Читать книгу: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2», страница 7

Шрифт:

Розділ XII
Про незвичайну пригоду завзятого Дон Кіхота з одважним Рицарем Свічад

Ніч по тому дню, як була зустріч із Смертю, ночували Дон Кіхот і Санчо Панса під високими та розложистими деревами. З намови свого джури Дон Кіхот покріпився харчами, що віз на собі Сірий. За вечерею Санчо сказав панові:

– Дурний би я, пане, був, якби погодився взяти нагороду з трохвеїв, що ваша милость мала добути в першій пригоді, замісто трьох лошат од панських кобил! То правда правденна, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

– Однак же, – заперечив Дон Кіхот, – якби ти, Санчо, не стримав був мене од нападу, то мав би собі за трофея принаймні золоту царицину корону та мальовані Купідонові крила; я б уже видер у них живосилом те добро і зложив би тобі в руки.

– Та ’дже в тих кумедіянтських царів, – одказав Санчо Панса, – корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха.

– То правда, – погодився Дон Кіхот, – воно б і не годилося, щоб ті клейноди театральні були суто-щирі: вони мають бути умовні чи уявні, як і сама комедія, котру я тобі, Санчо, раджу любити й поважати, зарівно з тими, що її виставляють і компонують, бо все то чинники вельми для держави корисні. На кожному кроці ставлять вони перед людьми дзеркало, де ми можемо живовидячки бачити події нашого життя, і ніщо інше не може нам показати так яскраво, які ми є і якими маємо бути, як комедія з своїми акторами. Хіба не правду я кажу? Адже ти бачив, як на сцену виводяться королі, цісарі й папи, рицарі й дами та інші всякі особи. Один грає ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наївного закоханця, – а як комедія скінчиться і лицедії поскидають своє сценічне вбрання, то всі знов стають між собою рівні.

– Чом не бачити, бачив, – відповів Санчо.

– Таке ж саме, – вів далі Дон Кіхот, – спостерігаємо і в театрі сього світу, де одні виступають у ролі цісарів, інші в ролі пап чи там іще яких персонажів комедії, а як доходить до розв’язки, себто як життя кінчається, смерть із усіх здіймає вбрання, що їх різнило, і домовина рівняє всіх.

– Слушне порівняння, – сказав Санчо, – хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють: поки точиться гра, то кожна фігура має свою осібну службу, а як дограють, то згребуть їх усі гамузом, і в торбинку, сказати б – тут тобі й могила.

– З кожним днем, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – ти чимдалі позбуваєшся дурості і набираєшся розуму.

– Та вже ж хоть якась окрушина мудрості мусить од вашої милості й до мене пристати, – відповів Санчо. – Отак буває і земля суха та ялова, а як добре її угноїти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було ніби добриво на яловий ґрунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то ніби оранка чи інша яка поранка; отож я й сподіваюся благословенного собі врожаю, що не зрадить і не осоромить доброї науки, що нею ваша милость ущедрила убогий мій і кволий розумець.

Дон Кіхот аж засміявся, почувши од Санча такі напушисті речі, а проте ще більше впевнився в слушності свого спостереження; час від часу джура справді вражав його новою манерою вислову, хоть частенько і так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своєї простоти в безодню свого неуцтва. Найбільше дотепу й тямущості проявляв він усе-таки в численних приказках, що їх наводив раз у раз до речі й не до речі, як ми те вже не раз бачили й відзначали протягом усієї нашої повісті.

На таких ото розмовах і ночі вже чимало збігло; Санчові кортіло насунути швидше заслонки на очі, як він казав, коли спати хотілось, тож розсідлав не гаючись Сірого і пустив його на попасання. Росинанта ж і не розкульбачив, пам’ятаючи панову виразну вказівку, що не годиться з коня сідла знімати, коли почується не під дахом, а десь у чистім полі: так уже здавна повелося і прийнялося у мандрованих рицарів, що зніми гнуздечку та й почепи на облук, а сідло здіймати – Боже крий! Так само й зробив Санчо, пускаючи на вільний попас Росинанта до свого Сірого, – а треба сказати, що дружба між тими двома животинами була така незвичайна й небувала, що славлять люди переказом од батька до сина, ніби автор правдомовної сієї історії присвятив був їй кілька спеціальних розділів, але, щоб не схибити проти пристойності й поваги, що личить такій героїчній повісті, не включив її в остаточний текст; інколи, щоправда, він ніби забуває про сей свій намір і описує, як вони зійдуться, бувало, докупи та й труться собі любенько, а як утомляться тим і вдовольняться, то Росинант покладе холку Сірому на шию, перехилиться через нього більше як на півліктя та й стоїть, було, отак, у землю очима втупившись, хоч би й три дні поспіль, хіба що їм переб’є хтось або голод пожене паші собі шукати. Подейкують навіть, що автор порівнював дружбу їхню до приязні, що єднала Ніза й Евріала, Ореста й Пілада;49 якщо сьому правда, то можна собі уявити, яка міцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому світові і на сором людям, які так часто хиблять проти взаємної дружби. Недаром же сказано:

