Аравійська пустеля (збірник)

2. Треба встати ні світ ні зоря

…Усю ніч жахаєшся, щоби не проспати. І знаєш, що не проспиш, що неодмінно схопишся, як і треба, о четвертій ранку, схопишся, як заведений, а все одно жахаєшся… Прокинешся, як з води вискочиш: ху-ух!.. Скільки там?..

Навшпиньках крадешся в куток, де на стіні годинник висить, а воно ж темно. Обережно ставиш стілець, ще обережніше піднімаєш ногу на стілець і… З гуркотом летиш у куток. Нога сприснула.

– Хто там??? – переполошено зі спальні дружина.

– Спи, моя зозулько, спи… – соловейком заливаєтесь ви. – Це я той… у штопор потрапив. Негодящі стільці випускає наша промисловість! Халтура!..

Пройшовши отак по меблевій промисловості, знову лізеш на стілець: о, всього лише друга година ночі! А думав – уже ранок. Ліг о дванадцятій, спав, виходить, якусь там мізерію, а спати зовсім не хочеться. Бо – гриби. То на роботу і о сьомій тяжко вставати, а на гриби опівночі тебе підкидає, як на пружинах!

Тихенько крадешся у спальню, ще тихіше, не дихаючи, лягаєш, а дружина і вві сні бурмоче: «Та не товчися!..»

Чи спав чи не спав, а підстрибуєш, наче тебе хто підкинув. Аж дружина схоплюється… «Що таке? Вже сьома година?..» – «Спи, спи, – ви їй лагідненько. – Ще тільки пів на третю…» – «А чого ж ти підстрибуєш, як пів на третю?» – «А звідки я знав, що всього лише пів на третю?» – «То купи собі будильник». – «Спи, спи, завтра куплю…» – «Оце „завтра“ я від тебе вже десять літ чую».

Врешті затихли…

Чи спав чи не спав – підкинуло тебе. Третя година ночі, а тобі треба о четвертій збиратися. Але ти боїшся проспати і – навшпиньках, не дихаючи, крадешся на кухню… І так делікатно ж скрадався, що й підлоги під ногами не відчував, а налетів на стілець. А на нім хтось ще звечора забув каструлю… Ой, як дзенькнула, ой, як застрибала-дзенькнула, котячись, кришка!!!

Усе сімейство в одну мить на ногах!..

А кришка котиться, підстрибує і – дзвенить, дзвенить, наче дзвін на дзвіниці! І ніяк її не схопиш. А бодай тебе!

– Спіть, спіть… – до переполошеного сімейства. – То – каструлька… Кришечка той… покотилася…

І хутчій зачиняєтесь у кухні.

Усе зібрано ще звечора: рюкзак, корзина, баклага з водою, «тормозок», компас, щоб не заблудитися, ніж, сигарети, сірники, троячка на дорогу.

Доки закипає чай, голишся.

Але ось уже й чай випито, вже втретє все переглянуто, а на годиннику ще й чотирьох немає. Доведеться чекати.

Крадетесь у кімнату за газетами, і раптом на всю горлянку:

– Н-н-н-н-яв!!!

Це ви у пітьмі коту на хвоста наступили. Ой, здійняв же він спросоння галас!

– Цить!!! Рознявкався! Розтяг свій хвіст на всю квартиру. Чи й не цабе! Можна подумати, слон тобі на хвоста наступив! – і до сімейства: – Та спіть уже, спіть, ее… котик-вуркотик… Щось уздрілося йому…

