Україна, 1918: Хроніка

© В. Р. Мараєв, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

⁂

Передмова

1918-й рік став найкоротшим в історії України: в ньому бракувало тринадцяти днів. І все через календарну реформу – офіційний перехід зі старого на новий стиль, або ж із юліанського на григоріанський календар. Суто умовно, але весна тоді прийшла раніше, ніж зазвичай, тому що 1 березня настало одразу після 15 лютого.

Загалом, буремний 1918-й виявився надзвичайно насиченим подіями історичної ваги, які з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну. Ось лише деякі, найголовніші з них: більшовицько-українська війна, проголошення самостійності Української Народної Республіки, укладення Брест-Литовського миру з Центральними державами, гетьманський переворот і проголошення Української Держави під керівництвом Павла Скоропадського, похід українських військ під командуванням Петра Болбочана на Крим, заснування Української Академії наук, створення Західно-Української Народної Республіки та початок польсько-української війни, завершення Першої світової війни, антигетьманське повстання під проводом Директорії та відновлення Української Народної Республіки. Такої «програми» могло вистачити на кілька десятиліть. Але все вмістилося в один «скорочений» 1918 рік.

Ця книга не претендує на глибоке наукове дослідження і повноту викладу історичних подій та явищ 1918 року в Україні. Основну увагу приділено тим, які, на думку автора, є найбільш важливими, цікавими й визначальними для подальшого розвитку нашої країни.

Головну мету автор вбачає в популяризації вітчизняної історії в цілому та історії Української революції 1917–1921 років зокрема. З цієї причини для книги було обрано науково-популярний формат. Під час написання автор спирався на значний масив архівних та опублікованих документів, спогадів, матеріалів преси та наукових досліджень, список яких подається після основного тексту роботи.

Частину історичних джерел або фрагменти з них наведено у тексті, при цьому збережено їхній стиль та орфографію. Для зручності читання всі дати в тексті, за винятком окремо згаданих випадків, наведено за новим стилем (григоріанським календарем).

Мирні переговори у Брест-Литовську і підписання миру

1 січня до Брест-Литовська (нині місто Брест, Білорусь) прибула делегація Української Народної Республіки для участі у мирних переговорах.

Такі перемовини у Брест-Литовську між представниками Радянської Росії та країн Четверного союзу (Центральних держав), до якого входили Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, почалися ще 2 грудня 1917 року. Їхнім ініціатором став російський більшовицький уряд на чолі в Володимиром Ульяновим-Леніним. Фактично, більшовики не мали вибору. З одного боку, гасло «Мир без анексій і контрибуцій» було одним із провідних у їхній програмі та увійшло до «Декрету про мир», що був ухвалений ІІ Всеросійським з’їздом рад. З іншого, вони доклали чималих зусиль до того, щоб після Лютневої революції російська армія почала швидко розкладатися, в результаті чого переважна більшість фронтових частин втратила боєздатність, і сил для продовження війни проти потужних держав практично не залишилося.

Уряд Володимира Леніна пропонував приєднатися до перемовин країнам Антанти, але вони категорично відмовилися. Треба відзначити, що захоплення влади більшовиками шляхом збройного перевороту, сам характер їхнього ліворадикального режиму сприймалися урядами країн-союзників Росії по Першій світовій війні вкрай негативно. Зокрема, «Декрет про мир» взагалі вважали закликом до світової революції.

У країнах Четверного союзу теж не мали ілюзій щодо більшовиків. Та їхні уряди, насамперед Німеччини та Австро-Угорщини, побачили можливість нарешті позбутися війни на два фронти і на перемовини в Бресті погодилися. Вони проходили в декілька етапів. 15 грудня вже було досягнуто угоди про перемир’я. Та в подальшому більшовицька делегація, незадоволена умовами держав Четверного союзу, вдавалася до гучних заяв і демаршів, навіть залишала Брест.

Коли в Києві стало відомо про брестські перемовини, в уряді УНР та Центральній Раді почалося обговорення можливості приєднатися до них. Адже на заході України пролягала лінія фронту Великої війни, вийти з якої прагнули не лише більшовики, а й ліві лідери УНР. Врешті-решт, 24 грудня 1917 року Генеральний Секретаріат звернувся до воюючих і нейтральних держав із нотою, в якій повідомляв, що УНР вступає у зносини з іншими країнами як самостійна держава і бажає вислати своїх представників на переговори до Бреста. 26 грудня надійшла відповідь, що фактично містила запрошення на ці перемовини.

