Читать книгу: «Лесь Курбас»

Шрифт:

Неупереджений погляд

Театр у принципі – таїна, та феномен Леся Курбаса – загадка, й досі не розгадана українськими театрознавцями, культурологами, істориками. Як юнак з Галичини із незакінченою вищою освітою, з акторським досвідом у трупах етнографічно-побутової естетики зумів створити вистави на рівні з вищими досягненнями європейської режисури, більше – створити український театр, обов’язковий у європейському театральному процесі? Українці сьогодні з повним правом пишаються реформатором вітчизняної сцени Лесем Курба-сом, як, скажімо, поляки – Єжі Гротовським, росіяни – Всеволодом Мейєрхольдом, англійці – Гордоном Крегом, німці – Максом Рейн-гардтом… Співвідносні імена, співвідносні діяння в європейському театральному просторі.

Між тим скільки вже написано про Курбаса – більше науково-подібного, менше – наукового, багато у мемуарному жанрі – в основному суцільно апологетичного. Більшість театрознавчих розвідок, біографічних відомостей, спогадів зібрані у місткому виданні «Життя і творчість Леся Курбаса в рецепції українського театрознавства». Тут містяться цінні відомості про життя і творчість майстра. Проте складається враження, що сучасні дослідники змагаються між собою, намагаючись категорично протиставити постать і творчість Курбаса радянському режимові. Як раніше, у 1920-ті роки, сучасники Курбаса намагались подати його творчість – художній вираз ідеї диктатури пролетаріату, а на початку 1930-х – як вираз українського буржуазного націоналізму. Між тим орієнтація Курбаса у соціальному просторі була складнішою і динамічнішою.

А вже скільки написано про Курбаса-конструктивіста, символіста, імпресіоніста, експресіоніста. Хто ж він був насправді? Тут все непросто. Динаміка творчих пошуків майстра вражає, хоча у знаменнику його творчості лежить єдиний, ще ніким не помічений принцип.

Суцільні легенди і вигадки навколо його імені. Ще за життя його друг, український поет високої екзальтації духу Михайль Семенко вважав Леся Курбаса титаном, творцем, пророком-інтуїтом, револю-ціонером-велетнем. Сьогодні ж в Українській державі постать Курбаса міфологізована. Проте загадок навколо його імені не поменшало. Визнаного лідера театрального процесу в радянській Україні роблять ворогом народу. Найліпші друзі відвертаються від нього. Останнім місцем його роботи стає табірний театр радянського абсурду. Йому б жити у часи ренесансні, коли переважали тенденції творення, а не руйнування. Втім, «часи не вибирають, в них живуть і помирають…»

Пропонована біографія Леся Курбаса є дедуктивним поглядом на його життя. Це спроба розібратися у феномені митця. І тут на нас чекають неочікувані відкриття. І у пізнанні сутності його реформаторської діяльності у тогочасному українському театрі – в контексті європейського театрального розвитку. І в розумінні динаміки його творчості – тут я уникатиму науково подібної термінології, якою перенасичені дослідження. І в осяганні суперечностей його особистості – тут я спиратимусь на фройдистський психоаналіз, який здобув популярності на початку ХХ століття. І в обережному дотиканні до перебігу подій його особистого життя – тут мені мають прислужитися філософські засади теорії вірогідності.

У відтворенні тогочасних подій, реконструкції курбасівських вистав, в оцінці його творчості ви не відчуєте унісону вражень. «Почуєте» різні голоси – акторів і театральних критиків – учасників чи свідків тогочасного театрального життя, однодумців та опонентів

Курбаса, сучасних театральних істориків і критиків, які аналізують його творчість з оглядин часу. Тобто у книзі стикатимуться несхожі, часом – протилежні, погляди на творчість Курбаса, бо вона не підлягає однозначним оцінкам.

Маю попередити читачів: невдячна це справа – реконструювати вистави минулих часів. Театр живе тільки тут, сьогодні, зараз. Тому, оцінюючи курбасівські вистави, спиратимуся хіба що на відтворення окремих – показових фрагментів цих вистав і на опосередковані свідчення учасників і глядачів курбасівських дійств.

