Казки

© З. З. Мензатюк, 2020

© Г. В. Калмикова, ілюстрації, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

Арніка

На високій полонині у горах Карпатах росла маленька арніка. Навколо стояли тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепетали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арніка цілі дні дивилася на сонце.

– Яке воно миле й усміхнене! – говорила вона. – Я б хотіла бути схожою бодай на найменший його промінець!

– Що ти кажеш! – шелеснув кмин. – Хіба можна квітці рівнятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате рясно.

– Або як я: пахну, наче мед, – похвалився медівник.

– Ні, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квітку-зірочку.

Сонце слухало їх із висоти й голубило кожну зеленинку.

Одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.

– Чому ти не прояснюєшся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смієшся? – гукала до сонця.

– Бо мені сумно, – відповіло сонце з-за сивої пелени. – Ген у долині в смерековій хатині сидить дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити.

Глянула арніка (а з полонини видно весь світ) – справді, сидить мала дівчинка, витирає сльози.

– Скажи мені, сонечко, чого вона плаче?

– Бо в неї мама захворіла та й не одужає, поки не нап’ється живої води, – відповіло сонце і прикрилося ще темнішими хмарами.

Засмутилась арніка, похилила листочки додолу. А далі й каже:

– Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.

– Що ти, арніко! – зашуміла зелена полонина.

– Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестіли трави.

– Зачекай трішки! – гукнув нечуй-вітер. – Я для свого насіння витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю.

– Зажди до осені, – обізвався реп’ях. – Восени часом трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.

Та арніка лиш голівкою похитала:

– Ні, не чекатиму.

Вийшла на широке роздоріжжя: котрим шляхом податися?

– Повій, вітре, Карпатами, – попросила вона. – Політай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?

Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:

– У селі, що справа, нову церкву ставлять; у селі, що зліва, калачі печуть – дівці Аничці на весілля. Більше нічого я не побачив.

Дивиться арніка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лісовий шум гуляє.

– Може, ти, лісовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.

Покотився лісовий шум верховинами й назад повернувся:

– У бору білі гриби виросли, на галявах суниці достигли, а в гнізді у горлиці вилупилися пташенята. Більше я нічого не вивідав.

Озирнулася арніка: в кого про живу воду спитати? Ніде нікого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.

– Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.

– Так, це я, – заклекотів з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще дальше бачу.

Спустився донизу, сів на сивому камені.

– За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело. Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?

Уклонилась арніка славному орлові беркутові:

– Мушу дістатися, бо дуже треба.

Та й пішла собі. Де трава висока – вітер їй стежку прогорне. Де потічок глибокий – верба гілки, наче кладку, простеле.

– Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? – питає арніка.

– Сюди, сюди! – кивають трави. – А далі через бір, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги.

– Добре, буду стерегтися.

А блуд здалеку арніку помітив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.

Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння. Глядь – а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво – блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Арніці в голові закрутилося і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялиці щось собі мурмочуть, а внизу, на опалій глиці, зеленаві поганки посідали відьомськими колами, позбиралися на відьомську раду.

– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арніку. – Тут спочинеш, задрімаєш, повік не прокинешся…

– Не хочу я спати! – стріпнула листям арніка.

– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!

Злякалась арніка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лісовий шум казав, що в бору білі гриби виросли. Значить, десь має бути добрий гриб-боровик. Стала арніка серед ялиць, проказала чарівну примовку:

– Грибе, грибе, покажися: чи ти вгорі, чи в долині, чи на буковині?

– Та ось де я! – обізвався боровик. Виліз із-під глиці, обтрусив бриля від голок: – Чого тобі?

– Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала…

– Знаю, чиї це витівки, – сказав боровик. – Ану обернись!

Не встигла арніка повернутися, як блуд скочив їй з плечей і сховався за ялицю. Арніка відразу й упізнала місцину:

– От же стежка! Звідти я прийшла… А туди, під гору, простувала!

– Так і є, туди до Говерли, – мовив боровик. – На ось білу нитку з моєї грибниці, щоб блуд знову не заморочив. Вона виведе з бору. Тільки дивись, не обірви.

Йде арніка та й іде. Зайшла між круті скелі, між дике каміння.

– Чи сюди до Говерли?

– Сюди, – відповіли хмари, що спочивали на верхах. – Але шануйся: тут ходить лихий дід з торбою, той, що неслухняних дітей забирає. Тебе, малу, побачить, теж у торбу вкине.

– Ой лихо… Та мушу йти. Буду за камінням ховатися.

Пішла арніка далі. Дороги нема, каміння босі ноги коле. Раптом хтось хап її! То лихий дід вертався з порожньою торбою, бо неслухняних дітей не знайшлося. Схопив арніку, вкинув у торбу:

– А не ходи сама лісами! А не лазь дикими скелями!

– Рятуйте, люди добрі! – заплакала арніка.

– Не кричи, даремно не виголоднюйся, – захихотів лихий дід. – Бо ніхто тебе не почує.

А недалеко Аничка з дружками йшла через гору в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.

– Пустіть, діду, арніку. Я замість неї вам у торбу калач покладу.

