалі вдавалося, можна було потайки тільки на «вільному» ринку.

«Я голюся одним і тим самим лезом вже шостий тиждень», – додав він для більшої правдоподібності.

Черга трохи просунулася вперед, і знову зупинилася. Вінстон повернувся до Сайма. Вони взяли жирні металеві таці, які лежали у кінці прилавку.

«Ти вчора ходив дивитися, як вішають полонених?» – запитав Сайм.

«Я працював, – байдуже відповів Вінстон, – думаю, скоро це будуть показувати у кіно, там і подивлюся».

«Ой, ну теж мені, порівняв. Це ж зовсім інші враження», – сказав Сайм.

Його глузливий погляд ковзнув по обличчю Вінстона. Здавалося, що його очі так і говорили: «Я знаю тебе, я бачу тебе наскрізь. Я дуже добре знаю, чому ти не пішов на страту цих в'язнів». Сайм був жахливим фанатиком та ортодоксом, і завжди говорив з якоюсь відразливою зловтіхою про повітряні атаки на ворожі міста, про тортури і зізнання думкозлочинців, про страти у підвалах Міністерства Любові. Вінстон у таких випадках завжди намагався змінити тему розмови, наприклад, на тему особливостей новомови. Це була рідна стихія Сайма, і тоді він перетворювався на авторитетного та цікавого співрозмовника. Вінстон злегка повернув голову, щоб уникнути погляду великих темних очей.

«Непогане видалось повішення», – задумливо сказав Сайм. «Я думаю, краще, коли вони не зв'язують їм ноги. Мені подобається дивитися, як вони брикаються і борсаються. І, найголовніше, коли наприкінці у них з рота вивалюється язик, такий синюшний, майже фіолетовий. Це мене дуже тішить».

«Наступний!» – закричала пролка у білому фартусі з черпаком у руках.

Вінстон і Сайм просунули свої підноси у вузьке віконце. На кожний швидко поставили звичайний обідній набір – металева миска з рожево-сірим шматком тушкованого м'яса, шматок хліба, кубик сиру, чашка кави «Перемога» без молока і одна таблетка сахарину.

«Он там є місце, під телеекраном», – сказав Сайм. «І давай по дорозі візьмемо ще по стаканчику джина».

Джин подавали у порцелянових кружках без ручок. Вони пройшли через переповнену їдальню та поставили свої таці на металевий стіл, де хтось залишив жирну калюжу з м'ясної підливи – бридка на вигляд каламутна рідина, схожа на блювотиння. Вінстон взяв свою кружку з джином, на мить зупинився, щоб зібратися з духом, і проковтнув все за один раз. Змахнувши сльози з очей, він раптом зрозумів, що голодний. Він почав наминати тушковане м'ясо ложка за ложкою, роздумуючи над тим, що в цій кашоподібній субстанції йому періодично траплялися в'язкі рожеві згустки, які, ймовірно, були якимось наповнювачем з м'ясним смаком. Вони мовчки їли свій обід. За столом зліва від Вінстона хтось невпинно та нерозбірливо теревенів, що було більше схоже на якесь крякання.

«Як там просувається робота зі Словником?» – запитав Вінстон, підвищуючи голос, щоб заглушити шум.

«Та потроху просувається», – відповів Сайм. «Зараз якраз займаюся прикметниками. Дуже цікаво».

При згадці новомови він одразу аж засяяв. Він відсунув у бік свою миску, взяв в одну руку шматок хліба, а в іншу сир, і перехилився через стіл, щоб мати можливість говорити без крику.

«Одинадцяте видання буде остаточним», – сказав він. «Ми надаємо мові остаточної форми – саме так вона виглядатиме, коли ніхто більше не говоритиме жодною іншою мовою. Коли ми закінчимо, людям, подібним до нас з тобою, доведеться вчити мову наново. Ти напевно думаєш, що наше головне завдання – вигадувати нові слова. А ось і ні! Навпаки, ми знищуємо слова – десятки, сотні слів кожного дня. Ми скорочуємо мову до мінімуму. В Одинадцятому виданні не буде жодного слова, яке застаріє до 2050 року».

Він жадібно відкусив хліб і зробив кілька ковтків кави, а потім продовжив говорити з якоюсь педантичною наполегливістю. Його худорляве обличчя пожвавилося, а погляд став якимось замріяними.

«Дивовижна річ це знищення слів. Звичайно, від багатьох дієслів та прикметників нікуди не дітися, але є сотні іменників, яких можна спокійно позбутися. І я говорю не лише про синоніми, бо ж є ще антоніми. Зрештою, яке виправдання існує для слова, яке просто має протилежне значення до іншого слова? Будь-яке слово вже і так містить у собі свою протилежність. Візьмемо, наприклад, слово «добре». Якщо у вас є таке слово, як «добре», навіщо тоді таке слово, як «погано»? «Недобре» підійде набагато краще, тому що це дійсно повна протилежність, а «погано» – ні. Або, знову ж таки, якщо вам потрібна більш сильна версія слова «добре», який сенс мати цілий ряд розпливчастих непотрібних слів, таких як «відмінно», «чудово» і так далі? Все це можна замінити словом «плюсдобре». Слово «двічіплюсдобре» дасть вам ще більш сильне значення. Звичайно, ми вже використовуємо ці форми, але в остаточній версії новомови інших варіантів просто не існуватиме. Зрештою, всі поняття доброго та поганого будуть міститися всього у шести словах – але фактично це буде лише одне слово. Хіба ти не бачиш красу всього цього, Вінстоне? Ну, звичайно, спочатку все це спало на думку СБ», – додав він, трохи запнувшись.

При згадці про Старшого Брата вираз обличчя Вінстона, мабуть, був не досить радісним, і Сайм відразу помітив цей брак ентузіазму.

«Вінстоне, ти, я дивлюся, не дуже любиш новомову», – майже з огидою сказав він. «Навіть коли ти пишеш нею, ти все одно думаєш на старомові. Я читав кілька твоїх статей для «Таймс». Вони досить непогано написані, але це все одно лише переклади. У глибині душі ти волів би використовувати старомову з усією її розпливчастістю та марними семантичними відтінками. Ти не розумієш краси знищення слів. Ти взагалі хоч розумієш, що новомова – це єдина мова у світі, словниковий запас якої з кожним роком стає все менше?»

Вінстон, звичайно, знав це. Він спробував зробити максимально розумний вираз обличчя і посміхнувся, не наважуючись заговорити. Сайм відкусив ще один шматок хліба, швидко прожував його і продовжив:

«Хіба ти не розумієш, що головна мета новомови – це звести процес мислення до мінімуму? Зрештою, ми зробимо думкозлочин буквально неможливим, бо не буде слів, щоб навіть висловити його. Кожне поняття, яке коли-небудь може знадобитися, буде виражене рівно одним словом, і значення цього слова буде чітко визначене, а всі його допоміжні значення будуть стерті та забуті. Вже в Одинадцятому виданні ми значно наблизимося до цього історичного моменту. Але цей процес ще довго триватиме після того як ми з тобою помремо. Щороку слів буде все менше і менше, а кругозір буде ставати все вужчим. Навіть зараз, звичайно, не може бути ніяких виправдань для думкозлочинів. Це просто питання самодисципліни та контролю реальності. Але врешті-решт і в цьому не буде потреби. Революція завершиться, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, а АНГСОЦ – це новомова», – додав він з якимось містичним задоволенням. «Тобі коли-небудь спадало на думку, Вінстоне, що найпізніше до 2050 року не залишиться у живих жодної людини, яка змогла б зрозуміти розмову, яку ми ведемо з тобою зараз?»

«Крім…» – з сумнівом почав Вінстон і зупинився.

Йому так і кортіло сказати «крім пролів», але він стримався, не будучи повністю впевненим, що це зауваження було доречним. Однак Сайм здогадався, що він збирався сказати.

«Проли – не люди», – недбало сказав він. «До 2050 року, а можливо й раніше, всі знання про старомову зникнуть. Вся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон, всі вони будуть існувати лише у версіях новомови, не просто змінені на щось інше, а буквально перетворені на дещо геть протилежне до того, чим вони були раніше. Зміниться навіть література Партії. Зміниться навіть її гасло. Як зможе існувати гасло «свобода – це рабство», якщо саме поняття свободи буде скасовано? Сам алгоритм мислення буде іншим. Думок, у тому розумінні, яке існує зараз, не буде. Благонадійність означає відсутність думок, а точніше відсутність потреби у думках. Благонадійний той, хто не мислить взагалі».

«Колись, – подумав Вінстон з якоюсь раптовою впевненістю, – Сайм зникне, колись він однозначно випарується». Він надто розумний. Він все бачить надто чітко і говорить надто сміливо. Партія не любить таких. Одного дня він зникне. Це написано у нього на обличчі.

Вінстон доїв хліб з сиром. Він сів впівоберта, щоб допити каву. За столом зліва чоловік з різким голосом все ще торохтів. Молода жінка, яка, ймовірно, була його секретарем і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, охоче погоджувалася з усім, що той казав. Час від часу Вінстон вловлював такі репліки як «Я думаю, ви маєте рацію, я повністю з вами згодна», вимовлені тонким і досить дурнуватим жіночим голосом. Водночас інший голос не замовкав ні на мить, навіть коли говорила його співрозмовниця. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, хоча про нього самого майже нічого не знав, окрім того, що той займав якусь високу посаду у відділі Художньої літератури. Це був чоловік років тридцяти, з широкою мясистою шиєю і великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри відбивали світло ламп, і через це Вінстон бачив тільки два порожніх дзеркальних диска замість очей. З потоці звуків, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вінстону все ж вдалося вловити фразу – «повне і остаточне викорінення гольдштейнізму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманітним кряканням. І хоч розібрати, що говорив цей чоловік було майже неможливо, загальний характер і спрямованість розмови були зрозумілі. Ймовірно, він засуджував Гольдштейна і вимагав більш суворих заходів проти думкозлочинців і саботажників, ймовірно, він обурювався звірствами євразійської армії, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатів на Малабарском фронті – але це не мало ніякого значення. Що б він там не говорив, можна було без сумніву сказати, що кожне його слово мало на увазі продемонструвати його благонадійність, все, що він говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерігаючи за цим усім, Вінстон навіть подумав, що цей крякало взагалі не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонія, яка з нього лунала, складалася зі слів, але це не була мова в істинному розумінні цього слова: це був звук, видаваний несвідомо, як крякання качки.

Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рідині з-під тушкованого м'яса. Голос за сусіднім столом знову щось крякнув, чомусь навіть навколишній шум його не заглушав.

«У новомові є слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаєш ти його: «крякоговір», це коли хтось крякає, як качка. Це одне з тих цікавих слів, які мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».

«Безсумнівно, Сайм випарується», – знову подумав Вінстон. Він подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, і був цілком здатний звинуватити у думкозлочині, якби побачив для цього хоч найменшу підставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоїсь обачності, показної байдужості, можливо, навіть звичайної дурості, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що він був «неблагонадійним». Він вірив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радів перемогам, ненавидів зрадників не просто щиро, а навіть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партії. І все одно було в ньому щось дивне, щось підозріле. Він говорив речі, про які краще було б мовчати, він читав надто багато книжок, він часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим місцем художників і музикантів. Звичайно, не було закону, навіть неписаного, який забороняв би відвідувати це кафе, але бути поміченим у цьому місці було поганим знаком. Тут збиралися старі, дискредитовані лідери Партії, перш ніж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато років або навіть десятиліть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаємних думок Вінстона, він негайно здав би його Поліції Думок. Як і будь-хто інший, звичайно, але Сайм зробив би це з більшим завзяттям і задоволенням, ніж інші. Але навіть завзяття його не врятує. Благонадійний той, хто не мислить взагалі.

Сайм підняв очі. «А ось і Парсонс», – сказав він.

Щось у тоні його голосу підказувало, що йому хотілося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусід Вінстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з іншого кінця їдальні – огрядний чоловік середнього зросту зі світлим волоссям і жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти років у нього вже було солідне черевце і жирові складки на потилиці, але рухався він бадьоро і якось по-хлоп'ячому хутко. Він взагалі був схожий на підлітка-переростка, і хоча він був одягнений у звичайний партійний комбінезон, дивлячись на нього чомусь мимоволі уявляв його у синіх шортах, сірій сорочці і червоній хустці на шиї – уніформі Загону юних розвідників. Уява так і малювала його з ямочками на колінах і пухкими рученятами, які здригаються у несамовитому марші. Парсонс дійсно так і шукав привід покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозиціями організувати масовий турпохід або який-небудь інший активний захід. Він привітав їх обох радісним «Фізкульт-привіт!», сів за стіл, і їх накрила хвиля різкого смороду поту. Краплі вологи виступали на його рум'яному обличчі. Його здатність до потовиділення була просто феноменальною. У Громадському центрі завжди можна було визначити, коли він грав у настільний теніс по вологій рукоятці ракетки. Сайм дістав смужку паперу з довгим стовпчиком слів, і почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олівець між пальцями.

«Ой, тільки гляньте, хто це у нас працює в обідню перерву», – сказав Парсонс, підштовхуючи Вінстона ліктем. «Яка відданість роботі, га? Що у тебе там таке, друже? Мабуть, щось занадто розумне для мене. Сміте, друже, а я за тобою ганяюся. Ти забув здати гроші».

«На що саме», – запитав Вінстон, автоматично намацуючи купюри у кишені. Близько чверті зарплати доводилося віддавати на усілякі добровільні внески, яких було так багато, що їх важко було відстежувати.

«На Тиждень Ненависті. Ми всім будинком здаємо. Я збираю гроші з усіх будинків по нашій вулиці. Ми маємо докласти всіх зусиль, адже ми не хочемо зганьбитися на святі. Кажу тобі, я буду ні до чого, якщо на нашому старому будинку «Перемога» не висітимуть найбільші прапори з усією вулиці. Ти обіцяв здати два долари».

Вінстон знайшов і віддав дві зім'яті брудні однодоларові купюри, які Парсонс вклав у невеликий записничок, і зробив запис акуратними друкованими літерами.

«До речі, друже, – сказав він, – чув, мій малий вчора підстрелив тебе з рогатки. Я задав йому доброго прочухана за це. Я сказав, що заберу у нього рогатку, якщо він зробить це знову».

«Думаю, він просто був трохи засмучений, що не піде на страту у парк», – сказав Вінстон.

