Читать книгу: «Листи до полковника»

Вона дізналася випадково. Могла не знати ще годин із п’ять, бо не збиралася сьогодні до нього, хотіла лише потелефонувати ввечері, десь після восьмої. Зовсім випадково почула по радіо в чужій машині.

Машина була фізика Лімберга. У середу в них водночас закінчувалися уроки – останній п’ятий – і фізик традиційно пропонував літераторці проїхатися на його авті, а вона традиційно відмовлялася. А сьогодні погодилася: у вікні між другим і четвертим накупила продуктів до дня народження і дуже не хотілося тягти торби власноруч. Лімберг зрозумів справжню причину, отже, не надто зрадів. Підкреслюючи суто дружні наміри, ввімкнув у машині приймача і навіть не став шукати музику.

Вона думала про своє – як би з найменшими втратами відстрілятися від ювілею – і сприймала слова диктора як шумовий фон, не заглиблюючись у сенс. Але, як воно зазвичай буває, свідомість активізувалася автоматично – від слів не просто знайомих, а таких, що мали для неї особисте значення. «Кривавий режим Лілового полковника». Встигла подумати: чому? Кому воно треба?.. може, якась річниця?

Екскурс в історію виявився занадто докладним як для радіоновин, і її здивування встигло перевищити всі можливі межі. І раптом – буденне, у продовження теми, замість прізвища чи займенника: самогубець…

– Що з вами, Єво Миколаївно? – Лімберг загальмував. – Вам погано?

По радіо говорили вже про щось інше. Новини спорту…

– Щось трапилося? Ви щось пригадали?.. забули?.. може, повернутися?..

Вона дивилася поперед себе порожніми очима, а фізик все сипав пропозиціями:

– Швидше додому? Ми майже приїхали. Он та вежа за рогом, так?

Опритомніла:

– Зупиніть. Я вийду тут.

– Ну що ви, я довезу до під’їзду… Ви образилися? Я не хотів, слово честі… Ваші торби такі важезні!

Ага, торби. Занести їх до хати і їхати. Ні, їхати треба негайно. Але ж не Лімберговою автівкою, господи, як нерозумно, як неправильно… не казати ж йому адресу!..

А чом би й не сказати? Якщо все одно – по радіо. Завтра дізнаються всі, і вже байдуже. А сьогодні розпитування Лімберга можна просто ігнорувати. Він, дурник, довезе. І це головне.

…У під’їзді нікого не було і вона, щоб зайвий раз не ризикувати в майже весь час поламаному ліфті, кинулася нагору сходами. Сьомий поверх; віддиху їй завжди вистачало щонайбільш до п’ятого, це якщо спокійно йти. Але сьогодні вона майже злетіла на восьмий. Зупинилась, повернулася. На сходовому майданчику було порожньо, і в ній встиг вибухнути страх: там, у квартирі, теж нікого, тільки папірець і пломба на дверях, не встигла, не встигла!..

Раптом з дверей вийшла незнайома дівуля в тертих джинсах і з величезним фотоапаратом на шиї. Затяглася, кинула недопалок і відразу потяглася по нову цигарку. Захотілося її прибити.

Замість цього запитала; голос лунав уривчасто після біганини сходами:

– Він… тіло ще не забрали?

– Нє-а, – відказала дівуля. – Не дозволяють чіпати. Якийсь головний мент ніяк не з’явиться. Всі нормальні журналісти розійшлися, а моєму чудику замандзюрилося взяти коментар…

Хрипке сопрано стихло поза зачиненими дверима. У передпокої натоптали, смерділо тютюновим димом і чужими парфумами, з кухні лунали якісь голоси. Вона кинулася в його кімнату, таку тісну через книжкові полиці попід усіма стінами і величезний письмовий стіл, наскочила на ріжок дивана, зупинилася і, роздивляючись навсібіч, ніяк не могла його знайти…

– Ви експерт? – чемно запитав чорнявий хлопець, підводячись з-за стола.

Вона спробувала зрозуміти, що він сказав. І раптом побачила.

Він скрутився в кутку крісла, маленький, наче ліліпут чи дитина. На ньому був парадний мундир, і загострене підборіддя над ліловим комірцем здавалося жовтим, як недопитий чай. Здивовані очі – в стелю, ніби запитуючи когось там, нагорі. Чисто виголені зморшкуваті щоки. І лілова пляма на грудях, ледь темніша за мундир. Майже правильної округлої форми.

Рука з пістолетом звісилася донизу. Класично – до безсилля в колінах, до спазму в горлі, до гострого сигналу від сліз, що підступили до очей…

– Інтернет-видання «Слідами», – сказав чемний парубок. – Не хвилюйтеся, я нічого не займав. Чи не могли б ви проко…

– Що?!! – рвучко обернулася до нього, ніби в ній спрацювала туго закручена пружина. Хлопець відсахнувся, часто кліпаючи довгими віями.

Позаду почулися кроки. Хтось лайнувся. Другий, стриманіший, висловився:

– Пані, туди не можна, скільки разів казати!.. Ви хто?

Вона примусила себе глянути ще раз. Так, він мав коли-небудь це зробити. Саме так: в парадному мундирі, з іменної зброї. Ще тоді… Якщо тоді – ні, то тільки через неї. Вона завжди це розуміла. Втеча, приниження, підлабузництво перед спецслужбами чужої держави, виблагане інкогніто, животіння в малометражній квартирі… Тільки через неї і задля неї. Для нього – пістолет і ліловий мундир. А коли-небудь – це будь-коли. І нема сенсу запитувати: чому саме тепер?.. через стільки років…

І ще безглуздіше, геть нерозумно й по-дитячому: чому – сьогодні, напередодні дня її народження?

Пролунало запитання. Вона відповіла:

– Я його дочка.

Міліціонер позаду примовк, тоді пробурмотів щось схоже на «ходімо» і «дати свідчення». А хлопець з довгими віями ніби прокинувся й зарепетував:

– Марічко-о-о-о!!!

Мало статися. Коли-небудь. Сліз так і не було; вона приплющила очі, намагаючись віднайти в собі щось схоже на полегшення. Але ніякого полегшення не відчувалося. Навпаки – свинцевий, важезний тягар. Тепер доведеться звалити на себе ще й це… поховання, журналісти… Чому – журналісти? Йому ж обіцяли…

– Чого? – пролунало з-за спини хрипке сопрано.

Обернулася; просто на голос.

Назустріч сліпучому фотоспалаху.

Дорогий таточку здрастуй!

Я пишу сама томущо я вже вилика. У нас тепло сонце, світить, дощ. Роза каже справжня принцеса немає бігати покалюжах але так нецікаво. Мені подарували дракона!!!!!!! Його звати Драго. Він ше маленький. Не розмовляє але вчиться. Пренцеси всі з драконами правдаж? Учора до замку привезли, вугіля, на зиму, цілу гору!!!!!!! Я лазила. І нічого тільки шлейф потім викинули але мені нешкода. Роза каже треба писати про важливе як я вчуся. Я вчуся добре. Я вже вилика. Приїзжай. Я тибе люблю.

Твоя Евіта.

14.09.07.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ I

Марісабель сиділа на підвіконні й палила.

Сигарета в неї була модна, довга, як і ноги в червоних сітчастих панчохах. Гумки панчох і краєчок чорних трусиків спокусливо визирали з-під спідниці; всі хлопці, звичайно ж, зирили саме туди. Марісабель вже тричі посилали додому переодягатися з цієї спідниці у щось пристойне, але тепер вона вигадала фірмовий фокус: приходила до школи в чомусь нудно-картатому до колін, а після уроків зачинялася в туалеті – і р-р-раз! Дехто з однокласників бігав підглядати, як оте картате спадає їй під ноги. Відкривачка точно бігав.

