Скривджені й нескривдженіТекст

Читать книгу на смартфоне или планшете
Оставьте телефон или Электронную Почту и мы пришлем ссылку на приложение «Читай!»
  1. Перейдите по ссылке на вашем устройстве
  2. Установите приложение «Читай!»
  3. Откройте приложение «Читай!» и введите код:
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

— Ож придивись лишень, царевичу, до тієї чудової дівчини, що нахилилась, щоб зірвати троянду! Певно, вона тобі сподобається, бо кращої од неї й на світі нема.

Царевич подивився та й каже:

— Ота висока та суха, наче драбина, чорна, як циганка, з таким довгелецьким носом, як у чаплі? Ну, знайшов красуню!

Гарун прикусив язика, бо то була його дочка. Він хотів, щоб його дочка стала царицею.

— Ні, мамо, не така краса мені снилась, яка в тих поганеньких дочок пашів! Одна губата, друга кирпата, третя чорна, інша кривобока, — сказав Саіб.

Тоді мати послала накупити в цілому царстві найкращих невольниць, убрала їх в дороге прозоре убрання, поставила їх рядком кругом пишної зали й звеліла Саібові впізнавати ту красу, що манила його в сні чарами. Чудові невольниці сяли красою, як зорі в вечірньому небі, але Саіб не знайшов між ними такої, яка світила в його душі, мов вечірня зоря.

От Саіб і каже матері:

— Поїду я, мамо, по своєму царстві й по чужих краях: і свій народ побачу, і, може, де вгляджу або напитаю таку царівну або князівну, яка мені привиджується у сні, та й привезу вам невістку.

Мати не пустила сина з дому, не пустили його й паші. Тоді він покликав свого вірного товариша, молодого сина одного паші, Мурата, звелів йому набрати усякої харчі та вночі приплисти човном до однієї башти в садку. Мурат потаєнці приплив човном в садок. Саіб тихенько вийшов на берег, сів з Муратом на човен та й попливли вони морем по вольній волі.

Пливли день, пливли другий… та все недалечко од берегів, бачили вони на березі села, але як вони зроду не бачили сіл, то їм здалося, що то якісь могилки або здорові комашині купи.

Ото на третій день припливли вони до скель, розкиданих коло берега. Сонце вже стояло на заході. Вода лисніла проти червоного неба. Тихі хвильки плескалися, ніби лащились до мокрого каміння.

Чують вони, якийсь дивний дівчачий голос співає пісні. Перша пісня була весела, як сміх. Дрібна луна лилася між скелями, неначе сипались та дзвеніли перли, падаючи на скло. Їм вчувалося, що голос ллється з води, з хвилі. Вони оглядались навкруги й ждали, чи не випливе часом де з моря русява русалка, що співає та регочеться в хвилях. То знов їм здавалося, що голос ллється з синього неба. На небі плила, ніби лебідь, рожева хмарка, і ніби з неї лився дивний голос, солодкий, як кохання. Коли це одразу несподівано розляглася пісня поважна та сумна. Саібові та Муратові здалось, що вона ллється з останнього променя сонця, котре розсипалось над морем на небі кругом заходу, ніби горіло й жевріло шпичасте червоно-золоте колесо. Вони повернули човна до берега. Пісня полилася од скелі, котра стояла над берегом. Та жалібна пісня доходила до серця, вимовляла якусь втрату, якийсь смуток та жаль за втеряним щастям.

— Боже, чує моє серце якесь велике нещастя! — промовив сливе нишком Саіб. — Десь я чув цей голос, чув колись… давно-давно, неначе у сні!

Мурат повернув човна до скелі і пристав до берега. Саіб вискочив з човна і вглядів на скелі Паміру, облиту вечірнім світом. Він прийшов до неї, подививсь їй в вічі… Його душа одразу неначе заграла, звеселилась, серце ніби заспівало. Він упізнав ту дівчину, котра йому часто снилась. Йому здалось, що він вже десь бачив ті пишні зоряні очі.

— Чия ти, дівчино? Чи ти князівна, чи царівна? — спитав у неї Саіб.

— Ні, я не царівна і не князівна; я Чонгарева дочка, Паміра. Ось недалечко в садочку і наша хата, — обізвалась Паміра.

— А чи не можна в вас переночувати? — спитав Саіб. — Ми купецькі сини, їздимо оце по селах та скуповуємо пашню.

— Прошу до господи! Я спитаюсь в батька.

Ото пішли вони до Чонгаревої хати. Чонгар та Чонгариха саме тоді сідали за стіл вечеряти. Саіб одчинив двері в сіни і стукнувся лобом об одвірок. Вія не звик нахиляти голову в дверях. Увійшов він у низеньку хатину і ледве не достав головою до стелі.

