Сестра Керрі

Розділ III
Ми шукаємо щастя. Чотири з половиною долари на тиждень

Перейшовши на той бік річки, в район оптових фірм, Керрі стала озиратися: в які ж двері увійти? Розглядаючи широкі вікна і солідні вивіски, вона помітила, що на неї вже звертають увагу, здогадуються, що вона шукає роботи. Їй ще ніколи не доводилося цим займатись, і вона раптом відчула, що вся її сміливість випарувалася. Щоб позбутися докучливої ніяковості, вона прискорила ходу і набрала байдужого вигляду, – на її думку, так має поводитись людина, що йде в якійсь певній справі. Проминула багато фабрик і оптових контор, не заглянувши в жодну. Нарешті, пройшовши кілька кварталів, Керрі зрозуміла, що так нічого не здобріє, і знов почала озиратися. Незабаром вона побачила великі двері, які невідь-чому привернули її увагу. На дверях красувалася мідна дощечка, а над усім здіймався шести- чи семиповерховий вулик. «Можливо, тут потрібні робітниці?» – подумала Керрі і перетнула вулицю, наміряючись увійти. Вона угледіла за вікном юнака в сірому картатому костюмі. Дівчина не знала, чи має він якийсь стосунок до цієї установи. Досить було йому випадково зиркнути в її бік, як вона знову втратила рішучість і прослизнула далі.

Навпроти височіла шестиповерхова будівля з табличкою «Сторм і Кінг», вигляд якої оживив її надії. То була оптова мануфактурна фірма, в якій працювали і жінки, – Керрі помітила їхні постаті у вікнах горішніх поверхів. Тут вона вирішила: зайде сюди будь-що. Попрямувала до входу. Саме в цю мить двоє чоловіків вийшли звідти і спинилися в дверях. Рознощик телеграм у синій формі проскочив повз неї, збіг угору по східцях і зник всередині. Густий рухливий потік перехожих швидко ринув по тротуарам, оминаючи дівчину, яка спинилась у нерішучості. Вона безпорадно оглянулась і, помітивши, що за нею стежать, відступила. Завдання виявилося понад її сили: вона не могла пройти повз цих людей у дверях.

Така поразка дуже її засмутила. Ноги машинально несли її вперед, і кожен крок віддаляв від мети – це була добровільна втеча. Квартал за кварталом лишалися позаду. На вуличних ліхтарях біля перехресть вона зауважувала все нові назви вулиць: Монро, Медісон, Ла-Салл, Кларк, Дірборн, Стейт. Дівчина йшла вперед, ноги її вже починали стомлюватись від безупинного ходіння кам’яними плитами тротуарів, хоч їй і подобались ці світлі й чисті вулиці. Вранішнє сонце пригрівало все дужче, але затінений бік вулиці віяв приємною прохолодою. Вона позирнула на блакитне небо над головою і, як ніколи досі, раптом відчула його красу.

Керрі почала впадати в розпач: що за боягузливість! Повернула назад і вирішила таки розшукати контору «Сторм і Кінг». По дорозі натрапила на велику оптову взуттєву фірму; крізь широкі дзеркальні вікна видно було кабінет управляючого, відгороджений матовим склом. Перед перегородкою, при вході з вулиці, за маленьким столиком сидів сивий джентльмен, перед ним лежала велика розгорнута книга. Вона кілька разів нерішуче пройшла туди-сюди, нарешті, переконавшись, що за нею ніхто не стежить, проскочила через двері з тамбуром і нерішуче зупинилась.

– Що скажете, дівчино? – запитав старий джентльмен, досить привітно поглядаючи на неї.

– Я… тобто ви… чи немає у вас роботи? – затинаючись, промимрила вона.

– Саме зараз? Нема, – відповів він усміхаючись. Зайдіть на тому тижні. Нам іноді бувають потрібні люди.

Керрі мовчки вислухала його і вийшла, незграбно задкуючи. Такий привітний прийом здивував її. Вона чекала чогось значно гіршого: холодної, грубої відповіді, навіть сама не знала чому. Вже те, що їй не дали відчути принизливості її становища, здавалось оптимістичним.

