Читать книгу: «Маринчина лялька», страница 2

3

А тоді пішли дощі, рясні й холодні. В Марусі ж ноги босі, хто б це їй ще до снігу дав рвати чоботи? Йде вона, місить грязь, дощ ллється за комір, пазуху, поливає в руках малу дитину.

– Скільки я з тобою буду мучитись?! – кричить Маруся, а все одно не перекрикує Миросі. – Замовкни! Цить! Цить, тобі сказала! Бо зараз вкину в це болото, тоді побачиш, як мені з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, і плаче!

Ще два дні мокла Маруся під дощами, а тоді я таки пожаліла свою дочку.

– Досить, більше не неси мені Миросі, сьогодні вже не треба, – виглянула я у малесеньке вікно, а там – суцільна мряка. – Ще простудитесь обидві. Та й вавка майже затягнулась.

– А що ж їй давати їсти? – аж не вірить мені Маруся.

– Будеш жувати хлібчик у ганчірку і давати в рота.

– Добре, мамо…

– А як не схоче їсти, то підеш до тітки Олександри, хай вдоїть крапельку молока, даси. От піду тепер і попрошу, вона ж буде Миросі за хрещену матір.

Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся із війни сусід, Петро Кесар – це він приніс до села страшну звістку: мій чоловік Ілько таки помер, у Східній Прусії…

Олександра тепер не сміла мені відмовити; хоч і не дуже хотіла, а таки стала Миросі за хресну матір.

А я тоді – чи не щодня до неї йду, по молоко…

– Та чим ти й так її годуєш? – дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. – Я свою Тоню у півроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроїти нові сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!

– То коли треба, Маруся прийде? А я якось тоді віддам, Олександро, у нас росте теличка.

– Віддаси, – кума зітхає, бо знає ті мої вічні віддавання – з чого?

Але ж як не дасть – я рідного брата жінка! А тепер ще й покійного… Мирося – Олександрина племінниця. Тепер ще й похресниця. І жили ж ми межа в межу…

Як не дати?

Весна.

У колгоспі починається робота. Нас, жінок, у холодний дощ женуть із лопатами садити висадки.

Одне добре, що хоч Маруся ще не мусить йти до поля.

Та й Олександра носить молоко.

Окотилася овечка, яку Петро, Миросин хрещений батько, подарував нам на хрестини!

Літо.

Уже й рік минув – а Мирося все не ходить сама. То Маруся посадить її у хаті в сіно… Або винесе під густі коноплі, кине до рук кукурудзяного завиванця, чи сплете швидко возика з очерету, та й біжить із дому на леваду – там діти коров’ячим пухирем у м’яча граються. І Маруся хоче – ще ж дитина!

А Миросі до того й геть байдуже – вона за цілу зиму звикла сидіти у Гані на руках. А та – була кожній моїй дитині за гарну няньку.

Часто сидить Мирося в хаті сама, чекає старшої сестри із колгоспу. А як Ганя прийде – то аж кричить і тягне руки.

Мені ж, звісно, не до дитини, моя робота не меншала. Тільки вскочила у двір, і як у вир попала – рви, неси, тереби, наливай, вичищай, винось, пали, молоти, зашивай, пери, рубай, біжи, падай – короткий сон, і знову день у шибку грюкає: вставай, проклята жінко, до двору й до колгоспу!

Дитина мене не бачить. А я – дитини.

Вона й до Гані лягає спати, тулиться їй під боком, як до рідної мами.

Тиха й добра моя Ганя була ще зовсім молоденька. Притискала вона до себе Миросю, забавляла, а я хоч мала спокій.

Як ще Мирося добре й не ходила, а вже спиналася на ноги – трималася за стіни, та й дрібно-дрібно бігла, за Ганьою була як хвостик. Куди та йшла, то несла Миросю за собою. А як покине – дитина повзе слідком, а тоді хапається руками за спідницю й уголос плаче. Гані стане шкода, то й підхопить із землі малу на руки.

А кому цікава дівка із дитиною?

В гурті ніхто й не дивиться на бідну мою дитину: одне, що Ганя дуже убога, сирота, а друге – з малою дитиною на руках! Дівчата із хлопцями жартують, а Ганя сидить, зажурена. Вона хоч і красуня (бо коса у моєї Гані нижче колін соталась, довга-довга), а йде сама-самісінька додому.

