Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

На Бойківщині скликали гурти жінок і під час скубання вовни. У селах, де сіяли багато льону та коноплі, жінки допомагали одна одній зібрати ці культури. Під час тертя льону, що також відбувалося гуртом, співали пісні, ділилися новинами. Потім господиня, якій допомагали, влаштовувала гостину. Терли льон пізньої осені, коли селяни вже виконали більшість сільськогосподарських робіт. На Бойківщині для обробки льону існували спеціальні прилади: «ламанки», «терлиці», «перетирачки». На лемківсько-бойківському пограниччі поширеною жіночою гуртовою роботою були «прядки» («вечорнички»): дівчата сходилися до однієї хати прясти. Прядіння відбувалося під співи, розмови. Господарі хати, в якій відбувалася ця гуртова робота, влаштовували дівчатам частування.

Отже, як бачимо, звичаї трудової взаємодопомоги на теренах Галичини мали як загальноукраїнські риси, так і локальні особливості, які залежать від специфіки етнографічних районів чи підрайонів у її складі. Місцева специфіка цих звичаїв найчіткіше виражена в народній термінології, а також у різноманітних аспектах їхнього трудового та обрядового етапів.

Народне харчування Галичини. Андрій Зюбровський

Традиційна кухня в народознавстві є одним із найважливіших етнодиференціальних маркерів. Тобто кожному народові чи етнографічній групі цього народу притаманні певні унікальні страви, особливості їх приготування. На основі вказаних та інших культурних особливостей (житло, одяг, діалект) відбувається ендо- та екзоідентифікація етносу чи етнографічної групи.

Здавалося б, усе достатньо просто. Виходячи з написаного можна навіть дещо перефразувати давню приказку: «Ми є ті – залежно від того, що ми їмо». Однак із народною кухнею Галичини все значно складніше. Передовсім, це пов’язано із тим, що «Галичина» не є етнонімом (на відміну від, наприклад, Надсяння, Опілля, Волині чи Покуття), а, радше, політонімом. Тобто ніколи не існувало такої етнографічної групи українців, як «галичани». Більше того, лише Східна Галичина була заселена українцями: на Західній Галичині домінував польський етнос.

Так, Східна Галичина не є етнографічно однорідною. Вона територіально охоплює такі етнографічні райони України, як Опілля, Надсяння, Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Покуття, Галицька Волинь, невелика частина Поділля.

Описуючи особливості народної кулінарії Галичини, врахую, передовсім, що кожен із перелічених етнографічних районів у її складі мав певні культурні особливості. Вони були зумовлені рівною мірою як особливостями історичного розвитку, так і природно-кліматичними умовами. Зрозуміло, що, наприклад, на кам’янистих гірських ґрунтах кращу врожайність давали одні культури, а на піщанистих землях Галицької Волині (так зване Мале Полісся) – інші.

Звісно, це знайшло своє відображення в особливостях народного харчування тієї чи іншої частини Галичини. Навіть більше, можна з успіхом розвінчувати міф про існування «кулінарії Галичини», адже такої, як певної типологічної системи, не існувало.

Тоді, можливо, правильніше було б писати про те, що «галицька кулінарія» є сумою всіх особливостей народного харчування етнографічних груп українців, що проживали на території Галичини? Однак за такого підходу виникає питання критерію типологізації. Простіше кажучи: а які ж страви вважати найбільш характерними репрезентантами кулінарії Галичини?

Питання насправді важливе, адже навіть борщ, який є етно- маркером народного харчування українців, суттєво відрізнявся у бойків, покутян і волинян. Хоча в літературі можна віднайти певні спроби уніфікувати поняття «галицький борщ». Так, у роботі Ольги Франко «Практична кухня» (1929 р.) уміщено такий рецепт цієї страви: «Зварити м’ясний бульйон, процідити його, додати до смаку борщового квасу, посолити і варити на повільному вогні. В готовий борщ витиснути сік з червоного буряка, щоб він набув апетитного червоного кольору»^[47].