Після нетривалого, але бурхливого обговорення у Центральній Раді була сформована делегація, яку очолив Всеволод Голубович. До неї також увійшли: Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Любинський та Микола Левитський. Вони представляли Українську партію соціалістів-революціонерів та Українську соціал-демократичну робітничу партію, які мали найбільші фракції у Центральній Раді. Ніхто з цієї п’ятірки не належав до професійних дипломатів – таких молода українська держава просто не мала.

Тодішній голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко пізніше писав, що першим його мотивом направлення української делегації до Бреста був «контроль над більшовиками». Олександр Севрюк згадував: «Інструкцій жадних дано не було ні Урядом, ні Ц. Радою. Їх мав привести пізніше Голубович. Правда, ми мали довшу конференцію з Головою Ц. Ради проф. Грушевським, говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшье1, Буковину, Закарпатську Україну, ну й, розуміється про Східну Галичину2. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити, але зв’язку жадного зі Східною Галичиною ні Ц. Рада, ні ми не мали; незручно й тяжко було говорити відносно Сх. Галичини за спиною її представників й без жадного з ними контакту. "Але ви там вже викрутитесь й зробите найкраще для наших інтересів"», – напустували нас цими словами в Києві».

1 Ці землі до Першої світової належали Російській імперії, а під час війни були окуповані арміями Центральних держав.

2 Ці землі належали Австро-Угорській імперії.

3 січня 1918 року українські делегати розпочали у Бресті попередні зустрічі з представниками Центральних держав, зокрема з начальником штабу командувача Східним фронтом генерал-майором Максиміліаном Гофманом. Дипломати Туреччини та Болгарії майже не брали участі у переговорах з УНР, з якою їхні країни не мали спільної лінії фронту.

Фактично відразу посланці УНР заявили: «Ми хочемо визнання не тільки нашої делегації, але й признання України, й без такого признання ми не уважаємо можливим приймати участь у перемовах». Треба зазначити, що статус і України, і її делегації мав вкрай важливе значення, бо тоді діяв III Універсал Центральної Ради, згідно з яким Україна ще зберігала федеративний зв’язок із Росією. Існувала також значна інерція геополітичних уявлень. Не дивно, що спочатку представники Центральних держав сприймали Україну, як частину Росії.

Через три дні відбулося знайомство української делегації з міністром закордонних справ Німеччини Ріхардом фон Кюльманом та його австро-угорським колегою Оттокаром Черніним. Останній враження від першої зустрічі виклав у своєму щоденнику: «Українці дуже відрізняються від російських делегатів. Вони значно менш революційно налаштовані, вони значно більше цікавляться своєю батьківщиною і дуже мало – соціалізмом… Українські делегати дуже культурні люди. Вони були явно налаштовані використати нас як трамплін, з якого найбільш зручно накинутися на більшовиків. Вони прагнуть до того, аби ми визнали їхню незалежність, щоб вони могли підійти до більшовиків з цим fait accompli3 та примусити їх прийняти українців як представників рівної держави, що прийшли завершити справу миру».

3 З французької – «доконаний факт».

Для посланців УНР відносини з російською делегацією виявилися дражливим питанням. Недарма О. Чернін назвав членів більшовицької делегації людьми нечесними, лицемірство яких «перевищує все, в чому зазвичай дорікають професійних дипломатів».

Дійсно, у той час більшовики вже вели війну проти УНР, і при цьому на всіх рівнях їхні представники продовжували торочити про право народів на самовизначення та свою палку прихильність до якнайшвидшого досягнення справедливого і демократичного миру.

Вважаючи досягнення миру завданням надважливим, М. Полоз пропонував своїм колегам домовитися з російськими представниками, яких у той час очолював Лев Троцький (Бронштейн). «Ми мусимо виступати як окрема делегація, але єдиним фронтом перед Центральними державами», – казав він. Багато хто з ним погодився. Але інструкції, що нарешті надійшли з Києва, категорично заборонили угоду з більшовиками, допоки їхні війська не припинять наступ в Україні.

