Привіт із обітованої

Частина 1
ОЧИМА ЛЮДИНИ

ПАНАФОН

Що потрібно заробітчанину? Звісно, гроші. Бо чого б ото його понесло за сотні, тисячі кілометрів?

У Ізраїлі заробітчанину–«туристу», легше за все відшукати роботу в Тель-Авіві. Бюро з працевлаштування розкидані щедро по місту. Особливо багато їх на вуличках, прилеглих до нового автовокзалу. Майже у кожному розмовляють російською. Заходьте, будь-ласка. Ми з дружиною одноголосно визначилися і простуємо прямісінько до автовокзалу.

Автовокзал у Тель-Авіві це щось! Від бувалих заробітчан я чув, що такої оригінальної будівлі в жодній країні немає. Зовні він схожий на велетенський корабель із щоглами та трубами, що вінчають верхню палубу – тобто, дах. При погляді віддаля здається ніби корабель випадково зупинився поміж неохайних низькорослих будинків і незабаром відпливе.

Майже місяць тому ми зійшли на кінцевій міжміського автобуса – на одній з палуб цього корабля. Кілька годин подорожували по нескінченних коридорах, переходах та залах. Нарешті, пересичені враженнями і втомлені, зупинилися під великими літерами, оформленими неоновими лампочками, що зазивно висвічували над скляною стіною офісу.

– «Панафон», – прочитав я. – Цікаво!…

І хоча у приміщенні вокзалу отих бюро із працевлаштування на кожному з шести поверхів – палуб, по-декілька, ми чомусь зайшли саме туди. Може, причиною стала незвичайна назва, що ностальгічно нагадувала патефон. Він був знайомий нам із далекого дитинства. Такий собі древній програвач платівок, що працював завдяки заведеній пружині.

Отже, ми зайшли до Панафону і досить швидко отримали роботу.

…Промайнуло трохи більше місяця. Ми знову біля автовокзалу. Я відчиняю перед дружиною великі вхідні двері, що ведуть усередину. З деяким напруженням проходимо повз військових, котрі уважним поглядом пронизують кожного. Нам вже добре зрозуміла ця увага. Чули, як декілька днів тому, вояки зупинили жінку з підозрілою сумкою. Відкинувши її від себе, та, спробувала втекти. Жінку затримали, а сумку вчасно викинули на вулицю, де вона й вибухнула. Що поробиш – у такий час і в такій країні живемо.

Опускаємося на декілька східців, проходимо широченним коридором. За великими, на всю стіну, скляними вікнами-вітринами магазини та кафе. Ще десяток кроків і ми попадаємо до велетенської зали. Звідсіля, ескалаторами, ліфтами та просто по сходинах, можна потрапити до кожного з шести поверхів, де ще більше ресторанів, кафе, магазинів, магазинчиків, різних офісів, але нас із дружиною турбує інше. Ми прямуємо до знайомої вивіски, яку видно майже від середини залу.

У «Панафоні» зустрічають, як давніх знайомих. Ще б пак, по кілька разів на тиждень мозолимо їм очі. Ось і Рахель – пані невизначеного віку, одна з кількох працівників, які за трьома столами приймають відвідувачів. Вона, усміхаючись, привітно вітається, махаючи рукою над головою чергового клієнта. Рахель відповідає за наше трудовлаштування. Щоправда цю ношу жінка несе напрочуд легко, бо коли б це було по іншому – ми могли б вже близько місяця спокійно жити та працювати і не набридати їй своїми відвідинами.

– Цікаво, що вона запропонує нам йього разу? – неголосно кажу до Ольги, всідаючись на вільний стілець серед чекаючих на свою чергу.

– Те ж саме, що й минулого, – також неголосно відказує дружина сідаючи поряд. – Казала я, – треба дати. – Вже б давно працювали на постійній роботі. А так, бігаємо з однієї на іншу й кінця й краю не видно.

– Але ж ми їм дали триста зелених: по сотні за працевлаштування та по п'ятдесят за поселення у квартиру.

– Який же ти інаївний! – поблажливо усміхнулася Ольга. – Народ, що прибув з колишнього Союзу, привіз сюди і свої звички. Яку б платню не отримували, все одно прагнуть хабаря.

Та я затявся, не дам більше!» Хоча, як показав час, був неправий.

– Сашуню, поглянь. І вони тут! – почули ми знайомий голос.

– Наталка… Сашко!… – давно не бачилися!!

Ручкаємося, обіймаємося з прибулими. Ольга з Наталкою цілуються, очі жінок вологі… На нас зашикали.

– Пішли на свіже повітря. – гостро глянула на тих Наталка. – А чемодани залиш, нехай стоять доти, доки нас не влаштують на нормальну роботу.

Ми з Сашком підсунули до стіни великі чемодани з їхнім збіжжям і приєдналися до жінок з другого боку склянної стіни, що відділяє офіс від вируючого життя автовокзалу.

– Вам хоч пощастило, разом влаштувалися, – з заздрістю говорить Ольга. (Ми знали, що їх відправили на один з курортів біля Мертвого моря).

