Леонід Биков

© Р. Г. Коломієць, 2020

© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

* * *

Сонячна людина

Життя – це не шлях до смерті, життя – це чудо.

Леонід Биков

Ім’я Леоніда Бикова не потребує додаткової реклами.

У 60—80-ті роки XX сторіччя в СРСР:

• кіноактор Леонід Биков – улюбленець мільйонів глядачів, його пізнавали на вулицях і радо віталися з ним: «Привіт, Максиме!», «Моє шанування, Маестро!»;

• кінорежисер Леонід Биков – його фільми збирали багатомільйонну глядацьку аудиторію, стаючи рекордсменами річного кінопрокату, становлячи феномен духовного життя суспільства. «Смуглянка» – це про льотчика-диригента чи про диригента-льотчика…

Нарешті, і по сьогодні у незалежній Україні його ролі та фільми сприймаються як правдивий документ свого часу:

• як вижити у нелюдські часи і залишитися людиною,

• і не просто вижити, але – увага! – передати людям могутній заряд бадьорості й оптимізму.

Сама лише згадка про Леоніда Бикова викликає у людей добру усмішку. Й не дивно. «Є люди, в яких живе сонячне світло». Це актор Михайло Ульянов – про людину, актора і режисера Леоніда Бикова… А що таке сонячне світло? Це джерело енергії в нашому житті.

Я згадав ці слова за дещо несподіваних обставин. Мені довелося – ну, як довелося, це був мій свідомий вибір – поставити «Суєту» Івана Карпенка-Карого (де б ви думали?) у Тарі – в Омському Північному театрі. Там і нині живе багато українців, їхніх дітей, онуків, виселених свого часу з українських земель. У виставі про історію розпаду та возз’єднання української сім’ї тричі звучала наша пісня «Гей, наливайте повнії чари…». Уперше її заспівали за столом, де зібралися члени славної родини Барильченків, удруге – коли вони роз’їжджалися – знову батьки на самоті, утретє – коли, лишившись самі, батьки поринають у мрії про наступну зустріч – чи дочекаємось?..

На поклони актори вийшли, співаючи цю пісню, яку стихійно підхопив один, другий – уся зала. А потім українці зі сцени пішли до українців у залі й співали українську пісню разом. Це було незабутнє єднання сцени і зали…

Наступного дня мене запросили на відкриття музею Михайла Ульянова у Тарі, де він жив у юності. І я згадав, що Ульянов працював у кіно з Биковим і оцінку його – у ньому «жило сонячне світло».

То, може, й нам удалося запалити у глядацькій залі «сонячне світло»?..

Привіт зі сцени – з України:

 
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лило-ося…
 

І у відповідь із зали – у подяку:

 
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жило-ося!..
 

Продовжуючи співати, актори спустилися в залу і злились із глядачами…

Напевне, цей промовистий факт так відклався у моїй пам’яті, що якось опосередковано привів мене до думки про створення книги про людину, в якій живе сонячне світло…

У рік загибелі Леоніда Бикова декорація з його незавершеного фільму «Прибулець» – «літаюча тарілка» – демонструвалася на Всесоюзній виставці «60 років радянського кіно». У книзі відгуків з’явився знаменний запис: «Хочеться вірити, що Леонід Биков не помер, але злетів на іншу планету і… повернеться».

І таки повернувся.

1994 року в незалежній Україні сталася символічна подія, що засвідчила невмирущість його таланту. Переді мною свідоцтво, зареєстроване у міжнародному каталозі під номером 4682, про присвоєння малій планеті імені «Биков» на честь талановитого українського актора і режисера Леоніда Федоровича Бикова (1928–1979).

І от сьогодні він може побачити з небес, як:

• його іменем названі вулиці великих і малих українських міст – Києва, Харкова, Краматорська, Кривого Рога, Дружківки, Покровська, Слов’янська, Сум;

• на його честь на борту літаків СУ-27 у Краматорську і МіГ-29 у Василькові написано «Маестро Леонід Биков».

• 1982 року побачив світ документальний фільм-спогад про Леоніда Бикова під промовистою назвою «…Якого знали всі».

• 1996 року він оживає у книзі спогадів «Будемо жити!».

