Евотон: трансформація

КОРОТКИЙ ВИКЛАД ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ РОМАНА «ЕВОТОН: ПОЧАТОК»

Евотон! Елементарна частинка, калібрувальний бозон, що переносить інформацію. Генерується, випромінюється речовиною й утворює інформаційне поле, що заповнює Всесвіт. Це поле містить увесь «програмний код» Всесвіту – первинні і вторинні вихідні дані, які розподіляються на прошарки. Перший з них стає доступний для прочитування й аналізу речовині на певному етапі її ускладнення як цілісного об’єкту (наприклад, первісна людина). Кожен новий прошарок – нова порція безцінних знань і… влади! Проте найбільше значення має двадцять п’ятий рівень, який надає право на невтручання, яке ретельно охороняється самим Простором.

Чому евотон має набагато більшу цінність, аніж золото або платина?

По-перше, саме ця частинка сприяє переходу між прошарками інформаційного поля. Все залежить від заряду евотона, який може мати як позитивне, так і негативне значення. Перше – концентрує й ускладнює речовину, сприяючи переходу об’єкта у вищі прошарки, друге ж – зменшує концентрацію, зумовлюючи рух у зворотний бік. Речовина здебільшого випромінює евотони з нейтральним зарядом, який виявляє ефект позитивного, але надзвичайно повільно. Проте біологічна матерія, багато в чому завдяки нервовій системі, здатна генерувати частинки з позитивним або негативним зарядом. Звідси правило: володієш евотонами з позитивним зарядом – володієш більшою інформацією, а отже – владою. Неважко здогадатися, що у Всесвіті не всі цивілізації наділені розвиненою системою психічних процесів.

По-друге, евотон має неймовірний енергетичний потенціал, який з легкістю застосовується на практиці в різноманітних сферах життєдіяльності тієї чи іншої цивілізації. Наприклад, психічна енергія легко здатна конвертуватися в електричну або використовуватися безпосередньо.

Земля… Більшість її жителів не підозрюють про існування міждержавної організації – Світової Ради. Її завдання полягає у виробленні й утіленні в життя загальних принципів та напрямів розвитку людства, поточному управлінні земними процесами, що зазвичай виходять за межі повноважень її членів – земних держав. Рішення ухвалюються консенсусно, є обов’язковими й остаточними. Очолює Раду Стів Фоллінг.

Утім, земляни не підозрюють і про те, що вже досить тривалий час ця організація таємно співпрацює з позаземною цивілізацією абсідеумів, які зовні майже не відрізняються від мешканців планети Земля. Рівень розвитку прибульців випереджає земний на п’ятдесят шість пунктів: землянам досяжний лише двадцять четвертий прошарок інформаційного поля Всесвіту. Інопланетяни майже не здатні генерувати евотони самостійно й тому уклали угоду з Радою, предметом якої є технології, що передаються землянам, й евотони, що постачаються абсідеумам. Земна цивілізація здатна повністю задовольнити паразитичні потреби прибульців. І такий порядок зберігається вже довгі роки… День за днем!

Патрія – планета панівної в галактиці цивілізації патрійців, найдавнішої й найбільш гармонійно розвиненої з будь-якого погляду. Їхній світ далеко просунувся в бік вдосконалення, де повсякденне життя будується на неухильному дотриманні загальних для всіх цінностей, які називаються Принципами, а тісний взаємозв’язок з інформаційним полем забезпечує як синхронізацію всіх процесів у їхньому суспільстві, так і глобальну інформованість кожного патрійця. Представники їхньої цивілізації можуть спілкуватися між собою на вражаючій відстані, не вимовляючи вголос ані слова (здійснювати Виклик), подорожувати в просторі, не переміщаючи свого тіла (контакт очного свічення) і, звісно ж, здійснювати евотонування – забирання евотонів з навколишнього простору (як і абсідеуми). Їхній світоустрій не передбачає існування держави, а технологічний розвиток дозволяє цілковито використовувати сили антигравітації й величезні можливості евотона, зокрема задля дальніх польотів у космічному просторі з мінімальною витратою часу.

Понад те, патрійці володіють технологією складання життєвої мапи (Шлях), що дозволяє її власникові наперед дізнатися про Точки – неминучі події в життя, якість яких можна змінити. Простір між Точками заповнюють лінії – щосекундний вибір, який здійснює представник цієї цивілізації.

І нарешті, важливим знанням, яке мають у своєму розпорядженні жителі планети Патрія, є теорія просторової діри, згідно з якою Всесвіти існують один у одному за принципом «матрьошки», – у чорних дірах.