 
Уже друзі розбратались,
Комиші списами стали…50
 

А то ще приспівують:

 
Другу друг плює у кашу…51
 

І нехай ніхто не гадає, що задалеко зайшов автор, порівнюючи дружбу між сими тваринами до людської: адже люди багато чого навчились і перейняли чимало корисного од різного животвору: од лелек – клістир, од собак – блювання і вдячність, од журавлів – пильність, од мурашок – дбайливість, од слонів – порядність, од коней – вірність.52

Тим часом Санчо заснув уже під корковим деревом, а Дон Кіхот і собі прикорхнув трохи під гіллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомін якийся за плечима; схопився рицар на рівні і став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить – вершників двоє; один зіскочив із сідла та й каже другому:

– Злізай і ти, друже, та попусти повіддя коням; для них у сьому місці, здається мені, досить буде паші, а для думок моїх любовних доволі тиші й самотності.

Сеє кажучи, простягнувся в три мига долі і, як припадав до землі, щось на ньому забряжчало, ніби зброя – певна ознака для Дон Кіхота, що то був мандрований рицар. Підійшов наш гідальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж і розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:

– Брате Санчо, от нам і пригода!

– Дай Боже, щоб добра була, – обізвався Санчо. – А де ж вона, паночку, тая вельможна сеньйора пригода?

– Де, питаєш? – Дон Кіхот йому. – Візьми очі в руки та й дивись: он там лежить на землі мандрований рицар, і видиться мені, не дуже в нього на душі весело, бо і з коня зіскочив і додолу впав ніби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.

– А відки ж ваша милость знає, що се і єсть пригода? – спитав Санчо.

– Ну, може, як не сама пригода, то хоть її початок, – одказав Дон Кіхот, – бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, він, здається, настроює лютню чи торбан, прокашлюється і продирає горло, певне зараз співати буде.

– А далебі, що так, – підтвердив Санчо, – і знати з усього, що лицар той закоханий.

– А незакоханих мандрованих рицарів взагалі не буває, – зауважив Дон Кіхот. – Послухаймо ж, то, може, по ниточці й дійдемо до клубочка його думок, бо з переповні серця, як то кажуть, промовляють уста.

Санчо збирався відповісти щось панові, та йому перебив голос Лісового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що співав закоханий рицар.

Сонет
 
Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,
Святий закон для мене ваш наказ,
Всі ваші примхи виконаю враз,
Являючи безприкладну покору.
 
 
Помру я без єдиного докору,
Як хочете, щоб я безмовно згас,
А хочете – дзвінкі пісні для вас
Велю зложити муз і грацій хору.
 
 
Моя душа, що від жаги стражда,
Як віск, м’яка і, як алмаз, тверда,
І в ній Амур панує переможно.
 
 
Від мене в дар приймаючи цей скарб,
Лишіть на нім чи відбиток, чи карб, —
Я слід довіку збережу побожно.53
 

Спів Лісового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, із самісінької глибини серця, а небавом він уже заговорив жалісним та болісним голосом:

– О вродлива й невдячна понад усіх жінок у піднебесній! Чи то можлива річ, найясніша Касільдеє Вандальська,54 що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах і вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастильських і насамкінець всіх рицарів ламанчських?

– От уже що ні, то ні, – обізвався тут Дон Кіхот, – бо я ж то сам з Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі: може, він іще що скаже.

– Та певно, що скаже, – підхопив Санчо. – Воно на те показує, що розводитиме жалі свої цілий Божий місяць.

Та Санчо помилився; почувши Лісовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав свої нарікання, скочив на ноги і гукнув дужим, а проте приязним голосом:

– Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете – з гульливого чи, може, із журливого?

– Із журливого, – озвався Дон Кіхот.

– Ну, то ходіть до мене, – промовив Лісовий Рицар, – і ви побачите перед собою саму тугу і саму журбу.