Трохи збадьорившись, вона наважилася зайти до якогось велетенського будинку. Тут містилася фірма готового одягу. Людей було більше, за мідними поручнями зібралися чепурно вдягнені чоловіки десь років сорока чи старші.

До Керрі підійшов хлопчина-служник.

– Кого вам треба? – спитав він.

– Я б хотіла побачити управляючого.

Хлопчик підбіг до трьох чоловіків, що перемовлялись, і звернувся до одного. Той наблизився.

– В чім річ? – промовив досить холодно.

Це звертання одразу підкосило всю її рішучість.

– Чи вам не потрібні люди? – пробелькотіла вона.

– Ні! – кинув він уривчасто і повернувся спиною.

Геть розгубившись, вона вийшла крізь двері, чемно розчинені хлопцем, і поспішила сховатися в натовпі. Тяжкий удар знищів надію, яку вона ще плекала.

Якийсь час вона блукала безцільно, снуючи то в один, то в інший бік, минаючи великі торговельні контори, але так і не насмілилась поновити свої спроби.

Було вже по обіді, вона зголодніла. Помітивши скромне кафе, Керрі зайшла туди. Але ціни її злякали – надто високі для неї. Вона обмежилась лише тарілкою супу. Швиденько посьорбавши, пішла далі. Слава Богу, їжа трохи підкріпила її, і дівчина продовжила свої пошуки.

Пройшла кілька кварталів і натрапила на ту ж таки фірму «Сторм і Кінг». Цього разу наважилася ввійти. Кілька джентльменів були зайняті розмовою коло самих дверей, та ніхто не звернув на неї увагу. Керрі стояла, нерішуче роззираючись. Коли Керрі вже знов накрив відчай, її гукнув якийсь службовець, що сидів за поручнями.

– Ви хотіли когось бачити?

– О, кого-небудь! – відповіла вона. – Я напитую роботу…

– Ага, в такому разі, вам треба поговорити з містером Мак-Манусом, – сказав він і кивнув, показуючи на стілець біля стіни: – Сідайте он там.

І знову повернувся до писання. Через якийсь час знадвору ввійшов низенький огрядний чоловік.

– Містере Мак-Манусе! – гукнув чоловік з-за столу, – ця дівчина хоче з вами поговорити.

Низенький чоловік обернувся до Керрі. Вона встала й підійшла ближче.

– Чим можу служити, міс? – спитав він, з цікавістю озираючи її.

– Я би хотіла довідатись, чи немає у вас вільної посади?

– Якої саме?

– Та хоч якоїсь, – промимрила вона.

– У вас є якийсь досвід? Скажімо, в оптовій торгівлі мануфактурою?

– Ні, сер… – зізналась вона.

– Може, ви стенографістка чи друкарка?

– Теж ні…

– В такому разі – у нас нічого для вас нема, – знизав він плечима. – Ми наймаємо тільки кваліфікованих службовців.

Вона позадкувала до дверей. Мабуть, жалібний вираз її обличчя зворушив його.

– Вам уже доводилось де-небудь працювати? – поцікавився він.

– Ні, сер…

– Тоді вам навряд чи треба питати роботу в таких фірмах, як наша. А ви не пробували заходити до універсальних магазинів?

Вона зізналася: ні, не пробувала…

– То на вашому місці я спробував би саме в універсальних магазинах, – сказав він доброзичливо. – Там часто бувають потрібні молоді жінки для роботи.

– Дякую, – промовила вона, оживаючи від цієї іскри дружнього співчуття.

– Так-так, – повторив він, коли вона вже попрямувала до дверей. – Обов’язково навідайтеся в універсальні магазини! – і з цими словами вийшов.

На ті часи універсальні магазини тільки починали входити в моду. Їх було ще небагато. Три перші універсальні магазини в Сполучених Штатах з’явились у Чикаго десь у 1884 році. Назви деяких Керрі знала з об’яв у газеті «Дейлі ньюс», отож вирушила на розшуки. Слова містера Мак-Мануса повернули їй бадьорість, яка зовсім уже зникла. З’явилась надія, що в цьому новому ділі для неї щось та знайдеться.

