Аравійська пустеля (збірник)

…А з верховин, з гір високих з м’якими куполоподібними вершинами кудись униз, де часто купчаться хмари, мчать потічки й струмки. І ріки несуться гірські, нуртливі, зі швидкою студеною водою.

А позаду розляглися квітучі полонини – між землею і небом високим.

Реве на полонинах худібка…

Гірськими плаями спускаються в долину люди.

Чути, як десь вівчарі співають:

«Ой, піду я в полонину білі вівці пасти…»

І трави на полонині щемко пахтять, і він відчуває підземний гул – дихання Високих Гір, а вітри дзвінкі й цілющі, як і все в тих краях, званих батьківщиною.

Він сидів на шпичаку скелі й гордо озирав виднокрай, що віднині й назавжди став його краєм. Невже він був колись бранцем, полоняником, живцем замурованим у скляному саркофазі чужого міста? Усе те згинуло десь там, далеко-далеко, як жахливий сон, якому ніколи (цур йому й пек!) не буде вороття.

Віднині він уже не експонат, а гордий крилатий птах.

Колись йому (тоді малому, гаразд неопереному яструбеняті, яке й літати ще не тямило, а лише сяк-так дибуляло до краю гнізда, аби подивитися, що там у світі), так от, колись йому розказував батько-яструб (а йому ту притчу переповідав ще його батько-яструб):

«Сину мій, ніколи і ніде не забувай, що ми – крилаті. А яструби – й поготів. Родичі самого беркута, володаря Карпат. Як надійде літо красне, ти будеш слухати петрівчаних пісень, що їх жінки співають у Петрівку в селах – о-он там, нижче хмар і полонин, у зелених долинах. У перший день Петрового посту жінки неодмінно згадують яструба. Збираючись до корчми, обіцяють яструбу десятину курчат, а запрошуючи одна одну до корчми, кажуть так: „Ходімо на шуляка“. Це – щоб уберегти курчат від зірких очей яструба, інакше лихо їм буде. Тож кожна жінка неодмінно зав’яже собі очі і, вперше виносячи у двір курчат, казатиме: „Як я не бачу, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх і шуляк“».

Яструб, згадуючи той звичай карпатських жінок, посміхнувся.

А втім, це він би посміхнувся, коли б умів посміхатися. Але річ у тім, що яструби ніколи не посміхаються. І наш теж. Він сидів на стрімчаку скелі, суворий і грізний, хоч насправді не був таким – і мав на мислі одне: треба шукати собі пару, подругу-яструбиху, та й заходжуватися коло власного гнізда, щоби потім у ньому висиджувати малих яструбенят – аби їхньому роду крилатому та й не було переводу…

АЯ

Звідки ВОНО переді мною з’явилося, та ще в закритому приміщенні – не знаю. Не бачив. А фантазувати заднім числом не буду. Наче вигулькнуло з нічого. З нізвідки. З простору. Нечутно, німо – навіть повітря не хитнулося. Тільки запахло враз чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним. Потім мовби легенько війнуло на мене свіжістю. Тим подувом ВОНО й привернуло до себе мою увагу.

Забув сказати: була велика злива, гриміло. Ми стояли на перегоні, як потім я дізнався, у локомотива від замикання перегоріли запобіжники. Товариш мій пішов до машиніста дізнатися, в чому річ, чому ми стоїмо, а я тим часом і «поспілкувався» з НИМ… Щоправда, це я потім назвав ЙОГО про себе «АЯ» – аномальне явище. Так, здається, називаються нерозгадані атмосферні явища. Принаймні є така думка, що подібні явища – атмосферного походження, а не, наприклад, штучного. Хоч спершу я було вирішив, що переді мною НЛО – нині про них стільки пишуть та говорять. Потім інша думка майнула: а раптом це – кульова блискавка? А вже після того я й назвав його про себе «АЯ» – так мені сподобалось його називати. АЯ – наче жіноче ім’я, гарне і трохи загадково-незвичне.

