Сестра Керрі

Розділ VIII
Провісники зими. Хто відгукнеться?

Як часом билинку жене вітер, так недосвідченою людиною грають природні сили, під владою яких перебуває всесвіт. Наша цивілізація ще не вийшла з певної стадії свого розвитку. Людей уже не можна назвати тваринами, бо ми не керуємось виключно інстинктом. Але ще навряд чи можна їх назвати людьми в повному розумінні. Бо ми не завжди керуємось розумом. Тигр не відповідає за свої вчинки – його озброїла природа. Він від народження підкоряється її законам, не усвідомлюючи, що перебуває під їх захистом. Людина вже надто віддалилась від джунглів, майже виробила самостійну волю, а тому вроджені інстинкти ослабли. Якби ж то воля настільки розвинулася, щоб цілком замінити інстинкти! Людина вже уповні свідома, щоб не підкорятись завжди інстинктам і природним бажанням. Але ще надто слабка, щоб повсякчас їх перемагати. Вона слухняно підкорялася цим потягам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсім навчилась приборкувати їх. Проміжний стан позбавлений рівноваги: людина не у згоді з природою й з інстинктами, але не у повній злагоді й з розумом, керованим її незміцнілою волею. Отож людина – як билинка під вітром: кожен порив пристрасті її підхоплює. І вона підкоряється то інстинктам, то розумові, звідси – неминучі помилки. Вона виправляє їх, падає, знов піднімається. Це істота, вчинки якої неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потішити, це думка, що еволюція не припиняється, а ідеал – то світоч невгасимий. Людина не одвічно вагатиметься отак – поміж добром і злом. Коли це змагання між самостійною волею й інстинктом закінчиться, і глибоке пізнання світу призведе нарешті до цілковитої заміни інстинкту волею, тоді й зникне людська хтивість. Стрілка пізнання буде міцно й неухильно прямувати до єдино гідної мети – істини.

У Керрі, як і в усіх, між інстинктом і розумом, між бажанням і досвідом тривала постійна боротьба. Керрі досі йшла за покликом своїх прагнень – швидше пливла за течією, ніж прямувала у наміченому напрямі.

Уранці, після неспокійної ночі (хоч навряд чи домішувались до цієї тривоги смуток, туга чи любов), Мінні знайшла записку і вигукнула:

– Ну от, що ти на це скажеш?

– А що там? – спитав Гансон.

– Керрі кудись помандрувала!

Гансон скочив з ліжка незвично жваво і прочитав записку. Тоді злегка цмокнув язиком, як ото підганяють коней, то була єдина реакція.

– Як ти гадаєш: куди вона могла піти? – спитала збентежена Мінні.

– А я знаю? – відповів він, і в очах його спалахнула зверхність. – Пішла, то й пішла, тим гірше для неї.

Мінні стурбовано похитала головою.

– Ох! – зітхнула вона. – Вона сама не розуміє, що наробила…

– Ну що ж, – Гансон потягнувся. – Чим ти можеш їй зарадити?

Мінні була все ж таки щиріша. До того ж вона краще уявляла собі все, що могло загрожувати Керрі.

– Лишенько… – знов зітхнула вона. – Бідолашна сестричка…

Саме в той час, коли точилася ця розмова, – десь о п’ятій ранку, – наша маленька завойовниця долі спала тривожним сном у своєму прихистку.

Для Керрі в її новому становищі найважливішим було те, що в ньому крилися різноманітні можливості. Керрі не прагнула лише дрімотного існування в затишку й розкошах. Вона крутилася в ліжку, налякана власною рішучістю, рада, що тепер вільна, але й стурбована думками про те, чи знайде якусь роботу. І чого можна чекати від Друе?

Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутнє було цілком прозоре. Він не міг утриматись від того, що манило. Але не міг так розвинути душу, щоб хоч прагнути поводитись інакше. Вроджена чутливість вела його одвічною стежкою мисливця за здобиччю. Блаженство з юною дівчиною було не менш необхідне, ніж щоденний ситний сніданок. Що б він не робив, він здатен був лише до слабеньких порухів сумління. І лише такою мірою доступне було йому усвідомлення зла й гріха. Отже, повторимось, докори сумління були, але в зародковому стані.

Другого дня він пішов провідати Керрі. Вона приймала його в своїй кімнаті. Він був все такий же – веселун і жартівник.