Відкривачка також палив, бухикаючи, як застуджений паротяг. Сморід від його самокрутки був якимсь солодкуватим, підозрілим. Про Відкривачку патякали багато чого, мабуть, і брехали теж, але всі точно знали, що він сидів. Що він старший від усіх на два роки, а такий малий через те, що палив ще в дитячому садку. І невідомо, яку саме гидоту він палить.

Дилда кривила довжелезного носа, вкороченого згори окулярами, і демонстративно відсовувалася подалі. Тоді знову присовувалася. Бейсик розповідав стиха, інколи майже пошепки, і за чотири кроки його вже не було чутно. А Дилда до того ж не мала досвіду, вона все життя просиділа за першою партою. І ніколи не потребувала підказок з місця.

– Ну?! – видихнув Горобець. Скоса зирнув на трусики Марісабелі. Було незрозуміло, що його збуджує більше.

– Спокійно, – Бейсик майстерно витримав паузу. – Тепер звернімося до правдивих джерел інформації. Як повідомляє поважне інтернет-видання «Слідами»…

Він був відомим приколістом. Його вухатою головою швендяло повнісінько зграй тарганів, але це зазвичай нікому не заважало. Маючи бажання, забалакати Бейсик міг кого завгодно, навіть математичку, а те, що він виробляв на уроках лопуха Блінберга, особливо на лабораторних, одразу ставало загальношкільними легендами. Наприклад, дослід з послідовним з’єднанням по ніжках парт першого ряду і потужним коротким замиканням на вчительському столі поставив саме Бейсик, хоча до директора тягали, як завжди, Відкривачку.

– Ну?! – вимогливо перепитала Марісабель. Струсила попіл на голову Горобцеві.

Бейсик мовчав, відверто, на відміну від інших, витріщаючись їй під спідницю. Марісабель засовалася і обсмикнула її. Дилда гигикнула.

– Тепер можна, – кивнув Бейсик, і Дилда, а слідом за нею й решта голосно зареготали. Марісабель зробилася густо-червоною – майже як її панчохи. Їй пасувало.

– Слухай, ти шо?! – Відкривачка щиглем послав недопалок подалі, потрапивши Горобцеві в бік. Сунув на Бейсика: – Я не в’їхав! Або говори, або не жени! Поняв?!

– Традиційно вражений твоїм лексиконом, – схилив голову Бейсик. – Так от. Інтернет-видання «Слідами» повідомляє цікаві подробиці. Свого часу, надаючи притулок Ліловому полковнику, наша країна діяла проти міжнародних конвенцій. Що це значить? А це значить, що…

Марісабель скривилася. Про міжнародні конвенції їй було нецікаво. Як і більшості присутніх. Але всі, навіть Відкривачка, знали, що поки Бейсик доповзе до цікавого, доведеться вислухати чимало всілякої пурги, і боротися з цим не було ніякої змоги: якщо перебивати, він узагалі нічого не розповість. Марісабель витягла нову сигарету, і троє або четверо хлопців клацнули запальничками. Дилда відсунулася. Тоді присунулася знову.

– А значить це дуже дивні речі. Я б навіть сказав…

– Шухер! – просигналив Лисий від східців.

Всі скочили на ноги і разом обернулися в той бік. Горобець, що сидів навпочіпки, підвівся, втрачаючи вигідну позицію знизу під Марісабеллю, Відкривачка незалежно плюнув під ноги, Марісабель рвучко заховала сигарету за спину, загасила її об раму і, знову обсмикнувши спідницю, спустила ноги з підвіконня. Бейсик замовк із філософським виглядом. Дилда вдавала, ніби геть випадково опинилася тут, біля цих людей. Що її тут і немає.

Тишу порушили кроки, що прудко підстрибували сходами. Аж ніяк не вчительські.

– Відбій, – усміхнувся Лисий. – Це Стар.

Всі видихнули й заспокоїлися. Відкривачка скочив на підвіконня. Горобець вивернувся, тулячись ближче до Марісабелі, яка із жалем поглядала на майже цілу сигарету: не припалювати ж знову? – поки Бейсик спритно не висмикнув довгий недопалок з її пальців, для чогось заткнувши його собі за вухо. Дилда зняла окуляри, і її ніс збільшився на добрих півтора сантиметри. Тоді знову вдягнула.

– Салют, – мовив Стар, з’являючись під східцями. – Народ, що за понти, півгодини вас розшукую! Я ж ясно сказав: у курилці.

Відкривачка презирливо гмикнув. Стар, чистунчик і спортсмен, хорошист і староста класу, взагалі не палив і навіть майже не випивав. А туди ж.

– Ту курилку накрили, – висунувся Горобець. – Ще того тижня. Мимра тепер сама ходить дивитися, а ми тут тусуємось.

– Міг би й попередити!.. – обурилася Дилда.

Й відразу ж примовкла під знищувальним, як отрута для комах, поглядом Марісабелі. Та сперлася п’ятою точкою на підвіконня, схрестивши червоно-сітчаті ноги; Відкривачка невимушено обійняв її за плечі, і його долоня була скинута звідтіля так само невимушено, але твердо, швидким і вишуканим рухом. Дилда так не вміла. Втім, їй було й не треба.

– Коротше, – сказав Стар. – До справи. Про Єву.

Всі подивилися на Бейсика.

Лише Дилда не відводила погляду від Стара. І побачила, як на його сильній засмаглій шиї стрибнув борлак від неконтрольованого ковтка. Більше ніхто не помітив, навіть Марісабель. Хоча хто її зна. Вона мала рецептори на всіх опуклих частинах тіла, як полюбляв казати Бейсик.

Зараз Бейсик мовчав. Вдаючи, ніби його все це зовсім не стосується.

– Здаємо по двадцять, – промовив Стар.

– А не жирно? – відгукнувся Відкривачка.

– Еге-еге! – підхопив Горобець. – Може, хай їхня профспілка здає? До чого тут ми?

Всі зашурхотіли, загомоніли, почали обурюватися. Відкривачка припалив нову самокрутку і з розрахунком пустив струмінь смердючого диму трохи вгору, прямо Стару в обличчя. Той скривився, помахав долонею. Фізіономія в нього була трохи спантеличена. Марісабель знову пурхнула на підвіконня, граціозно стусонувши ліктем Відкривачку. Поклала ногу на ногу й відразу ж поміняла ноги місцями. Горобець судомно засопів; дарма, бо трюк був призначений виключно для Стара. Дилда відвернулася.

– І для чого здаємо? – поцікавилася Марісабель. В її ніжному голосі пролунало щонайменше з десяток сенсів, один порочніший за другий. Дилда розвернулася знову.

– На вінок, – захихотів Горобець.

Дилда й Марісабель разом шикнули, а Відкривачка додав щигля згори. Горобець заткнувся.

Стар знизав тренованими плечима:

– Я, начебто, всім розповідав. Гаразд, може хто не знає… По-моєму, непогана ідея. В учительській кажуть, що Єва бозна-скільки не була у Зрізі, тож думаю, буде в тему подарувати їй путівку на два тижні, щоб відразу після іспитів. Наш у неї останній, я дізнавався в учительській. Гарно, еге ж? Не попсово, як сервіз чи там що. Кого не запитував, усі згодні. Але якщо когось жаба давить за двадцятку…

Він обвів притихлу курилку поглядом з висоти своїх метра дев’яносто трьох, знову непомітно ковтнув і додав:

– Зрештою, їй сорок. Не щодня таке.

