Україна, 1918: Хроніка

Стаття 9. Умови, довершені в оцім мировім договорі, творять неподільну цілість.

Стаття 10. При толкованні сего договору для зносин між Україною і Німеччиною міродатний український і німецький текст, для зносин між Україною і Австро-Угорщиною український, німецький і угорський текст, для зносин між Україною і Болгарією український і болгарський текст, а для зносин між Україною і Туреччиною український і турецький текст. Кінцева постанова: нинішній мировий договір буде ратифікований. Ратифікаційні грамоти мають бути обміняні якомога скоро у Відні. Мировий договір стає правосильним, оскільки в нім нічого іншого не постановлено по його ратифікації.

На доказ цього повновласники отсей договір підписали і своїми печатями ствердили. Зладжено в п’яти первописях в Берестю-Литовськім 9 лютого 1918 р.

Граф Оттокар Чернін, в. р. міністер ц. і к. дому і заграничних справ, Л. Ф. Кюльман, в. р. як представник найвищої німецької управи, Гофман, в. р. генерал-майор і шеф генерального і Східного фронту, др. Радославов, в. р. А. Тошев, в. р. Стоянович, в. р. полковник Ганчев, в. р. др. Анастасов, в. р. Талад4, в. р. І. Гакки, в. р. Агмед Нессими, в. р. А. Нішед5, в. р. О. Севрюк, в. р. Микола Любинський, М. Левицький в. р.».

4 Мехмед Талаат-паша – великий візир Османської імперії.

5 Ахмед Іззет-паша – командувач Анатолійської групи турецьких армій, в подальшому (жовтень – листопад 1918 року) був великим візиром Османської імперії.

Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керівник) та ін. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 137–142.

«Тайний договір між Австро-Угорщиною й Українською Народною Республікою в справі Східної Галичини та Буковини

Не раніше 27 січня (9 лютого) 1918 р.

При підписанні заключеного миру між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з одної сторони, і Українською Народною Республікою, з другої, ц. і к. міністр закордонних справ граф Чернін, як уповноважений Австро-Угорщини, з одного боку і… як уповноважений Української Народної Республіки, з другого боку, кладуть вагу на те, щоби встановити, що слідує:

З перебігу ведених переговорів представники Австро-Угорщини й Української Народної Республіки набрали переконання, що обидві великодержави є керовані волею жити між собою в тісній дружбі і оживлених зносинах.

Признаючи, що ті зносини будуть скріплені, якщо меншості, що живуть в обох тих державах, відносно яких друга сторона є заінтересована, будуть мати цілковите забезпечення для свого свободного національного і культурного розвитку, ц. і к. міністр закордонних справ із вдоволенням приймає до відомості, що Українська Народна Республіка вже створила закони, які забезпечують права живучих на Україні частин польського і німецького народу, а також права жидівського населення.

І навпаки, уповноважені Української Народної Республіки приймають до відома, що австрійський уряд рішився на основі намірів, проголошених його цісарською і королівською апостольською величністю при його вступі до правління і в його престольній промові, поробити заходи, які, розбудовуючи далі існуючі інституції, мають дати тій частині українського народу, яка мешкає в Австрії, дальше забезпечення для її національного і культурного розвитку.

Для осягнення тієї цілі австрійський уряд предложить обом палатам Державної ради проект закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край. Цей замір австрійський уряд має здійснити найпізніше до 31 липня б. р. Австрійський уряд буде всіма засобами, які дає йому конституція, змагати до того, щоби цей законопроект одержав силу закону.

При цьому існує порозуміння про те, що ця заява творить з мировим договором неподільну цілість, і, що важність цієї заяви вигасає, якщо не буде виповнена яка-небудь постанова мирового договору.

Цей документ і його зміст мають лишитися тайними».

Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керівник) та ін. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 150–151.