– Ну, що? – промовив він, оглядаючись. – Чого зажурились? Ходімо поснідаємо. Нагадаю: вам треба сьогодні купити дещо з одягу.

Керрі глянула на нього, і в її великих очах відбилися всі сумніви, які гризли її.

– Спочатку хотілося б знайти якусь роботу… – похнюпилась вона.

– Та знайдете! – відмахнувся Друе. – Навіщо турбуватись про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слід, огляньте місто. Я вас не скривджу, не набридатиму.

– Я знаю… – не зовсім упевнено відповіла вона.

– Ви в нових черевиках? Ану, пройдіться. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.

Керрі слухняно вдягла.

– Справді, сидить, як наче на вас шита! – зауважив він і торкнувся її талії, потім відступив на кілька кроків і оглядів ще раз із щирим захопленням.

– Кажу, вам потрібна ще нова спідниця. А поки що – снідати!

Керрі одягла капелюшок.

– А рукавички? – нагадав він.

– Ой, вони тут, – вона вийняла їх з ящика шифоньєрки.

– Ну, то ходімо? – він узяв її під руку.

Так розвіялися вчорашні передчуття.

І це повторювалося раз у раз. Друе не лишав її на самоті. Лише кілька разів вона блукала одна; майже весь час він водив її по місту. Вони придбали для неї у «Карсона і Пайрі» гарненьку спідницю і блузку. На запропоновані гроші вона накупила ще різних дрібничок до одягу і, зрештою, змінилася до невпізнання! Це була геть зовсім інша дівчина! Дзеркало переконувало її в тому, що вона давно підозрювала в собі. Вона – гарненька, авжеж, безперечно! Як їй до лиця оцей капелюшок! А очі – хто скаже, що у неї не чарівні очі? Прикусивши рожеву губку, вона крутилася коло дзеркала, і вперше в житті її охопив трепет від усвідомлення своєї вабливості. А Друе був такий щедрий!

Якогось вечора вони побували в театрі. Дивилися «Мікадо» – найпопулярнішу в той час оперету. Тоді вирішили спочатку зайти до ресторану «Віндзор» на Дірборн-стріт, досить далеко від дому, де тепер жила Керрі.

Здійнявся холодний вітер. З вікна своєї кімнати Керрі бачила небо на заході, де ще танули рожеві зблиски, поступаючись щільній синяві вгорі. Спускались сутінки. Рожева хмаринка, довгаста й тонка, ніби острів у далекому океані, маячіла над обрієм. Дерева обабіч вулиці хитали голим віттям. І все це раптом нагадало Керрі далеку картину, бачену грудневими вечорами з вікон рідної домівки.

Вона раптом завмерла, заломила руки зі стогоном.

– Що з вами? – сполошився Друе.

– Ах, сама не знаю… – губи в неї затремтіли.

Він відчув її настрій і, обійнявши за плечі, поплескав підбадьорливо по руці.

– Годі, люба, – промовив ніжно, – усе буде добре.

Вона зібралася, одягла жакет.

– Сьогодні, мабуть, вам і боа треба прихопити.

Вони пішли по Вобеш-авеню до Адамс-стріт. Із вітрин магазинів уже лилися потоки золотавого світла. Газові ліхтарі шипіли над головою, а ще вище угорі світилися вікна височенних ділових центрів. Холодний, поривчастий вітер налітав зусібіч. Навкруги все вирувало – саме закінчилася о шостій робота, і тепер люди, штовхаючись, квапились додому. Коміри верхнього одягу піднялися, капелюхи низько насунулись. Молоденькі робітниці із щебетом і сміхом пробігали по двійко, по четверо. Усе навкруги сповнилося повнокровним життям.

Раптом Керрі зустрілася з чиїмось поглядом. То була бідно вдягнена дівчина з гурту. Від її зношеного, обвислого вбрання, старенького жакету і всього вигляду віяло злиднями.

Керрі впізнала дівчину. То була одна з робітниць, що працювали на взуттєвій фабриці. Дівчина глянула на неї якось невпевнено, потім повернула голову і подивилась услід. У Керрі було таке почуття, ніби її накрила велетенська хвиля. Вона наче знову опинилася в старому вбранні біля машини – і аж здригнулася. Друе нічого не помітив, поки Керрі не наскочила раптом на якогось перехожого.