Велфарій – молодий і амбітний патрієць у віці ста п’ятдесяти років із відділу позапатрійних цивілізацій Інституту науки. Алмій – його друг і колега, розповідає йому про те, що вже шість патрійських діб цілковито відсутній зв’язок з Мілою, разом з якою Вел виріс і яка замінила йому сестру за відсутності їхніх близьких. Вона, несподівано для інших, відправилася на планету S24 для підтримки вже встановленого контакту з представниками місцевої цивілізації, якій нещодавно вдалося подолати гравітацію й вийти у відкритий космос.

Водночас усіх турбує ситуація, за якої вміст чергової Точки Велфарія вперше в історії недоступний для фахівців з відділу майбутнього. Феномен набуває епохального значення напередодні вибуху в чорній дірі галактичного центру, що означає народження в ній нового Всесвіту. Оскільки панівна цивілізація неодмінно має потурбуватися про проникнення в діру найдовершенішої речовини, зниклу Точку нерозривно починають пов’язувати із вибухом. Проте Вел відправляється на S24…

Земля. Велфарія зустрічає Стів Фоллінг разом зі своєю помічницею Діаною. Патрієць, покладаючись на допомогу Ради в пошуках Міли, несподівано залучається до участі в давно назрілому конфлікті між абсідеумами й патрійцями. Виявляється, уже достатньо тривалий час на Землі існує рух опору, очолюваний батьком Вела й Міли Вілірієм.

Після перестрілки із застосуванням інопланетних можливостей у одній з резиденцій Ради, що закінчилася вбивством двома абсідеумами Стіва Фоллінга, який захотів зіграти у власну гру й перекинутися на бік патрійців, Велфарій з Діаною втікають і тримають курс на Ліллехаммер у пошуках зброї і зв’язку. Саме в цьому норвезькому містечку розташоване одне з покинутих відділень опозиційного руху «Надія», до якого, виявляється, належить і Діана.

Абсідеуми, оголосивши вже давно очікувану ними війну Світовій Раді для її ліквідації як непотрібного посередника у справі управління планетою й відбирання евотонів, на очах Вілірія захоплюють Мілу безпосередньо біля Потьомкінських сходів у Одесі. Інтервентами керує не хто інший, як… Алмій! З’ясовується, що Шляхи Міли й Велфарія у фрагменті, що містить зниклу Точку, ідентичні. А отже, патрійці є прямою загрозою! Адже Точка, як вважають загарбники, – це момент переходу на п’ятдесятий рівень для патрійців, що абсідеумів не турбує. Проте інтервентам доступна інформація, що Вілірій кохав земну жінку, яка народила двох дітей, що є наполовину землянами. Тому момент переходу патрійців – це перехід і для землян… на двадцять п’ятий рівень! Рівень невтручання! І якщо абсідеуми помиляться, то вся їхня діяльність на планеті припиниться!

Дорогою до Ліллехаммера Вел і Діана закохуються один у одного. Одначе там патрійця таки спіймали, вправно підлаштувавши йому пастку. І тоді сили землян, що залишилися вірними Раді, головою якої обрано Вілірія, і невідкладно прибулих на планету воїнів-патрійців (патрійські Стражі) об’єднуються для вирішальної битви! І їм це вдається ціною неймовірних зусиль і численних життів.

Коли Алмій розуміє, що програв, у ньому прокидається патрійська душа. Рятуючи виснажених Велфарія, Діану, Мілу, Алона, Петра й відправляючи їх на Патрію, абсідеум усвідомлює хитромудрий, продуманий до дрібниць, успішно реалізований план Вілірія. Врешті-решт Алмій гине.

Джеймс, Андрій і Злата (очільниця корпусу патрійських Стражів і відродженої патрійської держави) залишаються на Землі. А Вілірій, завершивши свою місію, відправляється в новий Всесвіт.

Евотон поклав початок масштабним і неминучим змінам на Землі й у Всесвіті. Наскільки великі його можливості?

ГЛАВА 1

– Айюмі!

Дівчинка перевела замислений погляд із стелі на вчительку.

– Айюмі, де ти літаєш? – м’якше запитала жінка, що стояла серед класу. – Про що ми говорили з рештою учнів?

Японці не подобалося, коли її відволікали від роздумів. Процес взаємодії з інформаційним полем привертав її увагу більше, аніж решта всіх занять у житті. Ніякі хобі не могли порівнятися зі сприйняттям і засвоєнням неймовірної за об’ємом інформації, яка виявилася доступною для нового покоління землян.

– Ви запитали учнів про класифікацію елементарних частинок! – відкарбувала дівчинка.