Ось він – в образах зі своїх кінофільмів:

• 2001 року в київському парку Слави встановлено пам’ятник військовим льотчикам, загиблим при визволенні України. Відтворено постать Леоніда Бикова у його найвідомішому кінообразі командира ескадрильї Титаренка на прізвисько «Маестро» у фільмі «В бій ідуть самі “старики”». Підпис на постаменті: «Військовим льотчикам присвячується. Леонід Биков».

• 16 вересні 2016 року на фасаді Будинку культури села Шестовиць Чернігівської області відкрито пам’ятну дошку, а поряд – інформаційний стенд про те, як в їхньому селі знімали фільм «В бій ідуть самі “старики”». На відкритті пам’ятної дошки Володимир Талашко, який грав у цьому фільмі Сергія Скворцова, зворушливо мовив: «Я вдячний долі за те, що знімався у цій картині, що був у моєму житті Леонід Биков, був Сергій Скворцов. Вдячний і місцевим жителям, що брали участь у зйомках фільму».

• Нещодавно, 2019 року, в харківському парку Шевченка встановлено скульптуру Леоніда Бикова, знов-таки в образі командира ескадрильї Титаренка. Це ціла театральна вистава. «Маестро» сидить на камені, поруч – труба, а з чобота стирчить аркуш із текстом знаменитої «Смуглянки». Позаду «Маестро» – зелений коник. Так скульптор жартівливо зобразив іще одного персонажа фільму – лейтенанта Александрова, якого за ловлю коників прозвали «Кузнєчиком», відсторонили від польотів і призначили «довічним черговим по аеродрому»…

І чудо – оживає легендарний Макарич: у Харкові, на території Університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба – пам’ятник механіку Макаричу у виконанні Олексія Смирнова, улюбленого артиста Леоніда Бикова у фільмі «В бій ідуть самі “старики”».

У динаміці часу Леонід Биков постає як…

За радянських часів Леоніда Бикова називали – видатний радянський актор і режисер. У ті часи у свідомість людей вкорінювалося поняття – радянський народ. Пам’ятаєте, як вигукували 1958-го на осуд Бориса Пастернака: «Я, як і весь радянський народ…».

Сьогодні ми говоримо – видатний український актор і режисер Леонід Биков. І так воно є.

Вічну пам’ять суджено Леоніду Бикову. Він дарував нам любов на землі, а тепер нам світить із неба…

Тож пам’ятатимемо Леоніда Бикова і не втрачатимемо оптимізму і в наші непрості часи побудови суверенної України!

А якщо без пафосу?..

Все-таки Леонід Биков і досі лишається в нашій уяві як загадкова, зрозуміла і незрозуміла водночас постать. Тож, сподіваюся, ви мене зрозумієте правильно, прочитавши наступні рядки.

Провідною ідеєю у написанні цієї книги стала для мене мудра настанова, скоріше напоумлива порада німецького філософа, філолога, лінгвіста Вільгельма фон Гумбольдта: «У кожній людині… є одна частина, що стосується лише її самої та її випадкового існування… Але є й інша частина, в якій міститься ідея, що виявляється через неї з надзвичайною прозорістю, і завдяки цій частині вона є символом».

Усе це так, але я б не протиставляв так категорично поняття «випадкового існування» та «людини-символу». І для мене в цьому сенсі не менш важливо показати митця Леоніда Бикова у живому оточенні, у спілкуванні, розмовах, щоденній праці – словом, зробити для нас більш близькою людину, яка увійшла в історію української художньої культури. Тоді ця справді символічна постать увійде в свою плоть і кров.

Читач учинить мудро, маючи перед собою хоча б деякі з фільмів режисера Леоніда Бикова та фільмів із його участю як актора, ну, хоча б «Максима Перепелицю», «Зайчика», «В бій ідуть самі “старики”», «Ати-бати, йшли солдати» – всі вони у відкритому Інтернеті. Самі зрозумієте, на якій сторінці читання звернутися до перегляду.

