Сестра Керрі

Розділ VII
Земне вабить. Краса говорить сама за себе

Справжнього значення грошей і досі ще ніхто до ладу не роз’яснив і не збагнув. Коли кожен усвідомить, що основне призначення грошей – це оцінювати по заслузі і виплачувати за чесно витрачену працю, а не перетворюватися на грабіжницький привілей, – тоді купа соціальних, релігійних і політичних проблем назавжди відійдуть у минуле. Щодо Керрі, то для неї значення грошей було таке ж, як і для більшості. Формулювання: «Гроші, це те, що є в інших, і мені теж треба мати» – якнайкраще передає те, що вона думала. І ось тепер вона тримала в руці дві м’які зелені десятидоларові банкноти. І почувала себе куди краще! Ці папірці таїли в собі якусь магнетичну силу. Людина її рівня була б щаслива, навіть опинившись на безлюдному острові з великою торбою грошей. І тільки неминучі злигодні та голодування навели б її на думку, що часом гроші нічого не варті. Але і тоді вона не збагнула б їх умовної цінності. Вона б лише пошкодувала, що, маючи в руках таку суму, позбавлена можливості скористатися з цього.

Після зустрічі з Друе бідна дівчина не чула під собою ніг від хвилювання. Вона трошки соромилася думки, що не знайшла в собі сил відмовитись. Але ж потреба в грошах була така пекуча! Тож як було не радіти? Тепер вона купить гарненький новий жакет! А ще – чепурні черевики з ґудзиками. І панчохи, і спідницю, і ще, ще… Знову, як і тоді, коли вона підраховувала свій майбутній заробіток, Керрі, в полоні нестримних бажань, значно переоцінила купівельну спроможність отих грошей.

Зате у неї склалося зовсім інше уявлення про Друе. Який він хороший, добрий, щирий. В ньому не відчувалось нічого лихого. Він позичив їй грошей, бо в нього добре серце, він розумів, що вона їх потребує! Певна річ, він не дав би такої суми бідному юнакові. Але не треба забувати, що бідний хлопець, цілком природно, не міг би так зворушити його, як молода дівчина. Зауважимо, що прекрасна стать завжди впливала на його почуття. Жадання вирувало в ньому повсякчас. Правда, коли йому на очі траплявся жебрак, що благав: «Згляньтесь, містере, я конаю з голоду», – він ніколи не відмовляв, і з готовністю подавши стільки, скільки вважав за потрібне, одразу ж і забував про це. Бо не став би міркувати й філософствувати з цього приводу. Йому взагалі не властиві були усілякі розумування. То був метелик – веселий і безжурний, що кружляв навколо квітки. Мабуть, позбавившись свого становища, зазнавши тяжких ударів долі, він став би таким же безпорадним, як і Керрі. Так само розгубленим і, коли хочете, таким же вартим жалю.

Що ж до його загравань із жінками, то він не мав на думці нічого лихого і не вважав, що ті стосунки, які він прагнув зав’язати, можуть їм зашкодити. Він любив залицятись до жінок, підкоряти їх своїми чарами. Він не був холодним, підступним негідником. Просто його вроджені нахили тягли його до цього, як до найвищої насолоди. Він був марнославний, хвалькуватий і втрачав голову від гарного личка, наче дурненький. Якийсь цинічний негідник обдурив би його так само, як він легко умів сподобатися гарненькій фабричній робітниці. Успіх Друе у торговельних справах пояснювався його добродушною вдачею і доброю репутацією фірми. Отак і крутився він поміж людей, сповнений невичерпної життєрадісності. Однак про нього ніяк не можна було сказати, що в нього є якась духовна сила чи інтелект, що в нього є глибокі й благородні думки. Навряд чи почуття тривали в нього довше, ніж мить. Сафо назвала б його «свинею»; Шекспір сказав би про нього: «Жвава дитина». Старий пияк Каріо вважав його розумним, здібним, метикованим. Одне слово, він був хорошою людиною в його власному розумінні цього слова.

