Аравійська пустеля (збірник)

Печерою і справді хтось ішов.

Ішов важко, надсадно: чап-чалап, чап-чалап…

І дихав тяжко, хрипло, з присвистом.

Я розплющив очі і завмер з ляку. Прямо наді мною… стояв ведмідь. Здоровенний, як три ведмеді завбільшки, із жахливою пащекою, він стояв на задніх лапах, а передні простягав до мене.

«Це мені просто… мариться, – подумав я, силкуючись заспокоїтись. – Зараз я встану, і це бридке видиво щезне…»

Хотів звестися і не міг. Тіло відмовлялося мені підкорятися, я сидів нерухомо, відчуваючи над собою важке хрипле дихання.

Ведмідь зробив ще один крок до мене (я швидко заплющив очі).

І раптом велет сказав, чітко вимовляючи слова:

– Ти навіщо взяв ведмедика, сина мого?

Я крикнув і… Проснувся? Ні, здається, я не спав. Просто сидів із заплющеними очима. А коли розплющив очі, ведмедя біля мене вже не було, але я виразно чув, як він важко йшов печерою, як гупав у пітьмі, на щось натикався, хрипло та важко дихав і щось бурмотів до себе, як бурмоче сам до себе старий дід.

«Ні, я таки справді задрімав», – подумав я і хотів було уже встати, як зненацька тишу печери розітнув крик:

– Віддай, кажу, ведмедика, сина мого!!!

Мені враз забракло духу.

– Візьми… ось він… – сквапно проказав я (дихати було, як ніколи, важко) і, діставши з кишені куртки ведмедика, поклав його під стіною. – Візьми свого синка, візьми…

І, схопившись, побіг геть від того місця, хоча куди я міг утекти з печери, з якої не було виходу?

У печері стало тихо-тихо.

Десь і зник ведмідь, не чути було більше його важкої ходи і хриплого дихання та бурмотіння. Я зупинився і витер мокрого лоба.

Ні, це таки був сон. Сон і більше нічого. Просто я задрімав сидячи… Прислухався… Чути було, як десь лунко капала вода: кап-кап-кап… Пауза. Кап-кап-кап… І від тих лунких і чітких звуків з мене ніби пелена спала. Стало напрочуд легко, вільно, і я з шумом перевів подих… Трохи навіть аж незручно зробилося, що я отак здрейфив… І як завжди буває після нервового потрясіння, захотілося нестримно посміятися. Я все збагнув. От наївний дивак! Та вхід же є! Є, тільки шукав я його не там, де треба, не там, де він знаходився! От у чому фокус. Я протиснувся вузьким лазом, що був у стелі печери, потім став на карниз і стрибнув у саму печеру. Стрибнув згори, із стелі, а шукав вхід унизу, при долівці. Чи принаймні в стіні. Себто мислив і діяв по шаблону: якщо є вихід, то він мусить бути в стіні. Адже у міських квартирах двері завжди в стіні, а не на стелі. Ось цей стереотип мислення і став причиною моїх безрезультатних пошуків виходу там, де його не було.

Я швидко розшукав знайомий карниз угорі, що маскував лаз, підстрибнув, ухопився за нього, вперся ногами в стіну і за мить уже був на карнизі. А звідти перебрався у лаз «шкуродер». Хвилин через п’ятнадцять – двадцять, цокочучи зубами (перемерз у печері таки добряче), я вже лежав на зеленому схилі гори, під теплим літнім дощиком і поволі заспокоювався. Дощ припустився, пішов рясно, з вилясками, але без вітру. Я лежав і посміхався сам до себе під рясним літнім дощем… Он воно, виходить, як буває. Вліз у печеру через стелю, а вихід шукав у стіні та долівці. Оце так! Ще ніколи зі мною такого не траплялося.