«Ну, так, настрій у них правильний, тут годі й казати! Вони з сестрою, звичайно, ті ще малі посіпаки, але це все через захопленість і відданість спільній справі! Все, про що вони думають – це шпигуни, зрадники, ну, і, звичайно ж, війна. Знаєш, що моя маленька донька зробила минулої суботи, коли її загін вирушив у похід вздовж Беркхамстеда? Вона підбила ще двох дівчаток втекти з нею з походу і протягом усього дня вони стежили за якимось підозрілим типом. Вони йшли за ним дві години, прямо через ліс, а потім, коли дісталися Амершема, здали його патрульним».

«Навіщо вони це зробили?» – запитав Вінстон, дещо приголомшений. Парсонс переможно продовжив:

«Моя дочка здогадалася, що він ворожий агент, який, наприклад, міг десантуватися у наших краях. Але головне не це, друже. Як ти думаєш, що у першу чергу привернуло її увагу? Вона помітила, що на ньому були дивні туфлі, сказала, що ніколи раніше не бачила, щоб хтось носив таке взуття. Тож, швидше за все, він був іноземцем. Досить розумно для семирічної дівчинки, га?»

«І що сталося з цим чоловіком?» – запитав Вінстон.

«Цього я, звичайно, не знаю. Але я б не здивувався, якщо…» – Парсонс зробив жест, ніби прицілюється з автомата і клацнув язиком, зображуючи постріл.

«Добре», – відсторонено буркнув Сайм, не відриваючись від смужки паперу.

«Звичайно, ми не можемо дозволити собі розслабитися, потрібно завжди бути напоготові», – покірно погодився Вінстон.

«Я про це і говорю, йде війна», – сказав Парсонс.

Немов на підтвердження цього, прямо над їх головами з телеекрану пролунав звук труби. Однак цього разу це було не проголошення чергової військової перемоги, а всього лише заява Міністерства Достатку.

«Товариші!», – вигукнув енергійний молодий голос. «Увага, товариші! У нас для вас чудові новини. Перемога на виробничому фронті! Підсумкові звіти по виробництву всіх видів споживчих товарів показують, що рівень життя громадян підвищився не менше ніж на двадцять відсотків за останній рік. Цього ранку по всій Океанії прокотилися масові спонтанні демонстрації, робочі виходили з фабрик і офісів, радісно марширували по вулицях з транспарантами, висловлюючи свою вдячність Старшому Братові за нове щасливе життя, яке вони мають завдяки його мудрому керівництву. Зараз я зачитаю вам деякі показники. Продукти харчування…»

Фраза «нове щасливе життя» повторювалася кілька разів. Останнім часом це була найулюбленіша фраза Міністерства достатку. Парсонс, чия увага явно була більше зосереджена на звуці труби, сидів і слухав повідомлення з урочистим, але абсолютно тупим виразом обличчя. Очевидно, він і гадки не мав, що означають всі ці цифри, але інтуїтивно здогадувався, що вони повинні викликати у нього почуття радості та тріумфу. Він витягнув з кишені величезну брудну люльку, наполовину заповнену обвугленим смердючим тютюном. При нормі тютюну 100 грамів на тиждень рідко вдавалося набити люльку до самого верху. Вінстон закурив сигарету «Перемога», яку обережно тримав тільки горизонтально. Новий пайок видадуть лише завтра, а у нього залишилося лише чотири цигарки. На мить він заткнув вуха, щоб не чути гул голосів, і почав прислухатися до того, що говорив телеекран. Виявилося, що були навіть демонстрації, щоб подякувати Старшому Брату за підвищення норми шоколаду до двадцяти грамів на тиждень. Але ж тільки вчора, подумав він, було оголошено, що раціон повинен бути зменшений з тридцяти до двадцяти грамів на тиждень. Чи можливо, що люди просто проковтнули все це і забули вже через двадцять чотири години? Так, виявляється, це можливо. Парсонс точно проковтнув це не пережовуючи, немов тупа свійська тварина. Крякало за сусіднім столом теж ковтав інформацію фанатично, пристрасно, з лютим бажанням вистежити, засудити і випарувати будь-якого, хто припустить, що минулого тижня раціон становив тридцять грамів. Сайм теж це проковтнув, хоча і більш складним способом, який передбачав дводумство. Невже Вінстон був тут єдиним, хто пам'ятав, як все було насправді?

З телеекрану продовжувала сипатися несамовита казкова статистика. У порівнянні з минулим роком було більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше меблів, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гвинтокрилів, більше книг, більше немовлят – більше всього, крім хвороб, злочинів і божевілля. Рік за роком, хвилина за хвилиною, все стрімко покращувалось. Як і Сайм раніше, Вінстон взяв ложку і почав вазюкати бліду підливу, яка розтікалася по столу, виводячи у ній якісь незрозумілі візерунки. Він обурено розмірковував про фізичну структуру життя. Чи завжди так було? Чи завжди їжа була такою на смак? Він окинув поглядом їдальню. Переповнена кімната з низькою стелею і брудними стінами, обшарпані металеві столи та стільці, поставлені так близько один до одного, що ви сидите, торкаючись ліктем свого сусіда, зігнуті ложки, пом'яті таці, обдерті емальовані залізні кружки, всі поверхні жирні й липкі, у кожній тріщині бруд, а ще змішаний кислуватий запах низькопробного джина, поганої кави, тушкованого м'яса і брудного одягу. Все всередині і зовні вас немов протестувало проти існуючого порядку речей, вас не покидало відчуття, що вас позбавили чогось, на що ви маєте законне право. Так, Вінстон не знав іншого життя. Скільки він себе пам'ятав, їжі завжди було мало, у людини ніколи не було достатньо шкарпеток або спідньої білизни, тому вони були дірявими від старості, меблі завжди були пошарпані та хиткі, кімнати недостатньо опалювалися, поїзди були переповнені, будинки давали тріщини та руйнувалися, хліб був черствим, кава гидкою на смак, сигарет мало, а чай взагалі був великою рідкістю. Не вистачало всього, і тільки дешевого синтетичного джину завжди було вдосталь. Йшли роки, ви старіли, а ситуація, здавалося, лише погіршувалася. І якщо чим далі, тим більше вас нудить від дискомфорту, бруду і бідності, від нескінченних холодних зим і липкості старих шкарпеток, від вічно непрацюючих ліфтів і крижаної води з-під крану, від жорсткого мила, яке дряпає вашу шкіру, від сигарет, які розвалюються, від їжі з дивним неприємним присмаком – хіба все це не ознаки того, що так не має бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якісь крихти спогадів (можливо, на підсвідомому рівні), що колись все було зовсім інакше.

Він знову оглянув їдальню. Майже всі виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби і не були одягнені в однакові формені сині комбінезони. У дальньому кінці кімнати, сидячи за столом на самоті, маленький, схожий на жука чоловічок пив каву, обхопивши своїми рученятами облуплену білу кружку. Його маленькі очі бігали зі сторони в сторону, кидаючи косі підозрілі погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вінстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повірити в існування, і навіть переважання серед населення того фізично ідеального типу людини, який малює у нашій уяві Партія: високі м'язисті юнаки і стрункі дівчата з пишними грудьми, світловолосі, повні життя, засмаглі, безтурботні… насправді, наскільки він міг судити, більшість людей у Злітній смузі № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цікаво, що саме люди з такою жукоподібною зовнішністю переважали у міністерствах: маленькі чоловічки на коротких ніжках, які починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з підліткового віку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями і маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвітав під владою Партії.

Оголошення Міністерства достатку закінчилося ще одним звуком труби і змінилося різкою немелодійною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебільного ентузіазму незрозумілим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.

«А Міністерство достатку в цьому році, ба, які молодці», – сказав він з діловим виразом обличчя. «До речі, Сміте, може в тебе є леза для гоління?»

«Жодного», – сказав Вінстон. «Я сам користуюся одним і тим самим лезом ось уже шостий тиждень».

«Ну, тоді грець із ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».

«Вибачай», – сказав Вінстон.

Крякало за сусіднім столом замовк під час оголошення Міністерства достатку, але коли повідомлення закінчилося, знову почав віщати, навіть ще голосніше, ніж раніше. Вінстон раптом зрозумів, що чомусь думає про місіс Парсонс з її тонким волоссям і пилом у зморшках. Через кілька років її діти донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс випарується. Сайм випарується. Вінстон випарується. О'Брайан випарується. А от Парсонс, навпаки, ніколи не випарується. Крякало теж ніколи не випарується. Маленькі жукоподібні чоловічки, які швидко пересуваються на своїх коротких ніжках по лабіринту коридорів міністерств, теж ніколи не випаруються. І дівчина з темним волоссям з відділу Художньої літератури – вона теж ніколи не випарується. Йому здавалося, що він інстинктивно знав, хто виживе, а хто загине, хоча що саме є гарантією виживання, сказати було складно.

У цей момент його роздуми щось різко перервало. Дівчина за сусіднім столиком розвернулася і дивилася в його сторону. Це була дівчина з темним волоссям і червоним поясом. Вона скоса глянула на нього, але скоріше з цікавістю. Як тільки їх погляди зустрілися, вона знову відвернулася.

По хребту Вінстона пробіг неприємний холодок. Його охопив жах, який майже відразу зник, але залишив після себе осад занепокоєння. Чому вона спостерігала за ним? Чому переслідувала на кожному кроці? На жаль, він не міг згадати, чи сиділа вона за столом, коли він прийшов, або підсіла вже після того, як він тут сів. Але вчора під час двохвилинки ненависті вона сіла прямісінько за ним, хоча у цьому не було ніякої необхідності, адже вільних місць у залі було предостатньо. Цілком ймовірно, що вона хотіла послухати і переконатися, що він кричить досить голосно.

Він знову почав думати про те, що вона, мабуть, все-таки не була агентом Поліції Думок, але такі ось розвідники-любителі були набагато небезпечніші навіть за Поліцію Думок. Вінстон не знав, як довго вона дивилася на нього, але, можливо, цілих п'ять хвилин, і можливо, він не повністю контролював вираз свого обличчя у цей момент. Було надзвичайно небезпечно дозволяти своїм думкам блукати у нетрях свідомості, коли ти знаходився у людному місці або в межах досяжності телеекранів. Будь-яка дрібниця може тебе видати – нервовий тік, несвідома стурбованість, звичка бурмотіти собі під носа – все, що несе у собі хоч найменший натяк на відхилення від норми, на те, що тобі є що приховувати. У будь-якому випадку, мати невідповідний вираз обличчя (наприклад, недовірливо дивитися при повідомленні про перемогу) саме по собі було порушенням, яке тягло за собою покарання. На новомові для цього існувало спеціальне слово: це називалося «лицезлочин».

Дівчина відвернулася. Можливо, вона насправді не переслідувала його, можливо, це збіг, що вона сиділа так близько до нього два дні поспіль. Сигарета у нього згасла, і він обережно поклав її на край столу. Він зможе докурити її після роботи, якщо з неї не випаде тютюн. Цілком ймовірно, що дівчина за сусіднім столиком була шпигункою Поліції Думок, а ще ймовірно, що наступні три дні йому доведеться провести у підвалах Міністерства Любові, проте залишок сигарети не повинен пропасти даремно. Сайм обережно згорнув смужку паперу і поклав до кишені. Парсонс знову заговорив.

«А я розповідав тобі, друже, – сказав він, сміючись з люлькою у роті, – як мої шибеники підпалили спідницю старої торговки на базарі, бо побачили, як вона загортала ковбасу у плакат із зображенням СБ? Вони підкралися до неї тихенько ззаду і підпалили їй поділ спідниці цілою коробкою сірників. Ото вона палала. Маленькі негідники, га? Але зате скільки ентузіазму! У Загоні юних розвідників зараз прекрасно навчають молодь, навіть краще, ніж мене свого часу. Вгадай, що їм недавно видали? Слухові трубки, щоб підслуховувати через замкові щілини! Коли моя донька принесла таку додому, вона відразу ж випробувала її на дверях нашої вітальні і сказала, що чує вдвічі краще, ніж просто вухом. Звичайно, це всього лише іграшка, але вона наставляє їх на правильний шлях, вкладає їм у голови правильні ідеї!»

У цей момент телеекран видав пронизливий свист. Це був сигнал повернутися до роботи. Всі троє підхопилися і приєдналися до штовханини біля ліфтів, а весь тютюн зрадницьки випав з сигарети Вінстона.

Розділ 6

Вінстон писав у своєму щоденнику:

«Це сталося три роки тому ввечері у вузькому провулку біля однієї з великих залізничних станцій. Було темно. Вона стояла біля арки будинку під тьмяним вуличним ліхтарем. У неї було молоде обличчя, але вона була дуже яскраво нафарбована. Втім, мене це приваблювало, білизна її шкіри, немов порцелянова маска, і яскраво-червоні губи. Партійні жінки ніколи не фарбуються. На вулиці нікого не було, не було там і телеекранів. Вона сказала: «Два долара». Я…»

Він зупинився, продовжувати було занадто важко. Він заплющив очі і натиснув на повіки пальцями, намагаючись буквально видавити з них образ, який ніяк не виходив у нього з голови. Він боровся зі спокусою голосно крикнути щось лайливе. Йому хотілося вдаритися головою об стіну, штовхнути ногою стіл чи жбурнути чорнильницю у вікно – зробити який-небудь жорстокий, галасливий або болісний вчинок, який міг би стерти з його пам'яті ці нестерпні спогади.

«Ваш найлютіший ворог, – подумав він, – це ваша власна нервова система. У будь-який момент внутрішнє напруження може вилізти назовні. Він подумав про чоловіка, якого якось зустрів на вулиці кілька тижнів тому. Цілком звичайний чоловік, член Партії, від тридцяти п'яти до сорока років, високий, худорлявий, з портфелем у руках. Вони були в кількох метрах один від одного, коли ліва сторона обличчя чоловіка раптово сіпнулася. Це сталося знову, коли вони проходили повз один одного. Це була всього лише швидкоплинна судома, півсекунди, як клацання затвора камери, але явно звична. Він згадав, як подумав у той момент: «з цим бідолахою покінчено». І найстрашніше, що ця людина, можливо, навіть не помічала, що з нею відбувалося. Хоча, мабуть, найбільша небезпека – це коли говориш уві сні. Наскільки він міг судити, від цього не було ніякого способу захиститися.

