П'ятнадцятирічний капітан

Частина перша

Розділ перший. Шхуна «Пілігрим»

Другого лютого 1873 року топсельна шхуна «Пілігрим» перебувала на 43˚57’ південної широти та 165˚19’ східної довготи від Гринвіча. Це судно водотоннажністю чотириста тон споряджене у Сан-Франциско для полювання на китів в південних водах, належало заможному каліфорнійському судновласнику Джемсу Уелдону; керував судном вже багато років капітан Халл.

Джемс Уелдон щорічно відправляв до північних морів цілу флотилію суден – за Берингову протоку, а також до морів Південної півкулі, острова Тасманії та мису Горн. «Пілігрим», хоча й найменший з усіх суден флотилії, вважався одним з найкращих з-поміж них. Хід в нього був чудовий. Завдяки відмінному, вельми зручному оснащенню він з невеликою за кількістю командою досягав кордону суцільної криги Південної півкулі. Капітан Халл вмів маневрувати, як говорять моряки, серед плавучих крижин, що дрейфують влітку на південь від Нової Зеландії та мису Доброї Надії, тобто набагато нижче північних морів. Щоправда, це лише всього на всього невеликі за розміром айсберги, потріскані та розмиті теплою водою, більша частина яких тане у водах Атлантичного або Тихого океанів.

На «Пілігримі» під керівництвом капітана Халла, чудового моряка та одного з найкращих гарпунників південної флотилії, перебував екіпаж із п’яти матросів та одного молодшого матроса. Цього було недостатньо, оскільки полювання на китів вимагає достатньо великого екіпажу для обслуговування шлюпок та розбирання впольованих туш. Проте містер Джемс Уелдон, як і інші судновласники, вважав, що набагато вигідніше винайняти в Сан-Франциско лише матросів для керування човном. В Новій Зеландії було більш ніж достатньо вправних гарпунників та матросів різноманітних національностей, безробітних або просто покинувших свій корабель, завжди готових найнятися на один сезон. По закінченню промислового рейсу вони отримували розрахунок и залишалися чекати на березі наступного року, коли їхні послуги знову могли знадобитися китобійникам. За такої системи судновласники економили чималі суми на платні судновій команді та збільшували свої доходи від промислу.

Саме так діяв і Джемс Уелдон, споряджаючи в плавання «Пілігрим».

Шхуна щойно закінчила китобійну кампанію поблизу Південного Полярного кола, але в її трюмах залищалося ще багато місця для китового вуса та чимало бочок ще не заповнених ворванню. Китовий промисел був нелегкою справою. Кити стали рідкістю: далося взнаки їх нещадного винищення. Справжні кити, яких на півночі називають ґренландськими, а на півдні – австралійськими, почали зникати і мисливці змушені промишляти смугачами^[1], полювати на яких було достатньо небезпечно.

Так само вчинити цього разу змушений був і капітан Халл, хоча він розраховував наступного плавання перейти вище за широтою: якщо знадобиться аж до Землі Клері та Землі Аделі, відкритих, за точно встановленими даними, французом Дюмоном-Дюрвілем на «Астролябії» та «Зеле», хоча це й піддає сумніву американець Уілкс.

Загалом, «Пілігриму» не щастило цього року. На початку січня, у розпалі літа в Південній півкулі, тобто задовго до закінчення промислового сезону, капітан Халл змушений був покинути місце полюванння. Допоміжна команда – збіговисько доволі темні суб’єкти – поводила себе зухвало, найняті матроси ухилялися від своїх обов’язків, через що капітан Халл змушений був розпрощатися з нею.

«Пілігрим» взяв курс на північний захід, в напрямку Нової Зеландії, і вже 15 січня прибув до Вайтемати, порт Окленду, розташований вглиб затоки Хауракі на східному березі північного острова. Тут капітан висадив китобіїв, найнятих на сезон.

Постійна команда «Пілігрима» була невдоволена: шхуна недобрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були настільки жалюгідними.

Найбільше був незадоволений капітан Халл. Самолюбство прославленого китобоя зазнало глибокої невдачі: вперше він повертався з такою мізерною здобиччю; він кляв ледацюг, непокора яких зірвала промисел.

