Аравійська пустеля (збірник)

Того дня Тарас був у сестри Катрі в Зеленій Діброві, а коли повернувся до Керелівки – очам спершу не повірив. Люду зібралося біля його печери – чи не півсела. Дядьки, тітки, діди, баби і звичайно ж всюдисуща дітлашня… Панотець кадилом махає, голубий димок в’ється.

– Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі, Пресвята Богородице, спаси нас, Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас…

На панотцеві довга широка риза без рукавів, поверх неї – єпитрахиль, без якої священик не може здійснювати жодної служби, на грудях – наперсний хрест, на голові – скуфія.

– Хваліте ім’я Господнє, хваліте, раби, Господа! Алілуя!..

Тарас, розкумекавши, що й до чого, трохи заспокоївся. Всівся на пагорбку, з цікавістю – оченята так і зиркають-зирять навсібіч, – спостерігав, що ж буде далі? Відчуваючи, щоправда, деяку незручність – це ж через його вчинки скільки людей зібралося. А раптом дізнаються, що то він усьому причина? Ще з села виженуть. Але… що буде, те й буде. А виженуть… Що ж, йому до бурлакування не звикати, в Лисянку подасться, мо’, там де знайде собі куточок у цьому широкому світі.

Під кінець молебня панотець окропив святою водою вхід до печери, потім людей, і ті заспівали:

– Спаси, Господи, людей Твоїх… Благословення Господнє на всіх, Його благодать і чоловіколюбство-о… нині і повсякчас… і на віки ві-ічні-і…

Коли скінчилося окроплення печери, треба було комусь зайти до неї і подивитися, що там після служби лучилося… Але сміливців чомусь не знаходилося.

– Воно то та-ак… – бурмотіли чоловіки, – та все ж якось той…

І ховалися за спини жінок.

Тарас ніяково посміхався, провину за собою відчуваючи. Ось тільки зізнатися, що то він – не міг. Та й хто повірить, що малий Шевченко, Григорія Грушевського-Шевченка, царство небесне його душі! – синок вечорами й ночами багаття в печері палить? Де це бачено, де це чувано, щоб пуцьвірінок – малий сам-один у печері ночами товкся? Відьма там товчеться! Істинно, відьма, басаврючка лихая, чередільниця злая…

Люди погомоніли і почали копійки, мідяки нужденні з капшуків витягати. Зібрали в складчину трохи п’ятаків, але й за гроші сміливців не знаходилося: воно то та-ак, та все ж якось воно теєчки… Про це й Козачківський зі слів Поета свідчить, що все так і було: «…священник в сопровождении народа, окропив вход в пещеру святой водой, предложил освидетельствовать ее. Так как никто не соглашался на такой смелый подвиг, то порешили в виде поощрения сделать складчину. Когда собралося порядочное количество медных монет и смельчака ни одного не оказалось, то Шевченко, выступив вперед, изъявил желание войти в пещеру. Некоторые не хотели подвергать мальчика опасному риску, другие возразили: „Воно мале, до нього нечиста сила не коснеться“. Чтобы более отдалить всякое подозрение, он просил, чтобы к нему привязали веревку, которою, в случае опасности, могли бы вытащить его. Отправляясь на веревке в пещеру и убравши в сторону все остатки стряпни своей, он вышел, объявив, что в пещере ничего не оказалось, за что и получил порядочный куш складчины от удивленной его смелостью толпы».

– Жи-иви-ий хлопець! – почулися обрадувані голоси, тільки-но Тарас вигулькнув з печери.

– Розказуй, малий, що тамечки?.. Нечиста сила вже п’ятами накивала? Святою ж водою окропили печеру, а нечисть святої водиці боїться, аж-аж…

– Немає нечистої сили. Тілько попіл од неї зостався, – і хлопець показав у жмені пучку попелу. – Давайте вже мені п’ятаки…

Того вечора він смакував бубликами з маком і був радий, що так легко викрутився з халепи та ще й вечерю на дурничку роздобув. Так йому вже давно на зарібок не щастило.