Стара Чонгариха поставила на стіл миску вареної картоплі та поклала чорний хліб.

Саіб поздоровкався і кинув очима по хатині. Йому здалось, що він увійшов у курник або в хлів.

— А де ж ваші світлиці та кімнати? — спитав він у Чонгаря.

— Та тут же наша світлиця й пекарня, бо другої кімнати у нас нема, — сказав Чонгар. — Просимо подорожніх вечеряти!

Саіб зглянувся з Муратом. Їм обом хотілось їсти, а своя харч уже сливе вийшла. Саіб з Муратом сіли за стіл і поглядали на картоплю в глиняній мисці. Саіб узяв скибку чорного, як земля, хліба, вкусив один невеличкий кусень, жував, жував і не міг проковтнуть, а далі виплював під стіл.

— А мені казали люде, що ви їсте щодня баранину на срібних полумисках! — промовив згодом Саіб.

— То, мабуть, вас, молодих, хтось старий дурив, — сміливо обізвалась Паміра.

— Одже ж ти, дівчино, сказала правду… Чи не можна зварити нам з десяток яєць та засмажить глечик молока? — спитав Саіб у матері, але стара Чонгариха спустила очі додолу і промовила:

— Маємо тільки п’ятеро яєць. Хіба піду та дістану яєць та молока десь на кутку…

Вона обійшла куток і насилу достала десяток яєць. Паміра затопила в печі і зварила яйця.

— А молока немає у вас? — спитав Мурат.

— У нас на все село дві чи три корови, — сказала Паміра.

— А які у вас гроші, чи золоті, чи срібні? — спитав Саіб. — Мені казали люде, що в нас гроші золоті, а у вас срібні.

— Та то якийсь дурисвіт, мабуть, жартував, — промовила Паміра. — Ми і мідних грошей ледве маємо на хліб, а більше того, що ніяких не маємо.

— Мабуть, і справді з нас глузували якісь старі люде, нехтуючи вас, селян, — сказав Саіб. — Ти, дівчино, розумна, розумніша та краща за дочок пашів!

Паміра зирнула на огнисті Саібові очі й неначе впізнала Саіба після довгої розлуки. Вона одразу його покохала, бо не бачила ще такого красеня.

— Ти не купець, ти й не пан. Ти або княжевич, або царевич, — сказала Паміра до Саіба.

— По чім ти, дівчино, мене впізнала? — спитав Саіб.

— По твоїх очах, по твоїх речах, — промовила сміливо Паміра. — Я бачила купців та панів, але ти не такий. Ти, певно, ще не бачив світу, ні людей, бо, мабуть, зріс в золотих палатах, де, мабуть, на тебе і вітер не віяв, і сонце не світило.

Саіб осміхнувся і здивувався, що молода дівчина неначе по книжці читає його життя.

— Ти, дівчино, і справді вгадала: я царевич, — промовив Саіб і ждав, чи не впадуть мертвими од його очей ці прості люде, як за це теревенив йому Гарун-паша. Одначе вони не померли й стояли мовчки. «Вбрехався Гарун-паша! Казав: як побачать мене мужики, то попадають додолу мертвими. А вони стоять живісінькі!» — подумав Саіб.

— Чи ти пак маєш вже жениха? — спитав Саіб у Паміри.

— Та до моєї Паміри люде шлють та шлють старостів, так що й двері в нас ввечері сливе не зачиняються, а вона не хоче та й не хоче йти заміж, — тихо і боязко обізвалась Чонгариха.

— Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? — спитав Саіб.

— Тим, що нікого ще не полюбила, а може, й тим, що тебе ждала, — сміливо сказала дівчина, осміхаючись.

— Та й гостра ж ти, дівчино, на розум! — обізвався Саіб. — Коли ти правду кажеш, то я візьму тебе за жінку. Будеш зо мною царювати і мені правду казать, бо кругом себе я чую тільки неправду та облесливість, їдь зо мною, дівчино! Давно вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні брови, як твої. Якась сила призначила тебе для мене, а мене для тебе; а яка сила, де вона, звідкіль вона, сього я не можу знати. Без тебе і сонце не світитиме для мене…

— Коли ти уподобав так мене, то я поїду з тобою хоч і на край світу, — промовила Паміра, — а як у тебе думка, щоб узять мене тільки за невольницю, то спасибі тобі за таку ласку! Я люблю волю більше, ніж тебе. Моє серце встоює за вольних, за вбогих та за безщасних.

— Та й моє серце до їх горнеться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до пари, — сказав Саіб і витяг з кишені капшук червінців і поклав на стіл.

— Це вам, старі, на гостинець та курочка, що несе золоті яєчка. Поставте собі гарну хату, купіть воли та корови, — сказав Саіб. — Бувайте здорові! Вбирайся ж, Паміро, в дорогу!