Марно він намагався найняти в Окленді новий екіпаж: усі моряки були вже зайняті на інших китобійниках. Таким чином довелося відмовитися від надії наповнити вантаж «Пілігриму» і капітан Халл збирався вже піти із Окленду як отримав прохання прийняти на борт пасажирів – прохання, в якому він не міг відмовити. В цей час в Окленді перебувала місіс Уелдон, дружна власника «Пілігриму», її п’ятирічний син та родич, якого всі кликали «кузен Бенедикт». Джем Уелдон, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах та привіз туди всіх трьох, мав намір особисто вивезти їх до Сан-Франциско. Проте, перед самісіньким від’їздом малюк Джек серйозно захворів і його батько, на якого в Америці чекали невідкладні справи, поїхав, залишивши в Окленді дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта.

Минуло три місяці – три важких місяці розлуки, що здалися нещасній місіс Уелдон безкінечними. Поступово малюк Джек видужав і місіс Уелдон могла поїхати. Як раз в цей час в Оклендській порт прийшов «Пілігрим».

Справа в тім, що, для того, щоб повернутися до Сан-Франциско, місіс Уелдон мусила поїхати спочатку до Австралії, аби там пересісти на один із трансокеанських пароплавів компанії «Золоте століття», які відправлялися із Мельбурна через Папеете до Панамського перешийку. Досягнувши Панами, вона мусила дочекатися американський пароплав, що курсував між перешийком та Каліфорнією. Подібний маршрут означав тривалі затримки та пересадки, що є особливо неприємним для жінки, яка подорожує з дитиною. Тому, дізнавшися про прибуття «Пілігриму», місіс Уелдон звернулася до капітана Халла з проханням доставити її в Сан-Франциско разом з Джеком, кузеном Бенедиктом та Нен – старою негритянкою, яка доглядала ще саму місіс Уелдон. Витримати подорож на відстань трьох тисяч льє^[2] на вітрильному човні! Проте, судно капітана Халла завжди підтримувалося в бездоганному стані, до того ж пора року була ще прийнятною для плавання з обох сторін екватору. Капітан Халл одразу погодився і поступився каютою своїй пасажирці. Він бажав, аби під час плавання, яке мало тривати діб 40–50, місіс Уелдон на китобійнику оточували затишок та комфорт.

Таким чином, місіс Уелдон мала деякі переваги під час подорожі «Пілігримом». Щоправда плавання мусило трохи затягнутися, оскільки шхуні необхідно було спочатку зайти для розгрузки в порт Вальпараїсо, Чилі. Проте, одразу потому, човен йтиме до самого Сан-Франциско вздовж американського узбережжя.

Неодноразово подорожуючи зі своїм чоловіком, місіс Уелдон була хороброю жінкою і не лякалася моря; їй було близько тридцяти років, мала міцне здоров’я і не боялася тягарів та небезпек плавання на судні невеликого тоннажу. Вона знала, що капітан Халл – вправний моряк, якому Джем Уелдон достатньо довіряє, а «Пілігрим» – надійний швидкий корабель і має чудову репутацію серед американських бистрохідних суден. Треба скористатися шансом. І місіс Уелдон їм скористалася.

Звичайно кузен Бенедикт мусив супроводжувати її.

Кузен мав років п’ятдесят. Проте, незважаючи на доволі солідний вік, було справжнім безглуздям випускати його самого з дому. Швидше сухорлявий ніж худий, не те, щоб високий, але задовгий, з величезною копицею скуйовдженого волосся, з золотими окулярами на носі – таким був кузен Бенедикт. В цьому довготелесому чоловікові з першого погляду вгадувався один із тих поважних вчених, невинних та добрих, які приречені на все життя залишатися дорослими дітьми, жити до ста років та померти з душею немовляти.

«Кузен Бенедикт» – так до нього зверталися не лише члени родини, а й сторонні. І, дійсно, він був одним із тих простодушних добряків, які здаються загальними родичами: кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки та ноги, важко було знайти людину більш безпорадну та несамостійну навіть в повсякденних, рутинних питаннях. Не можна сказати, що він був тягарем для оточуючих, але він якось змушував ніяковіти кожного і сам ніяковів через власну незграбність. Втім, він був невибагливим, поступливим, невибагливим, байдужим до спеки та холоду, міг не їсти та не пити цілими днями, якщо його забували нагодувати. Здавалося, він належить до царства рослин, а не тварин. Уявіть неродюче, майже лисе дерево, що не здатне ані прихистити, ані нагодувати подорожнього, однак яке має чудову серцевину.