Він зібрався з думками і продовжив писати:

«Я пішов за нею через арку у двір, а потім ми зайшли до маленької напівпідвальної кухоньки. Біля стіни стояло ліжко, а на столі ледь горіла лампа. Вона…»

Він зціпив зуби. Хотілося гарненько плюнути. Одночасно він думав про Кетрін, свою дружину. Вінстон був одружений, ну, принаймні, колись був. Хоча, ймовірно, можна було сказати, що він все ще одружений, бо він знав, що його дружина не померла. Йому здавалося, що він знову вдихає тепле сперте повітря напівпідвального приміщення, де пахло клопами, брудним одягом і дешевими парфумами, але, тим не менш, запах цих парфумів вабив і збуджував його, тому що партійні жінки ніколи не користувалися парфумами. Можливо, вони навіть не знали, що таке парфуми. Ними користувались лише пролки. У його свідомості аромат парфумів був нерозривно пов'язаний з блудом та хіттю.

Коли він пішов з тією жінкою, це було вперше за останні два роки. Користуватися послугами повій, звичайно, було заборонено, але це було одне з тих правил, які іноді можна було дозволити собі порушити. Це було небезпечно, так, але це не було питанням життя і смерті. Якщо вас зловлять з повією, ви могли отримати п'ять років у виправному таборі, не більше, якщо, звичайно, ви не скоїли ніякого іншого злочину. Все було досить просто, головне, не бути спійманим на гарячому. У бідних кварталах чи не на кожному розі можна було знайти жінку, готову продати себе за кілька доларів. Деякі навіть готові були віддатися за пляшку джина, який пролам не видавали. Негласно Партія навіть у певному сенсі заохочувала проституцію як спосіб дати волю своїм природним інстинктам, які не можна було повністю придушити. Проста розпуста не мала великого значення, поки вона була непомітною і безрадісною, і, звичайно, «практикувалася» лише з пролками. А от розпуста між членами Партії – то вже був серйозний злочин. І хоча саме в цьому незмінно зізнавалися обвинувачені під час великих чисток, було важко уявити, щоб щось подібне дійсно відбувалося.

Метою Партії було не просто завадити чоловікам і жінкам будувати романтичні відносини, які були поза її контролем. Її справжня, негласна мета полягала у тому, щоб позбавити статевий акт будь-якого задоволення. Не стільки любов була ворогом, скільки еротизмом, як у шлюбі, так і поза ним. Всі шлюби між членами Партії мали бути схвалені спеціальним комітетом. І – хоча ця причина ніколи офіційно не озвучувалась – у дозволі завжди відмовляли, якщо певна пара справляла враження такої, де між партнерами існує фізичний потяг. Єдиною метою шлюбу та сім'ї вважалося народження дітей для їх майбутньої служби на благо Партії та держави. Статевий акт повинен був розглядатися як злегка огидна незначна процедура, на зразок клізми. Це знову ж таки ніколи не говорилося прямо, а завуальовано вкладалося у свідомість кожного члена Партії з самого дитинства. Для цього й існували такі організації, як Молодіжна антисексуальна ліга, які виступали за повну цнотливість для обох статей. На їх думку, всі діти повинні народжуватися шляхом штучного запліднення («штучзаплід» на новомові) та виховуватися у державних установах. Вінстон розумів, що все це було не серйозно, але якимось чином це цілком відповідало загальній партійній ідеології. Партія намагалася викорінити сексуальний інстинкт як такий або, якщо його не можна було викорінити, то перетворити його на щось брудне та ганебне. Він не знав, навіщо їм це, але чомусь це здавалося йому логічним і природним. Що стосується жінок, то зусилля Партії у цьому плані виявилися вельми успішними.

Він знову подумав про Кетрін. Вже минуло років дев'ять, десять, а може й одинадцять з тих пір, як вони розлучилися. Він напрочуд рідко про неї згадував. Бувало, він взагалі забував, що колись був одружений. Вони були разом близько п'ятнадцяти місяців. Взагалі Партія не дозволяла розлучення, але дозволяла жити окремо у випадках, коли у пари не було дітей.

Кетрін була високою, білявою, стрункою та граціозною дівчиною. У неї були правильні витончені риси обличчя, і зовнішність її можна було б назвати благородною, аж поки не ставало зрозумілим, що за цим красивим обличчям ховається лише цілковита дурість та фанатичність. Він зрозумів це ще з самого початку їх сімейного життя, коли пізнав її трохи краще. Всі думки в її голові зводилися до партійних гасел, і вона беззаперечно вірила у всю маячню, якою годує людей Партія. «Заїжджена платівка» – ось як він називав її у власній свідомості. І навіть з цим він міг би миритися, якби не одне – секс.

Як тільки він торкався її, вона вся здригалася і застигала. Обіймати її було наче обіймати колоду. І ще більш дивним було те, навіть коли вона притискала його до себе, йому здавалося, що вона одночасно відштовхує його щосили. Все її тіло ставало наче дерев'яне. Вона лежала з заплющеними очима, вона не опиралася, але і допомагала. Було таке враження, що вона просто виконує якусь партійну вказівку. Це ставило Вінстона у вкрай незручне положення, а через деякий час це взагалі стало нестерпним. Але навіть тоді він готовий був жити з нею, якби вони просто домовилися зберігати цнотливість, і на цьому все. Але, як не дивно, цю ідею відкинула сама Кетрін. Вона сказала, що вони повинні «зробити» дитину. Тож цей спектакль абсурду повторювався регулярно – раз на тиждень. Вона навіть нагадувала йому про це вранці, як про щось, що потрібно було зробити ввечері і про що не можна забувати. У неї було дві назви для цього. Одна «зробити дитину», а друга «наш партійний обов'язок» (так, вона дійсно використовувала цю фразу). Незабаром у нього навіть з'явився певний страх перед майбутнім заняттям. Але, на щастя, дитину зробити ніяк не вдавалося, і в кінці кінців вона погодилася залишити спроби, і незабаром вони розлучилися.

Вінстон беззвучно зітхнув. Він знову взяв ручку і написав:

«Вона плюхнулась на ліжко і одразу ж, без будь-якої попередньої підготовки, найгрубішим і найвульгарнішим чином задерла спідницю. Я…»

Він наче зі сторони побачив себе у тьмяному світлі лампи у кімнаті, де пахло клопами і дешевими парфумами. Його переповнювало почуття безсилля та обурення, і навіть у момент екстазу він думав про біле застигле тіло Кетрін, яке завжди буде належати лише Партії. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосунків із жінкою замість цих мерзенних зносин раз на кілька років? Але справжні романтичні стосунки були просто неможливими. Всі партійні жінки були однакові. Цнотливість та відданість Партії – це все, що їх цікавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мізків ще з раннього дитинства та ахінеї, яку вкладали в їх голови у школі та у загоні юних розвідників, а потім і у Молодіжній лізі, завдяки лекціям, парадам, пісням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоціям не залишилося місця. Розум підказував йому, що повинні бути винятки, але серце відмовлялося у це вірити. Всі партійні жінки були неприступні, як і вимагала Партія. Але навіть більше, ніж бути коханим, йому хотілося зламати цю стіну байдужості, навіть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцінний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навіть якби йому вдалося збудити Кетрін та зайнятися з нею коханням, це могли розцінити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.

Але решту історії потрібно було записати. Тому він продовжив:

«Я включив лампу. Коли я побачив її у світлі…»

Після темряви вулиці навіть слабке світло парафінової лампи здавалося занадто яскравим. Нарешті перед ним була справжня жінка. Він зробив крок до неї і зупинився, його переповнювали хіть і жах. Він чудово усвідомлював ризик, на який пішов, прийшовши сюди. Цілком можливо, що патрулі схоплять його на виході. Якщо вже на те пішло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо він піде, навіть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…

Все це потрібно було записати, йому потрібно було в усьому зізнатися. Коли на жінку впало світло від лампи, Вінстон несподівано для себе зрозумів, що вона стара. Макіяж був нанесений на її обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трісне. Її волосся було сивим, але найжахливішою деталлю було те, що коли вона відкрила рот, там не було нічого, крім пустоти. У неї зовсім не було зубів.

Він нервово написав тремтячою рукою:

«Коли я побачив її при світлі, вона була геть старою жінкою, їй було щонайменше років п'ятдесят. Але це мене не зупинило, і я зробив те, за чим туди прийшов».

Він знову натиснув пальцями на повіки. Нарешті він це записав, але це не подіяло, терапія не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як ніколи сильним.

Розділ 7

Вінстон писав, що якщо і є надія, то лише на пролів.

«Лише на них вся надія, бо тільки серед них, у цій величезній інертній масі, яка, до речі, становила 85 % населення Океанії, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партію. Партію неможливо було розвалити зсередини. Її вороги, якщо такі були, просто були позбавлені можливості згрупуватися або навіть ідентифікувати один одного. Навіть якщо легендарне Братство й існувало, то було дуже малоймовірно, що його члени коли-небудь збиралися у кількості більшій, ніж двоє чи троє. Для них погляд очі в очі, легка зміна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тільки вони могли якимось чином усвідомити свою силу, не потрібна була б навіть якась змова. Їм потрібно було лише встати і здригнутися, як кінь, який струшує з себе мух. Якби вони захотіли, вони могли б уже завтра вранці рознести Партію на друски. Звичайно, рано чи пізно їм без сумніву спаде це на думку! І все ж…!»

Він згадав, як одного разу йшов по багатолюдній вулиці, і жахливий крик сотень жіночих голосів пролунав з провулка попереду. Це був грізний крик гніву та відчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поїзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав він. «Бунт! Проли нарешті вирвалися на свободу!» Коли він дістався місця, звідки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жінок, які штовхалися біля прилавків на ринку. Обличчя їх такими трагічними, ніби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступної миті загальний відчай переріс у цілу купу дрібних індивідуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавків продавалися бляшані каструлі. Так, вони були жахливої якості, але дістати хоч якісь каструлі завжди було важко. А тепер навіть найкволішу каструлю взагалі ніде не можна було дістати. Щасливі власниці останніх екземплярів, яких зараз усі штовхали і били, намагалися втекти зі своїм скарбом, в той час як десятки інших жінок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленні та в тому, що десь у нього в запасі ще залишилося кілька каструль. Знову пролунали крики. Дві огрядні жінки схопилися за одну каструлю і почали тягнути її з боку в бік. Через деякий час ручки каструлі відірвалися. Вінстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кількох сотень людей! Чому вони ніколи не кричали так само про що-небудь важливе?

Він написав:

«Поки вони не стануть свідомими, вони ніколи не повстануть, і поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свідомими».

Це, подумав він, могло б стати цитатою, гідної одного з партійних підручників. Партія, звичайно, стверджувала, що звільнила пролів з неволі. До революції капіталісти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жінок змушували працювати на вугільних шахтах (насправді жінки й досі працювали на вугільних шахтах), дітей продавали на фабрики у віці шести років. Але водночас, дотримуючись принципів дводумства, Партія стверджувала, що проли за своєю природою нижчі істоти та їх потрібно тримати в шорах, як тварин. Насправді про пролів було відомо дуже мало. Та, власне, вони нікому й не були цікаві. Поки вони продовжували працювати і розмножуватися, інші їх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самі по собі, наче та рогата худоба, кинута на рівнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося їм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рівні. Вони народжувалися і росли у стічній канаві, йшли на роботу в дванадцять років, у них був короткий період розквіту, краси і сексуального бажання, вони виходили заміж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, і вмирали здебільшого у шістдесят. Важка фізична праця, турбота про будинок і дітей, дрібні сварки з сусідами, фільми, футбол, пиво і, перш за все, азартні ігри були їх всесвітом, це було межею їх свідомості та самовизначення. Тримати їх під контролем було нескладно. Кілька агентів Поліції Думок постійно проникали в їх ряди, поширюючи неправдиві чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, які вважалися потенційно небезпечними. Але ніяких спроб нав'язати їм ідеологію Партії не робилося. Показувати пролам, що таке політичний інтерес було небажано, і можливо навіть небезпечно. Все, що від них вимагалося, це примітивний патріотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхідно було змусити їх погодитися на більш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навіть коли вони були чимось незадоволені, що все ж траплялося час від часу, їх невдоволення ні до чого не призводило, бо не маючи спільних глобальних ідей та цілей, вони могли зосередитися лише на дрібних конкретних скаргах. Більше зло незмінно вислизало з їх поля зору. Переважна більшість пролів не мала телеекранів у своїх квартирах. Навіть патрулі їх особливо не чіпали. У Лондоні була величезна кількість злочинців: бандити, повії, торговці наркотиками, шахраї, але оскільки всі вони теж були пролами, вони нікого не цікавили. В усіх питаннях моральності їм дозволялося слідувати кодексу своїх предків. Сексуальне пуританство Партії їм не нав'язувалось. Безладні статеві зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навіть релігія була їм дозволена, але вона пролів не цікавила. Вони не викликали підозр. Як свідчило партійне гасло: «Проли і тварини – істоти вільні від зобов'язань».

Вінстон нахилився і обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дізнатися, яким насправді було життя до революції. Вінстон дістав з шухляди екземпляр підручника з історії для дітей, який позичив у місіс Парсонс, і почав переписувати уривок у щоденник:

«У старі часи, до славної революції, Лондон не був тим гарним містом, яким ми знаємо його сьогодні. Це було темне, брудне, жалюгідне місце, де майже нікому не вистачало їжі і де у сотень, а то і тисяч бідняків не було взуття, та що й казати, у них навіть даху над головою не було. Дітям вашого віку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарів, які били їх батогами, якщо ті працювали занадто повільно, і годували їх тільки черствими хлібом і водою.

І серед всієї цієї жахливої бідності було лише кілька великих розкішних будинків, де жили багатії, у яких було по тридцять слуг, які задовольняли всі їхні забаганки. Ці багатії називались капіталістами. Це були товсті огидні люди зі злими обличчями, як зображено на картинці на наступній сторінці. Як ви бачите, капіталіст носив довге чорне пальто, яке звалося сюртуком, і дивний лакований капелюх у формі димоходу, який називали циліндром. Це була уніформа капіталістів, і більше нікому не дозволялося її носити. Капіталісти володіли всім у світі, а всі інші були їх рабами. Їм належала вся земля, всі будинки, всі фабрики і всі гроші світу. Якщо хтось їх не слухався, вони могли кинути цю людину до в'язниці, позбавити роботи і заморити голодом. Коли звичайна людина говорила з капіталістом, вона повинна була вклонитися йому, зняти кашкет і звертатися до нього «сер». Головного капіталіста називали королем, і…»

Про що йшлося у підручнику далі, він знав. Там згадувалося про єпископів у балахонах з батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих накидках, про ганебний стовп, біржу цінних паперів, одноманітну механічну працю, батоги для покарань, марнотратні вечірки у лорда-мера міста і те, що люди мали падати в ноги голові церкви і цілувати йому черевики. Також існувало так зване правило «jus primae noctis», про яке, ймовірно, навряд чи розповідали б у підручниках для дітей. Це був закон, згідно якого кожен капіталіст мав право спати з будь-якою жінкою, яка працює на одній з його фабрик.