«Ну гаразд, – подумав я, ловлячи ротом дощові краплини, – у даному разі мене підкузьмило стереотипне мислення, і я потрапив у халепу. Але звідки тоді взявся ведмідь? Що це – сон чи марення?.. Стривай-стривай… – подумки сказав я сам собі: – Мені було важко дихати в печері, у вухах шуміло, і я… я…»

І тут я все збагнув. Просто в печері підвищена концентрація вуглекислого газу. Від нього почастішало дихання, виникло психічне збудження, що завжди буває там, де підвищений рівень вуглекислого газу. А я пам’ятав розповідь вуйка Лущака про ведмедя, котрий вміє говорити по-людському, от і примарилось… Але ж я добре чув його ходу, кректання, надсадне дихання. Причому чув уже тоді, коли проснувся. Але тут винна акустика, вона в печері досить своєрідна. До того ж ішов дощ, потоки води, мабуть, десь проникли в печеру, от акустика й спрацювала. А я думав про ведмедя, тому й виник шумовий ефект. Чи шумова галюцинація з ведмедем. Як усе просто і… непросто.

– Гей, дивак?!. – гукнули мені із веселої компанії, певно, турбазівської, що ховалася від дощу під навислою скелею. – Чого це ти лежиш на дощі, а на голові у тебе лампочка світить? Ти що – з того світу виліз?

– Майже! – крикнув я і вимкнув фару.

Дощ припустив ще рясніше, я підвівся, здригнувся, бо вже таки промерз, і рушив на турбазу. Та наразі згадав про ведмедика і зупинився. І так чомусь шкода його стало. Навіщо я зламав ту кумедну фігурку в його рідній печері, у якій він стояв, напевне, не один вік? Природа у вічній пітьмі творила його тисячі й тисячі літ, а я, не подумавши, зломив його в одну мить…

Дощ не затихав, шуміли верховіттями високі граби і буки, і здавалось, і вчувалось мені, що за сірою пеленою дощу, за лісом, за карпатським пралісом, десь глибоко-глибоко під землею тужить Старий Ведмідь за сином своїм, за Ведмедиком…

Яструби не посміхаються

У березні над містом пронісся буревій. Спершу легенько війнули вітри, що, набираючи силу, переросли у буревії (казали, місцями їхні пориви досягали 20–25 метрів на секунду). Буцімто у тих краях (а це на прикордонні сусідньої держави) в березні завжди зриваються буревії (зима не хоче поступатись своїм місцем весні, от і зчиняє шурю-бурю) і на них уже ніхто з тамтешніх мешканців й уваги не звертав. Як ніби так і треба. Та ще в березні місяці. Що ж, з природою не посперечаєшся. Обурювались хіба що перехожі, особливо жінки, у яких вітрисько хуліганисто задирав спідниці та шарпав парасолі (майстри з ремонту парасоль по весні завжди мають додаткову роботу і, звичайно ж, підзаробіток), намагаючись збити людей з ніг.

Але тієї ночі березневі буревії так розгулялися, що де-не-де – особливо в приватному секторі – позривали дахи, в багатьох вікнах повидавлювали шибки, а в зоопарку, яким споконвіку пишалося місто, зламали вербу. Біля штучного озера з химерно викладеним по його берегах камінням плавали качки та інші водоплавні птахи: лебеді, гуси, водяні курочки, рожеві, не тутешні, фламінго. Воно б і нічого, збиток не вартий уваги – верба була старезна, з численними дуплами, і все’дно доживала свої останні роки та ще й усередині трухлява, але відчахнута, і чимала (верба була товстелезною) гілляка із половиною стовбура гуркнула на скляний дах ближнього павільйону…

У тім павільйоні в гордовитій самоті вже котрий рік мордувався яструб. Власне, експонувався – як і все в зоопарку живе.

Був то, як свідчила табличка на стіні павільйону, так званий яструб великий. Те саме, що й тетерев’ятник. (Accipiter gentilis – птах родини яструбових, а їх тільки в Україні – 26 видів, сюди ще належать канюк, лунь, орел, орлан, стерв’ятник, шуліка та ін.) Довжина 70 см, маса 1,7 кг (так було написано на табличці). Забарвлення зверху, як і у всіх яструбів-тетерев’ятників, сіре, знизу – сірувато-біле з темними поперечними смугами.

Поширений в Євразії, Пн. Африці та Пн. Америці. В Україні відомі два його підвиди: тетерев’ятник середньоєвропейський (A. g. genhtilis). Живиться, зазначалося далі в табличці, птахами (ясно, що особливо полюбляє тетеруків), дрібними ссавцями, зайцями-русаками, гризунами. Викопні рештки відомі з антропогенових відкладів Європи. Зустрічається по всій території, а кавказький – у Криму.