Таким був кузен Бенедикт. Він із радістю надавав би людям послуги, якби був спроможнім до цього.

І його всі любили, не зважаючи на його слабкості, а може саме завдяки ним. Місіс Уелдон вважала його своїм сином, старшим братом малого Джека.

Варто, однак, зауважити, що кузен Бенедикт не був ані ледарем, ані неробою. Навпаки, це був невтомний працівник. Єдине захоплення – природнича історія – поглинало його цілком.

Згадати «природничу історію» означає згадати дуже багато.

Відомо, що ця наука включає в себе зоологію, ботаніку, мінералогію та геологію.

Однак, кузен Бенедикт не був ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом.

Чи був він, в такому випадку, справжнім зоологом, кимось на зразок Кюв’є^[3] Нового Світу, що здатен до аналітичного розподілу або синтетичного відтворення будь-якої тварини, одним із тих прославлених мудреців, які все своє життя присвячують вивченню чотирьох типів – хребетних, м’якунів, членистих та променевих, – на які сучасне природознавство поділяє весь тваринний світ? Чи вивчав цей наївний, проте старанний вчений різноманітні ряди, підряди, родини та підродини, родини та види цих чотирьох типів?

Ні!

Чи присвятив кузен Бенедикт своє життя вивченню хребтових: ссавців, птахів, плазунів та риб?

Ні і ні!

Можливо, він цікавився молюсками? Можливо, головоногі та мохуватки відкрили йому свої таємниці?

Теж ні!

Отже, саме заради вивчення медуз, поліпів, голкошкірів, губок, найпростіших та інших представників променевих він до глибокої ночі спалював керосин?

Відверто кажучи, не променеві заволоділи увагою кузена Бенедикта.

А, оскільки, з усьієї зоології зостається лише розділ членистих, то, властиво, що саме цей розділ і був об’єктом всепоглинаючої пристрасті кузена Бенедикта.

Проте, і тут варто уточнити.

Членисті поділяються на шість рядів: комахи, багатоноги, павукоподібні, ракоподібні, вусоноги, кільчасті черви.

Так от, кузен Бенедикт, послуговуючись мовою науки, не зміг би відрізнити дощового черв’яка від медичної п’явки, домашнього павука від псевдоскорпіона, балянуса від креветки, ківсяка від сколопендри.

Ким все ж таки був кузен Бенедикт?

Ентомологом і тільки ентомологом!

На це можна заперечити, що власне ентомологія^[4] є складовою природничою історії і вивчає усіх членистих. Загалом, це вірно. Проте, зазвичай, поняття «ентомологія» містить більш вузьке значення. Цей термін вживають виключно на позначення науки про комах, тобто членистоногих безхребетних, тіло яких складається з трьох частин – голова, груди, черевце – і трьох пар ніг, через що вони і отримала назву шестиногі.

Отже, кузен Бенедикт був ентомологом, який присвятив все своє життя вивченню виключно класу Комахи.

Не варто сумніватися в тому, що кузену Бенедикту було чим зайнятися. Цей клас нараховував не менше десятка рядів:

Прямокрилі (представники: коники, цвіркуни);

Сітчастокрилі (представники: мурашины леви, мошки);

Перетинчастокрилі (представники: бджоли, оси, мурахи);

Лускокрилі (представники: метелики);

Напівтвердокрилі (представники: цикади, блохи);

Твердокрилі (представники: хрущі, бронзівки);

Двокрилі (представники: комарі, москіти, мухи);

Віялокрилі (представники: стилопси або віялокрилі);

Паразити (представники: кліщі);

Нижчі комахи: (представники: лусочниці).

Лише серед твердокрилих нараховується не менше тридцяти тисяч різноманітних видів, а серед двокрилих – шістдесят тисяч^[5], тому неможливо не визнати, що роботи для однієї людини тут більш ніж достатньо.