Перший автобус о п’ятій, а ти – з рюкзаком і корзиною в руках, жадібно затягуючись сигаретою, за півгодини раніше квапишся до зупинки. На проспекті ще не запалювали ліхтарів, темрява така, що не впізнаєш знайомий проспект, і здається, що ти в іншому місті. І ще здається, що в цьому місті ти сам. Тільки де-не-де раптом привітно блисне вікно, і на серці тоді потепліє: є жива душа. І та жива душа – твій рідний брат-грибівник. Чи двоюрідний – рибалка. У путь-доріжку братове готуються, рибалки – до Новомосковська, до Самари, грибівники ж рихтуються далі; хто в Орловщину, Знам’янку, хто в Солоний Лиман, Івано-Михайлівку, хто у Василівку, Андріївку, Всесвятське… Всі ці села на Самарі – яке ближче, яке далі. А хто збирається в Обухівку чи в Мотилів, Царичанку. Або й ще далі – в Чернеччину, що аж на межі з Полтавщиною. Це – на Орелі. Інші квапляться в Любимівку чи у Військове, Таромське або Аули, Сухачівку, Діївку. Це – на Дніпрі… Кожен збирається у заповідні, тільки йому одному відомі місця з багатими грибовищами… І кожен, прибувши у своє, тільки йому відоме місце, виявить там такі орди грибівників, що й повернутися ніде. Ще й оглухне за день від галасу, перегуків, аукання!

«Шург-шург», – десь сонний двірник цурпалком (усе, що лишилося од мітли) дряпає асфальт. Себто замітає.

Спинившись посеред пустельного проспекту, дивишся на небо: о зорі! Рясно висипали, день буде сонячним, теплим…

О п’ятій підкочує перший автобус. Грибівники, вудкарі, шофери їдуть. Та ще базарювальники. І десь між ними має бути касирка з автостанції № 2. Вона завжди першим автобусом їде, бо о пів на шосту має відчиняти касу… О, сіла. Ну, все, поїхали!

О пів на шосту висаджується братва в річпорту, де знаходиться автостанція № 2. А біля каси… Хоч і не підходь! Нервуєте (чи ж вистачить квитків на перший рейс?), тупцяєтесь. Та ось уже віконце, ось уже й квиток… «Стоячий». Ну, все, тепер – у Новомосковськ. Тобто спершу треба втиснутись у автобус зі своїм «стоячим». Втиснулись, зачепилися на п’ятачку. Рюкзак за спиною, правда, дверима защемило, але – пусте. Головне – їдемо. За грибним щастям…

Але вас чекає ще одне тяжке випробування.

У Новомосковську. Приїжджаєте туди за п’ять сьома, а на Василівку автобус іде від базару о сьомій, а до базару ще треба бігти. І грибівники біжать.

Прибігають.

На площу, що біля знаменитого дерев’яного собору, збудованого без єдиного цвяшка (незвичайний витвір козацько-селянських умільців, перетворений, на щастя, в музей), прибігаєте за лічені хвилини до відходу василівського автобуса. Того автобуса, що йде на присамарські села, до грибного щастя. І тут виявляється, що той єдиний автобус не гумовий і прийняти ще двох пасажирів аж ніяк не може. До всього ж, у дверях переповненого автобуса, що нагадує бочку з оселедцями, застрягла дебела чорноброва пишнотіла і взагалі – симпатична молодиця. Застрягла – і ні сюди ні туди. Незважаючи на підбадьорливі репліки шофера: «Куди, тітко, преш?!. Лізло б т-тебе!..» – молодиця влізти в автобус усе ж не може і лише кричить шоферу: «Чи ж тобі повилазило, куди я лізу? В автобус твій клятий лізу!..»

І тоді гуманний автор і його не менш гуманний приятель вирішили допомогти безпорадній молодиці (не без вигоди, звичайно, для себе). Адже, запхнувши тітку в автобус, сподівалися влізти й самі.

Енергійно й рішуче поплювавши на руки, авторів приятель, відійшовши подалі від автобуса, затягнув тугіше пояс і, набираючи швидкість, тараном врізався в тітку (автор навіть очі з ляку на мить заплющив, з жахом думаючи, що тітка зараз вилетить по той бік автобуса – та не сама, а з десятком пасажирів). Але вона тільки в’їдливо буркнула на адресу мужчин узагалі, що вони, мовляв, зараз перевелися на нінащо, от раніше були…

– Ах, так?!! – вигукнув автор, ображений шпилькою молодички, пущеною на всіх присутніх мужчин. – Ну, постривай!..