Отож ВОНО з’явилося у вагоні несподівано і наче нізвідки. Виникло десь на висоті приблизно метр од підлоги. Злегка похиталося, мабуть, привертаючи мою увагу, і трохи наблизилось до мене – теж приблизно на метрову відстань. А я непорушно сидів і дивився на НЬОГО. Страху не мав, його чомусь узагалі не було, хоч я і не з хоробрих. Навпаки, я роздивлявся ЙОГО з великою цікавістю і приязню. Чому з приязню? Ну, відчуття в мене було таке, що переді мною ЩОСЬ своє, рідне, і зла ВОНО мені чи кривди ніколи не заподіє. А ВОНО стояло (чи висіло в повітрі) і злегка похитувалося з боку в бік. Я мав таке відчуття, що ВОНО мене розглядає. Теж із цікавістю. І взаємною приязню. А може, й вивчає мене. За формою і розмірами ВОНО було завбільшки з середню азіатську диню. Навіть кольором схоже – світло-оранжеве, злегка жовтувате, з ореолом якоїсь енергії, що світилася. І здавалось мені, що я бачу, як у НЬОМУ, в ЙОГО середині, «бігають атоми». А ще мав таке відчуття, що ВОНО мислить. І не просто мислить, а намагається вступити зі мною в контакт. Щось каже мені на своїй незбагненній мові. І навіть злегка примхливо дивується, що я не можу нічого збагнути. Усе, мовляв, так просто, а я…

Наше «спілкування» тривало секунд з п’ятнадцять, хоч вони й видались мені значно довшими. Потім ВОНО прощаючись хитнулося, з лагідністю «подивилось» на мене (це я відчув усім своїм єством) і зигзагами попливло – німо й безгучно. У вагоні була чавунна пічка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагона, взимку супроводжувачі вантажів грілися біля неї), ВОНО й попливло до пічки, до піддувала. Але в глибині піддувало (це я добре знав) було щільно закрите металевою заслінкою з дірочками – десь міліметрів п’ять у діаметрі. Тому в пічку могло проникнути хіба що повітря, але аж ніяк не куля завбільшки з диню. І коли АЯ зникло в піддувалі, я став напружено чекати – що зараз буде? Та й навіщо ВОНО туди полізло? Роздивитися? Чи затіяло зі мною гру в піжмурки-сховки?

Я почекав з хвилину, а тоді, нахилившись уперед, витягуючи шию, почав здалеку і обережно зазирати в піддувало. Остерігався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслінку, і… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у піддувало, і… І нічого там не побачив. Крім жменьки старого попелу, що зберігався на колісниках ще з минулої зими. Я – ближче. Ще ближче… Вже й носа у піддувало сунув – нічого. Металева заслінка на місці, як і стояла, а ЙОГО немає. Невже полетіло? Через заслінку з крихітними міліметровими дірочками? Дивно. А попіл, як був злеглий, таким і залишився – жодна пилинка його не ворухнулась. Зникло ВОНО без жодного звуку, поруху чи якихось змін. Наче крізь метал просочилося-протекло.

А у вагоні озоном запахло, як ото після грози буває. І прикро мені чомусь зробилося. Наче дива чекав незвичайного, а його й не сталося. Наче мене, як ото дитину, цяцькою поманили-поманили і не дали. От і все. Боюсь, що я вас розчарував, адже після зустрічі з АЯ зі мною нічого не відбулося. Яким я був, таким і зостався – не порозумнішав, але й дурнішим не став. Не захворів, хоча й не поздоровшав. Але… Звідтоді, згадуючи свою миттєву зустріч з АЯ, не можу ЙОГО (а може, ЇЇ?) забути. І все мені здається, що АЯ щось говорило до мене, щебетало своєю незбагненною мовою. І дивувалося, що я не можу ЙОГО (ЇЇ) втямити. І часто бачу АЯ перед внутрішнім зором, бачу, як ВОНА (таки ВОНА! переконую себе), злегка похитуючись, з цікавістю і приязню мене роздивляється… І наче щира приязнь у мене до НЕЇ з’явилася. Аж любов, що хотілося б у НІЙ розчинитися, стати часткою її, бо ВОНА мені нині рідна, як рідною буває сама Природа. Відчув: я люблю її і готовий їй служити. І – хто знає? – може, й служу. Хоча б тим, що розповідаю оце вам про НЕЇ.