Тиша під східцями стала щільною, ніби клуби солодкуватого диму.

Бейсик відверто кайфував.

– Якщо я правильно оцінюю ситуацію, – нарешті спромігся він, торкнувшись дамської сигарети за лапатим вухом, – серед нас є дуж-же малоінформовані особистості. Кажу ще раз для цих деяких: як стало відомо вчора після обіду…

– Шухер, – повідомив Лисий.

* * *

– Сідайте, пані Роверта.

– Анчарова, – автоматично виправила вона.

– Так, звичайно, – без посмішки погодився співробітник, зазирнувши в папери. – Анчарова Єва Миколаївна. Сідайте.

Він був у цивільному. Втім, він і справді був цивільним: невійськовий характер деяких спецслужб – одне із досягнень демократії. Сірий костюм із жовтою краваткою, не екзотичною, а просто недоладною, і невиразне кабінетне обличчя. Ева не могла пригадати, чи з цим чоловіком вона розмовляла минулого разу – чи з іншим, подібним?

– Вас запросили, щоб поставити кілька запитань. Але спочатку прийміть наші співчуття, Єво Миколаївно.

Вона прийняла, опустивши повіки. Цього достатньо. Далі.

На столі перед цивілом, крім комп’ютера, телефона й розкиданих стосів паперу, стояла тезелітова фігурка дракона із серії «На пам’ять про Зріз» і фотографія в рамці з того ж матеріалу, розвернута так, що не роздивитися, хто на ній зображений – а цікаво. Цікаво Еві було й минулого разу, і дракона вона запам’ятала: отже, стіл той самий. Але, можливо, співробітники сидять за ним по черзі?

– Крім того, я від імені нашої установи хочу вибачитися перед вами, – мовив він, й Ева підвела голову. – За допущений витік інформації. Повірте, ми цього не хотіли, Єво Миколаївно.

Звичайно, вона не збиралася нічого доводити, протестувати, йти на конфлікт. Хотіла знову прикрити очі: кажіть далі й пошвидше. Іронічний сміх вирвався сам собою, безгучний, як грамотна підказка з першої парти, майже без поруху губ. Але цивіл, очевидно, свого часу геть не блискуче навчався в школі.

– Ми не хотіли, – з притиском мовив він. – Може, кави?

Ева відмовилася. Теж безгучно, коли вже до нього так добре доходить.

– А я, з вашого дозволу… Олю!.. До речі, я б рекомендував, кава тут добра. А розмова в нас буде довгою. Й відповідальною.

– Переконали, – вона посміхнулася вже відверто глузливо. – З вершками.

– Дві кави з вершками, Олю. І прослідкуй, щоб нас не турбували.

Він завмовк, втупившись кабінетним обличчям у комп’ютер: технічна пауза для секретарки. Ева ледь стрималася, щоб нервово не засоватися на стільці. Як це все неприємно, тривожно й невчасно. Сьогодні начебто мали дати дозвіл на кремацію, його треба завізувати в трьох місцях, розкиданих по місту, й устигнути до шостої. З цим допитом вона хотіла відстрілятися, як завжди, щонайбільш за півгодини; наївна. «Довга й відповідальна розмова. Не турбувати».

Якого біса вони хочуть від неї – саме тепер?!

– У вас виникли труднощі з похованням?

Вона здригнулася. Виявляється, каву вже принесли – коли?.. мабуть, це ознака професіоналізму секретарки, – і, судячи з запаху, справді гарну. Ева простягла руку по горнятко, випадково торкнувшись драконового крила; тезеліт відповів теплою пульсуючою хвилею. Не підробка.

– Та ні, дякую. Все гаразд.

– Виникнуть.

Ева знизала плечима. Щоб це швидше минулося, всі репліки й звинувачення, а також мимовільний сміх краще тримати при собі. Все одно вже нічого не можна змінити. Хто там у нього в рамці – кохана жінка?.. ні, швидше за все, щаслива сім’я. Такі відразу заводять зразково-показову родину. Оминаючи етап кохання.

– Прочитайте, – цивіл простягнув їй ксерокопію газетної статті. Бруднувату, з чорною плямою замість фотографії.

– Дякую, я не читаю газет.

– Я наполягаю, Єво Миколаївно.

Вона поставила горнятко на стіл, взяла аркуш до рук. Прочитала вголос, без виразу:

– «Ліва організація «Рівність» протестує проти поховання на нашій землі кривавого тирана Ніколаса Роверти, відомого також як Ліловий полковник. «Рівність» обурена тим фактом, що полковник Роверта не був за життя виданий уряду держави, яка натерпілася стільки горя за часів його диктаторства. Активісти заявляють про свої наміри пікетувати поховальну церемонію…» Дурниці якісь, – вона склала аркуш удвоє. Тоді вчетверо. – Наскільки мені відомо, ця «Рівність» – збіговисько міських божевільних. До того ж ніякої церемонії не буде. Нема чого пікетувати.

Цивіл похитав головою:

– Згоден, це дрібниці. Але дрібниці дуже неприємні. Боюся, ви не зможете нормально поховати батька й не будете впевнені, що ніхто не потривожить його могилу. А школа? Ви ж іще не ходили на роботу відтоді, як…

– Ви стежите за моїм пересуванням?

Він посміхнувся, впустивши краплину кави на жовту краватку. Стиха лайнувся. І знову повернувся до усмішки, ніби до відкладеної телефонної слухавки:

– Хто тільки не стежить за вашим пересуванням, Єво Миколаївно!.. Але ближче до справи. Моє відомство розуміє: в тому, що інформація потрапила до преси, є частина нашої провини. Тому й частину ваших проблем ми беремо на себе. Полковник Роверта буде похований з військовими почестями, на закритій території цвинтаря, де ховають видатних людей. Не треба кривитися. Якщо вас не влаштовує такий варіант, ми можемо влаштувати скромне поховання інкогніто…

Інкогніто! В неї вже виробилася ідіосинкразія на це слово. Мікроскопічний квадратик між пальцями більше не хотів згинатися навпіл. Ева впустила його під ноги, хай собі лежить.

– Ні, чому ж. Я згодна на військові почесті. Батькові було б приємно.

Цивіл кивнув й зробив якісь відмітки в паперах. Тоді відпив кави і раптом інтимно запитав:

– Важкий був старий, правда?

– Правда, – сухо відповіла Ева.

Отже, сьогодні вже не треба бігати по інстанціях. Вона відзначила це просто як факт, ніби викреслила червоною пастою кілька пунктів із списку в щоденнику, не відчувши ніякого полегшення. І що, цікаво, вони захочуть навзамін?.. цікавість торкнула її ледь-ледь, неспроможна викликати якісь сильні почуття. А хоч би чого захотіли. Вона не має перед ними ніяких зобов’язань. А вони – жодних важелів, аби ці зобов’язання з’явилися.

І, підкреслюючи баланс сил, запитала сама:

– Яким чином стався витік інформації?

Свідомо додала в голос професійні інтонації: «Чому ви не готові до уроку, Іванов?» Цивіл здригнувся, втягнув підборіддя під вузол жовтої краватки, – сто відсотків, колишній двієчник, – але опанував себе професійно швидко. Подивився на неї сумно й співчутливо. Вони вміють так дивитися, їх, мабуть, спеціально цьому навчають. Усіх; здається, минулого разу з нею все-таки розмовляв інший.

– Повірте, ми працюємо в цьому напрямі і скоро будемо знати. Навряд чи це трапилося через наші канали, але, як я казав, то не знімає з нас певної відповідальності за вашу долю. Зі школи вас, звичайно ж, звільнять. Знайдуть найменший пристойний привід, але застосують дуже непристойні методи. Особисто я порадив би вам звільнитися самій, не дочікуючись.

