Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Інтер’єр житла Західного Поділля (с. Заздрість, Теребовлянський р-н)

Розташування предметів облаштування та обладнання в інтер’єрі народного житла Покуття характерне для всієї території Галичини. Відмінності спостерігаємо в декоративному вирішенні: різьба на дереві, тканинах, керамічних виробах, архітектоніці опалювальних пристроїв, у формах предметів облаштування та обладнання, їх кількості тощо. Слід наголосити, що предметне заповнення, форми меблів – як, наприклад, скринь, – їхніх форм різьблених деталей дитячих колисок, жердок, сволоків, тканин тощо, особливо низинної частини лісостепової Косівщини, а також Коломийщини і Снятинщини, є характерним із вирішенням інтер’єру народного житла Гуцульщини.

На Покутті, у селах Росохач, Вільхівці (Городенківщина), якщо хата складалася з двох житлових помешкань, то в тій, що жили, означували «стара хата», а у якій не жили, залишали чистою – «нова хата», або «перша хата» – «друга хата», «вища хата» – «нижча хата», «хатчина» – «хата». Дим з печі виводився через каглу в сіни, а звідти підіймався на горище і через отвір у солом’яному даху, який не зашивали сніпками, званий «димник», виходив назовні, розповідала респондент Павлюк Катерина, 1921 р. н. Невелике віконце, вмонтоване біля печі, на тильній стіні називали «затильне», на причілковій – «причілкове», на фасадній – «переднє», «основне». Ікони розвішували вподовж причілкової стіни. За них на Трійцю затикали квіти («ружі»), за сволок – квіти-«паничі», а на землю настеляли листя з явора. Піч і припічок у будній день застеляли білою веретою, а «писаною», або ще звали «павучкою», на якій поєднували кольори, чорне з білим, коричневе з червоним. Лави в будень не застеляли, а у свята на них стелили «налавники». Постіль застеляли «павучковими» веретами. Зверху наставляли 4–5 подушок, «пішви» яких ткали на верстаті чорними і білими нитками Їх наставляли лише на свята, а в будні тільки білі були. У «хатчині» була лише кухня, а в «хаті» піч і кухня. Молоді спали в «хатчині», а старші в «хаті». Взимку спали всі у хаті, «тому що тато мали пів-морга лісу і шкода було нищити на дрова. Тоді на печі спали старші, діти на припічку по двоє. На постелі спали до п’яти осіб – батько, мати і троє дітей. Стеля раніше була кладена з дощок. Її називали «мита стеля». Перед Різдвом, Великоднем, коли білили, то тоді і мили. Брали шмату і в щось воду. Товкли цеглу молотком або сокирою на мілко дуже. Мийку вмокали у воду, потім в цеглу і так терли. Це робили тільки жінки. Піч раніше мама мастила щосуботи, і тільки біля комина, де дим виходив, і там де спали. Я на комині раніше виробляла квіти з «мандебурки» (картоплі). На ній ножиком вирізувала якусь квітку. У жидів купували фарбу різних кольорів, яка розводилася на воді. То розводила у мищинках. Потім «мандебурку» вмокала у якусь і притуляла до комина. Комин міг бути білим або рожевим, а по ньому квіти. А сам виступ на печі («опецок») малювала зеленою. І до низу також зеленою. А двері, лаву, стіл, вікна мили водою. Коли донька виходила заміж, батько «винував» її новим куфром. Їх раніше робили на коліщатках, але вони не рухалися, а були і без коліщат. Їх не малювали, фарба дорого коштувала. У хаті колись стояв «царок» (мисник) з «шафою» знизу. А зараз кажуть креденць. Колиски раніше не плели, а колисали дитину в кориті, що для тіста на хліб була. А вже по війні то плетені привозили до нас гуцули і торгували за зерно. В колиску настеляли солому або сіно, а зверху кептарик. А більше то були колиски з дощинок і побічниць. Їх зачіплювали під сволоком або до жердки над постіллю, щоб зручно було колисати вночі. Хату освітлювали каганчиками, у які заливали нафту. Світили і «скипками», які робили із грубих стебел коноплі. Стебла мочили у воді, витягали, сушили, обдирали шкірочку і палили. Їх називали «коловатниці». Тато тримали ту «коловатницю» біля мами, коли вона щось робила в хаті, коли було темно.

