Читать книгу: «Австро-Руські спомини (1867-1877)», страница 5

Приїхавши у Львів, я довідавсь, що справа перевозки «Впереда» досить там звісна і всі до неї показували симпатію. Декому я заявив своє здивування і почув відповідь: «А нас що то обходить? До наших соціалізм не пристане, бо в нас соціальної квестії нема». Таке, між іншим, казав і К. Сушкевич.

Через кілько часу й галицько-польська преса, і, власне, такий «Dziennik Polski» навіть з превеликою похвалою говорив про «Вперед» і про російських «соціальних революціонерів» як про «єдиних чесних москалів». Я тоді більше зрозумів галицьку логіку. «Против Москви й соціалізм добре, а до нас він не пристане, в нас соціальної квестії, мовляв, нема!»

Тільки ж який голос підняли ті ж самі польські газети, а з ними вкупі й русини-народовці з «Правдою» на чолі, коли трохи згодом поліція зачепила кількох русинів, а у них знайшла видання впередські і українські книжки соціалістичного характеру, а в одного знайомого їм і мені росіянина також листи з редакції «Вперед»! Але ця історія належить уже до дальших голов моїх споминів. Тепер я тільки зверну увагу читачів на те, що, власне, львівські народовці, котрі противились ширенню моїх думок культурних і громадських як мовбито нігілістичних, приняли й ширили безпечно ті самі російські твори, в котрих соціалізм виливсь у такій, власне, формі, з якою я не міг солідаризуватись, між іншим, і як свідомий українець, і з котрими мусив навіть полемізувати спершу усно, а при першій змозі й печатно. Звісно, вони думали, що «проти Москви» все можна, хоч і в Москві, тобто в Росії, єсть же й українська молодіж, котрій приходилось вибирати між «Правдою» і «Впередом». Але вони не подумали, що «Вперед» же буде ширитись і серед галичан, котрим теж прийдеться рівняти його з «Правдою» ж… Познакомившись досить з народовцями, я схотів заглянути й до «славістів», хоч і знав зарані, що я там знайду. Я поклав зовсім обминути публіцистів партії, бо бачив у їх заходах явно вже антипатичні способи прямого доносу, та ще й на два боки: у Відень, і в Москву (у народовців донощицька струна тоді ще майже зовсім не бриніла), і поклав подивитись тільки на «Народний дом» та познайомитись з одним ученим партії. В «Народному домі» я знайшов, консерватора (пок[ійного] Палюха), і він мені одповідав на питання про бурсу, про видатки на добродійні цілі, але головного для мене, музею і бібліотеки, не показав. Каже: все невпорядковано. А коли буде впорядковано? Не звісно; нікому працювати.

Ученого я застав у Святому Юрі. Він прийняв мене боязненько і не через те, що я був би то українофіл (здається, він про мене, яко такого, не чув), а як російського чиновника. Скоро по привітанню він почав мені жалітись, як «принаслідують» поляки всякого русина, котрий має стосунки з росіянами, і ніяк не хотів згодитись з тим, що я йому казав, тобто що тут, між іншим, винні й самі ті русини, бо вони роблять самі якусь таємність зі своїх взаємин. «Коли Ви, як кажете, ніяких цілів політичних не маєте, а тілько наукові та національні, – казав я, то й поставте їх одверто та й показуйте зуби кожному, хто на вас кинеться, то потроху й привикнуть та й перестануть чіплятись». Учений на те почав мені вираховувати, скільки він потратив на тому, що його обійшли посадами, на котрі він мав право, і все лиш за те, що його вважають за «москвофіла». Рахунок був чималий.

– А що я за те з Росії дістав? – спитав учений мов про себе і потроху перейшов до своєї любимої праці, до якогось географічно-археологічного словника і дійсно ожививсь, коли заговорив про це.

Показав він мені й кілька уривків тої праці. На мене повіяло духом антикварів XVI-XVII вв., з тою різницею, що у них, а надто у італьянців і голландців, було більш Живого нюху або хоч артистичного чуття та архітектурного інстинкту. А тут якісь шматочки без початку і кінця, без провідних ниток, немов миша нагризла кавалочків, серед котрих іноді виявлялись і дорогі.

– Ну, ось я показував свою роботу графу Уварову, – казав учений своїм язичієм, – питав, чи не можна б у Росії видати її, так він нічого не сказав. От Вам і Росія! А тут «яринаслідують».