– І куди ж ви порадите мені піти?

Вона вже не стримувала сарказму. Але захвилювалася: чи не пролунала її репліка запрошенням до початку торгу, попередньою згодою невідомо на що? Втім, навіть якщо й так, то це не має значення. Відпила кави, що вже вистигла, але лишилася смачною. Хоч тут не збрехав.

– Маєте рацію, – зітхнув цивіл. – Вам буде складно влаштуватися за фахом. А крім того, ще є друзі, сусіди, просто знайомі і навіть незнайомі люди… ви тонка натура, ви чутливі до таких речей. Звичайно, хвиля скоро спаде. Я б не сказав, що в нашій країні так сильно ненавидять Лілового полковника. Та й коли це було?.. і де? – він змахнув рукою кудись удалину; зовсім в інший бік, машинально відзначила Ева. – Але зовсім уникнути психологічного пресингу вам буде тяжко. А ви ще такі молоді, Єво Миколаївно. Перепрошую за нетактовність, скільки вам років?.. тридцять п’ять?.. тридцять шість? Ви маєте чудовий вигляд.

Він точно знав, скільки їй років. Якщо не пам’ятав, то, зрештою, в нього під носом лежить її досьє. Мабуть, хоче, аби вона сама нагадала… який завтра день. Не дочекаєтеся.

Ева мовчала. Роздивлялася фігурку. І де вони бачили таких шипастих драконів?

Цивіл помітив її погляд:

– Гарна цяцька, правда? Вислухайте, будь ласка, ще одну пораду. Після поховання вам буде краще відразу ж поїхати до Зрізу. Там легко сховатися, уникнути небажаної уваги до себе, та й відпочинете заразом… Ми повністю фінансуємо вашу путівку за найвищим розрядом. Коли ви востаннє були в Зрізі?

Вона знову промовчала. Він не міг не знати, коли.

– Люблю Зріз, – замріяно промимрив співробітник. – А діти від нього взагалі у захваті. Зрештою, як не крути, несправедливо, щоб подібними благами користувалося обмежене коло людей. У цьому безсумнівна перевага демократії над диктатурою…

Він прокашлявся. Низько опустив голову, озираючи пляму на краватці; скривився. Заговорив, не дивлячись, наче всоте формулював щось давно обговорене й вирішене:

– А повернетеся вже в інше місто, під іншим іменем, житло й працевлаштування вам гарантовані. Програма захисту свідків, може, чули про таку? Коштує дорого, але в нашому випадку, повторюю, відомство почуває себе зобов’язаним… Та ви й справді якимось чином свідок.

Остання фраза була жартом. Судячи з його власного негучного сміху.

За сміхом виникла пауза. Таку чемні господарі розігрують для гостей, що засиділися, перед тим, як прощатися. Дивно. Так, розмова затяглася трохи довше, ніж зазвичай у цьому кабінеті (а може, їхні кабінети всі однакові, з драконами й фотокартками в тезелітових рамках?), але ж допит, по суті, ще й не починався.

– До речі, – кинула вона першу кулю. – Ви хотіли запитати мене щось стосовно смерті мого батька. Починайте.

Цивіл з нерозумінням глянув на неї:

– Що?.. ні, це непотрібно. Обставини смерті полковника Роверти, на щастя, питань не викликають. Мета нашої зустрічі – окреслити шлях до захисту вашого приватного життя, і я радий, що ми так швидко порозумілися. Повторюю: нам дуже шкода, що так вийшло. Ви можете розраховувати на всебічну допомогу, Єво Миколаївно.

Навіть так. Ну що ж. Це вже нічого не змінює.

– Дякую, – Ева сліпучо всміхнулася. – Я рада, що про моє приватне життя так палко турбуються. Але ви помиляєтеся: екзамени у розпалі, і звільнити зі школи єдиного вчителя з основного предмета керівництво фізично не в змозі. А плітки колег та сусідів якось переживу. І ще: я не люблю Зріз. У вашому досьє має бути записано.

У чому безсумнівна перевага демократії над диктатурою: місцевих спецслужб можна не боятися. Просто чиновницька інстанція, нудна й нелогічна, інколи до абсурду, здатна чи не до істерики розгойдати нерви, – але абсолютно безпечна для життя. Добре, що вони ходять у цивільному, а не в лілових строях. Добре, що їм можна висловити бодай найменшу частину необхідного з точки зору здорового глузду. І спокійно піти геть.

Вона підвелася й сперлася долонями на стіл, дивлячись на цивіла понад монітором:

– На все добре. Ще раз дякую за допомогу з організації поховання. Сподіваюся, там і побачимося.

– Так-так, звичайно, пані Ро… Анчарова. Вам повідомлять.

Її ліва рука майже торкалася тезелітової рамки. Перед тим, як випростатися, Ева розвернула фотографію до себе: хай розуміє як хоче. Побачила панію опасистої зовнішності і двох вгодованих пацанів віком десь на другий-третій і сьомий-восьмий класи. Аякже. А якщо кабінет інший – то і в тому, першому, приблизно таке ж фото на столі.

…Вона вийшла надвір. Після добре кондиційованого кабінету було не по-червневому задушливо й парко; мабуть, буде гроза. На вулиці – віддаленій від центру і тому завжди малолюдній – нікого; запиленою дорогою прогуркотів самотній драндулет. Ева уявила собі хижу зграю журналістів, які мали б тинятися тут, очікуючи на неї; нервово посміхнулася. Який Ліловий полковник? Кому цікаві учорашні новини?.. кому вона потрібна?

Над асфальтом висіло гаряче марево. Важке, ніби чийсь погляд.

Драстуй, татку!

У мене все гаразд. Ми переїхали в літню резеденцію. Це такий невеликий замок, зате біля моря. Чому Роза не дозволяє мені купатися? Вона каже шторм. А пажі все одно купаються! Шторм дуже гарний. Білі-білі хвилі по всьому морю. Море також гарне. А Драго боїться. Я його просила політати над хвилями, а він не хоче. Каже що намочить крила і впаде. Але ж можна літати високо!

Мені подарували водні крила! Красиві, білі, великі, з перами, тільки важкі. Вони працюють від сонця. Якщо я гарно навчуся, буду переганяти Драго просто по воді! Але треба щоб став штиль. Я сиджу на мурі фортеці, дивлюся й чекаю. І пишу тобі листа.

Мало не забула бо Роза буде сварити. Екзамени я склала добре. Сеньйор Річес сказав у мене великі здібності, особливо до мов. А тепер у мене канікули й можна не вчитися.

Чому ти до мене не приїжджаєш? Тільки не пиши що в тебе справи. У мене теж справи. А такого довгого листа тобі написала! А твої листи всі короткі. Шкода.

Драго переказує тобі вітання. А я цілую.

Твоя Евіта.

22.05.10

РОЗДІЛ ІІ

Панянки були переважно худі й довгоногі. Втім, траплялися й порівняно кругленькі, перетягнуті пасками, наче сосиски: ці перед зйомками затягували паски ще сильніше і клялися: «Я схудну!». Напевне, хтось із організаторів не любить худеньких, інакше пампушок відсіювали би ще на вході, біля вагів із зростовимірювачем і бадьорим голоском, який радив довгоногим чаплям звернути увагу на харчування. Недовгоногим це не допомагало, і вони гуртом рюмсали у вестибулі.

Найстаршій панянці було років п’ятнадцять. Однак усі вони старанно зображали досвідченість і сексуальність. У деяких виходило переконливо. У більшості – смішно. А на фото, чорт забирай, мало дивитися щонайменше гарно.