– Ви що, задумалися? – усміхнувся він.

Після обіду вони пішли в театр. Вистава дуже сподобалась Керрі. Багаті барви і яскравість видовища заполонили її. Збуджена уява вже перенесла її в далекі краї. Скрізь було товариство вельможних і могутніх людей. А після спектаклю її зачарували екіпажі при вході і натовп елегантних дам.

– Заждіть хвилинку, давайте подивимось, – сказав Друе, затримуючись в розкішному вестибюлі, де дами і мужчини зливались в один потік. Шелестіли мереживні спідниці, кивали голівки, білі зубки блищали крізь напіввідкриті губи.

– Шістдесят сім! – то швейцар називав номер екіпажа. Його голос пролунав гучно, але доречно.

– Як гарно… – промовила Керрі.

– Справді чудово! – погодився й Друе.

Цей парад уборів і веселощів справляв на нього не менше враження, ніж на Керрі. Biн палко стиснув її руку. Коли виходили, вона звела на нього погляд, усміхаючись; її рівні зубки блищали, а очі сяяли. Він прошепотів, нахилившись до неї:

– Ви сама чарівність…

Цієї миті просто перед ними швейцар навстіж розчинив дверцята екіпажа і допоміг якимось дамам сісти.

– Тримайтеся мене, і у вас теж буде екіпаж! – пожартував Друе.

Керрі ледве слухала – голова в неї йшла обертом у цьому вирі життя.

Вони звернули ще в ресторан – перекусити після вистави. У Керрі промайнула віддалена згадка, що час уже пізній. Але життя її тепер було підпорядковане іншим звичаям. Якби в неї встигли виробитися нові звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить.

Дивна річ – звички… Скажімо, хтось встає зрання з ліжка, щоб прочитати молитву, але не з побожності, а за звичкою. Не зробивши чогось узвичаєного, людина відчуває, ніби щось свердлить в її мозку, непокоїть, насправді це від того, що людина зійшла з уторованої стежки, а видається, що це – докори сумління або тихий внутрішній голос, який кличе на праведну путь. Якщо відхилення досить суттєве, потяг звички буває такий сильний, що примушує свою несвідому жертву повернутися до узвичаєного. «Ну от, хвалити Бога, я виконав свій обов’язок», – міркує така проста душа, хоча в дійсності вона тільки повторила те, що робила безліч разів.

У Керрі не було сталих моральних принципів, засвоєних у рідному домі. Якби вона жила під владою таких принципів, то злякалася б іще більше. Отож вечеря вийшла дуже весела. Все впливало на дівчину – різноманітні свіжі враження, голос невловної, але відчутної пристрасті, якою палав Друе. Оці страви, ще незвична розкіш… Вона вмиротворено слухала свого співрозмовника. Вона знову була жертвою гіпнотичного впливу великого міста.

– Ну, гаразд – підвівся Друе. – Нам час іти!

Вони давненько сиділи над порожніми тарілками, і їхні очі раз по раз зустрічалися. Керрі не могла не відчувати трепетної сили, яка світилася в погляді Друе. У нього була звичка, розповідаючи щось, торкатися її руки, ніби щоб наголосити сказане. І тепер, говорячи, що час іти, він ніжно торкнувся її пальців.

Вони підвелися і вийшли на вулицю. Ділова частина міста вже спорожніла, лише зрідка можна було помітити спізнілого перехожого, що недбало крокував насвистуючи. Проїхав нічний вагон конки, виднілись яскраво освітлені вікна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували Вобеш-авеню. Друе невгаваючи розважав Керрі, викладаючи все, що знав цікавого. Вів її під руку, міцно притискаючи її лікоть до себе. Час від часу, сказавши якийсь дотеп, він кидав погляд на дівчину, і тоді їхні очі зустрічались. Нарешті вони дійшли до її ганку, і Керрі піднялася на сходинку. Її голова була на одному рівні з його головою. Він узяв її руку в свою і ніжно стиснув, пильно поглядаючи на неї. А вона в легкій задумі задивилася кудись.

Приблизно в цей же час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула якось незручно, підібгавши під себе лікоть. Від напруження м’язів у сонному мозку – сум’ятливе марення. Їй снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої вугільної копальні. Видно було високу під’їзну колію і купи вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирнули туди і побачили купу вогкого каміння там, у глибині, де стіни шахти губились у невиданих сутінках. Стара кабіна звисала над шахтою на стертому канаті.