Бубликі були смачні, і Тарас незчувся, як з ними і впорався – почуття голоду нарешті зникло. Бодай сьогодні, а завтра… Що буде завтра – про те завтра й думатиме. Як у Святому Письмі сказано: дасть Бог день, дасть і їжу… Не завжди, правда, так виходило, та все ж…

Темрява вже огортає притихле село, воно нарешті заспокоїлося, що відьму з печери витурили, і тепер йому ніщо не загрожує. Де-не-де блимають підсліпуваті каганці та завивають собаки. Багаття Тарас більше не запалює, аби не казали, що до печери знову повернулася нечиста сила…

Тихо. У небі з’являються перші зірочки. Ось і вечірня вже зійшла… підперши долонею щоку – йому так звично при сидінні, – Тарас зачудовано дивиться у вечірнє небо. Яке ж воно гарне, коли зорі на ньому висипались. Дід Іван якось розказував йому, що на світанку Зоря відмикає ключем небесні ворота і випускає Сонце на небо – так починається білий день. Сонце наздоганяє красну дівицю Зорю, що втікає і стає криницею. На землю падає свята роса, яка запліднює землю. Бджоли п’ють духмяну росу й приносять солодкий мед. Так народжується найбільше диво з див – життя. А ще люди кажуть, що в кожного на небі є своя зірка. Коли хто народжується – з’являється у небі і його зірка. Цікаво, де ж у небі його зірка? Чи є ж вона в нього? Чи щаслива вона?

Кожному дню і ночі передує зоря ранкова і зоря вечірня – дві сестри, які служать Сонцю. Помре людина, і зірка її згасне, а поки живе – покіль і вона в небі сяє…

І тільки подумає, небозводом і майне іскорка – то зірка впала, хтось пішов з цього світу…

Сидить Тарас біля печери і дивиться на село, у якому вже не бликне ніде й вогник, думає… І щось тісниться в його маленьких грудях, поки що без слів, лише мелодія. Та пройдуть роки, і виллються на папері слова, і обезсмертять вони на віки-вічні їхнього творця – але про це малий Тарас не думає… Сниться йому, що йде він степом, і веде його за руку гарна дівчина – його Зоря. Вона пливе над землею, ледь торкаючись її босими ногами, і він тримається за її руку і теж ледь-ледь торкається ноженятами землі – Боже, як гарно і хороше йому…

Село вже спить – ані вогника ніде, все огорнула пітьма, усе пірнуло в сон… До ранку всі щасливі, бо сплять, наче в інших світах, далебі кращих за земний і вві сні розкошують, забувши про всі кривди, їм завдані, про всі непереливки… А прийде ранок із голосистим співом півнів – і все повернеться на круги своя, і тоді всі знову поділяться на тих, кого щастя втомлює, і на тих, кого сльози…

А сама Керелівка й справді широко розкинулась, велика й мальовнича, – на степових рубежах престарої землі київської, – на півдні княжої Звенигородщини, поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, розкинулась, поховавши в пишних садках свої білі хатки…

Воістину, як писатиме Великий Кобзар: «Село! І серце одпочине. Село на Нашій Україні – неначе писанка село…»

Усе так.

«Давно те діялось…»

Хоча – чому давно? Вогник у печері, що вперше переполошив Керелівку 180 років тому, коли селяни змушені були вдаватися до послуг отця Григорія Кошиці зі свяченою водою, – ні-ні, та буває й спалахне.

Дивуються люди… Вірячи і не вірячи баченому і чутому – уже стільки літ минуло після тієї оказії, що далеких їхніх пращурів перестрахопудила, вже скоро два віки збіжать, як у печері, терплячи голодне лихо, побивався маленький кріпак Тарас, син кріпака Шевченка…

І чого б то? Невже знову об’явилася нечиста сила, що її нині по-вченому нарекли – НЛО? Чи якесь інше новознане нині бісівство – його ниньки хоч греблю гати!

Вогник у печері все ще світиться. Не всі його, правда, можуть бачити, але світиться. Спостереження за ним, як повідомляла інформаційна служба, триває… («Як передає агентство „Новини-У“, таємничий вогник у печері, що біля села Шевченкового Звенигородського району Черкаської області (колишня Кирилівка) за свідченням місцевих мешканців, що їх наводять деякі ЗМІ України, все ще з’являється вечорами, десь починаючи після заходу сонця… Природу цього феномена науковці поки що не можуть пояснити…»)

Гай-гай! Таж тому, що цар лихий, ім’я якому Голод (який морив колись у тій печері малого Тараса), все ще у світі. І все ще непереможений.