Вчителька продовжувала дивитися на неї незадоволеним поглядом. Вона не могла зрозуміти: як Поколінню вдається зосереджувати увагу на декількох явищах водночас. Їй, звісно ж, розповіли свого часу про збільшені здібності людського мозку після переходу під час легендарної сутички з абсідеумами. Утім, ця інформація залишалася для більшості землян чимось фантастичним і недоступним для розуміння.

– Так, цілком вірно. Не відволікайся! Отже, що утворює речовину?

Сусідка Айюмі за партою швидко підняла руку.

– Так, Кетрін!

– У нашій частині Всесвіту й узагалі адрони та лептони утворюють свідомість, – промовила вона високим дитячим голосом.

– Назви мені, будь ласка, який-небудь калібрувальний бозон.

– Фотон! – відповіла дівчинка.

– Правильно! А гравітон належить до них?

Обличчя Кетрін зробилося напруженим.

– Так… – обережно промовила вона.

– Розумниця! – похвалила її вчителька. – Айюмі! Яку найголовнішу частинку ми забули назвати?

– Евотон.

– Розкажи нам про неї.

– Елементарна частинка. Належить до калібрувальних бозонів, за допомоги яких здійснюється нещодавно відкритий людством новий тип взаємодії.

– Не зовсім те, що я чекала від тебе почути, Айюмі!

– Ботанка! – почувся хлоп’ячий голос із задніх рядів.

– Він виявляється в розвитку свідомості! – продовжувала вона, не відволікаючись. – Евотони чинять безпосередній вплив на її концентрацію залежно від свого заряду.

– Айюмі! Досить!

– І звісно, евотон – це носій інформаційного поля!

– Я сказала, досить! – прикрикнула вчителька. – Я не хотіла знати, наскільки успішно ти засвоїла курс ораторського мистецтва. Досить мені зачитувати інформацію з вашого поля!

– Воно таке ж наше, як і ваше! – заперечила Кетрін.

Жінка поглянула на неї очима, сповненими ненависті.

– Мовчати, поки тебе не запитають! – закричала вона. – А ти, – вона показала на японку, – якщо й далі продовжуватимеш зчитувати мені інформацію, не запам’ятовуючи її, виростеш безграмотною й неосвіченою!

– Якщо я сприйняла інформацію – тож і запам’ятала! – обурено відповіла школярка.

– Ти думаєш, я повірю твоїм казкам? Я теж можу прочитати вголос з книжки декілька слів, а наступного дня нічого не пригадаю!

– Так у вас мозок інакше влаштований! Ваша короткочасна пам’ять досить слабка!

Класом прокотилася хвиля знущального сміху.

– Вважаєш мене недорозвиненою, так? – з обуренням промовила розлючена жінка. Вона підійшла ближче до дівчинки й уже замахнулася рукою для запотиличника, як раптом між Айюмі й учителькою з’явилася Кетрін.

– Це ще що таке?! Негайно сядь на місце! Інакше я все розповім твоїм батькам і поскаржуся керівникові!

– Згідно із затвердженою Світовою Радою програмою зближення поколінь, ваша поведінка є неприпустимою! Візьміть себе в руки, будь ласка! Інакше я скаржитимуся моєму татові, який працює в Раді!

У приміщенні запала тиша, а в повітрі застигла напруга. Дзвінок, що прозвучав, не дав можливості відповісти жінці, яка, втім, ляснула японку й грізно подивилася на десятирічну Кетрін.

Діти вийшли з класу й відразу розділилися на дві групи. Ті, які складали нове Покоління, народжене після переходу людства на двадцять п’ятий рівень десять років тому, завжди трималися разом. Вони були об’єктом прихованого презирства дітей, які хоч і були їхніми однолітками, але народилися раніше. Що вже й казати про дорослих.

– Не звертай уваги, я все розповім нашому тату, – звернулася Кетрін до своєї сестри, яку кілька років тому удочерили батьки американки.

– Не варто, Кеті, – з розумінням і вдячністю відповіла японка. – Система не працює й дає збої. Ти ж сама бачиш, що ніякого зближення не відбувається.

– Але ж я – зі старого покоління… – проникливо відказала Кетрін.

– Таких, як ти, – неймовірно мало. Он, глянь праворуч! Бачиш, як вони стоять і уїдливо шкіряться на нашу групу. Уявляю, що їм наговорили їхні батьки. А дорослі!.. – Айюмі підняла руку й торкнула те місце, куди нещодавно вдарила вчителька.

– Що, болить? – розреготався хтось з хлопців, який проходив повз них.

– Не твоя справа, довбню! – нервово відповіла Кетрін. – Абсідеумів на вас бракує!

– Кеті! Облиш! – заспокійливо попросила сестра. – Не дай Боже, щоб вони повернулися!

