Читать книгу: «Ключі Марії», страница 8

Розділ 21

Київ, жовтень 2019. Бісмаркові забаглося до Греції

Увечері вони зустрілися з Адіком у «Книгаріумі» на Липинського. Відносно новий заклад ще не користувався популярністю, і тому тут можна було посидіти спокійно і поговорити, не підвищуючи голос, щоб перекричати музику або відвідувачів за сусіднім столиком.

Адіка напружив незвично самовпевнений Олегів тон, яким той почав розповідати новини. Це не була звична «доповідь», яку можна було б іронічно коментувати. Олег говорив повільно, задумливо, іноді замовкав на пів хвилини, і тоді Адік не міг зрозуміти: чи підшукує Олег потрібне слово, чи, навпаки, вирішує, що казати, а що не казати.

Перші хвилин п’ятнадцять під чарочку маловідомого французького коньяку – іншого тут не було – Бісмарк ділився враженнями про Клейнода.

– Його батько, напевно, був дуже чесним, – пояснював він Адікові і собі бідність господаря. – Все, що викопував, віддавав начальству. Нічого собі не залишав. Тому й син нічого, крім житлоплощі, не успадкував. І напевно тому Польський допомагав Клейноду-старшому. Зі співчуття. Почувався винним перед цим дурником, який нічого під кінець життя не назбирав, а потім ще й на рак захворів. А що таке рак, коли у тебе немає грошей на лікарів і ліки?

– Можна подумати, рак лікується грошима, – нарешті Адік знайшов момент для іронії.

– Грошей у них ніколи не було. Польський допомагав тільки ліками. Він їм посилав порошок.

– Який порошок? – насторожився Адік.

– Ну, я повільно до цього підходжу, – Олег витримав паузу і продовжив з хитрою посмішкою на обличчі. – Спочатку я думав, що це ліки. Але син розповів, що порошок, точніше дрібний білий пісочок з кристаликами, він отримував у поштових конвертах у папірці, складеному фантиком. А той був захованим всередині листа, тільки листів Польський Клейноду-старшому ніколи не писав, аркуші завжди були чистими…

– І? – Адік став підганяти оповідача, бо він уже допив свій чай, алкоголю йому сьогодні не хотілося.

– І ось я думаю, що це були не ліки, а дещо інше. Тому, що за словами сина, порошок допомагав йому і від раку, і від гіпертонії і давав йому стільки енергії, що хворий міг усю ніч бродити Подолом. Думаю, це були «колеса»! Наркотик!

– Он як? – Адік здивувався, і очі його блиснули цікавістю.

– Тобто Польський, я думаю, розбагатів не на захованих від археологічного начальства знахідках, а на наркотиках!

– Ні, – Адік махнув рукою. – Людина, яка прожила стільки років у Союзі і зробила там кар’єру, візьметься за наркотики? Не вірю! Найпевніше, йому вдалося викопати і переправити до Греції купу золота. Звідси і гроші, і можливість добути «колеса» для смертельно хворого товариша.

– Є тільки один варіант дізнатися правду, – хитро сказав Бісмарк.

– Ну і який же?

– Запитати у старого.

– У якого? Ти що, все ще думаєш, що він живий?

– Ну ти ж сам щойно сказав, що він міг заховати золоті знахідки і переправити їх до Греції? А крім того…

З виглядом переможця Олег дістав із куртки прозорий файлик, а з нього витяг поштовий конверт і простягнув його Адікові.

– Ось, Клейнод знайшов на моє прохання один з конвертів, у яких пересилалися ліки. – Бачиш? Грецька марка зі штемпелем, адреса одержувача з прізвищем та прізвище відправника. Правда, без адреси, але це ж не проблема…

– Це конверт, у якому надсилався порошок? – Адік розсунув боки конверта і уважно заглянув всередину. – Таж тут могли залишитися сліди, за якими не важко і визначити, що там було?