І все ще ніхто не скаже, коли його і який Кожум’яка нарешті здолає…

А все інше так, як і колись було, тож і сьогодні рядки Поета звучать, як про наш час написані:

 
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило;
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нічка покрила…
 

І нічого не вдієш, бо так воно справіку й ведеться: одних щастя стомлює, інших – сльози… І доки так триватиме – один Господь знає. Та ще Тарасів дід Іван, бо, як відомо, на все у нього, на всі лиха-біди своя, селянська відповідь готова: «Дак нема на них Коліївщини! Козаків-січовиків на них немає!..»

Може, й немає. Хто його знає достеменно? А все інше, як у Поета:

 
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося – осталися
Могили у полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
 
 
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять…
 

Аравійська пустеля

Жив собі та був собі…

А втім, це тільки в казках так починається – жив собі та був собі, – а у нас не казка, а щонайправдивіша, можна б сказати, невигадана повість про дивного-предивного лелечича, котрий виріс на хаті в діда Щедрія в літо тисяча дев’ятсот вісімдесят четверте.

У селі, що стоїть при самому впадінні блакитної Орельки в голубу Оріль, ще й досі розказують, як дід Щедрій та навчив у те літо молодого лелечича людської мови. Дивина, та й годі! Буцімто однієї вітряної ночі випало з гнізда лелеча, котре й літати ще не тямило, і скотилося з хати аж у двір. От старий його підібрав, виходив, як дитину, і назад у лелече гніздо всадовив. Звідтоді, розказують дідові односельці, те лелеча й заговорило по-людському.

Так це було чи ні – я достеменно не відаю, але молодий орільський лелечич, з яким я познайомився того літа під час своїх рибальських мандрівок по Приоріллю, і справді розумів мову людську. Хоча виду, звісно, і не подавав. Та коли дід Щедрій, накосивши в березняку трави (а він любив застеляти в своїй хаті долівку молодою травою), сказав йому: «Ходімо, Лельку…», птах кивнув головою на знак згоди і рушив з дідом до села. Так вони і йшли левадою; старий помаленьку дріботів собі з мішечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як відставав, то, змахуючи крилами, підбігом наздоганяв старого і знову йшов поруч. Старий щось до нього гомонів, а білий птах схвально кивав головою й іноді навіть жваво тріскотів червоним дзьобом – щось дідові по-своєму, по-лелечому говорив. А дід, слухаючи його, вигукував: «Та ну-у?!»

«Еге», – сказав я сам собі і щось було, пригадую, з цього приводу подумав, але тут у мене клюнуло, поплавець пірнув, і я чимскоріш схопився за вудку. І такого краснопера витягнув, що коли б поруч були рибалки, то вони б тільки позаздрили мені. Не встиг я краснопера із гачка зняти, як на другій вудці поплавець – хить-хить!.. І хутко зник під водою… І тут почався такий кльов, що я враз забув і про діда Щедрія, і про його дивного-предивного лелечича, бо справжній рибалка, коли в нього клює, – про все на світі забуває!

Уже в надвечір’я, поспішаючи на останній автобус, на хвильку забіг до старого. Оскільки я вже не мав часу на бесіду, то у двір не зайшов, а лише на ворота сперся та й кажу:

– Діду Тарасе, і як це вам вдалося так ловко навчити лелечича, що він навіть людей розуміє?

Тут дід Щедрій почав напускати туману, що все то – байки людей, охочих до теревенів, що він насправжки не вчив лелечича людської мови. Виходжуючи його після падіння з даху, він лише гомонів до лелечати, як до дитини, ну хіба ще казками його забавляв… Якими?.. Та тими, що колись синові своєму, як він маленьким був, розказував. А більше нічого такого… А Лелько (так старий назвав те лелеча) і навчився розуміти мову людську.

(Забігаючи наперед, скажу, що я консультувався у відомих фахівців – біологів, орнітологів та інших учених, – і вони авторитетно запевнили: все, що говорить дід Щедрій, – чистісінька правда. Бо коли до пташини там а чи до звірини ставитись по-людському, то пташина та а чи звірина і справді легко навчиться розуміти людей. Навіть з півслова.)