Удвох із приятелем автор, упершись ногами в бруківку, щосили почав запихати молодичку, та так, що аж автобус, захитавшись, поповз боком… І молодичка начебто почала піддаватись і потроху втрамбовуватись в автобус. Це надихнуло автора новою наснагою. По якомусь часі, захекані, вкриті потом, автор та його приятель таки запхали симпатичну молодичку в автобус і хотіли, не переводячи подиху, втиснутись і самі, але дверці зненацька – хлоп! – зачинилися, й автобус поїхав, прищемивши тітчину спідницю… Поїхав у Присамар’я. Автор та його приятель, відхекуючись, зосталися ні з чим… Наступний автобус мав іти десь о другій годині дня, а то вже не те.

– Як тобі це подобається? – звернувся обурений автор до свого розгубленого приятеля. – Устати ні світ ні зоря, з таким трудом дістатися до Новомосковська і – для чого? Щоби запхати в автобус якусь тітку? Теж мені… самодіяльні штовхачі!..

Відкриття Присамар’я зривалось.

Чим би все це закінчилося – невідомо, але тут трапився «лівак». Здерши з автора та його приятеля заледве чи не по дві шкури, він підкинув їх до Губинихи, далі якийсь дідок конячиною підвіз, потім ішли пішки, і насамкінець нас підвіз у причепі з бідонами колгоспний «Бєларусь». Так ми й дісталися нарешті до Івано-Михайлівки, симпатичного села, що розкинулося в зелених балках понад Самарою.

Та ось ми вже за селом, на луках, ось уже по той бік Самари, на піщаній дорозі, що стелеться серед струнких сосон. На повні груди п’ємо повітря і тишу, і ще щось таке, що й словами передати не можна. А білий світ з усіма його клопотами-турботами залишився там, по той бік Самари. Йдемо притихлі, переповнені солодко-щемним хвилюванням: хто ж нас зустріне першим у грибному царстві?

А першими нас зустріли у лісі гриби-зонти.

О, як вони вродили того літа! Скільки ні йдеш лісом – тебе зустрічають і проводжають ці високі (по коліно, найвищі в грибному царстві) гриби! Раз по раз вибігають вони з дубняків до доріг і стежок, наче подивитися: а хто це завітав до них у гості? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якісь зібрання зонтів. А може, стоять вони залогами на ближніх підступах-кордонах до грибного царства?

Кріпились ми, кріпились, а тоді не втримались і накинулись на зонти. Беремо ще молоді, лише шляпки, м’якуш у них білий. Коли це зненацька:

– Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираєте?

Оглянулись – бабуся з повним фартухом звіробою.

– Як – що? Гриби.

– Та які ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

– А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторів приятель. – У Франції, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смажені з маслом.

– Так то ж у Хранції, – стоїть на своєму стара. – А це у нас…

– І в кулінарії вони високо цінуються. Є навіть страва: смажені гриби-зонти.

– Так то ж у кулінарії, – вперто гне своє стара. – А це у нас…

– А знаєте, бабусю, – весело ви їй, – що ці гриби-зонти у тундрі виростають, вищі за берези?

– Тю!.. – стара аж відсахнулась. – Як це він за березу вищий?

– А так… Берези там карликові, сантиметрів по п’ятдесят висотою, от і виходить, що вони вищі за берези.

– Піду я краще звіробій збирати, – вирішує стара. – А ви, як жити хочете, то не чіпайте тих зонтів. Бо у Хранції чи в кулінарії вони, може, й той… а у нас не той… У нас їх ніхто й пальцем не чіпає. І вам не раджу, бо вас жінки і в хату не пустять з такими грибами.