Отже, наведений матеріал з усіх теренів Галичини дає підстави стверджувати, що традиційний інтер’єр народного житла українців цих етнографічних районів має спільні риси у плануванні внутрішнього житлового простору – розташуванні печі, облаштуванні та обладнанні, що є характерним для загальноукраїнського простору. Водночас кожний етнографічний район має свої локальні особливості, які виокремлюють інтер’єр народного житла з-поміж інших. Це залежало насамперед від природно-географічного середовища, соціально-економічного розвитку, етнокультурних контактів з іншими етносами краю.

Традиції трудової взаємодопомоги. Роман Тарнавський

Висвітлення питань, пов’язаних із традиційним громадським побутом етносів, завжди було одним із пріоритетних завдань для з’ясування їхньої культурно-побутової самобутності. Особливого значення при цьому народознавці надавали дослідженню таких звичаїв, як толока (скликання гурту односельців для виконання термінових трудомістких робіт) і супряга (тимчасова кооперація господарів, найчастіше двох сусідів, які не мають достатньої кількості робочої худоби або реманенту, через що об’єднуються для почергового виконання певних робіт), які ґрунтуються на добровільних засадах відробітку.

Локальні особливості звичаїв трудової взаємодопомоги можна чітко простежити за матеріалами з різних етнографічних районів чи підрайонів, які різняться, зокрема, природно-географічними умовами (адже вони впливали на специфіку традиційно-побутової культури). У цьому контексті важливим є дослідження вказаних звичаїв на території Галичини, яка, з історико-етнографічного погляду, включає галицькі частини Лемківщини, Бойківщини і Гуцульщини, Покуття, Опілля, Надсяння, галицьку частину Волині та Західне Поділля.

Толока і супряга були найважливішими формами трудової сусідської взаємодопомоги на теренах Галичини у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Вказані звичаї мали багато різновидів, які систематизуємо за виконуваною роботою на дві великі групи: взаємодопомогу під час будівництва і взаємодопомогу під час сільськогосподарських робіт. Останню з них, – на основі народного господарського календаря українських селян, – можна поділити на весняні, літньо-осінні та зимові роботи. Своєю чергою, усі толочні роботи можна систематизувати також за статево-віковим критерієм їхніх учасників: переважно чоловічі, жіночі, молодіжні та мішані. Поширеність і специфіка тих чи тих різновидів трудової сусідської взаємодопомоги на різних теренах була спричинена природно-географічними умовами, місцевими традиціями.

На основі аналізу джерел, у тому числі польових етнографічних матеріалів, можемо твердити: на території Галичини термін «толока» (на Покутті та Західному Поділлі відома й така його форма, як «клака») у значенні трудової сусідської взаємодопомоги поширений нерівномірно, і передусім на теренах, де переважало каркасне будівництво – «з дерева, глини та соломи» (виготовлення глиняного замісу та глиняно-солом’яних вальків, зведення споруди з їх використанням). Натомість на території переважання зрубного будівництва слово «толока» у значенні трудової сусідської взаємодопомоги вживали рідко (найчастіше для позначення допомоги під час валькування глиною стелі): замість нього вживали слово «поміч» (наприклад, на Бойківщині) або словосполучення «на охоту» (на більшій частині Надсяння). На означання трудової сусідської взаємодопомоги під час більшості сільськогосподарських робіт у Галичині використовували різні локальні назви, наприклад «комашня», «чистилі», «сікалі», «боболущики», «піродрахи» тощо. Виняток становили жнива. Проте слово «толока» вживали для окреслення жнив у фільварках, тому таке явище є, скоріш за все, пізнього походження.

На означення супряги як звичаю трудової взаємодопомоги в Галичині побутували іменники «спрягання», «спілка» тощо, а також їхні дієслівні форми («спрягатися», «спілкуватися»).

Будівництво – одна з найбільш трудомістких і витратних робіт у житті селянина, вимагало взаємодопомоги між представниками сусідської громади: супряги – під час транспортування будівельного матеріалу, толоки – під час зведення жител і господарських споруд. Особливості взаємодопомоги під час будівництва на різних українських етнічних землях залежали від його техніки, пов’язаної, у тому числі, з будівельним матеріалом.