І останнє, про що маю попередити допитливого читача. Пропонований погляд на ключову постать в українському театрі Леся Курбаса – це особистий погляд. Не більше за це. Але й не менше. В процесі читання ви збагнете, чому я, спираючись на документальні дані, пропоную свій особистий погляд. Не можу писати про те, до чого так чи інакше, нехай опосередковано, не дотикнувся. Річ у тім, що у кінці 60-х – у першій половині 70-х років минулого століття я працював режисером-постановником театру імені Франка, і мені пощастило багато спілкуватися з березільською актрисою останнього призову, а тоді вже окрасою трупи франківців Наталією Михайлівною Ужвій і дізнатись від неї багато чого цікавого і несподіваного про Курбаса. Окрім цього, у щоденнику моєї бабусі, який вона заповідала відкрити не раніше 2010 року, містяться спогади про Вороного, Курбаса, Юру – вона їх знала особисто, а з Вороним навіть переписувалася, за що і постраждала.

Отже, перед вами, допитливий читачу, життя в мистецтві Леся Курбаса – як спроба розгадки доленосних питань його життя і творчості.

I. Невідворотність долі

У випадку з Курбасом йдеться не про колоритні перипетії побутування актора на території театру, але про трагічне буття в мистецтві.

 
Із давнього життя десятиліть —
ось і тепер, в ці дні
(душа ж не мовчить)
так ясно чується в мені
Курбаса любий, доброзичливий голос —
повний, як колос:
долунює хода,
завжди бадьора, владно-молода.
Із давнини часу,
що вже назад не вертає, переді мною
Леся Степановича дорогий образ
високо-чітко виступає,
образ одного з творців
нового українського театру,
образ душевної людини.
І весь час немовби дивляться на мене очі,
очі, в яких про оновлення драми
думок таїлися незміряні глибини…
 

Згадував на схилі літ Павло Тичина про друга своєї юності Леся Курбаса. Враження, що згадував із відчуттям власної провини, ніби вибачався. Вибачався на старісті літ за те, що зрадив ідеалам своєї юності?..

Лесь Курбас народився для сцени так само, як Павло Тичина народився поетом. Обидва походили із родин священиків. Обидва починали у театрі Миколи Садовського: Курбас – актором-прем’єром, Тичина – помічником хормейстера. У «Молодому театрі» Курбас ставив у 1919 році «Поетичний вечір Павла Тичини» за його «Сонячними кларнетами». Обидва стали новаторами: Курбас – у театральному мистецтві протягом усього театрального життя, Тичина – на ранньому етапі поетичної творчості. Обидва по-різному завершили свій життєвий шлях…

Так, Лесь Курбас народився для сцени. І справа не у сімейній традиції, не в освіті, ба навіть не у покликанні, а в одвічному хисті. Саме цей хист і ліпить долю – в ньому і тільки в ньому справа. При цьому твердження, що Курбас народився в акторській родині й тому його шлях до театру був визначений заздалегідь, видається довільним припущенням. Скільки випадків, коли акторські діти обирали інші професії. Напевне, їх більше, аніж випадків успадкування. До того ж, що у своїй творчості Курбас не відштовхувався від театральної практики своїх батьків.

І все-таки… Це особливий випадок. Курбас усе життя провів у театрі. А якщо конкретніше – у театрах, ним створюваних і очолюваних: від студентських аматорських гуртків до табірного театру. Навіть усі щасливі і трагічні перипетії його особистого життя відбувалися у театрі. Поза театром у нього не було життя. Курбас – людина-театр.

Але якби оточення й не сприяло розвиткові хисту Курбаса на рівні тяжіння – відштовхування, він все одно став би… Стоп! Якби йшлося про актора, було б простіше. Але хист до режисури – цього не успадковують. Покликання до театру – це зрозуміло, а от хист до режисури – з цим не народжуються. Спробуємо розібратися.