Виходило, що в павільйоні жив тетерев’ятник середньоєвропейський. Це і все, що можна сказати про нашого героя.

Хіба ще додати загальне визначення (а заодно й портретні дані): хижий птах з коротким гачкуватим дзьобом, гострими загнутими пазурами, що водиться в лісах різних частин світу. Зокрема, і в Україні, в Карпатах.

Тої ночі він не спав.

Навіть очей не склепив.

Починався березневий вітровій, що завжди його чомусь хвилював. Може, тому, що в природі з’являлася весна, коли птахи обзаводяться парами, мостять гнізда, подруга несе яєчка і починається найважливіше – висиджування пташенят, годування їх, навчання, як жити в цьому жорстокому, але прекрасному світі й боротися за виживання. Але радощів батьківства, як і пари, він був позбавлений у своєму полоні. (А втім, горді птахи в неволі не розмножуються.) І все ж голос крилатих предків кликав його до дійства з продовження роду яструбів, і тетерев’ятник, на день-два забувши, де він і що з ним, розпочинав метушню по облаштуванню гнізда.

У павільйоні стеля скляна, по колу скляні стіни, щоб його, яструба, видно було відвідувачам з усіх боків (споглядальники часто туляться до скла обличчями й руками, а це завжди його нервувало), вигадливими купами було нагромаджено каміння, з якого стирчали стовбури дерев. Вони були голі, без кори, але заввишки аж під стелю, з обрубками гілля. На тих жовтих обрубках (щоб дерево не чорніло з часом і не псувало виду, його покривають блискучим жовтогарячим лаком) він і сидів – вдень і вночі. Вночі і вдень. А втім, ночі й дні для нього втратили будь-який смисл і тягнулися однією безконечною вервечкою, що нічого не змінювали в його полонянському житті. Та й що він ще мав робити в тісній скляній банці, витягнутій угору. Хіба що перелітав – з нудьги та щоб розім’яти крила – з одного стовбура на інший обідраний стовбур, з одного сучка – на ще такий же, але скільки там того лету! Один помах крил. Правда, іноді він опускався вниз, на каміння – для різноманітності. Нудьгуючи, поводив сюди й туди головою, дивлячись повз відвідувачів кудись у простір, бо все за скляним ковпаком було одне й те саме, до дрібниць йому знайоме.

Каміння нагадувало його далеку і вже, мабуть, назавжди втрачену батьківщину – Високі Гори, звані Карпатами, з гострими стрімчаками скель, бескиддя, де було гніздо його батьків, і звідки його, яструб’я-яструбенятко, витягли жорстокі скелелази, продали в чужу державу, і виріс він у неволі в цьому скляному павільйоні, схожому на саркофаг, що його поставили сторч… Кожної весни, як починався буревій, він оживав від свого оціпеніння, квапливо метушився, збираючи внизу якісь галузки, сухі травинки, й намагався у розвилці обрубка мостити гніздо – весна ж бо! Але швидко й охолоняв від своєї затії. Навіщо йому гніздо? Пари в цьому скляному саркофазі він все одно не знайде, то для чого гніздо приреченому на самотність? У павільйоні сонячно, сухо, чисто, тепло, годують добре, сиди собі на стовбурі та й сиди. Та час од часу для різноманітності спускайся на каміння внизу і піднімайся вгору на скальповані стовбури дерев.

Ото й усі його польоти. То для чого гніздо? Карпати далеко-далеко, його ніколи не випустять на волю – аж доки він од старості не околіє, впавши на спину догори лапами…

З нього тоді здеруть шкуру з пір’ям (м’ясо віддадуть лисиці з сусіднього павільйону), і таксидерміст виготовить з нього опудало, що його передадуть до якого-небудь краєзнавчого музею, де воно й припадатиме пилом, допоки його не зжере міль…

Та й березневі вітровії перегодом угамовувалися, за весною надходило спекотне літо, потім холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання – зимник, а по весні повертали в павільйон, і все повторювалося…

В неволі він рано почав старіти, і далека його батьківщина, карпатські гори, бачилися йому вже ледь-ледь, наче крізь призму, пелену туману, що застилала йому колись такі зіркі очі. Далеко Карпати, за чужими кордонами, за лісами, за долами-полями, майже за тридев’ять земель у тридесятому царстві, куди йому вже ніколи не дістатися. Та й як вирватися зі скляного ковпака, званого павільйоном яструба-тетерев’ятника? Скло в ньому товсте, ні лобом, ні крилами, ні усім його тілом не пробити.