Керрі таки взяла в нього гроші. І це було найкращим доказом того, що у ньому було щось щире й привабливе. У підступного, низького чоловіка з лихими намірами вона не взяла б і кількох центів, якою б личиною дружби той не прикривався. Люди з наївним поглядом на життя не такі вже й безпорадні. Адже природа навчила диких тварин тікати перед лицем невідомої небезпеки. Скажімо, прищепила маленькому бурундуку незрозумілий жах перед змією. «Господь оберігає свої створіння» – ці слова стосуються не тільки тварин. Наївна Керрі, мов та овечка, керувалась у своїх вчинках інстинктом. Залицяння ж Друе не збудили в ній того інстинкту самозбереження, дуже сильного у таких безпосередніх натур.

Коли дівчина пішла, він привітав себе: здається, зумів справити на неї добре враження. Чорт, це просто обурливо, що молодим дівчатам доводиться отак поневірятись! Уже холоднеча, а у неї немає у що вдягнутись! Просто жах! Зараз же треба піти до «Фіцджералда і Моя» і викурити заспокійливу сигару. Він згадував личко Керрі, і ноги поспіхом несли його.

Керрі повернулась додому в такому піднесеному настрої, що не могла його приховати. Але несподівані гроші принесли з собою цілий ряд ускладнень, які її неабияк непокоїли. Як же купити собі щось із одягу? Адже Мінні знає, що у неї їх немає? Ще не дійшовши додому, вона зрозуміла: це неможливо! Які пояснення вона могла б дати?

– Ну як? – спитала Мінні, маючи на увазі її пошуки.

Керрі не мала звички обманювати і, почуваючи одне, говорити протилежне. Якщо вже ухилятися від правди, то принаймні тоді, коли в цьому є нагальна потреба. Отже, щоб не скиглити, адже на душі було так радісно, вона усміхнулась:

– Мені дещо обіцяли!

– Де? – скинулась сестра.

– У магазині «Бостон».

– Точно пообіцяли? – допитувалась Мінні.

– Завтра дізнаюся, – відповіла Керрі, не маючи охоти брехати довше, ніж це необхідно.

Мінні відчула, що в Керрі поліпшився настрій, і вирішила, що це слушна нагода, щоб розтлумачити сестрі, якої думки Гансон про ці її спроби переїзду до Чикаго.

– А коли тобі не вдасться одержати це місце… – вона затнулася.

– Якщо я найближчим часом не знайду нічого, то, мабуть, поїду додому.

Мінні швидко підхопила:

– Гансон теж вважає, що так буде краще, принаймні на зиму…

Керрі одразу все зрозуміла: їм не хочеться тримати на шиї безробітну. Вона не сердилася на Мінні, та й на Гансона теж. Але сидячи оце зараз і міркуючи над словами сестри, дуже раділа, що у неї є гроші Друе.

– Авжеж, – промовила вона розважливо, – я теж так гадала.

Вона не сказала, що від цієї думки все в ній обурювалося! Що чекало її в Колумбія-Сіті? Хіба вона не знає тамтешнє нудне, одноманітне життя? А тут – величезне, таємниче місто, яке все ще притягувало до себе, як магніт. Те, що вона встигла побачити, лише натякало на всі можливості, які в собі воно таїло. І що ж тепер – зректися цього всього і повернутись до нужденного існування? Їй хотілося волати від самої думки про це!

Керрі рано прийшла додому. Сховалась у вітальню, щоб усе обдумати на самоті. Що ж робити? Не може бути й мови, щоб купити собі обнови і заявитися в них тут! Частину з цих двадцяти доларів доведеться залишити на той випадок, коли треба буде їхати додому. Треба ж заплатити за проїзд, бо вона нізащо не буде позичати у Мінні. Ну гаразд, а як же вона пояснить, де хоча б на це дістала гроші? Якби їй вдалося щось заробити, як легко б тоді все це владналося!