Почувши такі лагідні й ґречні запросини, Дон Кіхот підійшов ближче, а за ним і Санчо.

Рицар-жалібник узяв Дон Кіхота за руку і сказав:

– Сідайте ось тут, пане рицарю, – бо що ви рицар, і надто ще мандрований, розумно мені вже з того, що спіткав я вас у цій дикій пущі, де вам товаришить лиш вітер вночішній: ото мандрованому рицареві притаманна оселя й постеля.

На ту річ одказав Дон Кіхот:

– Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на ім’я назвали.

Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали нарано один одному ран завдавати.

– А ви, пане рицарю, – спитав Лісовий у Дон Кіхота, – певне, теж маєте щастя бути закоханим?

– Маю таке нещастя, – одказав Дон Кіхот. – Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов’ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.

– Щира правда, – притакнув йому Лісовий Рицар, – аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.

– Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки, – сказав Дон Кіхот.

– Авжеж, що не дознав, – обізвався Санчо, поблизу стоячи. – Моя пані така м’якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.

– Се хто, джура ваш? – спитав Лісовий.

– Джура, – відповів Дон Кіхот.

– Зроду ще не бачив я джури, – зауважив Лісовий, – щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого – здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.

– Овва! – вигукнув Санчо. – А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого… усякого… Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.

Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав:

– Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає: от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.

– Чи ходім, то й ходім, – погодився Санчо. – Я розкажу вашеці, хто я такий, то й побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.

По сім слові джури пішли геть, і між ними зав’язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.

Розділ XIII,
що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами

Отак розділилися рицарі й джури – сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові:

– Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів: от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших.

– І так іще мона сказати, – докинув Санчо, – що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства? І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки вітер їмо, а повітрям запиваєм.

– Усе б то воно можна знести і винести, – сказав Лісовий джура, – як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.

– Угу, – сказав Санчо. – Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв.

– А я, – похвалився Лісовий, – волію дістати за свою службу місце каноніка, і пан уже напитав десь, та ще яке!

– То певне, – сказав Санчо, – пан у вашеці духовний якийсь лицар, що може вірним своїм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собі, що певні люди, розумні, але, на мою думку, недобромисні, радили йому, щоб ішов у архієпископи, та він сам конче хотів у імператорі. Я тоді аж потерпав: не дай боже, думаю, ще візьме та в церковники пошиється, бо куди вже мені та держать якусь парафію… Признаюсь вашеці, що я хоть і скинувся ніби на людину, а в церковних справах баран бараном.

– Здається мені, що вашець усе-таки помиляється, – сказав Лісовий, – бо, знаєте, оті уряди острівні не завше добрі бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, і навіть при найпишнішому і найлуччішому губернаторстві такі тяжкі випадають клопоти да турботи, що тільки підставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любішого діла, от собі звіра бити чи рибу ловити, бо хоть який бідний джура, а знайдеться в нього і конячина, і хортів пара, і вудка, є чим на селі забавитись і розважитись.

– Та того добра і мені не бракує, – відповів Санчо, – щоправда, коня нема, зате є ослик, що удвічі вартніший проти пайового румака. Бодай я паски святої не діждав, коли поміняю осла на такого коня, якби навіть іще й два корці вівса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сірого хвалю, – він у мене, бач, сірої масті. А хортів добуду, їх у нашому селі хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюється.

– От же, їй-богу і присяй-богу, – сказав Лісовий, – вирішив я, пане джуро, і постановив покинути к бісу оте дурне лицарювання і вернутись до себе в село та діток своїх до розуму доводити, а їх у мене трійко, там як перли оріянські.55

– А в мене двійко, – мовив Санчо. – Там такі, що хоть самому Папі показати не гріх, а найпаче дівка, що я її на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.

– А скільки ж років тій панянці, що на грапиню рихтується? – спитав Лісовий джура.

– Та п’ятнадцятка вже, чи, може, рік туди – рік сюди, – відповів Санчо. – А висока, як тополя, та свіженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.

– Ну, з такими прикметами, – гукнув Лісовий, – вона не то на грапиню потягне, а й на німфу зеленого гаю. Ах ти ж, сучої дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дівка!

На те одповів Санчо трохи з серцем:

– Ані вона в мене сучка, ані її мати, та і зроду сучками не стануть, поки Бог мене на світі держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемніше: вашець ріс нібито між мандрованими лицарями і міг би од них навчитися ґречності, а такі негожі слова пускає.