– Небезпечно! – похитав головою Бісмарк. – Покажеш фахівцям, а вони тебе здадуть з бебехами! А потім ти їх до мене приведеш! І ми так нічого й не дізнаємося!

І тут Олег завмер, а погляд його немов розвернувся всередину самого себе. Наче він хотів роздивитись власні думки.

– Зачекай, а що ми хочемо дізнатися? – трохи роздратовано і пригнічено запитав він після хвилинного мовчання і втупився Адікові в очі. – Для чого ти мене до цих археологів підсилаєш? Що ти хочеш знайти? Може, тебе цікавлять зовсім не золоті штучки з-під Софійського собору? Може, якраз там ці археологи ховали наркотики? А розкопками вони просто прикривали свої темні справи?

Адік відобразив на обличчі водночас і шалене здивування і святу простоту.

– Ти не розумієш! Я ж тобі дав список людей, які копали на тому ж місці, що і ти, і не доповідали про результати археологічній науковій спільноті. Якщо ми дізнаємося, чому це відбувалося, тоді все й зрозуміємо, тоді і вийдемо на безцінні речі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки вони коштують! Будь-яка золота дрібничка того часу тягне, як мінімум, на десять-двадцять тисяч баксів!

В Адіковому голосі прозвучала дзвінка жадібність, і Олег машинально роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслухав.

Бородатий бармен стояв у кутку за стійкою. Його вуха були затулені великими дорогими навушниками. Більше поруч нікого не було.

У щиру жадібність Адіка Бісмаркові вірилося легко. Як і взагалі в щирість будь-якої людської вади.

– У музеях з цієї могили нічого немає. Це точно! – Адік перейшов на шепіт. – Я відчуваю, що ми наблизилися до таємниці тисячоліття. Я тобі ще дещо покажу, щоб ти мені повірив.

Він поліз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бісмарка, на ній лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що і на сиґнеті.

– Це та грудка, яку я тобі передав? – здогадався Бісмарк. Адік кивнув. – Для коньяку замала, – видихнув Олег. Настрій у нього зіпсувався.

– У той час коньяку ще не було. Це посудина для магічного еліксиру на випадок смерті або поранення. Але еліксири – це фігня. Головне, подивися, яке золото і яка тонка робота!

– Ти не віриш у магію? – на Олегових губах заграла в’їдлива посмішка.

– Достатньо того, що вони вірили, – спокійно відповів Адік. – Якщо вони вірили – отже, їм усі ці еліксири допомагали. Ми ось ні в що не віримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навіть в аспірин не вірю. І знаєш, зовсім немає сенсу його приймати. Не допомагає!

– Але ж порошок від Польського Клейноду-старшому допомагав! – не погодився Олег. – Є ж еліксири дієві!

Адік знизав плечима.

– Хотів би я спробувати цей порошок, – посміхнувся він. – Якось воно не складається: археологія з наркобізнесом. – Він похитав головою. – Щось тут не так.

– То давай я полечу до Греції до Польського і поставлю йому кілька запитань? Острів я вже вирахував.

Адік задумався. Він мовчав хвилини дві-три.

– І скільки це буде коштувати? – запитав він з одеською інтонацією.

– Ну, тисячу євро має вистачити, – припустив Олег.

– За цю штуку я міг учора отримати тисяч десять, – Адік опустив погляд на фляжечку в своїй долоні. – Стільки мені відразу запропонували, як тільки я її показав. Але я б не хотів продешевити. Якщо відразу давали десять тисяч, то вона може коштувати і тридцять, і навіть п’ятдесят. Є люди, які збирають усе, пов’язане з тамплієрами і госпітальєрами, та платять страшні гроші. Ось коли продам за нормальну ціну, тоді, може, і дам тобі на Грецію.

– Тоді продай щось менш цінне! – запропонував Олег.

– Я подумаю, – пообіцяв Адік.

Обіцянка Адіка в комплекті з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.

Греція стала трохи ближчою.

– Як там твоя амазонка? – запитав раптом Адік, перейшовши на грайливий тон.