Тільки й оживало його ще сильне пружне тіло, як із березневими буревіями приходила в чуже місто весна і кудись його манила, вабила…

Він борсався-метався тоді в осоружному павільйоні.

Іноді здавлював груди відчай. Він шаленів. Перелітав зі стовбура на каміння, з каміння на стовбур, бився у скляні стіни, розпростерши крила, висів, вчепившись кігтями в раму, і, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем і назавжди.

Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рідному краї. В чужих краях волі не буває, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високі, і Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею він завжди милувався, коли сидів у гнізді на бескидді…

Нема виходу.

І раптом негадано виявилося, що вихід таки є. Навіть зі скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому приніс березневий вітровій – недарма ж він так його завжди хвилював.

Тієї ночі вітрюган особливо розійшовся.

Розбушувавшись, гримкотів покрівлею дахів по близьких до зоопарку будинків. Шаліючи, завивав – іноді тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до місяця – він іноді визирав з-за хмар… Вітер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазі і не міг з нього вирватися на волю, бушував із громовицями, із сліпучими блискавицями, хоч дощу й не було.

Правда, вітрисько тієї ночі шаленів усіляко: то як гульвіса-джиґун чи гуляй-вітер, то як вітер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налітав із-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготів стрибожим онуком, вітром далеких русичів…

І вчувався яструбові – навіть крізь скло саркофагу вчувався – гомін Карпат, неначе скриплять у горах смереки (їх він ще за свого першоліття чув) та бекають на квітучих полонинах білі овечки, а хмари пливуть у високості…

Тієї ночі гультіпака-буревій у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрівлю, повидавлював шибки, а у місті поваляв рекламні щити. А ще він розчахнув стару вербу біля озерця в зоопарку, й одна половина її, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбові, точніше – на дах його павільйончика…

Гуркнуло, ухнуло-тріснуло…

А потім – дзенькіт, донизу, у павільйон, сипонуло бите скло…

Яструб саме сидів на обрубку стовбура під стелею, і як гуркнуло та сипонуло на нього дощем скалок – з прожогу заметався, не відаючи, де порятунок. Кинувся на скляну стіну, вчепився кігтями в раму, розпростерши крила, прилип до скла, важко дихаючи. Аж ось гуркіт стих, скляний дощ урвався.

Зробилося тихо, наче вітрюгана й на світі білому не було. Тільки на дахові, на куполі павільйону, лежало півстовбура верби, що вночі видавалася чорною.

І звідкілясь ізгори заструменіло повітря – свіже, прохолодне, що його давно не вдихав яструб у своєму задушливому склепі.

І бранець, збагнувши, де воно взялося, – тож у куполі утворилася діромаха, що її падаючи пробила верба! – кинувся вгору і через мить уже був по той бік купола.

У небі над своїм саркофагом.

На волі-воленьці!

І широко розкритим дзьобом вдихав і вдихав, жадібно і сквапно, свіже повітря – вологе, прохолодне, з насолодою слухаючи, як десь унизу бешкетував буревій, гнув дерева і шурготів дахами будинків. І здалося йому, що той буревій прилетів до нього з далеких Карпат, прилетів, аби визволити його… З тих Карпат, що їх він упродовж років у неволі вже й забувати почав…

Зрештою й зовсім отямившись, уже під ранок знявся яструб із понівеченого даху своєї в’язниці і почав набирати висоту. Крила, що за роки, проведені в саркофазі, вже й відвикати почали від лету, запрацювали молодо й сильно, і він, азартно розтинаючи повітря, жадібно хапав вологе березневе повітря, таке свіже й п’янке, що аж світ під ним гойдався. Павільйон знаходився за сотню-другу метрів від муру зоопарку, по той бік – вузька вуличка, а за нею починався житловий масив панельних дев’ятиповерхівок. Вирвавшись негадано з неволі, полоняник зробив над зоопарком прощальне коло і полетів до тих дев’ятиповерхівок.