– Не бери цього дня Миросі, – одного разу просить її до себе Манька – Ганіна найкраща подружка. – Хочемо на хлопців поворожити, а Мирося буде нам тільки заважати.

– Попробую…

І Ганя поночі втікає тихо в сіни, так, щоб не побачила Мирося.

Вже на вулиці накинула вона на голову суконну хустку – надворі йшов дощ. Ганя скрадається попід клуню, попід густий бузок – на дорогу. А там – гайда бігти попід вишні на горбок, от уже і в Маньки! Вбігає вона в темні сіни, а там уже кружком сидять дівчата, бо в Маньки нікого не було вдома – батьки поїхали у гості.

– Ну то що? Кинемо на картах? Тільки ж, щоб ніхто не взнав, не бачив, – дивиться на двері і шепоче Манька.

– Закриймо рядюжкою вікно, щоб не було видко світла…

Дівчата посідали тихесенько до столу, запалили велику свічку, Манька дістала сірі карти. У хаті ніч-ніччю…

– На кого кинемо – на мене чи на тебе?

– Давай на мене… – шепоче Ганя.

– Ну добре…

Манька хрестом розклала карти, придивляється, мудрує. У хаті тихо-тихо, чути тільки як носи дишуть і тріщить віск.

І раптом – шерхіт!

На долівці замість доріжок сіно.

– А-киш! А виздихали б ви! – зірвалась Манька, кинулась в темінь, до дверей, подумала, що на світло із сіней налізли кури.

А то не кури, то повзе моя Мирося! Вислідкувала-таки, куди побігла Ганя, і навкарачки кинулась – за нею! Сама заповзла до сіней, до хати, побачила при світлі старшу сестру, та й полізла до Гані попід стіл – і в пелену – гуп! Вилізла на руки, вмостилася, притихла.

Дівчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..

– Та це моя сестра, не бійтесь, – притишує їх Ганя. – Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворі темна нічка! А як мама буде шукати?

Кого шукати…

Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без задніх ніг – а хай моїх дітей Бог побавить!

І Мирося тулиться до Гані, ховає босі ноженята у її спідниці, обіймає сестру за груди.

– Та тут і нема що ворожити: будеш ти у своєї мами за вічну няньку, – збирає карти у колоду Манька. – Не випадає тобі король, одні вальти!

А вальти – то діти…

– Моє маленьке, – не чує ворожінь, а шепче до дитини Ганя, цілує Миросю в личко, пальцями розбирає рідесеньке волосся в проділь. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрібна комашечко!

А Мирося її вже й не чує – вона плющить очі, так і засинає – у Гані в пелені, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дівчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.

У всіх моїх дітей одяг із домотканого полотна. Тільки у найменшої, в Миросі, – із найкращого – казенного, государственного, із гудзами! Бо тоді так на селі: коли сорочка із казенного полотна – жовтого, твердого, то немає кращого! А краще все – для маленької Миросі.

У два роки Мирося вже хазяйка!

Я зі старшими дітьми у колгоспі на роботі, Іван сховався. А Мирося – білить полотно!

У тих ночвах, де вона приймала першу купіль, тепер біляться сувої – мокнуть у воді. А їх же треба ще й виймати і розстеляти по траві – аби на сонці висихали. Мирося білить – тягне із ночов, носить і розстеляє.

Це поки Гані немає вдома. Як тільки Ганя – у ворота, Мирося – вслід за нею.

– Мамо, я піду трохи до дівчат, – Ганя проситься із дому.

– Чого тобі туди йти? – бурчу я. – Ти вівці вже закрила? Корові сіна кинула? Вичистила від свиней? – шукаю їй роботу, аби самій хоч трохи щось із плечей скинути та відітхнути.

– Я все зробила.

– Ну якщо все, то йди. Тільки ж…

– Я з Ганьою! – кричить Мирося і чіпляється старшій сестрі за спідницю.

– Ні, відчепись, – просить Ганя. – Тобі туди ніз-зя!

– Я піду! Піду! Я хочу з Ганьою! – варіює вперта дитина і сердито тупає босою ногою.

– Ну добре, ходімо.

