Цитаты из книги «В дороге», страница 57
Ну, вот я и в Колорадо! – торжествующе думал я. Черт! черт! черт! Получается!
В воздухе Норт-Платта я ощутил что-то иное – я не знал, что именно. Минут через пять понял. Мы вернулись к грузовику и рванули дальше. Быстро стемнело. Мы все вкиряли по чуть-чуть, тут я взглянул окрест и увидел, как цветущие поля реки Платт начали исчезать, а вместо них, настолько, что конца не видать, возникали долгие плоские пустоши – песок да полынь. Я поразился.
И снова во мгновение ока я сидел на верхотуре в другой здоровенной кабине, нацеливаясь ехать сквозь ночь еще сотни миль – как же счастлив я был! Новый водила оказался таким же чокнутым, как и первый, орал он столько же, и мне оставалось лишь откинуться назад и катить себе дальше.
И здесь первый раз в жизни увидел я свою любимую реку Миссиссиппи, пересохшую, в летней дымке, с низкой водой, с этим зловонным запашищем голого тела самой Америки, которое она омывает.
Мы устроили прощальный обед из сосисок с бобами в «Рикере» на Седьмой Авеню, а потом Дин сел в автобус и с ревом отчалил в ночь. Вот и уехал наш крикун. Я пообещал себе отправиться туда же, когда весна зацветет по-настоящему, а земля раскроется.
Да, и я хотел ближе узнать Дина не просто потому, что был писателем и нуждался в свежих впечатлениях, и не просто потому, что вся моя жизнь, вертевшаяся вокруг студгородка, достигла какого-то завершения цикла и сошла на нет, но потому, что непонятным образом, несмотря на несходство наших характеров, он напоминал мне какого-то давно потерянного братишку.
...я всегда путаюсь и зависаю на бегу от одной падающей звезды к другой - и, в конце концов, сам падаю вниз. Такова ночь, и вот что она с тобою делает. Мне нечего было никому предлагать, кроме собственного смятения.
І ми без вагань поїхали на той сумний концерт, очі б мої його не бачили, і я весь час думав про Діна, про те, як він знову сідає в поїзд і їде три тисячі миль по цій жахливій землі, не знаючи, навіщо взагалі приїжджав, окрім того, щоб побачитися зі мною.
Тому в Америці, коли заходить сонце, а я сиджу на старому, поламаному річковому пірсі та дивлюся на довгі, довгі небеса над Нью-Джерсі, я відчуваю всю цю грубу землю, що котиться одним неймовірно величезним горбом до Західного Узбережжя, і всю ту дорогу, що відводить туди всіх людей, які бачать сни в її неймовірній величності, та знаю, що в Айові тепер, мабуть, плаче дітвора, у тій землі, де дітям дозволяють плакати, і сьогодні вночі на небі висиплять зорі, і хіба ви не знали, що Господь Бог — це плюшеве ведмежа Віні-Пух? Вечірня зірка, напевно, вже хилиться донизу і ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, які от-от чекають приходу цілковитої ночі, що благословляє землю, затемняє всі річки, вінчає вершини й обгортає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що зі всіма трапиться, якщо не брати до уваги забутого ганчір’я старості, я думаю про Діна Моріарті, я навіть думаю про Старого Діна Моріарті, про батька, якого ми так ніколи і не знайшли, я думаю про Діна Моріарті.
Сейчас ей больше ничего не оставалось, как в мыслях возвращаться все к тому же и злиться
я знал голубых по всей стране. Это, наверное, просто одиночество Сан-Франциско