– Ох, пане джуро, як же кепсько знається вашець на похвалах! – заперечив Лісовий. – Як то? Хіба ви не знаєте, що як штирхоне добре списом бика борець на арені або як хтось ізробить щось дуже добре, то народ каже: «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І ті слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречіться, мій пане, синів і дочок, що ділами своїми неспроможні засягти такої похвали для батьків.

– Та чом і не зректися, – погодився Санчо. – Коли так воно є, а не інакше, то нехай і мене, і жінку мою, і діти лає вашець по-скурвасинськи скільки влізе, бо всі їхні слова і вчинки гідні таких похвал понад усяку міру; аби вернутися до них, побачити їх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного гріха, себто визволив од пренебезпечної моєї зброєноської служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений і знаджений стома дукатами, що їх знайшов я в багульчику у самісінькій щирині Моренських гір. І вже мені нечиста сила насуває на очі то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цілу торбу з дублонами; от-от уже, здається, хапаю її руками, беру, несу додому, даю гроші на процент і на той ріст паном діло живу… Коли про те подумаю, аж легше стає на всі оті труди й муки приймати, що терплю через мого навіженого пана; бо більше в нього божевілля, аніж того лицарства.

– Недарма ж то кажуть, що жадоба мішки рве, – сказав Лісовий джура. – А як уже про панів говорити, то, мабуть, над мого немає в світі дурнішого. Як тої приповідки: «Ухоркають осла чужі діла». Якийсь там лицар із глузду зсунувся, а він хоче йому ума вставити, та й сам дуріє, і все їздить та шукає біди на свою ж таки голову.

– А він часом не закоханий?

– Атож, – відповів Лісовий, – у якусь там Касільдею Вандальську: такої, каже, суворої і сирової пані немає більше ніде на всім земнім крузі. Та він кульгає не на саму лише суворість, ще й не такі дурниці в нього в нутробі завелися, він їх і сам не забариться викласти.

– Це буває, – сказав Санчо. – І на гладкій дорозі спотикаються нозі. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами: більше тих прихильників і застільників у дурості, як у мудрості. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше і біду перебідувати, то, може, й мені од того полегша, що вашець такому ж дурному панові служить.

– Він у мене дурний та хоробрий, – сказав Лісовий джура, – а понад те все ще й шахраюватий.

– А мій ні, – мовив Санчо. – Шахрайство у нього і прислідку нема, душу має, як чистий кришталь, зла зроду ніколи не вдіє, а добро всім робив би; такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе. За ту щиру простоту люблю пана, як свою душу, і ніяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякі витворяє.

– Одначе, пане-брате, – зауважив Лісовий, – як веде сліпий сліпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п’ятами до свого, мовляв, стійла, бо хто пригод шукає, той часто в халепу залазить.

Під час тої розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою і ніби аж сухою слиною. Побачив теє і прикмітив жалісливий Лісовий джура та й каже:

– Од цієї балаканини, здається мені, в нас уже язики до піднебіння поприлипали, та є в мене про сей случай добренний розліпач, там до кульбаки приторочений.

Устав, пішов до коня і за малу хвилю вернувся з сулією вина і з паштетом завдовжки (без перебільшення кажучи) в півліктя. Був той паштет із здорового кроля: Санчо як його налапав, то думав, що воно, певне, не козля, а цілий цапище. Уздрівши таке добро, запитав у Лісового:

– І оце вишець такі штуки із собою возить?

– А ви ж думали як? – відповів той. – Я ж собі не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтині, що і подорожньому генералові не снилось.

Санчо їв без припрохи, запихався поночі такими шматками, як ото ґудзі на воловоді.

– Оце джура, так джура, – прихвалював Лісового, – вірний і щирий, стріляний і меляний, пишний і щедрий, то вже і з сієї учти знати, що ніби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тільки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовців ним бий, а до сиру ще кількадесят стручків та стільки само горіхів волоських і лісових, і все те через панові злидні та закони, яких він пильнує, що, кае, мандроване лицарство має живитись і харчуватись тільки овочем сушеним та ще зелами польовими.

– Е, ні, брате, – сказав на те Лісовий, – шлунок у мене не до бур’яну, не до лопуцьків і не до кисличок. Нехай пани наші мають свої засади і свої закони лицарські, хай їдять собі, що їм ті закони велять; а я завжди вожу з собою м’ясиво, а при сідлі висить іще й оця плетена сулія, така люба та мила, що я із нею раз у раз тільки б цілувався та обіймався.