«Борщовий квас» готували так: червоні буряки нарізали пластинками, заливали прохолодною водою і заквашували в посудині, яку розміщували у прохолодному неосвітленому місці. Після зброджування буряки і рідина набирали приємного кислого смаку, а рідина – темно-червоного забарвлення.

Разом з тим наведений дослідницею рецепт має лише опосередкований стосунок до реалій народного харчування населення Галичини. Адже, передовсім, зазначу, що м’ясо селяни вживали вкрай рідко: на календарні свята, визначні події життєвого циклу (весілля, хрестини тощо) чи в період виснажливих польових робіт. Крім того, наявність м’яса у щоденному раціоні залежала ще й від достатку окремо взятого господарства.

До того ж, зауважу, що в кожному етнографічному районі, який входив до складу Галичини, були свої локальні рецептури борщу. Показовим стосовно цього є опис приготування цієї страви в останнє десятиліття ХІХ ст. із території етнографічного Покуття, наведений Володимиром Гнатюком: «Борщ буряковий варять трояко: а) Борщ з м’ясом: до борщу кидають кавалок м’яса, додають сирого червоного буряка, гриб і варять; борщ з м’ясом дає ся при всяких “оказиях”: прихниках, хрестинах, весїлю і т. д.; б) Борщ пісний: заправляє ся пшоном, крупами і закришує ся цибулею, петрушкою, солодкою капустою; в) Борщ пісний до кулеші (замість молока); борщ закришує ся петрушкою, цибулею, як що є, то грибами або підпеньками, а над то затовкує ся часником і перчиться; їсь ся з кулешею; звичайно єсть він дуже квасний»^[48].

Подібна строкатість рецептури побутувала й в інших груп українського населення Галичини. Тож видається неможливим описати якийсь певний стандартизований варіант «галицького борщу». Щоправда, одну особливість цієї страви в галичан все ж виділю. Так, на території дослідження широкого поширення набувають так звані «питні борщі» (попередньо описаний варіант «борщ пісний до кулеші»): його консистенцію не загущували крупами, капустою чи надлишком квашеного буряка; подавали до інших страв – каші, печеного пирога, вареників тощо.

Важливим компонентом народної кулінарії був хліб. Він основа харчування не лише населення Галичини, а й усього українського етносу. Водночас ситуація з його видовим і сортовим складом, способом приготування та рецептурою в різних етнографічних груп досліджуваних теренів є аналогічною, як із борщем. Адже, наприклад, у гірському регіоні та в передгір’ї домінувало в народному харчуванні прісне хлібне печиво, а на рівнинах – вчинений хліб.

У різних етнографічних районах території Галичини побутували такі види і назви прісного хлібного печива:

1. Лемківщина: «ощипок», «адзимок», «адзимка», «паленя», «щипок», «осух», «пагач» із вівсяного, ячмінного, вівсяно-ячмінного чи кукурудзяного борошна.

2. Бойківщина: «ощипок» – вівсяний корж. Іноді, за способом виготовлення та споживання (ламали, «щипали», руками), його називали «паленя», «щипок», «углянка», «паленє».

3. Гуцульщина: «корж», «малай» з кукурудзяного борошна (до початку ХІХ ст. «корж» пекли з вівсяного борошна). Подекуди для випікання прісного хліба гуцули змішували житнє борошно з кукурудзяним.

4. Покуття: ячмінно-кукурдзяний «малай»; кукурудзяно-картопляний «мандебурчєник», «боб’єник» з разового житнього борошна, «коржі» з пшеничного, ячмінного та житнього борошна.

5. Підгір’я: ячмінні «коржі».

6. На Галицькій Волині пекли «паляниці пшеничні, печені на плиті, прісні», «паляниці пшеничні, печені на плиті, на поташі», на теренах такої частини Волині, як Холмщина, – житні «підпалки».