На Гуцульщині, Бойківщині та Лемківщині, де переважало зрубне будівництво з кругляків, «плениць» чи брусів із дерев хвойних порід, основні роботи виконували майстри-будівельники. Сусіди допомагали виконати певні підсобні роботи. Найпоширенішою взаємодопомогою під час будівництва на цих теренах було транспортування будівельного матеріалу.

На Бойківщині ґазда, який планував будувати нове зрубне житло, просив односельців допомоги під час перевезення деревини з лісу на місце майбутнього будівництва. Мешканці села, які мали таку можливість, їхали «за добре слово» по дерево й звозили його, а ґазда частував їх, і обов’язково – горілкою. Допомогти привезти колоди («кльоци») могло прийти до 15 «фірманів». Для транспортування будівельних матеріалів селяни часто вдавалися до супряги, адже тягти колоди одній тварині було важко. Якщо господар купував уже збудовану хату, яку потрібно було розібрати на деревину, чи розбирав старе житло, щоб на його місці збудувати нове, родичів і сусідів скликали «валяти хату».

Після звезення будівельного матеріалу на місце будівництва визначали день закладання підвалин («закладщини», «заклащина», «закладини»). Зазвичай, «заклащина» припадала на суботу чи п’ятницю, і в жодному разі не на понеділок, який вважався важким днем. Це була перша колективна робота під час будівництва – відбувалася толокою за участі мешканців «кутка» села. Після закладання підвалин господар частував майстрів і їхніх помічників. Цікаво, що на Бойківщині в давнину це частування робили на передній підвалині, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – на столі, поставленому посередині ділянки, призначеної для майбутньої будівлі. Бойки вірили: що кращою буде ця гостина, то більше достатку буде в новій хаті.

На Покутті стіни хат зводили з «кругляка» чи «у вугли» (в зруб), або «у заміть» (в стовпи). З обох боків їх обмазували товстим шаром глиносолом’яного замісу. Побутували й «биті хати» – будівлі з глинобитними стінами. Для будівництва з використанням глини покутяни скликали «толоки». На теренах контактної зони Покуття і Бойківщини будівництво з дерева здійснювали майстри-спеціалісти, а «толокою» родичі та сусіди допомагали під час валькування глиною стін і стелі: «Помагают хату будувати. То – «толока». […] Хати з дерева будували. В нас так: стіни обмазані і знадвору, і зсередини хати. Сусіди приходили помагати глину місити. Кіньми місили: зроблять таку яму, кінь там ходить і ногами місить. А як нє, то люди ходять і ногами глину місять» (с. Росільна Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)^[37].

На Надсянні, де у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. переважала зрубна техніка будівництва, а зрубно-каркасно-дильоване будівництво зі соснових пластин застосовувалося спорадично, селяни йшли «на охоту», скликали «поміч», здебільшого, для заготівлі деревини і звезення її на місце будівництва, а «толоку» влаштовували для виготовлення глиняного замісу і валькування ним стелі («повали»): «Будувати помагали, то «толока»: зі села хлопи сходилися, їх просили на будову. Повалу глиною мазали. То сусіди приходили глину місити. І стіни тинькували глиною. Мазали хату і зверху, і зсередини, як хто хотів. І то толока була» (c. Ятвяги Мостиського р-ну Львівської обл.)^[38].

На теренах сусіднього Опілля, де переважали каркасно-вальковані будівлі, були поширені «толоки» під час зведення житла і господарських споруд: «щоб не чіпало землі», на неї насипали полову, на якій місили глину; жінки «толочили» вальки, перекручуючи солому з глиною на дошці, а чоловіки заплітали ними каркас стіни.

На Західному Поділлі у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. переважало каркасне будівництво із глиняно-солом’яних «вальків» («балабухів», «галамуців»). «Балабухи» й «галамуци» відрізнялися за розміром і формою: перші були кулясті, діаметром до 15 см, другі – видовжені й завдовжки до 30 см. Для звезення дерева, каміння та інших будівельних матеріалів, виготовлення глиняно-солом’яних «вальків» і зведення з них жител і господарських споруд обов’язково скликали «толоку». На глиняні роботи кликали від двадцяти до п’ядесяти осіб. Поблизу місця будівництва викопували неглибоку яму, до якої засипали глину, пшеничну полову чи «трину» (дрібну солому), заливали воду й заводили коня, який мав перемішувати їх. Чоловіки подавали готовий заміс жінкам, які м’яли у ньому житню або пшеничну солому, формуючи «вальки». Готові «вальки» чоловіки заплітали за патики каркаса стін. Відтак, як звели стіни, готували інший глиняний заміс – з глини, полови, води і висушеного кінського кізяка («коняків»). Цю суміш місили ногами толочани, переважно жінки. Нею вирівнювали стіни й чекали, щоб вони добре висохли. Хату «толокою» могли завалькувати за два-три дні.