«Вот вам и настоящие русские!» — думав і я, прощаючись з галицьким ученим. Посадити б його справді серед «русских учених» в Петербурзі або в Москві – чи признав би там його хто-небудь за свого? Я пригадав собі те, що мені розказували професори одеські про той сюрприз, який зробив серед них і своєю мовою, і своїм змістом лист Головацького, котрого слов'янофіли й міністр Толстой хотіли було посадити в Одесі на кафедру «русского языка и словесносте», і як сам Толстой, котрий случивсь на той час в Одесі, побачив, що така професура в Росії може бути справжнім скандалом, і сказав, що для Головацького він має «другоє назначение». А цей новий екземпляр «настоящего русского» із Св[ятого] Юра перевищав усе, чого навіть я міг ожидати.

Пора вже було їхати додому, так треба було діждатись пакунків з книгами, надісланих з Гейдельберга. Щоб заповнити час, я почав оглядати деякі місцеві «достопримечательности». Коли чую, що вже скінчились гімназіальні вакації, незабаром почнуться лекції в гімназіях. (А в університеті ще ні, через що, між іншим, в цей проїзд я не бачив у Львові ні університету, ні його професорів). На «Бесіді» я побачив кілька нових лиць, але вже ніколи було й знайомитись з ними. Одно тілько мене зацікавило іменем, котре було підписане, між іншим, на одній досить радикальній брошурі, виданій в 60-ті роки. Мені сказали це ім'я, показуючи на кругловидного мужчину за карточним столом у «Бесіді». Поки я стискав йому руку, він, якось по-солдатському витягшись, сказав мені, мов командиру:

«Скажіть, будьте ласкаві, щоб на мене не накидали іншого громадського діла, я хочу викінчити граматику; я вже раз писав був, так вони десь згубили в «Просвіті».

Я не знав, що й відповісти, і потім, буваючи в Галичині, якось боявсь і приступитись до цього чоловіка і не сказав з ним і п'яти слів, тим паче, що мене остерігав од нього й Куліш, котрий мав з ним стосунки в 60-ті роки. В 1876 р. цей же самий муж напечатав мені чимало компліментів за «Переднє слово» до повістей Федьковича, коли воно вийшло окремою книжкою в Галичині. Тільки ж слідом за тим, коли через арешт галицьких «соціалістів» в 1877 р. з мого імені зроблено було страхопуд в Австрії, той же самий чоловік напечатав на мене особистий пасквіль, в котрому розказував, як я, мабуть, чи не посланий російським урядом, змагавсь затягти львівських народовців у московський нігілізм, як вони зірвали зі мною всякі відносини й як я тоді почав наводити на них поліцію австрійську і т. ін. Я згадую цього чоловіка і ці деталі, котрі радий би був проминути, для того, що й вони мені здаються характерними: в Росії ні серед москалів, ні серед українців я не бачив ні того способу пошани, з яким говорив зі мною той чоловік, ні такого, власне, сорту пасквілів. А в Галичині бачив не раз і чув про такі речі од других теж не раз…

Днів за два до виїзду, почувши, що лекції в гімназіях уже почались, я спитав двох учителів руської гімназії, чи можна мені прийти до них на лекції. «А чому ж?» – кажуть. І ми вмовились про години.

Коли це в «Бесіду» входить нова особа. Мене підводять: «П[ан] директор руської гімназії». Я дуже радий і кажу йому про велике щастя, що я таки не виїду зі Львова, не побувавши в руській гімназії, єдиній на світі з нашою викладовою мовою.

– От, – кажу, обертаючись до професора, котрий мене рекомендував, – добродій NN дозволив мені прийти завтра о такій-то годині на його лекцію. Сподіваюсь, що й Ви позволите, – прибавляю з формальної віжливості.

– Ні, – каже, – не можна без дозволу шкільної ради!

Мене мов водою облито. Та й професори змішались, а один замітив, що, певно, можна й без шкільної ради.

– Ні, ніяк не можна!

Я просто ухам своїм не вірив. Скрізь, – в Німеччині, в Чехії, в Італії, Франції, Швейцарії, – досить було мені увійти в школу, обернутись чи до директора, чи до вчителя, сказати, що я сам професор, або показати карточку, то всі двері мені були відчинені, все мені показувано, давано статути, справоздання, програми і т. ін. А тут я приїхав до єдиної гімназії з моєю рідною мовою – і зась!… Кажу це все пану директору.