– Не знаю, останні дві ночі не приходила.

– Ні хріна собі! – награно здивувався Адік. – І ти не хвилюєшся?

– А чого мені хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона іноді ночує, іноді не ночує. У неї своє життя.

– Пойняв! – Адік перейшов на суржик і кивнув. – Вибач, більше зазіхати на твоє мінне поле не буду. У мене є своє.

Повернувшись додому, Бісмарк у всіх кімнатах увімкнув світло, ніби боявся, що не побачить Ріну, яка десь тут могла сховатися. Проте її не було. Влаштувавшись на кухні, він відчув, що його дійсно турбує її відсутність. Врешті набрав номер дівчини. Після трьох довгих гудків у вуха увірвався чоловічий голос: «Так, слухаю!»

– Брат Коля? – обережно запитав Олег.

– Більше ніколи не телефонуйте за цим номером, – сухо промовив той самий голос. – Телефон я знайшов на вулиці! Тепер він мій!

– А на якій вулиці ви його знайшли? – поцікавився Бісмарк.

– Та яка різниця, – обурився співрозмовник і вимкнувся.

Розділ 22

Львів, травень 1941. Незнайомка змушує професора схопити револьвер

Куриласа зацікавила одна деталь. Лицар Ольгерд писав, що прихопив собі замок з храму Гробу Господнього, хоч і без ключа.

– Але ж дивна забаганка! – дивувався Курилас. – Навіщо йому замок від брами з далекого Єрусалима? Та й без ключа…

Коли ж лицарі прибули до Рима і зупинилися в заїжджому дворі, то забажав з ними побачитися Папа. Він прийняв їх у своїх палатах. Була з ними також і та дівчина, перебрана за хлопця. Лицарі вручили Папі подарунки – різьблені золоті сарацинські келихи й таці, сушені дактилі й пальмове вино.

«Папа подякував, наблизився до нас і простягнув руку, ми всі по черзі поцілували його перстень, але Марія тільки вдала, що цілує. Збоку це ніхто, окрім мене, не помітив, але також помітив Папа і подивився на неї здивовано, а вона голову схилила і намагалася на нього не дивитися. Та Папі це не сподобалося, він узяв її за підборіддя і поглянув у її очі. Але вона заплющилась.

– Що за дивний хлопчисько! – обурився він.

Тоді князь поквапився залагодити прикру пригоду.

– То мій джура, він Ваше преосвященство обожнює, а тому дуже хвилюється. Його всього трусило, коли ми йшли до вас. Для нього це пам’ять на все життя. Вибачте йому.

– Гаразд, – кивнув Папа і промовив: – Ви з дороги. Вас поведуть зараз покупатися, а опісля нагодують.

Він дав знак котромусь із кардиналів, і нас повели сходами в нижню частину палацу. Та вів не лише кардинал, а й кілька озброєних вояків. Ми ж зброю залишили за дверима. Я бачив, що Марія відчутно схвилювалася. Це скидалося на пастку, з якої викрутитися, мабуть, буде не просто. Я зиркав то на князя, то на Луку, ачей же вони мусять знайти вихід».

У цю хвилю служниця повідомила, що пана професора хоче бачити студентка.

– Студентка? – здивувався Курилас. – Відколи це студентки мене вдома провідують?

– О, власне! – форкнула служниця. – Та ще й коли пані професорової вдома нема.

– Ну-ну, не плети мені андрони*, – сказав суворо Курилас. – Вона назвалася?

– Ні, прошу пана, – відповіла знічено служниця.

– А Віруня де?

– Прибігала сусідка й повідомила, що дають господарське мило, і вона зайняла чергу, – проторохтіла служниця. – Я сама хотіла бігти, але пані наказали варити вам кулешу.

– Гаразд, клич.

– Зі шкварками чи з бринзою? – запитала служниця в дверях.

– Що? – не второпав Курилас. – З якими шкварками?

– Я про кулешу… – вибачливим тоном промовила служниця.