І так кожного разу…

Якось Олександра знайшла під Лисою горою в вільхах гніздо дикої качки – повне каченят. Зібрала у пелену та й принесла їх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам їсти.

– От виростуть качки! – раділа Олександра.

А Мирося побачила – теж хоче собі каченят. І – поки ніхто не запримітив, пішла до тої оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе під порогом, а воно й не дише, лежить, шийка зм’якла. Миросі так не треба – вона хоче живе, то йде за іншим. Знов несе – і кладе під порогом. І так увесь десяток.

Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася із поля, та як глянула…

– Що ж ти наробила?! – аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись із кумами. Ухопила я з груші ганчірочку, накинула на каченят, та й впріваю.

На моє щастя, каченята не встигли зовсім подушитися, відійшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усіх до пелени – і віднесла.

– Ось, Олександро, вибач мені… Мирося поносила нам додому.

– А я думала, що каченят коти похапали, – сплеснула руками Олександра. – А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живі, бо було б дуже шкода.

А я вдома Миросю всовіщаю, прошу:

– А ніколи більше не бери чужого, чула?… Не будеш брати?

– Ні, не буду…

– Бо чужого не можна брати: Матір Божа покарає.

4

Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив від мене через дорогу. А його син Григір, як відслужив армію, повернувся назад до свого села та ще й привіз із собою жінку з дитиною – аж з-під Ростова.

– Ні чути, ні бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина. – Хто вона нам така? Знать не знаємо! Та ще й від кого у неї ця дитина?

– Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григір. – Ми нажили.

– А, може, вона, сину, потіпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неї батьки п’яниці?

– Це моя жінка, Анфіса!

– Геть і не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотіла такої невістки мати Григорова, Ялина. – Анфіс-с-с-са! У нас і таких імен немає. Вона ж, сину, кацапка, а це такі люди… Що, хіба в своєму селі гарних дівчат немає? Зійшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жінка так поїхала б далеко. Не треба нам тут ніякої Анфіси!

– То що ж мені тепер із нею робити?

– А нехай їде назад, звідки приїхала! – гонив невістку батько.

Анфіса плакала. Була молода-молодюсінька, несмілива; боялася сама за хвіртку вийти. Так і жила, терпіла. Але свекри їй не давали жити.

– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.

– Людей стидно! – Петро аж сичав. – Ні плаття, ні сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгірші поміж людьми, що ти нам старчиху якусь привіз? А худе, а тонке! Фу, а не жінка!

– То ви на неї не сваріться, говоріть по-доброму.

– Оце вже ні! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неї говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очі дивитися, от що ти, сину, наробив.

Тільки тиждень минув, а невістку виганяли з хати.

– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спеціально посеред подвір’я, щоб люди чули. – Я її попросила бараболі свиням наварити, а вона питає: что єто такое? Вона не знає, що таке баняк! Не вміє хати вимести! Дитини не годна втишити!

– Геть із хати! – тим часом кричав Петро і пхав невістку в спину, із сіней. Аж та на вулиці спотикнулась і заплакала гірко-гірко:

– Да куда же мне деваться?

– А туда, звідки ти прієхала! Геть!

– Дайте хоть ребенка поцелую!

– Та забирай свого рєбьйонка і вмотуй звідси!

– Ні, дитини не віддам! – уступилася Ялина. – Дитина наша! А ти – геть із обійстя, щоб і духу не чуть!

Григора не було вдома. Анфіса переплакала надворі, дочекалася, поки свекри підуть із хати, убігла, замотала у вузлик шмаття і пішла дорогою із села – до залізниці.

Ніхто Анфіси не шукав.

Маленький Петя два роки ріс без мами.

У садку у Кесарів вони гралися із моєю Миросею – колупалися у землі, ямки викладали квіточками, камінчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жуків, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу і там малювали дрючком по поросі – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.

– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина і бігла, як навіжена, до дітей, як бачила, що сиділи на дорозі в колії. – Я що казала, із садка не виходити, га?! – і била Петю рукою нижче спини.

А тоді вигадала: взяла мотузку і прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а іншим кінцем – за стовбур груші.

– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!

Петі було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Від дороги до них бігла чужа жінка, розмахувала руками.