– Таке воно тямковите вдалося, – запевняв мене старий, поглядаючи на свою хату, де у великому гнізді вже всідалося на ніч лелече сімейство (тільки глава того сімейства – старий лелекун – задумливо стояв на бовдурі: він завжди на ньому стоячи ночує). – Скажу тобі по секрету, – додав дід Щедрій, – лелеки – дуже мудрий народ, розуміють, що й до чого. І до грамоти зело вдатні.

Я, пригадую, ще щось хотів було запитати в старого, але на сусідній вулиці вже мелькнув автобус. Квапно попрощавшись з дідом, я бігцем подався до зупинки, бо другодні мав їхати в одне термінове відрядження і, отже, затриматись бодай на ніч у діда Щедрія аж ніяк не міг… Але пообіцяв йому, що неодмінно, як тільки-но владнаю справи – заскочу до нього в гості та заодно й порибалю на Орелі, і про Лелька погомонимо…

Давно відомо: не так воно складається, як гадається.

За невідкладними справами та клопотами, за суєтою суєт усе ніяк не міг я знайти часу, щоб з’їздити в те село та написати щось про крилатого дідового вихованця. А воно ж як заніколиться, то надовго. Одне слово, так я закрутився, що незчувся, як і літо збігло. Коли ж нарешті вибрався, то лелеки вже полетіли в теплі краї. З ними полетів і Лелько, лишивши дідові Щедрію таку адресу: Африка, Кенія, район озера Вікторія, колонія приорільських лелек, Лелькові, котрий виріс на хаті в діда Щедрія…

Я переписав ту адресу до блокнота і вже вдома написав Лелькові листа. (Тільки не думайте, будь ласка, що все це казка чи фантастика якась, ні. Усе це чистісінька правда, у мене в блокноті – я вам при нагоді його якось покажу – й досі зберігається Лелькова адреса. Лелеки, щоб ви знали, дуже грамотні і дуже люблять писати листи. Особливо, коли зимуючи в Африці, скучають за своїм краєм.)

Отож я написав Лелькові в Африку (в листі нагадав про нашу зустріч у Приоріллі, про своє знайомство з дідом Щедрієм), і по якомусь там часі (здається, через місяць) від Лелька надійшов лист. Справжній-справжнісінький. У конверті, з грифом «авіа», з кенійськими марками, на яких була зображена савана, дерево баобаб і страус на передньому плані. Лист навіть був проштемпельований поштою. І ось що написав у тому листі Лелько (якщо хто з читачів поцікавиться листом, то він зберігається у мене, і я можу показати його бажаючим. І навіть дам потримати лелечий лист у руках):

«Як я живу?.. А так, як і всі лелеки, – зимую в Африці. Стою оце на спині в одного місцевого бегемота, котрий, рятуючись від спеки, по самі вуха заліз у руду болотяну муляку та й спить стоячи. І все йому ніпочім. Бо він удома, і спішити йому нікуди. І мріяти ні про що, тож і спить. А я стою у нього на спині, і мариться мені, буцімто я не в Африці, а вдома, у далекому-предалекому звідси краї. І ніби переді мною не вигоріла савана з білими кістками буйвола під баобабом, а рідний, зелений і ніжний край, де в Оріль впадає Орілька… Бачу село в садках, верби бачу на леваді зеленій, де поважно та ґречно походжають мої друзі-лелеки. Крайньою від левади стоїть очеретом крита хата діда Щедрія, а на його хаті бачу гніздо мого батька. У ньому я народився і виріс. Оте саме гніздо, з якого я колись у буряну і чорну ніч випав аж у двір, де мене підібрав і виходив дід Щедрій. І бачу, як над гніздом, над дідовою хатою, над селом, над садками й полями, над Ореллю з Орількою, над усім тим світом вивищилось дзвінке блакитне небо, у якому я колись вчився літати. І гудуть у небі, як у дзвони, молоді приорільські вітри, і їхній дзвін бринить у мені й досі… У нашому великому гнізді, яке починав мостити колись ще мій прадід, а дід з батьком тільки розширили його та підновлювали, крім мене, було ще три сестрички. Та навіть учотирьох усе одно було просторо, у спекотні дні, коли сонце сягало зеніту і припікало аж надто, мама розправляла над нами свої великі крила, і нам, лелечатам, так хороше було сидіти в затінку, що її дарували нам мамині крила… А тато, коли ми були ситими, стояв на одній нозі на гребені даху і все про щось поважно думав. Як над хатою пролітав знайомий лелека, тато радо вітав його – закидав голову за спину, змахував крилами і тріскотів дзьобом. У нас, лелек, це найшанобливіше вітання…

А ночами, коли було вітряно чи прохолодно, ми ховалися під мамині крила, як ото ховаються курчата під квочку. Прокинешся, бувало, серед ночі, висунеш голову з-під маминого крила, глянеш, а прямо над тобою висить щось чорне-пречорне і дивиться на тебе тисячами блискучих очей. Тобі аж страшно стане від чорної тисячоокої ночі, і ти поспішно сховаєшся під надійне мамине крило.