Відтоді мені мовби легше стало жити. В душі незнаний раніше спокій поселився. А сум’яття, вічне невдоволення, нидіння світом і собою – геть зникли. Я наче якусь таїну збагнув і відкрив для себе. І тихе щастя – звідки воно взялося? – завжди зі мною. Скажете, що в старого самотнього чоловіка просто фантазія розгулялась? Можливо. Але давайте поміркуємо: що таке фантазія? Це – очі нашої душі, ті очі, якими душа бачить незнане, те, що хоч і невидиме і невідоме нам, але насправді існує – хоч ми про нього нічого й не знаємо. Існує у просторі, у недосяжній для нас далині Матері-Природи. А може, і Всесвіту. Адже людина і Всесвіт взаємопов’язані, конечне і безконечне там єдине і нерозривно ціле. І життєво важливе для нас, людей. Тільки ніколи не треба вносити у фантазію свою логіку, формули, знання і свої, суто людські, поняття, стереотипи чи й хибні переконання, що такого-то і такого-то, мовляв, бути не може, що таке-то і таке-то, мовляв, суперечить законам фізики. Гай-гай, чи хоч знаємо ми насправді закони фізики? А чи лише дещицю з них? А закони Природи? Всесвіту? Чи є тим законам узагалі де-небудь межа? ТАМ – своя логіка, свої формули, своє пізнання, свої закони, ТАМ – своє життя, свої виміри добра і зла, своя мова – нам незбагненна. Це треба нарешті зрозуміти, збагнути і душею сприйняти. Бо тільки після цього людина може злитися з Природою і Всесвітом, скласти з ним єдине ціле – як то й повинно бути. І не треба намагатися будь-що розгадати всі таємниці Природи. Вона, Природа, – Мати наша, а дозоляти Матері своєю недолугою цікавістю – дітям не годиться, нехай підростуть. А поки що – аморально. А може, й небезпечно. Для нас же самих, нерозумних дітей Матері-Природи.

Що я вам ще хочу сказати? Після того випадку у вагоні, після того грозового і дощового дня, коли я зустрів ЇЇ, свою АЮ, я наче змінився. На старості літ, що дивно. Не все у житті, як ви знаєте, гладенько. Буває, у транспорті, чи в магазині у черзі, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують.) Спалахне в мені образа чи й гнів. Ну ж, думаю, я ж тобі з-зар-раз покажу!.. Раптом у ту ж мить перед внутрішнім моїм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довірливо й приязно-лагідно на мене «дивиться», наче кажучи: будь добрішим… Навчися людям прощати їхні мимовільні похибки… І я відчуваю, як від того видива перед моїм внутрішнім зором, вщухає у мені спалах гніву, влягається дратівливість, бажання комусь дозолити. Я посміхаюся, і навколо мене теж посміхаються. «АЮ, – шепочу я, – спасибі, що ти зі мною, і не залишаєш мене самотнім ніколи…» І на душі у мене стає затишно і добре. Наче я щойно виконав свій найважливіший обов’язок перед людьми. І наче війне на мене чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним… Тільки не подумайте, будьте ласкаві, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.

У Моринцях, на Копіївщині…

Жив собі та був у селі Моринцях, що на Звенигородщині, коваль. Давно се діялось, літ зо двісті тому. Як його звали – невідомо, бо знаний він був як Копій. Вуличне прізвисько таке мав. Тож і сільський куток, де крайніми стояли його хата й кузня, за традицією (давати наймення куткові від імені останнього насельника на тім куткові) звали Копієвим. Або – Копіївщиною.

Копа – це сільська громада, сходка. А копієм у ті далекі часи прозивали старшого, вибраного ватага, поводиря копи-громади. Копієм у Моринцях і був той чоловік. Моринчани охоче ходили на Копіїв куток до свого копія-коваля – комусь потрібна була порада, комусь на господарство чи для реманенту щось викувати – лемеша там, чересло чи ще щось. Тай коня Копій підкує.

– Го-го-го! – засміється, блискаючи білими зубами. – На те й коня кують, аби не спотикався. Ходи, вороний, та міцніше землі тримайся!

