Читать книгу: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2», страница 7

Розділ XII
Про незвичайну пригоду завзятого Дон Кіхота з одважним Рицарем Свічад

Ніч по тому дню, як була зустріч із Смертю, ночували Дон Кіхот і Санчо Панса під високими та розложистими деревами. З намови свого джури Дон Кіхот покріпився харчами, що віз на собі Сірий. За вечерею Санчо сказав панові:

– Дурний би я, пане, був, якби погодився взяти нагороду з трохвеїв, що ваша милость мала добути в першій пригоді, замісто трьох лошат од панських кобил! То правда правденна, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

– Однак же, – заперечив Дон Кіхот, – якби ти, Санчо, не стримав був мене од нападу, то мав би собі за трофея принаймні золоту царицину корону та мальовані Купідонові крила; я б уже видер у них живосилом те добро і зложив би тобі в руки.

– Та ’дже в тих кумедіянтських царів, – одказав Санчо Панса, – корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха.

– То правда, – погодився Дон Кіхот, – воно б і не годилося, щоб ті клейноди театральні були суто-щирі: вони мають бути умовні чи уявні, як і сама комедія, котру я тобі, Санчо, раджу любити й поважати, зарівно з тими, що її виставляють і компонують, бо все то чинники вельми для держави корисні. На кожному кроці ставлять вони перед людьми дзеркало, де ми можемо живовидячки бачити події нашого життя, і ніщо інше не може нам показати так яскраво, які ми є і якими маємо бути, як комедія з своїми акторами. Хіба не правду я кажу? Адже ти бачив, як на сцену виводяться королі, цісарі й папи, рицарі й дами та інші всякі особи. Один грає ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наївного закоханця, – а як комедія скінчиться і лицедії поскидають своє сценічне вбрання, то всі знов стають між собою рівні.

– Чом не бачити, бачив, – відповів Санчо.

– Таке ж саме, – вів далі Дон Кіхот, – спостерігаємо і в театрі сього світу, де одні виступають у ролі цісарів, інші в ролі пап чи там іще яких персонажів комедії, а як доходить до розв’язки, себто як життя кінчається, смерть із усіх здіймає вбрання, що їх різнило, і домовина рівняє всіх.

– Слушне порівняння, – сказав Санчо, – хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють: поки точиться гра, то кожна фігура має свою осібну службу, а як дограють, то згребуть їх усі гамузом, і в торбинку, сказати б – тут тобі й могила.

– З кожним днем, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – ти чимдалі позбуваєшся дурості і набираєшся розуму.

– Та вже ж хоть якась окрушина мудрості мусить од вашої милості й до мене пристати, – відповів Санчо. – Отак буває і земля суха та ялова, а як добре її угноїти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було ніби добриво на яловий ґрунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то ніби оранка чи інша яка поранка; отож я й сподіваюся благословенного собі врожаю, що не зрадить і не осоромить доброї науки, що нею ваша милость ущедрила убогий мій і кволий розумець.

Дон Кіхот аж засміявся, почувши од Санча такі напушисті речі, а проте ще більше впевнився в слушності свого спостереження; час від часу джура справді вражав його новою манерою вислову, хоть частенько і так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своєї простоти в безодню свого неуцтва. Найбільше дотепу й тямущості проявляв він усе-таки в численних приказках, що їх наводив раз у раз до речі й не до речі, як ми те вже не раз бачили й відзначали протягом усієї нашої повісті.