Деякий час вона блукала туди й сюди, сподіваючись випадково натрапити на те, що потрібне. Часто людина, що вирушає у невідкладній справі, легко задовольняється тим самообманом, який дає видимість пошуків! Нарешті вона запитала полісмена, той сказав, що до «Ярмарку» треба пройти ще два квартали.

Опис цих величезних центрів роздрібної торгівлі – якщо вони коли-небудь зникнуть назавжди – становитиме цікавий розділ в історії економічного розвитку нашої країни. Досі світ не знав моделі такого простого в своїй основі принципу торгівлі. Організована найбільш раціональним способом для роздрібної торгівлі, ця мережа магазинів, поєднаних між собою, була ефектною і вигідною. Ці вишукані, залюднені центри обслуговувалися цілим юрмиськом продавців, за якими наглядало багато начальників.

Керрі пробиралася залами; її зір вабили безліч речей, виставлених на продаж: готовий одяг, письмове приладдя, коштовності і безліч всіляких дрібничок. Кожен відділ являв собою захоплююче незмірно цікаве видовище. Керрі вабила кожна дрібничка чи оздоба, проте вона не спинялась, хоча все було їй потрібне, ой як би хотілося все те мати! Гарненькі черевички, панчохи, пишні плісировані верхні й нижні спідниці, мережива, стрічки, гребінці, гаманці – кожна річ будила всеохопне бажання володіти нею. І в той же час дівчина гостро відчувала: поки що – нічого з цього вона не зможе купити. Бо знедолена, без посади, без заробітку, і кожен службовець одразу побачить, вона убога і шукає роботи.

Проте не слід гадати, що йдеться про нервову, вразливу, зніжену істоту, кинуту в холодний вир життя, позбавленого поезії і побудованого на розрахунках. Безумовно вона не була такою. Просто жінки надто чутливі до всього, що стосується їхнього вбрання.

Не тільки палке бажання обновок і жіночих прикрас охопило її; з болем у душі вона спостерігала ошатних леді. Вони штовхали її, проходячи повз і не звертаючи на неї ані найменшої уваги, захоплені видовищем полиць із крамом. Вигляд більш удачливих жительок великого міста був для Керрі новиною. Не мала вона й уявлення про продавщиць з великих магазинів. У порівнянні з ними вона дуже програвала. Ці дівчата, здебільшого гарненькі, деякі навіть вродливі, трималися незалежно і байдужкувато, і це надавало їм певної пікантності. Одягнені вони були чепурно, дехто навіть вишукано, і, зустрічаючись з ними поглядом, Керрі розуміла, що її власний вигляд красномовно свідчить про її становище, – вони добре бачать убогість її туалету. Але те, як вона непевно тримається, очевидно, ясно показує, хто вона і за чим прийшла. В її душі спалахнуло полум’я заздрощів. Вона враз усвідомила, як багато може дати місто: заможність, вишуканість, комфорт, – усе, що так прикрашає жінку. І її ще дужче охопило жадання досягти всього цього.

Конторські приміщення були розташовані на другому поверсі. Туди вона й попрямувала, розпитавшись. Там побачила кількох дівчат, вочевидь, таких же шукачок, але виглядали вони більш незалежно і упевнено, як досвідчені міські жительки. Під їхніми втупленними поглядами, Керрі почувала себе кепсько. Минула майже година, поки, нарешті, Керрі покликали.

Чоловік з різкими, швидкими рухами сидів біля вікна за письмовим столом.

– Вам уже доводилося працювати в магазині?

– Ні, сер, – відповіла Керрі.

– Отже, не доводилося… – він пильно подивився на неї.

– Ну, а нам потрібні саме продавщиці з досвідом. Гадаю, ви нам не підійдете.

Керрі почекала ще якусь мить.

– Чого ж ви чекаєте? – витріщився він. – Не забувайте, ми тут дуже зайняті!

Керрі похапцем рушила до дверей.

– Заждіть! – спинив він її. – Я запишу ваше прізвище і адресу. Іноді нам бувають потрібні такі дівчата.