– Не можна без шкільної ради, – відрізує коротко й сухо. – Напишіть у шкільну раду.

– А коли відповідь можна получити?

– За тиждень або за два.

А я позавтрому мусив виїздити зі Львова у Київ, куди й так уже спізнився!…

ДОДАТОК

Лист січовика до М. Драгоманова. Відень, 22 квітня 1873 р.

Високоповажні Михайле Петровичу! Хвалився я, що до неділі Вам писатиму, а тут второк вже наскочив, і я взявся за письмо, і не знаю, чи зовсім толково воно вийде, бо дуже утомив мене кашель і морочить голову, зовсім нездорово починається сей рік у всіх і всюди. От і Кістяківські до сьогодні рана мусили сидіти у Відні, і для дітей», і самі, виносячи вплив острого та якогось наче їдкого весняного воздуха, поки з нічлягами у Кракові і Львові вирушили на Вкраїну. Добре Ви ворожили Кістяківському; я і другі таки закохались в Александра Федоровича, у твердий завіт поклали держати з ним переписку іменно етнографічну, в предметі народних юрид[ичних] обичаїв. Розуміється, що записана тут праця в Галичині ще й не починана, бо готових вона людей, спеціалістів вимагає. Ще раз дуже Вам дякую за знайомство з Кістяківським. Через нього я й передав листи з інструкцією і адресами щодо виставки в Київ і Харків для дальшого розширення.

Зганув я оноді про потребу сходин наших людей у Львові. Пристаючи на Вашу раду зробити сходини при зборах «Просвіти», додаю ще короткий програм тутки і шлю його Вам з просьбою, коли він і по Вашій думці буде, толково і ясно пересказати Навроцькому, а той при случаю, напр., в клубі у Сушкевича людей добере і працю розправить, щоб богдай уже раз розпочалась і в Галичині умна робота. Сего ради пропоную з'їздові в основу політичного будучого органу розібрати між себе слідуючі праці:

1. Статистика Галичини на тлі загальної (Інвентар). (Навроцький, В. Ганкевич).

2. Викуп землі селянської (історія землевладіння перед 48 р. і по[сля] (Качала, я).

3. Історія шкіл народних (Федорович, Заячківський старий, О. Слюсарчук).

4. Історія асоціацій громадських, народних товариств, інститутів, фондів (Остап Лівицький).

5. Історія уніатської церкви і її управства (Никола Січинський, Дан. Танячкевич).

6. Огляд політики (публіцистики) галицької (Андр. Січинський, О. Терлецький).

Першим ділом було би згромадити і прописати чисто самі джерела, автентичні за порядком, оставляючи на боці рекримінації і жадання на підставі догадів і позорів, оставляючи про дефінітивну програму заключення прямі. Політику треба підняти на степень поважної науки, котора з другими помагає порядкувати людські взаємини, стати виразом видосконаленої асоціації, ступаючи по всіх вітях її. Для кожної віті треба окремого чоловіка, спеціаліста, писателя з визначеним полем. Ряд таких праць, появившись поки в «Правді», приготовив і видав би «програму політичну Галичини» з новим її органом. При нім стояли би редакторами повищі люди.

Приготовившись трохи, раді б вступати у взаємини з радикалами великоруськими, не то з українськими, і тут Ваша поміч буде необходима. Бо не обійшлось би без односторонностей і екстремів серед нашої громадки, котра, як Ви, бачивши малу ще силу українсько-індивідуального ходу (по-вашому, центрифугального), хоче його раціонально скріпити, та зперед поривів денних страстей мусила б через добру половину пусто зруйнувати сили без, хай скажу, уніоністичної тангенти при сепаратизмі, без гуманного світла на національність. Думаю, що не тільки істота, але й сама технічна часть журналів, як «Петерб[ургские] ведо[мости]», була би взором для львів'ян, готовлячись до основання свого органу, і тому, як будете писати Навроцькому, не забудьте акцентувати, щоби «Бесіда», коли ще «Ведом[остей]» немає, скоріш їх виписала. На початок почав я уже переписувати для «Правди» Ваш «Викуп землі крестянської» яко двер до такої ж статті про Галичину. Австрійські матер'яли до цього і всіх повищих тематів несказанно розсипані, увесь обшар – дике поле.