– А-а… – відмахнувся Курилас. – З бринзою…

Служниця зникла, а за мить до кабінету зайшла висока худа дівчина з досконалими рисами обличчя, здавалося, вона зійшла з портрету Габрієля Росетті. Та й убрана була в довгу картату сукню, яка тісно облягала її стан. Її довге кучеряве волосся темно-каштанової барви опадало на плечі. Вона обдарувала господаря чарівною усмішкою так, мовби зналися вони невідь-скільки літ, чемно привіталася і промовила мелодійним оксамитовим голосом:

– Відразу скажу, що я не ваша студентка. Але маю до вас справу, яка вам видасться дивною.

– Так-так, – нетерпляче перебив її Курилас, якому дуже не подобалося, коли перебивали його наукові дослідження. – Прошу сідати. Але – ближче до справи.

Однак дівчина продовжувала стояти.

– Та, властиво, жодної справи нема, – промовила вона. – Є лише скромне прохання: не квапитися з виконанням завдання, яке ви отримали від НКВС.

При цьому дівчина мило всміхнулася. Курилас скинув окуляри, протер, знову одягнув і запитав:

– Хто ви така? Звідки вам відомо, яке я завдання отримав?

– Я особа зацікавлена. Однак зацікавлена в тому, щоб ви якомога довше зволікали. Інакше вас чекає лихо.

– Лихо? Яке таке лихо? Ви з Кульпаркова* втекли?

Дівчина насупилася.

– Ні. Але туди можете потрапити ви. Совєти навчилися затикати роти ще й таким способом, що оголошують людину божевільною.

– Не маю жодного бажання вислуховувати цю маячню. – Курилас підвівся з крісла. – Не знаю, хто ви й навіщо мене турбуєте. Передайте своїм хазяям, що я науковець, а не аферист. І все, що пообіцяв, виконаю.

– А дарма, – похитала головою дівчина. – Від тієї хвилини, коли передасте їм своє дослідження, ви вже для них станете зайвим. А зайвих людей та ще й таких, які знають надто багато, знищують. Невже ви й справді зацікавлені, щоб червона нечисть запанувала над світом? Невже ви прагнете їм у цьому допомогти?

Курилас уже не мав сумніву, що це провокаторка, яку треба будь-якою ціною спекатися. Чекісти просто вирішили його перевірити й підсунули цю… гм… студентку. Але не на того напали.

– Я – радянська людина! – вигукнув він і помахав дівчині пальцем: – Не пробуйте мене провокувати! Я не збираюся зраджувати свої ідеали!

– Цікаво! – засміялася дівчина. – Які ж то такі ідеали? Невже комуністичні?

– Звичайно! Нас від польського ярма визволила велика червона армія. І я їй за це глибоко вдячний. Тому зроблю для нової влади все, що в моїх силах. А вас попрошу… – він вказав їй на двері, за якими, як здогадувався, підслуховувала служниця.

– Отже, ви відмовляєтеся дослухатися до здорового глузду? – промовила дівчина сухо і підступила ближче, пронизуючи професора холодним поглядом, від якого йому стало на хвилю моторошно, він ледве стримався, щоб не відступити назад.

– Здоровий глузд? – засміявся доволі награно Курилас. – Поки що я не почув нічого здорового. Не збираюся з вами далі дискутувати.

Дівчина зробила ще крок і простягнула руку так, мовби хотіла торкнутися до професорових грудей. Курилас шарпнувся, забіг за стіл і вихопив з шухляди револьвер.

– Негайно покиньте мій кабінет! – скомандував рішучим тоном і націлив на дівчину цівку.

Вона скрушно всміхнулася, але не зрушила з місця. Її погляд все ще пронизував професора, зневолюючи і приковуючи до місця. Не мав уже куди відступати, але й не було певності, що матиме відвагу скористатися револьвером. Ні, не проти такої красуні. Її очі когось йому нагадували, вони були суворі, але разом з тим теплі, щоб не сказати материнські. Але слова, які добувалися з цих дівочих вуст, ніяк не гармоніювали з її виглядом.