А вранці, коли прокинешся, – всюди світло, гарно. Ось-ось зійде сонце. У дворі дід Щедрій вештається, покахикує.

– Гей, лелеченьки!.. – гукає до нас ізнизу. – Доброго вам ранку! Як там нагорі, у вашому крилатому сімействі? Усі живі-здорові?.. Ну й добре, що гаразд.

Як ми, малеча, підросли й уже могли триматися на крилах, то всім сімейством літали на толоку або на озера в заплаві Орелі чи Орільки – попереду, як завжди, тато, за ним ми, малеча, а позаду нас мама. А ще нас тато вчив підніматися високо-високо, аж село зоставалося далеко-далеко внизу і робилося маленьким, а світ ставав широким, просторим – ні кінця йому, ні краю. І скільки ми тоді бачили доріг, полів, гаїв, річок та сіл! Аж дух захоплювало від висоти і краси. Тато вчив нас ширяти, опираючись крилами на потоки повітря, що піднімалися від землі. Спіймавши такий потік, ширяли й ширяли ми в піднебессі легко, плавно, без жодного помаху крил.

А якось тато, пригадую, сказав:

– Старайтеся, діти, щоб швидше стати на крило, бо невдовзі будемо збиратися в далеку-далеку дорогу в теплі краї. Полетимо на зимівлю в Африку.

Почувши таке, я на радощах затанцював, вигукуючи:

– В Африку!.. В Африку!.. В Африку!..

А зараз у Африці бачиться мені, що стою я на хаті в діда Щедрія, і видно мені голубі озера, видно, як толокою йдуть до річки рибалки з вудочками, а шляхами у поле машини мчать…

І так мені хочеться додому, так хочеться…»

Пишу ці рядки взимку.

На календарі – лютий. Місяць, як відомо, неласкавий, суворий і навіть аж сердитий. Недарма ж у нього і ймення таке – лютий. А чого він лютий – того ніхто не знає. Лютий та й лютий, не всім же місяцям добрими бути.

За вікнами дідової хати гуде-виє невгамовна завірюха, крутять-вертять сніговії, аж дерева – чути – торготять обмерзлими гілками. Хуга така, що задарма і носа на вулицю не виткнеш. Мороз-морозяка зазирає у вікна, розмальовує шибки, але в хату йому – зась! У дідовій хаті тепло, у печі весело потріскують дрівця, іноді з печі чути невдоволене сичання – то потрапило обмерзле поліно, і вогонь витоплює з нього воду, а вона сердито шипить-сичить на нього. А десь на печі співає собі дідів приятель і квартирант-постоялець – цвіркун. Улітку він живе у садку, а на зиму перебирається до діда в хату, «зимувати в теплих краях на печі», як каже старий. Зимуючи там у затишку й теплі, цвіркун співає собі та співає… Дід любить його слухати, а коли, буває, цвіркун довго не подає голосу, то бурчить на піч:

– Чого хоч ти мовчиш?.. Заспівай, прошу тебе. Зимовий вечір довгий, а сьогодні мені щось геть кепсько стало, і думки невеселі в голову лізуть…

Цвіркун відразу ж і озивається, охоче затягуючи свою одноманітну пісеньку, і в старого тоді легшає на душі.

– Бо вже не сам, – бубонить він, вештаючись по хаті. – Цвіркун та я, от нас уже й двоє. Вже й сім’я.

Отож я пишу собі та й пишу, вогонь у печі потріскує, цвіркун виводить свою нехитру пісеньку, в якої немає ані початку, ані кінця, «в теплих краях на печі», а місяць лютий за вікном лютує… Таке витворяє, таке… І на кого він так розгнівався? Треба про це поспитати в діда, він такий, що все знає.