Смаглявий (мабуть, не так з роду, як від горна), чорновусий, як і всі ковалі, дебелий та сильний, моринецький коваль нікого не боявся, за громаду завжди горою стояв. Вогонь у горні його приземкуватої, закіптюженої кузні горів зрання й дотемна. А добре його ковадло ніколи не боялося ковальського молота. Тяжка то праця – ковальство, бо ж треба цілий день молотом бити по ковадлу. Але у Копія наче все легко робилося – такий у роботі був затятий. Аж іскри сипались, як він кував-клепав. А тоді кліщами вхопить розжарену залізяку та в шаплик із водою – п-ш-ш-ш!!!

Тільки пара вгору шугне.

Так і ковалював собі. День у день линуло з його кузні веселе та завзяте: гуп-дзень, гуп-дзень! А з глибокого яру, що був неподалік його кузні та обійстя, чулося раз по раз: ку-ку, ку-ку…

– То мені зозулька щастя кує, – казав, бувало, коваль. І всі вірили, що так воно й має бути. Умів він і любив добре трудитися. Витре ото спітнілого лоба й скаже:

– Еге, добра робота добре й гріє, тож коваль і клепле, доки тепле. І в мороз йому жарко. А на холоді тільки ледачі кують ухналі зубами.

Дружиноньку свою кохав і беріг.

Того року вона мала народити їхнього первістка. Батько звичайно ж чекав маленького коваленка, якого він, коли той виросте, неодмінно навчить ковальському ремеслу. А там дасть Бог, ковалівна з’явиться – любо йому буде ковальством займатися. Та не так сталося, як гадалося. Ковалиха була підневільною – як і всі в Моринцях.

На панщину кріпаки мусили ходити певні дні на тиждень, але ще час од часу виникали інші, непередбачувані роботи. Навзагал вони звалися шарварками. Себто додатковою до панщини феодальною повинністю, зайвою роботою. По селах тоді співали: «Од неділі до неділі гонять на роботу, увесь тиждень на панщині, шарварок – в суботу». На шарварки кріпаків теж зганяли силоміць, і відмовитись було неможливо.

Трапився шарварок і того разу.

Пізньої осені, в передзим’я 1813 року, у ставку, званому Мориним, вимочували панські коноплі. Чомусь забарилися з ними, а морози вже ось-ось. Управитель пана Енгельгардта, якому належали разом з іншими селами й Моринці, зігнав жінок до ставу й велів вибирати коноплі. Вода була студена, вранці на травах уже біліла паморозь, але жінки не посміли ослухатись. А Копієва дружина була вагітна, тож у зимну воду заходити відмовилась. Але управитель велів її загнати до ставу силоміць. Ковалиха у студеній воді застудилася, тяжко занедужала й невдовзі померла. Поховав коваль дружину й прямо з цвинтаря, дороги поперед себе не бачачи з горя, подався до управителя.

– Це ти, душогубе, звів зі світу мою жону та ненароджену дитину!

– Ану геть! – заволав управитель. – У Сибіряку захотів?

Але коваль не злякався погроз і побив панського посіпаку. Другодні коваля схопили, в кайдани закували й навічно в далекий Сибір запроторили.

І згасло його горно, й не клепав більше в його кузні молот по ковадлу.

«Не викував наш коваль собі доброї долі…» – журились моринчани.

Сусідом коваля по кутку був селянин Яким Іванович Бойко. У нього була дочка Катерина, заміж вона вийшла в сусіднє село Керелівку. І жила там, і вже двох діток мала. Ніби й світ недалекий, а батькові звичайно ж захотілося, аби дочка із сімейством була близенько нього. Тільки де в Моринцях житло знайти? Аж тут хата Копія спорожніла. Катерина погомоніла з чоловіком, той звернувся до пана й негадано отримав дозвіл поселитися в ковалевій хаті, як у своїй. Коваль, мовляв, все одно із Сибіру не повернеться, то не стояти ж хаті пусткою. Молоде подружжя Шевченків і перебралося з Керелівки у Моринці. Катерина раділа, що поселилася біля батька – межа в межу, і батько теж був радий. Так і зажили. Настало Різдво Христове, потім і весна не забарилася. На причілку вже зазеленіли барвінок та шовкова трава.

9 березня 1814 року в колишній хаті коваля-бунтаря народилася третя дитина (Шевченки вже мали сина Микиту й дочку Катрю) – хлопчик Тарас.

Бідно жили кріпаки Шевченки з трьома дітьми, але своя хата хоч трохи зігрівала їм душу. Та згодом виявиться, що хата все ж таки не своя.