– Ви робите велику помилку, пане професоре, – сказала дівчина. – Дуже велику помилку. Та я ще маю час, аби вас зупинити. І не сумнівайтеся: зупиню. Бо, як це не патетично звучить, але від цього залежить доля світу. – Її обличчя по тих словах прояснилося і зробилося таким самим ніжним та лагідним, як і тоді, коли щойно увійшла. – Своїм новим хазяям краще нічого не розповідайте, бо не оберетеся клопоту.

Тут вона рвучко штовхнула перед себе двері, а служниця від удару в чоло звалилася на підлогу і заойкала. Курилас не кинувся її рятувати, бо добре знав цю натуру, яка любила прикидатися, але водночас ще й шпигувати. Цікаво, чи чула вона все від початку?

Та не минуло й години, як озвався полковник і поцікавився, як посувається дослідження, чи все гаразд, чи ніхто не заважає професорові у праці. Курилас відчув у цих запитаннях щось недоговорене, своєрідний затуманений натяк і зважився признатися, що одна студентка вивела його з рівноваги. Тут полковник пожвавився:

– Так, звісно, моя людина веде спостереження за вашим будинком. Винятково з метою вашої безпеки. І мені доповіли, що молода особа зайшла в браму й піднялася до вашого помешкання. Однак з брами не вийшла.

– Принаймні вийшла від мене, – промовив Курилас, витираючи рясний піт з чола.

– Дивно… Видно наші її проґавили. А що їй потрібно було?

Курилас гарячково роздумував, що повинен відповісти. Служниця не могла чути всього, бо з кухні на початках долинав брязкіт посуду. Та, коли тон розмови злетів догори, мабуть, зацікавилася і щось таки чула.

– Ця молода особа намовляла мене кинути роботу, – промовив Курилас якомога байдужим тоном. – Тобто припинити працювати на нову владу. Я відповів, що я радянська людина з переконання, а не з примусу… А потім… потім я вигнав її.

Полковник засміявся:

– Це чудово. Я ніколи не сумнівався у вашій відданості радянській владі. Однак вам треба було під якимсь приводом затримати її і зателефонувати нам. Ну, та нічого. Якщо вона ще коли-небудь зголоситься до вас – дайте нам знати.

– Звичайно… обов’язково…

Слухавка в руці Куриласа була геть мокра від поту.

Розділ 23

Київ, жовтень 2019. Новий замок – найкраще заспокійливе

Косий шпаркий дощ почав лупити по вікнах пізно вночі. Олег прокидався кілька разів, накривався подушкою, рахував овець, тупо дивився в стелю, якої в темряві не бачив, заплющував очі і знову провалювався в сон, але дощ щоразу добував його звідти, витягав на поверхню, як рибалка витягає спійману на гачок рибу. Тому ніч цього разу закінчилася рано, голова боліла, губи зраджували невдоволення життям, а думки шукали підтвердження його безглуздості і безрадісності.

Перше, на що звернув увагу Бісмарк, увімкнувши світло, це відсутність Ріни. Виходить, він уже три ночі поспіль «резервував» половину канапи невідомо для кого! Для привида, який не з’являвся. А значить, спав він, контролюючи свої руки і навіть боячись зігнути ногу в коліні, щоб через це вона не потрапила на другу половину, на «її» суверенну територію.

Згодом дощ за вікном трохи вщух і вже не бив по склу кулями-краплями, а просто шарудів. Тепер можна було б ще раз спробувати заснути, але вже не хотілося. Хотілося на когось визвіритися, або просто вилаятися. Однак тиша стримувала, не дозволяла себе порушувати. А сердитися на Ріну, якої він не бачив три дні і три ночі, мало сенс лише в її присутності. Навіщо її лаяти, нехай навіть і в думках, якщо він не знає, що з нею і де вона? Навпаки, не дивлячись на невиспаний, роздовбаний стан, він дійсно перейнявся раптом її відсутністю, однак його голову, що гуділа, як паротяг, відвідали одна за одною кілька вкрай неприємних думок-припущень. Все погане, що могло з нею статися, його уява вже намалювала. Тепер би переключити увагу на щось інше, на щось менш трагічне і криваве.