Дружина вас, щоправда, в квартиру впустила, хоча й високо здійняла брови на лоба.

– Оце такі, вибач, гриби?

– Білі – червою побиті, сироїжки знаходили, але старі та сухі. А зонти нічого, дружно вродили, здорові такі.

– Радий, що здорові, – дружина обережно (самим лише пальцем) торкається гриба. – А вони, бува, не отруйні?

– Ну що ти! – ви аж образились. – За кого ти мене маєш? Та щоб я отруйні гриби… І для кого? Для єдиної, коханої дружини? Ні, ти мене просто ображаєш!

– А що в довідниках пишуть? – не слухає вас дружина.

– Що дуже смачні. А не збирають їх через незнання.

– Хто пише? – прискіпливо дружина.

– Хто-хто… Автор.

– А той автор сам зонти їсть чи тільки пише? – і по хвилі: – Спасибі, але я не їм що попало!

Коли це двері – рип! – сусід заходить. Обережно так заходить, сюди-туди насторожено зирк-зирк, ніби вулицю переходить.

– З грибами, дорогий сусіде. Чув, що вам здорово повезло.

– Ще б пак. Такі зонти!

– А-а… зонти… – обережно тягне сусід, очицями сюди-туди зирк-зирк. – Як-то кажуть, хоч і неважнецькі, а все ж грибочки… Гм… Бачу, гарнітур купили. Гм… По знайомству?.. Ну, бувайте. Та глядіть. Воно, може, ваші зонти і нічого, та… Он у вісімнадцятій квартирі чоловік з’їв і – баста!

– Що – з’їв? – не дуже чемно питаєте ви.

– Не знаю, бо в миску не заглядав. А тільки з’їв – і той… Перекинувся. Двох рочків до свого сторіччя не дотягнув. Отак воно…

І так само нечутно зникає, як і з’явився.

Дружина – категорично:

– Ти як знаєш, а я твоїх зонтів не їстиму і дітям не дам!

Смажите ви зонти самі. За всіма правилами кулінарного мистецтва: миєте, знімаєте із шляпок шкірку, обварюєте гриби окропом і нарізаєте шматочками. Кільцями ріжете цибулю і підсмажуєте її у маслі. А вже тоді, посоливши шматочки грибів, підсмажуєте і їх разом з цибулею. Як сік із грибів википить на сковороді – делікатес кулінарії – смажені гриби-зонти – готовий!

– Може, хоч посмакуєш? – миролюбиво до дружини. – Такі добрі, що й тарілку з ними з’їси.

– Чого б це я тарілки їла? – і по хвилі: – Не забувай, що у тебе двоє дітей.

– Спасибі за пораду!

…Серед ночі дружина – штовх під бік.

– Ти живий? Та чого ти мовчиш? Питаю, живий ти чи ні?

– Чого тобі? – схоплюєтесь ви.

– Живий… – полегшено дружина. – А то чую: уві сні регоче. Думаю, чи вже не від зонтів, бува?

– Приснилось, як ми тітку в автобус запихали.

– Гаразд, спи, штовхач, – дружина перевернулась з боку на бік. – Спи! Коли що – буди. А гриби, мабуть, усі поїв?

– Що ти! Там ще й тобі лишилося.

– Ну хіба що трошки вранці попробую. Та спи, спи…

І ви, засинаючи, щасливо посміхаєтесь. Як добре, що ви відкрили Присамар’я! Скільки ще у вас буде мандрівок у грибне царство!

3. Ох, лисички мої, лисички…

Чи знайдете ви таку організацію (підприємство, НДІ, завод, фабрику, фірму, комбінат, управління, трест чи, зрештою, якусь там патріархальну контору), де б не було грибівників?