– Давай спустимось, – запропонувала Керрі.

– Ой, ні! – злякалась Мінні.

– Та ну ж бо, ходімо! – наполягала на своєму Керрі.

Вона стала тягти до себе кабіну, незважаючи на протести Мінні, і вже почала спускатися.

– Керрі! – гукала відчайдушно Мінні. – Керрі, вернись! – Але Керрі вже була внизу, темрява зовсім поглинула її.

Мінні поворушила рукою.

Таємнича місцевість раптом змінилась: тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, – вона ще ніколи досі не бачила стільки води. Вони з Керрі стояли чи то на пагорбі, чи на довгому мисі – Керрі десь аж у кінці. Вони оглядаються довкола, аж тут вода починає заливати місцину, де вони стоять. Мінні чує, як вода хлюпоче набігаючи.

– Іди сюди, Керрі! – кличе Мінні, але Керрі дереться кудись далі. Вона вже так далеко, що її й не докличешся.

– Керрі! – гукає Мінні. – Керрі!

Її власний голос звучить ніби звідкись здалеку, а темні води вже заливають усе. Вона йде геть, приголомшена, ніби щось утратила дороге. Її огортає така туга, як ніколи в житті…

У стомленому мозку картини повсякчас змінювались, виникали дивні примари, що потім зливались докупи. Останнє видіння примусило її голосно скрикнути. Вона побачила, як Керрі, що видиралася на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.

– Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! – стурбований Гансон термосив дружину за плече.

– Що… що таке? – питала Мінні спросоння.

– Прокинься, – відказав чоловік, – і повернися на другий бік. Ти мариш уві сні.

Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і жвавий, завітав у бар Фіцджералда і Моя.

– Привіт, Чарлі! – зустрів його Герствуд, визираючи з-за дверей свого кабінету.

Друе наблизився і заглянув до управителя.

– Тож коли їдете? – спитав Герствуд.

– Скоро вже, – відповів Друе.

– Цього разу вас майже не видно, – зауважив Герствуд.

– Так, я був зайнятий, – таємниче відповів Друе.

Вони ще кілька хвилин порозмовляли про те, про се.

– А знаєте що? – сказав Друе. Йому щось раптом спало на думку. – Мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.

– Куди ж це? – здивувався Герствуд.

– До мене додому, звичайно, – загадково мовив Друе.

Герствуд глянув лукаво, і ледве помітна посмішка промайнула на його губах. Пильний погляд вивчав обличчя Друе, тоді він відповів тоном джентльмена:

– Гаразд, охоче прийду.

– Ми чудово пограємо в карти.

– Можна прихопити з собою пляшечку шампанського? – спитав Герствуд.

– Авжеж, – відповів Друе. – І я вас з кимось познайомлю.

Розділ IX
У світі умовностей. Зелене око заздрощів

Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до звичайного на ті часи типу будинків. Триповерховий особняк, нижній поверх якого починався трохи нижче рівня вулиці. Фасад із великим еркером на другому поверсі виходив на маленький газон десь двадцять п’ять фунтів завдовжки і десять завширшки. Ще дворик із стайнею між огорожами сусідніх садиб. Там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.

У будинку на десять кімнат мешкали Герствуд, його дружина Джулія, син Джордж (молодший) і дочка Джессіка. А ще була й служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було нелегко.

– Джордже, я вчора відпровадила Мері, – цими словами вона нерідко починала розмову за обіднім столом.

– Гаразд, – згідливо кивав Герствуд, бо йому давно вже нав’язла в зубах ця тема.

Домашній затишок – це райський сад, немає в світі нічого ніжнішого, нічого лагіднішого, що, з дитинства оточуючи й живлячи, так надійно прищеплювало б людям стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від звуків гарної музики на очі набігає сльоза. Не збагне ніколи і тих таємничих струн, що пов’язують воєдино серця людей якоїсь нації, примушуючи їх битись в унісон.

Домівка Герствуда, на жаль, не відзначалась такою атмосферою. Тут не відчувалося взаємної поваги і поблажливості, без яких домашнє вогнище – ніщо. Дорога обстановка цілком вдовольняла смак мешканців: м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери якогось скульптора і безліч бронзових фігурок, зібраних бозна звідки, їх великі мебльові фірми додають до комплекту з багатьма іншими речами, переконуючи покупців, що ці речі необхідно мати в кожному добропорядному домі.