– Марь-Іванно! – гукнув під руку якийсь ідіот; вона зіпсувала кадр і сердито обернулася. – Вітьок швейцарську бленду продає. Тобі не треба? Недорого.

– А пішов ти! – повідомила вона.

Панянки рушили нескінченним потоком; кожній дозволялося зайняти перед камерою чотири звабливі пози, одна з яких усе одно йшла котові під хвіст, оскільки треба було зняти портрет. Хотілося палити. Хотілося наклацати портретну галерею цих дуреп такими, які вони є насправді: наприклад, з риб’ячими фізіономіями, увіткнутими в люстерка перед виходом на подіум. А тоді послати усіх на фіг.

Ага. І перебиватися випадковими гонорарами, на тлі яких дурна Толікова інтернет-контора – найстабільніше джерело прибутку. Поки грант не скінчиться.

– Перерва! – голосно крикнув хтось невидимий.

Панянка, чия черга крутитися перед фотографом як раз надійшла, видала тихе виття, стрясаючи кулачками з кривавими нігтями великих пальців назовні. Так тобі й треба: Марічка не втрималася й сфотографувала. А що, класний кадр, покажемо Толіку. Він поставить. І соплі розвісить від захвату.

– Ні, Марічко, справді, – спритно підскочив ідіот. – Бленда – супер! В «Об’єктиві» така знаєш на скільки тягне?

Вона спромоглася на нього глянути і начебто впізнала: кілька разів зустрічалися на зіркових тусовках і пресухах. Здається, він з якогось ілюстрованого журналу… дивно, адже там непогано платять. Мабуть, погнали.

– Чого ж собі не взяв? – поцікавилась вона.

Він вишкірився, поплескавши квадратову торбу на ремінці:

– Собі я нещодавно крутішу взяв. Добре, ти думай, Махо, я Вітькові скажу, щоб трохи притримав. Пішли курнемо.

– Пішли.

На східцях біля Будинку культури скупчилися нові претендентки. Дві третини з них нервово палили; здалеку, мабуть, здавалося, що БК оточили зусебіч та підпалили. Хто б міг подумати, що в місті мешкає така хмара німфеток старшого шкільного віку? Про перерву, мабуть, знали не всі: задні ряди вперто тиснули на вхід, не припиняючи палити. У плече однієї з акселераток Марічка ткнулася носом; не звернула б уваги, якби довга сигарета школярки не увіп’ялася їй у бік і, здається, пропалила джинси! Найбільше западло, що всі відповідні матюки отримали зовсім сторонні дівчата, які перли слідом. А ну їх в баню.

Вони з журнальним фотографом прилаштувалися під деревом ліворуч од виходу. Припалили.

– От коза, – остаточно вичерпала лексикон Марічка. Оглянула джинси: виявляється, сигарета кози не пропалила їх, а навпаки, потрапила в один з махрових розрізів на нозі. Тому й вийшло так відчутно. Ну гаразд, впіймаю я тебе на зйомках!.. якщо пощастить її впізнати, звичайно.

– Як воно тобі? – поцікавився фотограф.

– Що саме? – вона намагалася згадати його ім’я. Наче щось просте, без понтів: чи то Микола, чи то Василь. А може, вона ніколи й не знала його, себто імені.

Він зобразив сигаретою у повітрі невиразну вісімку:

– Усе це збіговисько?

– Не знаю. Ще не визначилася. Бабки добрі, а так… Ніколи раніше не працювала на реаліті-шоу.

До речі, цікаво: його вже запросили на проект чи пробують, як її? А раптом вони – конкуренти, що претендують на одне й те саме місце, точнісінько, як ці зграї пубертатних дівчаток?.. Отже, нема чого розпатякувати. Ще ляпне комусь, ніби в неї нема досвіду роботи, – грошенята й справді непогані. Є через що інтригувати, окрім звичайного спортивного інтересу.

– І скільки вона коштує, ота бленда?

Василь чи Микола назвав суму – матінко! – і Марічка, оком не зморгнувши, із розумінням покивала:

– Поміркую. Я ще об’єктив-призму розшукую. Не знаєш, може, хтось продає?

Хай не думає, що їй аж так потрібні гроші. Це для початку.

Натовп німфеток на східцях помітно зменшився, частково зникнувши у будівлі. Чорт його зна, напевно, перерва вже скінчилася. А може, просто штурмували вхід, а тепер тупо тиснуться у вестибулі. Коли стоїш надворі, завжди здається, ніби пропускаєш найважливіше.

– Я попитаю, – Микола-Василь смаковито затягнувся; примружився, дивлячись на неї. – Марусю! Стій на місці. В об’єктив не дивися.

Націлився в неї величезним «Ніконом» і зробив підряд кілька кадрів. Естет, блін. Сама вона ніколи не знімала нічого такого, що заздалегідь не можна було б нікуди прилаштувати, хоча б до Толіка; ну хіба за часів туманної фотоюності з «Зенітом». Чи все-таки пошукати себе потім на сторінках глянсових журналів?

– Світло – супер, – пояснив він. – Ну що, Махо, пішли зірченят клацати?

– Пішли, – вона щиглем відправила недопалок під чиїсь високі підбори. Не поцілила.

– Взагалі, робота, кажуть, собача, – розводився він, підіймаючись східцями. – Не продихнути. Знову ж таки, якщо в якоїсь дурепи макіяж поплив, то винен, звісно ж, фотограф. Але є чимало й приємного… – гигикнув, – ти не зрозумієш.

– Вони ж усі неповнолітні.

– А про що ти подумала? Я так, в цілому… з чисто естетичного погляду. Ну, й головне, чому я погодився – Зріз. Два місяці задарма у Зрізі! У гарному готелі, та ще й в оточенні отаких кошенят…

Марічка розсунула ліктями двох «кошенят» й увійшла до вестибулю, гримнувши скляними дверима майже перед самим писком Василя… чи як його там? Треба буде перепитати. Щоб на завтрішній фінальній співбесіді з продюсером ненароком наголосити на «приємних моментах» роботи, яких їй, дівчині з традиційною орієнтацією, аж ніяк не зрозуміти. На відміну від декотрих.

Вона проминула вестибуль, розгрібаючи натовп дівчат, наче купу минулорічного листя. Перерва ще не скінчилася, далі їх поки не пропускали; кондиціонер не справлявся з важким амбре поту, дикуватих дезиків і кишкового хвилювання. Перед східцями Марічка задля хохми стала на ваги: камуфляжний командир агрегата відкрив був рота, але впізнав фотографа та з розумінням гмикнув. Зростовимірювач гупнув залізною тарілкою по голові, а комп’ютерний голос повідомив щось про «увагу на харчування». Це разом з апаратом на шиї і сумкою з об’єктивами, фільтрами і блендами на плечі.

– Вам би підрости сантиметрів на десять, чи що, – пожартував камуфляжний. – І змогли б узяти участь.

Марічка оцінила жарт і посміялася за компанію. Нормальний хлопець, мабуть, з охоронного агентства; і як йому тут стояти, бідолашному, цілий день без перерви в задусі, зважуючи різних дуреп? Чи йому так само не без приємностей?..

Вже на східцях запищав мобільний.

– Марічко, – звісно, то був Толік. – Мені тебе треба. Терміново.

Розповідати йому про реаліті-шоу, серйозні бабки, Зріз і таке інше поки що не хотілося: Марічка була стримано, без фанатизму, але забобонна. Відіслати на три букви, нічого не пояснюючи, теж – Толік з усіма його закидонами все-таки нормальний хлопець. Тому вона сказала так:

– Сорі, я зараз не можу говорити. Перетелефонуй годинки за три, ОК?