Калач свіжий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував. То й випустив арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці та й помандрувала далі.

Але що то гримить, хурчить, гуркоче на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить. Гуцули прислухаються, кажуть, що гроза буде.

Побачила баба арніку:

– Звідки ти, дитинко?

– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила, поки сюди добралася.

– То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.

Розповіла арніка, що суниці достигли, що гриби виросли, що в Анички весілля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малої дівчинки захворіла мама та й не одужає без живої води. Почувши про дівчинку, баба взяла арніку за листочок і привела до живого джерела:

– Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами! Уві що тобі, дитинко, її зачерпнути?

А в арніки ні горнятка, ні відеречка!

– Хіба що сама води нап’юся…

Напилася, подякувала бабусі і – гайда назад. Через дикі скелі, де лихий дід калачем пригощається, через бір похмурий (там боровик, добрий господар, а виріс – шапка стала як полумисок); через бистрі потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:

– Дівчинко-леліточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.

Дівчинка взяла, з тої галузочки зварила чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. Дівчинка зраділа, і все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промінням.

Зраділи верхи й долини, зраділо зіллячко на полонині:

– Мабуть, наша арніка живу воду принесла!

Арніка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, її листя потемніло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвісти.

– Не журись, арніко! – мовило до неї сонце. – Розгорни пелюстки!

Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!

– Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.

Звідтоді цвіте вона сонячним цвітом.

А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!

День народження Місяця

– Приходь до мене на день народження, – запросив Марійку місяць.

– А коли він у тебе: влітку, взимку, весною чи восени?

– Щомісяця, – сказав місяць. – Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.

– Та бачу! – засміялася Марійка, бо місяць був круглий та білий, наче свіжий млинець.

– А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!

Потім були хмарні дні. Коли небо нарешті прояснилося, Марійка побачила місячний серпик.

– Це вже ти народився? – зраділа вона.

– Ні, тепер я старий, – зітхнув місяць.

– Ой… – розгубилася Марійка. – Ти старий – як серпик і новий – як серпик. Як же тебе впізнавати?

– Коли схожий на літеру «С», то я старий. А молодий я повернуся в другий бік і буду як дужка в літері «Р», бо тоді я росту. Так і впізнаєш.

Якось надвечір закрапав дрібний дощик.

– Це молодий князь умивається, – сказали зірки.

І біла хмарка простелилася в небі.

– Це князь утирається, мов рушником, – пояснили зірки. Нарешті виплив місяць. Ясний, тоненький – такий, як дужка в літері «Р».

– Місяцю новий, князю молодий, світи на щастя, на здоров’я! – повіншувала його Марійка.

Та й почалося свято! Матіоли пригощали солодкими пахощами, цвіркуни сюрчали, нічні метелики танцювали, мов у балеті. І Марійка танцювала, аж утомилася, а тоді сказала: – На добраніч, місяцю! До наступного дня народження! Добре, що їх у тебе аж дванадцять у році.

Бузьків вогонь

Надумали ведмідь, заєць і лелека господарювати.

– Я, – каже ведмідь, – посію цибулю. Восени продам у Косові на базарі, гроші матиму.

– А я, – говорить заєць, – вирощу конюшину. Хай своя буде, щоб не пастися на чужому полі.

– А я вогонь палитиму, їсти варитиму, вас буду частувати, – вирішив лелека.

От ведмідь грядку скопав, колодою заскородив, посіяв цибулю-сіянку: «Рости, цибулько, висока, як трава!» Вона й виросла.

– Тепер я розбагатію! – зрадів ведмідь.

Схопив за пера, вирвав з землі – а воно лиш малий корінець…

– От лихо, – каже ведмідь. – Цибух є, цибулини нема. Негодяще діло цибулю сіяти! – і пішов собі геть.

Заєць також грядку обпорав, сів та й думає: «Якби ж моя конюшина виросла така, щоб і ніжна, і тендітна, і листочки-трилисточки, а стебла мені не треба. З ним тільки косити важче».

То конюшина й виросла: ніжна, тендітна, ще й листочки-трилисточки при самій землі. Скуштував заєць:

– Фе, гірка! Фу, не така! Цур з нею, з конюшиною! Краще піду попасуся на чужому полі.

І поплигав з лісу.

А лелека гарно ґаздує. Горшка придбав, щавлю назбирав, буду, каже, зелений борщ варити. Став на долині при сухій тернині, довгим дзьобом вогонь викресав. Зайнялася тернина, а за нею й долина, – розтеклося по ній рожеве полум’я! Кричить лелека:

– Біда! Википіла в горшку вода! Нема коли долити, бо мушу вогонь гасити!

Ходить по долині, крильми лопоче, а вогонь що в одному місці пригасне, то в друге перекинеться.

Тим часом гуцулочка Дзвінка личко вмила, черевички взула, оббігла ліс і долину, і високу полонину. Прибігла додому:

– Ой, мамо! В полонині ведмежа цибуля, в лісі заяча конюшина, а долиною бузьків вогонь цвіте. То я собі вінок сплела: квітка лілова, квітка рожева, ще й листочок-трилисточок. Ось який гарний віночок!