– Сыночек! Сыночек родненький! – кричала молодиця. А тоді впала під грушею на коліна, розв’язала мотузка, схопила Петю на руки, стала навіжено цілувати й тиснути його до себе.

Моїй Миросі потемніло в очах: я від колиски усіх своїх дітей лякала циганами, от вона й боялася. Тоді, мабуть, подумала, що ця жінка краде Петю! Й собі страшно закричала, кинулася бігти через садок, по дорозі, вбігла у ворота – і впала без свідомості під порогом.

– А це що таке? – знайшла дитину Ганя. – Що тобі, Миросю?

– Там!.. Там… Там у Кесарів украли Петю! – трусилася дитина. – Я боюся! Я втекла.

– Хто вкрав?

– Тітка чужа, схопила Петю на руки і побігла!

А ввечері село гуло: кацапка Анфіса повернулась! Знайшла аж в Умані роботу. Вийшла там заміж, то тепер приїхала і забрала із собою сина.

– Бач, вийшла заміж за великого начальника! – розказував мені Петро, сидів у хаті. – Бо хто б їй віддав онука? Та ніхто! А так… Бач, у них права великі!

– Вона ж таки Петі мати, – я була на боці Анфіси, хоч вона мені й чужа людина. – Як же вона свою рідну дитину кине?

– А чого тоді не забрала, як тікала із села?! Вигодували, виляпали, а тепер – бери, готовий!

– Воно-то й так… – мусила я згодитися, бо не хотіла сваритися з кумом.

– Оце таке нам та кацапка наробила, – Петро сидів-журився. – Тепер як подивлюся на твою Миросю, та й згадаю про нашого Петруся. Так уже дуже звик до онука, як не кажи, а своє було.

– Одружиться колись ще й ваш Григорій, народять із новою жінкою онуків. Та й он – у вас ще є дочка, Мирося, вона теж колись заміж вийде.

– Вона так вийде заміж, як твоя Ганя! Та хоч має вроду, а наша із хати ні ногою, я вже й сварюся, кажу: йди між люди, хай хоч хтось побачить!

– Прийде час, когось зустріне.

– Де, Маринко? У себе в хаті? Гарних хлопців розхапають співухи-щебетухи, а ця так і останеться сидіти нам на шиї.

Сільські дівчата увечері співають. Хоч і потомлені з роботи, а молодість – вона одна! Як тільки сонце скотиться за обрій – жодна не висидить у хаті.

Тільки моя Ганя не має коли співати. Хіба… було десь раз у поїзді, у гурті, зі страху: вона вже їздила на заробітки у Західну Україну, привезла звідти два мішки пшениці, врятувала усіх від повоєнного голоду.

Тепер Ганя робить на городі, та й біля хліва вправляється, наводить лад у хаті – аби тільки встигала! Ганя й дрова рубає, носить воду… За роботою не має часу вишити собі ані сорочки, ні рушника.

Не вміє, та й для чого? Я не хотіла її пускати заміж – одного хлопця відговорила, іншого від двору віднадила, а той сам пішов…

Бо ж у Гані немає батька, кому така дівка була потрібна? Хіба якомусь волоцюзі чи п’яниці, бо путній геть не гляне. І мені без старшої доньки було б у ту пору, як без рук: вона ж помагала бавити дітей.

Було, як сяду й здумаю, до чого я дожилась: уся молодість моя пройшла у приймах і в колгоспі. І тепер сама, без чоловіка… А починалося ж усе з великої любові! Із чужої хати за Ільком тікала, одно по одному родила йому дітей, надіялась на краще. Але краще б я сиділа під спідницею у мами. От і Гані я раз по раз про те казала, що не треба їй той заміж, бо то одне тільки нещастя…

– Та краще б я була замість нього лягла в могилу! – казала я при дітях про їхнього батька, дуже гірко.

– Не треба, мамо… – просила Ганя.

– Он як у кого чоловік у хаті, то ж хоч якесь є право. А тут… кожне тебе вскубне. Ще й як ти, Ганю, колись-таки підеш далеко заміж, мене покинеш? Що я тоді буду сама робити із усім цим безголов’ям?

Так сяду і ридаю. І здавалося б, уже й була покірна долі, зробилася байдужа до всього на світі, заціплюся, і роблю собі та й роблю. Аж часом щось таки находило мені на серце, і починала рвати коси.