На таких ото розмовах і ночі вже чимало збігло; Санчові кортіло насунути швидше заслонки на очі, як він казав, коли спати хотілось, тож розсідлав не гаючись Сірого і пустив його на попасання. Росинанта ж і не розкульбачив, пам’ятаючи панову виразну вказівку, що не годиться з коня сідла знімати, коли почується не під дахом, а десь у чистім полі: так уже здавна повелося і прийнялося у мандрованих рицарів, що зніми гнуздечку та й почепи на облук, а сідло здіймати – Боже крий! Так само й зробив Санчо, пускаючи на вільний попас Росинанта до свого Сірого, – а треба сказати, що дружба між тими двома животинами була така незвичайна й небувала, що славлять люди переказом од батька до сина, ніби автор правдомовної сієї історії присвятив був їй кілька спеціальних розділів, але, щоб не схибити проти пристойності й поваги, що личить такій героїчній повісті, не включив її в остаточний текст; інколи, щоправда, він ніби забуває про сей свій намір і описує, як вони зійдуться, бувало, докупи та й труться собі любенько, а як утомляться тим і вдовольняться, то Росинант покладе холку Сірому на шию, перехилиться через нього більше як на півліктя та й стоїть, було, отак, у землю очима втупившись, хоч би й три дні поспіль, хіба що їм переб’є хтось або голод пожене паші собі шукати. Подейкують навіть, що автор порівнював дружбу їхню до приязні, що єднала Ніза й Евріала, Ореста й Пілада;⁴⁹ якщо сьому правда, то можна собі уявити, яка міцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому світові і на сором людям, які так часто хиблять проти взаємної дружби. Недаром же сказано:

 
Уже друзі розбратались,
Комиші списами стали…⁵⁰
 

А то ще приспівують:

 
Другу друг плює у кашу…⁵¹
 

І нехай ніхто не гадає, що задалеко зайшов автор, порівнюючи дружбу між сими тваринами до людської: адже люди багато чого навчились і перейняли чимало корисного од різного животвору: од лелек – клістир, од собак – блювання і вдячність, од журавлів – пильність, од мурашок – дбайливість, од слонів – порядність, од коней – вірність.⁵²

Тим часом Санчо заснув уже під корковим деревом, а Дон Кіхот і собі прикорхнув трохи під гіллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомін якийся за плечима; схопився рицар на рівні і став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить – вершників двоє; один зіскочив із сідла та й каже другому:

– Злізай і ти, друже, та попусти повіддя коням; для них у сьому місці, здається мені, досить буде паші, а для думок моїх любовних доволі тиші й самотності.

Сеє кажучи, простягнувся в три мига долі і, як припадав до землі, щось на ньому забряжчало, ніби зброя – певна ознака для Дон Кіхота, що то був мандрований рицар. Підійшов наш гідальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж і розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:

– Брате Санчо, от нам і пригода!

– Дай Боже, щоб добра була, – обізвався Санчо. – А де ж вона, паночку, тая вельможна сеньйора пригода?

– Де, питаєш? – Дон Кіхот йому. – Візьми очі в руки та й дивись: он там лежить на землі мандрований рицар, і видиться мені, не дуже в нього на душі весело, бо і з коня зіскочив і додолу впав ніби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.

– А відки ж ваша милость знає, що се і єсть пригода? – спитав Санчо.

– Ну, може, як не сама пригода, то хоть її початок, – одказав Дон Кіхот, – бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, він, здається, настроює лютню чи торбан, прокашлюється і продирає горло, певне зараз співати буде.

– А далебі, що так, – підтвердив Санчо, – і знати з усього, що лицар той закоханий.

– А незакоханих мандрованих рицарів взагалі не буває, – зауважив Дон Кіхот. – Послухаймо ж, то, може, по ниточці й дійдемо до клубочка його думок, бо з переповні серця, як то кажуть, промовляють уста.

Санчо збирався відповісти щось панові, та йому перебив голос Лісового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що співав закоханий рицар.

Сонет

 
Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,
Святий закон для мене ваш наказ,
Всі ваші примхи виконаю враз,
Являючи безприкладну покору.
 
 
Помру я без єдиного докору,
Як хочете, щоб я безмовно згас,
А хочете – дзвінкі пісні для вас
Велю зложити муз і грацій хору.
 
 
Моя душа, що від жаги стражда,
Як віск, м’яка і, як алмаз, тверда,
І в ній Амур панує переможно.
 