Тривале побутування на теренах Українських Карпат прісного хліба і його відносне розмаїття зумовлене природно-кліматичними умовами, через які потрібно було висівати морозостійкі культури (овес, ячмінь), адже жито і пшениця, котрі потребували кращих ґрунтів і менших точок екстремуму добових коливань температури, у цій місцевості давали низькі врожаї.

Смакові та поживні якості хліба горян були дуже низькими. К. Мошинський свого часу дав загальну характеристику таким виробам: «Прісне печиво, дуже примітивного виготовлення, коркоподібне, з великою кількістю води, запечене, з шорсткою поверхнею”^[49]. І. Франко писав, що бойківський прісний хліб для мешканців низин був синонімом убогої їжі; народознавець навів такі характеристики цього печива: «твердий […], збитий як цегла, з виступаючими ячмінними остями»^[50], «спечений з погано змеленої муки, переважно твердий, як камінь»^[51]. Зрозуміло, що вживання такого печива негативно впливало на діяльність шлунково-кишкового тракту його консументів. Стосовно цього І. Франко зауважував: «Треба, хіба що гострого гірського повітря та рухливого способу життя бойків, щоб перетравити цей хліб».

Б. Грінченко, покликаючись на В. Гнатюка, писав, що вівсяне «паленя» (вид прісного печива) могли пекти навіть не з борошна, а з борошноподібної суміші, виготовленої у ступі: «У ступі стовче вовес, місит паленя і їст»^[52]. Можна лише уявляти собі якість хліба, його смакові якості, якщо він був приготовлений із суміші, схожої на сучасні вівсяні пластівці, однак значно твердішої (позаяк зерно не пропарювалось).

Прісне печиво, на відміну від вчиненого хліба, не було продуктом ферментованим, а тому організм значно гірше сприймав і засвоював його (для полегшення перетравлення прісні хлібні вироби споживали, зазвичай, із кисломолочними продуктами. Такий стан ре- чей знайшов відображення в пареміях: «Голодному і вівсяник добрий», «Вівсяний хліб, вербові дрова – готова біда»^[53]. Щоправда, на переднівку чи в роки неврожаю горяни надзвичайно позитивно сприймали й такий хліб. Наприклад, на Бойківщині до 24 лютого (Обретіння) побутувала приказка: «Діти від хліба, а птахи до гнізд»^[54], як узагальнення того факту, що напровесні закінчувались запаси хліба.

Паляниця

Іншою була ситуація в районах із традиційним вирощуванням жита чи жита і пшениці. На цих теренах прісні «коржі» пекли тоді, коли до наступної випічки не вистарчало кислого хліба.

Перехід від кислого до прісного печива для мешканців теренів із високими врожаями зернових вважався одним із критеріїв «голоду», адже змушував пекти хліб із непридатних, на їхню думку, злакових. Так, на Волині ячмінні прісні коржики («яшники») були недвозначним символом лихоліття: «Пекли [після війни] ції ячники. Да з такими во остюками. З ячменю хліб пекла. А воно, остюки, в язика позалазить!»^[55]. Подібні народні уявлення відображені й у пареміях: «На пшеничний хліб – масло, а на вівсяний – голод»^[56]. Причому певні види прісного печива були синонімом відвертого недоїдання в період недороду навіть у районах із традиційно домінантним вживанням прісного хліба. М. Зубрицький, описуючи голод 1846 року на Бойківщині, подав опис тих подій словами одного селянина: «Дома добре наївся, а пішов до млина з узликом молоти; скоро змолов мірку, зараз таки у млині пік дві углянки і їв. Тепер би не пік углянки в млині, хоть би і цілий день нічого не їв»^[57].

Практично повсюдно в українських горян випікали прісний хліб із домішками картоплі. Його позначали відповідним похідним від терміна, яким окреслювали картоплю: «буляник», «бурчіник», «ріпляник», «бульбяник», «груляник», «бандуряник», «мандибурчєник».