Вона знов і знов поверталася до цього заплутаного вузла. Завтра вранці Друе чекатиме, що вона прийде у новому вбранні, а це ж неможливо! Гансони, зі свого боку, чекають, щоб вона вже збиралася додому. Вона охоче пішла б від них. Але ж не додому! Вона уявила собі, як вони подивилися б на те, що вона десь дістала грошей, не працювавши. Жахливо, що вона ці гроші взяла – їй стало соромно… Вона була геть пригнічена тим, як усе складалося. Поки була з Друе – все було легко й ясно. А зараз – така заплутаність і безнадія! Куди гірше, ніж було досі: нібито й є допомога, і не можна з неї скористатися…

У неї зовсім зіпсувався настрій, і за вечерею Мінні подумала, що в сестри був тяжкий день. Зрештою, Керрі вирішила, що поверне гроші Друе. Не треба було їх брати! То була помилка. Завтра вона з самісінького ранку вирушить шукати роботу. Опівдні, як було умовлено, зустрінеться з Друе і все йому скаже. І коли рішення було прийнято, на серці в неї стало дуже тяжко, і її знову охопив розпач.

Дивна річ: досить їй було взяти гроші в руки, вона одразу відчула полегшення. І навіть після цих розпачливих думок вона забувала про все – і двадцять доларів здавалися чимось чудовим, чарівним! Ох, ці гроші, гроші! Яке щастя їх мати! Якби зараз їх було вдосталь, як легко розвіялися б усі ці турботи!

Керрі встала досить рано встала і пішла з дому. Рішення шукати роботу було не дуже тверде, однак гроші, що лежали в кишені і принесли їй стільки клопотів, робили думку про роботу трохи легшою. Вона йшла кварталом оптових фірм. Ось зараз треба ввійти і спитати. Серце в неї стислося, ноги несли її далі. «Яка ж ти боягузка!» – казала вона сама до себе. Але ж вона стільки ходила й питала! Все одно – результат буде той самий. Вона все йшла і йшла, тоді нарешті зайшла на одну фабрику. Все повторилося, як і дотепер. Керрі вийшла, почуваючи, що щастя її зрадило. Марні намагання!

Майже бездумно дійшла до Дірборн-стріт. Тут містився великий універсальний магазин «Ярмарок» із нескінченними вітринами, безліччю візків для покупок. Тут вирував натовп покупців. Це видовисько хутко відвернуло її від сумних думок. Сюди вона збиралася прийти, щоб купити собі обнови! Та щоб хоч трохи розважитись, може ж вона нарешті просто поглянути, що продають?

Чи є щось миліше в нашому житті, ніж отой стан піднесення, в якому ми перебуваємо інколи, охоплені бажанням щось придбати, та ще й маючи на те гроші? Вагання, докори сумління, нерішучість… Саме в такому стані була Керрі, коли почала блукати розкішним магазином, серед безлічі речей, виставлених тут. Ще відтоді, коли вона приходила сюди шукати роботу, у неї склалася дуже висока думка про цей магазин. Зараз вона спинялася перед кожною річчю, яку раніш поспішала проминути. Її юне серце палало од бажання усім цим заволодіти! Як гарно вона виглядала б ось у цьому, а оте – якої б надало привабливості! Натрапивши на корсетний відділ, вона завмерла мрійливо перед багатством барв і мережив. Досить лише зважитись і якесь з цих див належатиме їй…

Вона надовго затрималася також і в ювелірному відділі. Розглядала сережки, браслети, персні, ланцюжки… Чого б тільки вона не віддала, щоб мати все це! А як чарівно вона виглядала б у таких прикрасах!

Та головною метою були все-таки жакети. Керрі одразу помітила один – не схожий на інші, кофейного кольору, з великими перламутровими ґудзиками – крик моди тієї осені. Вона ще походила по магазину, щоб переконатися, що нічого ще кращого там немає. Проходячи поміж скляними шафами й полицями, де були виставлені зразки, вона із задоволенням переконалась, що вибрала найкращу річ. І весь час вагалася: може таки купити цю річ? Вона так милує око… Але згадала про справжній стан речей. Полудень катастрофічно наближався, а вона так ні на що й не зважилась! Ні, треба йти і повернути гроші!