 
Від мене в дар приймаючи цей скарб,
Лишіть на нім чи відбиток, чи карб, —
Я слід довіку збережу побожно.⁵³
 

Спів Лісового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, із самісінької глибини серця, а небавом він уже заговорив жалісним та болісним голосом:

– О вродлива й невдячна понад усіх жінок у піднебесній! Чи то можлива річ, найясніша Касільдеє Вандальська,⁵⁴ що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах і вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастильських і насамкінець всіх рицарів ламанчських?

– От уже що ні, то ні, – обізвався тут Дон Кіхот, – бо я ж то сам з Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі: може, він іще що скаже.

– Та певно, що скаже, – підхопив Санчо. – Воно на те показує, що розводитиме жалі свої цілий Божий місяць.

Та Санчо помилився; почувши Лісовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав свої нарікання, скочив на ноги і гукнув дужим, а проте приязним голосом:

– Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете – з гульливого чи, може, із журливого?

– Із журливого, – озвався Дон Кіхот.

– Ну, то ходіть до мене, – промовив Лісовий Рицар, – і ви побачите перед собою саму тугу і саму журбу.

Почувши такі лагідні й ґречні запросини, Дон Кіхот підійшов ближче, а за ним і Санчо.

Рицар-жалібник узяв Дон Кіхота за руку і сказав:

– Сідайте ось тут, пане рицарю, – бо що ви рицар, і надто ще мандрований, розумно мені вже з того, що спіткав я вас у цій дикій пущі, де вам товаришить лиш вітер вночішній: ото мандрованому рицареві притаманна оселя й постеля.

На ту річ одказав Дон Кіхот:

– Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на ім’я назвали.

Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали нарано один одному ран завдавати.

– А ви, пане рицарю, – спитав Лісовий у Дон Кіхота, – певне, теж маєте щастя бути закоханим?

– Маю таке нещастя, – одказав Дон Кіхот. – Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов’ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.

– Щира правда, – притакнув йому Лісовий Рицар, – аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.

– Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки, – сказав Дон Кіхот.

– Авжеж, що не дознав, – обізвався Санчо, поблизу стоячи. – Моя пані така м’якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.

– Се хто, джура ваш? – спитав Лісовий.

– Джура, – відповів Дон Кіхот.

– Зроду ще не бачив я джури, – зауважив Лісовий, – щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого – здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.

– Овва! – вигукнув Санчо. – А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого… усякого… Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.

Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав:

– Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає: от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.

– Чи ходім, то й ходім, – погодився Санчо. – Я розкажу вашеці, хто я такий, то й побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.

По сім слові джури пішли геть, і між ними зав’язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.

Розділ XIII,
що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами

Отак розділилися рицарі й джури – сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові:

– Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів: от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших.

– І так іще мона сказати, – докинув Санчо, – що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства? І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки вітер їмо, а повітрям запиваєм.

– Усе б то воно можна знести і винести, – сказав Лісовий джура, – як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.

– Угу, – сказав Санчо. – Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв.

– А я, – похвалився Лісовий, – волію дістати за свою службу місце каноніка, і пан уже напитав десь, та ще яке!

– То певне, – сказав Санчо, – пан у вашеці духовний якийсь лицар, що може вірним своїм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собі, що певні люди, розумні, але, на мою думку, недобромисні, радили йому, щоб ішов у архієпископи, та він сам конче хотів у імператорі. Я тоді аж потерпав: не дай боже, думаю, ще візьме та в церковники пошиється, бо куди вже мені та держать якусь парафію… Признаюсь вашеці, що я хоть і скинувся ніби на людину, а в церковних справах баран бараном.

– Здається мені, що вашець усе-таки помиляється, – сказав Лісовий, – бо, знаєте, оті уряди острівні не завше добрі бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, і навіть при найпишнішому і найлуччішому губернаторстві такі тяжкі випадають клопоти да турботи, що тільки підставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любішого діла, от собі звіра бити чи рибу ловити, бо хоть який бідний джура, а знайдеться в нього і конячина, і хортів пара, і вудка, є чим на селі забавитись і розважитись.