Та взагалі оминути нарад із більшовиками було неможливо. «Спочатку порозуміння ніби було знайдено, – згадував О. Севрюк. – Російська делегація визнала нашу делегацію як самостійну… визнала навіть Центральну Раду й Генеральний Секретаріат». Це Л. Троцький визнав і на першому пленарному засіданні з представниками Четверного союзу, яке відбулося 10 січня. Та все ж він додав, що українську делегацію треба розглядати як таку, що стоїть разом із російською по один бік фронту. Ця заява суттєво погіршила і без того напружені відносини між представниками УНР і більшовиків, та дещо ускладнила визнання української делегації як самостійної іншими учасниками переговорів.

Наполегливість команди В. Голубовича все ж принесла перший бажаний результат. Вже на пленарному засіданні 12 січня О. Чернін від імені Центральних держав визнав самостійність України та її делегації. Він заявив: «Ми визнаємо українську делегацію самостійною делегацією і повноважним представництвом самостійної Української Народної Республіки… яка є в стані укладати самостійно міжнародні договори».

Це була одна з перших перемог дипломатії УНР, яка тільки-но спиналася на ноги. Ввечері того самого дня, отримавши новини з Брест-Литовська, генеральний секретар міжнаціональних справ УНР Олександр Шульгин виступив на засіданні Центральної Ради із заявою. Він повідомив, що УНР відтепер виступатиме на міжнародній арені як самостійна держава. Виступ О. Шульгина зустріли оплесками.

Заява О. Черніна спричинила вкрай незадоволену реакцію більшовицьких дипломатів. Відтак, вона прискорила процес підготовки Брест-Литовського мирного договору між УНР і державами Четверного союзу.

Загалом на переговорах представники УНР докладали чималих зусиль для захисту інтересів своєї країни. Найбільш запеклі дискусії точилися щодо територіального питання. Ще раз звернемося до спогадів О. Севрюка: «…Українці жадали Холмщину, Підляшье, плебісцит в Закарпатській Україні та в Східній Галичині й північній Буковині. На засіданні 13 січня Чернін твердо заявив, що не може й мови бути про доторканість австро-угорської монархії. Кюльман і Гофман також рішуче підтвердили сю заяву. Було ясно, що реальне відношення сил не позволяло нам плекати рожевих надій, але з Відня приходили відомості про демонстрації, про неспокій. Се був наш актив й треба було його використати».

Врешті-решт переговори зайшли у глухий кут. Не краще йшли справи і у більшовиків. Центральні держави не збиралися звільняти понад 150 тис. км² території колишньої Російської імперії, що контролювали їхні війська. 18 січня Л. Троцький попросив перерву та поїхав радитися з В. Леніним. Українській делегації теж знадобилася перерва, щоб навідатися до Києва за новими інструкціями.

Протягом наступних двох тижнів сталися вкрай важливі зміни. 22 січня (по факту – в ніч із 24 на 25 січня) своїм IV Універсалом Центральна Рада проголосила повну незалежність України. Більшовики швидко наступали на Київ, а достатніх сил для оборони своєї столиці лідери УНР мобілізувати не змогли. Між українськими політичними партіями виникла криза, наслідком якої стали відставка уряду В. Винниченка та створення нового уряду на чолі з В. Голубовичем.

Делегацію на переговорах у Бресті тепер доручили очолити О. Севрюку. Фактично, він не отримав нових інструкцій, крім загальної настанови якнайшвидше підписати мир, та одержав навіть повноваження для ратифікації договору.

Пленарні засідання на перемовинах за участі української делегації поновилися 1 лютого. Саме на ньому Центральні держави визнали незалежність УНР.

Подальші два дні точилися запеклі дебати щодо умов миру. Делегація УНР запропонувала компромісне рішення: Холмщина і Підляшшя входять до складу України, а Східна Галичина разом із Буковиною утворюють автономну провінцію Австро-Угорщини. Представники Центральних держав висували декілька інших політичних комбінацій, але українці наполягали на своєму, а 3 лютого рішуче заявили, що їхні умови остаточні і подальші компроміси неможливі. Після цього перерву взяли Р. Кюльман, О. Чернін та М. Гофман, що поїхали на нараду до Берліна.