Погляд з відстані часу. Театр увійшов у життя Леся Курбаса ледь не з пелюшок, у буквальному розумінні – ледь не з пелюшок. Народився в готелі галицького містечка Самбора, де його батьки перебували на гастролях. Визирав з-за лаштунків львівського пересувного театру «Руська бесіда», вишукуючи очима батька і матір. Й надалі театром і у театрі він жив усе життя – гімназійні й студентські аматорські театральні гуртки, львівський пересувний театр «Руська бесіда», «Гуцульський театр» Гната Хоткевича, театр «Тернопільські театральні вечори», перший український стаціонарний театр Миколи Садовсь-кого. Сюди він вписувався як актор. Далі він створює мистецькі колективи – «Молодий театр», «Кийдрамте», «Березіль». У них він здійснює свої пошукові режисерські задуми. Нарешті, театр абсурду, де він і завершив свій життєвий шлях, репетируючи чергову виставу у табірному театрі – виставу про табірне життя і чудеса табірного перевиховання…

Власне, й особисте його життя відбувалося в театрі. Перше – трагічне – кохання сталося з провідною актрисою театру «Руська бесіда». Разом вони грали головні ролі у театрі. І раптом – відчайдушна спроба самогубства часів дебюту в театрі у відповідь на нерозділене кохання до своєї сценічної партнерки Катерини Рубчакової. Одружився – вперше і востаннє – з балериною Валентиною Чистяковою, яку, власне, й зробив актрисою.

Здіймаючись над його долею в житті, помічаєш трагічні відміти-ни – рани на серці, які ніколи не загоювались. Рання смерть батька, який керував театром «Руська бесіда». Рання смерть двох братів у дитячому віці буквально на його очах. Смерть сімнадцятирічної сестри Надії у розквіті юності у перші дні Першої світової війни. Першу кулю – спроба самогубства у відповідь на нерозділене кохання – він носитиме під серцем все своє життя. Йому довелося пережити зраду друзів, цькування влади. Другу кулю одержить від ката у концтаборі. Та знов-таки, все це пов’язане з театром.

І ось це передчуття, потім відчуття, а чимдалі – усвідомлення своєї місії в мистецтві сповнили його життя особливим духовним змістом. Оглядаючи його творчі здобутки, співвідносні з вищими досягненнями європейського театрального мистецтва, кидається в очі месіанська ураженість Курбаса театром, його пророча роль в українському театральному процесі 20-х – першої половини 30-х років XX століття. Погодьтесь, ми вже говоримо не про прекрасного актора, не про видатного режисера, але про керманича українського театрального процесу. Шекспірівські слова «Весь світ – театр, і ми актори в ньому» були девізом життя Леся Курбаса.

Прекрасно і точно визначила масштаб і сутність подвижництва у мистецтві Неля Корнієнко, засновниця Національного центру Леся Курбаса: «Театрові ніколи не бракувало мрійників. Одні, як Гордон Крег, мріяли про всесвітню Академію театру й актора-надмаріонетку як про вище втілення режисерської віртуозності, інші, подібно до Таїрова та слідом за Достоєвським, мріяли про Красу як аналог рятівної духовності, треті галюцинували безсловесним театром, котрий став би останнім словом інтуїтивних одкровень. Та були серед мрійників і такі, котрі зусиллями Архімедового важеля перевернули театральний світ. Ми – про театральних Архімедів». Це, як ви розумієте, про Леся Курбаса. Додав би: Курбас був мрійником-утопістом…

Але ж, як зауважував Арістотель, кожна історія має свій початок, середину і кінець. Тож почнемо від початку, маючи на увазі факти, гіпотетичні припущення і дедуктивні висновки про долю Леся Курбаса.

II. Увертюра до театру

…Незважаючи на всі драматичні випробування, що випали на його долю, Лесь виглядав молодиком веселої і безжурної вдачі, жартівливим, балакучим та спритним у рухах, жестах, міміці.

Уважно придивімось до його дитинства. Народився в інтелігентній родині. По чоловічій лінії у роді Курбасів усі чоловіки були священиками. Дід Леся – Пилип Іванович спочатку був парохом у селі Куроп’ятники, що поблизу Бережан, а потім, понад сорок років, до кінця життя – у Старому Скалаті Підволочиського району на Тернопільщині. Парох у Галичині – це не тільки релігійний, але й культурний лідер громади. Згадаймо отця Івана Озаркевича, який організував у Коломиї у 1848 році перший український професійний театр у Галичині. У будинку отця Пилипа зберігалась і була відкритою для загального користування велика, зі смаком підібрана бібліотека. Проте Пилип Іванович Курбас рішуче не поділяв прихильності своїх дітей і онуків до театру, очевидно вважаючи, що сцена – це вічна бідність, невідворотні спокуси й суцільні розчарування. Для цього у нього було достатньо підстав, виходячи з практики тогочасного галицького театру «Руська бесіда».