Як уже було зазначено, на рівнинних територіях Галичини в народному харчуванні однозначно домінував вчинений хліб. Його технологія виготовлення була значно складнішою, аніж прісного, а поживна цінність – вищою. Та й візуально він разюче відрізнявся від прісного. Формат розвідки не дозволяє детально спинитись або хоча б побіжно розглянути методику приготування вчиненого печива. Проте на даний час в українському народознавстві є значна кількість аналітичних досліджень, присвячених цьому питанню^[58].

Основна ж моя думка полягає в такому: «хліб» мешканців Карпат України і, наприклад, Галицької Волині відрізнявся достатньо суттєво, щоб констатувати неможливість встановити типологічно єдиний варіант «галицького хліба».

Те ж можна написати й про ще одну страву, яку стійко асоціюють з українським етносом, – вареники. На Галичині вони вирізнялись хіба що назвою. Тут їх називали «пирогами». В іншому, – ні рецептурно, ні складом начинки, – особливої відмінності від решти українських земель не було. Вареники на досліджуваних теренах виготовляли з пшеничного (рідше – житнього) тіста. Начинка залежала від пори року і достатку господарства: сир, картопля, пшоняна, гречана, перлова каші, макуха (терте насіння конопель), квашена капуста, яблука, сливи, груші, черешні, вишні, м’ясо (передовсім лівер).

На мою думку, продовжувати перелік страв та їхніх рецептів не має змісту. Адже, наприклад, страви, притаманні населенню вузького ареалу, не асоціюються з кулінарією Галичини. Як приклад, наведу сир бризу чи будз, які широко вживали горяни. Проте ці страви аж ніяк не репрезентують харчування галичан загалом.

Яворівський пиріг

Для того, щоб хоча б побіжно описати народну кухню Галичини, на мою думку, слід застосувати методику «розпізнання образів». Не вдаючись у деталі цього підходу, зазначу, що основним засновком буде те, що народна кулінарія Галичини – це не сума всіх локальних страв та їхніх рецептів. Це, на моє глибоке переконання, лише окремі види їжі, при згадці яких виникає стійка асоціація з «народним харчуванням Східної Галичини».

Отже, серед таких страв чільне місце займає так званий «яворівський пиріг». Хоча, передовсім, зазначу, що саме «яворівським» його називають із незрозумілих причин, адже поширений він на значній частині Галичини, а й далеко за межами Яворівського району Львівської області.

Найпоширеніший рецепт цієї страви є таким. У пшеничне вчинене тісто загорталась начинка (у пропорції обгортка / начинка приблизно від 1/4 до 1/6) і запікалась у печі чи, згодом, духовці. Начинкою слугувала суміш вареної товченої картоплі та відвареної гречаної каші. Інші інгредієнти додавали згідно з індивідуальними смаками господині та вподобань споживачів. Серед них – сіль, перець, зелень, часник, морква тощо. Споживали «пиріг» як разом із борщем чи іншими рідкими стравами (замість хліба), так і окремо – із сметаною, грибною юшкою чи підливою («мачінкою»). Іноді перед подачею його різали на шматки і дещо підсмажували на сковороді. «Пиріг», зазначу, очевидно, існував як страва також ще до появи картоплі на території України – основою його начинки тоді могла слугувати ріпа.

Іншою стравою, яка стійко асоціюється з Галичиною, є невеликі округлі пиріжки із начинкою, які називаються «пампухи» («пампушки»). Про давність цього печива свідчить, зокрема, те, що вони були атрибутом значної кількості обрядодій свят зимового різдвяно-новорічного циклу.

Протягом ХХ століття вкоренилось уявлення про те, що особливістю рецептури галицьких «пампухів» є те, що їх смажили, занурюючи в киплячу олію. Однак, первісно, очевидно, їх, як й інші види хлібних виробів, пекли в печі. На доказ цього слугує те, що олія подекуди аж до середини ХХ ст. була достатньо вартісним продуктом, а для смаження пампушок її необхідно було витратити достатньо велику кількість. Проте саме смажений в олії пампух став певним стереотипом різдвяного стола Галичини (у Львові та інших містечках Галичини щорічно взимку навіть відбуваються різні Дні чи Свята пампуха).