То грибів ви можете не знайти, а грибівники завжди знайдуться, бо їх (на відміну від грибів) щороку множиться усе густіше й густіше. Бо їх, грибівників (на відміну від грибів), ніхто по-браконьєрськи не знищує, а якщо яка компанія випадково й загубить одного-двох, то на загальному поголів’ї учасників пікніків це, на жаль, аж ніяк не позначиться… Тим більше, що загублені під ранок неодмінно виберуться з лісу і точнісінько навпроти села, себто – навпроти сільмагу…

Є такі, але… Але не будемо відволікатися… гм-гм… нетиповими випадками.

Отож у червні справжні грибівники у згадуваних уже організаціях починають частіше од звичайного робити п’ятихвилинні перекури по півгодини, стають якісь неспокійні, по-змовницьки перешіптуються у закутках коридорів, гудуть, щось доводячи одне одному, і, зрештою, наелектризованою вервечкою сунуть у профком.

– Так що жито вже той… колос викидає. А під час колосіння з’являються гриби, що звуться колосовиками – білі, підосичники, підберезовики…

І тут голова профкому вчасно згадує, що вже минуло півроку, а він ще не провів жодного культмасового заходу, а звітувати ж колись доведеться…

Перший автобус у грибне царство!

І хоч буде він у суботу, а вже в понеділок, вівторок чи й у середу ентузіасти бігають зі списками в руках. І хто тільки не записується у той список! Навіть ті, хто не в змозі гриба від пенька відрізнити! Записуються сім’ями – з дітьми, тещами, з кімнатними собачками… Голова профкому в розпачі: записалося аж на три автобуси, а тут хоч би один вибити.

Грибівники (бувалі) преспокійно собі посміхаються, бо з досвіду знають: скільки б не записувалось, а прийде вранці в суботу рівно половина, півавтобуса, і шофер ще буде дорогою чужаків на ясир підбирати…

Та ось уже все позаду: і збирання, і сперечання, куди їхати (у Знам’янку, Солоний Лиман, у Василівку чи, зрештою, у Чернеччину), і сама поїздка, і все, все… Автобус зупиняється під могутніми, заледве чи не віковими соснами, і грибівники якусь мить слухають тишу.

Що за тиша, що за тиша! Аж у вухах дзвенить… Неймовірна, густа, запашна лісова тиша, про існування якої вже давним-давно забули у місті. Тільки шум сосен та далеке кумкання жаб на Самарі, та духмяне повітря, та сонце, та небо, та…

І ось із автобуса (ніби він мав злітати у повітря) горохом сипонули.

– Гей, гей, товариші!.. Для тих, хто вперше… Щоб не заблукати – назад, до автобуса, повертайтесь за сонцем. Збір о третій…

Не дослухали, штурмовими лавами кинулись у ліс – із корзинами, господарчими сумками, з відрами, ящиками і ще з бозна-якою тарою в руках. І всі врозтіч одне від одного. Це щоб сусіда поперед тебе гриба не вхопив, щоб самому знайти таке місце, де… Ех, якби так до своїх робочих місць поспішали!..

А ви собі з сином (перший-бо раз на грибах, ач, як підстрибує) та корзиною (…надцятий раз на грибах!) поволеньки пішли піщаними пагорбами, де там і тут сосни, як щогли, стоять. І шумлять вони десь там, у голубому піднебессі, і за їхні верховіття, наче вітрила, білі хмарки позачіплялися…

І ніби й не було гамірливого міста, роботи, щоденних клопотів. Ніби хтось вас на руки взяв, підняв і легенько так поніс, поніс, по-о-ніс… І з ваших пліч, серця, печінки, селезінки, нирок – наче по доброму пуду поспадало.

– Тату, а що ото по землі стелеться?

– Молодило, синку.

– Ой, як смішно його звуть… Молоди-ило. А ото що цвіте?

– Безсмертники.

– А ото… червоненьке… на лапки схоже?

– А то рідний брат безсмертника. Так і зветься: котячі лапки.

– А біля ромашки що цвіте?

– Гвоздика польова.

– А ото… голубеньке?