– Та того добра і мені не бракує, – відповів Санчо, – щоправда, коня нема, зате є ослик, що удвічі вартніший проти пайового румака. Бодай я паски святої не діждав, коли поміняю осла на такого коня, якби навіть іще й два корці вівса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сірого хвалю, – він у мене, бач, сірої масті. А хортів добуду, їх у нашому селі хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюється.

– От же, їй-богу і присяй-богу, – сказав Лісовий, – вирішив я, пане джуро, і постановив покинути к бісу оте дурне лицарювання і вернутись до себе в село та діток своїх до розуму доводити, а їх у мене трійко, там як перли оріянські.⁵⁵

– А в мене двійко, – мовив Санчо. – Там такі, що хоть самому Папі показати не гріх, а найпаче дівка, що я її на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.

– А скільки ж років тій панянці, що на грапиню рихтується? – спитав Лісовий джура.

– Та п’ятнадцятка вже, чи, може, рік туди – рік сюди, – відповів Санчо. – А висока, як тополя, та свіженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.

– Ну, з такими прикметами, – гукнув Лісовий, – вона не то на грапиню потягне, а й на німфу зеленого гаю. Ах ти ж, сучої дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дівка!

На те одповів Санчо трохи з серцем:

– Ані вона в мене сучка, ані її мати, та і зроду сучками не стануть, поки Бог мене на світі держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемніше: вашець ріс нібито між мандрованими лицарями і міг би од них навчитися ґречності, а такі негожі слова пускає.

– Ох, пане джуро, як же кепсько знається вашець на похвалах! – заперечив Лісовий. – Як то? Хіба ви не знаєте, що як штирхоне добре списом бика борець на арені або як хтось ізробить щось дуже добре, то народ каже: «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І ті слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречіться, мій пане, синів і дочок, що ділами своїми неспроможні засягти такої похвали для батьків.

– Та чом і не зректися, – погодився Санчо. – Коли так воно є, а не інакше, то нехай і мене, і жінку мою, і діти лає вашець по-скурвасинськи скільки влізе, бо всі їхні слова і вчинки гідні таких похвал понад усяку міру; аби вернутися до них, побачити їх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного гріха, себто визволив од пренебезпечної моєї зброєноської служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений і знаджений стома дукатами, що їх знайшов я в багульчику у самісінькій щирині Моренських гір. І вже мені нечиста сила насуває на очі то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цілу торбу з дублонами; от-от уже, здається, хапаю її руками, беру, несу додому, даю гроші на процент і на той ріст паном діло живу… Коли про те подумаю, аж легше стає на всі оті труди й муки приймати, що терплю через мого навіженого пана; бо більше в нього божевілля, аніж того лицарства.

– Недарма ж то кажуть, що жадоба мішки рве, – сказав Лісовий джура. – А як уже про панів говорити, то, мабуть, над мого немає в світі дурнішого. Як тої приповідки: «Ухоркають осла чужі діла». Якийсь там лицар із глузду зсунувся, а він хоче йому ума вставити, та й сам дуріє, і все їздить та шукає біди на свою ж таки голову.

– А він часом не закоханий?

– Атож, – відповів Лісовий, – у якусь там Касільдею Вандальську: такої, каже, суворої і сирової пані немає більше ніде на всім земнім крузі. Та він кульгає не на саму лише суворість, ще й не такі дурниці в нього в нутробі завелися, він їх і сам не забариться викласти.

– Це буває, – сказав Санчо. – І на гладкій дорозі спотикаються нозі. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами: більше тих прихильників і застільників у дурості, як у мудрості. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше і біду перебідувати, то, може, й мені од того полегша, що вашець такому ж дурному панові служить.

– Він у мене дурний та хоробрий, – сказав Лісовий джура, – а понад те все ще й шахраюватий.

– А мій ні, – мовив Санчо. – Шахрайство у нього і прислідку нема, душу має, як чистий кришталь, зла зроду ніколи не вдіє, а добро всім робив би; такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе. За ту щиру простоту люблю пана, як свою душу, і ніяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякі витворяє.

– Одначе, пане-брате, – зауважив Лісовий, – як веде сліпий сліпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п’ятами до свого, мовляв, стійла, бо хто пригод шукає, той часто в халепу залазить.