Різдвяні пампухи

Ще одним із маркерів, що окреслювали народне харчування Галичини, були копчені в диму м’ясні страви. Звісно, такий спосіб консервації білкових продуктів тваринного походження був відомий на всій території України, проте саме на досліджуваних теренах він набрав найбільшого поширення. Зокрема, на це звертає увагу й Іван Франко в розвідці «Моя вітцівська хата». Щоправда, слід також зауважити, що галичани розглядали копчення («вудження») м’яса передовсім як ефективний спосіб подовжити строк зберігання дорогоцінного продукту, а також акумулювання цінного ресурсу для важливих періодів – свят чи важких польових робіт.

Асортимент конкретних виробів був дуже широким: від окремих шматків м’яса («шпондер», «шинка»), до ковбас різного роду подрібнення начинки – все залежало від достатку господарства. Іноді закопчували усю свинячу ногу із стегном, однак це робили достатньо багаті господарі.

Наведений матеріал дає змогу зробити певні висновки.

По-перше, галицька народна кухня є частиною загальноукраїнської народної кулінарії. Звісно, вона містить певні локальні особливості, проте розглядати її не слід як певне ізольоване чи відірване від загальноукраїнського етнічного масиву явище.

По-друге, народна кулінарія Галичини не є простою сумою страв, притаманних харчуванню сільського населення тих чи інших історико-етнографічних районів, які є на її території. Говорячи про «галицьку кухню», слід розуміти, що мається на увазі радше «образ галицької кухні», тобто певні страви, їхні термінологія і номінація, які в силу певних обставин, очевидно, і масмедіа стійко асоціюються з досліджуваними територіями.

По-третє, у розвідці йшлося про харчування сільського населення, позаяк харчування міщан завжди було під впливом різних впливів, перш за все, дифузійно-асимілятивних. Населення міст достатньо легко запозичувало певні страви в інших етносів (щоправда, такий процес був двостороннім). Харчування міщан Галичини потребує окремого дослідження, оскільки часто воно було еклектичним поєднанням різноетнічних культурних вкраплень. Крім усього, міщанська побутова культура завжди тяжіла до спрощення та уніфікації.

Бджільництво Галичини. Уляна Мовна

Упродовж тисячоліть бджільництво було важливим і шанованим заняттям українців Галичини. З початком XIX століття утверджується статус бджільництва як допоміжного, але досить важливого заняття мешканців Галичини, що перебувало у квітучому стані. Ним займалося селянство і духовенство, деякі з них утримували до 100 вуликів. Селяни плекали бджіл у колодах і дуплянках. Ще навіть у XIX ст. мед у краї мав важливе товарне значення, його експортували до Австрії, Чехії, Моравії, Польщі, Італії. Лише 1849 року за кордон було продано 16 тисяч центнерів меду, вартістю кілька мільйонів гульденів. Багато меду продавали і на місцевих ринках. У Львові діяли щоденні базари, куди селяни з навколишніх сіл привозили мед. У багатьох місцях існували медоварні. З метою подальшого вдосконалення цього виду господарської діяльності 1806 року в місті була відкрита спеціальна школа при кафедрі природничої історії, практичної геометрії з основами рільництва Львівського університету, у якій посаду викладача займав Мартін Куральт і навчався відомий український пасічник, винахідник дзвоноподібного вулика Микола Вітвицький.