Друе стояв на розі, чекаючи її.

– Добрий день, Керрі… А де ж жакет і… – він спантеличено глянув на її ноги – …і черевики?

Керрі збиралася розсудливо пояснити своє рішення, але це запитання все сплутало.

– Я прийшла сказати, що… не можу взяти ці гроші…

– Ах, он воно що! – вигукнув Друе. – Ну, в такому разі ходімо зі мною. Завітаємо зараз до «Партріджа».

Керрі пішла як заведена. В одну мить розлетілися й щезли всі сумніви й гризоти. Вона ніяк не могла пригадати найбільш вагомих доказів, які мала викласти, та обставин, які збиралась пояснити.

– Ви вже снідали? Мабуть, ні. Давайте зайдемо он туди, – і Друе спрямував кроки до вишуканого ресторану на Монро-стріт, неподалік Стейт-стріт.

– Я нізащо не повинна брати у вас гроші… – тихо сказала Керрі, коли вони розташувалися в затишному куточку і Друе замовив снідання. – Я не можу вдягти такі речі там. Родичі… не зрозуміють, звідки я їх узяла.

– То що ж ви думаєте робити? – заглянув Друе їй в очі. – Обходитися без необхідного?

– Мабуть, поїду додому… – сказала вона сумно.

– Оце вже годі! – промовив він рішуче. – Ви просто надто сушили мізки над цим. Я зараз скажу, що вам треба зробити. Кажете, що не можете носити ці речі там? То чом вам не найняти мебльовану кімнату, скажімо, на тиждень. І не залишити там ці речі?

Керрі похитала головою. Вона, як усі жінки, опиралася, щоб потім піддатись умовлянням. А він будь-що мав розвіяти її сумніви і прокласти шлях для інших думок.

– Навіщо вам додому? – спитав він.

– Але ж я не можу знайти тут ніякої роботи!

– Родичі, мабуть, не хочуть вас лишати у себе? – здогадався він.

– Вони не можуть, – пояснила Керрі.

– Я скажу, що вам треба робити: тримайтесь мене! Тепер я про вас подбаю!

Керрі покірно слухала його. На збентежену дівчину ці слова діяли так, ніби раптом розчинилися двері і з них привітно війнуло свіже повітря. Здавалось, Друе на все дивився щиро і зичливо, як вона, і він був такий ласкавий з нею… Охайний, вродливий, чудово вдягнений і такий милий. Справжній друг…

– Ну що ви там робитимете, в Колумбія-Сіті? – продовжував він, і це запитання викликало в її уяві картини нудного існування, яке вона полишила. – Там же нічогісінько немає цікавого. Чикаго – ось місце, де треба жити! Ви можете тут найняти затишну кімнату, одягтися належно, а згодом і робота знайдеться!

Керрі дивилась у вікно на залюднену вулицю. Ось воно, чарівне велике місто… Чудово, коли є гроші… Розкішний екіпаж із парою гнідих рисаків промчав вулицею, в глибині, на фоні дорогої оббивки, сиділа молода дама.

– Що вас там дома чекає? – допитувався Друе.

Це прозвучало щиро, без усякої лихої думки. Він просто подумав: це дівчатко буде позбавлене там всього, заради чого варто жити!

Керрі сиділа нерухомо, втупивши погляд у вікно. Вона напружено думала: як їй вчинити? Адже родичі сподіваються, що вона на цьому тижні поїде додому.

А Друе знову заговорив про те саме:

– Чому б вам не купити гарненького жакета? Це ж вам потрібно. Гроші я вам позичу, про це не турбуйтесь зовсім. Ви можете винайняти хорошу окрему кімнату. Я вас не скривджу, не бійтесь…

Керрі зрозуміла, куди він хилить, але думки плуталися. Вона тільки почувала, як ніколи виразно, всю безвихідь свого становища.

– Якби ж тільки знайти якусь роботу…

– Обов’язково знайдете, якщо залишитесь тут! – підхопив Друе. – А як поїдете, то вже нічого не вийде. Ваші родичі не хочуть, щоб ви в них лишались? То чому б вам не погодитись жити окремо? Я не турбуватиму вас, не бійтесь. А коли влаштуєтесь як слід, може, щось і проясниться.