Минув рік, потім ще кілька місяців збігло, і сталося таке. Маленький Тарасик саме залишив плетену з лози колиску (вона висіла біля столу, підвішена до гака у сволоку) і зіп’явся на власні ніжки.

Одного пізнього вечора, коли за малесенькими підсліпуватими віконницями Копієвої хати шумів холодний дощ, у шибку обережно постукали. Поріг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чоловік.

– Сідайте, добродію, – не питаючи, хто він і звідки, господиня лагідно запросила прибульця. – Гостем будете.

– Гостем? – вражено перепитав незнайомець. – У своїй хаті?

Так, то був коваль Копій. Розповів, що йому пощастило втекти з клятого Сибіру, де стільки нашого люду гибіє. Після тяжких злигоднів та поневірянь дістався на Україну… Погомоніли, побідкалися. Шевченки почастували гостя, чим могли. Копій подякував за хліб-сіль та й розчинився в дощовій темряві.

– Господи! – сплеснула руками Катерина Якимівна. – І де ж він тепер прихистить свою голівоньку? А нам як далі жити у хаті, коли господар ховається десь у пущі?

Невдовзі почали ходити чутки, що Копій, якого розшукувала влада, переховується в навколишніх лісах. Буцімто зібрав він таких же, як і сам, одчайдухів, нападають вони на дорогах на панські екіпажі, відбирають у багатих гроші та роздають їх бідним. Ні-ні, та й навідувався Копій до Шевченків.

З’явиться, бувало, опівночі, як у селі вже ні вогника, сірим вовком прошмигне до хати, постукає в шибку причілкового вікна. «Не вірте панам, – казав, – пани подейкують про мене недобрі речі. А я не розбійник, я за правду стою! І таки щось викую: або панам лихо, або собі кращу долю!»

Шевченки давали йому то хлібину, то шмат сала… Для Григорія та Катерини то вже було не життя. Та й з хати їх могли витурити – за те, що переховують каторжанина, – а у них діти… Та й що то за життя в чужій хаті? Батьки молодого подружжя порадились між собою і в складчину купили їм у Керелівці, де Григорій народився і виріс і де жили його батьки, недорогу хату, куди вони 1816 року й перебралися назавжди.

А хата Копія зосталася стояти пусткою, вітриська її шарпали, дощі-негоди руйнували, а ночами на її даху збиралися сови та ухкали сичі-пугачі, лякаючи людей. Тож моринчани боялися селитися на глухому Копієвому кутку. Там неподалік тягнувся глибокий і геть зарослий кущами й деревами яр. Казали, що в ньому буцімто водилася нечиста сила. Тож обминали моринчани те недобре місце. А з літами полишена хата розвалилась, і місце те швидко заросло бур’янами. Де подівся Копій, де склав буйну голову свою – того ніхто не знає. Мабуть, не викував собі доброї долі. Десь, певно, загинув у сутичці з карателями, або ж подався в інші краї – там навіки й загубився його слід.

А хлопчик Тарас, що народився в його хаті, як ви вже, напевне, здогадалися, виріс і став нашим геніальним поетом-світочем.

Минуло сто і більше років.

Сьогодні у Моринцях на колишньому Копієвому кутку (він тепер знаний, як провулок Шкільний, і там уже нині центр села) стоїть відновлена хата Копія. А по сусідству з нею – хата Тарасового дідуся по матері, Якима Івановича Бойка. Вони точнісінько такі, якими колись і були. Нині – це частина державного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

Щодня туди приїздять люди з різних куточків України, заходять і до хати Тарасового дідуся, в якій народилася його мама Катерина, і до хати Копія, де колись з’явився на білий світ сам Тарас. А поруч – усе так само густо зарослий кущами й деревами, тягнеться глибокий яр. Трохи оддалік – Морин став, у студеній воді якого колись застудилася й від того померла ковалева дружина.

Гарні Моринці, мальовничі: улітку потопають в садах. Селу вже виповнилось 350 років.

І живе в ньому пам’ять і про Тараса Григоровича Шевченка, і про коваля на прізвисько Копій, захисника простого люду. Ні-ні, та й почуєш од тамтешніх людей:

– Куди це ви?