На галицькій частині Волині найбільшого поширення традиційні толоки набули з розповсюдженням каркасної техніки будівництва. У другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. «толоки» під час будівництва тут поділялися на «чоловічі» (зведення дерев’яного каркаса споруди) і «жіночі» (виготовлення глиняно-солом’яних вальків і заповнення ними каркаса стін, вирівнювання стін глиною, валькування стелі). Заміс для валькування стін і стелі толочани місили ногами або за допомогою коней. У першому варіанті, для зручності на подвір’ї розстеляли велике домотканне полотно, на якому жінки й перемішували ногами глину з водою і половою.

Українські селяни вдавалися до звичаїв взаємодопомоги й під час пошиття стріхи соломою. На Бойківщині господар, якому потрібно було виконати цю роботу, ходив по сусідах і «просив околотів». Односельці приходили допомогти йому зробити «китиці» чи «сніпки» зі соломи (в’язати їх допомагали й жінки), пошити стріху. Взаємодопомоги потребувало й виготовлення глиняного замісу для формування печі. Односельців кликали на допомогу й під час копання криниці: серед толочан обов’язково був майстер, якому платили, інші робітники працювали тільки за частування.

Неодмінним атрибутом толок під час будівництва був обряд «віхи». Наприклад, у селах пограниччя Бойківщини і Покуття, як ставили крокви («кізли»), до однієї з них («до сходу сонця») головний майстер кріпив (прибивав або прив’язував) «косицю» – cмерічку, сосенку, яличку чи ялинку, за якою до лісу ходив ґазда. Ґаздиня чи його донька прикрашали її квітами, стрічками, колосками збіжжя, калиною. Поставити «косицю» мав саме головний майстер, адже він розпочинав закладати хату. Якщо майстер ставив «косицю», то примовляв спеціальні слова, відомі йому саме до цієї події. Після встановлення «косиці» ґазда робив толочанам гостину, на яку подавали горілку і голубці. Коли стріху покривали, «косицю» знімали і спалювали в печі або чіпляли на плодове дерево, але викинути її не могли.

На Надсянні селяни вважали: якщо поставлено останню крокву, то закінчено будівельні «дерев’яні роботи», а тому ставили «букет», «вінець», «май», «квітку». Майстер-будівельник прив’язував його до крокви. За це йому затягали на гору горілки. Після встановлення цієї «віхи» господар влаштовував робітникам частування. Якщо покривали стріху, то будівельну «віху» знімали й господар спалював її.

На Західному Поділлі будівельну «віху» називали «квіткою», або «вінком». Її робили із зілля та квітів, прикрашали колосками. Цю «віху» ставили не лише після зведення крокв, а й після закладання підвалин, валькування стін. Практика ставити «квітку» після валькування стін на Західному Поділлі була доволі поширеною. Толочани ставили її у підпертий цеглинами глечик «на вуглови хати, який зі сходу». Натомість «квітку» під час зведення дерев’яного каркаса стріхи ставив майстер, чіпляючи її до палиці, яку прибивав або прив’язував до крокви. На відміну від звичайного годування робітників під час роботи, після «квітки» гостина була урочистою – зі співами й танцями.

На тих теренах, де було поширене валькування стін глиняно-солом’яним замісом, після завершення роботи («коли кончили мастити») і встановлення на одній із стін (найчастіше причілковій) будівельної «віхи», толочани веселилися та жартували, зокрема, обмазували одне одного глиняним замісом. Респонденти зі Західного Поділля розповідали: «То були такі жарти і сміхи з глиною. Мазали господарів глиною і поздоровляли. І глиною обкидали, і водою обливали» (c. Криве Підволочиського р-ну Тернопільської обл.)^[39].

Усі сільськогосподарські роботи, що потребували взаємодопомоги, можна систематизувати відповідно до народного господарського календаря українських селян.