Він перетелефонував за три секунди – вона не встигла піднятися на другий поверх. Довелося відімкнути мобілу. І це тоді, як вона очікувала щонайменше на два важливих дзвінки з журналів; і ще на один, від хлопчика-мажора з економічного форуму, де вона знімала у вівторок, – сподівалася. Втім, йому буде корисно послухати про «недоступного абонента».

Біля подіуму було порожньо й мертво, ніхто з персоналу ще не повернувся з перекуру. Однак здоровенна баба-зампродюсерка накинулася на Марічку з таким вереском, ніби через неї, і тільки через неї, простоює техніка і зриваються плани проведення відбіркового туру. Марічка слухала відсторонено, без жодних емоцій: посилати цю дурепу і те чомусь не хотілося. Навіть погодилася пошукати оператора й освітлювачів, але в цей момент вони повернулися самі, і зампродюсерка змінила вектор свого гніву.

Оголосили кінець перерви, і до зали знову нескінченним потоком ринули школярки в міні. Марічка ловила у кадр їхні уявлення про шалену еротику, досить стандартні, щоб за годину-другу виробився міцний штампований кадр, точніше, чотири варіанти, разом із портретом. Біс його знає, добре це чи погано. Навряд чи від неї очікують польоту фотографічної фантазії – але все може бути.

Спробувала змінити точку. Чергова довготелеса претендентка виставила вперед гостре плече, прикрашене червоною витатуйованою трояндою. Марічка хижо посміхнулася: троянда нагадала про опік від сигарети у розрізі джинсів. А якщо і не вона, то байдуже. Зробимо експеримент, еге?

Раптом хтось торкнувся її руки. Василь-Микола, мабуть. Хоче, щоб вона вибилася з ритму й запорола якій-небудь дурепі фотосесію; фіг вам.

– Геть, – не озираючись, кинула Марічка. Присіла: у такому ракурсі цю фіфу рідна мати не впізнає. І ще. І отак. І портрет.

– Марічко, – дихнуло гарячим у потилицю, – ну нарешті. Думав, узагалі тебе не знайду. Ходімо, спізнюємося.

– Толік?!

На подіум уже залізала інша дівуля, блондинка явно без проблем із харчуванням за версією вагів. Відвести очі від видошукача було ніколи.

– Ти псих, – крок назад, щоб умістилася в кадр; клац. – Чого ти сюди приперся? – клац. – Як ти мене знайшов?

– Швидше! У неї сьогодні день варення. Це навіть крутіше за вчорашній візит до цивілів! Контакти, зв’язки, явки-паролі… може, навіть інтим! Такого назнімаємо! Ось побачиш, завтра рейтинг буде вищим, аніж у «Голої правди»!.. і навіть «Топ-секрета»!!!

Знову блондинка. Фарбована. Років тринадцять, ноги від шиї. Поїхали!..

– Марічко!!!

– Відчепися.

Звісно, це було нереально. Толік ніколи й ні від кого так просто не відставав. Щиро вважаючи свою занудність проявом талантів журналіста. І портрет. Клац!

Біля входу на подіум виникла колотнеча. Схоже, якусь ципу вибракував зростовимірювач, але їй вдалося пролізти досередини. Зараз на неї хором верещали зампродюсерка з другим зампродюсером. Німфетка з похмурим фанатизмом намагалася-таки штурмувати місце під софітами.

Марічка обернулася:

– Як ти мене відшукав, питаю? І як тебе сюди впустили? Ти зважився, чи що?.. в міні?

Фізіономія Толіка виявилася точнісінько такою, як вона її собі й уявляла, не відриваючи погляду від еротичних школярок. Як завжди – захоплена й наївна. Толік подобався всім; звичайно, до того часу, поки «всі» не читали про себе в його статтях. Камуфляжний командир вагів біля входу, мабуть, ще не читав. І навряд чи буде.

– Мені Довгий сказав, що ти, напевне, тут. Марічко! Це ж повний відстій. Це…

Захоплення перекрило також звичним Толіковим занудством. Оце зараз почнеться. Марічка скоса глянула в епіцентр конфлікту: ципа вже була вся в сльозах і патьоках туші, але на подіум все одно лізла.

– Зніми! – змовкши на мить, збуджено шепнув Толік.

Марічка клацнула кілька кадрів: щоб зробити йому приємність, щоб відчепився. Першої мети досягла легко, з другою справи були кепські.

– А тепер ходімо. Я її сьогодні від ранку вистежую! Виходила один раз, купила батони й зелень. І води чотири пляшки! Поза тим сидить вдома, мабуть, куховарить.

– То й що?

– Як це що?! Отже, буде-таки сабантуй. Причому на роботі, я вчора накопав, вона не виставляється, відмазалася, типу, старого ще не поховали, ля-ля, фа-фа! Прикинь, який матеріал вимальовується?!!

Ципу нарешті остаточно довели до істерики й погнали до виходу. Марічка втомлено глянула на Толіка. Час припиняти, хоча й шкода хлопчика. Врешті-решт, він завжди акуратно платив їй за фотки, якісь копійки, але все-таки. Цікаво, надовго ще вистачить його гранта?.. чи до закінчення шоу він тю-тю?

Між іншим, на шоу її ще не взяли. А на подіум уже шкрябалося наступне зірченя.

– Значить, так, – Марічка впіймала її у видошукач. – Найближчі два місяці мене нема. Ти гарний хлопець, з тобою цікаво працювати, але тут, бачиш, погані дядьки платять грубі гроші й везуть на халяву в Зріз. Тож сорі, але полювати за своєю інфантою будеш сам. І малювати матеріал, – вона клацнула портрет і на мить обернулася зі сліпучою посмішкою. – Тобі пощастить.

Та якби Толіка було так легко здихатися!..

Вона працювала, а він противно й монотонно канючив під руку; дратувало це все більше й більше:

– Марічко… Це ж фуфло. На фіга тобі знімати оті цицьки й задниці… кого цим зараз здивуєш? Халтура для пенсіонерок. Позавчорашній день. А ми з тобою… Це ж наш зоряний час! Драйв, ульот, оргазм! Такого ще ніхто не робив! Ми покажемо суперклас сучасної журналістики! «Слідами» поб’є всі рекорди відвідування!

Службовий персонал кілька разів намагався пояснити Толіку, де двері, але він тримався впертіше за конфліктну ципу. І мудріше: він їх узагалі не помічав.

– Марічко! Вже шоста година! Пошли ти їх усіх на…

Послати хотілося його самого, але Марічка чудово розуміла, що це нічого не дасть. А ситуація ставала небезпечною: щохвилини Толікові вибрики віднімали в неї все більше балів і щедро додавали їх Василю-Миколі. Треба щось робити. Клац. У повний зріст. І ще раз. Тепер портрет…

– Слухай, – мовила вона пошепки, скориставшись мікроскопічною паузою між дівулями, – будь людиною, йди вниз. І чекай мене там, тут уже недовго залишилося. Добре?

Він начебто припинив нудити, і, закріплюючи успіх, Марічка кинула скоромовкою:

– До сьомої маємо встигнути. Без нас не почнуть.

Хотілося палити. Страшенно.

* * *

– Катя телефонувала! – повідомила з кухні мама.

– Ага, – відгукнувся він.

Пішов у душ. Сьогодні він уже був у душі двічі: вранці й після тренування, – але в таку спеку досить пробігти вулицею, і від футболки несе, як з роздягальні на зборах, ніякі антиперспіранти не допомагають. До речі, мама випрасувала білу сорочку чи, як завжди, забула? Треба нагадати, ще є час.