Отже, у їдальні височів буфет, заставлений кришталевими графинами та вазами і різними дрібничками. Мальовнича розстановка не брала під сумнів смак – адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю галузь не один рік у себе в закладі і з великим дбанням уводив кожну нову «Мері» у деякі деталі цього мистецтва незабаром після її появи в домі. Його ні в якому разі не можна було назвати говірким. Навпаки, він тримався з усіма вдома з приємною стриманістю, що її зазвичай вважають неодмінною властивістю джентльмена. Не любив також сперечатись, ніколи не втрачав терпіння, хоча тримався іноді владно. Чого не міг виправити, на те переставав зважати, і взагалі схильний був триматися подалі від усього, що вважав безнадійним.

Свого часу Герствуд обожнював свою дочку Джессіку – він тоді був молодший і ще не досяг такого успіху в справах. Проте нині – їй виповнилось сімнадцять – Джессіка ставала все більше відстороненою і незалежною, і це якось охолодило батьківські почуття. Вона навчалась у ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь навіть аристократці. Донька любила гарне вбрання і безперервно вимагала нових нарядів. Мріяла про кохання й розкішне життя. У школі Джесіка познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин – їхні батьки були власниками чи компаньйонами в солідних установах. Отож дівчата трималися гордовито, щоб не осоромити родини випадковим знайомством. Джессіка ж цікавилася в школі тільки такими подругами, інші для неї не існували.

Молодшому Герствуду було вже дев’ятнадцять, і він займав помітну посаду у великій фірмі з продажу нерухомості. Джордж нічого не давав із заробленого на своє утримання. Вважалося, що він заощаджує гроші, щоб згодом вигідно вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності, але ще більший гонор. Любов до розваг поки що не заважала його службовим обов’язкам. Хлопець приходив і йшов з дому, коли заманеться, зрідка кидав матері кілька слів або розповідав якусь кумедну історію батькові. Але здебільшого обмежувався розмовами про щось несуттєве. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та вдома ніхто особливо й не цікавився цим.

Місіс Герствуд належала до того типу жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх затьмарити. Вони страждають, коли помічають, що іншим таланить у цьому більше. Вона завжди дивилась на життя очима того вузького «обраного» кола, до якого ще не належала, але мріяла, що колись таки належатиме. А втім, вона вже усвідомила, що для неї вхід туди закритий. Для доньки ж своєї сподівалася кращої долі, а завдяки цьому мріяла й сама зайняти вищий щабель у суспільстві. Що ж до сина, то він матиме успіх у майбутньому, і вона зможе ним пишатися, – це теж на обопільну користь. Та й у чоловіка справи йшли непогано. Вона вірила, що його комбінації із нерухомим майном нарешті завершаться дуже вдало. Ці його операції ще не досягли потрібного масштабу, але прибутки сім’я мала цілком пристойні, та й становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було стійке. Обидва власники бару були з ним у найкращих дружньо-щирих стосунках.

Отже, неважко уявити, яка сімейна атмосфера панувала в домі. Низка поверхових розмов, дуже схожих одна на одну.

– Завтра я їду у Фокс-Лейк, – якось у п’ятницю за обідом заявив Джордж-молодший.

– Там щось цікаве має бути? – спитала місіс Герствуд.

– Так. Едді Фарвей купив новий катер і запрошує мене на прогулянку.

– А скільки ж він заплатив за нього? – продовжувала розпитувати мати.

– О, понад дві тисячі доларів! Він каже, катер – як лялечка.

– Старий Фарвей, мабуть, добряче наживається, – докинув Герствуд.

– Авжеж! Джек розповідав, що вони тепер експортують свій товар аж до Австралії. На тому тижні відправили цілу партію у Кейптаун.

– Подумайти тільки! – вигукнула місіс Герствуд. – Чотири роки тому вони ще тримали маленьку крамничку в підвалі на Медісон-стріт.

– Джек казав, що весною вони збираються побудувати на Робі-стріт новий будинок – шестиповерховий.

– Он як! – втрутилась і Джессіка.

Саме того дня Герствуд мав намір піти з дому раніше, ніж звичайно.