Таким чином, життя кузена Бенедикта було цілком і повністю присвячене виключно ентомології.

Цій науці він присвячував весь свій вільний час, а також години сну, тому що навіть уві сні йому постійно снилися комахи. Неможливо порахувати кількість булавок, що стирчали з його вилог, лацканів і подолу жакета, з його жилета, з крисів капелюха. Коли кузен Бенедикт повертався додому з прогулянки, що завжди здійснювалася з науковою метою, його капелюх був схожий на вітрину з колекцією найрізноманітніших комах. Насаджені на булавки, вони стирчали як ззовні, так і з середини капелюха.

Щоб остаточно сформувати образ цього дивака, зауважимо, що він вирішив супроводжувати містера і місі Уелдон до Нової Зеландії виключно заради задоволення власної жаги до нових відкриттів в ентомології. В Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію декількома рідкісними екземплярами і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілою нетерплячкою поривався назад, в Сан-Франциско, бажаючи якомога скоріше розкласти дорогоцінні надбання в шухляди свого робочого кабінету.

І, оскільки, місіс Уелдон з сином поверталися «Пілігримом» до Америки, зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав з ними. Однак, у випадку будь-якої небезпеки, місіс Уелдон найменше могла розраховувати на кузена Бенедикта. На щастя, на неї очікувало всього на всього приємна подорож морем, спокійним цієї пори року, на борту човна під керуванням капітана, який цілковито заслуговував на довіру.

Протягом трьох днів зупинки «Пілігрима» у Вайтаматі місіс Уелдон встигла повністю підготуватися до від’їзду. Вона дуже поспішала, оскільки не хотіла затримувати відправки судна. Розрахувавши місцеву прислугу, яку найняла в Окленді, вона 22-ого січня перебралася на «Пілігрим» разом з Джеком, кузеном Бенедиктом та старою негритянкою Нен.

Кузен Бенедикт носив з собою в особливій скринці усю свою дорогоцінну колекцію. В тій колекції, між іншим, зберігалося декілька екземплярів жука стафіліна: твердокрилого хижака, очі якого розташовано в верхній частині голови, що до недавнього часу вважалося ознакою представників новокаледонської фауни. Кузену Бенедикту пропонували прихопити з собою отруйного павука «катіпо», як його називають маорі^[6], укус якого часто буває смертельним для людини. Проте, павук не належав до комах, його місце серед павукоподібних, а, отже, він не мав ніякої цінності для кузена Бенедикта. Тому наш ентомолог з відразою відмовився від павука і, як і раніше, вважав найціннішим екземпляром своєї колекції новозеландського жука-стафіліна.

Звичайно ж кузен Бенедикт застрахував свою колекцію, не жалкуючи грошей на сплату страхового внеску. Ця колекція, на його погляд, була дорожчою за всі ворвань та китовий вус з трюмів «Пілігриму».

Коли місіс Уелдон та її супутники піднялися на борт шхуни и прийшла пора зніматися з якоря, капітан Халл наблизився до своєї пасажирки і промовив:

– Зрозуміло, місіс Уелдон, що відповідальність за рішення вирушити «Пілігримом» лежить повністю на Вас.

– Чому Ви про це згадали, капітане Халл? – запитала місіс Уелдон.

– Тому що я не отримував будь-яких розпоряджень з цього приводу від Вашого чоловіка, а подорож шхуною не може бути настільки легкою та приємною, на відміну від пакетбота^[7], що призначений спеціально для перевезення пасажирів.

– Як Ви гадаєте, містере Халл, – відповіла місіс Уелдон, – якби мій чоловік був присутнім тут, чи вагався би він здійснити цю подорож «Пілігримом» разом зі мною та нашим сином?

– Ні, звичайно! – відповів капітан. – Він вагався б не більше за мене. «Пілігрим» – неперевершений вітрильник, не зважаючи на те, що промисловий сезон цього року в нього невдалий. Я впевнений в ньому настільки, наскільки може бути впевненим в своєму кораблі моряк, який керує ним багато років. Я сказав Вам це, місіс Уелдон, тільки щоб полегшити своє сумління та ще раз наголосити на тому, що тут Ви не знайдете того затишку та комфорту, до якого звикли.