Укладення Брест-Литовського договору стало визначним успіхом молодої української держави. Їй вдалося укласти сепаратний мир, вийти з Першої світової війни, отримати міжнародне визнання та закласти підвалини рівноправних відносин із учасниками Четверного союзу. Якщо порівняти умови двох Брест-Литовських договорів – між УНР і Центральними державами від 9 лютого 1918 року та між більшовицькою Росією і Центральними державами від 3 березня 1918 року, – УНР опинялася у значно вигіднішому становищі. На відміну від Росії, Україна не втрачала, а здобувала території (Холмщину і Підляшшя), а також не зобов’язувалася демобілізовувати свою армію.

Всупереч поширеним уявленням, власне Брест-Литовський договір не передбачав ані окупації території України німецькими і австро-угорськими військами, ані економічного поневолення України. Запрошення союзницьких військ для відсічі більшовицькій агресії, особливості торговельно-економічної співпраці стали результатом подальших домовленостей.

Втім, для УНР підписання Брест-Литовського мирного договору мало позитивні наслідки лише у короткостроковій перспективі. Наявність суттєвих протиріч із німецьким і австро-угорським військово-політичним керівництвом призвела до того, що вже у квітні 1918 року ці країни підтримають гетьманський переворот проти Української Центральної Ради. А в листопаді 1918 року Перша світова війна завершиться поразкою Центральних держав, і Брест-Литовські договори втратять чинність. Переможці, країни Антанти, не пробачать Україні сепаратного миру зі своїми ворогами і відмовлять у наданні підтримки. Головну ставку в боротьбі з більшовизмом Париж і Лондон зроблять не на Україну, а на російський Білий рух і Польщу.

Відставка Павла Скоропадського з посади командувача 1-м Українським корпусом

11 січня 1918 року генерал-лейтенант Павло Скоропадський подав у відставку з посади командувача 1-м Українським корпусом. Тимчасовим командувачем з’єднання став генерал-майор Яків Гандзюк.

1-й Український корпус постав на основі українізованого 34-го армійського корпусу 7-ї армії Південно-Західного фронту. Протягом певного часу він був одним із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР. Зокрема, в листопаді 1917 року частини корпусу роззброїли та відправили до Росії збільшовизованих вояків 2-го гвардійського корпусу, який наступав із Правобережжя на Київ, прагнучи повалити Українську Центральну Раду. Та на зламі 1917–1918 років навіть 1-й Український корпус не оминула загальна хвиля масового дезертирства військовослужбовців, які понад усе бажали припинення бойових дій та повернення додому.

Павло Скоропадський здав командування корпусом через низку нездоланних протиріч із керівництвом Української Народної Республіки. Лідери УНР вбачали в його особі «старорежимного царського генерала» з диктаторськими замашками, а корпус в його руках вважали небезпечним інструментом потенційного державного перевороту. В свою чергу, П. Скоропадський був украй незадоволений недостатньою увагою керівників УНР до військових справ, поганим постачанням корпусу та кадровими змінами: призначенням соціал-демократа Миколи Порша – людини без військового досвіду – генеральним секретарем військових справ УНР, а також призначенням полковника Юрія Капкана, що мав неоднозначну репутацію серед військових, керівником оборони України від більшовиків. Майбутній Гетьман України досить емоційно і докладно розповів про свою відставку:

«…Петлюра ушел, вместо него военным министром стал Порш, о котором я тогда еще понятия не имел. Главнокомандующим всеми силами на Украине был Капкан, последнее меня взорвало… Капкан, какой-то преподозрительный авантюрист, с очень нелестной репутацией насчет денежных вопросов за время его службы в Ораниенбаумской офицерской школе, – с этим назначением я согласиться не мог.

Приехав в Киев, я также постарался собрать сведения, кто такой Порш. Оказывается, что это по профессии присяжный поверенный, исключенный за всякие неблаговидные проделки из сословия адвокатов, вместе с тем имевший, по слухам, какие-то отношения с немцами. Умный, большой нахал. Я поехал к нему и заявил, что если мне не дадут все по списку, который я тут же представил, для поддержания корпуса в порядке, я прошу меня освободить от командования корпусом. Порш имел чрезвычайно надменный вид, видимо, ничего в нашем деле не понимал и ни на одно мое законное требование не дал мне положительного ответа, хотя для меня было ясно, что при желании возможно было это сделать.