І ось як визначити, наскільки ці твердження брехливі? Може, це правда, що люди зараз живуть краще, ніж до революції. Єдиним свідченням зворотного був безмовний протест у вашому власному тілі, якесь інстинктивне відчуття, що умови, в яких ви живете, нестерпні і що колись все було зовсім інакше. Йому спало на думку, що справжньою характерною рисою сучасного життя була навіть не стільки його жорстокість і відчуття незахищеності, скільки його порожнеча, тьмяність і одноманітність. Реальне життя не мало нічого спільного з тією брехнею, яка вливалась нам у вуха з телеекранів, і його рівень був максимально далеким від тих ідеалів, які пропагувала Партія. Навіть для члена Партії більша частина життя проходить одноманітно і не має нічого спільного з політичною діяльністю, адже йому доводиться протирати штани на нудній роботі, боротися за місце у метро, штопати дірки у старих шкарпетках, випрошувати таблетку сахарину, зберігати недопалки, що докурити їх пізніше. Ідеал, створений Партією, був чимось великим, страшним і блискучим, світ сталі та бетону, повний жахливих машин і зброї, нація воїнів і фанатиків, які марширують і викрикують одні й ті самі гасла, працюють без відпочинку, борються, перемагають, переслідують – триста мільйонів людей з однаковим запрограмованим з дитинства виразом обличчя. Проте реальність була зовсім іншою – брудні міста, які розвалювалюються від старості та ракетних ударів, голодні люди, які ходять у подертих черевиках і живуть у занедбаних будинках, де завжди смердить вареною капустою і помиями. Перед його очима постала картина Лондона, величезного, зруйнованого і заваленого сміттям, а до всього цього додався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і тонким волоссям, яка безпорадно намагається полагодити забиту каналізацію.

Він нахилився і знову почухав ногу. Цілодобово телеекрани забивали вам голову статистикою, яка кричала, що у людей сьогодні було більше їжі, більше одягу, кращі будинки, кращий відпочинок, що вони жили довше, працювали менше, були здоровішими, сильнішими, щасливішими, розумнішими і освіченішими, ніж п'ятдесят років тому. Жодне слово з цього не можна було ні довести, ні спростувати. Партія стверджувала, наприклад, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів грамотні. До революції начебто цей показник був лише п'ятнадцять відсотків. Партія стверджувала, що рівень дитячої смертності зараз становив всього 160 на тисячу, тоді як до революції він був 300. І так далі. Це було схоже на рівняння з двома невідомими. Цілком можливо, що буквально кожне слово у підручниках історії, навіть те, що приймається на віру без усіляких питань, було лише чиєюсь божевільною фантазією. Можливо, ніколи і не існувало такого закону, як «jus primae noctis» або такої істоти, як капіталіст, або такого головного убору, як циліндр.

Все розчинилося у тумані невідомості. Минуле було стерто, сам факт стирання забутий, а брехня стала правдою. Лише раз у житті він мав конкретний і безпомилковий доказ фальсифікації. Він тримав його у руках цілих тридцять секунд. Здається, це було у 1973 році. У будь-якому разі це було приблизно у той час, коли вони з Кетрін розлучилися. Але по-справжньому важливою була дата на сім або вісім років раніше.

Насправді вся історія почалася в середині шістдесятих, у період великих чисток, у ході яких колишні лідери революції були знищені раз і назавжди. До 1970 року нікого з них не залишилося, крім самого Старшого Брата. Всі інші на той час були викриті як зрадники та контрреволюціонери. Гольдштейн втік і переховувався (де саме, ніхто не знав), хтось просто зник безвісти, ну, а більшість було страчено після видовищних публічних процесів, на яких вони привселюдно зізналися у своїх злочинах. Серед останніх політичних в'язнів були троє чоловіків на ім'я Джонс, Ааронсон і Рузерфорд. Ці троє були заарештовані, начебто, у 1965 році. Часто бувало, що люди зникали на рік, а то і більше, і ніхто не знав, живі вони чи мертві, а потім раптово воно з'являлися, щоб публічно викрити себе. Ці троє зізналися у шпигунстві та змові з ворогом (на той момент ворогом теж була Євразія), розкраданні державних коштів, вбивствах різних провідних членів Партії, інтригах проти Партії та Старшого Брата та актах саботажу, в результаті яких загинули сотні тисяч невинних людей. Зізнавшись у всьому цьому, вони були помилувані, знову зараховані до лав Партії та призначені на посади, які лише на перший погляд здавалися важливими, але насправді взагалі не передбачали ніякої діяльності. Всі троє написали довгі жалюгідні та принизливі статті у «Таймс», де аналізували причини свого відступництва та обіцяли виправити становище.

Через деякий час після їх звільнення Вінстон дійсно бачив усіх трьох у кафе «Каштан». Він згадав, з яким жахом і цікавістю спостерігав за ними краєм ока. Це були люди набагато старші за нього, релікти стародавнього світу, чи не останні свідки героїчного минулого Партії. Вони все ще випромінювали легку ауру підпільної боротьби і громадянської війни. У нього було відчуття (хоча вже тоді факти і дати ставали розмитими), що він знав їх імена ще задовго до появи Старшого Брата. Але також вони були злочинцями, ворогами, відступниками, приреченими на смерть протягом року або двох. Жодному з тих, хто хоч раз потрапив у руки Поліції Думок, не вдалося врятуватися. Це були ходячі трупи, які просто чекали своєї черги лягти у могилу.

Столики біля них були порожніми. Було нерозумно навіть просто перебувати поруч з такими людьми. Вони сиділи у тиші, схилившись над склянками з джином, приправленим настоянкою гвоздики – фірмовим напоєм кафе. З усіх трьох саме Рузерфорд справив на Вінстона найбільше враження. Колись він був відомим карикатуристом, чиї різкі та безжальні ілюстрації допомагали підтримувати громадський запал під час революції. Навіть зараз, через багато років, його карикатури періодично з'являлися в «Таймс». Хоча тепер вони були напрочуд млявими і непереконливими, така собі жалюгідна імітація його колишнього стилю. Їх темою завжди були пережитки старих часів – багатоквартирні будинки, одвічно голодні діти, вуличні сутички, капіталісти у циліндрах, які навіть стоячи на барикадах, здавалося, все ще чіплялися за свої циліндри, наче демонструючи марні спроби чіплятися за минуле. Рузерфорд виглядав доволі грізно зі своєю гривою брудного сивого волосся, зморшкуватим обличчям і товстими губами. Свого часу він, мабуть, був надзвичайно сильний, але тепер його величезне тіло було згорбленим, в'ялим і огрядним. Здавалося, він руйнувався на очах, як гора під час зсуву.

Все це було десь о п'ятнадцятій годині. В такий час на вулицях завжди було порожньо. Вінстон вже не міг згадати, як сам опинився у кафе в такий час. Там майже нікого не було. З телеекранів лунала різка металева музика. Троє чоловіків сиділи у кутку зали майже нерухомо. Вони не розмовляли один з одним. Офіціант без команди приніс їм чергові склянки джина. Поруч з ними на столі стояла шахівниця з розставленими фігурами, які так ніхто і не зрушив з місця. А потім, приблизно на півхвилини, щось наче трапилося з телеекранами. Мелодія, яку вони грали, змінилася, і тон музики теж. Те, що тоді сталося, важко описати словами. Прозвучала дивна, тріскуча, ревуча, глузлива нота, Вінстон назвав її «жовтої нотою». І тут голос з телеекрану проспівав:

 
Під старим густим каштаном
Зрадив я, і зрадив ти.
Брешуть нам, і ми збрехали
Бо живемо у пітьмі.
 

Троє чоловіків не поворухнулись. Але коли Вінстон знову глянув на змарніле обличчя Рузерфорда, він побачив, що його очі були повні сліз. І тоді він вперше помітив, з якимось внутрішнім тремтінням (хоча тоді він ще не розумів причину цього тремтіння), що і у Ааронсона, і у Рузерфорда були зламані носи.

Трохи пізніше всіх трьох знову заарештували. З'ясувалося, що з моменту звільнення вони брали участь у нових змовах. На другому суді вони знову зізналися у всіх своїх старих злочинах, а також у цілому ряді нових. Їх стратили, і їх доля була записана у партійних архівах як наочне попередження майбутнім поколінням. Приблизно через п'ять років після цього, у 1973 році, Вінстон розгортав документи, які щойно випали з пневмопошти на його стіл, саме тоді він і натрапив на клаптик паперу, який, вочевидь, випадково змішався з документами, а потім про нього просто забули. Коли він розгладив листок, він побачив, що це була половина газетної сторінки, вирвана з випуску «Таймс» приблизно десятирічної давності. Це була верхня частина сторінки, тож на ній була вказана дата. Там була фотографія учасників якогось партійного з'їзду у Нью-Йорку. Серед учасників були Джонс, Ааронсон і Рузерфорд. Їх не можна було ні з ким сплутати, та й їхні імена були зазначені у підпису до фото.

Справа у тому, що на обох процесах всі троє зізналися, що саме в цей день перебували на території Євразії. Вони прилетіли з секретного аеродрому в Канаді прямо до Сибіру, де зустрічалися з представниками Євразійського генерального штабу для передачі важливих військових таємниць. Ця дата добре запам'яталася Вінстону, бо це був день літнього сонцестояння. Висновок був лише один: зізнання були брехнею.

Не те щоб це якось здивувало Вінстона, бо вже у той час він розумів, що люди, які були знищені у ході чисток, насправді не скоювали злочинів, у яких їх звинувачували. Але це! Це вже були конкретні докази! У його руках зараз знаходився реальний фрагмент скасованого минулого, як древня кістка, яку знайшли не у тому шарі грунту і це зруйнувало всі існуючі геологічні та біологічні теорії. Цього клаптику було достатньо, щоб зрівняти Партію з землею, якби ця фотографія якимось чином могла бути опублікована і про факт такої фальсифікації стало відомо у всьому світі.

Він одразу взявся до роботи. Як тільки він зрозумів, що це була за фотографія і що вона означала, він накрив її іншим аркушем паперу. На щастя, коли він розгорнув її, вона була перевернута догори ногами, і навряд чи телеекран встиг зафіксувати, що там було зображено.

Вінстон поклав блокнот на коліно і відсунувся на стільці так, щоб бути якомога далі від телеекрану. Зберігати потрібний вираз обличчя було нескладно, і навіть дихання можна було контролювати, якщо гарненько постаратися, але от контролювати биття свого серця було неможливо, а телеекран був досить чутливим приладом, щоб вловити його ритм. Він просидів так хвилин десять, як йому здалося, і весь цей час його мучив страх, що якась випадковість видасть його, наприклад, раптовий протяг, який здує той клятий листок з його столу. Потім, не розгортаючи листок знову, він кинув газетну фотографію в дірку пам'яті разом з іншою макулатурою. Швидше за все, вже через хвилину вона перетворилася на жменьку попелу.

Це сталося десять або одинадцять років тому. Сьогодні він, напевно, зберіг би цей клаптик паперу. Дивно, але той факт, що він тримав тоді у руках ту фотографію, здавався йому важливим навіть зараз, незважаючи на те, що і сама фотографія, і подія, яку вона зафіксувала, були всього лише спогадами. Але чи означало це, що Партія вже не так добре контролює минуле, якщо до його рук потрапив доказ події, яка дійсно сталася (нехай навіть цей доказ вже знищено)?

Але сьогодні, якщо припустити, що ту фотографію можна якось воскресити з попелу, вона може вже навіть не бути доказом. У той час, коли він зробив своє відкриття, Океанія вже не воювала з Євразією, і, мабуть, троє мерців зрадили свою країну вже в інтересах Остазії. З тих пір ситуація кілька разів змінювалася. Швидше за все, зізнання неодноразово переписувалися допоки вихідні факти і дати повністю не втратили свого значення. Минуле постійно змінювалося. І найжахливішим було те, що він не міг зрозуміти, навіщо потрібен весь цей тотальний обман. Так, переваги фальсифікації минулого були очевидні, але кінцевий мотив Партії залишався для нього незрозумілим. Він знову взяв перо і написав:

«Я розумію ЯК, але я не розумію НАВІЩО».

Скільки ж разів він ставив собі питання, чи не був він божевільним. Можливо, божевільних була просто меншість. Колись ознакою божевілля була віра у те, що Земля обертається навколо Сонця. Сьогодні це була віра у те, минуле не можна змінити. Якщо він один у це вірить, то чи означає це, що він божевільний? Але думка про те, що він міг бути божевільним не сильно його турбувала, більше його жахала думка про те, що він міг помилятися.

Він взяв дитячий підручник з історії і подивився на портрет Старшого Брата, який був зображений на його обкладинці. Гіпнотичні очі дивилися прямо на нього. Було таке відчуття, ніби на вас тисне якась жахлива сила, вона проникає всередину вашого черепа, стискає ваш мозок, залякує вас так, що ви готові відмовитися від ваших переконань і не довіряти вашим власним відчуттям. Зрештою якщо Партія стверджує, що два плюс два дорівнює п'ять, ви повинні у це вірити. Рано чи пізно вони неминуче так і скажуть, бо така вже була їх логіка. Їх філософія заперечувала не лише достовірність власних відчуттів, а й саме існування зовнішньої реальності. І найбільшою маячнею вважався здоровий глузд. Лякало навіть не те, що тебе вб'ють, бо ти думаєш інакше, а те, що вони можуть мати рацію. Зрештою, звідки ми знаємо, що два плюс два дорівнює саме чотири? Або що сила тяжіння дійсно працює? Або що минуле незмінне? Якщо і минуле, і зовнішній світ існують лише у свідомості, а свідомістю можна керувати – що тоді?