Вибравшись на вулицю, дівчина ледве стримувала сльози. Не так остання поразка, як усі враження цього виснажливого дня зовсім позбавили її самовладання, геть утомили і змучили. Уже не було бажання звертатись в інші універсальні магазини. Керрі йшла навмання, почуваючись якось безпечніше і спокійніше серед натовпу.

Отак блукаючи недалеко від річки на Джексон-стріт, вона звернула на одну з головних артерій міста. Раптом її увагу привернув аркуш обгорткового паперу з написом штемпельною фарбою: «Потрібні робітниці – пакувальниці й швачки». Хвилинку повагавшись, Керрі ввійшла.

Фірма «Шпайгельгайм і К°» випускала дитячі кашкети і займала один поверх – п’ятдесят футів завширшки і футів вісімдесят завдовжки. В коридорах було досить темно. У приміщенні по кутках, заставлених машинами й верстатами, було світліше. Багато робітниць – серед них – кілька чоловіків, – були зайняті роботою. Розхристані жінки з плямами мастила й пороху на обличчях, в мішкуватих бавовняних платтях і зношеному взутті, позакочували рукава, від задухи порозстібувались, оголивши руки й шиї. З їхнього неохайного, незграбного вигляду, із їхніх блідих і виснажених від браку повітря облич можна було здогадатись, що це робітниці найнижчої категорії. А втім, їх ніяк не можна було назвати боязкими; навпаки, ці жваві жінки були зухвалі і лайливі.

Керрі знічено озиралась, не відчуваючи ніякого бажання працювати тут. Її скоса розглядали, і це бентежило, але ніхто не поцікавився, чого їй треба. Вона стовбичила довго, аж поки її завважили всі присутні. Нарешті хтось кивнув майстрові. Той наблизився – у фартусі й сорочці з засуканими рукавами.

– Ви до мене? – спитав він.

– Вам потрібні робітниці? – промовила Керрі, уже навчившись прямо ставити питання.

– А ви вмієте підшивати шапки?

– Ні, сер.

– А маєте якийсь досвід у роботі?

Керрі відповіла, що не має.

– Так… – промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом. – Нам таки потрібна швачка. Але досвідчена. Бо ніколи возитися, знаєте… – Він помовчав, поглянув у вікно. – Може, ми могли б поставити вас на підрубку… – замислився він.

– А скільки ви платите за тиждень? – насмілилася запитати Керрі. Зичливість цього чоловіка і його просте поводження викликали довіру.

– Три долари з половиною.

«Ох!» – мало не скрикнула вона. Але нічим не виказала свого розчарування.

– Власне, зараз ми нікого не потребуємо, – продовжував він недбало, розглядаючи її зусібіч, як якийсь пакунок. – Приходьте в понеділок вранці, і я, може, підшукаю місце.

– Дякую… – ледве чутно вимовила Керрі.

– Якщо прийдете, візьміть з собою фартух, – сказав майстер.

І він пішов, навіть не спитавши, як її звуть.

Вигляд майстерні і мізерна платня завдали неабиякого удару надіям Керрі. Але після всіх жорстоких поразок, яких вона зазнала, її все-таки порадувало, що нарешті їй запропонували хоч якусь роботу. Попри всі її скромні сподівання, вона ніяк не могла уявити, що візьметься за отаку роботу, адже звикла до кращого. Усе своє життя вона провела на свіжому повітрі, і тепер усе в ній протестувало проти ув’язнення в такому місці. Тут так брудно і неохайно. Низька стеля, дівчата розпатлані, якісь озлоблені. У них, мабуть, тільки лихе на думці й на душі, міркувала вона. А все ж таки – їй запропонували роботу! Виходить, Чикаго не таке вже й погане місто, коли в перший же день тут можна знайти щось. Згодом трапиться й краще.

Проте подальші пошуки не дали нічого втішливого. Куди тільки вона не зверталась, шукаючи привабливішої обстановки. Але їй одразу рішуче відмовляли. Скрізь потребували тільки досвідчених робітниць. Доводилось чути й грубі відповіді. Особливо боляче вразив Керрі грубий прийом в майстерні верхнього одягу. Їй довелося піднятись аж на четвертий поверх.