– Як ти? – запитав хлопчик, що підійшов.

– Дякую, Майкле. Дурня ще та!

Айюмі дбайливо дістала й передала йому якийсь зошит. Хлопчик узяв його й поглянув у бік дітей, що стояли навпроти.

– Кумедно!

– Що? – запитала Кетрін.

– Я відчуваю себе як homo sapiens^[1], що стоїть перед afarensis^[2]… Місіс Плез^[3] відпочиває!

Всі троє засміялися. З групи дітей навпроти вийшли троє найогрядніших хлопчаків, яким не сподобався їхній сміх, з відверто недоброзичливими намірами.

– Що, чверть від ста, вам мало запотиличників дали? – вороже запитав один з них.

Майкл зробив два кроки їм назустріч, перегородивши шлях до дівчаток. Найбільший хлопчак підійшов до Майкла впритул і грізно подивився йому в очі:

– Що, чверть від ста, отримати хочеш, задрипанцю?

Інший хлопчисько підскочив до захисника і штовхнув його ногою ззаду. Майкл, не втримавши рівноваги, врізався у третього здорованя, який зі злісним сміхом відштовхнув його назад.

Почувши крики, із-за спин переляканих дівчаток вибігли декілька хлопчиків. Отримавши сильний запотиличник, Майкл скрикнув і мимохіть простягнув руки вперед, а його очі зажевріли червоним світлом. Нападники з жахом у очах і боягузливим виском пригнулися. Хлопчики, що підбігли, вчинили так само, як Майкл.

– О боже! – закричала місіс Керрінгтон, пробираючись крізь скупчення дітей. – Майкле, опусти руки, милий! – вона нагнулася й обійняла його. Сяйливі очі згасли.

– Місіс Керрінгтон, він хотів евотонувати нас! – заскиглили школярі, випроставшись.

– І правильно! – втрутилася Кетрін. – Жаль, що не вийшло!

– Кеті! Замовкни! Тримай себе в руках! А ви, шибеники, зайдете після уроків до мене в кабінет!

– Але місіс Керрінгтон.

– Без «але»! Розійтися всім! І ви теж, захисники! – строго звернулася вона до хлопчиків, що підбігли на допомогу. – Майкле, евотонування – не жарти! Адже ти повинен це розуміти, як ніхто інший.

– Пробачте мене, будь ласка, – винувато вибачився школяр.

– І я муситиму повідомити про цей інцидент вашим батькам! – строго звернулася вона до дітей.

* * *

Надвечір’я. Сонце відсвічувало на лакованому столику жовтими відблисками, характерними для другої половини дня. На небі ані хмаринки. Теплий вітерець кружляв у химерному танку тополиний пух. Небосхил раз по раз розтинали антиграви, які трималися відносно невеликої висоти. Проте звідси, з антигравітаційної платформи замість звичного стільця, здавалося, що ці нові для землян транспортні засоби літають набагато вище.

– Чашку еспрессо, будь ласка, – попросив чоловік років сорока, що сидів за столиком, в офіціантки, яка підійшла до нього. Він викликав голограму свого Помічника й поглянув на годинник. Потім подумки відкрив останнє зведення новинних заголовків з невеликими коментарями під ними. Один з них інформував, що в Китаї знову було здійснено теракт у центрі великого міста. Вибух забрав життя кількох десятків людей. Він відкрив відео й, спершись рукою на підборіддя, з обуренням проглянув відображені камерами декілька секунд. Потім він прочитав наступну новину про те, що Об’єднані збройні сили Світової Ради готові до відповіді на здійснені радикалами злочини.

– Олександре, здрастуйте! – гаряче звернувся до нього чоловік такого ж віку.

– Петре! – жваво відреагував його співрозмовник, піднявшись і міцно обійнявши свого друга. – Здрастуйте! Я тебе не бачив уже декілька років!

– Насправді два роки, – з посмішкою зазначив Петро.

Вони потиснули один одному руки й сіли за стіл.

– Як твої справи?

– Нормально!

– Як Патрія?

– Досі пристосовуємося до нових умов.

– Держава? Режим оперативного управління?

– Так.

– Так ви ж тоді перейшли на п’ятдесятий рівень… У Норвегії! Невже досі не відновили зв’язок зі своїм інформаційним полем?

– Відновили, але Злата… – Петро несподівано вмовк і замислився над словами, які він зібрався вимовити. – Вона щось недобре відчуває. Ферруанці досі патрулюють нашу бінарну зоряну систему. Так само як і інші ділянки нашої галактики.

– Вони щось конкретне шукають? – поцікавився Олександр.

Петро промовчав.