Дуже цюріхські (Подолинський Сергій) клопочуться основанням слов'янської читальні у Відні, а не можуть чи не хотять з переписки спізнати, як дуже сему противні тутешні услов'я.

Як здоров'я Вашої пані, їй клонюся низенько. Вашу руку стискаю сердечно.

З поводу першого уступу повисшого листа варто б було розказати дещо про побуток за кордоном Кістяківського, про те, як він перед виїздом за границю з Росії в 1871 р. обіцявся щиро прилучитись до української праці, з яким ентузіазмом виголошував мені ті обіцянки в Гейдельберзі, як гарячивсь при тому, що я йому розказував про «Січ» віденську, як зачарував січовиків своїм українофільством, чужим від московської примішки, котра не подобалась січовикам у мене, наприклад {«Александр Хведорович походжа серед нас, як лев», – писали мені з «Січі».}, а потім про те, на чому скінчилась уся та загранична гарячка, коли повернувсь наш українофіл додому. Та це все, хоч дуже характерне для психології українофільської, входить більше в мої російсько-українські спомини, ніж в австро-руські. Скажу тілько небагато, щоб пояснити слова мого кореспондента.

Розмовляючи й переписуючись з галичанами, я запримітив, що зростові серед них, навіть серед світських, щирого демократизму й прогресизму шкодить догматична формалістика юридична не менш богословської. Я думав, що ширший еволюційний погляд на право, в зв'язку його з загальною еволюцією громадського життя й думок, а також студії т. зв. народного, побитового права (droit coutumier, обычное право, як кажуть у Росії) розширить у галичан їх громадський світогляд і допоможе серед них зросту правдивого й реального народовства. В Росії саме тоді почали пильно братись за «обычное право» і спеціалісти й дилетанти, і серед того заходу українцям (Чубинському, Єфименку, Кістяківському і др.) належала, мабуть, чи не передова роль. Не можна було знайти чоловіка, придатнішого над Кістяківського, щоб защепити такі ж студії з усіма їх аксесуарами й наслідками серед галичан. От про це я й «ворожив» із Кістяківським, як він переїздив додому з Неаполя через Флоренцію на Відень і Галичину, із січовим кореспондентом, до котрого я писав про К[iстяківсько]го. Як видно з листа січовика, ентузіазму і планів не бракувало з обох боків. Але все те не привело ні до яких практичних наслідків. Галичани матеріалів ніяких К[iстяківсько]му не послали, а К[iстяківський], наскільки мені звісно, зав'язаних у Відні взаємин не піддержав. Скажу при нагоді, що й до цього часу на полі студій нар[одного] права в Галичині не зроблено нічого. Років з п'ять про це було знову знялась розмова в «Академ[ічному] братстві»; мені писали звідти про вироб програми студій нар[одного] права, економії, особливо спілок, я послав туди колекцію дотичних російських видань, та з того рівнісінько нічого не вийшло, хіба що й моя колекція розрізнилась, так що тепер нема її ні у мене, ні у кого. Навіть готова вже трохи не від 10 років зводна праця М. Павлика про народні економічні спілки в російській Україні, праця, котра мала появитись в виданнях «Просвіти», десь застрягла. Чув я, що мудрі голови навіть перелякались її, бо, мовляв, спілка-асоціація, а це ж соціалізм, а далі нігілізм, атеїзм і т. д., і т. д. і небезпечне перед святим Юром, поляками, «Червоною Русю» і т. д., і т. д.

З програми січовика § 1-6 видно ясно, яку працю наміряли ми закласти серед народовців. Я додав до пунктів січовика ще два: бібліографію і біографії. Як згадано було вище, увесь той план зоставсь невиконаний.

Згаданий в листі мій «Викуп землі крестянської» були мої замітки, котрі я зробив наскоро по таким матеріалам, які знайшлись у мене під рукою в Флоренції, по просьбі січовика, котрий хотів собі пояснити емансипацію й аграрний стан селян на Україні. Січовикові ті побіжні замітки видались джерелом досвідів, і він запропонував помістити їх у «Правді», поповнивши їх матеріалом про Галичину, а я забажав, щоб додати й буковинський, і угро-руський матеріал. Справа та так і зосталась невикінченою, і вже аж через три роки, коли С. Подолинський попрохав мене виредагувати його брошури про хліборобство, то я, здобувши статистичні деталі про Галичину від Волод. Навроцького і розшукавши дещо по німецьким джерелам про Буковину і угорську Русь, помістив у ті брошури огляд аграрного стану різних кутків нашої батьківщини.