Я понял, что тут играла роль моя личность и боязнь того возрастающего значения, которое я приобрел в украинских частях. Сообразив это, я вышел в другую комнату и тут же написал рапорт об моем отчислении от командования корпусом с предписанием временно вступить в командование начальнику 104-ой дивизии генералу Гандзюку, и ушел…

…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».

Скоропадський П. П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.

П. Скоропадський мав рацію. Менше ніж за місяць після цієї події генерали Я. Гандзюк і Я. Сафонов потрапили в полон до більшовиків і були розстріляні. 1-й Український корпус припинив своє існування. А сам П. Скоропадський навесні 1918 року став лідером опозиції, що готувала державний переворот проти УНР. Після його приходу до влади тіла Я. Гандзюка і Я. Сафонова були віднайдені в одній з братських могил жертв червоного терору та з військовими почестями перепоховані на території Видубицького монастиря. Мала Рада міністрів Української Держави 27 червня 1918 року постановила видати їхнім удовам грошову допомогу в розмірі піврічного утримання чоловіків. За радянських часів могили зрівняли із землею. Тільки у 1990-х роках зусиллями нащадків Я. Гандзюка та київських краєзнавців над його похованням встановили надгробок.

Всеукраїнський православний церковний собор

20 січня в Києві з урочистого богослужіння в соборі Святої Софії відкрилася перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирішити основні питання церковного життя, що назріли з початком революції. А саме: визначити статус православної церкви в Україні, обговорити можливість отримання автокефалії, відновлення традицій соборноправності (тобто устрою, в якому церковним життям керують всі разом – ієрархи, нижче духовенство й миряни). Востаннє до того православні церковні собори Київської митрополії відбувалися в XVII столітті, коли вона ще підпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патріархату.

Проведення собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою. Проте ініціатори цього заходу наштовхнулися на активну протидію київського митрополита Володимира (Богоявленського) та єпископату, що стояли на позиціях збереження єдності з Московським патріархатом і категорично не сприймали ідею української автокефалії.

Уряд Української Народної Республіки визнав Всеукраїнську православну церковну раду. В структурі генерального секретарства внутрішніх справ з’явилася посада комісара у справах ісповідань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Української партії соціалістів-федералістів. Хоча в цілому соціалістичне керівництво УНР виявляло досить кволу зацікавленість у церковних справах.

Головою Всеукраїнського православного церковного собору було обрано єпископа Пимена (Пєгова). В керівних органах собору переважали представники Всеукраїнської православної церковної ради, які наполягали на автокефалії. Собор створив низку комісій:

– урядову (розробляла положення про Вище церковне управління в Україні);

– з питань єпархіального управління і парафіяльного життя;

– з проблем українізації церкви;

– з проблем духовної освіти;

– економічну (питання матеріального забезпечення духовенства);

– особового складу (мандатна).

Під час засідань собору було виразно помітно протистояння проукраїнського і проросійського духовенства. 24 січня єдиний раз перед делегатами собору виступив комісар у справах ісповідань УНР О. Карпинський. Він оголосив курс на розбудову самостійної церкви у самостійній державі та заявив: «Генеральний Секретаріат не допустить московської гвардії у нашій церкві».

Перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору, відбувши дев’ять пленарних засідань (їхні матеріали не збереглися), так і не ухвалила найважливіших рішень. В умовах розгортання більшовицько-української війни проросійські делегати зайняли вичікувальну позицію. 2 лютого 1918 року робота першої сесії була припинена. В цей час у середмісті Києва точилися запеклі бої між військами УНР і повсталими прихильниками більшовиків, а з лівого берега до столиці наближалися червоногвардійці Михайла Муравйова. Проукраїнське крило собору встигло хіба що ухвалити спеціальну постанову із заявою, що через оголошення більшовицькою Росією війни УНР будь-які зв’язки з російськими інституціями слід припинити, фінансові відрахування залишати в Києві, створити тимчасову єпархіальну церковну раду для вирішення єпархіальних справ, вести документацію українською мовою, духовенство та єпархіальні школи мають утримуватися за державні кошти УНР.

