Страшний Суд

То правда є, що в Господа один день – як тисяча років… Він дарований нам Творцем. Приймаймо той дар із вдячністю. Не осквернімо ні думкою, ні вчинками…

Це наш день. Інший буде для інших. Тих, хто прийде за нами…

Я таке скажу, дорогенькі мої, треба бути готовим прийняти той дар. Треба пересилити свої слабкості. Позбутися дрібних спокус, отих усіх гріхів: пихи, жадібності, заздрості, гніву, лінощів…

Але найбільший серед гріхів – це гріх самозречення. Коли відцураєшся роду свого з діда-прадіда, коли голос батька й матері прикрим здаватиметься тобі й дратуватиме нестерпно. Коли мову рідну виплюнеш із рота, як щось гірке й непотрібне, а натомість ламатимеш свого язика каміняччям чужих слів, потеруху протрухлу ковтаючи, і не стане вона тобі в горлі, і не задушить. Будеш лигати й лигати, мов якусь гидотну, але ховати в собі відразу, та ще й показувати всім, що ти дуже радий і щасливий.

Дорогенькі мої, гріх самозречення, як та пошесть, як страшний мор, вразив нашу землю, в’ївся в душі багатьох тих людей, які зростали на її просторах. Так було і в далекі віки, і в недавні часи. Ішли заброди, а їм до ніг падали запроданці…

Ось усі говорять про кінець світу, про судний день. А той суд страшний уже йде давно, тільки ми не бачимо й не чуємо, втішаючись маленькими радощами.

Усі чекають того дня і того страшного суду, і думають, що він буде колись, невідомо коли, і що нас це не зачепить. Але ж один день – це тисяча років, і тисяча років – це один день…

Оце, дорогенькі мої, вчора прочитав слова Шарля Бернара: «Людина, яка живе в країні, але не спілкується мовою цієї країни, – або завойовник, або гість, або несповна розуму».

Правду кажуть, якщо Бог хоче покарати людину, то відбирає в неї розум.

Уже все йому байдуже. Дихає, а не живе. Як лопух якийсь чи будяк. Чи отой чортополох…

Не тільки літо минає. І люди теж минають на землі.

За злочин має бути кара, а не просте розкаяння.

Усе має свій кінець.

Так, правду кажуть, що кохання – це щось незбагненне, яке приходить із вічності, з небес, воно не залежить ні від нього, ні від неї, воно як дарунок Господа.

Немає тут твердих розрахунків, якихось запропонованих вчинків. Почуття, дароване згори, яке підносить, окрилює, осяює кожну мить життя.

За все треба дякувати. За день, прожитий немарно. За тихий вечір у зорянім ореолі, коли відчуваєш, як утома поволі витікає з твоїх рук, а прикрі думки відходять кудись далеко.

За світлі сподівання завтрашнього ранку й прийдешнього свята треба дякувати. Хто і як усвідомив собі цю потребу – дякувати Богу, дякувати долі?

А звідки береться доля, як не від Бога. Там, на небесах написано тобі земний твій шлях, і ти не владний нічого змінити з того, що запрограмовано. Навіть і твій характер, твої знання і вміння не залежать від тебе самого. Хоча ні, тут можна сумніватися. Бо ж визначеного перед тобою життєвого результату ти маєш досягти ціною власних зусиль. Переборююи лінь, байдужість, заздрість та й усілякі інші вади.

Щоб кудись дійти, треба вставати на ноги і йти. Правду кажуть: «Під лежачий камінь вода не тече». А ще кажуть, що дорогу здолає той, хто йде.

Треба дякувати за те, що ми в найскрутніших ситуаціях виживаємо й живемо. І знаходимо в собі сили йти до світлого обрію в новому дні. Бо людині властиво сподіватися на радість, вірити, що б там не було, у щастя, прагнути до нього.

Не рий яму комусь, бо сам у неї попадеш.

Кажуть, якби знав, де впадеш, то й соломки постелив би.