Він не спускав очей з її гарненького личка і ставав усе красномовніший. Це чарівне наївне дівча його вабило – в цьому не могло бути й сумніву. В ній почувалась якась невідома таїна, і взагалі вона чимось відрізнялася від звичайних продавщиць, що їх повно по крамницях. Зрештою, вона не була дурненькою.

Керрі й справді мала багатшу уяву і розвиненіший смак, ніж навіть у Друе. Вона мала тонку душу, це й породжувало її пригнічений настрій і почуття самотності. Її убоге платтячко було досить чепурне, та й голівку вона схиляла так граціозно…

– Ви гадаєте, я змогла би щось знайти? – спитала вона.

– Авжеж, – сказав він і простягнув руку, щоб налити їй чаю. – Покладайтесь на мене.

Вона звела на нього погляд, і він підбадьорливо усміхнувся.

– Знаєте, що ми зробимо? Зараз же зайдемо – тут недалеко – у магазин «Партрідж», і ви собі там виберете, що захочете. Потім підшукаємо для вас кімнату, і ви там зможете залишити свої речі. А увечері – до театру!

Керрі заперечливо похитала головою.

– Ну, гаразд, повернетесь до своїх – так навіть краще. Вам зовсім не треба зоставатися в готелі. Кімната буде найнята, щоб ви там могли залишити свої нові речі.

До кінця обіду вона все ще вагалась, як їй діяти.

– Люба Керрі, ходімо подивимось на жакети, – запропонував він.

Як тільки вони опинилися в магазині, розкіш модного одягу миттю прикувала увагу Керрі. Після смачних страв, у товаристві життєрадісного Друе запропонований план здавався їй цілком здійсненним. Вона оглянула жакети і вибрала подібний до того, який так сподобався їй у «Ярмарку». Коли вона тримала його в руках, то він здавався їй ще кращим. Продавчиня допомогла їй приміряти – жакет сидів, як на неї пошитий. Обличчя Друе розпромінилося, коли він побачив, як змінилася її постава: вигляд у дівчини став зовсім елегантний.

– Саме те, що треба! – заявив він.

Керрі крутилася перед дзеркалом, їй справді приємно було помилуватись на себе. На щічках запалав рум’янець.

– Беремо! – рішуче повторив Друе.

– Але ж він коштує дев’ять доларів! – стурбувалась Керрі.

– Ну й що з того? Купуймо, – настоював Друе.

Вона вийняла з гаманця одну банкноту. Продавчиня спитала, чи вдягне вона жакет одразу? Вийшла, повернувшись із рештою. Справу було зроблено.

Від «Партріджа» вони пішли у магазин взуття, де Керрі приміряла черевички. Побачивши, як гарно вони виглядають на її ніжках, Друе замиловано сказав:

– Не скидайте!

Але Керрі похитала головою: вона ж має повернутись до сестри. Друе за одним заходом купив їй ще й сумочку, потім рукавички, а вона за його порадою придбала й панчохи.

– А завтра, – сказав він, – ви підете і купите собі ще й спідницю.

Все це Керрі робила з якимось тривожним передчуттям. Вона все більше заплутувалась, але міцніше хапалася за думку, що шлях до відступу ще відкритий.

Друе знав, де можна винайняти кімнату на Вобеш-авеню. Показавши Керрі на будинок, до якого вони підійшли, він застеріг:

– Дивіться ж, тепер ви – моя сестра…

Він уміло вів переговори з хазяйкою, уважно все оглянув, вибрав, покритикував щось, обміркував і зрештою все владнав.

– Її речі прибудуть через день-два, – заявив він вдоволеній хазяйці.

Коли вони зосталися в кімнаті самі, Друе ні на йоту не змінив своєї поведінки. Він продовжував триматися так, наче вони були ще на вулиці. Керрі залишила в кімнаті свої покупки.