Цього, думаю, буде більше ніж досить для того, щоб пояснити долю наших з січовим приятелем заходив коло впорядковання студій над «Vaterlandskunde»²⁵ в австрійській Русі. З поводу останнього уступу листа січовика про слов'янські плани цюріхчан, а власне, С. Подолинського, варто сказати кілька слів.

Тоді саме в Відні, Швейцарії й Парижі вироблялись початий тієї сербської радикальної партії, про котру тепер стільки розмовляють по всьому світі. Початки ті виходили з кружка Свєтозара Марковича, котрий був у близьких взаєминах з російськими соціалістами і навіть спершу був просто учеником Герцена, Чернишевського, Бакуніна і т. ін. Але Св. Маркович умів самостоячи переварити ідеї їх і приложити до обставин своєї власної землі і виробив собі оригінальну політичну філософію, в котрій досить органічно зілляв космополітично-прогресивні тенденції з національними змаганнями сербів, і поставив соціалістичні аспірації на грунті готового демократично-задружого побиту сербського народу. (Див. найбільше його «Србиjа на Истоку і Чтире чланки»). Молодші приятелі і ученики Св. Марковича, котрі пережили його, вміли дальше піти по його дорозі і вміли зостатись радикальними поступовцями, а при тому й реалістами, чесними опортуністами, коли можна так сказати, і стали тепер справді народною і при тому могучою партією в Сербії.

С. Подолинський, хоч був впередчиком, але при тому був занадто українець, щоб не симпатизувати таким пробам локалізування інтернаціонального соціалізму. Окрім того, були в Цюріху деякі інші росіяни, між ними й кияни, котрі ближче стояли до бакуністів, ніж до лавристів, і через те почасти й поділяли традиційний панславізм Бакуніна, котрого старий агітатор, ще живший тоді в Локарно, ніколи до кінця не залишав. Ось на якому грунті основувались цюріхсько-українські плани впорядковання слов'янської взаємності і у Відні.

Як видно з листа січовика, ті плани не знайшли собі у нього, та й взагалі у віденських галичан, симпатії. Через нехіть галичан звичайно розбивались усі наші тодішні й пізніші заходи – оформити й уміцнити взаємини наші з сербськими радикалами, про що не раз знімалась розмова й опісля, в часи, коли С. Подолинський їздив (в 1875 р.) в Чорногорію через Відень і коли, в 1875-76 рр., українці їздили добровольцями в герцеговинсько-сербське повстання і один з них, Софрон Круть, перекладав і перероблював на нашу мову твори Свєт. Марковича. А тим часом близькі взаємини наші з сербськими радикалами, думаю, не зостались би без корисного впливу й на народовський рух в самій Галичині.

Само по собі лізе тепер мені під перо порівняння того руху з радикальним у Сербії. Оскільки слабішим видававсь сербський кружок Св. Марковича в 1870-1873 рр., напр., од клубу К. Сушкевича. А яка різниця тепер!… Що то значить.

«Не лукавити, а просто йти!» – як сказав один поет, зрештою, не сербський, а наш…

Женева, 4 юня 1889.

Частина четверта

ДИПЛОМАТІЯ З ПРАВДЯНАМИ. АВСТРІЙСЬКІ РУСИНИ НА АРХЕОЛОГІЧНОМУ З'ЇЗДІ В КИЄВІ. БІБЛІОТЕКА «СІЧI»

Ось ми в Києві!… Багато було для нас в цьому слові, та не місце мені розводитись про те в австро-руських споминах. Я розкажу про Київ тілько таке, що просто мало стосунок до Галичини або поясня мої галицькі стосунки. В Києві я знайшов гуртик старих товаришів значно вбільшений та, окрім того, чималий гурт молодіжі з українським напрямком, або навіть два гурти; один найбільше з студентів історико-філологічного факультету, другий, численніший, з ріжних; перший звали звичайно словарникам и, другий, не знаю чого, общиною. Обидва претендували на ім'я молода громада і не дуже-то мирились проміж себе. Мене більше інтересували перші, мої будучі слухачі. З тими я й більше познайомився.