– Та піду на Копіїв куток до Тараса…

І кажуть, що на Копіївщині й нині можна почути, – правда, за негоди, коли сердито загуде вітер, і заскриплять у яру дерева, – коли десь наче хто молотом по ковадлу клепле: гуп-дзень, гуп-дзень!..

«То, – кажуть старі люди, – Копій сердиться: кращу долю собі й нам кує, та все ніяк не може її викувати».

Лихо з голоду

Давно те діялось…

Т. Г. Шевченко

То був справжній голод, голодне лихо, що примушувало про все на світі забувати.

П. Мирний

«Як передає агентство „Новини-У“, загадковий вогник у печері, що знаходиться біля села Шевченкове Звенигородського району Черкаської області (колишня Кирилівка), за свідченням місцевих мешканців (їх наводять деякі ЗМІ України), все ще з’являється вечорами, десь після заходу сонця. Загалом же його спостерігають – щоправда, періодично, – ось уже впродовж понад півтора століття, від далекого 1826 року, коли той таємничий вогник вперше спалахнув на батьківщині Кобзаря.

Природу цього феномена спеціалісти поки що не можуть пояснити. Хоча ясно, що походження нерозгаданого вогника не є містичним явищем чи справою чиїхось рук або злих умислів. Можливо, це пов’язано з виділенням у печері якогось інертного газу без кольору і запаху (в геопатогенній зоні, що проходить у тих краях), який з невідомих причин самозагорається.

Печери колись були першими житлами людей, де вони знаходили захисток від негоди і ворогів та відправляли магічні обряди. То чи не з первісних часів, від тих магічних обрядів, що здійснювалися там, і вогник спалахує в тамтешній печерці?

Гіпотезу про буцімто космічне походження „керелівського вогника“ спеціалісти відкидають. Проте деякі очевидці запевняють, що якось спостерігали в тих краях (і зокрема над печерою) з’яву НЛО чи йому подібних неспізнаних літальних об’єктів природного або штучного походження. Зависнувши над могилою, диво якийсь час світилося^[1], а потім зникло безслідно. Спостереження за вогником, що ні-ні, та й спалахує біля Шевченкового у тій заглибині, де колись потерпав з голоду маленький Тарас Шевченко, триває». (Укрінформ-служба.)

Про печеру на околиці свого рідного села Кирилівки (Керелівка в поетовій вимові та мові його односельців) та як він у ній з безвиході потерпав-бурлакував і яка притичина одного разу з ним лучилася, яка пригодонька-придибаночка, приключка або рахуба-халепа – Тарас Григорович розповість своєму другові, лікареві за фахом (він у нього ще й лікувався) Андрію Осиповичу Козачковському, здається, 1845-го року, коли гостюватиме в Переяславі. З його розповіді ми й знаємо тепер усю правду про загадковий «керелівський вогник».

«На степових рубежах прастарої землі київської – на півдні княжої Звенигородщини – поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, ховаючи в пишних садках свої білі хатки, широко розкинулось велике й мальовниче село Керелівка» – так поетично професор Павло Зайцев зачне свою книгу «Життя Тараса Шевченка». І так, власне, воно й було: і село мальовниче, і зелені гаї, і пишні садки, у яких ховалися білі хатки, – рай та й годі. Щоправда, на перший позір. Жити б, здавалося, в такому краї, жити – не тужити, не знаючи лиха…

Відійдеш від села на версту, а там і там прадавні могили, що їх звано «чорними» (вони чомусь здалеку й справді видавалися чорними).

Селяни без потреби їх обминали – могили є могили, бозна, хто в них лежить і над ким вони понасипувані в сиву минувшину, мо’, й над недобрими людьми, над якимись песиголовцями, прости Господи. А мо’, й над козаками ті могили – все, що лишилося від січових братчиків.

Околиці були не рівнинні, не степові, а – горбисто-гористі. Керелівка, як і близькі їй села Тарасівка, Пединівка чи Будище, розташувалася в горбистому краї, що його перерізали глибокі яри-байраки, зарослі вербняком. Себто широких горизонтів, як зазначає згадуваний тут професор Зайцев, там не було, тож тамтешній світ здавався тісним і наче й справді замкнутим.