А ще я думаю про Лелька, як він там зимує за снігами, за морозами, за синіми морями і гарячими пустелями, аж у самісінькій Африці?.. Не близький світ.

«Щоб ви знали, в Африці теж зараз місяць лютий, – пише Лелько в одному з листів, котрий я вже кілька разів перечитував дідові Щедрію. – Та між тутешнім лютим і приорільським – спільного хіба що назва. Бо у вас зараз зима, від якої ми, лелеки, змушені летіти аж на край світу, в Африці ж у лютому місяці спека стоїть така, що річки висихають, і дно їхнє тріскається. Лише де-не-де червоні калюжки муляки залишаються.

Ось так ми й зимуємо… А втім, це тільки так говориться, що ми, лелеки, зимуємо в Африці, бо насправді ж зими тут немає і не було ніколи. Тут і знати ніхто не знає, що воно таке – зима: ні бегемоти, ні носороги, ні буйволи, ні жирафи, ні зебри, ні слони, ні леви. Навіть страуси і ті не знають, що таке зима. І крокодили теж ніколи й нічого не чули про зиму. Тільки чорні грифи, які літають високо-високо, видивляючись у савані поживу, казали якось, що буцімто на найвищій горі Африки – Кіліманджаро – є справжній, щонайсправжнісінький сніг…

Отака тут зима – спека, спека і спека.

Дощів уже давно не було, у білястому, наче вигорілому небі – жодної хмаринки. Над рівниною тремтить сухе і гаряче марево, ані вітерця… Трави в савані вигоріли, дерева стоять голі, без листя і без тіні.

А земля тут не чорна, а червоно-бура. І тому слони теж ходять червоно-бурі (рятуючись од спеки, вони за відсутністю води набирають у хоботи дрібний червоний пил і „обмиваються“ ним). А он на півнеба постає коричнева хмара. То в пошуках води пересуваються на захід стада антилоп, а за ними – назирці леви й шакали.

Ось такий тут місяць лютий».

Коли на мить затихає лютування лютого, чути, як лунко і різко (десь, певно, на оголених пагорбах) репається земля – такі морози! І цвіркун тоді на дідовій печі злякано затихає. Хоча що йому і чого боятись у «теплих краях»?

Репнуло, тріснуло, завило, захурделило, і знову білий світ потонув у сніговій круговерті.

А коли затихне все на якусь часинку, тоді з-за рваного шмаття хмар, що мчать холодним небом, вигляне сонце, і світ білий тоді так і спалахне, так і заіскриться, що аж очам, як дивитися, боляче стає.

А голуба Оріль та дочка її, блакитна Орілька, з берегами, з очеретами, лозами і вербами, з озерами й левадами, заплавами й гаями – загачені, занесені снігами. Сплять.

Навіть чорне гайвороння поховалося – такі морози.

А в лелечому гнізді, що на дідовій хаті, у якому народився і виріс Лелько, – біла копичка снігу. Спить воно під білим покривалом, чекаючи весни, і, мабуть, сниться йому лелече сімейство. (Дід Щедрій каже, що пташине гніздо, як і хата, коли немає довго господарів, дуже нудьгує від самотності і тому з нетерпінням виглядає своїх постояльців.)

Я приїхав у ті краї в лютому, щоб відвести душу підлідним ловом окунів, та довелося чимскоріше ховатися в хаті діда Щедрія – такі морози! Вийду з хати, подивлюся на світ білий, потупцяюсь біля сінешніх дверей і – назад у хату. Пересидіти б у діда цю веремію та й додому повертатися. Яка вже тут риболовля! Оце б зараз Орелі та Орільці бодай крихту тієї спеки, од якої Лелько в Африці не знає, де подітися!

Згадав Лелька, а він на мене зі стіни дивиться. Стоїть на воротах, як у червоних чоботях, – високий, гінкий, із сніжно-білим та чорним оперенням, дзьоб розкрив, наче щось говорить. «О, як він гарно вміє клацати своїм червоним дзьобом! – розказував мені якось старий. – Ви б тільки послухали, – додавав він. – Як буває в доброму настрої (а вдома, у рідному краї, лелеки завжди в доброму настрої), закине голову на спину, крилами змахує і так мелодійно, так ритмічно стукотить однією половинкою дзьоба об іншу – клац-клац-клац! Трісь-трісь-трісь!.. А потім випростає голову та як припустить, як припустить той дріб – заслухаєшся!» Принаймні так запевняв мене дід Щедрій і, зітхнувши, додавав:

– Шкода, що у мене немає таких слів, аби я міг передати всю оту красу його клацання!