Проте середній син Степан, усупереч сімейній традиції, де чоловіки йшли у священики, й тому накликавши гнів батька, став українським актором. Закінчивши сьомий клас гімназії в Бережанах, у 1884 році подається до театру «Руська бесіда». Степан Пилипович Курбас (1862–1908), за сценічним псевдонімом Янович, батько Леся, зробив блискучу, хоч і недовгу, акторську кар’єру у львівському пересувному театрі товариства «Руська бесіда». Але й передчуття Пилипа Івановича збулися…

Мати Леся Курбаса Ванда Адольфівна Тейхман (1867–1950), донька дрібного службовця з Чернівців, який долучився свого часу до будівництва Коломийської народної початкової школи, закінчила коломийську гімназію. Крім загальноосвітніх предметів, тут навчали грати на фортеп’яно та кільком іноземним мовам. По-справжньому навчали. Курбасівська актриса Софія Федорцева, що була своєю у кур-басівській оселі, згадувала, що якось Ванда Адольфівна, готуючи обід, поринула у читання роману німецькою мовою…

Так от, Ванда Тейхман, також всупереч волі батьків, вирішила присвятити себе українській сцені. У січні 1885 року Ванду приймають актрисою до театру «Руська бесіда». Тут і перетнулися шляхи два-дцятидворічного Степана і сімнадцятирічної Ванди. Спалахнула іскра: вибуховий темперамент актора-прем’єра і стійкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнішністю тендітної дівчини. За рік вони одружуються, також проти волі батьків. Благословили на шлюб молодих директор і актор театру Іван Біберович та актор і режисер Іван Гриневецький. Й надалі актори «Руської бесіди» опікуються долею Леся Курбаса. І він, як свій, стає актором цього театру.

Отака собі романтична історія. Кохання всупереч волі батьків, попри обставини – назустріч долі.

А долі судилося таке. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибуває на місячні гастролі до міста Самбору. Вівторок 25 лютого 1887 року був морозний, ясний і чарівний у сніговому вбранні. Ввечері Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках». Тоді ж у єдиному на той час в місті готелі у дев’ятнадцятирічної Ванди народжується первісток, якого за тамтешнім звичаєм батьки назвали подвійним ім’ям – Олександром-Зеноном. Мати звала його Лесь-ком, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем».

Дитинство Леся пройшло у мандрах. Події розгортались наступним чином. Акторське подружжя сподівалося, що з появою сина відбудуться зміни у стосунках з батьками. Під час гастролей театру в Тернополі вони очікували приїзду пароха Пилипа Курбаса, щоб охрестити онука, проте той не приїхав. Майже 11 місяців дитя Яно-вичів не було вписане в «метрикальні книги». І лише за допомоги артистки театру Іванни Гриневецької, родом з Перемишля, 8 січня 1888 року Леся охрестили в Перемишлі, де в той час гастролював театр «Руська бесіда». З обох боків – Курбасів і Тейхманів – негайного прощення не відбулося. Щоправда, бабуся Леся з боку Курбасів Осипа Григорівна, як пише дослідник галицького періоду життя режисера Петро Медведик, «не могла стерпіти відчуженості чоловіка до сина Степана і потаємно допомагала Яновичам матеріально».

Тож від початку життя майбутній реформатор української сцени дихав театральним повітрям, виховувався за лаштунками. Напевне, хлопчик бачив на сцені батька. Звісно, не знаючи ані назви п’єси, де він грав, ані ролі, яку він виконував. В уяві Леся, який причаївся за лаштунками, напевне закарбувався контраст. Поруч, за крок, – яскраво освітлений простір, де відбуваються чудеса, де вирізьблюється гордовита постать батька, що перебуває у центрі подій. І на віддаленні, у глибині – темний, загадковий глядний зал, де люди сміються і плачуть, де чути оплески і вигуки «Браво!». Так відбувалося щеплення театром…

Початкову школу Лесь почав відвідувати, так би мовити, на хурі, переїжджаючи з міста в місто з батьками і театром, з книгами під пахвою. Як згадує його шкільний і студентський товариш Хома Водяний, книги і зошити йому купили і вчився на початку він сам – з матір’ю, батько у ці справи ніколи не втручався.