Але як перемкнути, якщо разом з Ріною зник другий ключ від його помешкання? Цей ключ, з якого вона, мабуть, зробила копію, щоб передати своєму «янголу-охоронцю», «брату» Колі. Який же янгол-охоронець без ключа. А може, вона зробила кілька копій?

Олегові вуста скривилися ще болючіше. Він глянув убік дверей, які насправді давно вже не захищали його особистий житловий простір, дверей, які могли несподівано відчинитися і впустити в квартиру не тільки Ріну, але й «брата» Колю, а може і ще кого-небудь? Хто гарантує, що Коля сам не зробив копію ключа і не передав її ще комусь? Хто знає, може, у янголів-охоронців є заступники або ті, що виконують їхні обов’язки тимчасово?

Від концентрації поганих думок і передчуттів Олег почув у правій скроні стукіт свого серця. Жилка пульсувала в прискореному ритмі, немов хотіла закачати в мозок крові більше, ніж там могло поміститися. Захотілося заспокоїтися, відволіктися.

– У мене ж є його візитка. – згадав Бісмарк майже радісно.

Знайшов, набрав номер.

– Абонент поза зоною, відправте смс або залиште повідомлення, – сказав байдужий жіночий голос.

Олег несподівано жваво набрав на телефоні смс: «Ріна пропала. Передзвони. Олег». Відправив. На душі полегшало. Всівся на кухні. Тепер він мав заняття – очікував дзвінка або смс-ку від «брата» Колі.

А за вікном світлішало. Починався світанок. Сірий, сирий, осінній.

Здалося, що в коридорі щось грюкнуло. Він вискочив туди. Тиша.

Кинувши на двері недовірливий погляд, повернувся на кухню.

О десятій ранку мокрим асфальтом пройшовся до Гоголівської. У магазині «Замки і сейфи» купив нову серцевину замка. Коли замінив серцевину і замкнувся зсередини, усмішка на губах заграла сама, демонструючи покращення його настрою. Тепер знову ключ є тільки у нього, тепер ніхто без його відома сюди не зайде.

І думки про зниклу Ріну перестали відблискувати чорним трагізмом. Напевно, вона перебралася до «брата» Колі або ще до когось. Почастувала чергового хлопця коньяком і переїхала до нього. Дівиця ще та, з привітом. Натякала на його розпусність, кепкувала з його канапи, а сама ж на ній спала і не скаржилася.

Щось ще раптом невиразне згадалося, пов’язане з нею і з канапою. Якісь її слова, одні з останніх, які Олег чув.

Бісмарк напружився, прокрутив у пам’яті той останній день, коли з нею спілкувався. Точніше – ніч, яка його змусила здригнутися і злякатися, що вона раптом візьме і просто так йому в очі скаже: «Олежику, я чекаю дитину!» Згадався мимовільний доторк до її вологих грудей. А потім – ранок, його вбивчий настрій, очікування найгіршого. Швидкі розлючені кроки вулицею і її кроки поруч, дрібні, поквапливі. Дорога до каварні, яку він особливо й не любив. І розмова. Розмова, що завершилась для нього новим поняттям – «хибне материнство». Чому він так легко їй повірив і заспокоївся? І навіть зрадів обіцяному обіду? Тому, що він лох! Ну або майже лох! Олег вирішив ставлення до себе пом’якшити. Зітхнув.

І тут з пам’яті долинув її голос, який пролунав уже у підвалі каварні, перед тим, як вони вийшли на Велику Житомирську.

«У мене трохи роботи, документи… Вони вдома під канапою. На кілька годин. А потім, якщо хочеш, я обід зготую», – сказала вона, і на цьому вони розійшлися. Так, це були останні її слова.