На різних теренах Галичини була відома взаємодопомога для внесення у ґрунт органічних добрив: допомога тягловою силою, транспортними засобами, під час навантажування на останні гною, його розкиданні. Найчастіше гній вивозили взимку, коли селяни були вільні від більшості сільськогосподарських робіт.

Оранка була однією з найрозповсюдженіших на українських етнічних теренах супряжних робіт. Її особливості залежали від ландшафтних умов і ґрунтів. У другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. для оранки використовували двох коней і дві людини: одна з осіб йшла за плугом, друга – провадила коней. Респонденти з Бойківщини стверджують, що про спрягання кіньми домовлялися в перший понеділок Великого посту, після проводів Сирного тижня: «В неділю гостилися, а в понеділок обговорювали, що я з тобов ся спрягаю, а ти зі мнов» (с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл.)^[40]. Селяни, що спряглися тягловими тваринами, переважно працювали вже разом увесь сільськогосподарський сезон – починаючи від весняної оранки і сівби на ярину й закінчуючи осінньою оранкою і сівбою на озимі культури.

Як один із проявів турботи сільської громади про своїх членів, особливо сиріт і вдів, можна розглядати звичай трудової взаємодопомоги «вдовин плуг» («вдовин день»), який за своїм характером близький до толоки і пов’язаний зі супрягою. На Бойківщині зорати вдовам і сиротам допомагали найчастіше на свято весняного Юрія (6 травня), тобто на четвертий тиждень після Благовіщення. На теренах бойківсько-покутського пограниччя «вдовиним днем» було також свято весняного Юрія: «На Юрія – то “вдовин день’’». То вдові орють. А собі, то на Юрія немає права робити, бо свято. Сиротам могли на Юрія помогти в роботах, вдові, а собі на Юрія не робили» (c. Росільна Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)^[41].

З другої половини ХІХ ст. у громадському побуті українців поширилася взаємодопомога під час садіння картоплі. Вона відбувалася за почерговим принципом у межах вулиць села.

Селяни допомагали одне одному під час косовиці та жнив. Так, перший опис «толоки» на галицьких теренах (а саме – на Бойківщині), який залишив польський поміщик І. Любич-Червінський у праці 1811 року «Задністрянська околиця між Стриєм і Лімницею» («Okolica zadniesterska między Stryjem і Łomnicą»), стосується саме цих літніх робіт: пани запрошували молодь на жнива чи громадження сіна. Після виконання роботи хлопців і дівчат частували горілкою, організовували для них музик. Молоді люди охоче йшли на такі толоки, адже це була можливість повеселитися, потанцювати. І. Любич-Червінський наголошував, що в околицях села Довпотів (нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл.) горілку, яку молодь отримувала за участь у «толоці», вона не вживала, а зливала у спеціально принесені для цього фляшки й відносила додому батькам. Подібні відомості з теренів Західного Поділля наводив і Яків Головацький.

Толоки під час жнив («обжинки», «дожинки», «дограбки») були одними з найяскравіших з обрядово-звичаєвого погляду.

На Західному Поділлі на «обжинки», які справляли на пшениці чи житі, плели або вінок круглої форми, або снопик; інколи – одразу обжинкові сніп і вінок. Їх прикрашали стрічками й несли господареві, у якого працювали: «Коли робили таку толоку на жнива, то женці в’язали сніп й вінок на обжинки. Як скінчили жати, сніп і вінок разом несли, чи на фірі їх везли, з поля до господаря додому. То останній сніп, який зіжали – він, як і вінок, або з пшениці, або з жита, смотря на якім полю скінчили. Коли приносили їх, то поздоровляли господаря: “Щоб дав Бог на другий рік ше кращий врожай’’. […] За вінок господар давав могорич» (c. Ілавче Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.)^[42]. Часто замість вінка для господаря робили «квітку» зі жмені пшеничних або житніх колосків і квітів. Обжинкові вінки та сніпки, «квітки» святили в церкві на Спаса або на Успіння Пресвятої Богородиці, тому «обжинки» мали відбутися до цих свят. Потім обжинкові атрибути могли обмолотити й засіяти отриманим зерном на озимину.