Далі вирішив не випробовувати долю. Сів на даху першої з них, згори йому добре було видно зоопарк, клітки, будівлі, озерце з куцокрилим птаством, вольєри, павільйони, загони, загороди і тварин та птахів у них – над усіма вивершувався в своєму загоні довгошиїй жираф. Уже зійшло сонце. Сидячи на даху дев’ятого поверху, яструб бачив, як автокраном знімали з розбитого павільйону стовбур поваленої верби, що впав на дах – напевне ж, його втечу вже виявили.

Тепер його шукають. Але дарма – у неволю він більше ніколи не повернеться! Йому й на даху дев’ятиповерхівки добре – зоопарк поруч (відлітати від нього він остерігався – чуже місто), а головне – він на волі…

Втікач влаштувався на новому місці навіть із комфортом – та ще після тісного саркофагу. До його послуг був увесь дах дев’ятиповерхівки, а згодом – і горище. В слуховому вікні, як це й буває, шибки були бозна-коли вибиті, туди залітало птаство, вітром наносило сміття та снігу взимку. На ніч яструб залітав на горище й ночував там, сидячи на перекладині, а ні світ ні зоря – як тільки-но починало дніти, з’являвся на даху.

Із добуванням їжі теж не було клопоту.

У відкритих вольєрах зоопарку завжди лежав корм, тож на території зоопарку й побіля нього – зграї міських голубів та горобців (до них приєднувалися галки, ворони й сороки), вони літали до вольєрів визбирувати поживу. А потім ситі й обважнілі голуби поверталися на житловий масив по той бік вулички, де він їх і підстерігав. Блись! – і він водномить хапав залізними пазурами лінивих і ситих голубів, які вже й літати розучилися – тож щодня мав свіжу здобич і не знав, що таке голод.

Усівшись на даху, патрав нещасну птаху, а вітер підхоплював пір’я, несучи його до зоопарку. По тому пір’ю його й вистежили і взяли на замітку. Як-не-як, у гросбухові зоопарку він мав порядковий номер і був на балансі, отже, й досі вважався власністю зоопарку. Не відаючи про те, втікач розкошував на волі, набирався сил, міцнів, випробовуючи крила стрімкими кидками за здобиччю…

Тим часом працівники зоопарку, виявивши на даху дев’ятиповерхівки втікача, трохи заспокоїлись, розуміючи, що такого добутливого місця той не полишить і далеко від зоопарку летіти не буде. Тож неквапно виношували різні плани, як повернути зухвальця до скляного павільйону, стеля якого на той час уже, ясна річ, була полагоджена.

А втікач тим часом жирував-розкошував на горищі, а вдень – на даху.

Привілля подобалось йому щораз більше й більше. Навіть про далеку свою батьківщину, про Карпати, він більше не згадував та й почав потроху про них забувати. Пощо мріяти про щось, коли все маєш? Він усе, себто й волю, має й тут.

Але якоїсь ночі зчинилася негода. Всю ніч оглушливо гриміла гроза, над містом сунули важкі чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавиці, як навіжений завивав вітер, скрипіли натужно дерева, і, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався і стогнав, не знаходячи собі місця.

Яструб сидів на горищі в затишку й безпеці і крізь слухове вікно спостерігав за спалахами блискавиць. І раптом, коли скороминущий спалах освітив на мить півміста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високі зелені гори, а над ними пливли білі хмари, а ще – полонини, темно-зелені ялини… Серце його стрепенулось – він упізнав Карпати! Вже призабуті ним гори його малолітства, коли він був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то співом трембіти, то далеким підземним гулом, вирізьбившись у спалахові небесного вогню. І яструб відчув поклик предків. Невже він і справді проміняв волю на неволю із жирними голубами в чужім краї?