Фотографії, музейні архіви, спогади, монографії – авторський погляд

У мистецтві взагалі й у мистецтві кінематографа, зокрема, допоки є такі, як він, – ніколи не вгасає вогонь високої людяності, любові й добра…

Володимир Заманський^[1]

Як я це роблю завжди, створюючи мистецькі портрети у серії «Знамениті українці», починаю розглядати фотографії героя. Фотографії в житті та кінокадри з його участю…

Ба ні, тут Ламброзо не помічник – по них нічого не прочитаєш… Ну, як нічого? Не прочитаєш нічого такого, щоб вирізняло його серед інших. То, може, в цьому і є… може, він «один із…»?..

Перше, що впадає у вічі: нічого спільного з кінематографічними зірками тих років, із якими він знімався у фільмі. Явно не герой – не романтичний Павло Кадочников. Аж ніяк не комік – не парадоксальний Сергій Філіппов.

Ніде не викривляється, ніким не прикидається – такий собі симпатяга. І завжди молодий на вигляд – і в юності, й у зрілості, й наприкінці життя:

• густе кучеряве волосся (кого цим здивуєш!);

• очі як очі – ба ні, на всіх фотографіях – сумні… не дивиться вдалину, а просто на тебе… і цей пронизливий погляд… у його очах можна прочитати невимовні переживання чи то якісь утаємничені пристрасті;

• ніс качечкою,

• вуста… ніби створені для усмішки…

І ось він усміхається – невідпорна усмішка! Його обличчя створене для того, щоб усміхатися назустріч людям… і оці очі… очі все-таки лишаються сумними…

А загалом – звичайнісіньке обличчя людини, сказати б, із робітничо-селянської маси… Таких повно на вулиці. І він ніби розчиняється в людському натовпі.

Порівнюю його фотографії з кадрами, на яких Леоніда Бикова зафіксовано в різних ролях…

Ніде, ні у житті, ні у кінокадрах, він «не робить обличчя»… сприймайте таким, як є.

Висновок незаперечний: у жодній ролі – від закоханого дивака-невдахи до командира ескадрильї – він не ховає свого обличчя. Одне, власне його, обличчя! Обличчя-маска?..

Обличчя-маска актора Чарлі Чапліна. Обличчя-маска актора Леоніда Бикова. Обличчя-маска українського театрального актора Миколи Яковченка. У трьох випадках – комік із сумними очима. Чи буде перебільшенням сказати, що обличчя-маска є невід’ємною частиною сміхової культури XX століття?..

Невеликий відступ від теми. Виявляється, маскою-обличчям можна користуватись. Один із моїх помітних колег по театральному інституту часто задіяний в українських кіносеріалах саме завдяки своєму обличчю-масці, з якою він незмінно з’являється на екрані. Всерозуміючий погляд, делікатні вуса, стримана міміка та непохитна впевненість у своїй правоті – таким він постає (дякувати Богу, в епізодичних ролях) в образах то головного лікаря, то впливового вченого, то слідчого, то просто начальника невідомо чого. Очей не відвести. І все завдяки масці впливової значущості, за якою ховається обличчя посередності. Якщо припустити, що колись він придумав для себе маску та грав роль, то з роками маска ця стала його справжнім обличчям. Не називаю його прізвища з тактовних міркувань, але ті, хто викладає у театральному інституті, пізнають його за цим описом. І зробив я цей відступ виключно задля того, щоб показати діапазон вражень, які можуть складатися при сприйманні маски-обличчя – щось ховає, щось розкриває, а дещо й прикриває…

А тепер спробуємо озвучити фотографії Леоніда Бикова спостереженнями друзів і колег по творчості. Звичайно, всі спогади хаотичні, іноді – випадкові, але все ж таки у них можна розібратися.

Перед нами постає звичайна – незвичайна людина, у поведінці якої друзі спостерігали те, що комусь збоку видавалося дивиною:

• червоніла, як дитина, коли хтось лаявся в її присутності матом;

• не могла вдарити людину;

• була доброзичливою до оточуючих, але не допускала панібратства;

• була болісно уразлива, але, володіючи колосальним самовладанням, все переживала в собі… і дуже рідко виявляла це назовні;

• не терпіла, коли при ній когось незаслужено ображали;

• соромилася публічного звеличування…

Чи не ці харизматичні «дивацтва» багато чого пояснюють у поведінці Леоніда Бикова – як у житті, так і на знімальному майданчику?