Сиділа, розпатлана і сива, голосила, а діти ж чують!

– Мамо, я буду із вами, – тихенько обійме мене і просить Ганя. – Я вас ніколи не покину, вірте.

– Правда, доню?

– От як не вірите, то й перехрещуся!

– Хрестись до образа…

І Ганя хреститься. Я тоді на трохи вільна.

Старший Олександрин син вже два роки як був жонатий. Жив Дмитро по той бік села, у своєї тещі. Його ровесник – мій Макар, згорів живцем в Германії, ніколи не приведе синок мені невістки. Не могла я добратися й до його могилки, а хотіла б.

Я тільки до Христушки ходила, до тої ангельської дитинки, що померла в голодовку на другий ранок після свого народження. На Зелені Святки й Провідну неділю ходжу я на гробки, веду за собою усіх дітей.

А так…

Зате ж в Олександри знов весілля! На цей раз вже Ганіна ровесниця Галина віддавалась. Це ж було в сусідах – треба й у себе навести лад.

Берусь мастити хату – із причілка білою глиною, від поля – рудою, червоною підводжу призьбу.

Ганя мені допомагає.

Грішка з Іваном – молодші хлопці, носили воду.

Маруся миє в хаті вікна, підмітає стежки.

Мирося глядить гуси.

А що вже казати про Олександру із Арсеном! Це ж у їхній двір повинно звідусіль наїхати багато родичів. А ще ж зійдеться все село дивитись. Роботи тої, роботи!

Сусіди ріжуть кури, варять холодці, печуть короваї і хліб, баба-кухарка орудує біля печі. А тим часом дружки вбирають хату – весілля ж гуляли у великій світлиці! Вже посеред столу стоїть гільце, на ньому – червоні й сині квітки, пучки паперу. У саму вищу квітку батьки встромляють гроші – це на достаток молодим, прив’язують ще й житні колоски – на щастя. Щаслива Галина розправляє по ліжку бежевий костюм – піджак і спідницю, як тоді по моді, білий вінок із вельоном – лежить на вишитих подушках.

– Приміряй, Галю, до себе! Ну приміряй!.. – дуже просить старшу сестру маленька ще Антося.

– Вона ще не молода, не можна! – каже моя Маруся. – От завтра буде свадьба, от тоді й надіне!

– А як же гарно буде! – радіють Гріша із Степаном і собі крутяться коло дівчат.

І от уже й весілля! Загупали музики – бубон й дудка, молоді пішли на розпис.

Усі пішли, тільки одна моя Мирося мусить лишатися у себе вдома: вона глядить гусей із гускою – пасе шкодливу птицю у березі в кінці городу.

Як раптом…

– Прийшли! Уже прийшли! Ідуть до столу! – кричить Іван від хати й женеться горою стрімголов.

– А я?!!

Мирося швидко підгонить гуску, жене все стадо до обори. Вона кричить і ще й б’є щосили різкою по траві. А коли нарешті вбігає в хату до хрещеної, бачить, що молода уже сидить за столом, і гості кругом неї. На голові в Галини вельон, і вінок із воску, а на руках… сидить Антося! Найкраща Миросина подружка…

Мирося – в крик:

– Чого це Антося на руках у молодухи?! А я?!! – вона перекрикує весілля, реве й голосить. Аж мусять крайні люди вставати з місця, і хтось добрячий бере Миросю попід пахви і прямо через стіл подає її до молодих.

Мирося відкриває очі – і ось вона вже сидить у пелені в Галини! А Антося – в молодого!

У Миросі вмить висихають сльози, тремтячими руками вона бере Галину за фату-вельон, притискає до себе, нюхає й сміється.

– Я теж хочу бути молодухою! – кричить Мирося й тиснеться замурзаним личком Галині в груди. Там на бежевому піджаку зостається пляма – від щасливих сліз, наполовину із порохом від трави – із берега, там, де паслась гуска с гусенятами, овечка з бараном, людські корови і коні їздили…

– Гірко! – раптом гукають люди.

Галина встає, садить Миросю на ослінчик. Поряд жених посадив Антосю. Молоді цілуються, а дівчата дивляться на них спіднизу.