А далі у гулі громовиць він почув якийсь далекий-далекий згук, що бринів і бринів на полонині, голос, що його він чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звістку про чиюсь смерть, похорон чи весілля, застерігав про тривогу, утішав радістю. Вчув він і вівчарські награвання.

Трембіта! Що її у гуцульському краї роблять з піхти чи ялини, така гучна, що її голос чути далеко-далеко в горах, і тоді здається, що то співають самі гори…

Тої ночі в громах і ревиську вітрів йому вчувалася трембіта. Наче про щось його застерігала і водночас кликала до себе – до Високих Гір… І поклик той був таким сильним, що на нього озвалася кожна клітинка його єства, а в небесному вогні він бачив за кожним спалахом обриси далеких гір. Не дочекавшись ранку, тільки-но зазоріло, і в усьому його єстві все ще співав голос трембіти, він здійнявся з даху дев’ятиповерхівки, зробив прощальне коло над зоопарком і полетів на захід – туди, де гукав і манив голос його далеких предків…

Зійшло сонце, і він уже був далеко за містом своєї неволі. Летів квапливо, налягаючи на крила, наче боявся спізнитися на свято якесь.

Летів на захід, і з кожним помахом його дужих крил батьківщина, далекий край його пташиного малолітства, ставав усе ближче й ближче. Хай поки що лише на помах крил, на удар його серця – але він ближчав, і в цьому вже вчувалася перемога. У небі й в усьому світі клекотів березневий вітровій, була весна, ота, про яку співається в пісні:

 
Дівчина, дівчина, юна весна,
Звідки приходить – ніхто не зна…
 

Але він уже знав: до нього весна прилинула з Карпат і він летів до рідних гір на свято весни, і кликала, й вабила його трембіта…

Далеко, ой, далеко ще були Карпати – за лісами, полями, за ріками… Іноді закрадалася і холодила тіло якась непевність: а чи були вони взагалі, Карпати? Може, то його мрія, сон золотий і він усе ще снить і бачить те видиво у своєму скляному саркофазі?

Аби заощадити сили, він набирав і набирав висоту, знизу, із землі, перетворювався на цятку, і у теплих потоках повітря, що піднімалося від нагрітої землі, ширяв легко й нечутно, і тіло його линуло без будь-яких зусиль. Тоді він долав десятки й десятки кілометрів.

За чужим кордоном, що його він проминув ще вночі, внизу вже тяглася Житомирщина. У цих краях люди колись вважали вітри подихом Стрибога, літні, жаркі – сина його, Літника, а нині владарював Ярило – бог весняного сонця. Грім і блискавка тут споконвіку були у владарюванні Перуна. Грім – то мова його, а блискавка – то позирк Дажбога.

Придніпровська височина переходила місцями у заболочену Подільську низовину.

Промайнув і зник Овруцький шлях. Далеко внизу, серед лісів та боліт, серед зеленавих рівнин зміїлися голубі ріки, і серед них – Тетерів із Гнилоп’яттю, Гуйвою та Іршею, притоки Прип’яті – Уборть та Уж, а під правим крилом заголубів брат Горині – Случ…

А він усе летів і летів, ніде не зупиняючись у перші дні, ширяв, допоки несли його теплі потоки повітря. На перепочинок, а потім і на ночівлю сідав на вершечках високих дерев, що росли самотою, і з яких ген-ген було видно далеко і до яких, а отже, й до нього, ніхто не міг підкрастися непомітно.

Куняв набурмосившись, як сич, хоч усе його єство все ще летіло, і одним оком пас видноколи.

І знову, ледь засіріє, змахнувши відпочилими крильми, ритмічними сильними поривами шугав уперед і вперед. Куди летіти, в якому напрямку – підказував голос предків. Скоряючись тому голосу, він і летів. Болота змінювалися полями, поля – листяними і хвойними лісами… Десь там унизу, окрім двоногих істот, жили й чотириногі – лосі, косулі, дикі свині, зайці, лисиці, борсуки, бобри, а ще крилаті – тетеруки, глухарі, дикі качки, що їх іноді на ходу, звалившись із неба, вихоплював він з болотяних озерець, совки, куріпки – мав що ловити. Проте більше летів надголодь – щоб легше ставало крилам. Тільки коли починав втрачати силу, каменем падав з неба – на зайця чи куріпку у степу, на дику качку на болоті… І знову вперед і вперед, дні змінювалися ночами, а ночі – днями, а він усе летів і летів у піднебессі в одному напрямку – на захід, туди, де високі гори підпирають хмари, пронизуючи їх вершинами…