Зрештою, з часом Пилип Іванович подобрішав і забрав онука до себе. Уперше з дідусем Лесь познайомиться у семирічному віці й житиме у Старому Скалаті кілька років. Починає відвідувати початкову школу. У діда був старий рояль, і за ним нерідко можна було побачити Леся з матір’ю. То були перші уроки музики майбутнього актора. Усе життя він полюбляв імпровізувати на фортеп’яно на теми улюблених класичних творів. У книжкових шафах діда зберігалась унікальна фамільна бібліотека. Згодом Лесь сам збиратиме потрібні й улюблені книги у власній бібліотеці. З молодшим братом Нестором і дітьми акторів «Руської бесіди» він розігрував вистави для дітей…

Це дозволило батькам більше часу і сил віддавати своєму професійному зростанню й мистецькому самоствердженню. Для Ванди то був час розквіту її таланту характерної артистки. Була знаменитою виконавицею ролей Стехи у трагедії «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, Проні Прокопівни у комедії Михайла Старицького. Степан уславився виконанням головних ролей в сучасних українських п’єсах, зокрема, Михайла Гурмана в «Украденому щасті» Івана Франка, Гриця в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького, Гната у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, Івана Непокритого у «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького. У вихованні Леся батько практично не брав участі.

У 1891 році Степан Янович одержує відрядження від керівництва «Руської бесіди» й відвідує Наддніпрянську Україну, щоб ознайомитись з практикою театру корифеїв. Після цієї поїздки, пройшовши, говорячи сьогоднішньою мовою, курси підвищення кваліфікації, Степан Янович стає у 1893 році головним режисером трупи «Руської бесіди». Лідерські якості провідного актора – в наявності. Подружжя вирізняє поміж інших українських акторів Іван Франко, зокрема, вважаючи Яновича «головною силою української сцени» і пророкуючи йому подальше творче зростання, розширення репертуару від героїчних до характерних ролей. Перед Вандою і Степаном розгорталося заманливе майбутнє.

Але так тільки здавалося. Занадто вразливий Степан не міг спокійно витримувати негаразди кочового акторського життя. А коли він очолив театр, його обурювали інтриги, неминучі у мандрівному колективі. Свій депресивний стан він почав гасити оковитою. Вочевидь, за свідченням Хоми Водяного, у Леся було подвійне ставлення до батька: пошана змішувалась з гірким болем, а чимдалі – роздратуванням.

Ніхто й гадки не мав, що на 36-му році життя Степанові доведеться покинути сцену, якій він віддав 15 років. Хвороба з невизначеним діагнозом. Хтось припускав тяжке нервове захворювання. Інші трактували його як психічне захворювання. Шкільний та університетський товариш Леся Хома Водяний розшифрував діагноз хвороби Степана Курбаса недвозначно – delirium tremens, тобто біла гарячка…

Лесь Курбас був байдужий до алкоголю, проте ймовірно припустити, що психічна неврівноваженість, генетично успадкована сином від батька, надавала гармонійній постаті Леся Курбаса якоїсь дивної хиткості й тендітності…

Але повернемося до кінця позаминулого століття. Степан Курбас не може змиритися із розлученням зі сценою, поза сценою не бачить себе. У помешканні батька він не знаходить спокою і, трохи перепочивши і підлікувавшись, рветься до сцени. Влітку того ж 1898 року, забравши дружину, їде працювати у сезонний театр Кам’янця-Поділь-ського. Тут у Літньому театрі Старого міста вони грають два сезони. 1900 року обоє повертаються було до «Руської бесіди». Але хвороба Степана Пилиповича прогресувала – почастішали рецидиви збуд-ження-депресії, що унеможливлювало систематичну роботу в театрі. І, навіть не доторкнувшись сцени, Яновичі знову повертаються до Старого Скалату – до батьківської оселі, де Пилип Іванович, нарешті, бере під свою опіку й виховує Леся, і де Лесь здобуває початкову освіту під родинним дахом.