Дід Щедрій (як ото Лелько на ворота став) попрохав сусідського хлопця Мишка: клацни, каже, мені Лелька на згадку, бо як полетить у ту Африку, то не знаю, чи й дочекаюсь його повернення… Мишко (а він днями бігав по селу з фотоапаратом «Зміна», вчився фотографувати) і клацнув. Ще й карточку старому приніс, а Лелько на ній – як живий, стоїть на воротах у червоних чоботях. Картинка! Щедрій за таку карточку насипав малому фотографу повну пазуху груш (а таких груш, як у діда Щедрія, немає ніде у світі, і Мишко те добре знав, бо не раз і не двічі тихцем лазив трусити дідову грушу), ще й пообіцяв йому, як пенсію принесуть, «канхветів» купити. А карточку вставив у дерев’яну рамочку, яку сам і змайстрував, та й почепив її на стіні. Отам, де карточка його сина висить. Поряд. На одній карточці – білий лелечич на воротах стоїть, а на другій – білявеньке хлоп’я щербатеньким зубиком посміхається. Теж у воротах стоїть. Карточка давня, ще довоєнна, вже й потемніла, але ще видно біляве хлоп’я і веселооку хитру посмішку його. Ось так вони й висять у діда в світлиці: зліва – Лелько, а праворуч – Лесик (так звати дідового сина).

– Ну й морозяка, аж хурчить!.. – У чорній кожушині, увесь обмерзлий, з білими бровами й білою бородою, крекчучи, заходить до хати господар і хукає на закляклі, почервонілі руки. – Скажений! Прямо тобі збісився. І вдяганка ж на мені непогана, а тіло як наче хто голками коле. Аж душу виймає. А на Орелі бабахнуло, як із гармати. Аж лід розвернуло – такі морози! Давно такої зими не було, постарався лютий. Чи, може, хто його образив?

– Як це місяць можна образити? – питаю.

– А так… обізвав його хтось злим, от він і сердиться, – гомонить старий роздягаючись. – Він хоч і лютий, а добрий. То у нього служба така – морози та сніговії на нас наганяти. А коли його образиш чи злим словом обізвеш, то він тоді й шаленіє та сердиться. А як до нього ладком, ладком, – то й лютий тоді лагідніє. Еге, від доброго слова ще ніхто злим не ставав.

Побачив, що я стою біля фотографії на стіні, і собі підійшов.

– Ото, Лелько любив на воротах стояти. Ще як літати вчився, то з хати на ворота, а з воріт на хату. А коли хто повз двору йде чи їде, то він з цікавості на воротах стане і придивляється: а хто ж то йде чи їде?.. Цікавий був, – помовчав, віддираючи з бороди та вусів крижані бурульки. – А Лесику моєму, – кивнув на фотографію сина, – тут шість годочків. Це його знято в те літо, як він собі крила змайстрував.

Я чув про це від дідових односельців, але краєм вуха, тому прохаю старого розповісти детальніше.

– Синок мій ще змалку небом марив… Усе, було, до лелек на хаті придивляється; як вони на хату сідають, як крила свої складають за спиною та як їх випростовують і в небо злітають… Дуже-бо Лесика мого небо й крила цікавили. Таке вже вдалося, хлоп’я моє білявеньке, – небо його до себе манило і кликало. Тож якось надумав Лесик змайструвати собі крильця. За хатою в малині ховався, щоб ніхто не побачив. З молодої лози їх виплів, а зверху полотном обтягнув (полотно те у матері в скрині поцупив). Як удома нікого не було, то він на хату по драбині виліз, якось собі до рук ті крильця приладнав і з хати стрибнув. Це ж треба, га? Добре, що хоч на копичку сіна впав, не покалічився, слава Богу… Зізнаюсь, під гарячу руку хотів було його ремінцем відшмагати… Замахнувся, а він зіщулився, на мене дивиться і каже: «Хоч убийте, тату, а все одно буду літати!..» У мене й рука опустилась… І в кого ж ти, питаю, таке вдалося?.. Мовчить та сопе… І таки домігся свого, після школи в аероклуб поступив. А звідтоді і пішов по льотчицькому, значить, ділу. Бо дуже його небо вабило. На роду, видно, в нього так було написано – у небі літати. А коли що на роду написано – то так у людини й буде. Така її, значить, планида… – Помовчав, посміхнувся сам до себе чи до своїх спогадів. – Я Лесика після того польоту з хати лелечиком став звати. Лелечику ти мій крилатий, кажу, полетиш у небо, а з ким же ми з матір’ю зостанемось?.. І полетів мій лелечик… – зітхнув. – Ат, що казати! Минулого не повернеш… – Знову помовчав, на фотографію сина дивлячись. – Так ото Лесик мій і знятий у те літо, як крильця собі змайстрував та з хати на них стрибнув. Його потім сільські хлопці льотчиком дражнили. За той політ. Та він не ображався, навпаки – гордився. А Лелькові, – кивнув на карточку птаха, – крил майструвати не треба. Свої має. На них аж до Африки долітає.