А світ просторий, степи несходимі, безмежні малий Тарас уперше побачить, як з батьком чумакуватиме на далекий південь – аж до «самого» моря, до «Одесу». Тоді ж він і пізнає степ – справжній, загадковий і незбагненний.

А відтак і таємничий.

Скриплять і скриплять дерев’яні колеса чумацької мажі, що її неспішно тягнуть лінькувато-незворушні воли, жуючи вічну свою жуйку.

У дорозі, бувало, й день згасав.

«У степу ніч ясна, місячна, тиха, чарівна ніч, – згадуватиме поет через роки. – На степу нічого не ворухнеться, найменшого руху – тільки проїдеш повз могилу, на могилі тирса немов ворушиться, і тобі чогось страшно робиться…»

 
Кругом його – степ, як море
Широке, синіє.
За могилою могила,
 А там – тілько мріє…
 

Їх було доста. І біля Керелівки здіймається могила, із села її добре видно, надто з околиці.

То – «його» могила, тодішнє пристанище його у світі живих.

Коли мачуха влітку посилала пасинка із скоринкою, твердою і сухою, у степ свиней пасти чи телят, Тарас, блукаючи узгір’ями, піднімався на могили й частенько сидів на вершечку – маленький, самотній, неприкаяний… Під бездонним огромом синього неба, серед людей і на малолюдді…

А вже як і батька не стало, то мачуха й геть виганяла нелюбого пасинка з хати, не даючи йому й кусника хліба (щоб її дітям більше зосталося), і він, убогий обідранець, – на плечах якісь лахи, – блукаючи побіля села («…блукав по світі та людей шукав, Щоб добру навчили…»), бувало, і на ніч до хати не приходив – своєї, але без батьків, чужої. Та й чого приходити? Слухати, як сваритиме його зла мачуха? (Хоч зла не так від природи, як від горя, з лиха-біди та вічних нестатків.) Частенько ночував у печері, що була в крутому боці Чорної могили. Наносить хмизу, сякого-такого паліччя, сухими цурочками, підсипаючи піску, витре живий вогонь, розпалить багаттячко і сидить мало не до ранку, підперши щоку рукою та дивлячись зі свого сховку на світ нічний, під зорями заснулий, на село, де ані вогника, ані знаку про живих людей…

 
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись,
Хоч з гори та в воду!
 

Та гірше гіршого дозоляв триклятий голод – щоденний і постійний, а відтак і нестерпний. Літні дні довгі-предовгі, до вечора ноги його вже й не слухались, і голова йшла обертом, і спасу від голоду не було. Як і сну. Як і самого страху, що темними ночами у печері край села тирлувався… Двома загнаними звірками голодно блищали під зорями очі, потріскані губи ворушилися, ніби все ще невідомо в кого прохали їсти.

Від тієї голоднечі серце млоїлось, у животі судомило. Не голод то був, а – голодне лихо! Не він один у Керелівці голодує, усім несолодко живеться (правда, сироті найгірше). Тож до нього, до лиха голодного, люди і звикати почали – іншого, кращого життя вже й не уявляли. Тому й не дивувалися… Та й кого подивуєш своїм голодом – прості люди завжди не сито жили, тож і нині живуть надголодь.

Кажуть, є такий цар, ім’я якому Голод, і його ще нікому не вдалося подолати. Хто найбільше працює, той і живе тяжко. Чому воно так у світі ведеться? От би знаття! Чому такі кривди чиняться в Божому світі? Кажуть, за гріхи. А які у нього гріхи? Хіба винуватий він, що їстоньки хочеться нестерпно і так щодня…

Дід його Іван жалкує, нема, каже, «на них Коліївщини». Козаків немає, як і Січі Запорозької, що її цариця Катерина-змія зруйнувала та й занапастила. Тільки могили від січового лицарства у степах позоставалися, тож і немає кому кривду подолати.

Може, й так, дідові Івану Тарас вірить, бо дідові Івану видніше. Якби так було, як він каже, то люди б і горя не знали. А лиха голодного – й поготів.

А голодна людина до чого хочеш може з розпуки та відчаю вдатися.