– Ні-ні! – відрубав майстер, – кремезний брутальний чоловік. Нікого нам не треба! Не заважайте!

Вечоріло, і її надії й сили, вся її мужність танули. Адже вона виявила неабияку наполегливість. Такі зусилля заслуговували на кращу винагороду. Величезна ділова частина міста здавалася стомленій дівчині ще байдужішою й жорстокішою. Здавалось, що усі двері були замкнені для неї. Боротьба, схоже, буде надто запекла – годі й сподіватися чогось добитись.

Повз неї нескінченною вервечкою квапились чоловіки й жінки. Навкруги вирувало чуже життя, сповнене зусиль і прагнень. Вона почувала свою безпорадність у цьому вирі – така собі билинка на його хвилях. Вона силувалась міркувати, куди б ще податись. Але де ті двері, які її впустять? Скрізь – те саме. Ті ж принизливі прохання і та ж відмова.

Зрештою, змучена тілом і душею, вона попленталась до квартири сестри Мінні, на ній тепер зосередились її думки. Почався невеселий, безнадійний відступ, що на нього з настанням ночі так часто приречені шукачі роботи. Проходячи П’ятою авеню, в напрямі Ван-Б’юрен-стріт, вона збиралася сісти в конку. І раптом опинилася під дверима оптової взуттєвої фірми і крізь дзеркальне вікно побачила джентльмена середнього віку за маленьким столиком. Підкоряючись якомусь внутрішньому імпульсу, що часом виникає з почуття безнадійної поразки, як останній проблиск розбитих намірів, Керрі неквапливо попростувала крізь двері до джентльмена. Той зацікавлено поглянув на її стомлене обличчя.

– Ви до мене?

– Я… чи не знайдеться у вас якоїсь роботи? – вимовила Керрі.

– Справді, не знаю, – відповів він чемно. – А якої саме роботи ви шукаєте? Може, ви друкарка?

– О, ні!

– Бачите, у нас потреба тільки в рахівниках і друкарках. Але може пройдете он туди і запитаєте нагорі? Там кілька днів тому були потрібні люди. Спитайте містера Брауна.

Вона поспішила до бічного входу і піднялася ліфтом на четвертий поверх.

– Віллі, поклич містера Брауна! – гукнув ліфтер хлопчикові, що стояв поблизу.

Віллі побіг і незабаром доповів, що містер Браун просить її почекати, він зараз прийде.

Підсобне приміщення, в якому вона опинилась, нічим не виказувало, що це за підприємство, отож Керрі не мала припущень, що за робота тут передбачається.

– То ви хочете дістати якусь роботу? – спитав містер Браун. – А вам уже доводилося працювати на взуттєвій фабриці?

– Ні, сер.

– Як вас звати? – спитав він і додав: – Не певен, чи знайдеться щось для вас. Чи згодні ви працювати за чотири з половиною долари на тиждень?

Знеможена поразками, Керрі подумала, що це не так і мало. Вона раніше сподівалась, що їй запропонують хоча б шість доларів. Усе ж таки вона погодилась, і він записав її прізвище й адресу.

– Приходьте о восьмій годині ранку у понеділок, – сказав він на прощання. – Я гадаю, що для вас знайдеться якась робота.

Керрі збадьорилася: нарешті знайшла щось, варте уваги. Кров теплою хвилею розлилася по тілу. Нервове напруження спало. Вона вийшла на залюднену вулицю і відчула начебто щось нове. Яким легким кроком посувається натовп! Керрі лише тепер помітила на обличчях посмішки. До вуха долинули уривки розмов, сміх, повітря віяло свіжістю. Робочий день вже скінчився, і людський потік виливався з кожної будівлі. Керрі бачила вдоволені обличчя і прискорила кроки. Адже вдома, у сестри, на неї чекає обід. Вона поспішала і, хоч була неабияк утомлена, вже не відчувала, що ноги болять. Цікаво, що скаже Мінні? Ах, незабаром зима – довга зима в Чикаго – це вогні, натовп, розваги! Це велетенське місто, зрештою, таке чудове! Оця фірма, де Керрі працюватиме, мабуть, непогана. Там такі величезні вікна із дзеркального скла. У неї там усе піде добре. Їй пригадався Друе і все те, що він їй говорив. Життя знову набуло барв – веселих, яскравих. Керрі сіла в конку в чудовому настрої, все ще почуваючи, як тепла кров пульсує в жилах. Вона житиме в Чикаго! – бриніло в її душі. Їй буде значно краще, ніж колись… Вона буде щаслива!