Сеє кажучи, подав сулію Санчові, а той, схопивши її обіруч, підніс угору і приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорі, а випивши, схилив голову набік, зітхнув ізглибока й промовив:

– От скурвого сина син, яке ж воно мудре!

– От бачите, – сказав Лісовий, почувши ті слова, – і ви похвалили се вино батькуючи.

– Правда, – погодився Санчо, – отож я кажу і конфірмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немає в тім жодної образи. Та скажіть мені, дай Боже здоров’я тому, хто вам найлюбіший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля?

– О, та з вас, я бачу, тонкосмак! – вигукнув Лісовий. – Та вже ж не звідки, і кілька рочків вистоювалось.

– Кому ви кажете! – запишався Санчо. – Не гадайте собі, що я не знаюся гаразд на винах. Повірите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую: тільки нюхну разок і тут же вам усе розкажу й розмажу: і відки воно, і якого сорту, і яке на смак, і скільки вистоювалось, і як мінилось, і геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моєму, по чоловічому коліну, було двоє винопробів, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвідчить вам ось який випадок, що їм приключився. Дали їм раз обом покуштувати вина з одної бочки, питаючись думки про смак його, вік та доброту. Один узяв на кінчик язика, а другий тільки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залізом, а другий – ні, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистісінька, і в вині жодної немає домішки, тож нічим воно не може тхнути, але обидва славні винопроби на своєму стояли. Як уже все вино з бочки виточили й випродали і стали чистити бочку, знайшли в ній маленького ключика на ремінці. А хто, прошу вашеці, з такого роду походить, той може сміло забирати голос у подібних справах.

– Тим же я й кажу, – похопився Лісовий джура, – що годі нам тинятися, пригод шукаючи. Маєш хліб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче.

– Поки пан мій до Сараґоси не доїде, – сказав Санчо, – мушу йому служити, а там уже всі гуртом якось прирадимо.

Доти ж говорили й доти пили тії браві джури, доки сон не пов’язав їм язики і не пригамував їхньої невситенної спраги. Отак і заснули вдвох, обіймаючи сливе порожню сулію і не дожувавши шматків, що в роті мали. Залишмо ж їх тут на якусь часину, бо треба нам оповісти, що там робили тим часом Лісовий Рицар та Рицар Сумного Образу.

49.Приклади вірної дружби, здатності до самопожертви заради товариша.
50.Рядки з романсу, які стали приказкою зі значенням: починається грою, закінчується сваркою. Камишовими списами билися під час військових ігор.
51.Джерело не ідентифіковане, вважається, цей вираз був рефреном до вірша. Вживається у значенні: друг на вигляд не завжди є другом насправді.
52.Приклади взяті зі знаменитої «Природничої історії» римського письменника Плінія Старшого (23–79), яка стала праобразом європейських енциклопедій.
53.Сонет є пародією на гарсіласизм (стиль, започаткований Гарсіласо де ла Вегою), скомпільований з його виразів.
54.Касільдея Вандальська – вигадане за аналогією з Дульсінеєю Тобоською ім’я; вандальська – андалузька (поширеною є версія, що назва Андалусія пішла від назви германського племені вандалів, які певний час нею володіли).
55.Перли оріянські – перли Сходу.
Бесплатно
179 ₽

Начислим

+5

Покупайте книги и получайте бонусы в Литрес, Читай-городе и Буквоеде.

Участвовать в бонусной программе
Возрастное ограничение:
12+
Дата выхода на Литрес:
14 декабря 2017
Дата перевода:
1995
Дата написания:
1615
Объем:
650 стр. 1 иллюстрация
Правообладатель:
OMIKO
Формат скачивания:
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
По подписке
Текст, доступен аудиоформат
Средний рейтинг 5 на основе 4 оценок
Текст, доступен аудиоформат
Средний рейтинг 4,7 на основе 97 оценок
По подписке
Текст, доступен аудиоформат
Средний рейтинг 4,5 на основе 2 оценок
Текст, доступен аудиоформат
Средний рейтинг 4,8 на основе 963 оценок
По подписке
Текст, доступен аудиоформат
Средний рейтинг 4,6 на основе 432 оценок
По подписке
Текст, доступен аудиоформат
Средний рейтинг 4,7 на основе 154 оценок
По подписке
Подкаст
Средний рейтинг 3 на основе 2 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок
Текст
Средний рейтинг 0 на основе 0 оценок