– А ти все так само один?

– Так, – відповів росіянин, що прилетів на Землю. – А як твоя сім’я? Як Володимир?

– Уже у школу ходить, – з усмішкою відповів Олександр.

– Незвично? – обережно запитав Петро.

– Незвично, – погодився Олександр. – Їхній мозок по-іншому влаштовано. І це ще м’яко сказано… Вони все знають з раннього віку. Або, принаймні, знають уже точно більше, ніж наразі ми з тобою. І за великим рахунком, з ними розмовляти на рівних можна тільки на філософські теми. Утім, навіть у цьому разі відчуваєш своє неуцтво.

Петро уважно слухав свого приятеля.

– Проте з іншого боку, розумієш, що їхнє життя буде без того лайна, з яким ми жили раніше. А дехто з дорослого покоління живе й досі! – він зробив паузу. – Знаєш, у нас не прийнято особливо говорити на такі теми в умовах нестабільності. Але…

Росіянин, який прилетів з Патрії, уважно слухав Олександра, але їх відволікла офіціантка, що підійшла, з чашкою кави, яку вона акуратно поставила на столі.

– Можу я вам щось запропонувати? – ввічливо звернулася вона до Петра.

– Так, склянку соку, будь ласка.

– Який сік ви хочете?

– Апельсиновий, свіжовичавлений.

Дівчина кивнула й відійшла.

– Відвик від обслуговування? – зі сміхом запитав Олександр.

– Так, геть незвично. Нове покоління, напевно, відмовиться від всіх цих пережитків минулого.

Його співбесідник зробив багатозначний рух бровами.

– Отже, що ти хотів мені сказати до того, як підійшла офіціантка? – нагадав Петро.

– Чув про Джеймса?

Петро розгубився:

– Здається, це він розробив програму зближення поколінь кілька років тому.

– Отже, не чув. Він пішов!

Петро стривожено скочив на ноги.

– Ні, не з життя, – засміявся росіянин, хапаючи його за руку й усаджуючи на місце, – а з Ради. Робився відлюдьком, майже ні з ким не розмовляє.

– Вважаєш, що через програму?

Вони якийсь час дивилися один на одного.

– Моя думка, – нарешті продовжив Олександр, – що причиною є передбачення. Чесно кажучи, особисто мені вже як з півроку конкретно ніяково, друже мій. Ніби живу в очікуванні чогось страшного й непоправного. Засіло усередині мене десь тут, – він показав на груди, – і викручує все підряд. Неначе перед боєм, коли розумієш, що скоро прийде смерть у вигляді ворожого війська, яке ось-ось покажеться на обрії. Стоїш без зброї і дивишся на світ востаннє… – він зупинився і зробив декілька ковтків кави.

– Мій приліт пов’язано з деякою тривожною інформацією, Олександре, – помічник очільниці патрійської держави дістав предмет, схожий на скло, обрамлений темною металевою смугою.

Привітна офіціантка принесла склянку насиченого м’якоттю соку. Коли вона пішла, Петро передав предмет голові російського представництва Світової Ради, який увімкнув його поглядом, використовуючи свій Помічник. На дисплеї з’явилися незрозумілі символи.

– Закодована інформація?

Петро трохи підвівся над стільцем і наблизив свою долоню до скроні співрозмовника.

– Використовуй мої евотони для декодування.

– Дякую, отримав. Зараз мені лінзи покажуть початковий варіант.

– Тобі слід негайно передати цю інформацію вашому президентові в Росії! Решту голів держав попередить Андрій.

– Тоді поквапся. Він півгодини тому вилетів з Одеси до Бостона.

Олександр уважно розглядав символи на дисплеї, перегортуючи блок за блоком. Його обличчя зблідло, а очі зробилися скляними. Проте він продовжував жадібно проглядати матеріал.

Тим часом уздовж вулиць, якими вже декілька років не їздили автомобілі, над головами перехожих засвітилися ліхтарі. Їхні потужні і яскраві світильники без опори висіли в повітрі на значній висоті. На антигравах у небі спалахнули габаритні вогні. Якийсь чоловік пробіг з відкритою голограмою наручного комп’ютера, на якій спалахували і згасали частотні смуги еквалайзера. Навушників на ньому не було. «Отже, як у патрійців. Звук передається безпосередньо в мозок», – подумав Петро. Раптово чоловік зупинився. Еквалайзер на голограмі змінило обличчя жінки, яка щось приязно промовила й щиро засміялася. Чоловік захопив пальцями зображення, майстерно перемістив у простір перед собою, потім за допомогою руху другої руки розтягнув його, збільшивши масштаб.

– Привіт, мила! – відповів він і продовжив вечірню пробіжку.