Подальша доля акторської родини складалася драматично. Ванді Адольфівні судилося пережити чоловіка і своїх дітей. Одна трагічна подія накладалася на другу. У квітні 1895 року – смерть сина Корнила. Захворівши на тиф, помер 1902 року син Нестор, гімназист-третьокласник. Ванді Адольфівні довелося пережити смерть свого чоловіка у 1908 році. У 1915-му померла від сухот її сімнадцятирічна дочка Надія. Й від 1916 року вона пов’язала своє життя з Лесем, Лесь-ком, як вона його називала. Співпрацювала з ним як актриса у театрі «Тернопільські театральні вечори». Виходила на сцену в 1920–1921 роках у театрі «Кийдрамте», організованому сином, грала стару чорницю у знаменитих курбасівських «Гайдамаках». Розділяла його долю у київському і харківському періоді «Березолю». «Урівноважена, спокійна, стримана, вона завжди сміливо йшла назустріч долі» – згадує про Ванду Адольфівну актриса Софія Федорцева. Зрештою, мати пережила й останнього з живих свого сина. Доживала свого віку удвох з його дружиною…

Від батька Лесь успадкував запальний і бунтівний характер, від матері – велике, щире серце і вроджену інтелігентність…

А поки що 1900 року Лесь стає третьокласником тернопільської української гімназії Франца-Йосифа. Зазначу, що тернопільська гімназія була класичним навчальним закладом, де окрім загальноосвітніх предметів (історії, географії, математики, фізики, пропедевтики), особлива увага приділялася вивченню мов – латинської, давньогрецької, німецької, польської. Нічого спільного із сучасною середньою загальноосвітньою школою.

Чи ж доводиться дивуватися, що в майбутньому Курбас залюбки і з нагоди подальшої постановки вільно перекладав п’єси з німецької, польської, англійської…

Взагалі тернопільська гімназія уславилась своїм викладацьким складом. Так, географію викладав Григорій Величко, друг Івана Франка, котрий брав участь в австрійській експедиції з вивчення Землі Франца-Йосифа. Німецьку мову і літературу викладав Євген Мандичевський, український письменник, видавець тернопільського журналу «Молодіж». В гімназії існувала і добре вкомплектована бібліотека, де поруч з українською класикою зберігалися в оригіналі твори польської, німецької, російської літератур, літературно-наукові видання – «Записки наукового товариства імені Шевченка», «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ), «Киевская старина».

Й нема нічого дивного, що захоплення літературою надихає Леся на власні проби пера. У квітні 1906 року у ЛНВ, що виходив того часу за редакцією Івана Франка, під псевдонімом Зенон Мислевич з’являється один з перших літературних дописів Курбаса «В гарячці», а за рік – оповідання «Син». Як не погодитись з оцінкою дослідниці творчості молодого Курбаса Ірини Волицької, що у психологічній атмосфері твору, його нервовому імпресіоністичному стилі відчувається засвоєння молодим автором досвіду нової української прози. Леся Українка, Олександр Олесь, Володимир Винниченко входять в його життя як сьогодення українського мистецтва, як актуальний його вираз.

Хома Водяний відзначав надзвичайний енергійний запал свого товариша у засвоєнні гуманітарних знань і різнобічність, різноске-рованість його творчих нахилів і проявів. Як читець і соліст він був незмінним учасником шкільних концертів. Успадкувавши від матері музичні здібності, Лесь прекрасно грав на роялі, читав ноти з листа й усе життя залюбки імпровізував на теми популярних музичних творів. Відчуваючи потяг до малювання, Лесь особливо цікавився графікою, мистецтвом карикатури, а у старших класах гімназії навіть ілюстрував гімназійний підпільний сатиричний журнал.

Бесплатный фрагмент закончился.

105 ₽
Возрастное ограничение:
16+
Дата выхода на Литрес:
31 августа 2020
Дата написания:
2020
Объем:
140 стр. 1 иллюстрация
ISBN:
978-966-03-9044-72
Правообладатель:
OMIKO
Формат скачивания:
epub, fb2, fb3, ios.epub, mobi, pdf, txt, zip

С этой книгой читают