Розділ IV
Марні мрії. Дійсність відповідає насмішками

Упродовж двох наступних днів Керрі із захопленням думала про своє майбутнє.

Нестримна уява несла її у вир розваг і втіх, на які вона мала би право сподіватись, якби змалку була улюбленицею долі. Вона охоче, щедрою рукою розподіляла подумки свої мізерні чотири з половиною долари на тиждень, жваво вирішуючи, на що їх витрачатиме. Перш ніж укластись спати, сідала в крісло-качалку і дивилася у вікно на заклично осяйні вулиці. Отой сподіваний, хоч і скромний заробіток додавав свою частку до всіх радощів і забав, яких тільки може зажадати дівоче серце. «У мене буде веселе життя!» гадала вона.

Сестра нічого не знала про ці нестримні вирування фантазії, сподівання вичерпати всі джерела насолод. Мінні була надто зайнята миттям підлоги на кухні та розподілом вісімдесяти центів, призначених на недільний обід. Керрі повернулася додому, розгарячила своїм першим починанням, готова, попри втому, детально розповісти про події, які привели її до перемоги. Однак сестра тільки посміхнулася, слухаючи цю новину, і спитала: чи не забула вона, що частину заробленого треба витрачати на конку? Таке міркування не спадало Керрі на думку, проте воно не змогло надовго охолодити її запал. Одна сума у неї легко віднімалася від іншої, причому без помітного зменшення. Керрі була щаслива.

Гансон повернувся додому о сьомій у трохи дражливому настрої, як звичайно перед вечерею. Це виявлялося не так у словах, як у мовчазному походжанні туди й сюди. Повернувшись додому, він одразу ж узував домашні пантофлі з жовтої повсті замість важких черевиків. Потім старанно вмивався, аж поки обличчя ставало яскраво-червоним і лискучим. Упоравшись, брав вечірню газету і глибоко занурювався у читання.

«Якось неприємно, коли у людини така звичка», – ось що подумала Керрі. Як це зазвичай буває, настрій Гансона передався всім – дружина принишкла, ні про що не питаючи, бо відповіді все’дно не дочекалась би.

Проте, почувши новини Керрі, він трохи прояснів.

– Отже, ви не гаяли даремно часу? – зауважив він і навіть злегка посміхнувся.

– Авжеж! – відгукнулася Керрі. В голосі її бриніла радість.

Він ще запитав про щось, а потім заходився бавитися з дитиною. Мінні повернулася до цієї теми за столом…

Та не так легко було Керрі пройнятися тими настроями, які панували в сім’ї.

– Це, мабуть, дуже поважна фірма, – розмірковувала вона. – Здоровезні дзеркальні вікна, купа службовців! Той, з яким я розмовляла, сказав, що вони наймають силу-силенну людей.

– Нині не так і важко знайти роботу, – докинув і своє слово Гансон. – Аби тільки людина мала пристойний вигляд.

Підбадьорена радісним настроєм Керрі й несподіваною балакучістю чоловіка, Мінні почала розповідати Керрі про деякі відомі визначні місця Чикаго, які варто подивитись, – адже це не потребуватиме затрат.

– Тобі треба подивитись Мічиган-авеню. Там такі вишукані будинки… Дуже гарна вулиця.

– А де тут театр Джекобса? – перебила її Керрі, згадавши про один театр мелодрами.

– Та не надто далеко звідси, – відповіла Мінні. – На Голстед-стріт – тут близько.

– Ой, як би хотілося там побувати! Сьогодні я, здається, простувала там.