Часу було достатньо, щоб пройти кільканадцять білетів з літератури. Спрямувавши тугі струмені собі на плечі, Стар залізно вирішив так і зробити. Скласти іспит краще за всіх у класі! А чом би й ні, йому це не складно. Головний затик – вірші. Особливо той довгий, про війну, з п’ятого білета. От із нього й почнемо.

Закрутив кран і, не втримавшись, глянув у дзеркало. Бреше він усе, цей психований Бейсик, і тіпа-правдиві його джерела теж брешуть. Про те, ніби у малих чоловіків завжди більший, ніж у високих, – повна фігня, маячня в надії на прихильність Відкривачки. А Марісабель хихикала, бо дурна. Всі вони дурні, малолєтки сопливі. Всі до одної.

Обкрутившись рушником, Стар вийшов із ванної кімнати. І ледь не зіштовхнувся з мамою; в її руках, затиснута між двома ганчірками, парувала величезна каструля. Знову стало спекотно. Мама скрикнула, відступивши на крок:

– Сергію!

– Я не хотів. Попередила б, чи що.

– Міг би обваритися! Це компот. Віднеси на балкон. Тобі Катя телефонувала.

– Вже знаю, – він акуратно перехопив із її рук ганчірки; праву долоню відразу ж обпекло крізь витерту тканину. – Чорт! Навіщо я тобі рукавиці подарував?

– Вона знову телефонувала. І просила передзвонити.

– Їй треба, хай дзвонить. Ти мене пропустиш чи як?

Мама відступилася, і Стар на простягнутих руках поніс каструлю з компотом по коридору. Гаряча пара миттєво зіпсувала весь ефект від прохолодного душу; гаразд, перед тим як вийти, заліземо ще раз. У дверях вітальні він обернувся:

– Випрасуй сорочку, мам! Чуєш?

Залишивши компот холонути (ха-ха!) на балконі, Стар пройшов до себе в кімнату. Увімкнув дзижчалку-вентилятор: голосно загуло, на стінах зашурхотіли кутики плакатів із гравцями Ен-Бі-Ей, але прохолодніше в тісному тамбурі з вікнами на сонце не стало. Стар виліз із ногами на диван, що займав півкімнати, і розкрив хрестоматію. Вірш про війну не викликав ніяких почуттів, окрім нудьги, – навіть здорової спортивної злості. А треба.

Не те щоб він хотів відтягнути момент. Але, врешті-решт, треба ж хоч якось збадьоритися, позначити високу мету, як би висловився Бейсик. Не встаючи, Стар простяг руку до полички, намацав між корінцями книжок і витягнув за куточок вузький конверт. Помилувався голографічною емблемою турфірми: дракон на переливчастому гребені хвилі. Відкрив, провів пальцями по рельєфному паперові з округлим і тьмяно-блискучим, як бронзова медаль, текстом. Краса!..

А бабки народ ще підзбирає. Куди вони подінуться?

Зітхнув і героїчно позирнув на перший чотиривірш. Прикрив книжку, заклав пальцем, спробував повторити. З першого разу, звичайно ж, не вийшло.

А другий перебив телефонний дзвінок.

– Дилда? – напівзапитально, замість «алло», сказав Стар. І вгадав.

– Я тобі телефонувала, – у її голосі, як завжди, тремтіла образа. Не на нього, а на життя. – Тобі мама казала?

– Ні, – збрехав він. – А що сталося?

– Та ні, нічого. Просто, по-перше, ти маєш у зошиті по Лімбергу про види аберацій?

– У зошиті немає. Але в підручнику ж усе написано, він більше не запитає. А ти що, літературу вже вивчила?

– Звісно. А ти ще ні? Маєш проблеми? Я взагалі-то могла б прийти й…

– А по-друге?

– Що? – не зрозуміла Дилда.

– Я питаю, що по-друге? «По-перше» проїхали.

Зависла мовчанка. Стар міг закластися, що ображена тепер уже на нього особисто Дилда вирішила кинути слухавку й навіть піднесла її до апарата. Але потім передумала.

– По-друге, – вона говорила дзвінко, ніби падали металеві сльози, – я сьогодні не зможу прийти. До Єви на день народження. Маю справи.

– Які справи?

– У мене… у мене іспит післязавтра!.. Коротше, я не мушу нічого пояснювати. Ти староста, я тебе попередила. Бувай.

Стар прослухав кільканадцять коротких гудків, знизав плечима. Теж дурепа.

Знову відкрив хрестоматію. Воєнний вірш розлягся папером, безкінечний, ніби окружне шосе, завертаючи за горизонт наступної сторінки. Щоб ступити на цю дорогу, Стар потребував більше мужності, ніж мав після розмови з Дилдою. Іспит у неї!.. а в кого не іспит? Повний ідіотизм. Але Дилда принаймні без проблем здала двадцятку. Чого не можна сказати про багатьох інших.

Він усе ще тримав у руках слухавку. До речі. Натиснув на важіль і, почувши довгий гудок, по пам’яті вистукав номер Марісабелі. Пам’ять на цифри Стар мав добру, він запросто тримав у голові телефони мало не всього класу. Якби з віршами було так само легко!..

– Драстуйте! Можна Марину? Запитує староста класу.

Звичку солідно називатися Стар виробив давно: це скорочувало вступну частину розмови й відкривало серйозний кредит довіри з боку батьків однокласників, а особливо однокласниць. Але не завжди в тему: балакуча бабуся Марісабелі буквально вчепилася в нього, з деталями, як родичеві, розповідаючи, чому саме онуки немає вдома. Стар пропускав її слова повз вуха цілими пачками, вишукуючи зачіпку для втечі від розмови: нібито йшлося про якийсь конкурс красунь у телевізорі… й наплела ж Марісабель своїй наївній бабці! Врешті-решт він зачепив лівою рукою важіль. Справді, геть випадково. А що, бувають перешкоди на лінії!

Бейсик, як повідомила його мати, пішов до інтернет-кафе. Лисого просто не було вдома: його старший брат не пояснив, чому. Ще кілька номерів узагалі не відповідали; де той народ носить, ніби нікому не треба готуватися!.. А от Горобець зняв слухавку сам.

– Старе? – в його голосі не було ентузіазму. – Привіт.

– Привіт. Зубриш?

– Ну? – Горобець явно нервував. Чого б воно?

– Збираємося біля метро, у пів на сьому, як домовлялися. І гроші прихопи.

– Які гроші?

– Слухай, – теревенити з ним хотілося не більше, ніж із Дилдою чи бабцею Марісабелі. – Не клей дурня. Я майже половину доклав своїх, із тих, що в мене на мопед.

– На фіга?

Стар вилаявся повз слухавку. Хоча можна було й не повз.

– Старе, – голос Горобця раптом понизився, став майже інтимним. – Я тобі щось скажу. Я так бачу, ти ще не знаєш, усі бояться казати, сволота, а я скажу. Ти мене чуєш?

У чому сила шісток: їх зневажаєш, але слухаєш, нікуди не дінешся. Стар скривився, зчепив зуби й коротко мовив крізь них:

– Давай.

– Отже, так, – заторохтів Горобець. – Ми порадилися й вирішили… Ніхто не йде. Ну й гроші, звичайно ж… шкода, що ти вже влетів із цим подарунком. А повернути ніяк не можна?

– Почекай… Куди не йде?!

– До Єви. Їй самій, мабуть, не до того, поховання завтра…

– Я перепитував, – роздільно мовив Стар. – Вона нічого не відміняла. Вона на нас чекає.