На галицькій частині Волині в останній день жнив у господарствах великих землевласників дівчата і жінки (без участі чоловіків) плели житній або пшеничний вінок. Його вкладали на голову одній із дівчат: інколи тій, яка найкраще жала, інколи вибраній самим паном або з-поміж себе жницями. Крім вінка, робили ще два невеликі снопики колосків, які давали до рук двом іншим дівчатам – «дружкам». Зі співами, з поля жниці вирушали до хати господаря. Коли він виходив на ґанок, то знімав вінок з голови дівчини, брав снопики у «дружок», даруючи їм гроші. Ввечері для женців влаштовували забаву – «толоку»: після напруженої праці женці під музику танцювали до пізньої ночі.

На Надсянні на «обжинки» у великих землевласників женці плели «вінок» («вінець») переважно із житніх чи пшеничних колосків. Його приносила господарю маленька дівчинка й одягала йому на голову, віншуючи: «Щоб ви сі дождали сіяти-орати, а ми обжинати». Господар за «вінець» давав дівчинці гроші. Женців чекала урочиста гостина, на яку могли випікати й спеціальний «коровай». Господар зберігав обжинковий вінок, а пізніше обмолочував його або згодовував курам. На селянських обжинках вінок виглядав простіше: селянин-господар обкручував свій серп житніми чи пшеничними колосками. Прийшовши додому, він встромляв їх до звичайного снопа, який намагався змолотити якнайшвидше: «То насамперед [вінок] молотили, шоб потім сіяти. То пішло в то зерно, шо сі сіяло. І воно пішло по всім полі. Знали, шо то жито піде на насіннє» (с. Оселя Яворівського р-ну Львівської обл.)^[43].

На Покутті на «дожинки» «вінець» робили з жита, пшениці, ячменю чи вівса: їхні колоски прикрашали позолотою, завивали червоною стрічкою, з якої усередині «вінця» робили хрест. Дівчина, яка несла його на голові («панна-молода», «княгиня»), мала при собі двох «дружок». Принесений толочанами обжинковий вінок (особливо пшеничний чи житній) господар вішав у сінях, зберігаючи його до весни – вимолоченим із вінка зерном селянин розпочинав сівбу.

На пограниччі Покуття і Бойківщини, де серед злакових культур переважав овес, «обжинки» відбувалися переважно в серпні. З останніх зіжатих пучків вівсяного колосся толочани плели «вінок» («вінець»), який прикрашали польовими квітами, стрічками, а також колосками пшениці чи жита. Інколи виготовляли одночасно обжинкові «вінок» і «косицю» – невеликий сніпок вівсяного колосся, завдовжки 30–40 см, часто прикрашений пшеничними чи житніми колосками, польовими квітами. Респонденти з цих теренів не мали усталеної думки щодо якостей особи, яка несла ґазді обжинковий «вінець». Це могла робити будь-яка дівчина; дівчина чи жінка, що вміють «ладкати файно»; жінка, що керувала роботою; старша жінка, яка найкраще жала; обов’язково незаміжня дівчина; маленька дівчинка або зі сусідської родини чи з родини господаря. Якщо виготовляли одночасно обжинкові «вінець» і «косицю», то ґазді, який скликав толоку, несли їх дві дівчини: «молода» – «вінець», «дружка» – «косицю»: «Як дожинали, коли жали дівчата, то котра молодша, була дружка, котра старша – була молода. Так придивлялися. Косичку плели. Молода мала вінець і до вінця треба було косицю. Косиця – це пучок колосків. Дивилися, котра старша, повинна нести вінець, котра молодша – косицю. Бо старша дівчина не може йти в дружки молодшій. Завжди молодша мала старшій в дружки йти. То з тих дівчат завжди найстарша – “молода”, наймолодша – “дружка”» (с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)^[44].

На Бойківщині, де основною зерновою культурою був овес, господар скликав гурт молоді: хлопці допомагали косити збіжжя, дівчата – в’язати снопи. Після закінчення жнив женці плели «віниць» iз вівсяного колосся і несли його господарю, який влаштовував для робітників гостину. Обжинковий «віниць» приносила спеціально oбрана жницями з-поміж себе дівчина. «Обжинки» толокою на Бойківщині відбувалися урочисто: з музикою й танцями. Натомість селянин, який косив овес силами власної сім’ї, сам плів «віниць» і йшов додому, причепивши його до коси. Обжинковий вінок бойки зберігали в сінях чи біля ікон у хаті. У деяких селах побутував звичай ставити у вінок страви під час Святої вечері, а на Йордан згодовувати його корові.