– Якщо вся проблема заключається у затишку та комфорті, капітане Халл, – заперечила місіс Уелдон, – то мене це не тривожить. Я не належу до тих вередливих пасажирок, які постійно скаржаться на тісняву в каюті та одноманітність раціону.

Місіс Уелдон з хвилину дивилася на свого маленького сина, якого тримала за руку, і закінчила:

– Отже, рушаймо, капітане!

Тієї ж миті капітан Халл наказав підняти якір. Скоро «Пілігрим», піднявши вітрила, покинув порт Окленду і взяв курс на американське узбережжя. Однак, через три дні подорожі зі сходу піднявся сильний вітер і шхуна змушена була тримати курс круто до вітру.

Тому 2-ого лютого капітан Халл все ще знаходився вище за широтою, ніж того хотів – у становищі моряка, який має намір обігнути мис Горн, а не пливти у напрямку західного узбережжя Нового Світу.

Розділ другий. Дік Сенд

Погода була чудовою і, якщо не зважати на затримку, подорож відбувалася за непоганих умов.

Місіс Уелдон влаштувалася на борту якомога зручніше. Корабель не мав ні юта, ні будь-якої іншої надбудови, а, отже, не було і каюти для пасажирів. Місіс Уелдон мусила задовольнятися крихітною каютою капітана Халла, розташованою на кормі. Делікатну жінку вмовляли зайняти її. В цій комірчині поряд з нею розмістилися малюк Джек та стара Нен. Там вони снідали та обідали разом з капітаном та кузеном Бенедиктом, якому запропонували халупку на носі корабля.

Власне, капітан Халл перемістився до каюти, призначену для його помічника. Відомо, що екіпаж «Пілігрима» заради економії був недоукомплектованим, тому капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» – вправні та досвідчені моряки з однаковими поглядами та однаковими звичками, – жила в мирі та злагоді. Вони плавали разом вже четвертий промисловий сезон. Всі матроси були американцями, всі з узбережжя Каліфорнії і знали один одного все життя.

Ці славні люди поводили себе дуже люб’язно з місіс Уелдон, дружиною власника корабля, якому вони були безмежно відданими. Варто додати, що всі вони були дуже зацікавленими в прибутковості китобійного промислу і досі отримували чималий прибуток від кожного плавання. Щоправда, вони працювали в поті чола, оскільки команда за кількістю була доволі невеликою. Проте, їхня малочисельність збільшувала частку для кожного під час підбиття балансу в кінці сезону. Цього разу, правда, доходу ніякого не очікувалося і тому вони мали повне право проклинати «цих мерзотників з Нової Зеландії».

Лише одна людина на кораблі не була американцем за походженням. Негоро, який виконував обов’язки кока, народився в Португалії. Проте, він достатньо добре володів англійською.

Після того, як попередній кок втік в Окленді, Негоро запропонував капітану Халлу свої послуги. Мовчазний та потайний, він тримався осторонь товаришів, проте справу свою виконував непогано. Капітан Халл, вочевидь, мав добрий нюх: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не отримав жодної догани.

І все ж таки, капітан Халл жалкував через те, що не встиг довідатися про минуле нового кока. Зовнішність португальця, його метушливі очі не дуже подобалися капітану, а перш ніж допустити незнайомця в крихітний світ китобійника, необхідно було дізнатися все про його минуле життя.

На вигляд Негоро мав приблизно років сорок. Середнього зросту, худорлявий, жилавий, смаглявий і з темним волоссям, він здавався сильною людиною. Чи мав він якусь освіту? З огляду на зауваження, що їх іноді він вставляв, схоже, що так. Втім, Негоро ніколи не згадував ні про своє минуле, ні про свою сім’ю, ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше і що збирається робити далі. Він лише сказав, що планує зійти на берег в Вальпараїсо. Загалом, він був дуже дивним. І, беззаперечно, не моряк. На морській справі він розумівся навіть менше, ніж звичайний кок, більша частина життя якого пройшла в морі.

Однак, ані бокова, ані кільова хитавиці не діяли на нього, на морську хворобу, до якої вразливі усі новачки, він не страждав, що було вже неабиякою перевагою для корабельного кока.