– Документи під канапою? – повторив пошепки Олег.

Торкнувшись чолом підлоги, він зрозумів, що при такому сірому освітленні нічого під канапою не розгледить. Ввімкнув ліхтарик на мобільнику і знову припав до паркету. Простягнув під канапу руку, схопив за край чорну шкіряну торбинку, потягнув на себе.

Разом з торбинкою вилетіла хмара пилу, і він чхнув. У торбинці лежала товста пластикова папка, щільно заповнена паперами, і картонна коробка, у якій щось стукало зі звуком дерев’яних дитячих кубиків.

З дивною здобиччю він повернувся на кухню. Коробка його зацікавила більше, ніж папка, і він почав з неї. Всередині лежало півтора десятка різних штампів, печаток і «датерів». Олег покрутив у руці один зі штампів, синю пластикову конструкцію з отвором знизу. Якщо її поставити на аркуш паперу і натиснути, на папері віддрукується штамп.

Він знайшов конверт від рахунку за квартиру і приклався до нього штампом.

«ТОВ “Блакитний обрій” Ідентифікаційний код…»

Бісмарк гмукнув. Цікавість почала його покидати. «Чорна бухгалтерія» окремо від Ріни його не цікавила. Але все ж він ляснув поруч з першою печаткою ще одну, потім ще одну і ще одну. Просто так, знічев’я. Невідомі йому назви товариств з обмеженою відповідальністю заповнювали довгий конверт. Залишалося місце ще для однієї печатки, але в коробці лежало їх не менше п’яти, яких він ще не випробував. Олег узяв навмання найменшу, кишенькову. Викрутив її з корпусу, схожого на шайбу, приклався до вільного місця на конверті – і обімлів: «Громадська організація “Інститут-архів”».

З акуратного синього відбитку зі знайомою назвою Олегів погляд перескочив на пластикову папку. Тепер вона здалася йому привабливішою. Якщо там усередині є документи, скріплені цими печатками, то у Бісмарка з’явиться шанс дізнатися трошки більше про загадкову громадську організацію, засновником якої став Клейнод-молодший.

– Ти дійсно лох, тебе обійшли! – знущально раптом прозвучала в мозку несподівана думка.

Бісмарк її відігнав. Струснув головою, підсуваючи до себе папку.

«Якщо кого і обійшли, то це не мене, а Адіка! – подумав він. – Це він – лох. І тому перстень у мене, а не у нього. Хоча золоте руків’я кинджала у нього. І золота фляжечка у нього, – продовжила перепалку інша думка, що виразно стала на бік першої, тої, що обізвала його лохом. – І це він дає тобі вказівки: де копати, кого шукати. Це він тебе вивів на Польського і на Клейнодів. Це ти виконуєш його накази, навіть не розуміючи кінцевої мети.

– Почекай, – зупинив цю нахабну думку Олег. – Ну так, я чогось не розумію, але я, здається, на правильному шляху. Печатки у Ріни в коробці тому, що вона – чорний бухгалтер, і їй все одно, чию чорну бухгалтерію вести. ГО «Інститут-архів» – це якась афера, Клейнода взяли в засновники, бо він старий, самотній і недалекий. Якщо з ним щось трапиться, його ніхто шукати не буде. Так що все це – чистий збіг обставин, нічого більше».

Олег розгорнув папку і знову завмер.

«А може, не збіг?» – подумав він і потер пальцями скроні, відчуваючи, як думкам у голові стає тісно.

І тут дуже вчасно озвався мобільник. На екрані висвітився незнайомий номер. Повагавшись, Олег підніс телефон до вуха.

– Олежику, привіт! – пролунав знайомий тремтячий голос. – Це Клейнод, ви у мене днями були. У мене проблеми. Ви можете приїхати?

– Так, звичайно! – відповів Бісмарк. – Просто зараз?

– Так-так, просто зараз!