Середина XIX століття позначилася кризою галицького бджільництва, причинами якої стало довголітнє існування бджолиної десятини, невміння селян раціонально плекати бджіл, їхнє масове знищення під час медозбору, розвиток екстенсивного рільництва, засилля старих колодних вуликів, що були гальмом на шляху розвою поступового бджільництва. Після широкої суспільної дискусії громадська думка почала пошуки шляхів виходу з кризи, що полягали в популяризації на сторінках періодики конструктивно нових типів вуликів (Прокоповича, Вітвицького, лінійного вулика Дзержона, слов’янського вулика Цесельського), поширенні раціональних пасічницьких знань серед широких селянських верств, виданні популярної пасічницької літератури (1855 року у Львові вийшла у світ перша пасічницька книжка української мовою Льва Трещаківського); 1857-го в Перемишлянах розпочала роботу пасічницька школа Юліана Любінецького – єдиний такого типу навчальний заклад в Європі, де викладали теоретичні та практичні методи праці в пасіці. За час існування (1857–1862) вона підготувала чимало передових пасічників, які понесли світло пасічницького знання в широкі народні маси.

Проведена робота дала відчутні результати. Уже до кінця XIX століття рамкові вулики не були рідкістю в галицькій пасіці. У той час на авансцену пасічницького життя Галичини вийшла когорта діячів, яка залишила помітний слід в історії галузі, – о. Іван Наумович («Катехизис пчеловодства», 1866), о. Микола Михалевич («Пасіка», 1877); Теофіл Цесельський, редактор часопису «Bartnik postępowy» (1875–1914) («Bartnictwo, czyli hodowla pszczól dla zysku, oparta na nauce і wielostronnem doświadczeniu», T. 1: Przyroda pszczól, 1888; T. 2: Gospodarka w pasiece, 1901; «Miodosytnictwo, czyli sztuka przerabiania miodu і owoców na napoje», 1890); о. Володимир Пилипчук («Практичний ілюстрований підручник пасічництва», 1913); Іван Марцинків [ «Наш улей Галицький (слов’янський) і раціональна господарка в нім», 1912].

У Львові почала виходити профільна пасічницька періодика – «Bartnik Postępowy», сторінка «Наше пасічництво» у «Господарській Часописі». А 1914 року в Тернополі засновано журнал «Український пасічник»; 1909-го у Львові була утворена Пасічницька секція крайового господарського товариства «Сільський Господар» як професійне об’єднання пасічників Галичини. Її завданням було дбати про інтереси пасічників, допомагати в їхній організації шляхом створення пасічницьких секцій при гуртках товариства, сприяти накопиченню матеріальних засобів у веденні пасічницької праці, слідкувати за розвитком пасічництва і скеровувати його у правильне русло, пропагувати пасічницькі видання, співпрацювати з пасічницькою кооперацією, допомагати у збуті продуктів пасічництва, влаштовувати виставки, конкурси, покази, пасічницькі курси, реферати, поширювати культуру медодайних рослин.

О. Сміх-Шатківський. Батькова пасіка. 1933 р. Олія

Наприкінці XIX – на початку XX ст. бджільництво, давно втративши промисловий характер, розглядалося селянами як допоміжне заняття. Як свідчить перепис 1880 року, у Галичині нараховувалося 296 тисяч бджолосімей. Мед виготовлявся переважно на продаж у невеликій кількості. Так, за даними австрійського міністерства рільництва, 1900 року у краї виробили лише 2 540 центнерів меду. На початку минулого століття торгівля продуктами бджільництва, зокрема медом, була зосереджена в руках євреїв, які їздили по селах і за безцінь восени скуповували мед у селян, а навесні перепродували його вдвічі-втричі дорожче як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