Треба зазначити, що під час цього раунду переговорів суттєво змінилася позиція більшовиків. Вони привезли до Бреста представників Української Народної Республіки Рад, яку було проголошено в Харкові 25 грудня 1917 року.

Делегацію очолював голова Центрального виконавчого комітету цього державного утворення Юхим Мєдведєв. Л. Троцький намагався довести представникам Центральних держав, що саме Ю. Мєдведєв та його «товариші» мають представляти Україну. Він навіть вдався до відвертої провокації, заявивши 3 лютого, що більшовики захопили Київ, і мати справу з посланцями Центральної Ради тепер не має сенсу. Завдяки вчасно отриманій телеграмі з Києва О. Севрюку вдалося спростовувати зухвалу заяву Л. Троцького. Вести переговори з харківськими делегатами так ніхто й не став.

Перемовини представників УНР та Центральних держав поновилися 7 лютого. Після повернення з Берліна німецькі та австро-угорські дипломати загалом погодилися на пропозиції української сторони. Єдиною суттєвою пропозицією стало винесення питання про автономію Східної Галичини та Буковини до окремого договору Австро-Угорщини з УНР.

Текст мирного договору підготували швидко. Уночі з 9 на 10 лютого відбулося його підписання.

Загальний настрій підписантів окреслив в своєму виступі Р. Кюльман: «Панове, ніхто з вас не може не признати історичного значення цієї зустрічі, в якій представники Союзних Держав поєдналися з представниками Української республіки, щоби підписати цей перший мир з метою закінчити цю світову війну. Цей договір буде першим з серії дальших договорів. Ми підписуємо цей договір з висловами найкращих побажань Союзним Державам та українському народові».

«Мировий договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Українською Народною Республікою

Тому, що український народ в протягу сучасної світової війни проголосив себе незалежним і виразив бажання привернути мирний стан між Українською Народною Республікою і державами, що находяться в війні з Росією, правительства Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини постановили заключити мировий договір з Правительством Української Народної Республіки. Вони хотять цим вчинити перший крок до тривкого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському і умовому. Задля того до нав’язання мирових переговорів в Берестю-Литовськім зібралися повновласники вище означених правительств, а саме:

За цісарське німецьке правительство державний секретар заграничного уряду цісарський дійсний тайний радник п. Ріхард фон Кюльман;

За ц. і к. спільне австрійсько-угорське правительство міністер цісарського і королівського дому і справ заграничних його ц. і к. апостольського величества тайний радник Отокар граф Чернін;

За королівське болгарське правительство президент міністрів п. др. Василь Радославов, посол п. Андрій Тошев, посол п. Іван Стоянович, військовий повновласник п. полковник Петро Ганчев, п. др. Теодор Анастасов;

За цісарське османське правительство його величества великий везир Талат-Паша, міністер справ заграничних Агмед Мессими-Бей й. в. Ибрагим Гакки-паша, генерал кавалерії Агмед Іцед-паша;

За правительство Української Народньої Республіки члени Української Центральної Ради п. Олександер Севрюк, п. Микола Любинський і п. Микола Левицький, і по предположенню своїх повновластей, які признано добре і належно виставленими, згодилися на слідуючі постанови:

Стаття 1. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з одної сторони, і Українське Народне Заступництво, з другої сторони, заявляють, що воєнний стан між ними покінчений, сторони, заключуючі договір, рішилися надалі жити взаїмно в мирі і дружбі.

Стаття 2. 1) Між Австро-Угорщиною з одної, і Українською Народною Республікою, з другої сторони, наскільки ті дві держави граничитимуть з собою, будуть ті границі, котрі існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни. 2) Дальше на північ ітиме границя Української Народної Республики, починаючи від Тарнограда по лініі Білгорай, Щебретин, Красностав, Пугачев, Радин, Межиріччя, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Каменець, Литовськ, Пружани, Вигановське озеро. Подрібно установлятиме границю мішана комісія після етнографічних відносин і з узглядненням бажань населення. 3) На випадок, якби Українська Народна Республіка мала границі ще з якою іншою державою Почвірного Союзу, застерігаються щодо того окремі умови.

Стаття 3. Опорожнювання зайнятої області почнеться негайно по ратифікації нинішнього мирового договору, спосіб переведення опорожнення і передачі спорожнених областей означать повновласники інтересованих сторін.