За Новоград-Волинським з його буйноліссям на Случі, за голубою Смолкою вже була Хмельниччина. На її межі він крутіше повернув униз, на південь, а тоді знову на захід, де внизу уже починалась Волинська височина, і потяглися пологохвилясті рівнини, глибокі долини річок, балок і – села, села, села, містечка й міста.

З усіх усюд, з усіх земних країв, інколи й із піднебесся з молодими вітрами чувся зелений шум – пробудження весняної природи.

Справжній прихід весни починається на Явдохи, 14 березня, а остаточним утвердженням її вважається Благовіщення – 7 квітня.

І прихід весни на Явдоху, і остаточне її утвердження на Благовіщення він зустрів у польоті. Пролітаючи над селами, чув, як дівчата на вигонах співали весняні замовляння, що сприяли розвою листя на деревах, трав – на луках, зелених врун на полях.

 
Благослови, мати!
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимонька у візочку,
Літечко у човночку…
 

І гарно йому було летіти під ті веснянки-замовляння – де й сила бралася. Починав свій лет, коли перед світанком у небі пломеніла ранкова зоря, а завершував – як у присмерку спалахувала вечірня зоря. І втоми не знав, і баглось летіти ще і ще.

Заголубів і зник Південний Буг. Вервечками, без кінця-краю, тяглися дороги – ґрунтові, шосейні, асфальтові, рейкові, якими у залізних машинах рухалися оті двоногі, позбавлені крил. Правда, вони мали величезних залізних птахів (де вони, в яких гніздах, у яких батьків і повиростали?). Вони літали в піднебессі, але він завбачливо їх обминав. Хай собі гудуть та літають на своїх залізних крилах. Він мав свої – найнадійніші і витриваліші, і тому летів туди, куди кликав його голос предків. Плив над полями й лісами, над селами й містами, іноді, перетворюючись на цятку, завмирав у повітрі, щось загледівши внизу, і знову долав безмежжя.

У верхів’ях Горині, Случу та Хомори відпочивав, а підкріпившись тетеруком, узяв на Збруч та Ушицю. Потяглася лісостепова зона, а він зі своєї висоти вже бачив далеко-далеко на обрії широку синю смугу Дністра… Не рахував ні днів, ні ночей. Нащо? Скільки б їх не було, він усе долав – день за днем, ніч за ніччю…

Великі міста оминав, малі – пролітав краєм. Якщо внизу було село – проносився над ним швидкою цяткою.

Унизу вже була Тернопільщина, тяглися Кременецькі гори, що крутими уступами обривалися до Малого Полісся, випливали з-за обріїв вапнякові пасма Товтр, званих Медоборами. Уже недалеко було й Опілля.

Блакитніли річки, одна одну змінюючи: Золота Липа, Коропець, Серет, Ніглава, Збруч, Іква. Блищали дзеркала ставків та озер, тяглися до обрію лісостепові зони. Ліси були здебільшого по долинах річок, у Товтрах, на вододілах. Там він іноді хапав перепелів, сірих куріпок. Іноді зустрічав місцевих яструбків, але навіть уваги не звертав на родичів – не було коли. Та й був він, великий яструб із гордим і лячним для пташиної дрібноти йменням – тетерев’ятник, а то все зустрічалися малі, темно-сірі яструби-тювики. Товклись вони в заплавних лісах і живилися малечею – гризунами, ящірками чи знічев’я й комахами.

Якось він ледь було не збив яструбову сову, оперенням схожу на них, яструбів, родичка його і вдень товклася, але він не став зупинятися і марнувати на неї час. Поперед нього на захід летіла весна, і він не міг відставати. У Високих Горах він мав з’явитися разом із ним – із Зеленим Шумом.