То були молоді люди досить щирі, але трохи в'ялі, може, через те, що були переважно з духовних семінарій і через те старіші віком, ніж звичайно наші студенти з гімназистів. Вони досить примірно працювали над лекціями й над вибором слів до українського лексикону (праця, зрештою, плачена); деякі поробили інтересні праці по історії України по вказівкам професора, але загального образування, навіть історичного, мали не багато; більша частина, навіть не знала й не чула потреби знати європейські мови. Звісно, політичне образування їх було зовсім слабе. В так званих радикальних (соціалістичних) кружках молодіжі, по крайній мірі серед проводирів, того образування було тоді далеко більше, хоч воно було й однобічне, бо зводилось на саму економію та почасти на філософію позитивного напрямку – наслідок впливу столичних «кружков самообразования» і «книжних складов» 1869 – 1872 рр. {Для генези кружків в тодішній київській молодіжі приведу кілька слів з листа одного старого приятеля з р. 1871: «Юных сил не видно, да и откуда родиться им? Неужели от таких бесплодных смоковниц, как X. У. (проф[есора] іст[орико]-філолог[ічного] фак[ультету]) et tutti quanti?²⁶. Социологии в Киеве, как и везде, много: все лучшие силы там. Ho c какого пункта должна идти машина прогресса – с социального или национального – вот вопрос, о котором можно бы поспорить с Вами, Михаил Петрович. И NN передает о чехах то же самое, что Вы, с тонкою наблюдательностью и в осязательно убедительных формах передаете в своем письме. С фактами и я согласен, но с толкованием – никак.» і т. д.} В «общине» було немовби більше широти думок, та все-таки було багато туману та таки й поверховності; «общинники» стояли якось посередині між археологією і лексикографією словарників і соціальною економією радикалів і притому не вглублялись ні в одну, ні в другу. Проти радикалів вони були досить ворожо настроєні (а словарники ще більше); вони звали звичайно радикалів поперечниками, мовляв: діаметрально противні.

Тут було чимало кружкового антагонізму, якогось несвідомого, котрий здибається скрізь між студентськими кружками, була й резонна доля реакції проти доктринерства й нівеляторства рос[ійських] радикалів, та була й велика доля необразованості, нерозуміння соціальних справ, нерозуміння, котре теж змагалось виробити й собі своє доктринерство,, свій фанатизм, так що мені навіть прийшлось не раз доволі різко «осаджувати» просто реакційні виходки словарників проти поперечників і навіть рішуче запротестувати проти цього слова. Коли мені замітили, що радикали зовсім не хотять знати українства, я одповідав, що, значить, вони тільки плохі радикали, бо радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл. Ця фраза більше дивувала молодих громадян, ніж була їм зрозуміла. Зате один зі старших приятелів підхопив її і переказував її й по кружках радикальних, з котрими він мав стосунки. Сміючись і вживаючи одну з фраз адвоката Спасовича, тоді круживших по Росії, він казав: «Др[агоман]ов замислив общий кавардак: вивернути догори ногами й злити в одно радикальство й українофільство». Добре характеризує політичне образуйання тодішніх українських кружків, що цього приятеля за його радикалізм, приміром, звали Гамбетою і здивувались, коли я раз сказав: «Нащо ганьбити доброго чоловіка, прикладаючи до нього ім'я цього крутія, котрий сам не зна, чого він, власне, хоче, окрім кар'єри?» Та так мій бідний приятель, чесніша душа, покінчив і життя своє з іменем шефа французьких опортуністів!