Паміра вийняла з скрині одежу, вийняла чарівний вінок з рути, зеленого барвінку та павиного пір’я і завинула його в хусточку. Вона попрощалась з батьком та з матір’ю та й сіла на човен з Саібом. Човен поплив, і Паміра заспівала на прощання з батьком та матір’ю пісню. Голос поліг тугою понад берегами.

Пливуть вони день, пливуть і другий. Третього дня вони доплили до чужого царства, де вже царював арабський емір Карапет.

Над морем піднімались високо в небо дикі, стрімкі, скелисті гори. Одні гострі верхи скель були червоні, неначе тліли, як жар, другі стояли чорні, як обгорілі, інші були фіолетові, а вище од усіх вганялась в небо біла гора, закидана льодом та снігом. В синьому чистому небі верхи скель визначались, ніби намальовані пензлем. А під горами стояв палац з позолоченими банями. Кругом його зеленів старий дивний садок, кругом обсаджений пальмами.

Човен пристав до берега. Саіб сказав Памірі:

— Постережи ж та гляди добре човна, а ми з Муратом забіжимо в гості до царя Карапета та подивимось, як проживає мій сусід. Але як я оце піду до нього в палац, коли в мене нема дорогого убрання?

— Скажи Карапетові, що ти не зумисне приїхав до його, а випадком вступив по дорозі, — сказала Паміра.

Саіб та Мурат попростували до палацу. Між двома зубчастими баштами стояла велика брама; коло брами лежали два приковані ланцюгами леви. Саіб та Мурат пройшли через браму, перейшли садок і увійшли в палац. Саіб сказав служникам, щоб оповістили Карапета, що сусід царевич Саіб, гуляючи човном по морі, завернув до палацу і хоче з ним побачитись. Служники ввели Саіба й Мурата в палату. На золотому троні сидів старий цар Карапет з сивою довгою бородою. На йому блищала вишита золотом мантія, а на голові сяв золотий вінець, обсипаний дорогими діяментами. Саіб поклонився йому і привітався з ним.

 

Старий Карапет гордовито подивився на Саіба з свого трону, бистро окинув оком його просту буденну одежу і не глянув навіть на його товариша. Він схилив голову і щось думав; потім звелів невольникам застелити стіл, попросив гостей на обід, сів і сам поруч з ними, але все насуплював брови і більш мовчав, ніж розмовляв.

Тим часом Карапетова дочка Милексита заглядала з своїх покоїв в залу через віконце з кратками, котре було зроблене високо в стіні, сливе під стелею. Вона була вже немолода, негарна, дуже чорна, ще й горда, як і її батько. Вглядівши палкі Саібові очі, рум’яні щоки та чорні кучері, вона зразу покохала його так, що трохи не вискочила з своїх покоїв та не побігла до царського стола. Стара нянька вхопила її за рукав, вп’ялась руками, мов п’явками, і насилу вдержала її за руку.

Пообідавши з Карапетом, Саіб сказав:

— Вибачай мені, ясний раджо, що я так по-простацькій заїхав до тебе, гуляючи по морю на човні, але смію спитати тебе: чого ти такий сумний та неласкавий до свого сусіди? Може, тебе будлі-чим прогнівав мій батько?

— Та то, Саібе, в мене з твоїми предками давнє ворогування. Двісті год минуло, як прапрадід твого батька воював з моїм прапрапрадідом і одняв од його один город та двоє сіл, забрав сто волів, двісті овечок, три корови, два бугаї та три поросні свині. Це записано в наших старих пергаментах. І я вчора неначе зумисне за це прочитав. Це для мого роду велика гана й приниження. Я не можу бути твоїм щирим приятелем, хоч ти мій сусід…

Саіб прикусив спідню губу, уклонився Карапетові й мовчки вийшов з палацу. Милексита не втерпіла і, заслонивши вид густим серпанком, прожогом вибігла в садок, щоб останній раз глянути на Саіба. Вона дивилась на його з-за кущів троянд, як він ішов між квітками, потім вхопилась за серце і впала на траву. Стара нянька насилу довела її до покоїв.

Саіб сів у човен і поплив коло берегів моря до своєї столиці. Діждавшись ночі, він пристав човном до берега в садку свого батька і повів Паміру до високої башти, котра стояла на скелі над самісіньким берегом серед високих пальм. Він увів її в маленькі, але гарно і чисто прибрані покої в домку, що стояв спостінь з баштою, і звелів їй там зостатись. Мурат покликав одну служницю, Селиму, звелів їй зостатись з Памірою в башті, служити їй і приносить їсти й пити, усякову їжу й вино. Саіб обіцяв одвідувати Паміру, поки він стане царем та й візьме її за жінку.

Саіб з Муратом тихенько вернулись у свої покої та й полягали спати.

Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»