Читать книгу: «Талант», страница 5

IX

Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя – як у заплаканого барана, в очах – солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…

А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.

Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.

Ранок…

Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:

– Догралися наші – чули?

Жадібно:

– А що таке?

– Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати – вигнала.

Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:

– Так тобі й треба…

Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…

Аж ось – ще один день:

…Втекла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…

Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…

Цілу ніч світилися на шкільному подвір'ї зелені бур'яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося – тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м'ясом… Боліло – був радий – так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало – це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур'яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…

Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.

На сході світало. В другий бік – на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано – вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.

Беру визір'я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…

– Ага!

Осміхнувся.

Спокійно окинув думкою; «Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…»

Х

Минає днів зо три – все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.

Андрій:

– Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?

Жінка кинулась:

– Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре, – то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася – поможеш мені в роботі».

Придивляюся до жінки – в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.

– Роздяглася ото вона, сіла на лавці.  – Говорю до неї – мовчить. Кине нехотя слово, друге – і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі – не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю, щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!

Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.

– О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося… – розважає Андрій.

Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:

– А як ото вже одрятували її, я й питаю: «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» – «Ні, – каже, – мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли – гріх було б це казати, світ, – каже, – мені спротивився…»

Примовкла.

Андрій:

– Ну, як же тепер? Отямилась?

– Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше – на її очі, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.

Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:

– Ой, засиділась… – До Андрія: – То я вже буду прохати, Андрію Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї – не знаю. – Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице: – І вас прошу, прийдіть із Андрієм Маркевичем, може, гуртом швидше ті дурниці виженемо з голови.

Пообіщались. Пішла.

– Що ж таке, власне, зчинилося?

– А ви нічого не чули?

– Ні.

– В колодязі топилася…

Ніби аж потемніло в кімнаті.

XI

Вечоріло.

Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами – посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами – величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак – як військо, коноплі – як темні бори…

А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…

– Ну й земелька!… Ех, та й земелька ж, – бубонить собі під ніс Андрій.

По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.

– Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? – показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.

Підійшли ближче; Андрій голосніше:

– Вона ж, вона і є!

Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в'ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…

Щось нове на обличчі. Не те щоб вона змарніла, – здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очі чужі, незнакомі, і водила вона ними помалу, неохоче.

Привіталися.

Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання:

– Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку – то її й не помітно: худенька, щупленька, а надіне свиту, запнеться хусткою – і гляньте – дівчина тобі, як тая тополя.

З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.

Про те, про інше…

Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:

– Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?

Тетяна раптово зчервоніла й поставила очі в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустці.

Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незламною, як гора кам'яная.

Вона мовчала, як мур.

Казав:

– Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя – це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя – з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть – бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого…

Сіли на обніжку.

– Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж…

Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…

Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й сердито:

– Тетяно, та ви чуєте чи ні?

Підводив їй голову.

Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу – зів'яла… Пирснули з очей сльози… Поривом припала до плеча…

Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.

Осміхнулась:

– О, чого ж це я вас до хати не кличу!

Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.

Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі… Пішли до хати.

XII

В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.

Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі…

Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька… Зайде, трохи посидить – зараз тікає… Хотіли якось додому провести – сполохалась, аж почервоніла:

– Ні, ні – не треба!

– Чому?

– Тепер свято – скрізь люди вештаються… буде й того, що маю…

Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини…»

Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце – вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.

– І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… Живеш, як у темниці, – махнула без надії рукою.

Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима. – Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?

Схилилась до парти, плаче.

Витерла сльози, блиснула очима:

– Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.

Загадалась.

Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.

На селі стало тихо. Переговорили люди… вирішили – схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь – і той пом'якшав. Казав:

– Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища – ворога роду людського тішити, – от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею – хай прийде попрохає – дозволю вже в хорі співати…

Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці – буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…

Думалось…