Відгуку на цю заувагу Керрі не почула. Просто дивно, як таємні думки відбиваються на обличчях. Згадка про театр одразу ж викликала прихований осуд марнотратства. Спочатку в Гансона, потім і у Мінні, і ці невисловлені почуття певним чином змінили настрій за столом. Мінні кивнула «так», але Керрі відразу відчула, що театри тут не в пошані. Питання більше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вітальню.

Сестри залишились удвох, і розмова стала вільнішою. Керрі, стиха наспівуючи, мила посуд.

– Знаєш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стріт, якщо це не дуже далеко… – мрійливо мовила Керрі. – Чому б нам не піти сьогодні у театр?

– О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти хоч кудись, – відказала Мінні. – Адже так рано вставати…

– Чого б то він був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своєму Керрі.

– Ні, він рідко ходить у театр, – зізналась Мінні.

– А мені б хотілося піти… – вела своє Керрі. – А давай підемо з тобою вдвох!

Мінні замислилась на мить, – не через те, чи можна їй іти або чи хочеться – на це в неї вже була готова відповідь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в інший бік.

– Підемо іншим разом, – відповіла вона ухильно.

Керрі одразу здогадалась, яка причина відмови.

– У мене є трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходімо, Мінні!

Мінні похитала головою.

– А може, і він піде з нами? – запропонувала Керрі.

– Ні, – заперечила Мінні стиха і забрязкотіла тарілками, щоб скінчити розмову. – Він не піде.

Хоча сестри не бачилися кілька років, за цей час у характері Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, коли йшлося про її благополуччя, особливо через те, що не почувала під собою міцного ґрунту, вона палко прагнула радощів і втіх. І ця риса була в ній така сильна, що робила її вдачу непохитною. Отож вона наполягала далі.

– Мінні, спитай його! – прошепотіла вона благально.

А Мінні думала в цей час про додаткові кошти, що платитиме сестра за харчі. Їх вистачить на оплату квартири, і тоді з чоловіком легше буде говорити про якісь витрати. Але коли Керрі з самого початку мріятиме тільки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрі має призвичаїтися до одноманітної і тяжкої праці. Вона має збагнути, що треба передовсім трудитися, а не мріяти про розваги. Бо яка їм тоді користь з її приїзду? Ці думки зовсім не свідчили про холодність і черствість Мінні. Просто це були серйозні клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарікань, пристосовувалася до конкретних умов життя, які могла поліпшити, лише безнастанно працюючи.

Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.

– Керрі запрошує нас піти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловіка.

Гансон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидкими поглядами, що говорили ясніше ясного: «Он як? Це зовсім не те, чого ми сподівалися».

– Я не маю ніякого бажання, – відповів він. – А що вона хоче подивитись?

– Хоче піти у театр Джекобса.

Він опустив очі в газету і заперечливо кивнув рукою.

Почувши, як вони відгукнулися на її пропозицію, Керрі виразно збагнула, чим живуть ці люди. В ній зростало гнітюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.

– Знаєш що? Я спущуся вниз і постою трохи біля входу, – промовила вона згодом.

Мінні не заперечувала, і Керрі, одягнувши капелюшок, вийшла.

– Куди-то вона пішла? – спитав Гансон, зазираючи в їдальню, коли почув, як гримнули вхідні двері.

– Сказала, що спуститься вниз і постоїть трохи біля входу, – відповіла Мінні. – Мабуть, їй хочеться подихати свіжим повітрям…

– Це недобре, що вона збирається розтринькувати гроші на усілякі театри. Як ти вважаєш?

– Я гадаю, що це у неї просто цікавість, – насмілилася сказати Мінні. – Для неї усе тут в новинку.

– Хтозна, – буркнув Гансон і, злегка наморщивши лоб, обернувся до дитини.

Він міркував над тим, які нестримно марнотратні й суєтні молоді дівчата. Дивувався, як це Керрі наважується думати про щось подібне, при таких мізерних можливостях!