– Ну, я пішов. У мене справи в місті, – проказав він, встаючи з-за столу.

– Ти не забув, що ми йдемо в понеділок у театр Мак-Вікера? – спитала місіс Герствуд.

– Авжеж, – байдужкувато кивнув він.

Обід ще тривав. Герствуд піднявся нагору за капелюхом і пальтом. Грюкнули вхідні двері.

– Мабуть, тато вже пішов, – сказала Джессіка. Вона нетерпеливилась переповісти шкільні новини.

– У нас у ліцеї готується вистава, – повідомила вона втаємничено, – і я теж братиму в ній участь!

– Справді? – озвалась мати.

– Так. І мені конче потрібна для вистави нова сукня! У виставі братимуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер, приміром, гратиме Порцію.

– Он як? – відгукнулась мати.

– І знову запросили оту нездару Марту Грізволд! Вона гадає, ніби вміє грати!

– Здається, її сім’я так собі? – підтакнула розуміюче місіс Герствуд. – У них же нічогісінько немає.

– Авжеж! – пхикнула Джессіка. – Вони вбогі, як церковні миші!

Вона вже добре розбиралася в молодих людях у ліцеї, приваблених її вродою.

– Мамо, уявляєш, – поділилася вона з матір’ю якось увечері, – отой Герберт Крейн здумав до мене чіплятися зі своєю дружбою!

– А хто він такий, моя люба?

– Таке собі ніщо! – відповіла Джессіка, закопиливши губу. – Просто студент. А за душею – нічогісінько!

Інша річ – молодий Блайфорд, син мильного фабриканта. Він якось пішов провести її додому. Місіс Герствуд саме сиділа з книжкою нагорі в кріслі-качалці і випадково визирнула з вікна.

– Хто це був із тобою? – запитала вона Джессіку, що ввійшла у кімнату.

– Та то молодий Блайфорд, мамо.

– Невже?

– А що? Він запрошує мене прогулятися з ним у парку, – додала Джессіка, розчервонівшись від швидкого бігу сходами.

– Гаразд, моя люба, іди, але не надовго, – дозволила мати.

Вона з цікавістю ще раз визирнула з-за штори, щоб подивитись, як вони ідуть удвох – це було таки приємне видовище, дуже миле.

От у такій атмосфері Герствуд і жив із року в рік, не замислюючись над цим. Не в його натурі було прагнути чогось кращого, якщо воно не стояло перед очима разючим контрастом. Чого бажати? Він приносив у сім’ю те, що належало, і одержував своє відповідно. Правда, його іноді дратували прояви егоїстичної байдужості, але, з іншого боку, дороге вбрання дружини й дочки додавало гідності і становища в суспільстві, і йому було приємно. Зрештою, він жив переважно життям закладу, де служив. Там проходила більша частина його часу. Повернувшись увечері додому, він потрапляв у затишну обстановку. Страви, за незначним винятком, були цілком прийнятні, – такі, як може зготувати звичайна куховарка. До певної міри його цікавило й те, про що розповідали за обідом син і дочка, які виглядали завжди елегантно. Пихата місіс Герствуд вважала, що вона завжди має особливо вишукано вдягатись, але, на думку Герствуда, це таки краще, ніж одягатись недбало. Ні про який інтим між чоловіком і жінкою вже не могло бути й мови. Але й це не псувало атмосфери. В поглядах дружини не було нічого надзвичайного, до того ж вони так мало спілкувались одне з одним, що в цих розмовах не могло виникнути незгоди. Одне слово, у неї були свої погляди, а в нього – свої. Час від часу він звертав увагу на якусь жінку, молодість, жвавість і дотепність якої становили контраст не на користь його дружині. Однак тимчасове невдоволення, викликане таким зіставленням, врівноважувалося усвідомленням свого становища в суспільстві і властивою йому розсудливістю. Він розумів: ускладнення в сімейному житті може відбитися на його службовому становищі. Власники бару нізащо не потерпіли б скандалу. Посівши таке становище, людина має відзначатися поважними манерами, незаплямованою репутацією і добропорядною родиною. Ось чому Герствуд був дуже обережний у всіх своїх вчинках. І в публічних місцях вечорами чи в неділю з’являвся неодмінно з дружиною, а часом і з дітьми. Він їздив з сім’єю на місцеві курорти або у штат Вісконсин, недалеко від Чикаго, і проводив там кілька днів, тримаючись поважно. Нудьгуючи, відвідував ті місця, які належало, і робив так, як належало. Він знав – це необхідно.