Ні! Раптово його переповнила відвага. Чомусь перед очима спливло обличчя О'Брайана. Навіть більше ніж раніше він був упевнений, що О'Брайан на його стороні. Він писав свій щоденник для О'Брайана, так, для нього. Звичайно, вся його писанина була радше схожа на якийсь нескінченний потік свідомості, лист, який ніхто ніколи не прочитає, але все це було адресовано конкретній людині, і від цього Вінстон вирішив відштовхуватися.

Партія веліла не довіряти тому, що ви бачите і чуєте. Такою була їх остаточна і найголовніша вимога. Його серце стискалося, коли він думав про ту жахливу силу, якій він намагається протистояти, про те, з якою легкістю будь-який партійний розумник може перемогти його у суперечці, закидуючи химерними аргументами, які він, скоріше за все, навіть не зрозуміє, не те щоб протиставити їм свої контраргументи. І все ж він мав рацію! Вони були неправі, а він мав рацію. Очевидне і правдиве, нехай воно і здається комусь дурним, потрібно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний світ існує, його закони незмінні. Камені тверді, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землі. Він уявив, наче розмовляє з О'Брайаном і викладає йому важливу аксіому. Він написав:

«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорівнює чотири. Якщо можна це, все інше теж прийде».

Розділ 8

З одного з під'їздів на вулицю вислизнув запах меленої кави – справжньої, а не синтетичної кави «Перемога». Вінстон мимоволі зупинився. Приблизно на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, і запах різко обірвався.

Він пройшов вже кілька кілометрів, і варикозна виразка на його нозі дико пульсувала. Це був другий раз за три тижні, коли він пропустив вечір у Громадському центрі, що було досить необачним вчинком з його боку, оскільки без сумнівів кількість ваших відвідувань ретельно перевірялася. Загалом, у члена Партії не було вільного часу і він ніколи не залишався наодинці, крім як у ліжку. Вважалося, що коли людина не працює, не їсть і не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному відпочинку, бо навіть гуляти самому по вулиці було підозріло і трохи небезпечно. На новомові для цього було спеціальне слово «приватжиття», що означало індивідуалізм і ексцентричність. Але сьогодні ввечері, коли він виходив з міністерства, його зачарував аромат свіжого квітневого повітря. Небо було яскраво синім, таким він його ще не бачив у цьому році, і думка про галасливий вечір у Громадському центрі, виснажливі ігри, нудні лекції та нав'язливі розмови, просякнуті джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно він звернув з автобусної зупинки і пішов блукати по Лондону, немов по лабіринту, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, гублячись серед невідомих вулиць і взагалі не думаючи, в якому напрямку він йде.

«Якщо і є надія, – писав він у щоденнику, – то лише на пролів». Ця фраза знову і знову крутилася у нього в голові, констатуючи містичну правду і реальний абсурд. Він блукав серед нетрів десь недалеко від місця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Він неспішно крокував по бруківці, роздивляючись маленькі двоповерхові будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячі нори. Доводилося постійно дивитися під ноги, бо то тут, то там у розбитій бруківці траплялися брудні калюжі. У темних арках будинків юрмилися люди – молоді дівиці з яскраво нафарбованими губами, юнаки, які крутилися навколо них; огрядні неохайні жінки, які перевалювались з ноги на ногу (такими стануть і дівиці років через десять), незграбні згорблені старигани, а ще босоногі діти у лахмітті, які безтурботно гралися у калюжах, а потім розбігалися хто куди, почувши розлючені крики своїх матерів. Багато вікон у будинках були розбиті та забиті дошками. Більшість перехожих не звертали уваги на Вінстона, хоча деякі дивилися на нього з якоюсь стриманою цікавістю. Дві потворні тітки з товстими сильними ручищами, схрещеними на фартухах, розмовляли біля порога. Наближаючись, Вінстон вловив уривок їх бесіди.

«Так, – кажу я їй, – все це дуже добре», – кажу я. «Але якби ти була на моєму місці, ти б зробила те саме». Я така: «Легко критикувати, якщо у тебе немає таких проблем, як у мене».

«Ах, – сказала друга, – це точно. Ти права, як то кажуть, не в брову, а в око».

Різкі голоси раптово замовкли. Жінки подивилися на Вінстона з ворожим мовчанням, коли він проходив повз них. Хоча це була не зовсім ворожість, швидше настороженість, короткочасна напруга, як коли повз тебе проходить якийсь невідомий звір. Сині комбінезони Партії не часто побачиш у таких кварталах. І справді, було нерозумно з'являтися у таких місцях, якщо тільки у тебе там не було якоїсь конкретної справи. Патрулі можуть зупинити тебе, якщо ти випадково попадеш їм на очі. «Ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви покинули робоче місце? Це ваш звичайний шлях додому?», і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь правило, яке забороняло йти додому незвичним маршрутом, але цього було достатньо, щоб привернути до себе непотрібну увагу і потрапити в поле зору Поліції Думок.

Раптом всю вулицю охопила якась паніка, всі почали бігати і розбігатися у сторони, як щури, ховаючись по своїх домівках-норах. З усіх боків лунали крики, які попереджали про небезпеку. Молода жінка вискочила з дверей будинку попереду, схопила маленьку дитину, яка гралася у калюжі, накрила її своїм фартухом і знову пірнула всередину будинку, причому все це виглядало наче один гарно налагоджений рух. В ту ж мить чоловік у чорному пом'ятому костюмі вибіг з провулку, підбіг до Вінстона, збуджено тикаючи пальцем у небо.

«Парилка!» – закричав він. «Бережіться, шановний! Вибух над головою! Негайно лягайте на землю!»

«Парилкою» проли чомусь називали балістичні ракети. Вінстон тієї ж миті впав на землю обличчям вниз. Проли майже ніколи не помилялися, коли попереджали вас про вибухи. Схоже, у них був якийсь інстинкт, який підказував їм за кілька секунд, що наближається ракета, хоча ракети, ймовірно, летіли зі швидкістю більшою за швидкість звуку. Вінстон закрив голову руками. Пролунало жахливе ревіння, від якого, здавалося, здибилася бруківка, і дощ з дрібних предметів посипався йому на спину. Коли він встав, то виявив, що був весь вкритий уламками скла, що вилетіло з найближчого вікна.

Вінстон пішов далі. Вибух зруйнував декілька будинків далі по вулиці. В небі висів чорний стовп диму, а навколо руїн вже збирався натовп. Трохи попереду на тротуарі лежала невелика купка штукатурки, і посеред неї була наче якась яскраво-червона смуга. Підійшовши до неї, Вінстон побачив, що це була людська рука, відрізана від зап'ястя. Якщо не брати до уваги закривавленого зрізу, рука була настільки білою, що нагадувала гіпсовий зліпок. Він ногою зіштовхнув її в стічну канаву, а потім, щоб уникнути натовпу, звернув у провулок праворуч. Через три-чотири хвилини він покинув зону ураження, і життя повернулося до звичного ритму, ніби нічого й не сталося. Було майже двадцять нуль-нуль, і у розливайках, які часто відвідували проли (вони називали їх «пабами»), було багато відвідувачів. З брудних дверей, які нескінченно то відкривалися, то закривалися, смерділо сечею, тирсою і кислим пивом. Трохи збоку від входу стояли троє чоловіків, той, що стояв по центру тримав у руках газету, а двоє інших читали через його плече. Ще до того, як Вінстон підійшов досить близько, щоб розгледіти вираз їхніх облич, він побачив, що навіть тіла їх були напружені від захоплення процесом читання. Вочевидь, вони читали якусь серйозну новину. Він був за кілька кроків від них, коли раптово двоє з них почали запекло сперечатися. На мить Вінстону здалося, що вони ось-ось поб'ються.

«Та послухай мене, чорт забирай! Я кажу тобі, що номери, які закінчуються на сімку, не вигравали вже більше року!»

«А ось і вигравали!»

«Та ні, чорт забирай! Вдома у мене лежить список з усіма виграшними номерами, я веду його вже більше двох років. Я чітко стежу за цим і регулярно все записую. І кажу тобі, немає там числа, яке закінчується на сімку…»

«А я тобі кажу, що сімка вигравала! Я навіть можу назвати тобі той клятий номер, він закінчувався на чотири нуль сім. Це було у лютому, так, другий тиждень лютого».

«Який ще лютий, впертий ти дурень! У мене все записано чорним по білому. Ще раз тобі повторюю, не було там номера…»

«Ой, та вгамуйтеся ви обидва!» – сказав третій.

Вони говорили про лотерею. Відійшовши метрів на тридцять, Вінстон озирнувся – чоловіки все ще пристрасно сперечалися. Лотерея з щотижневим розіграшем величезних призів була єдиним публічним заходом, якому проли приділяли серйозну увагу. Можливо, для мільйонів пролів лотерея була головною, якщо не єдиною, причиною жити. Вона була їх радістю, їх божевіллям, їх ліками, їх стимулом хоч до якоїсь розумової діяльності. Коли справа стосувалася лотереї, навіть люди, які ледь вміли читати і писати, виявлялися здатними до складних обчислень і приголомшливих розумових трюків. Була ціла каста людей, які заробляли на життя, просто торгуючи системами закономірностей, прогнозами та щасливими амулетами. Вінстон не цікавився лотереями, які проводило Міністерство достатку, але він знав (насправді, всі у Партії знали), що переважно призи були фіктивними. Реально виплачувалися лише невеликі суми, а от головний приз завжди вигравали неіснуючі люди. За відсутності будь-якого реального сполучення між різними частинами Океанії влаштувати це було досить легко.

Але якщо і була надія, то лише на пролів. Цієї ідеї потрібно було і триматися. Загалом це звучало цілком логічно і розумно, і тільки коли ви дивилися на людей, що проходять повз вас по тротуару, це ставало скоріше актом віри. Вулиця, на яку він звернув, вела кудись вниз. У нього було відчуття, що він вже бував у цьому районі раніше і що десь неподалік був вихід на головну вулицю. Десь попереду лунали голоси. Вулиця зробила крутий поворот, а потім вперлася у сходи, які вели вниз у вузький провулок, де кілька торговців нудьгували за прилавками з млявими овочами. У цей момент Вінстон точно згадав, де знаходився. Провулок виходив на головну вулицю, а на наступному повороті, менш ніж в п'яти хвилинах пішки, знаходилася крамничка, де він купив записник, який тепер став його щоденником. У невеликому магазині канцелярських товарів неподалік він купив насадку для перової ручки і пляшечку чорнил.

На мить він зупинився нагорі сходів. На протилежній стороні провулку знаходився зубожілий паб, вікна якого, здавалося, були немов припорошені інеєм, хоча насправді вони були просто вкриті пилом. Згорблений, але бадьорий стариган з білими вусами, що стирчали вперед, наче у креветки, штовхнув скрипучі двері пабу та увійшов всередину. Поки Вінстон стояв і дивився на те, що відбувалося, йому спало на думку, що старий, якому на вигляд було щонайменше років вісімдесят, під час революції вже був досить зрілого віку. Він і ще кілька людей, подібних до нього, були останніми живими свідками загадкової епохи капіталізму. Серед верхівки Партії теж було кілька людей, ідеї яких сформувалися ще до революції. В основному, старше покоління було майже повністю знищене під час великих чисток п'ятдесятих і шістдесятих років, а ті одиниці, яким вдалося вижити, вже давно були залякані до повної розумової капітуляції. Якщо і був хто-небудь, хто міг правдиво описати життя на початку століття, то це міг бути лише цей старий прол. Вінстон згадав уривок з підручника історії, який він переписав у свій щоденник, і йому на думку спала божевільна ідея. Що як він зайде у цей паб, познайомиться з цим старим і розпитає його. Він скаже: «А розкажіть-но мені про своє життя, коли ви були ще хлопчиком. Як воно було у ті дні? Чи було тоді краще, ніж зараз? Або ще гірше?»

Швидко, щоб не встигнути злякатися і дати задню, він спустився по сходинках і перейшов на інший кінець вулички. Звичайно, це було безумство. Так, не існувало закону, який забороняв розмовляти з пролами або відвідувати їх паби, але це було аж занадто незвичним, і тому рідко залишалося непоміченим. Якщо з'являться патрулі, він може сказати, що у нього запаморочилось у голові, але навряд чи вони йому повірять. Він штовхнув двері, і в ніздрі вдарив неприємний запах кислого пива. Коли він увійшов, шум голосів стих. Він спиною відчував, як всі витріщаються на його синій комбінезон. Гра у дартс в іншому кінці кімнати перервалася, можливо, на цілих тридцять секунд. Старий, за яким він пішов, стояв біля барної стійки і про щось сперечався з барменом, високим, товстим і сутулим молодиком з величезними руками. Група інших пролів, яка стояла неподалік зі склянками у руках, спостерігала за їх діалогом.

«Я ж тебе по-людськи попросив», – сказав старий, зухвало розправляючи плечі. «А ти мені кажеш, що у тебе немає нормального пивного келиха у цій клятій забігайлівці?»

«Що це взагалі таке, цей твій ПИВНИЙ КЕЛИХ, чорт забирай?» – сказав бармен, нахиляючись вперед, поклавши кінчики пальців на стійку.

«Ні, ну ви подивіться на нього! Називає себе барменом і не знає, що таке пивний келих! Пивний келих вміщує пінту пива, що становить півкварти, а чотири кварти це вже галон. Я що, повинен вчити тебе елементарним речам?»

«Ніколи не чув ні про які пінти», – коротко сказав бармен. «Літр і півлітра – це все, що ми наливаємо. На полиці перед вами склянки».

«А мені пінту подавай», – наполягав старий. «За часів моєї молодості не знали ми твоїх триклятих півлітрів».

«Коли ти був молодим, старий, люди жили на деревах, як мавпи», – сказав з усмішкою бармен, глянувши на інших відвідувачів.

Пролунав регіт, і занепокоєння, викликане появою Вінстона, здавалося, зникло. Бліде обличчя старого почервоніло. Він відвернувся, бурмочучи щось собі під носа, і врізався у Вінстона. Вінстон обережно притримав його за руку.

«Можна пригостити Вас пивом?» – запитав він.

«А ти що, типу джентльмен?» – сказав дід, знову розправляючи плечі. Схоже, він не помітив синього комбінезона Вінстона. «Пінту пива!» – агресивно додав він, звертаючись до бармена. «Пінту міцного».