От і він якось не втримався, вдався з голоду (як через роки зізнаватиметься добродію Козачківському) до крадіжок. Де курча у бур’янах заблукале стибрить, де поросятко схопить… Рідко таке траплялося, але – траплялося. Тим і рятувався. Схопить ту живність, під сорочку – і бур’янами, бур’янами хутчій за село, у степ, до Чорної могили, до печери у ній. Удень боявся свою здобич пекти у вогні – люди ж бо загледять.

І треба ж було такий голод пережити, лихо таке, що й через роки не даватиме йому спокою. З лихої біди курчат крав у селі та їх у печері пік і тим рятувався од голодної смерті… А потім пропахле димом, – з одного боку обгоріле, а з другого напівсире – жадібно їв, і руки його тряслися, і душа тремтіла, і сам він лякливо з печери на село бликав – чи не біжать, бува, селяни крадія малого на місці злочину застукувати? Здавалося, все село бачить, як він давлячись глитає крадене, і в селі – вчувалося – вже бемкає на сполох дзвін, наче вигукуючи: он де він, он! У печері сидить, крадене курча їсть…

Але коли б не ті крадіжки, не ті нічні «трапези» у печері – чи й урятувався б він од голодної смерті?

А так – вижив… Палив багаття у печері і в ньому пік крадене курча, не здогадуючись, що вогонь з печери далеко видко. Наче хтось у печері блимає… І забобонні селяни, дивлячись на той вогник, притьмом хрестилися: яке ж то бісівство у печері ночами вогонь розводить?

І пішло від хати до хати: у печері нечиста сила завелася, ось-ось вона почне шкодити селу. Пора її з печери витурювати, покіль не пізно… Звернулися до отця Григорія: так і так, панотче, рятуйте село од нечисті…

І стався з того, як люди кажуть, і сміх і гріх…

Андрій Осипович Козачківський познайомився з Тарасом Шевченком у Петербурзі, в році 1841-му. У своїх «Воспоминаниях о Т. Г. Шевченке», що їх видрукує «Киевский телеграф» за 1873 рік, мемуарист писатиме:

«Расставаясь со мной в мае 42 года, Шевченко предупредил меня, что он чрезвычайно ленив писать письма, поэтому я ничего не знал о нем до 45 года. В августе этого года он неожиданно посетил меня в Переяславе, прожив у меня две недели.

…В октябре того же года Шевченко приехал ко мне опять, больной, и прожил у меня около двух месяцев…»

Ось тоді поет і розповів Козачківському про той неприємний для нього випадок з дитинства, коли він бурлакував у печері за селом:

«…Голод нередко заставлял его посягать на чужую курицу или чужого поросенка, с которых он обыкновенно в ночную пору стряпал ужин в пещере, находившейся за селом; обыватели, видя по ночам огонь в пещере, порешили, что там должна быть нечистая сила, и обратились к батюшке, чтобы он изгнал ее оттуда…»

А правив тоді в Керелівці отець Григорій Кошиця – рахманний, тихий та сумирний чоловік, легкий на ходу і на поміч ближньому. Добрий був панотець, лагідний та уважний до пастви своєї, як батько до дітей. Дотримувався заповіту Христа: «У всьому, як хочете щоб і із вами вчиняли люди, – так вчиняйте і ви з ними». Службу свою добре знав, голос мав гарний, тож керелівчани його шанували і як тільки що, так і зверталися до свого панотця – а то до кого б іще? До пана далеко (та й сподіванки на нього ніякої), до Бога високо, а панотець завжди з людом, завжди готовий прийти на поміч.

Звернулися й того разу: так і так, отче, не інакше, як завелася в печері край села гемонська нечиста сила, бо ж світиться ночами там вогник і лихим оком глипає на село – недовго й до біди, – жалілися, – не інакше, як відьма. По світу колобродила, та оце й до нас прибилася…

– А мо’, й злий дух…

– Свят-свят, що ви, кумо, кажете? Та ще проти ночі…

– А хто ж у печері ночами блимає? Не християнська ж душа, істинно вона, відьма. Басаврючка лиха, чередільниця зла.

– І за віщо ж нам отака напасть?

– За гріхи наші, – смиренно підсумував панотець. – Мало до Господа звертаємось. А хто ревно Господу не молиться, той навзамін і має нечисту силу. – Обнадіяв: – Збирайтеся, людоньки, та після обідні усім миром підемо до печери. З Божою поміччю святою водою витуримо бісівство онеє…