У другій половині XIX – на початку XX ст. на території Галичини співіснували та змінювали один одного у хронологічній послідовності різні види дорамкових (колода, дуплянка, сапетка) і рамкових (слов’яни, українські лежаки, Дадани) вуликів, що виробилися пасічниками у процесі багатовікового виробничого досвіду. Довбані вулики виготовляли з колод дубів, буків, лип, смерек, ялин, верб, тополь. Їх у народі називали «кадуби», «колоди», «кругляки», «пні». Такий вулик, установлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом – «лежак». У середині XIX ст. повсюдно в Галичині побутували колоди-стояки, висотою 65–155 см, шириною 30–60 см. На початку XX ст. уже переважали колоди відносно невеликих розмірів – заввишки 60–70 см, завширшки 20–50 см. У колоді прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «вилітач», «воронку», «затвір»). Для кріплення вощини вище від відльотка встановлювали навхрест щаблі. Внизу над самим дном зроблено отвір із засувкою, потрібний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали солом’яним або дерев’яним двосхилим дашком чи кружком, що затикався збоку трьома кілками. До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («бильця», «стібки», «патички»), до яких бджоли кріпили вощину. Іноді вулик складався з двох частин розколеної колоди, яку скріплювали обручами. Традиційні колодні вулики масово проіcнували в селянських пасіках Галичини (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Покуття, Опілля) до перших десятиліть XX ст. включно.

Дуплянка – примітивний нерозбірний вулик, сильно наближений до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатись у достатку корму для бджіл. Тому їх іноді називали «безденками» і встановлювали лише вертикально. У Галичині побутували дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка, найчастіше верби, рідше липи, висотою 60–100 см, шириною 40–60 см. Льотки («прорізи») розташовувалися з одного боку – у нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали кома- хам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку на- кривали солом’яним, дерев’яним дашком або круглою накривкою. Дуплянки були ма- сово поширені наприкінці XIX ст., у деяких місцевостях переважали в 1910–1920-х рр.

Вулик-дуплянка з Лемківщини. Музей народного будівництва у Сяноку. 2013 р. Фото автора

Поряд з колодами і дуплянками, для плекання бджіл мешканці краю використовували солом’яні вулики, звані «кошиками», «солом’яниками» або «сапетками». Уже до сере- дини XIX ст. ці вулики стали до- волі поширеними на теренах Галичини, як на це вказує відомий тогочасний пасічник і громадський діяч о. Л. Трещаківський. Солом’яні коші добре «прийнялися» в середовищі селян-пасічників, оскільки були значно дешевшими від колод, а також зручнішими при обслуговуванні. Кожен селянин мав у власному господарстві сировину для виготовлення «солом’яників». Вистачало лише зробити з паличок відповідну форму, виплести довгу косу із житньої соломи – і можна було приступати до виробництва коша. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Брали пучок соломи, стискали лівою рукою, а правою обвивали шпагатом, роблячи спіральний валок. Звивши косу, котра, зігнута у коло, утворювала круг потрібного діаметра, пришивали її початок до кінця. З допомогою шила протикали отвір для шпагату і сильно притягали, щоб один звій якнайщільніше прилягав до другого. Після дворазового обкручування і прошиття краї підносилися щораз вище, аж до отримання потрібної форми, після чого вели перевесло так, щоб стінки наростали у вигляді валка. Дно пришивали до стінок, залишаючи «кошик» знизу. Виліт для бджіл витинали ножем у дні.

На теренах Гуцульщини, Бойківщини і Покуття переважали «солом’яники» круглої форми, а Лемківщини – циліндричної. У середньому товщина стінки становила 5–6 см, висота 70–100 см, ширина 60 см. Побутування кошів таких розмірів зафіксовано нами в селах Задубрівці, Стецева, Снятинського р-ну, с. Росохач Городенківського р-ну, с. Живачів Тлумацького р-ну, смт Делятин Надвірнянського р-ну, селах Яворів і Брустури Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Коші-безденки належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Із запровадженням раціональних методів утримання бджіл вони стали гальмом на шляху подальшої еволюції вуликів. Коші мали кілька основних вад: їх не можна було розбирати, що утруднювало докладний огляд бджолиного гнізда; у цих вуликах важко було підсадити нову матку в разі її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб. Мед і віск вибирали з кошів, знищуючи комах. Та все ж солом’яні вулики збереглися на селянських пасіках деяких місцевостей аж до кінця 1930-х років.