– Боже! – скрикнув Олександр, а чоловік, що вже відбіг, злякано озирнувся в їхній бік. – Адже це – кінець усьому!

* * *

«Сьогодні на південному заході Китаю прогриміли вибухи. Згідно з уточненими даними, внаслідок інциденту загинули близько двохсот осіб, ще сто п’ятдесят вважаються зниклими без вісті. За попередньою інформацією, теракт був організований радикальною організацією «Воскресіння». Уряд терміново спрямував у район лиха китайські підрозділи Об’єднаних збройних сил Світової Ради, щоб не допустити паніки й масових безладів, а також надати негайну допомогу постраждалим.

Офіційні особи радикалів не взяли на себе відповідальність за подію, одначе й не заперечували своєї причетності до здійснених терористичних актів. Завтра на місце події має прибути голова Ради разом з офіційними особами КНР, щоб обговорити подальші плани щодо боротьби з терористами й борцями за відновлення минулого.

Нагадаємо, що організація «Воскресіння» виступає проти розробленої Джеймсом Філлсом політики зближення поколінь, вбачаючи в ній загрозу різноманіттю культурних цінностей і традицій різних народів світу. Два роки тому організація офіційно висунула ультиматум Світовій Раді з вимогою скасувати затверджену раніше програму, а державам – вжити невідкладних заходів щодо захисту свого Покоління від стирання культурних меж. Інакше представники «Воскресіння» пообіцяли усувати, на їхню думку, найбільш лояльних до нової програми політиків і діячів науки, що вивчають можливості нового Покоління землян.

Цілком імовірно, що мішенню цієї атаки був генерал Кам Бей, який активно намагався домогтися переходу на застосування роботизованих збройних сил. Слід зауважити, що ця пропозиція вже кілька разів пропонувалася ним до розгляду членами Ради, але так і не отримала їхньої одноголосної підтримки. Крім того, він неодноразово підіймав питання убезпечення Покоління, виступаючи за детальне розслідування фактів таємничого зникнення дітей, аж до внутрішньої перевірки Світової Ради».

* * *

Розігріте пекучим сонцем повітря Кембриджа тремтіло в безвітрі літньої спеки. Перехожі важко дихали, поволі переставляючи обважнілі ноги. Спека виснажувала.

– Хочеш води, Кеті? – дбайливо запитала японка.

Насуплена дівчинка кивнула й узяла із рук сестри пляшку з блискучими краплями на холодних боках.

– А ось і тато! – радісно стрепенулась Айюмі.

Неподалік від них опустився антиграв, зовні схожий на щось середнє між автомобілем і гвинтокрилом без гвинтів. Центральна частина поверхні корпусу почала втрачати свою щільність, поки зовсім не зникла. З антиграва вискочив підтягнутий чоловік міцної статури з виголеним обличчям і темним волоссям, акуратно зачесаними набік без проділу. Його блакитні очі вмить знайшли своїх дітей.

– А ось і наш тато! – радо прокричала Кетрін.

Чоловік посміхнувся і стрімко попрямував до дівчаток. Раптово він почув попереджувальний сигнал, що наближався, і різко зупинився. У декількох сантиметрах від нього промайнув велосипедист, щось на ходу втокмачуючи йому про неуважність. Чоловік здригнувся й вибачився. У цей момент на нього накинулася Кетрін, міцно обіймаючи його.

– Кеті, мила! – сказав чоловік, гладячи свою доньку по голові. До них підбігла Айюмі, яка також обійняла батька, але обережніше й спокійніше.

– Запізнився сьогодні, – констатувала Анна, що саме підійшла.

– Мені телефонував Андрій, – серйозно відповів він старшій дочці. – Як твої заняття в Гарварді?

– Все гаразд, – відказала вона, відчувши легке торкання батьківської руки до своєї щоки.

– Полетіли додому, – запропонував чоловік, і діти слухняно попрямували до антиграва.

Коли вони злетіли, Кетрін і Айюмі, які сиділи біля батька, перебралися ближче до бічної поверхні, що зробилася прозорою. Вони розглядали міст Лонгфелло, прокладений через річку Чарльз, який сполучав Кембридж і Бостон. Поверхня річки сліпуче блищала в сонячних променях, змушуючи мружитись і сльозитись очі. Дівчатка терли оченята й уперто дивилися вниз, прислухаючись, втім, і до зосередженої бесіди батька й сестри.

– А чого хотів Андрій? Адже він мав прилетіти до нас на вихідні в гості.

– На жаль, у нього не вийде, – стурбовано промовив батько.

– Отже, ти теж відлітаєш, так?