Стаття 4. Дипломатичні і консулярні зносини між сторонами, що заключають договір, почнуться зараз по ратифікації мирового договору. Для якнайбільше далеко йдучого допущення консулів обох сторін застерігаються окремі умови.

Стаття 5. Сторони, що заключають договір, зрікаються взаємного звороту їх воєнних коштів, то значить державних видатків на провадження війни, як також звороту їх воєнних шкід, то значить тих шкід, які повстали для них і їх горожан у воєнних областях через військові зарядження з включенням всіх реквізицій, зроблених у ворожому краю.

Стаття 6. Воєнні полонені з обох сторін будуть відпущені додому: хіба би вони хотіли за згодою держави, в котрій вони перебувають, залишитися в її областях, або удатися до іншого краю. Питання, що стоять у зв’язку з тим, будуть полагоджені в окремих договорах, передвиджених в 8-й статті.

Стаття 7. Сторони, які заключають договір, зобов’язуються зваїмно зав’язати негайно господарських зносин до слідкуючої згоди і устроїти обмін товарів на підставі слідуючих постанов:

1. До 31-го липня б. р. треба буде переводити взаїмний обмін лишків найважніших сільськогосподарських промислових виробів для задоволення біжучих потреб згідно з такими постановами: а) кількість та рід витворів, котрих обмін передбачено в попередньому уступі, означить обостороння згода комісії, яка складається з однакової кількості членів з обох сторін і збереться негайно після підпису мирового договору; б) ціни витворів при згаданім обміні товарів означує по взаємній згоді комісія, котра складається з рівної кількості представників обох сторін; в) обрахунок відбувати в золоті на таких основах: 1 тис. німецьких державних марок в золоті рівні 462 крб. в золоті Української Народної Республіки, а також рівні 462 руб. в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіала), або 1 тис. австрійських і угорсьских корон в золоті рівні 396 крб. 78 грошам, в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіала); г) обмін товарів, котрі мають бути установлені комісією, яка перебачена в уступі «а» відбувається через державні, або державою контрольовані центральні інституції, обмін же тих витворів, котрі не будуть означеними вище передбаченими комісіями, відбувається дорогою вільного обороту на підставі тимчасового торговельного договору, котрий передбачається в слідуючім числі.

2. Наскільки в числі І не передбачено нічого іншого. В основу господарських зносин між сторонами, котрі заключають договір, тимчасово до заключення остаточного торговельного договору, але у всякому разі на протяг не менше як шість місяців після заключення миру між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одної сторони, і тепер стоячими з ними в стані війни європейськими державами, Сполученими Державами Північної Америки та Японії, з другої сторони, повинні бути положені в основу отакі постанови: а) для господарських зносин між і Українською Народною Республікою і Німеччиною ті умови, які зложені в нижче згаданих постановах російсько-німецького договору про торгівлю та мореплавство з року 1894, 1904, а саме: стаття 1 до 6, 7 включно тарифи «а» та «в», 8 до 10, 12, 13 до 19, далі в постановах в кінцевому протоколі перша часть до статті 1, уступ 1 і 3 до статті 1 і 12 уступи 1, 2, 4, 5, 6, 8 і 9 до статті 3, до статті 5, уступи 1 і 2, до статті 5, 6, 7, 9 і 10 до ст. 6, 7 і 11 до ст, б до 9, до ст. 6 і 7, до ст. 12 уступи 1, 2, 3 і 5 далі в частині четвертій, параграфи: 3, 6, 7, 12, 12 б, 13, 14, 15, 16, 17, 18 з застереженням відповідних змін в організації властей, 19, 20, 21, 23.

При цьому настала згода відносно слідуючих точок:

1. Загальна російська тарифа з 13-26 січня 1903 р. задержує свою силу.

2. Стаття 5 одержує слідуючий уклад: сторони, що заключають мир, обов’язуються обостронньо не перепиняти взаємних торговельних зносин ніякими заборонами в справі привозу, вивозу або перевозу і дозволяти перевіз. Виїмки дозволяються лише для таких виробів, котрі на області одної зі сторін, що заключають договір, були або будуть предметом державного монополю, як також для деяких виробів, відносно котрих зі взглядів на здоров’я, ветеринарну поліцію і публічну безпечність, або з інших важних політичних і господарських причин можна би видати надзвичайне зарядження заборони, особливо в зв’язку з перехідним воєнним часом.