– Ото… Та що це ти, як найнявся? Грибів щось не видно, а мусять же бути! Жито цвіте.

У березняку вас зустрічає перший комарик: дзззз…

– Дзижчиш? – ви до нього так лагідно, доброзичливо. – А чому? Бо живеш ти, комарику, серед природи, і нерви у тебе міцні, і валер’янку, мабуть, ночами не п’єш… А побув би ти на моєму місці, то не дзижчав би, а – гавкав.

І зненацька почувся синів крик.

Такий пронизливий-дзвінкий, що ви, жахнувшись, у два стрибки опиняєтесь біля нього, готові стати на смертний герць, аби врятувати малого від негаданої біди.

А синок навпочіпки присів, а перед ним – гриб.

Білий!!!

З добре відро завбільшки (принаймні так вам здалося в першу мить).

– Хапай його, хапай! – кричить син.

– Спокійно, спокійно, – а в самого руки тремтять. – Оце повезло. Спо… Нікуди він від нас не втече…

Та гриб од вас… утік. Власне, розсипався, тільки-но ви до нього доторкнулися.

– Пізно-о-о знайшли-и… – ледь не плачете ви. – Черва першою встигла. З тиждень раніше – і був би наш.

Чимдалі заглиблюєтесь у ліс, тим більше і більше переконуєтесь, що грибів… немає. Зате є комарі. Той ідилічно-пасторальний комарик, до якого ви так ніжно щебетали кілька хвилин тому, тепер видається вам райдужним метеликом, бо попереду не комарі, а – вовки! Щоправда, спершу ви ніби делікатно відмахуєтесь від них, як од чогось несуттєвого, дріб’язкового, не вартого уваги.

– А… киш, прокляті!

І навіть слушні поради їм даєте, що вдень, мовляв, порядним комарам треба спати. Та невдовзі переконуєтесь, що комарі чхали на ваші велемудрі поради і що їх тут взагалі полчища! Орди! Тьма-тьмуща і ще стільки ж! Вони пікірують на вас, як винищувачі, обліплюють руки, обличчя, груди, спину, ноги і навіть… О-о-о!.. Крізь штани жалять.

Доводиться виламувати гілляку і люто періщити себе нею по чім попало.

«Оце приперлися свої нерви зміцнювати! Оце подихали свіжим повітрям!.. Тьху!.. В рот і ніс лізуть. А-а… Вовки! Шакали! Рисі скажені! Крізь штани гризуть!..»

А грибів – грибів катма.

Надибуєте іноді сухі-сухі сироїжки, червиві підберезовики. Або де білий мигне, теж червою побитий.

– А-а-а!.. – не своїм голосом верещить син. – Мене комарі кусають!

– А ти думаєш, мене… – лясь-лясь-лясь… – цілують? Нá ось гілляку… – лясь-лясь… – відмахуйся.

– А-а-а…

– Та не стій… не стій на місці. Танцюй!

– Я не вмію танцюва-ати…

– Почекай… – лясь-лясь… – зараз навчишся…

І втікаєте у дубняки, де ніби хоч трохи менше куса- ків… Ху-ух. І де їх стільки серед білого дня набралося? Сонце світить, а вони гризуть…

– Тату, а оно під дубом якісь жовтячки горять…

Ви рвучко озираєтесь і застигаєте… Під дубами, на сонячних схилах, ніби хто жар розсипав. Лисички! Милі мої, дорогенькі лисички! Ой, скільки ж вас тут! А ворухнеш буре, торішнє дубове листя, а вони… а там їх… горить! Як жаром усе засипане! Тільки устигай збирати.

Лисички одна одної кращі. Яєчно-жовті, блідо-жовті, червоні, морквяні, вогняні… І кожна визирає з-під дубового листя, наче хвостиком тебе манить. Проведеш палицею по листі, а вони так і вистрибують, так і вистрибують!..