Бармен налив у дві широкі склянки, які він «турботливо» сполоснув у відрі під прилавком, по півлітра темно-коричневого пива. Пиво було єдиним напоєм, який можна було знайти у пабах. Теоретично, проли не мали пити джин, хоча дістати його вони могли досить легко. Гра у дартс знову була у розпалі, а відвідувачі повернулися до своїх звичних розмов про лотерейні квитки. Про присутність Вінстона вже всі забули. Біля вікна був усамітнений столик, де можна було спокійно поговорити, не боючись, що тебе хтось підслухає. Це було вкрай небезпечно, але, у будь-якому разі, тут не було телеекрану, в чому Вінстон переконався, як тільки увійшов до бару.

«Міг би і пінту мені налити», – пробурчав старий, невдоволено дивлячись на свій стакан. «Півлітра недостатньо. Я їм не нап'юся. А літр – то занадто багато, мій сечовий міхур стільки не подужає, як і мій гаманець».

«Ви, мабуть, на власні очі бачили всі ті зміни, які відбулися з часів вашої молодості?» – невпевнено запитав Вінстон.

Бліді блакитні очі старого повільно оглянули бар – мішень для гри у дартс, барну стійку, двері, що ведуть у туалет – немов він згадував зміни, які відбулися саме у цьому барі.

«Пиво було краще», – сказав він нарешті. «І дешевше! Коли я був молодим, пиво – міцненьке воно було, не те, що зараз – коштувало чотири пенси за пінту. Звичайно, це було до війни».

«Про яку саме війну ви говорите?» – запитав Вінстон.

«Та про всі одразу», – невизначено сказав старий. Він взяв свою склянку, і його плечі знову розправилися. «Ваше здоров'я!»

Старий одним ковтком осушив стакан. Вінстон підійшов до бару і повернувся ще з двома пів-літровими склянками. Схоже, старий забув про свої побоювання щодо літра пива.

«Ви набагато старший за мене», – продовжував Вінстон. «Ви, мабуть, були вже досвідченою людиною, коли я ще навіть на світ не з'явився. Ви пам'ятаєте, як воно було в дореволюційні часи? Люди мого віку майже нічого не знають про ті часи. Ми можемо читати про них тільки у книгах, хоча те, що там написано, може бути неправдою. Мені хотілося б дізнатися вашу думку з цього приводу. У підручниках історії говориться, що життя до революції було геть інакшим, ніж зараз. Що було жахливе пригнічення, несправедливість, бідність, що тоді було навіть гірше, ніж ми здатні собі уявити. Тут, у Лондоні, більша частина людей протягом усього життя голодувала, а у половини з них не було навіть взуття. Вони працювали по дванадцять годин на день, кидали школу у дев'ять років і жили по десятеро людей в одній кімнаті. І у той самий час існувала дуже малочисельна група людей, всього кілька тисяч – їх називали капіталістами – які були багаті та могутні. Вони володіли всім, чим можна було володіти. Вони жили у великих розкішних будинках з тридцятьма слугами, роз'їжджали на автомобілях і кінних екіпажах, пили шампанське, носили циліндри…»

Старий несподівано засяяв.

«Циліндри!» – сказав сказав. «Дивно, що ти їх згадав. Я тільки вчора про них згадував, сам не знаю чому. Я жартома подумав, що вже багато років не бачив циліндрів. Так, циліндри були. Останній раз я одягав його на похорони невістки. Це було… ну, точну дату я вже й не згадаю, але це було років п'ятдесят тому. Звичайно, циліндри одягали лише в особливих випадках, як ти розумієш».

«Та не у циліндрах справа», – терпляче сказав Вінстон. «Справа у тому, що ці капіталісти, вони і ще кілька юристів та священиків були владиками світу. Всі повинні були їм прислужувати і догоджати. Ви – прості люди, робітники – були їх рабами. Вони могли робити з вами все, що хотіли. Вони могли відправити вас до Канади, як худобу. Якби вони захотіли, вони могли б спати з вашими доньками. Вони могли наказати відшмагати вас батогами. Проходячи повз них, ви повинні були нахилитися і зняти капелюха. Кожен капіталіст ходив в оточенні лакеїв, які…»

Старий знову засяяв.

«Лакеї!» – він сказав. «Сто років вже чув цього слова. Лакеї! Немов переношуся у минуле. Я згадую минулі часи, коли я щонеділі ходив до Гайд-парку послухати виступи. Хто там тільки не виступав з проповідями – Армія Спасіння, католики, євреї, індіанці. Так ось там був один хлопець, вже, звичайно, і не згадаю його імені, ось він був дійсно сильним оратором. «Лакеї», – говорив він, – буржуйські лакеї! Посіпаки правлячого класу! Паразити» – ось як він казав. «А ще щось на кшталт «гієни», так, він точно називав їх «гієнами». Ну, звичайно, ви розумієте, це він мав на увазі лейбористську партію».

У Вінстона було відчуття, що вони говорять про абсолютно різні речі.

«Насправді я хотів запитати у вас ось що, – перебив він, – чи вважаєте ви, що тепер у вас більше свободи, ніж було тоді? Що зараз з вами поводяться краще. Чи правда, що раніше багаті люди, люди при владі…»

«Палата лордів», – уточнив старий.

«Нехай буде Палата лордів, якщо хочете. Так от я питаю, чи ставилися ці люди до вас як до нижчої істоти просто тому, що вони були багаті, а ви бідні? Наприклад, чи правда, що вам доводилося називати їх «сер» і знімати капелюха, коли ви проходили повз них?»

Старий, здавалося, глибоко задумався. Перш ніж відповісти, він випив близько чверті склянки пива.

«Так, – сказав він, – їм подобалося, якщо ви торкалися свого капелюха при зустрічі з ними. Це було щось на зразок прояву поваги. Я, власне, не те щоб погоджувався з цим, але робив це досить часто. Доводилося, так би мовити».

«І звичайною справою було… Я цитую тільки те, що я читав у підручниках з історії. Чи могли ці люди, чи їх слуги зіштовхнути вас з тротуару у стічну канаву?»

«Так, одного разу мене зіштовхнули у канаву», – сказав старий. «Пам'ятаю це, ніби це було вчора. Це був вечір регати, ну, перегони на човнах, іншими словами. На цих регатах хуліганів, звичайно, вистачало, і ось я випадково натикаюся на молодика на Шафтсбері-авеню. На вигляд він був начебто пристойний джентльмен, біла сорочка, циліндр, чорне пальто. Його хитало як той маятник, ось я і врізався у нього випадково. А він мені такий: «Дивись, куди преш?», а я йому у відповідь: «А ти що, купив усю цю кляту вулицю?», а він: «Та я тобі голову відірву, якщо будеш до мене лізти». Я кажу: «Ти п'яний. Я зараз покличу поліцейського». І ось уявляєш, він бере мене за комір і штовхає так сильно, що я мало не потрапив під колеса автобуса. Що ж, у ті дні я був молодий, і вже збирався наваляти йому, але…»

Вінстона охопило почуття безпорадності. Спогади старого були якимось калейдоскопом дрібних деталей, діалогів та історій. Його можна було розпитувати хоч увесь день, і не отримати жодної реальної інформації. В якомусь сенсі партійні історії все ще можуть бути правдою: вони можуть навіть бути повністю правдивими. Він зробив останню спробу:

«Можливо, я не зовсім чітко висловився», – сказав він. «Я намагаюся сказати ось що. Ви вже дуже довго живете на цьому світі, ви прожили половину життя до революції. Наприклад, у 1925 році ви вже були дорослим. З того, що ви пам'ятаєте, як на вашу думку, життя у 1925 році було кращим чи гіршим, ніж зараз? Якби ви могли обирати, ви б хотіли повернутися у ті часи чи жити зараз?»

Старий задумливо подивився на дошку для дартсу. Він пив пиво, але вже повільніше, ніж раніше. Коли він заговорив, це було вдумливо і по-філософськи, ніби пиво пом'якшило його норов.

«Я знаю, що ви очікуєте почути від мене», – сказав він. «Ви очікуєте, що я скажу, що я знову хотів би стати молодим. Більшість людей так і сказали б. У молодості в тебе є здоров'я і сила. Коли проживеш з моє, синку, звичайно, ні про яке здоров'я і мови бути не може. У мене страшно болять ноги і мій сечовий міхур не дає мені спокою, мені доводиться вставати у туалет по шість-сім разів за ніч. З іншого боку, бути старим доволі непогано, є тут свої переваги. У тебе вже немає колишніх турбот. Ніяких проблем з жінками, і це чудово. Я не був з жінкою вже майже тридцять років, і знаєш, мені й не хочеться».

Вінстон відвернувся і дивився у каламутне вікно. Це було марно. Він вже збирався замовити ще пива, коли старий несподівано піднявся і швидко почовгав до смердючих пісуарів у дальньому кутку зали. Зайві півлітра дали про себе знати. Вінстон посидів хвилину або дві, дивлячись на свою порожню склянку, і майже не помітив, як ноги знову винесли його на вулицю. Ще років двадцять, розмірковував він, і можливість отримати відповідь на таке важливе, але при цьому просте запитання «Чи було життя до революції кращим, ніж зараз?» назавжди буде втрачено. Насправді на це питання неможливо було відповісти навіть зараз, оскільки ті кілька свідків старих часів були не здатні порівнювати одну епоху з іншого. Вони пам'ятали мільйон непотрібних дрібниць, таких як сварка з колегою по роботі, пошуки втраченого велосипедного насоса, вираз обличчя давно померлої сестри, вихори пилу вранці сімдесят років тому, але всі дійсно важливі події вони вже не пам'ятали. Вони були як ті мурахи, які бачать маленькі предмети, але не помічають великих. А якщо реальні свідки історичних подій зовсім нічого не пам'ятають, а письмові записи про ці події сфальсифіковані, то твердженням Партії про поліпшення умов людського життя доводиться просто сліпо вірити, бо вже не існувало і ніколи більше не буде існувати еталона, який можна було б протиставити цим твердженням.

У цей момент хід його думок різко перервався. Він зупинився і подивився вгору. Він опинився на вузькій вулиці, де кілька темних магазинчиків потонули серед житлових будинків. Прямо над його головою висіли три вицвілі металеві кулі, які виглядали так, немов колись були позолочені. Здавалося, він знає це місце. Звісно! Він стояв біля крамнички, де купив щоденник.

Його охопив страх. Було і так доволі необачно купляти той записник, і він поклявся ніколи більше не наближатися до цього місця. І ось у той момент, коли він дозволив своїм думкам дрейфувати по океану свідомості, його ноги самі повернули його сюди. Саме від подібних суїцидальних імпульсів він сподівався захистити себе, почавши вести щоденник. Одночасно він подумки зауважив, що, хоча була вже двадцять перша година, магазин все ще був відкритий. Подумавши, що всередині він буде привертати менше уваги, ніж якщо буде тинятися по вулиці, він зайшов до магазину. Якщо його запитають, що він тут робить, він зможе правдоподібно відповісти, що намагався купити леза для гоління.

Господар тільки но запалив масляну лампу, від якої йшов різкий, але все ж приємний запах. Це був чоловік років шістдесяти, кволий, сутулий, з довгим носом і добрими очима, які дивилися з-за товстих лінз окулярів. Його волосся було майже білими, але густі брови були вугільно чорними. Ці його окуляри, м'які метушливі рухи і той факт, що він був одягнений у старий оксамитовий піджак, створювали йому якийсь інтелігентний образ, ніби він був письменником або, можливо, музикантом. Голос у нього був м'який, немов трохи приглушений, а мова не була такою неграмотною та грубою, як у більшості пролів, хоча він і говорив з просторічним лондонським акцентом.

«Я впізнав вас ще з вулиці», – відразу сказав він. «Ви той джентльмен, який купив записну книжку. Так, вона виготовлена з дуже якісного паперу, яка називається верже кремового кольору. Такий папір не роблять уже… о, ризикну сказати, років п'ятдесят. Він подивився на Вінстона поверх окулярів. Чи можу я ще чимось вам допомогти? Чи ви просто зайшли подивитися?»

«Я просто проходив повз», – невизначено сказав Вінстон. «Я просто заглянув. Я не шукаю нічого конкретного».

«Ну, що ж, добре, – сказав господар крамнички, – бо не думаю, що зміг би вам допомогти». Він розвів руками, наче вибачаючись. «Як бачите, магазин майже порожній. Правду кажучи, торгівля антикваріатом, як на мене, приречена. Нема вже більше ні попиту, ні запасів. Меблі, фарфор, скло, все поступово ламається чи б'ється. Метал в основному переплавляється. Я вже багато років не бачив латунних свічників».

Насправді, крихітний магазин був забитий речами, але серед них не було майже нічого, що мало хоч найменшу цінність. Там майже не було де розвернутися, тому що по всьому периметру магазину вздовж стін стояли незліченні рами для картин, вкриті товстим шаром пилу. У вітрині були підноси з гайками та болтами, тупі зубила, ножі зі зламаними лезами, обшарпаний годинник, який зупинився ще років двадцять тому, та інший непотріб. На маленькому столику у кутку теж валялися різні предмети – лаковані табакерки, агатові брошки тощо – однак серед цього мотлоху можна було знайти і щось цікаве. Коли Вінстон підійшов до столу, його увагу привернув круглий гладенький предмет, який м'яко мерехтів у світлі лампи. Вінстон взяв його і уважно роздивився.

Це був важкий шматок скла, опуклий з одного боку і плоский з іншого. І його колір, і його текстура мали якусь особливу м'якість дощової води. У центрі, візуально збільшений за рахунок опуклої поверхні, знаходився дивний предмет рожевого кольору, який нагадував чи то маленьку троянду, чи морський анемон.

«Що це таке?» – запитав Вінстон, зачарований цією витонченою річчю.

«Це корал», – сказав старий. «Можливо навіть з Індійського океану. Раніше їх от таким чином заливали рідким склом. Такі речі робили років сто тому, не менше».

«Дуже красиво», – сказав Вінстон.

«Так, красиво», – м'яко сказав старий.

«Але сьогодні мало хто оцінить красу такого виробу». Він закашлявся. «Якби так сталося, що ви захотіли його купити, це коштувало б вам чотири долари. Пам'ятаю, колись така річ коштувала вісім фунтів, а вісім фунтів то було… ну, я не скажу точно, але це були великі гроші. Але кого зараз хвилює справжній антикваріат? Хоча його вже майже і не залишилося».