Під час тої розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою і ніби аж сухою слиною. Побачив теє і прикмітив жалісливий Лісовий джура та й каже:

– Од цієї балаканини, здається мені, в нас уже язики до піднебіння поприлипали, та є в мене про сей случай добренний розліпач, там до кульбаки приторочений.

Устав, пішов до коня і за малу хвилю вернувся з сулією вина і з паштетом завдовжки (без перебільшення кажучи) в півліктя. Був той паштет із здорового кроля: Санчо як його налапав, то думав, що воно, певне, не козля, а цілий цапище. Уздрівши таке добро, запитав у Лісового:

– І оце вишець такі штуки із собою возить?

– А ви ж думали як? – відповів той. – Я ж собі не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтині, що і подорожньому генералові не снилось.

Санчо їв без припрохи, запихався поночі такими шматками, як ото ґудзі на воловоді.

– Оце джура, так джура, – прихвалював Лісового, – вірний і щирий, стріляний і меляний, пишний і щедрий, то вже і з сієї учти знати, що ніби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тільки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовців ним бий, а до сиру ще кількадесят стручків та стільки само горіхів волоських і лісових, і все те через панові злидні та закони, яких він пильнує, що, кае, мандроване лицарство має живитись і харчуватись тільки овочем сушеним та ще зелами польовими.

– Е, ні, брате, – сказав на те Лісовий, – шлунок у мене не до бур’яну, не до лопуцьків і не до кисличок. Нехай пани наші мають свої засади і свої закони лицарські, хай їдять собі, що їм ті закони велять; а я завжди вожу з собою м’ясиво, а при сідлі висить іще й оця плетена сулія, така люба та мила, що я із нею раз у раз тільки б цілувався та обіймався.

Сеє кажучи, подав сулію Санчові, а той, схопивши її обіруч, підніс угору і приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорі, а випивши, схилив голову набік, зітхнув ізглибока й промовив:

– От скурвого сина син, яке ж воно мудре!

– От бачите, – сказав Лісовий, почувши ті слова, – і ви похвалили се вино батькуючи.

– Правда, – погодився Санчо, – отож я кажу і конфірмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немає в тім жодної образи. Та скажіть мені, дай Боже здоров’я тому, хто вам найлюбіший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля?

– О, та з вас, я бачу, тонкосмак! – вигукнув Лісовий. – Та вже ж не звідки, і кілька рочків вистоювалось.

– Кому ви кажете! – запишався Санчо. – Не гадайте собі, що я не знаюся гаразд на винах. Повірите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую: тільки нюхну разок і тут же вам усе розкажу й розмажу: і відки воно, і якого сорту, і яке на смак, і скільки вистоювалось, і як мінилось, і геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моєму, по чоловічому коліну, було двоє винопробів, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвідчить вам ось який випадок, що їм приключився. Дали їм раз обом покуштувати вина з одної бочки, питаючись думки про смак його, вік та доброту. Один узяв на кінчик язика, а другий тільки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залізом, а другий – ні, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистісінька, і в вині жодної немає домішки, тож нічим воно не може тхнути, але обидва славні винопроби на своєму стояли. Як уже все вино з бочки виточили й випродали і стали чистити бочку, знайшли в ній маленького ключика на ремінці. А хто, прошу вашеці, з такого роду походить, той може сміло забирати голос у подібних справах.

– Тим же я й кажу, – похопився Лісовий джура, – що годі нам тинятися, пригод шукаючи. Маєш хліб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче.

– Поки пан мій до Сараґоси не доїде, – сказав Санчо, – мушу йому служити, а там уже всі гуртом якось прирадимо.

Доти ж говорили й доти пили тії браві джури, доки сон не пов’язав їм язики і не пригамував їхньої невситенної спраги. Отак і заснули вдвох, обіймаючи сливе порожню сулію і не дожувавши шматків, що в роті мали. Залишмо ж їх тут на якусь часину, бо треба нам оповісти, що там робили тим часом Лісовий Рицар та Рицар Сумного Образу.