– Ну, синку, повезло ж нам! Це плата за ті муки, яких ми од комарів зазнали…

Та ось ви, ледве тягнучи ноги, покусані комарами, з пересохлими ротами вибираєтесь із лісу.

– Овва! А де ж автобус? Село якесь, городи до лісу…

– Пити-и хочу-у, – син уже зовсім відмовляється йти.

– Ну, герой! Потерпи. Ще ривок, он тітка на городі порається, у неї і нап’ємося.

Порослою споришем стежкою, що ділить город, тітка, витираючи фартухом руки, мовчки веде нас у двір, мовчки виносить відерце і кухлик з облупленою емаллю і дірочкою на денці.

І доки ми з сином жадібно п’ємо, по черзі притуляючи пальця до дірочки у денці кухлика, тітка співчутливо хитає головою.

– Бідненькі!.. Аж позапухали. Погризли ж вас трикляті кусаки! Еге, їх у лісі зараз, як сміття. Наплодилися, бодай їм!

– Але ж лисички які!

Тітка скоса зиркає на вашу корзину із симпатичними жовтими лисичками і невдоволено підбирає тонкі губи.

– Хіба то гриби? Казна-що таке!

– Та що ви! Лисички – то сонячна радість грибівника!

– Ага-ага, отак і мій Прокіп співав та все за лисичками бігав. Тільки з роботи, вмивається, причепуриться і – гайда. Лисички, кричить, – сонячна радість!.. І добігався. У прийми пристав. Під лісом вона, зміюка, живе. От вам і лисички, бодай їм!.. Вік би їх не бачила!..

«Говори-говори… – повертаючись до автобуса, подумки полемізуєш із тіткою. – При чім тут лисички? Треба було Прокопа свого міцніше тримати!»

– І де ото можна стільки ходити? – зустрічає нас біля автобуса повеселіла (перший-бо виїзд на лоно природи!) компанія. – Феді не бачили? Ну, того… слюсаря. Як гайнув по приїзді, так тільки й бачили його. Ото набере!

– Товариші, пора їхати. Бо й так забарились. Автобус лише до п’ятої зафрахтований. А на зворотну дорогу півтори години треба.

– Так Феді ж немає!

– От народ! І де його носить? Домовлялися ж… о третій – збір.

Хтось просить шофера посигналити.

– Немає сигналу, – з-під автобуса, із холодку ліниво озивається шофер. – Дома забув сигнал. Гукайте свого Федю самі.

Тоді наперед виходить керівник художньої самодіяльності.

– Нумо, братці, – бадьоро починає він і по-дириґентському махає руками. – Приготувалися! Раз-два-три! Хором: Фе-едю-ю-у-у!!! Та не ревіть, наче вас ріжуть! Мелодійніше, товариші!

– Фе-е-е-дю-ю-у-у, – врізнобій і не зовсім мелодійно тягне компанія. – Фе-е-е-е…

– … дю… дю… дю…. – лунає понад лісом.

– Нумо ше раз, товариші! Хором: Фе-е-е… Тягніть, кричіть! Людина заблудилася, а ви… Хором! Дружніше! Голосніше!..

Минає з годину. Від Феді – ні слуху ні духу. Знеможена компанія вже ледве-ледве хрипить:

– Фе-е-е…

– Фе-е-е…

Федя знайшовся аж через дві години, коли всі вже не те що кричати, а й навіть хрипіти не могли.

І де б ви думали, він був?

Та під сосною, поруч з автобусом!

Виліз Федя з ромашок, пострушував з себе мурахів, потягнувся смачно, невдоволено буркнув:

– Дома жінка поспати не дає: на роботу, Федю, на роботу… У неділю: вставай, Федю, килими витрушувати… Думав, хоч тут… так ви, як найнялися: Федю та Федю!.. Ну чого ви на мене повитріщалися? Давно не бачили, чи що? Ходімо краще гриби збирати. Хоч подивлюся, які вони…