Вінстон не роздумуючи заплатив чотири долари і сунув скляну річ до кишені. Його приваблювала не стільки краса застиглого у склі корала, скільки те, що він належав до епохи, зовсім відмінної від нинішньої. М'яке і гладеньке, немов дощова крапля, це скло не було схоже ні на одне скло, яке Вінстон коли-небудь бачив. Ця штуковина приваблювала його ще більше через свою очевидну нефункціональність, хоча він припустив, що колись вона була задумана як прес-пап'є. Предмет відтягував кишеню своєю вагою, але, на щастя, це було не дуже помітно зі сторони. Було дивно, навіть провокаційно, якщо член Партії мав таку річ. Все старе та красиве завжди викликало підозри. Отримавши свої заповітні чотири долари старий помітно повеселішав. Вінстон зрозумів, що можна було сторгуватися і за три, а може і за два долари.

«Нагорі є ще одна кімната. Якщо хочете, можете подивитись», – сказав він. «Там, звичайно, немає нічого особливого, всього кілька дрібничок. Але якщо хочете, можемо піднятися глянути. Я візьму лампу, щоб ви гарненько могли все роздивитись».

Він запалив ще одну лампу і повільно пішов нагору по крутих сходах, які вели до вузького проходу у кімнату, вікна якої виходили не на галасливу вулицю, а на затишний внутрішній двір. Вінстон зауважив, що меблі були розставлені таким чином, ніби ця кімната була призначена для проживання. На підлозі лежав килим, на стінах висіли картини. Ще там було глибоке крісло з високою спинкою, яке стояло біля каміна. На камінній полиці цокав старовинний скляний годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Під вікном, займаючи майже чверть кімнати, стояло величезне ліжко з високим матрацом.

«Ми з дружиною жили тут, поки вона не померла», – сказав старий, наче знову вибачаючись. «Я розпродаю меблі потроху. Це чудове ліжко з червоного дерева, або, принаймні, буде чудовим, якщо вам вдасться позбутися клопів. Але, можливо, вам воно здається трохи громіздким».

Він тримав лампу високо, щоб освітлювати всю кімнату, і в теплому тьмяному світлі це місце виглядало напрочуд привабливим. В голові Вінстона промайнула думка, що, ймовірно, він міг би знімати цю кімнату за кілька доларів на тиждень, якби, звичайно, йому вистачило на це духу. Це була божевільна ідея, і від неї слід було відмовитися, як тільки вона спала йому на думку, але ця кімната пробудила в ньому свого роду інстинктивну ностальгію. Йому здавалося, що він точно знає, як це, сидіти в кріслі біля каміну, гріти ноги біля відкритого вогню і чекати, поки закипить на плиті чайник – абсолютно один, в цілковитій безпеці, ніхто не дивиться на тебе, голос з телеекрану не наказує тобі, що робити, немає жодного звуку, крім булькання чайника і мірного цокання годинника.

«Ніякого тобі телеекрану!» – не втримався і пробурмотів Вінстон.

«Ах, – сказав старий, – у мене ніколи і не було жодної з цих штук. Надто дорого. І я чомусь ніколи не відчував у цьому потреби. Ось там у кутку стоїть чудовий столик, який розкладається. Хоча, мушу вас попередити, що вам доведеться замінити петлі, якщо ви надумаєте його розкласти».

У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, і Вінстону вже кортіло подивитися, що там є. Однак виявилося, що там не було нічого, крім сміття та купи мотлоху. Пошук і знищення книг проводились серед пролів так само ретельно, як і всюди. Було дуже малоймовірно, щоб десь у Океанії існував екземпляр книги, надрукований до 1960 року. Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамі з рожевого дерева, яка висіла біля каміну, якраз навпроти ліжка.

«Якщо вас раптом цікавлять старовинні гравюри…» – обережно почав він.

Вінстон підійшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра із зображенням овальної будівлі з прямокутними вікнами і невеликою вежею. Навколо будівлі була огорожа, а на задньому плані була якась статуя. Вінстон деякий час дивився на гравюру. Місце здавалося якимось віддалено знайомим, хоча статую він не пам'ятав.

«Рама прибита до стіни, – сказав старий, – але я можу зняти її для вас».

«Я знаю цю будівлю», – нарешті сказав Вінстон. «Тепер це руїни. Вона стоїть прямо посеред вулиці перед Палацом правосуддя».

«Так, так, біля будівлі суду. У неї влучила ракета… багато років тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Він винувато посміхнувся, немов усвідомлюючи, що сказав щось смішне, і додав: «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони».

«Що-що, перепрошую?» – запитав Вінстон.

«Це ви про «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони?» Це була пісенька, яку діти часто наспівували, коли я і сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далі співається, але кінцівка була така: «От запалю я свічки – зможеш в ліжечко лягти. От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк». Була така гра, діти ставали по двоє один за одним і, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору. Ти йшов під руками, і коли пісенька доходила слів: «От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк», руки опускалися і ловили тебе. У пісні були назви всіх лондонських церков. Ну, точніше найбільших».

Вінстон задумався, намагаючись визначити, в якому столітті була побудована зображена на гравюрі церква. Визначити вік лондонських будівель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим після революції, в той час як все, що було явно побудоване раніше, відносилося до якогось незрозумілого туманного періоду, який називали Середньовіччям. Вважалося, що епоха капіталізму не принесла нічого цінного. Історію неможливо було вивчити ні за архітектурою, ні по книгах. Статуї, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити світло на минуле, систематично змінювалося.

«Я ніколи не знав, що це була церква», – сказав Вінстон.

«Насправді їх багато збереглося, – сказав старий, – хоча зараз їм знайшли інше застосування. Так, як же там далі співалося? А, згадав!

«Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!»

І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!»

Ну ось це все, що я зміг пригадати. Фартинг, це була така невелика мідна монета, яка виглядала як цент».

«А де була церква Святого Мартіна?» – запитав Вінстон.

«Святого Мартіна? Вона все ще є, і знаходиться вона на площі Перемоги, поряд з картинною галереєю. Будівля з таким трикутним ганком, колонами і великими сходами».

Вінстон добре знав це місце. Це був музей, який використовувався для різноманітних пропагандистських виставок масштабних моделей балістичних ракет і плавучих фортець, воскових фігур, які ілюстрували звірства ворога, тощо.

«Церква Святого Мартіна в полі», – додав старий, вказуючи на картину стіні, – хоча я щось не пригадую жодних полів у тих краях».

Звичайно, Вінстон не купив картину. Це було б ще більш нерозумно, ніж купити скляне прес-пап'є, та й забрати її додому він ніяк не міг, навіть якщо вийняти її з рами. Але він затримався ще на кілька хвилин, розмовляючи зі старим, ім'я якого, як він з'ясував, було не Вікс, як свідчив напис на вітрині, а Чаррінгтон. Містер Чаррінгтон був вдівцем шістдесяти трьох років і жив у цьому магазині вже понад тридцять років. Увесь цей час він все збирався змінити ім'я над вітрині, але руки так і не дійшли. Поки вони розмовляли, напівзабута пісенька крутилася у голові Вінстона. «Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони! І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!» Дивно, але коли промовляєш про себе цю пісеньку, виникає ілюзія, що ти дійсно чуєш дзвони, такий собі дзвін колишнього Лондона, який й досі існує, просто він прихований від очей і майже забутий. Вінстону здавалося, що він чув дзвін то однієї, то іншої примарної дзвіниці, хоча, наскільки він пам'ятав, у реальному житті він ніколи не чув церковних дзвонів.

Він попрощався, швидко вийшов з кімнати і спустився по сходах першим, щоб старий не побачив, як він нервово оглядав вулицю, перш ніж вийти з магазину. Він уже вирішив, що через деякий час – скажімо, місяць – ризикне знову прийти сюди. Можливо, це було не набагато небезпечніше, ніж прогулювання посиденьок у Громадському центрі. Найбільшою дурістю, звичайно, було повернутися сюди після купівлі щоденника, не знаючи, чи можна довіряти власнику магазину. Однак…

«Так, – знову подумав він, – я повернуся сюди. Я куплю ще якусь гарну дрібничку, я куплю гравюру Святого Климента Датського, витягну її з рами і принесу додому, заховавши під курткою». А ще Вінстон мав намір вивідати решту пісеньки у містера Чаррінгтона. Божевільна ідея знімати кімнату нагорі на мить знову промайнула в його голові. Можливо, на кілька секунд збудження перетворило його на безтурботного дурня, бо він вийшов на тротуар, навіть не глянувши попередньо по сторонам. Він навіть почав наспівувати собі під ніс:

«Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!

І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!»

Раптово його серце завмерло, а живіт скрутило у болісному спазмі. Фігура в синьому комбінезоні йшла по тротуару, метрах у десяти. Це була темноволоса дівчина з Відділу Художньої літератури. Хоч і було досить темно, але впізнати її було нескладно. Вона подивилася йому прямо в очі і швидко пішла далі, зробивши вигляд, ніби не впізнала його.

На кілька секунд Вінстон стояв як укопаний і не міг поворухнутися. Потім він повернув праворуч і, прискорившись, пішов геть, навіть не помічаючи, що йде не в тому напрямку. У будь-якому разі, на одне питання він чітко знав відповідь. Більше у нього не було сумнівів, що чорнява дівчина шпигувала за ним. Вона, мабуть, стежила за ним аж до самого магазину, тому що малоймовірно, щоб вона випадково проходила у той самий вечір по тому самому темному провулку, який до того ж знаходиться досить далеко від кварталів, де жили члени Партії. Надто вже великий збіг. Вже навіть не мало значення, чи дійсно вона була агентом Поліції думок або шпигувала за ним просто з міркувань ідеологічного ентузіазму. Того, що вона застукала його тут, вже було достатньо. Можливо, вона ще й бачила, як він заходив до пабу.

Йти було нелегко. Шматок скла в його кишені при кожному кроці бився об стегно, і він майже готовий був витягти його і викинути. Але ще гіршим був біль у животі. В якусь мить йому здалося, що він помре, якщо найближчим часом не потрапить до вбиральні. Але в цьому кварталі не було громадських туалетів. Проте трохи згодом спазм пройшов, залишивши після себе тупий біль.

Вулиця вела у глухий кут. Вінстон зупинився, постояв кілька секунд, нервово обмірковуючи, що йому робити, потім повернувся і пішов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дівчиною вони розминулися хвилини три назад і що він, ймовірно, зможе її наздогнати. Він може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному місці, а потім розбити їй череп каменем. Шматок скла в його кишені досить важкий і підійде для цього завдання. Однак, Вінстон одразу відмовився від цієї ідеї, бо навіть думка про найменше фізичне зусилля була нестерпною. Він не міг бігти, не міг нанести удар. Крім того, вона була молодою та міцною, і напевно буде захищатися і відбиватися. У його голові промайнула ще одна ідея – швидко дістатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собі часткове алібі на вечір. Але це теж було неможливо. Смертельна втома скувала все його тіло. Все, що він хотів, це скоріше повернутися додому, а потім сісти і просто мовчати.

Коли він повернувся до квартири, було двадцять два нуль-нуль. У двадцять три тридцять у всьому будинку вимикали світло. Він пішов на кухню і проковтнув майже повну чашку джина «Перемога». Потім він підійшов до столу в ніші, сіл і вийняв щоденник з шухляди. Але відкрити його він наважився не відразу. З телеекрану пронизливий жіночий голос співав патріотичну пісню. Вінстон сидів, дивлячись на мармурову обкладинку записника, і безуспішно намагався заглушити голос у своїй голові.

Вони прийдуть за тобою вночі, вони завжди приходять вночі. Розумніше було б вбити себе до того, як тебе зловлять. Безсумнівно, деякі люди так і робили. Багато зникнень насправді були самогубствами. Але потрібно мати неймовірну мужність, щоб накласти на себе руки у світі, де дістати вогнепальну зброю або будь-яку надійну та швидкодійну отруту було абсолютно неможливо. Він з деякою цікавістю почав обмірковувати біологічну марність болю і страху, зрадливість людського тіла, яке завжди ціпеніє саме у той момент, коли потрібно діяти. Він міг би змусити замовкнути темноволосу дівчину, якби діяв досить швидко, але саме у цей небезпечний і відповідальний момент він повністю втратив здатність щось робити. Йому спало на думку, що в моменти кризи людина ніколи не бореться проти зовнішнього ворога, а завжди проти власного тіла. Навіть зараз, незважаючи на джин, тупий біль у животі не давав йому мислити логічно. Він розумів, що саме так все і відбувається у всіх героїчних або трагічних ситуаціях. На полі бою, у камері тортур або на потопаючому кораблі те, за що ви боролися просто забувається, бо на перший план виходять лише фізичні відчуття. Ваше тіло наче роздувається, поки не заповнює весь ваш всесвіт, і ви вже нічого крім нього не бачите. Та й навіть якщо вас не паралізує страх або крик болю, життя все одно зводиться до постійної боротьби з голодом, холодом, безсонням, печією або хворим зубом.

Він відкрив щоденник. Було важливо щось записати. Жінка на телеекрані почала співати нову пісню. Її голос, здавалося, застряг у його мозку, як уламок скла. Він спробував щось написати для О'Брайана (чи для кого б він там не писав цей щоденник), але замість цього почав думати про речі, які трапляться з ним після того, як Поліція Думок схопить його. Неважливо, одразу тебе вб'ють чи ні. Головне, що ти знав, що тебе вб'ють. Але перед смертю (ніхто не говорив про такі речі, але всі знали про них) була рутинна процедура зізнання у злочинах, яку кожному потрібно було пройти: плазування і благання про пощаду, тріск зламаних кісток, вибиті зуби, розбита голова і вирване волосся.

Навіщо взагалі терпіти все це, якщо кінець завжди однаковий? Чому не можна просто відразу скоротити життя на кілька днів або тижнів? Нікому ніколи не вдавалося уникнути викриття і зізнання у злочинах. Якщо ти хоч раз піддався спокусі та допустив у своїй свідомості думкозлочин, ти міг бути абсолютно впевнений, що через деякий час ти помреш. Тоді для чого весь цей майбутній жах, якщо він нічого не змінить?