З печі озвався цвіркун – затягнув свою вічну пісеньку.

– Добре цвіркуну, – посміхнувся старий. – Нікуди йому у вирій не треба літати. На піч заліз, от уже й у теплих краях…

Повечеряли картоплею з оселедцем (улюблена дідова їжа) і вже хотіли було лягати, як старий раптом спохопився.

– От пам’ять! – ляснув себе долонею по лобі. – Геть усе забувається. Та я ж од Лелька листа отримав! Пише, що вони, лелеки, вже й додому збираються.

– Так ще ж тільки лютий. Чи не рано?

– Еге, а дорога ж далека… У лютому почнуть, навесні якраз і до нас долетять… Та ти ось читай, читай, Лелько про все пише…

«Ви, люди, мабуть, нічого не чули і нічого не знаєте про Велику Лелечу Раду? – запитував у своєму листі Лелько і сам же й відповідав: – Так от, на Велику Раду мудрий лелечий народ збирається двічі на рік: перший раз – у вересні—жовтні, перед вильотом на зимівлю до Африки, і вдруге – вже в Африці – у лютому місяці, перед поверненням на батьківщину. Великі Ради збираються за принципом земляцтва: у дніпровських, наприклад, лелек своя рада, у деснянських – своя, у прип’ятських – своя, ну і так далі… І ось діждалися і ми, орільські лелеки, свого часу. Хто перший вигукнув: „Додому!..“ – невідомо, а тільки в повітрі так і чується: додому… Ніби хтось у тобі сидить, у твоєму єстві, у крові твоїй і шепоче тобі: вже лютий, пора додому, додому, додому… Зустрінуться двоє лелек – на землі чи в небі – і замість привітання вигукують:

– Додому!..

– Додому!..

Та ось уже над саваною і клич пролунав:

– Гей, орільські лелеки, збирайтеся на Велику Раду!

З усіх усюд злітається лелечий народ. Летять поодинці, парами, по троє, по десять, і всі летять на Велику Раду в передчутті далекої дороги. І в кожному помахові крил чути: додому, додому, додому… Ох, як хочеться додому!

Страуси, котрі трохи знають нашу мову, тільки дивуються: ви, лелеки, живете вдома, в Африці, а кудись іще збираєтесь? Хіба у вас дві домівки і два рідних краї?

Та ось уже ми злетілися і розсілися на високому дереві, яке тут називається баобаб. І коли всі зібралися і вгамувалися, слово взяв найстаріший і наймудріший лелека і так сказав:

– Червонодзьобі і червононогі сини лелечого народу! Брати і сестри орільські! Чи не забули ви, який зараз місяць?

– Не забули, не забули! – хором одказуємо. – А місяць зараз лютий. І він уже кінчається. Додому пора! Пора додому!

– Так, місяць зараз лютий, а в лютому ми завжди збираємось і відлітаємо в рідні краї, – казав далі найстаріший і наймудріший лелека. – Ми всі земляки, всі з одного краю, який зветься Приоріллям, бо всі ми колись народилися і виросли на берегах голубої Орелі, її боліт та озер. Зараз удома лежать білі сніги, і холодні морози там лютують, та доки ми долетимо до Європи, там уже буде місяць березень чи й квітень, і вдома нас зустріне весна-красна.