Вулик Дзержона – перехідний тип між нерозбірними (колоди, дуплянки, сапетки) і рамковими вуликами, сконструйовано Яном Дзержоном 1859 року в Сілезії. З його винаходом з’явилася можливість розбору й огляду бджолиного гнізда. У ньому, на відміну від пізніших рамкових вуликів, замість звичайних рамок містилися лише верхні планки (снози), до яких бджоли прикріплювали верхню частину щільника, а інші краї прикріплялися ними до стінок вулика. Оглянути гніздо вулика і витягнути планку з медом можна було, попередньо відділивши щільники ножем від бокових стінок, що викликало великі незручності. На теренах Гуцульщини (с. Пістинь Косівського р-ну, м. Надвірна Івано-Франківської області), Покуття (с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської області) і Лемківщини вулики Дзержона («ґержони») поширилися наприкінці XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнані «вікном», а біля нього розташовувалась «поличка», по якій пересувалися бджоли.

Загальні збори галицького пасічницько-городничого товариства у Львові 1875 року ухвалили рішення про прийняття і поширення серед пасічників рамкового вулика, названого «вуликом товариства», «вуликом Цесельського», а згодом слов’янським, оскільки він отримав визнання в сусідніх слов’янських народів. Це був перший у краї прямокутної форми рамковий вулик-стояк із довгими вузькими рамками (64 х 24 см), які служили основою для будівництва вощини і значно полегшували працю пасічника. Він складався з корпусу і двосхилого даху. Стандартна рамка – 480 х 220 мм. Глибина вулика розрахована на десять рамок.

«Слов’яни» у селянських пасіках Галичини почали з’являтися з кінця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. То був найрозповсюдженіший тип рамкового вулика в селян-пасічників. Слов’янські вулики пасічники переважно виготовляли власноруч з дерева (липи, тополі, осики, верби, ялини, смереки) або соломи. Техніка виробництва солом’яних вуликів слов’янського типу була такою: дерев’яний каркас обплітали скрученими із соломи матами, стискали їх пресом і зшивали дротом або шпагатом. Іноді такий вулик ще обмазували зверху і всередині глиною, змішаною з половою. Стінки солом’яних вуликів мали до 7–8 см товщини; вони були дуже теплими взимку і прохолодними влітку. Їхньою вадою була недовговічність – вулики швидко псували миші. Окрім того, у вуликів-слов’ян існувала та незручність, що вхід до них вів збоку, тому, щоб подивитися до бджіл, пасічникові потрібно було вийняти всі рамки. Кількість рамок у вуликах, виготовлених пасічниками власноручно, могла коливатися від шести до 20-ти.

Подекуди слов’янські вулики проіснували в пасіках до 1940–1950-х рр., а іноді й 1970-х рр. (с. Тухолька Сколівського р-ну, смт Добромиль Старосамбірського р-ну Львівської області, села Пістинь і Рожнів Косівського р-ну, с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, села Серафинці і Копачинці Городенківського р-ну, села Бринь і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, с. Мала Плавуча Козівського р-ну, с. Беримівці Зборівського р-ну Тернопільської області).

Крім одинарних («поєдинчих»), у бджолярів побутували вулики на дві («двояки») та чотири («чвораки») бджолосім’ї зі спільними двома чи чотирма стінками, що економило будівельний матеріал (м. Снятин, села Городниця, Передівання і Вільхівці Городенківського р-ну, с. Жабокруки Тлумацького р-ну, с. Перекоси Калуського р-ну, с. Річка Косівського р-ну Івано-Франківської області). Оригінальним явищем була пасіка на 120 слов’янських вуликів Василя Петричука зі с. Бабин Косівського р-ну у 1930-х рр. Його вулики на вісім і 12 бджолосімей мали висоту 2–3 м і були виконані у вигляді архітектурних форм: гуцульської хати, багатоповерхової хати, церков із заломами даху.