3. Жодна сторона не буде мати претензій до тих полегшень, котрі друга сторона заперучує, або запоручить якій-небудь другій державі на підставі існуючої, або майбутньої митової умови, як це є наприкладом між Німеччиною і Вел[иким] кн[язівством] Люксембург, або в дрібному пограничному оборотні в межах 15-кілометрової смужки.

4. Стаття одержує слідкуючий уклад: всякого роду товари, котрі перевозяться через область одної з обох сторін, мають бути вільні від всякої перевозової оплати, незалежно від того чи перевозяться прямо, чи в дорозі виладовується, складається на складі і знову наладовуються.

5. На місце статті 12 має вступити слідуюча постанова: а) відносно взаємного захисту прав первотворів на твори літератури, штуки та фотографії в зносинах між Українською Народною Республікою і Німеччиною набирають сили постанови договору, котрий заключили Німеччина і Росія 15-28 лютого 1913 р.; б) відносно взаємного захисту означення товарів мають бути важними декларації також на будучність постанови з 11-23 липня 1873 р.

6. Постанова кінцевого протоколу до 19 статті одержує слідуючий уклад: сторони, які заключають договір, мають себе по змозі взаімно підпирати щодо залізничних тариф, особливо в доставці безпосередніх тарифів. Для того обидві сторони, що заключають договір, ввійдуть по можності скоро взаімно в переговори.

7. Параграф 5 четвертої частини кінцевого протоколу одержує слідуючий уклад: «обидві сторони погодились, щоб митові уряди обох держав були відчинені в кожний день року з виключенням днів недільних та тих, котрі законами означені як свята«. в) Для господарських зносин між Австро-Угорщиною і Українською Народною Республікою набирають сили ті умови, котрі зазначені в наступаючих постановах російсько-австро-угорського договору про торгівлю та мореплавство з 2 (15) лютого 1906 р., а саме: статті 1, 2, 5, включно тарифи А і В, статті 6, 7, 9 до 13, ст. 14 уступи 2, 1,З, ст. 15 до 24, далі в постановах кінцевого протоколу до статті 1 і 12 уступи 1, 2, 4, 5 і 6 до статті 2, 3 і 5, до статті 2 і 5, до статті 1, 4, 5, 7 і 8, до статті 2, 5, 6 і 7, до статті 17, як також до статті 22 уступ 1 і 3. При цім наступає згода про слідуючі точки:

1) загальна російська митна тарифа з 13 (24) січня 1903 р. остається в дальшій силі.