Попри це, Негоро рідко виходив на палубу. Цілими днями він сидів в своєму крихітному камбузі, більшу частину якого займала кухонна плита. Поночі, вимкнувши плиту, Негоро зникав в своїй комірчині на носі палуби. Там він відразу лягав у ліжко.

Як вже було зазначено, екіпаж «Пілігрима» складався із п’яти матросів та одного молодшого матроса.

Невідомо, хто були батьками цього п’ятнадцятирічного молодшого матроса. Зовсім крихітним його знайшли на чужому ґанку, а виріс він в дитячому будинку.

Схоже, Дік Сенд (таким було його ім’я) народився в штаті Нью-Йорк, можливо, навіть, в самому місті Нью-Йорк.

Ім’ям Дік, скорочено від Річард, назвали знайду на честь співчутливого перехожого, який підібрав малюка і відвіз до інтернату. Прізвище Сенд нагадувало про місце, де його знайшли: піщана коса Сенді-Хук в гирлі річки Гудзон, штат Нью-Йорк.

Дік Сенд був невисоким і, схоже, в майбутньому не обіцяв стати вищим за середній зріст, проте міцної статури. В ньому одразу відчувався англосакс попри те, що мав темний колір волосся та темно-сині очі. Важка праця моряка загартувала його. Його розумне лице пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, а й готової ризикувати.

Часто цитують три слова незакінченного вірща Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Доля сміливим допомагає…»), проте цитують невірно. Поет сказав: «Audantes fortuna juvant…» («Доля відчайдухам допомагає …»). Відчайдухам, а не просто сміливцям, майже завжди посміхається доля. Сміливий, інколи, може діяти необдумано. Відчайдух же спочатку подумає, а потім діє.

Дік Сенд належав до «audens» – відчайдухів. В п’ятнадцять років він вже вмів приймати рішення та доводити до кінця все те, на що свідомо наважився. Його жвавість та серйозність привертали увагу. На відміну від більшості своїх одноліток, Дік був скупим на слова та жести. У віці, коли діти ще не задумуються про майбутнє, Дік усвідомив своє жалюгідне положення і твердо вирішив «вибитися в люди» власними силами.

І він досяг свого: він був вже майже чоловіком в той час, як його ровесники все ще залишалися дітьми.

Спритний, моторний та сильний, Дік належав до обдарованих людей, про яких можна сказати, що вони народилися в сорочці: щоб вони не робили, куди не йшли – їм все до снаги.

Як вже зазначалося, Дік виховувався за благодійні відрахування суспільства. З початку його розмістили в притулку для підкидьків, розповсюджених в Америці. В чотири року його почали навчати читанню, письму та математиці в одній із тих шкіл штату Нью-Йорк, які існують на пожертви шляхетних доброчинців. У вісім років вроджена пристрасть до моря змусила його влаштуватися юнгою на корабель, що виконував рейси в країни півдня. На судні він почав вивчати морську справу, якій варто навчатися з дитинства. Судові офіцери добре ставилися до допитливого хлопчини и залюбки викладали для нього. Незабаром юнга мав стати молодшим матросом – безумовно, очікуючи подальшого росту. Той, хто з дитинства знає, що праця – закон життя, хто рано зрозумів, що хліб добувається в поті чола (Біблійський заповіт, що став правилом для людства), той призначений для великої справи, бо в потрібний день та час він знайде в собі сили для їх здійснення.

Завітавши якось на борт торгового судна, де служив Дік, капітан Халл помітив здібного юнгу. Бравому морякові сподобався сміливий юнак і, по поверненню до Сан-Франциско, розповів про нього своєму хазяїнові Джемсу Уелдону. Останній зацікавився долею Діка, віддав його до школи в Сан-Франциско і допоміг її закінчити, паралельно виховуючи хлопця в католицькій вірі, яку сповідувала сім’я судновласника.

Дік жадібно поглинав знання, особливо цікавлячись географією та історією мандрівок, очікуючи на вік, який дозволить йому вивчати той розділ математики, що присвячено навігації. Він не нехтував і практичною підготовкою. Закінчивши школу, він влаштувався молодшим матросом на китобійник свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» (китобійний промисел) не менш важливе у вихованні справжнього моряка, ніж далекі плавання. Це відмінна підготовка до професії моряка, де на кожному кроці підстерігає небезпека. До того ж, цим навчальним судном виявився «Пілігрим» під командуванням його заступника – капітана Халла. Таким чином, молодому матросу було забезпечено найкращі умови для навчання.