– Та ну тебе, Стар… Якого хріна? Її все одно випруть зі школи, вона ж донька цього фашиста. На іспиті по-любе нікого не завалить, буде тихше трави… так на фіга, питається, висуватися, лизати задницю старій? Особисто я не по цих справах. Не в кайф.

– Якого фашиста?..

Це все, на що його вистачило.

Стар слухав короткі гудки, геть не пам’ятаючи, чи він сам вдарив кулаком по важелю, чи гад Горобець перелякано кинув слухавку. А, власне, яке це має значення? Тим більше, що Горобець зробив свою гарну підлабузницьку справу: повідомив його. Стояв би, як ідіот, півгодини біля метро… а післязавтра однокласники робили б однакові козячі писки: «Сорі, Старе, я думав (-ла), ти в курсі». Безсовісно списуючи в неї під носом, – «тихше води!» – і тільки він один не смів би підвести погляд вище вчительського столу…

І чия це, хотів би він знати, ідея? Відкривачка пригадав переекзаменування позаминулого року? Бейсик – з любові до мистецтва експерименту над людиною? Чи Марісабель – як завжди і скрізь, через ревнощі? Від останнього припущення він почервонів. І впрів; але все одно час під душ.

Які все-таки козли! – Стар вилляв на плечі півбанки гелю й почав розмащувати його по грудях і під пахвами. З усього класу раніше про Лілового полковника знала, максимум, одна Дилда, та й то не факт. Та він їм глибоко байдужий, той полковник. Тут інше. Просто в кайф почувати себе сильнішим і крутішим за когось, особливо, якщо цей «хтось» виказав свою слабкість. І вдесятеро кайфовіше – якщо перед ним, кимось, треба було післязавтра труситися зі шпорами під партою, але внаслідок останніх подій вже далеко не так страшно…

Тобто перед нею.

Ліловий полковник… Він, Стар, знав. Він прочитав усе, що знайшов на цю тему в інтернеті. Так, диктатор, так, жорстокий і кривавий, але вона… Принцеса! Справжнісінька! Їй, мабуть, варто було натякнути, й відразу робилося все, чого б вона не забажала, і цілий Зріз без залишку належав їй… сказитися можна. Так дивно, а раніше він дивився на неї – й не помічав. Стар облизнув губи: хлорована вода з мильним присмаком гелю. Та хто сказав цим придуркам, що вони взагалі гідні переступити поріг її дому?!

Під пахвами кололо. Намилився й пройшовся бритвою: якщо в спеку відпустити там волосся, то ніяких дезиків не вистачить. Про всяк випадок пошкрябав і щоки, хоча вони, чесно кажучи, приводу не давали. Відкривачка, Лисий і деякі інші пацани солідно, по-дорослому обговорювали проблеми, пов’язані з голінням, і Стар часом сумнівався, чи все в нього гаразд. І прищів чомусь немає: з одного боку ніби класно, а з іншого – це ж, по ідеї, ознака статевого розвитку… Як завжди, оглянув себе в дзеркалі у повен зріст. Нормально!..

Відхилив двері, впускаючи ілюзію прохолоди, переконливу перші кілька секунд:

– Ма! Ти сорочку випрасувала?

– Зараз, Сергію, в мене суп на плиті.

– Ну ма!!!..

– Ти що, сильно поспішаєш? – вона виглянула з кухні, вкрита бісером поту. – Здається, в тебе ще є час. Я звільнюся за десять хвилин.

Він зітхнув:

– Давай швидше, а? Треба ще квіти купити.

– Що, крім тебе нема кому?

– Я ж староста класу.

Магічний титул допоміг, як завжди, він допомагав у найрізноманітніших ситуаціях, компенсуючи незручності громадського навантаження. Їй він також скаже: я прийшов, бо я староста класу. А зовсім не тому, що підло сподіваюся на особливе відношення під час іспиту. І тим більше не тому… про що вона ще може подумати?

Мама винесла зі спальні сорочку на плічках. Стар щедро втер під пахви антиперспірант із запахом медичного спирту. Взагалі-то мама мала рацію: ранувато виходити за півтори години. Хоча йому таки треба купити квіти. І не хапати ж будь-що…

Стар узяв з полиці конверт із голографічним драконом. Подумав і вклав його в другий, білий, витрусивши звідтіля купу фоток «три на чотири», які залишилися після воєнкомату і паспортного столу. Заліпив, подивився на світло: дракона й хвилю було видно ледь-ледь, нізащо не вгадаєш, що там усередині. Він попросить її не заглядати туди до вечора післязавтра. І нехай Дилда і всі, хто спромігся здати по двадцятці, скільки завгодно не вірять, що він про це попросив. А решту він так чи інакше заткне, якщо спробують бодай щось ляпнути.

Чорт. Треба було ненав’язливо розпитати у вчительській, які вона любить квіти.

…Вже на східцях він злякався. Що квіти не такі, ну що для неї, питається, якісь там троянди? У неї в замку, напевне, підлогу посипали трояндовими пелюстками. І ця путівка, та ще й в ідіотському сліпому конверті, наче хабар… Головне, не забути висловити співчуття. Коли?! – відразу на порозі?.. Чи спочатку привітати?.. чи пояснити, чому власне… як…

Він відчував, що змок, що запах поту легко перемагає антиперспірант, що треба якнайшвидше, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, бігти в душ… Але палець уже сам по собі натиснув гудзик дзвоника, втинаючи шлях до відступу.

– Зараз! – притлумлений голос із казкового замку з драконом.

Її звати Ева. Ева Роверта. Принцеса Евіта.

Клацнув замок.

Гаряче повітря із запахом ванілі. Жінка в маленькому фартушку поверх чорної сукні. Щось в’язке й задушливе в горлі…

– Здрастуйте… Єво Миколаївно.

– Старченко, – вона усміхнулася сумно, наче відразу все зрозуміла. – Проходь.

Драстуй, тату!

Тут зима, дуже холодно, деякі дерева вже без листя. Вчора навіть комин затопили! Цікаво дивитися на вогонь, майже так само, як на море. Але в літній резиденції все одно краще. Я б хотіла завжди там жити.

Сеньйор Річес замовив тобі нові підручники. Це добре, тому що старі ми вже пройшли. Цього року в нас гуманітарний ухил. Мені подобається. Подбай, щоб і далі був гуманітарний, я цю математику ненавиджу! А фізику взагалі. З неї навіть підручників немає, тобто, всі вони неправильні, каже сеньйор Річес. Він задоволений мною. Я вже пишу без помилок п’ятьма мовами! Каже, що я дуже-дуже здібна учениця.

Щоправда, Вілья сміявся. «Спробував би твій сеньйор Річес так не сказати, знаєш, що б йому було?» А що б йому було, тату? Вілья старший від мене на рік. Його мама кастелянша у зимовому замкові. Ми товаришуємо.

Ти уявляєш, тут під північною стіною відбивалка!!! Вілья показав мені. Відбивалка – це… Ну, вона відбиває, наче дзеркало, а якщо ходити туди й сюди, з’являється зображення, просто з повітря! Ми їх багато наробили, дуже смішні, особливо ті, де я з висунутим язиком. Роза сказала: «Ти принцеса, тобі має бути соромно». Але мені не дуже соромно, вони ж усе одно пощезали потім. А так я б тобі надіслала на згадку.

Приїжджай, тату! Тут добре, хоча й зима. А може, ти вже влітку приїдеш? У літню резиденцію, так? Тоді поки пиши довші листи. Знаєш, Вілья каже, що їх узагалі пишеш не ти. Бреше, еге?

Твоя Евіта.

21.02.12