– Гадаєте разом? А дзуськи! Сашко працював за півсотні кілометрів від мене, – кинувши нелагідний погляд у бік Панафону сказала Наталя.

– Еге ж. Санаторій будували. Важкенько довелося. Жарота – техніка не витримувала, – пояснив Олександр.

– А ти? – я дивився зі співчуттям на худющого з впалими щоками, тридцятирічного чоловіка.

– А я, терпів… – він кинув швидкий погляд на дружину. – Ще б терпів. Та ось… Наталя.

– Еге ж, терпів. Не забрала, там би й залишився… тільки в землі… Уявіть: мотори на підйомнику погоріли, то мішки з цементом, пісок і різну будівельну всячину, примусили на собі перти аж на восьмий поверх. Лише погляньте, що від майже стокілограмового чоловіка залишилося! – Очі Наталки волого зблиснули.

– Ну кілограми – то наживне, а от здоров'я, запросто можна було згубити. Особливо чоловічу силу… – Підморгнув я Наталці.

На це вона усміхнувшись запевнила:

– Та начебто ні. Після трьохтижневої перерви, так узявся до роботи, що я вже почала боятися – на будівництві не добили, то у ліжку з ним щось станеться.

Як відсміялися, Наталка почала розповідати про тамтешнє своє життя:

– Ви пам'ятаєте, якої співала Рахель? «Разом, у одне місце їдете». А вийшло тільки й того, що на одному Мертвому морі. Сашуня на будівництві губив здоров'я та кілограми, а мене до іншої роботи спробували пристосувати.

Вона взяла чоловіка під лікоть.

– Іди, тримай чергу…

Провела поглядом, і, коли за ним зачинилися двері, з серцем промовила:

– Одне вам скажу – тут усі чоловіки схибнуті на блондинках. Ну хоч бери й фарбуйся в інший колір… Взяли мне на курорт покоївкою-офіціанткою. Тобто на два місця, але за одну заробітню плату. Я вже зрозуміла, що тут це полюбляють, особливо з нашим братом – «туристом». Та це мене не лякало. Роботи я не боюся, тим паче, що знала для чого їхала сюди. Але коли мені запропонували ще й у ліжку попрацювати!… «Наталі, ти у нас матимеш феноменальний успіх!» – цмокав ласими гембами начальник. Відбивалася, як тільки могла, та усьому є межа. От і довелося навіть не отримавши платні, тікати… Грошей ми з Сашунею без «цього», приробимо.

Вона розсміялась якійсь згадці й сказала:

– Федю, ти ж не образишся як що ми з Олею відійдемо на хвилинку – про наші жіночі справи полялякати, еге ж?

Я дивився на жінок і згадував, як близько місяця тому, чекаючи своєї черги у «Панафоні», ми познайомилися з Наталею та Олександром. Вони з'явилися в Ізраїлі за звичною схемою, як туристи. А потім, у Єрусалимі, якраз під час екскурсії по шляху яким вели Ісуса на Голгофу, дали від групи навтікача. Того ж таки дня приїхали до Тель-Авіву. І чудо! Якесь шосте відчуття, їх також привело до «Панафону».

Наталю я поважав за твердий характер. До якогось часу, він був прихований у глибинах душі сорокарічної симпатулі з статурою двадцятирічної дівчини. Змарнувавши молодість із «безхребетним» чоловіком-алкашем; нарешті зрозуміла чого їй потрібно від життя і ще на батьківщині зійшлася з теж розведеним Олександром. Дивлячись на цю пару, ніхто не міг би сказати, що Сашко молодший за неї – такої енергійної, компанійської та вродливої.

Погомонівши, жінки підійшли до нас. Наталя жартома ущипнула мене за бока.

– Що це я, про нас та й про нас, а як ви оці кілька тижнів прожили? А може – промучилися? Начебто не дуже спали з лиця. Напевне, не так, як нам дісталося?

– Може й не так, – відповіла Ольга. – Та не набагато краще. Федя тиждень працював на приготуванні салатів у нічній забігайлівці. А як наскочила еміграційна поліція, довелося тікати через вікно. За роботу нічого не отримав. Господар ще й вилаяв, коли прийшов за грошима. Кричав, що штраф за нелегала заплатив, а він має нахабство щось вимагати. Потім Федя став спеціалістом з миття вікон. Як побачила на якій вишині він це робив мало не зомліла… Зате платили добре. Ми навіть з боргами розрахувалися. Але знову ж таки, не минуло й двох тижнів, як еміграційка тут як тут. І ось уже кілька днів сидить годувальник на моїх хлібах. Мене ж добродійка Рахель влаштувала тимчасово до бригади з прибирання будинків за містом. Там велика конкуренція, тому, виходжу працювати лише через день або два – звідсіля й оплата.

– Що ж, будемо разом розбиратися з Рахеллю! – темпераментно вигукнула Наталя, зблиснувши очима в бік акваріума. – О, Сашуня кличе: видно, наша черга підійшла.