Друга і третя сесії Всеукраїнського православного церковного собору відбулися вже за Гетьманату П. Скоропадського. Невдовзі після гетьманського перевороту, 18–20 травня 1918 року, відбувся київський єпархіальний елекційний собор. Він обрав митрополитом Київським і Галицьким Антонія (Храповицього), який, за словами Сергія Єфремова, мав репутацію «найзапеклішого обрусителя й реакціонера». Характерно, що ані Гетьман П. Скоропадський, ані його міністри не були в захваті від такого рішення і не визнавали митрополита Антонія до затвердження на Всеукраїнському соборі, але й не вважали за можливе тиснути на делегатів або вимагати перегляду результатів виборів. 4 червня московський патріарх Тихон і Священний Синод затвердили Антонія митрополитом Київським і Галицьким – попри протест гетьманського уряду. Всі українські єпархії визнали його главою церкви.

Проросійське крило в середовищі церковників намагалося відтермінувати або й взагалі скасувати другу сесію Всеукраїнського собору. Вони побоювалися, що проукраїнські сили будуть активно боротися за автокефалію та скористаються підтримкою з боку гетьманського уряду, насамперед, чиновників міністерства ісповідань. Та все ж, за погодженням із владою, 20 червня – 11 липня відбулися засідання другої сесії. На її проведення Рада міністрів Української Держави асигнувала міністерству ісповідань 1 117 600 карбованців.

Із самого першого дня роботи другої сесії, так само як і на першій, позначилося протистояння проросійської більшості та проукраїнської меншості делегатів. 7 липня членів Всеукраїнської православної церковної ради позбавили мандатів, і вони були змушені припинити участь в сесії собору. Це дало змогу проросійському крилу 8 липня безперешкодно ухвалити «Положення про Вище церковне управління на Україні». Воно зберігало юрисдикцію московського патріарха над українською церквою та фактично нівелювало вплив органів державної влади на церкву. Так, московський патріарх мав затверджувати Київського і Галицького митрополита та всіх єпископів. Богослужбовою мовою в Україні залишили церковнослов’янську, зважаючи на її «багатство і придатність висловлювати істини Христової віри, душевну потребу всіх народів молитися не буденною розмовною мовою», а також те, що «від часів Кирила і Мефодія церковно-слов’янська мова об’єднує усі слов’янські церкви і народи». Українською дозволялося виголошувати проповіді за бажанням прихожан. Матеріальне забезпечення духовенства та духовних шкіл було вирішено покласти на державу.

Третя сесія Всеукраїнського православного церковного собору відбулася в Благовіщенській церкві Києво-Печерської лаври з 28 жовтня до 16 грудня 1918 року – в умовах загострення політичного становища в Україні, кризи й повалення гетьманського режиму. Проукраїнські сили на ній знову опинилися в меншості: 60–70 представників із загальної кількості в 351 делегата (тобто, менше 20 %).

Відповідно, питання про українську автокефалію знову було провалене, хоча на автокефалії наполягав гетьманський уряд, який також відмовився затвердити «Положення про Вище церковне управління на Україні».

14 листопада перед собором виступив міністр ісповідань Української Держави Олександр Лотоцький. Він вимагав якнайшвидше проголосити автокефалію, запевняючи, що держава в подальшому намагатиметься не втручатися в церковні справи. Під впливом заяви О. Лотоцького собор поставив питання про автокефалію на голосування, але «за» висловилися тільки троє делегатів. Решта проголосувала за збереження залежності від Російської православної церкви. А крім того, в той самий день відбулася зміна уряду Федора Лизогуба на проросійський кабінет Сергія Гербеля. Міністр ісповідань О. Лотоцький відправлений у відставку і замінений на Михайла Вороновича. Такі зрушення були до вподоби більшості делегатів собору, вони звернулися до населення України із закликом «об’єднатися навколо Гетьмана і його нового уряду заради спасіння всієї Росії і на славу православної віри та церкви».