– Де ж той дядько Йосип, що горілку носить?! – починають співати жінки, і на стіл ставлять чарку.

Чарка була одна на всіх – темно-синя, грубенька, гранчаста.

Першим наливають молодим.

– По повній, по повній пийте! – кричать жінки. – Щоб були щасливі, пийте до дна! – і молоді випивають.

Далі чарка йде по кругу, передається з рук у руки, п’ється і повертається до молодих.

І так три рази.

– І я хочу горілки! – проситься Мирося; вона бачить, як після горілки весело сміються, перегукуються гості. Хтось співає, там дядько цілує тітку. – Я теж хочу покушати весільної горілки!

– То налий їй, – моргає Дмитрик, молодий.

І Галина наливає. Вона, певно, думала так пожартувати: моя Мирося ще мала, трохи надіп’є горілки, покушає, що вона пекуча, та й виплюне, відставить геть.

Але Мирося ще не знає, що таке горілка, вона тільки бачить, як гарно її п’ють дорослі, і думає, що то щось таке смачне, як цукор.

Галина дає Миросі чарку до рук, та швиденько, щоб ніхто не видер, перекидає її нахильці до рота і двома великими ковтками випиває. І тільки тут дитина відчула смак! У роті пече вогнем, не дає дихати, із очей ллються сльози.

– Галя! Вона ж випила всю горілку… – налякано шепче молодий.

– То що ж я зроблю? Вже як є, так і буде… – злодійкувато роззирається молода.

Але ніхто того не бачив…

Весілля гуляє далі, а у Миросі світ починає перевертатися кругами. Вона наче й сидить на місці, ще й тримається обома руками за лавку, але… Чомусь туди-сюди стрибають двері, дядьки не співають – ревуть, немов ведмеді, а у животі брикає сердитий вулик бджіл. Мирося геть не має сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на в’язах.

– Тітко Маринко! – гукає до мене через стіл Галина. – Візьміть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.

Та я геть не чую молодої. Мені, заклопотаній весільними справами, не до того: тільки встигаю бігати від печі і до столу, щось подаю, приймаю, мию.

– Тітко Маринко-о-о-о! – щосили гукає молодий.

– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?

– Та ось, ваша дитина…

– Хоче спати? То передайте її комусь, нехай винесуть надвір, я не маю часу.

І далі біжу до кухні. А в цей час…

– Подавай її сюди! – гукає до Галини хтось із гостей, бере мою зімлілу дитину на оберемок і несе в садок, там кладе під деревом і йде курити.

А Мирося тим часом вивергає все із себе – і горілку, і те, що їла за столом, і те, що вдома. Стоїть коліньми на оббльованій траві, тримається руками за живіт і стогне. Тоді падає у блювотиння й засинає.

Знаходять Миросю Гріша із Степаном.

– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питає Гріша у Миросі. – Що це з тобою сталось?

– Я горілку пила, – дівчинка помалу встає, рукою тримається за стовбур, обтирає травою плаття.

– Не може бути?! – дивується Степан. – А хоч смачна?

– Ні…

– Ти біжи до копанки і вмийся, а то дивитись страшно!

І Мирося рушає, але…

– Миросю, зачекай, хочеш горошків? – повертає її назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.

Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весіллі!

– Давали солодке?… – журиться Мирося.

І їй стає так гірко-гірко, їй навіть байдуже, що робиться у неї в голові, що вона уся в мокрій слині і ще у чомусь, що оце вона тут валялася у траві. Одна тільки думка б’є Миросі у тім’я: вона не дочекалася цукерків!!!

У магазині тоді продавалися тільки горошки і подушечки із перевареного цукру, такі були цукерки.

І тепер їх роздали вже гостям, а Миросі не дісталося…

Сльози покотилися дитині з очей іще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди від розпуки, від великого й невимовного свого горя!

– Та не плач, – раптом присів біля сестрички навпочіпки Грішка. – На ось тобі жменю, я набрав аж в дві кишені, їж.

– І мої на, – простягнув долоню двоюрідний брат Степан.

І Мирося, озираючись, чи ніхто того не бачить, похапливо кидала горошки собі до рота: моя дитина в той час не знала нічого смачнішого за горошки!