Зрештою, общим кавардаком і взагалі біжучою політикою в Києві я займавсь мало: курс в університеті і праця коло «Исторических песен малорусского народа» та в «Юго-зап[адном] отдел[ении] геогр[афического] общества» забирала у мене майже весь час. Окрім того, я хоч і нажив собі репутацію політичного агітатора, та дійсно ніколи не мав ні здібності, ні смаку до прямої політичної агітації і ще менше до її рутини: партійна (в Росії – кружкова) дипломатія, конспірація і т. д. мені були завше навіть прикрі. В політиці я завше покладав найбільше ваги на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і грунт їх громадської праці, а способи праці кожна особа чи кожний громадський елемент знайде собі сам одповідно до своїх сил, натури й обставин; через те я з свого боку старавсь, наскільки було сили моєї, викладати сурйозно науково й спокійно свою частину політичної науки (історії) з кафедри й літературно {За 3 1/2 семестра, в котрі я викладав в К[иївськім] університеті, поки мене з нього вигнав гр[аф] Толстой, я вспів пройти: огляд історії, історіографії і історії філософії переважно класичних народів, первісну культуру (людей іскопаємих і диких) і почав історію народів старого Востоку. В петербурзьких журналах вспів я напечатати: «Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI и XVII в.», «Новокельтское и провансальcкое движение в Франции», «Народные наречия и местный элемент в образовании», «Евреи и поляки в Юго-Западном крае»; в Києві я дав реферат в «Географ[ическом] обществе»: «Отголосок рыцарской поэзии в русских нар[одных] песнях» і на Археолог[ічному] конгресі 1874 р. – «Малор[усские] песни и легенды о кровосмешении»; окрім того, я зробив свою долю в І і II тт. «Исторических песен малор[усского] народа» (переважно замітки порівнявчі), упорядкував матеріал «Малор[усских] нар[одных] преданий и рассказов» і виробив програму, по котрій були уложені буковинські пісні Купчанка. Газетні статті мої (в «С[анкт]-П[етербургских] вед[омостях]», «Неделе» і «К[иевском] телеграфе») були переважно по історії укр[аїнської] літератури і громадського руху в Галичині. Окрім того, я виготовляв видання «Повістей» Федьковича. Як бачите, на практичну політику в мене навіть не могло бути й часу.}. Я покладав надію, що спеціально наших студентів по частині економічній просвітить приятель мій Зібер, котрий з початку 1874 р. почав викладати політ[ичну] економію й статистику студентам юристам та й історикам. Гарячіша й пряміша політична агітація в мене зводилась тоді майже виключно на Галичину, в котрій упорядкування прогресивного напрямку на грунті політичної вільності, яку все-таки мала Галичина по конституції, мусило, по моїй думці, влегшити общий кавардак і в російській Україні.

По моїй думці, початком до того могло бути, коли б «Правда» була, як умовились ми, хоч коаліційним органом народовців і прогресистів галицько-українських та коли б Товариство імені Шевченка почало свою наукову працю над народним життям теж, як було вмовлено. Тільки ж в Галичині ніхто й не думав держатись тих умов.

Віденські статті не печатались у «Правді», а замість того там появились дописі з російської України з безтактовними виходками проти московського нігілізму, навіть проти поміркованого радикалізму російського, навіть проти такого, котрий ставив перед Росією й слов'янством iдеал федералістичний («Политика как наука» Строніна), причому дописувателі явно перекручували факти, щоб вбільшити ненависть національну проти великорусів. Це уїдання против великорусів було просто огидне, бо воно йшло поряд з консерватизмом не тілько перед австрійськими порядками, а навіть перед російським урядом, і направлялось, власне, на громаду, на народ. Кілька поправок, котрі я написав з поводу важніших перекручувань, в «Правді» не були взяті на увагу. З Товариством імені Шевченка сталось ще гірше. Ні одна з умов, уложених згаданим в попередній частині комітетом, не вдержалась, а, окрім того, мов навмисне, поставлено головою організаційного комітету товариства Качалу. Статут і проспекти, публіковані цим комітетом, виробляли замість широкої основи для товариства олігархію {Для права бути дійсним членом статут ставив умову: одноразову сплату 100 гульд[енів], котрі виділ міг розділити на 10-гульденові рати. Цей (виділ з 5 членів) і був поставлений як пан над товариством, в котре зразу могло дістатись тільки 33 члени. Хоч статут і обов'язував скликати щороку загальні збори, тілько ж виділ цього не робив.}, відсували зовсім наукові цілі товариства, а висували наперед комерчеські наживання маєтку через топографію, словом, поновляли в народовському таборі якраз ті самі хиби, які були в адміністрації й напрямку святоюрського «Народного дому». Ніякі намови листами не помагали. Треба було зробити щось рішуче. Я предложив товаришам послати в «Правду» одвертай колективний лист, котрий би «Правда» мусила опублікувати. Осьде той лист враз із приміткою до нього ред[акції] «Правди» (гл[яди]: «Правда», 1873 р., стор. 660-664).