12 грудня, всього за два дні до зречення від влади, П. Скоропадський відвідав засідання собору. Після його візиту делегати ухвалили постанову про першість православної церкви з-поміж інших конфесій в Україні. Шлях до українізації церкви знову рішуче заперечили. Сакральною мовою залишалася церковнослов’янська. Українська, як «розмовна» мова, вважалася непридатною для богослужінь. До того ж, делегати вимагали від уряду повернути духовні школи і Київську духовну академію в підпорядкування духовній владі, цілковито зберегти церковну власність на землю (священникам по 8 десятин6, псаломщикам і дияконам – по 6).

6 1 десятина = 1,0925 гектара.

Та вже 16 грудня засідання третьої сесії собору були перервані через падіння гетьманського режиму та відновлення Української Народної Республіки. Нова влада урядовим законом від 1 січня 1919 року проголосила автокефалію православної церкви в УНР, але втілити його в життя у надзвичайно складних умовах того часу не вдалося.

Четвертий Універсал. Проголошення самостійності УНР

Вночі проти 25 січня Мала Рада Української Центральної Ради ухвалила текст IV Універсалу, яким проголошувалася державна самостійність Української Народної Республіки. Щоправда, під цим історичним документом стояла інша дата – 9 (22) січня 1918 року. Саме її частіше вказують в історичній літературі.

Питання про остаточний розрив державних зв’язків із Росією актуалізувалося на початку 1918 року. Основною причиною стало розгортання збройного конфлікту між УНР і більшовиками. Справді, як далі можна було залишатися у складі держави, яка вже більше місяця здійснювала проти України збройну агресію?

Хоча на початку січня 1918 року ще здійснювалися спроби порозуміння між Києвом і Петроградом, але найбільше вони нагадували спробу Петрограда потягнути час і продемонструвати свої «миролюбні наміри». Скажімо, 3 січня більшовицький Раднарком надіслав пропозицію розпочати переговори у Вітебську або Смоленську. Проте як неодмінну умову більшовики висували розрив будь-яких контактів між УНР і Військом Донським, яке на чолі зі своїм Отаманом Олексієм Каледіним чинило збройний опір «більшовизації». У відповідь 6 січня Генеральний Секретаріат УНР надіслав до Петрограда ноту за підписами В. Винниченка і О. Шульгина з вимогою негайно припинити наступ більшовицьких військ в Україну і не втручатися у внутрішню й зовнішню політику УНР. Ця нота залишилася без відповіді.

Крім того, на часі було питання про укладення миру між Українською Народною Республікою і Центральними державами та вихід із Першої світової війни. Німецькі дипломати акцентували на обов’язковій умові для підписання мирного договору – проголошенні повної незалежності УНР. Адже учасники Четверного союзу, як суверенні держави, могли підписати мирний договір тільки з такою ж суверенною державою, а не з автономною частиною неіснуючої (!) федеративної демократичної Російської республіки. Український уряд відчував, що без цієї угоди та без подальшої підтримки Центральних держав дати відсіч більшовицькій агресії не вдасться. На думку політика Дмитра Дорошенка, «самостійність… явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». Хоча він і визнавав, що більшовицьке вторгнення призвело до зростання самостійницьких настроїв серед української громадськості, зокрема військових.

Четвертий Універсал Української Центральної Ради про незалежність (в термінології того часу – самостійність) УНР ухвалили близько 1-ї години ночі 25 січня 1918 року, на засіданні Малої Ради в будинку Української Центральної Ради по вулиці Великій Володимирській, 57.

Однак датували Універсал 22-м січня з тієї причини, що саме того дня мали розпочати роботу Українські Установчі збори. Проте через обставини воєнного часу вибори до них відбулися лише в неокупованих більшовиками районах, і з 301 депутата вдалося обрати тільки 171. У призначений час збори не розпочали роботу. Тому керівники Центральної Ради взяли на себе відповідальність за один із найбільш доленосних кроків в історії країни.