– Ну, що ж, – огледівся Друе. – Чому би вам не переїхати сьогодні ж?

– О ні! Я не можу! – відповіла Керрі.

– Але чому?

– Я не хочу отак раптово піти від них…

Він знову повернувся до цієї теми, коли вони вже йшли вулицею. День видався теплий, сонячний, вітер зовсім ущух. Із цієї розмови з Керрі Друе вже мав до дрібниць точне уявлення про ту атмосферу, яка панувала в квартирі її сестри.

– Облиште, Керрі, – сказав він лагідно. – Їх це дуже мало стурбує, запевняю. Я вам допоможу все владнати.

Його слова заколисували, всі лихі передчуття кудись зникали. Спочатку він покаже їй місто, а невдовзі допоможе знайти якусь роботу. Друе сам вірив у свої слова. Він має поїхати у справах, а вона зможе тим часом працювати.

– Знаєте, що вам треба зробити? – сказав він. – Підіть зараз до них, візьміть там свої речі і повертайтесь.

Вона довго думала над цим і, зрештою, погодилась. Домовились, що він чекатиме її на розі Пеорія-стріт. Вона має з’явитись там о пів на дев’яту.

Увечері Керрі була вдома, о шостій рішення було прийняте.

– Ну як, знов нічого? – спитала Мінні, маючи на увазі те місце, яке нібито обіцяли Керрі в магазині «Бостон».

Керрі скоса поглянула на сестру і відвела погляд.

– Ні.

– Схоже, не варто більше й шукати цієї осені, – зітхнула Мінні.

Керрі нічого не відповіла.

Прийшов додому й Гансон, як завжди, відсторонений. Він мовчки помився і пішов читати свою газету. За вечерею Керрі опанував неспокій. Її власні плани непокоїли її, пригнічувала й думка, що тут вона – небажаний гість.

– Ну як, нічого не знайшли? – спитав Гансон.

– Поки що ні.

Він їв далі, а невідступна думка свердлила: яка це морока, що вона тут сидить! Час уже їхати додому, і квит. А вже як поїде додому, він нізащо не допустить, щоб вона знов повернулася весною.

Керрі з жахом думала про те, до чого готувалась, але втішала себе тим, що принаймні цьому нестерпному існуванню настане край. Вони не перейматимуться. Особливо Гансон. Йому байдуже, що з нею буде.

Після вечері Керрі пішла у ванну. Тут ніхто їй не міг завадити. Вона написала записку:

«Прощавай, Мінні! Я не поїду додому, бо вирішила залишитися в Чикаго і шукати роботу. Не турбуйся про мене. Все буде гаразд».

У вітальні Гансон, як завше, читав газету. Керрі допомогла Мінні помити посуд і прибрати. Потім вона сказала:

– Піду постою трохи внизу.

Вона ледве могла вгамувати нервове тремтіння.

Мінні пригадала Гансонові зауваги.

– Свен вважає, що не годиться стояти там, – промовила вона.

– Он як? – перепитала Керрі. – Я недовго, це востаннє…

Вона надягла капелюшок і постояла перед столиком у маленькій спальні, не знаючи, куди покласти записку. Нарешті засунула її під головну щітку Мінні.

Коли вхідні двері зачинилися, вона спинилася на мить. Що вони подумають? Дівчину раптом вразила незвичність її вчинку. Вона повільно спустилася вниз, оглянулася на освітлені сходи і попростувала вулицею, удаючи, ніби вийшла на прогулянку. Досягнувши рогу, Керрі прискорила крок.

А в цей час Гансон вийшов з вітальні до дружини і спитав:

– Керрі знову стирчить унизу?

– Так, – відповіла Мінні, – але вона обіцяла, що це востаннє.

Він підійшов до дитини, що гралася на підлозі, і почав бавити її, тицяючи в неї пальцем.

Друе в збудженому настрої чекав на розі.

– Ось і ви, Керрі! – промовив він, коли струнка дівоча постать наблизилась до нього. – Ну як, усе благополучно? Чудово, давайте візьмемо кеб.