Чоловік самохіть кивнув, подивившись на дівчаток, які дружно обернулися до нього і спохмурніли.

– Я пам’ятаю про свою обіцянку!

У відповідь – жодної реакції.

– Хочете, з вами на Фенуей Парк^[4] сходить мама?

Вони так само дружно заперечно похитали головами. Анна посміхнулась і ніжно доторкнулася до долоні батька. Чоловік нахилився вперед і жартівливо клацнув обох донечок по носиках, а після несхвальних вигуків довірливо промовив:

– Сонечка! Ми один одного ніколи не обманюємо, пам’ятаєте? Ви для мене з мамою – найдорожче на світі! І якщо я не можу стримати свого слова, а обставини примушують мене порушити свою обіцянку перед найдорогоціннішим, що є в мене у Всесвіті, це означає, що в мене справді вкрай термінова справа.

Айюмі віддано й пробачливо подивилася на батька, а Кетрін скривджено відвернулась і продовжила спостерігати за міським пейзажем з вікна. Батько широко посміхнувся й підморгнув Айюмі: дівчинка тямущо пересіла до Ганни, що обійняла її. А чоловік дбайливо притиснув до себе Кетрін і зашептав їй у маківку:

– Щойно я повернуся, ми обов’язково сходимо на фінал Ліги чемпіонів. Обіцяю!

– Правда? – Кетрін радісно стрепенулась і обернулася до батька.

– Так! Ми підемо на футбол!

Дівчинка в захваті завищала й кинулася обіймати тата.

– Бейсбол, сокер… Як можна це дивитися? – жартівливо запитала в самої себе Анна.

Чоловік неголосно кашлянув, викликав голограму Помічника й задав декілька послідовних команд своєму комп’ютеру.

– Підсилюєш енергетичне значення своїх евотонів? – запитала старша донька.

– Так.

– Мені завжди боляче дивитися, як ти мучишся…

Батько упевнено відповів:

– Це – найменше, що я можу зробити для того, щоб бути поряд з вами й вашою мамою!

Очі Анни заблищали від ледве стримуваних емоцій.

Раптово перед чоловіком з’явилася схвильоване жіноче обличчя.

– Привіт, – ворухнулися вуста голограми.

– Привіт, мила!

– Веле, ти відлітаєш на зустріч? – стурбовано запитала жінка.

– Так. За годину. Андрій уже чекає мене в Лондоні, – спокійно, немов боячись налякати, відповів він. – Ти розмовляла з ним?

– Звісно.

– Отже, ти вже в курсі? – обережно запитав Велфарій.

– Ні, я його не розпитувала в надії, що ти розповіси мені більше.

Вел гмикнув у відповідь.

Антиграв здійснив м’яку посадку на газон перед двоповерховим особняком. Білосніжна будівля яскраво виділялася серед соковитої зелені. Будинок, особливо його лоджії і балкони, тонули у строкатих квітах. Діти вибігли назустріч Діані, яка зупинилася, присіла і приготувалася до обіймів. Позаду йшла посміхаючись Анна. Вийшовши останнім і прихилившись до корпусу антиграва, Велфарій мовчки милувався близькими йому людьми. Нарешті, до нього підійшла його дружина, яку він ніжно обійняв і палко поцілував.

– Нам варто переживати? – запитала вона, поклавши йому руки на груди.

– Ні, – відмахнувся патрієць. – Проте охорону біля будинку я все одно поставлю.

– Велфарію! Що відбувається? – стривожено розпитувала Діана. – Абсідеуми?

Патрієць задумався, не відповівши.

– Рано чи пізно вони мали повернутися. І вони не з тих, хто любить програвати. Ми самі винні, що досі не підготувалися до вторгнення належним чином!

– Діано, сонечку! Ніхто не збирається здійснювати вторгнення, – намагався заспокоїти її Вів. – Так, в інформаційному полі з’явилася деяка інформація. І в жодному разі не можна допустити, щоб першою підтвердила її достовірність цивілізація абсідеумів. Тоді світ навколо нас, Всесвіт, який ми знаємо, зміняться до невпізнання. У гірший бік… – патрієць прагнув згасити свої внутрішні емоційні пориви, щоб не спонукати до зайвих переживань Діану, яка останнім часом зробилася надзвичайно чутливою до всього, що відбувалося навколо неї.

– Якщо ти вимовляєш ці слова, отже, абсідеуми вже знають про неї, – Діана доторкнулася рукою до свого носа і злегка потерла його. – Вони завжди на декілька кроків попереду!

Велфарій ніжним рухом прибрав її руку від носа, поцілував і притиснув до своєї щоки. Раптом поряд приземлився другий антиграв, з якого вийшли декілька чоловіків у костюмах.