З краю в край спалахували блискавиці-грози – то Перун бавився з Дівами або змагався з бісами, з Марою. А дехто запевняє, що грім – то стукіт-гуркіт колісниці, якою роз’їжджає пророк Ілько. І хто вже нині скаже достеменно: Перуна то голос чи гуркіт Ількової колісниці – усе переплелося у світі білому. Хто каже, що блискавиці – то разючий погляд Перунових очей, а хто – що то вогняна палиця святого Ілька, якою він нищить чортів-бісів, дияволів та усіляку нечисть.

Мабуть, багато-таки тієї нечисті розвелося (не при ночі будь згадана), коли всеньку ніч виблискують і виблискують невтомні блискавиці.

А ранки після таких гроз народжувалися світлі, чисті, наче вмиті, і яструбові тоді особливо гарно летілося… Неначе не крила його тоді несли, а саме небо… І він летів, без зусиль обганяючи білі хмари, що кудись пливли і пливли небесними дорогами – вічні мандрівниці.

На підступах до меж Тернопільщини, скоряючись покликові предків, яструб знову повернув на захід. Високим піднебессям линув до Івано-Франківщини, вже відчуваючи дух Високих Гір, їхнє дихання і весняний шум лісів та швидких гірських вод.

Схудлий, але жвавий і легкий, наче й не подолав він сотні й сотні кілометрів, ожив, збадьорився. Відчував приплив свіжих сил – мабуть, тому, що попереду було Прикарпаття, а за ним – і Карпати. І це надавало йому сил, і він летів, не відчуваючи ні крил, ні свого тіла, летів, наче якась незнана йому сила сама несла його до ледь вловного гулу, що долинав з Високих Гір, закутаних хмарами…

Усе ближче й ближче були Карпати – він уже відчував їх усим своїм єством. Тут навіть повітря було не таким, як у чужих краях, бо це було повітря його предківщини.

Заблакитнів Дністер; як із землі, виростали гірські простори Івано-Франківщини, уздовж Дністра тяглася Передкарпатська височина із зеленими долинами. У межиріччі Пруту й Черемошу він пролетів Покуття.

І вже виднілися хребти з куполоподібними пласкими вершинами й пологими схилами. На обрії виростала Горгана, за нею здіймалися Чорногора з Говерлою. Починалися Покутсько-Буковинські Карпати. Його довжезний переліт із чужих країв (через Житомирщину, Хмельниччину, Тернопільщину та Івано-Франківщину) мав ось-ось завершитися.

Він уже підлітав до Високих Гір зі стрімкими бескидами на вершинах, до яких дістаються лише такі сильні птахи, як він, до краю, в якому владарює найбільший орел, званий беркутом. Пан-господар Карпат із розмахом крил до двох метрів, який охороняється навіть законом. Та ще вітри-верховинці та іноді вічні мандрівниці-хмари відпочивають над бескиддям, над урвищами крутими, де й голова йде обертом, як глянеш униз.

Карпати…

Ну що б, здавалося, таке – Карпати? Себто гірська система (а їх чимало на планеті Земля, і більших, і грізніших) на півдні Європи. Простягаються у вигляді випуклої на північний схід дуги у межах Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини й України. Довжина майже 1500 км, ширина – 120–430 км, пересічні висоти 800—1200 м, найбільша гора (2655 м) – Герлохівська Штит.

Ну що б, здавалося, Карпати?

Із зовнішнього боку вони оточені смугою передгір’їв (Прикарпаття). Більша частина лісистих Карпат розташована на території України, де вони мають назву Карпати Українські. Простягаються смугою завдовжки понад 270 км і завширшки 100–110 км з північного заходу на південний схід, займаючи площу понад 24 тисячі км².

Це середньовисокі гори з м’якими обрисами й куполоподібними вершинами. Найвища гора – Говерла (2061 м). Зі своєї скелі прабатьківської він щодня її бачить, тож певен: якщо поруч Говерла, він таки й справді удома, на батьківщині.

Але це гори Карпати можна виміряти на кілометри й метри – що й зроблено. Батьківщина ж не вимірюється. Батьківщина не має меж – ні на землі, ні в небі. Вона безмежна, неосяжна і несходима, а тому являє собою цілісінький світ, тож її ще ніхто не виміряв і ніколи й не виміряє…