2) стаття 4 одержує слідуючий уклад: «сторони, котрі заключають договір, зобов’язуються не перепиняти взаїмних зносин між своїми областями ніякими заборонами для привозу, вивозу і перевозу». Виїмки від сего дозволяються лише в таких случаях: а) для тютюну, солі, пороху та усяких інших взривних матеріалів, як також для товарів, котрі б коли-небудь на області одної зі сторон, що заключають договір, були предметом державного монополю; б) відносно воєнних запотребовань при надзвичайних обставинах; в) відносно публічної забезпеки і санітарних та ветеринарійно-поліційних зглядів; г) для деяких виробів, для котрих з інших важних політичних і господарських причин, особливо в зв’язку з перехідним воєнним часом можна би було видати надзвичайні розпорядження заборони; 3) жодна сторона не буде мати претензій до тих полегшей, котрі друга сторона запоручує, або запоручить якій-небудь другій державі на підставі існуючої або майбутньої митової умови між ними, як се є, наприклад між Австро-Угорщиною та князівством Ліхтенштейн, або в дрібному пограничному обороті в межах 15-кілометрової смужки; 4) стаття 8 одержує слідуючий уклад: «всякого роду товари, котрі перевозяться через області одної зі сторін, котрі заключають договір, обосторонньо мають бути вільні від всякої перевозової оплати незалежно від того, чи перевозиться прямо, чи в дорозі виладуються, складуються на склади і знов наладовуються»; 5) постанова кінцевого протоколу до 21 статті одержує слідуючий уклад: «сторони, котрі заключають договір, мають себе по змові взаємно підпирати, особливо в доставці безпосередніх тарифів. Для того обидві сторони, які заключають договір, ввійдуть по можності скоро у взаємні переговори. Що торкається господарських зносин між Українською Народною Республікою і Болгарією, то належить їх управильнити до заключення остаточного торговельного на засаді найбільше упривілейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензій на ті полегші, котрі друга сторона запоручує або запоручить якій-небудь другій державі на підставі існуючої або майбутньої митової умови, або в дрібному програничному обороті в межах 15-кілометрової пограничної смужки»; д) що торкається господарських зносин між Українською Народною Республікою і Туреччиною, то обидві сторони до заключення нового торговельного договору взаємно запоручають собі таке поступовання, з яким відносяться до найбільше упривілейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензій на ті полегші, котрі друга сторона признає, або признає другій державі на підставі існуючої або майбутньої митової умови, або в дрібному пограничному обміні; з) сила тривання, передбаченого в 11 числі нинішнього договору для господарських зносин між Українською Народною Республікою, з одної сторони і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з другої сторони, може бути продовжена по взаємній згоді сторін. Якби речинці, передбачені в 1 уступі 2 числа, мали наступити перед 30 червня 1919 р., то кожній із сторін, котрі заключають договір, вільно виповісти на шість місяців, рахуючи від 30 червня 1919 р., постанови, що містяться у вище поміченому числі 4; а) Українська Народна Республіка не буде мати ніякої претензії на ті полегші, які Німеччина запоручує Австро-Угорщині, або якому другому краєві, котрий стоїть з нею в митній спілці і граничить з Німеччиною безпосередньо через якусь другу державу, котра стоїть з нею або Австро-Угорщиною в митній спілці, або які Німеччина запоручує своїм власним колоніям, заграничним посілостям і областям, котрі є під охороною, або краям, котрі стоять з ними в митній спілці. Німеччина не буде мати ніяких претензій, які Українська Народна Республіка запоручує якомусь другому краєві, який стоїть з нею в митній спілці і граничить з нею безпосередньо через другий край, котрий стоїть з нею в митній спілці, або які вона запоручує колоніям, заграничним посілостям і областям, які стоять з нею в митній спілці; б) в господарських зносинах між обнятими договором митовими полосами обох держав, Української Народньої Республіки, з одної сторони і Австрійсько-Угорської монархії, з другої сторони, Українська Народна Республіка не буде мати ніяких претензій на ті полегші, які Австро-Угорщина запоручує Німеччині, або якому-небудь другому краєві, стоячому з нею в митній спілці, котрий граничить з Австро-Угорщиною безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що є в митній спілці з нею, або з Німеччиною. Колонії, заграничні посілості і області, коли находяться під охороною, стоять під тим зглядом на рівні з матерним краєм. Австро-Угорщина не буде мати ніяких претензій на ті полегші, які Українська Народна Республіка запоручує якому другому краєві, стоячому з нею в митній спілці, котрий з Україною граничить безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що стоїть з нею в митній спілці або колоніям, заграничним посілостям і стоячим під охороною областям тих країв, які з нею в митній спілці. А наскільки в нейтральних державах находяться товари, які походять з Німеччини або України, і на котрих лежить заборона безпосереднього чи посереднього вивозу в межі одної з сторін, котрі заключають договір, то такі заборони до вільного орудування повинні бути знесені щодо сторін, котрі заключують договір. Тому обидві сторони, котрі заключають договір, обов’язуються негайно повідомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень довільного орудовання; в) поскільки в нейтральних державах находяться товари, котрі походять з Австро-Угорщини або України, і на котрих лежить заборона безпосереднього і посереднього вивозу з меж одної із сторін, котрі заключають договір, то такі обмеження до вільного орудування повинні бути знесені зглядом сторін, котрі заключують договір. Тому обидві сторони, котрі заключають договір, обов’язуються негайно повідомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень до вільного орудування.

Стаття 8. Привернення публічних і приватних правних зносин, виміна воєннополонених і бранців, амністійна справа, як також справа поступовання з торговельними кораблями, які попали в власть противника, управильниться з Українською Народною Республікою в поодиноких договорах, котрі становлять дійсну часть складову нинішнього мирового договору і якомога рівночасно з ним правосильними.