Чи варто зазначити, що юнак був безмежно відданим родині Уелдон, якмй він стільком завдячував? Нехай промовляють факти. Можна з легкістю уявити як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон з сином подорожуватимуть «Пілігримом». Місіс Уелдон протягом декількох років заміняла Діку матір, а малого Джека він обожнював як рідного брата хоча й розумів, що становище в нього дещо інакше, ніж у сина багатого судновласника. Проте, його благодійники знали, що насіння добра втрапили на родючий ґрунт. Сирітське серце повнилося вдячності і Дік, не вагаючись, віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту. Загалом, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина років тридцяти років – ось який він, Дік Сенд.

Місіс Уелдон високо цінувала Діка. Вона знала, що може без вагань довірити йому свого маленького Джека. Дік Сенд обожнював малюка, який линув до нього, відчуваючи любов «старшого брата». Ті довгі години, що часто трапляються під час хорошої погоди у відкритому морі, коли всі вітрильники виставлені і не потребують жодного втручання, Дік з Джеком проводили разом. Юний матрос розважав дитину, показував йому все, що могло б зацікавити хлопчика в морській справі. Місіс Уелдон без остраху дивилася як Джек підіймався вантами то на ґрот-марс, то на фор-брам-стеньґу^[8] і зісковзував снастями донизу, на палубу. Дік Сенд завжди був поряд з малюком, готовий підтримати, підхопити його, якщо б рученята п’ятирічного Джека раптово заслабли. Вправи на свіжому повітрі йшли на користь дитині, що тільки-но оговталася від важкої хвороби; морське повітря та щоденна гімнастика швидко повернула рум’янець блідим щічкам малюка.

Так проходило життя на «Пілігримі». Окрім східного вітру, ні екіпажу, ні пасажирам не було на що нарікати.

Проте, тривалість східного вітру не подобалася капітану Халлу. Йому ніяк не вдавалося взяти підходящий курс. Тим паче, він побоювався у подальшому потрапити в смугу безвітря поряд з тропіком Козерога, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла відкинути його далі на захід. Капітан непокоївся головно про місіс Уелдон, хоча й розумів, що його провини в цій затримці немає. Якби поблизу «Пілігриму» проходив будь-який океанський пароплав, що направляється в Америку, він обов’язково порадив би своїй пасажирці пересісти на нього. На жаль, «Пілігрим» відхилився настільки далеко на південь, що не варто було сподіватися зустріти пароплав, що йде до Панами. Тай сполучення між Австралією та Новим Світом через Тихий океан в той час не було настільки жвавим, як воно стало згодом. Капітану Халлу залишалося лише чекати доки погода змилується над ним. Здавалося, нічого не повинно було порушити одноманітність цієї подорожі морем, аж раптом саме цього дня, 2-ого лютого, на широті та довготі, вказаної на початку цього оповідання, відбулася перша несподіванка.

Стояла погожа днина. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд та Джек видерлися на салінґ^[9] фок-мачти; звідти їм відкривалася вся палуба корабля та безмежні океанський простір. Лише частину горизонту за бортом затуляла ґрот-мачта, яка підтримувала ґрот і топсель. Попереду, над хвилями височів гострий бушприт з трьома туго натягнутими кліверами, неначе три крила різного розміру. Під їхніми ногами простягнулося полотнище фока, а над головами – фор-марсель та брамсель. За можливості шхуна трималася якнайкрутіше до вітру.

Дік Сенд пояснював Джеку, чому правильно навантажений «Пілігрим» не може перекинутися попри те, що він доволі сильно перехилився на штирборт^[10], як раптом хлопчик закричав:

– Що це?!

– Ти щось побачив, Джеку? – запитав Дік Сенд, випроставшись на реї.

– Так, так! Ось там! – відповів Джек, показуючи на якусь цятку, що маячила в отворі між клівером та стакселем.

Придивившись туди, куди вказував Джек, Дік Сенд заволав на все горло:

– Праворуч по носу, під вітром, затонуле судно!