Читать книгу: «Два сини»

М. О. Максимовичу

I

Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала – усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров’ю обкипiло!

Збула… Клопочуся, бiдкаюся – з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…

А дiтки ростуть, уже й в’ються коло мене i щебечуть – мої соловейки.

II

Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.

А що вже Василько, – тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.

Андрiйко село оббiжить, – вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля всякi вишукує; розкопує щось – робачка вигребе або метелика вловить, – дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.

– Що се задумався, сину? – спитаю.

– Який сей свiт великий, нене!

Ще хлоп’ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю – усе вiн теє знав.

– Се йому так бог дав! – було менi кажуть люди. – Не хайте його, – се йому так бог дав!

III

Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, – заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге – толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. «Пустiть вже, мамо!» – проситься. А скоро пустив, – чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся – не спить Василько мiй.

– Сину! Чому ти не спиш?

– Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

– Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, – кажу йому, – спи!

Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.

Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, – то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: «Не дивись, Василечку, на мiсяць, – не годиться!» Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.

Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, – i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…

Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, – то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб’ється за яку пустоту.

– Андрiйку! – каже тодi Василь, – а що ти невеселий?

– Бивсь, от що!

– Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!

А Андрiйко йому своє:

– I так сидiть нудно!

Та знов югне з хати – i слiд загув!..

Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!

Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, – i очей не зведе, i думки нi на що не зверне – уся душа його в роботi.

IV

Дiти мої, дiти мої!

Пройшла в нас чутка – некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв – що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку – бодай такого нiхто не оглядав! – сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути…

Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив’яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!

Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в’ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, – думаю та горюю i чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..

V

Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї години, – коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.

– Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!

Я вiри не йму їм.

– Не буде сього! – таки на їх кажу. – Адже ж пан сам людина божа!

– Нi, мамо, – промовить Василь, – так воно дiйсне єсть, як вони тобi сказали!..

I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.

VI

Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають…

I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам’ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.

Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене – хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

VII

Привели мене у темну якусь хатину – землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…

Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!».

Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо…

– Не журись, старушка! – прохрипiв. – Трошки вашi синки поскучають – без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!

Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..