Вінстон знову спробував уявити перед собою О'Брайана. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав йому той уві сні. Він знав, що це означає, або думав, що знав. Місце, де немає темряви, було майбутнім, яке йому не судилося побачити, але частиною якого, завдяки своєму знанню, він міг стати. Голос з телеекрану гудів у вухах і заважав думати. Вінстон взяв до рота сигарету. Половина тютюну одразу випала йому на язик, бридкий гіркий пил, який прилип до язика і виплюнути його було дуже складно. Перед очима з'явилося обличчя Старшого Брата, витіснивши образ О'Брайана. Як і кілька днів тому, він вийняв з кишені монету і подивився на неї. Обличчя дивилося на нього важким, спокійним, зверхнім поглядом: цікаво, яка усмішка ховалася під цими темними вусами? Слова зазвучали в його голові, як свинцевий дзвін:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА.

Частина друга

Частина друга

Розділ 1

Була середина ранку, Вінстон вийшов з кабінки і пішов до вбиральні.

Самотня фігура наближалася до нього з іншого кінця довгого яскраво освітленого коридору. Це була темноволоса дівчина. Минуло чотири дні з того вечора, коли він зіткнувся з нею біля крамниці містера Чаррінгтона. Коли вона підійшла ближче, він побачив, що її права рука була перев'язана. Він не помітив це одразу, тому що пов'язка була того ж кольору, що й її комбінезон. Ймовірно, вона пошкодила руку, коли налаштовувала один з тих великих калейдоскопів, на яких генерувалися сюжетні заготовки для романів. Це була звичайна травма у Відділі Художньої літератури.

Вони були приблизно в чотирьох метрах один від одного, коли дівчина спіткнулася і впала. У неї вирвався крик болю. Мабуть, вона впала прямісінько на пошкоджену руку. Вінстон зупинився. Дівчина спробувала встати. Її обличчя було дуже білим, тому губи здавалися якимись неприродньо червоними. Вона дивилася Вінстону прямо в очі, а обличчя її швидше виражало страх, аніж біль.

У Вінстона виникло якесь дивне відчуття. Перед ним був ворог, який намагався його вбити, але перед ним також була людська істота, яка страждала від болю і, можливо, від перелому кісток. Він інстинктивно кинувся вперед, щоб допомогти їй. У той момент, коли він побачив, як вона впала на перев'язану руку, він немов сам відчув цей біль.

«Ви забилися?» – запитав він.

«Нічого страшного. Це все рука. Через хвилину все пройде».

Вона говорила так, ніби її серце виривалося з грудей. Вона зблідла.

«Ви нічого не зламали?»

«Ні, зі мною все гаразд. На мить було боляче, але вже все минулося».

Вона простягла йому вільну руку, і він допоміг їй встати. На її обличчі знову з'явився рум'янець і виглядала вона вже набагато краще.

«Зі мною все гаразд», – коротко повторила вона. «Я просто трохи вдарилася зап'ястям. Дякую, товаришу!»

І з цими словами вона пішла далі так швидко, ніби нічого і не трапилося. Весь інцидент тривав не більше, ніж півхвилини. Не дозволяти почуттям проявлятися на обличчі було звичкою, яка переросла в інстинкт, і коли все сталося, вони стояли прямо перед телеекраном, і вони це чудово розуміли. Проте було дуже важко не видати здивування, бо за ті дві або три секунди, поки він допомагав їй піднятися, дівчина встигла щось сунути йому в руку. Не було сумнівів, що вона зробила це навмисно. Це було щось маленьке і пласке. Проходячи через двері туалету, він переклав це до кишені і намацав кінчиками пальців. Це був клаптик паперу, складений у квадрат.

Поки він стояв біля пісуара, йому вдалося, доклавши трохи зусиль, розгорнути папірець. Очевидно, там має бути якесь повідомлення. На мить йому захотілося зайти в одну з туалетних кабінок і відразу ж його прочитати. Але це було б кричущою дурістю, він це добре розумів. У Міністерстві не було місця, де можна було б усамітнитися, телеекрани були всюди і стежили за тобою.

Він повернувся на своє робоче місце, сів, недбало кинув клаптик паперу серед інших паперів на столі, одягнув окуляри і підсунув до себе диктограф. «П'ять хвилин, – сказав він собі, – мінімум п'ять хвилин!» Йому здавалося, що серце його билося занадто голосно. На щастя, робота, над якою він працював, була простою рутиною, виправленням довгого списку цифр, що не вимагало особливої пильності та уваги.

Що б не було написано у тій записці, це повинно мати якесь політичне значення. У нього було дві версії того, що відбувається. Перша, яка здавалася йому набагато більш імовірною, полягала у тому, що дівчина була агентом Поліції Думок, чого він і боявся. Він не знав, чому Поліція Думок раптом вирішила доставляти свої повідомлення таким чином, але, можливо, у них були свої причини. Те, що було написано на папірці, могло бути погрозою, викликом, наказом здійснити самогубство або якоюсь хитрою пасткою. Але була інша, більш дика версія. Вінстон намагався не думати про неї, але не виходило. А що як повідомлення було зовсім не від Поліції Думок, а від якоїсь підпільної організації. Можливо, Братство все-таки існує! Можливо, темноволоса дівчина була учасником цього руху! Без сумніву, ця ідея була абсурдною, але саме вона спала йому на думку в той самий момент, коли він відчув клаптик паперу у своїй руці. Лише через кілька хвилин йому спало на думку інше, більш вірогідне пояснення. І навіть зараз, хоча його розум підказував йому, що це послання, ймовірно, означало смерть, він вірив у неймовірне, серце його билося і в ньому зростала безпідставна надія. Він насилу стримував тремтіння у голосі, коли бурмотів свої цифри у мікрофон.

Виконану роботу він запхав у пневматичну трубку. Минуло вісім хвилин. Він поправив окуляри на носі, зітхнув і підсунув до себе наступну партію роботи з клаптиком паперу, які лежав поверх робочих паперів. Він розгладив листок. Великим, трохи дитячим, почерком на ньому було написано:

«Я кохаю тебе».

Впродовж декількох секунд він був настільки приголомшений, що навіть забув кинути небезпечну записку в дірку пам'яті. Хоча він дуже добре розумів ризик, якщо він покаже якусь надмірну зацікавленність, але він не міг втриматися і прочитав ще раз, просто щоб переконатися, що у записці було написано саме те, що йому привиділось.

Вінстон ледве досидів до обіду, здавалося, що час просто зупинився, працювати було дуже важко. І справа була навіть не стільки в необхідності зосередитися на виконанні дрібних завдань, які одне за одним вистрибували на його стіл з пневмопошти, скільки у тому, щоб приховати своє хвилювання від телеекранів. Йому здавалося, що в його животі палає вогонь. Обід у задушливій, переповненій людьми, гучній їдальні був справжньою мукою. Він сподівався ненадовго побути на самоті під час обідньої перерви, але, на жаль, телепень Парсонс плюхнувся поруч з ним, стабільно заповнюючи весь простір навколо себе різким запахом поту. Парсонс знову взявся торохтіти про підготовку до Тижня ненависті. Він з особливим ентузіазмом розповідав про двометрову модель голови Старшого Брата з пап'є-маше, яку зробив для святкувань Загін юних розвідників, у лавах якого була і його дочка. Дратувало те, що у гуркоті голосів Вінстон ледве чув, що говорив Парсонс, тому постійно доводилось просити його повторити. Тільки один раз він мигцем побачив темноволосу дівчину, вона сиділа за столом з двома іншими дівчатами у дальньому кінці зали. Схоже, вона його не помітила, і він більше не дивився в тому напрямку.

Залишок дня пройшов більш-менш стерпно. Відразу після обіду на Вінстона чекала кропітка та складна робота, на яку потрібно було виділити кілька годин, тому все інше довелося відкласти в сторону. Вона полягала у «виправленні» ряду виробничих звітів дворічної давності таким чином, щоб дискредитувати провідного члена Внутрішньої Партії, який тепер перебував у немилості. Такі завдання Вінстону вдавалися особливо добре. Йому вдалося зосередитися на роботі, тому на наступні дві години він повністю викинув з голови темноволосу дівчину. Потім до нього повернувся спогад про її обличчя, а з ним і несамовите бажання побути на самоті. Поки він не залишиться дійсно сам, щоб спокійно все обміркувати, годі було і думати, як йому бути, враховуючи новий поворот подій. Сьогодні ввечері він обов'язково має з'явитися у Громадському центрі. Він проковтнув ще одну несмачну порцію м'яса в їдальні, та поспішив до Центру, де взяв участь в урочистому та ідіотському засіданні дискусійного клубу, зіграв дві партії у настільний теніс, хильнув кілька склянок джину і півгодини висидів на лекції під назвою «АНГСОЦ у шахах». Він просто вмирав від нудьги, але цього разу у нього не було бажання прогулювати вечір у Центрі. Як тільки він згадував ту заповітну фразу – «Я кохаю тебе» – в ньому спалахувало бажання залишатися в живих якомога довше, тому ризикувати життям через таку дрібницю як вечір у Центрі він більше не хотів. Тільки о двадцять третій нуль-нуль, коли він був удома і лежав у ліжку, а темрява ховала його від всюдисущого телеекрану, поки він мовчав, він міг спокійно подумати.

Це була реальна проблема, яку потрібно було вирішити – треба було знайти спосіб зв'язатися з темноволосою дівчиною і домовитися з нею про зустріч. Він остаточно відмовився від версії, що вона хоче влаштувати йому якусь пастку. Він знав, що це не так, бо вона явно хвилювалася, коли давала йому записку. Було очевидно, що вона була до смерті налякана. Ігнорувати її освідчення він теж не збирався. Всього п'ять ночей тому він думав про те, щоб розбити їй череп каменюкою, але це було вже не важливо. Він подумав про її оголене молоде тіло так, як бачив його уві сні. Раніше він вважав її такою ж дурепою, як і всі інші партійні жінки, з головою, набитою брехнею і ненавистю, зі шматком льоду замість серця. Його охопила паніка при думці, що він може втратити її, втратити це білосніжне тендітне дівоче тіло! Найбільше він боявся того, що вона просто передумає, якщо він не зв'яжеться з нею якнайшвидше. Але організувати таку зустріч було чисто фізично складно. Це було наче намагатися робити хід у шахах, коли тобі вже поставили мат. Куди не повернись, телеекран стежить за тобою. Насправді, всі можливі способи спілкування з нею спали йому на думку протягом п'яти хвилин після прочитання записки, але тепер, коли у нього був час подумати, він ретельно обмірковував кожний з них, немов розкладаючи на столі набір інструментів.

Очевидно, що зустріч, подібна до тієї, яка відбулася сьогодні вранці, не могла повторитися. Якби дівчина працювала у Відділі Документації, як і Вінстон, все могло б бути доволі легко, але він мав дуже примарне уявлення, де саме у будівлі знаходиться Відділ Художньої літератури, та й, власне, у нього не було ніякого приводу для його відвідування. Якби він знав, де вона живе і коли йде з роботи, він міг би зустріти її де-небудь по дорозі додому. Намагатися простежити за нею до самого будинку було небезпечно, тому що це означало б підкараулити її біля виходу з Міністерства, а тинятися під вікнами Міністерства без видимої причини теж був не варіант, адже це обов'язково приверне увагу та викличе підозру. Відправити листа він поштою він теж не мін. Всі листи відкривалися та перевірялися – такий був порядок. Та й, власне, мало хто нині писав листи. Для повідомлень, які іноді доводилося відправляти, були спеціальні листівки з довгими списками фраз, і ви просто викреслювали непотрібні. У будь-якому випадку він не знав навіть імені дівчини, не кажучи вже про її адресу. Врешті-решт він вирішив, що найбезпечнішим місцем була їдальня. Якби йому вдалося опинитися з нею вдвох за столиком десь посередині зали, не дуже близько до телеекранів, і при достатньому гулі голосів навколо, і якби ці умови тривали, скажімо, тридцять секунд, вони б змогли перекинутись парою слів.

Наступний тиждень був схожий на неспокійний сон. Наступного дня дівчина прийшла в їдальню тільки тоді, коли Вінстону вже потрібно було йти, бо пролунав свисток, який закликав повертатися до роботи. Він припустив, що її могли перевести на більш пізню зміну. Вони пройшли повз один одного, навіть не глянувши. Ще через день вона була у їдальні в звичайний час, але з трьома іншими дівчатами і сиділи вони прямо під телеекраном. Потім три довгих дні вона взагалі не з'являлася. Його розум і тіло були немов відкрита рана, він був на межі зриву, кожен рух, кожен звук, кожен контакт, кожне слово, яке він повинен був сказати або почути, були агонією. Навіть уві сні його переслідував її образ. У ті дні він не торкався щоденника. Його порятунком стала його робота, де йому іноді вдавалося забутися хоча б хвилин на десять. Він уявлення не мав, що з нею сталося. І дізнатися про це він ніяк не міг. Вона могла випаруватися, вона могла покінчити життя самогубством, її могли перекинути на інший кінець Океанії або, ще гірше і ймовірніше, вона могла просто передумати і вирішила уникати його.

На четвертий день вона нарешті з'явилася. Руку вже не підтримувала пов'язка, але зап'ястя все ще було обмотане еластичним бинтом. Вінстон відчув таке полегшення, що не зміг втриматися і кілька секунд дивився прямо на неї. Наступного дня йому майже вдалося з нею поговорити. Коли він увійшов до їдальні, вона сиділа за столом далеко від стіни і була одна. Було ще рано, і людей у їдальні було небагато. Черга повільно просувалася вперед, і ось коли Вінстон був уже майже біля самого прилавка, черга зупинилась, бо хтось попереду скаржився та обурювався, що не отримав свою таблетку сахарину. Чорнява дівчина все ще сиділа одна, коли Вінстон зі своєю тацею попрямував до її столу. Він недбало підійшов до неї, його очі шукали місце за якимось столиком за нею. Вона була приблизно в трьох метрах від нього. Він подумав, що ще кілька секунд вичікування цілком вистачить. Раптом голос позаду нього гукнув: «Сміт!». Він зробив вигляд, що не чує. «Сміт!» – повторив голос голосніше. Це було марно. Він озирнувся. Світловолосий молодик з дурнуватим обличчям на ім'я Вілшер, якого Вінстон майже не знав, з посмішкою махав йому рукою, показуючи, що за його столиком є вільне місце. Відмовитися від його запрошення було б небезпечно. Після того, як його впізнали і покликали, він не міг просто проігнорувати запрошення і піти сісти за стіл до темноволосої дівчини, бо це привернуло б непотрібну увагу. Він підсів до Вілшера з доброзичливою посмішкою. На мить Вінстон уявив, як рубає сокирою йому межи очі. Через кілька хвилин за стіл темноволосої дівчини підсіли інші жінки.