Володіючи секретами гумору, він розганяв похмурість і песимістичні настрої оточення – як у житті, так і на екрані…

Здавалося, ніякі негаразди в житті (а їх вистачало) не здатні зламати цього чоловіка – він знаходив вихід із будь-якої, навіть безвихідної ситуації…

Гороскоп Стрільця нагородив Леоніда ще однією якістю, про яку, може, й не здогадувалися близькі, – він любив швидкість у пересуванні. Байдуже чим – бігом, велосипедом, мотоциклом, авто – у його водійському посвідченні було два зауваження щодо перевищення ним швидкості. Завжди поспішав кудись? Чи просто поспішав жити?

Кажуть, що люди, народжені під знаком Стрільця, володіють даром розуміння і навіть здатністю ставити себе на місце іншої людини. Як побачимо, це має пряме відношення до нашого героя.

А може, у цій, сказати б, назовні «принциповій звичайності» і слід шукати унікальність його творчої постаті?.. Та він і сам підказує нам:

«Я граю звичайних людей. Не прикрашаю їх, не згущую фарб».

Вони могли бути слюсарями, перукарями, льотчиками, гримерами, моряками, артистами, колгоспниками… Він називав своїх героїв «глибокими хлопцями», пропонуючи нам:

«Спробуйте осягнути в їхній звичайності, неяскравості незвичайність і глибоку значущість їхніх щоденних вчинків, їхньої любові до життя».

«Мої герої – звичайнісінькі рядові люди, такі як усі. Звичайно, вони самі та їхня праця скромні. Але придивіться до них пильніше. Чи такі вони насправді звичайнісінькі?»

І чи не тому він ніколи не грав негативних ролей?.. Дивакуватість, баламутство, любов до жартів, розіграшів, уміння переводити серйозну розмову на жарт і навпаки – до чого тут негатив?

Він завжди був самим собою. У житті нікого і нічого не грав – приймайте таким, як є. На сцені та на екрані розкривав різні іпостасі свого «Я»…

І чи не тому був усюди «своїм»:

• у Краматорську, де провів дитинство і підліткові роки;

• у Барнаулі, де перебував із батьками під час евакуації, вважаючи містян своїми земляками;

• у Харкові, де так успішно розгорталася його театральна кар’єра;

• у Ленінграді, де розпочиналася його кіноакторська творчість і відбувся режисерський дебют у кіно;

• у Києві, де його кіноакторська і кінорежисерська творчість сягнула свого апогею…

Він мав друзів на все життя:

Віктор Щедронов (1926–1943). Вони ще у дитинстві поклялися злетіти в небо. Віктор став військовим льотчиком і загинув наприкінці війни. Образ Віктора супроводжував Леоніда все життя. Леонід злетів у небо командиром ескадрильї Титаренком у своєму кінофільмі «В бій ідуть самі “старики”». І на екрані зустрівся зі своїм другом дитинства – Щедроновим, який матеріалізувався під прізвиськом «Смуглянка». У кінокадрах зі «Смуглянкою» Биков використовував реальні фотографії свого друга.

Микола Аляб’єв – хлопчик, із яким він потоваришував під час евакуації в Барнаулі, коли його сім’я мешкала на квартирі у його батьків, і якого він зробив одним із персонажів у фільмі «В бій ідуть самі “старики”» під прізвищем Аляб’єв.

Василь Шукшин (1929–1974), письменник, кінорежисер, із яким Леонід Биков зустрівся тільки одного разу, відчувши спорідненість душ. Вони мріяли про співробітництво і вже домовлялися про це… І тільки раптова смерть Шукшина стала цьому на заваді. Хоча ні, вони зустрілися на небесах – астероїд Леоніда Бикова з астероїдом Василя Шукшина.

Микола Мащенко (1929–2013), український кінорежисер, із яким Леонід навчавсь у театральному інституті, мешкав в одній кімнаті гуртожитку, якому він сповідував свої заповітні творчі задуми, який схиляв його – і схилив-таки – до роботи в Україні.