– А ось і охорона, – негайно пояснив патрієць. – Одні з найкращих бійців американського підрозділу Об’єднаних збройних сил.

– Вони мені тільки заважатимуть…

– Вибач? – іронічно підвів брову Вів.

– Навіть найкращі бійці безсилі перед материнським і подружнім обов’язком, Веле! Жодна абсідеумська мерзота не доторкнеться до моїх дітей і тебе, коханий! – з викликом вимовила американка.

– Йди сюди, наша захисниця! – Велфарій пригорнув дружину й ласкаво погладив її волосся.

– Веле, так розкажи ж, нарешті!

* * *

– Виродження людства! Наш світ більше не буде таким, яким ми його знаємо зараз! – його голос, як і раніше, звучав цілковито рівно. – Виродження блискавичне. Надалі воно може бути застосоване щодо будь-якої цивілізації. Саме тому ця загроза нависла не тільки над нами! Утім, про все по порядку. Спершу, як ви всі пам’ятаєте і знаєте, абсідеуми хотіли перетворити нас на рабів. Утім, коли потерпіли, напевно, найбільш принизливу поразку за весь час свого існування, їхня тактика зазнала деяких змін. І в рамках виконання програми з підпорядкування людства було задіяно альтернативну фазу, яка раніше хоч і втілювалася паралельно в життя, але лише як запасний варіант. Не останню роль у її виборі зіграв факт нашого переходу на двадцять п’ятий рівень розвитку й надбання права на невтручання. І тепер головне й першочергове завдання для абсідеумів – змінити те, що неможливо підпорядкувати. Скажіть, що ви робите, коли приготована вами страва не піддається вашій травній системі? Наприклад, ви поклали занадто багато перцю, що викликає болі в шлунку. Ви неодмінно зміните склад або пропорцію інгредієнтів. Ви додасте менше перцю або зовсім забудете про нього. Тобто ви підлаштуєте склад під себе для того, щоб не виникло проблем у майбутньому, а процес поглинання їжі перетворився на комфортне й корисне для здоров’я заняття. А сама страва, якби вона вміла аналізувати те, що відбувається навколо, нічого б не помітила, оскільки зміни відбувалися б на етапі її створення. І майстерно приготована, вона вам скаже, що інгредієнти, їх склад і пропорція – ідеальні й ніким не підібрані, адже порівняння доступне тільки вам. Насправді цей шлях – легший, аніж примушення когось до покори, позаяк тоді витрачається необгрунтована кількість сил, енергії й часу. Які труднощі в абсідеумів на сьогодні? По-перше, одна з причин криється в самій людині: вона неймовірно стійка перед лицем змін. І тут необхідно віддати належне клаудеумам – геніям генної інженерії, які продемонстрували вищий пілотаж практичного застосування наукових знань. Коли з’єднуються дві сутності, зазвичай одна з них бере гору. І подекуди геть не та, на яку розраховують архітектори. Лише народження наступного покоління розставляє все на свої місця. Так сталося з людьми… Те, що ми побачили в Ліллехаммері, – не стільки масове забирання евотонів, скільки результат невдалого експерименту. Зрозуміло, чому цей проект був суворо засекречений тоді ще підконтрольною Фоллінгу Світовою Радою, а доступ мав тільки її тодішній голова. Таким чином, при з’єднанні абсідеума й людини душа останньої завжди залишалася сильнішою. По-друге, інша причина полягає в пошуку способів усунення цих невдач. Їм необхідне рішення, яке змогло б підпорядкувати неслухняну людську душу. І хоча розгадка показалася на обрії, проте досі залишається недоступною. Хоч як дивно, у пошуку її рішення абсідеумам не належала пальма першості. Першими пошуки почали… – тут він зробив паузу для додання особливого емоційного забарвлення наступним словам, – патрійці задовго до контактів цивілізації абсідеумів з людством. Їхні роботи ось уже як декілька тисяч років перевіряють планету за планетою. Для жителів Патрії ця розгадка має радше теоретичну світоглядну цінність, аніж практичну. Відправлені роботи нічого не знайшли в нашій галактиці й заходилися досліджувати сусідні. У світлі недавніх подій на Землі ця місія дещо втратила своє первинне значення. І саме в такий момент один із Шукачів несподівано надав патрійцям переконливі докази наявності матеріалу, що, за попередніми даними, є відповіддю. Сигнал отриманий з планети SMB8. Цілком імовірно, що це – легендарна Деумія, останнє відоме місце проживання клаудеумів. Проте сигнал з Шукача обірвався незадовго до його посадки. Петре, продовж, будь ласка!