У суботу Керрі вийшла з дому сама і пішла спершу до річки, а потім знов по Джексон-стріт, уздовж якої простяглися обабіч чудові будинки з гарними газонами перед фасадом, – цю вулицю згодом перетворили на бульвар. Як кидалися в очі ознаки розкошів! Треба сказати, там тоді проживав кожен з капіталом не менше ста тисяч доларів. Вона раділа, що вирвалася з дому, де, вона вже збагнула, жили нудним, убогим життям, і годі було сподіватися чогось цікавого й веселого. Її думки, ніби вирвавшись на волю, зверталися повсякчас… до Друе. Керрі зовсім не була певна, що він не з’явиться все-таки у понеділок увечері. І, хоч її турбувала така можливість, у глибині душі вона сподівалася: а раптом прийде?

У понеділок Керрі встала рано і зібралася на роботу. Вдягла зношену коленкорову блузку – синю з цяточками, досить полинялу саржеву коричневу спідницю і невеличкий солом’яний брилик, який прослужив їй у Колумбія-Сіті ціле літо. Черевики в неї були старі, а бант був зібганий і безформний. Отож вона виглядала звичайною робітницею, як усі, тільки обличчя було значно свіжіше, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось невинного вигляду.

Нелегка це справа – встати вдосвіта, коли звикла, як Керрі вдома, – спати до сьомої, а то й до восьмої ранку. Ще зовсім заспана, вона зазирнула о шостій годині в їдальню. Гансон мовчки закінчував снідання. Поки вона вдягалась, він уже пішов. Вони снідали втрьох – вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і, як належить у такому віці, возькала ложкою по тарілці.

Отож для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, і настрій її помітно зіпсувався. Її чудові мрії майже зотліли на попіл, хоч під цим попелом ще жевріли жаринки надії. Вона їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення. Що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, і працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, вишукано вдягнені чоловіки.

– Ну, сестричко, успіху тобі! – сказала Мінні, коли Керрі зібралася йти.

Вони ще раніше порадилися, що найкраще іти на роботу пішки, принаймні цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шістдесят центів на конку щотижня – це чимало при такому заробітку.

– Увечері я тобі усе розповім, як воно піде в мене, – додала Керрі.

Вулицею, затопленою сонячним промінням, в обидва боки поспішали робітники, проїжджали вагони конки, заповнені дрібними службовцями та робітниками оптових фірм. З усіх дверей виходили люди і простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрі трохи підбадьорилась. У сяйві вранішнього сонця, під неозорим блакитним небом, під подувами свіжого вітерцю випарувались усілякі побоювання. Уночі, або й удень у похмурих приміщеннях лихі передчуття зростають і міцніють. Але під ясним сонечком зникає навіть острах смерті.

Керрі усе йшла і йшла – через міст, а тоді звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому місці нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоної цегли. Однак широкі вікна сяяли чистотою. Низка вантажних підвід проїхала з гуркотом. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, кваплячись навсібіч. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах їй вважалося глузування з її невпевненості. Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мізерну участь! Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже їй скрізь відмовили, бо вона нічого не вміє. А що як її вилають, образять, виженуть із ганьбою?…

У дівчини підгиналися ноги і перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню. Ввійшла в ліфт, піднялась на четвертий поверх, і не побачила нікого – тільки проходи виднілися між ящиками, нагромадженими під саму стелю. Керрі стояла, злякано, чекаючи, щоб хоч хтось вийшов.

Незабаром появився містер Браун. Він, очевидно, не впізнав її.

– Що вам треба? – запитав він.

У Керрі аж серце захолонуло.

– Ви казали… Я прийшла сьогодні вранці з приводу роботи…

– Ага! – перебив він. – Так-так… Як ваше ім’я?

– Керолайн Мібер.

– Ну то, ходімте!

Темними проходами між купами ящиків, від яких тхнуло новим взуттям, він привів її до залізних дверей, що вели в майстерню. Перед її очима постало велике приміщення з низькою стелею, наповнене гуркотом і клацанням верстатів. Біля них працювали чоловіки без піджаків, у білих сорочках і синіх строкатих фартухах. Керрі боязко пробиралася за майстром поміж клацаючих автоматів, пильно дивлячись перед собою. Вони дістались віддаленого кутка і піднялися ліфтом на шостий поверх.