Коли хтось із його численних знайомих, представників середнього класу і людей грошовитих, потрапляв у якусь халепу, Герствуд тільки осудливо хитав головою. Про такі речі й говорити не варт! Якщо ж про це пліткували серед людей, що вважалися його близькими друзями, він гостро картав подібне:

– Нехай би робив, що хотів – який мужчина цього не робить! Але ж як він міг бути таким необачним? Обережність і ще раз обережність!

І він нітрохи не співчував тому, кого піймали на гарячому.

Саме з цих міркувань Герствуд продовжував приділяти дружині певну увагу і скрізь бував із нею. Це було, звичайно, дуже нудно, але він втішав себе тим, що зустрічається в цей час із знайомими і має всі ті розваги, яким її присутність аж ніяк не може завадити. Часом він із певною цікавістю спостерігав за дружиною, – вона була ще досить приваблива, і чоловіки звертали на неї увагу. Була охоча до товариства й до лестощів, хоча й пихата. Герствуд добре розумів, що при тих стосунках, які між ними склались, всі ці якості легко можуть довести її до біди. Він узагалі не схильний був довіряти жінкам, а своїй дружині – тим більше, бо ніколи не вбачав у ній таких чеснот, які б вселяли в чоловіка його типу особливе довір’я й пошану. Колись вона таки його любила, але тепер, коли подружні узи більше не з’єднували, – мало що могло статися!

За останній рік чи два витрати сім’ї дуже зросли. Джессіка раз у раз вимагала обнов, а місіс Герствуд, не бажаючи відставати від дочки, теж частенько підновляла гардероб. Герствуд довгенько терпів, але якось не витримав.

– Джессіка потребує нової сукні, – промовила місіс Герствуд недбало вранці.

Герствуд саме стояв перед дзеркалом і одягав один із своїх вишуканих жилетів.

– Якщо не помиляюся, вона зовсім недавно придбала щось, – зауважив він.

– Так то ж вечірнє, – спокійно відповіла дружина.

– Останнім часом її вдяганки коштують чимало грошей, – зітхнув Герствуд.

– Що ж тут такого? Вона молода, більше буває в світі, – відповіла дружина.

Але було в його тоні щось таке, чого вона ніколи раніше не чула.

Герствуд подорожував не часто. Коли ж доводилося кудись виїжджати, він зазвичай брав дружину з собою. Але незадовго перед описуваними подіями група членів муніципалітету організувала поїздку до Філадельфії на кілька днів – щоб розважитись. Запросили і Герствуда.

– Нас же там ніхто не знає, – сказав йому втаємничено один з організаторів поїздки, джентльмен у височезному шовковому циліндрі, обличчя якого красномовно свідчило про його малорозвиненість і похітливість. – Ми зможемо там досить весело провести час, – при цьому він підморгнув оком. – Їдьмо з нами, Джордже, неодмінно!

Другого дня Герствуд повідомив дружину про свій намір.

– Джуліє, я збираюсь поїхати на кілька днів.

– Куди? – спитала вона, кидаючи на нього допитливий погляд.

– У Філадельфію, у справах.

Вона продовжувала пильно дивитись, чекаючи, що він додасть.

– На жаль, цього разу я не зможу взяти тебе із собою.

– Гаразд, – відповіла вона. Але він бачив, що дружина таки здивована.

Вона ще про щось розпитувала його, поки він не пішов. Це його роздратувало. Він уже відчував, що дружина часом неабияке ускладнення в житті.

Поїздка була таки приємна, і Герствуд дуже шкодував, коли вона закінчилась і довелося повертатися додому. Він не любив брехати і з відразою думав про те, що треба лукавити. Зрештою все завершилось кількома незначними фразами. Але місіс Герствуд мала над чим подумати. Вона почала більше виїжджати, вдягатись ще краще і частіше бувати в театрі, щоб винагородити себе.

Отож атмосферу, що панувала в цім домі, навряд чи можна було назвати сімейним затишком. Цих людей поєднувала звичка і загальноприйняті правила. Час спливав, і атмосфера неминуче ставала все більш нестерпною. Раніше чи пізніше мав статися вибух і все зруйнувати.