Засідання Малої Ради тривало понад дві доби – узгодження партійними фракціями тексту Універсалу завершилося тільки близько опівночі на 25 січня. Перед тим як зачитати текст історичного документу, М. Грушевський виголосив промову. Голова Української Центральної Ради звернув увагу на те, що Українські Установчі збори не змогли зібратися 22 січня через «всякі заколоти», наголосив на потребі укладення негайного миру з Центральними державами й акцентував на тому, що більшовицький Раднарком веде збройну агресію проти УНР, яку М. Грушевський назвав «братовбивчою війною».

Після цієї промови голова Центральної Ради зачитав текст Четвертого Універсалу. Присутні вислухали його стоячи, в абсолютній тиші.

«Народе України. Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх – борців за вольності і права трудящих.

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменшується. Насуває голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо, коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, установити лад в Народній Республіці нашій і організувати нове правительство.

А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардейців-більшовиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.

Ми, Українська Центральна рада, зробили всі заходи, щоб не допустити цеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим народом і Республікою.

Крім того, те саме петроградське правительство народних комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще "священною". Знов польється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна рада, обрана з’їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру і мир демократичний повинен бути якнайшвидше.

Але для того, щоб ні руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді встановити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Рада народних міністрів.

Отож, насамперед приписуємо правительству Республіки нашої – Раді народних міністрів – від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир з Центральними державами цілком самостійно й довести їх до кінця, незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь інших частин бувшої Російської Імперії, і установити мир, щоб край наш розпочав своє господарське життя в спокою й згоді.

Що ж до так званих "більшовиків" та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, то приписуємо правительству Української Народної Республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої республіки закликаємо: не жаліючи життя боронити добробут і свободу нашого народу. Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки.

Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко змучила наш народ, знищила наш край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кінець!

З тим, як армія буде демобілізовуватись, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів – роспустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйновані війною й демобілізацією місцевості мають бути відновлені за поміччю й заходам державного нашого скарбу.

Коли вояки наші повернуться додому, народні ради – волосні й повітові та міські думи мають бути переобрані в час, який буде приписано, щоб і вояки наші мали в них голос. А тим часом, щоб встановити на місцях таку власть, до якої б мали довір’я й яка спиралась на всі революційно-демократичні верстви народу, Правительство повинно закликати до співробітництва з місцевими самоврядуваннями ради селянських, робітничих і солдатських депутатів, вибраних з місцевої людності.

В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон цей буде розглянено за кілька день в повній Центральній раді, і Рада народних міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робіт через земельні комітети неодмінно відбулась. Ліси ж, води і всі багатства підземні яко добро українського трудящого народу, переходить в порядкування уряду Народної Української Республіки.

Війна також відібрала на себе всі трудові заробницькі сили нашої країни. Більшість заводів, фабрик і майстерень виробляли тільки те, що було потрібне для війни, і народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець! Отож приписуємо Раді народних міністрів негайно приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам.

Та сама війна наплодила сотні тисяч безробітних, а також інвалідів. У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисловість держави, має розпочати творчу роботу у всіх галузях, де всі безробітні могли б знайти працю і прикласти свої сили та вжити всіх заходів до забезпечення скалічених та потерпівших од війни.

За старого ладу торговці та різні посередники наживали на бідних пригноблених класах величезні капітали. Однині Народна Українська Республіка бере в свої руки найважніші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу.

Торг товарами, які будуть привозитись з-за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такої дорожнечі, яку терплять найбідніші класи через спекулянтів. Правительству Республіки на виконання цього приписуємо розробити і представити на затвердження закони про це, а також про монополію заліза, угля, шкури, тютюну і інших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящихся.

Так само приписуємо встановити державно-народний контроль над всіма банками, які кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися, головним чином, на піддержку трудовому населенню та на розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не [на] спекуляцію та різну банкову експлуатацію (визиск).

На грунті безладдя, неспокою в житті та недостачі продуктів росте невдоволення серед деякої частини людності. Тим невдоволенням користуються різні темні сили і підбивають несвідомих людей до старих порядків. Ці темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада народних міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки, до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду.

Всі ж демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська центральна рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній Народній Українській Республіці всі нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9 січня.