Лемки на «дограбки» робили вівсяний обжинковий вінок. До панської господи його на голові несла дівчина («молода»), поряд з якою була «дружка». За ними йшли чотири «свашки» (жінки, з яких дві збирали збіжжя, а дві плели і прикрашали калиною вінок) і парубок у товаристві «дружби», який ніс невеликий сніпок, прикрашений ягодами калини – «кріля» (короля). Дорогою женці співали обжинкові пісні. Обжинковий вінок лемки не святили в церкві, лише витереблені з нього зерна освячували на свято Степана (9 січня). На деяких лемківських теренах на «обжинки» («дожинки») з останніх колосків жита чи пшениці робили «хрест», прикрашений квітами. Ґазді, в якого відбувалися «обжинки», женці несли з поля «вінець» із добірних колосків цих злакових культур. Інколи ґазді приносили не вінок, а останній житній чи пшеничний сніп. Ґазда влаштовував женцям щедре частування і забаву з танцями.

Натомість на Гуцульщині через переважання скотарства у структурі господарської діяльності жниварська обрядовість не набула чіткого вираження. Літні «клаки» тут скликали здебільшого для громадження сіна.

Взаємодопомога під час копання картоплі в Галичині поширилася лише з ХІХ ст., а в ХХ ст. стала однією із найрозповсюдженіших у громадському побуті селян. Наприклад, на галицькій частині Волині, щоб восени зібрати врожай цієї культури за один день, заможніші господарі скликали великі гурти людей, переважно молодих жінок. За цю роботу вони влаштовували толочанам обід і вечерю, а після вечері – забаву з обов’язковою присутністю музик. На Західному Поділлі «бараболі» копали у вересні – жовтні. Допомогти виконати цю роботу на ділянку в десять «сотих» приходило до десяти осіб. Якщо раніше картоплю викопували лопатами, то з другої половини ХХ ст. поширилася практика виорювати її з наступним вибиранням коренеплодів толокою. Зазначимо, що на Надсянні на толоках під час копання картоплі вдалося зафіксувати звичай плести вінок з картопляної гички, аналогічний до обжинкового: «Бульбу як викопають, теж роблять гостину і теж плетуть вінок: бульба, морква, прикрашають зілльом. Ті бадилини з прутом зав’язують. І господар гостину робит. […] То зара таке є і колись таке було. То такий великий вінок плетуть господарю на голову і співають пісні коло того вінка» (с. Оселя Яворівського р-ну Львівської обл.)^[45].

На Гуцульщині існувала взаємодопомога не лише під час збору врожаю фруктів, а й під час їхньої подальшої обробки. «Толока на мармуляду» – виготовлення різновиду варення з яблук і груш, тривала цілу ніч у хаті одного з толочан. «Мармуляда» готувалася з фруктів, зібраних толочанами спільно, і призначалася для всіх учасників процесу – після приготування її ділили.

На тих теренах Галичини, де було поширеним вирощування кукурудзи, відбувалися молодіжні толоки під час її чищення. Наприклад, на бойківсько-покутському пограниччі їх влаштовували в жовтні. Робота полягала в чищенні качанів від «шульки» (кукурудзяного листя), деяку кількість якого залишали, щоб сплести качани в «коси» (спочатку їх просушували надворі на сонці, потім – перевішували на горище). Відбувалися й молодіжні толоки під час чищення бобів, квасолі та гороху, зокрема, на Бойківщині – «комашні», «чистильники», у селах на межі Бойківщини і Покуття – «боболущики».

Поширеною була взаємодопомога під час заготівлі на зиму капусти. Зазвичай, її гуртове чищення та кришіння відбувалося за почерговим принципом у межах «кутків» села в жовтні – листопаді. Особливо яскравим воно було на теренах Бойківщини («капусту харити», «капусту різати», «чистильник», «комашня»), бойківсько-покутського пограниччя («чистилі», «сікалі»), Надсяння («теребити капусту»). Господарі запрошували до себе на вечір гурт молоді: дівчата чистили капусту, а парубки сікли її (у минулому не за допомогою шатківниць, а використовуючи спеціальні «сікачі», тому ця робота була трудомісткою). На Бойківщині насічену капусту набивали «головачом» у великі діжки – «станви». Респонденти розповідали, що «коли вже мали до кінця засипати бочку, то вівкали в неї – хлопець кричав у неї, щоб розсіл був файний, такий моцний, як голос» (с. Ріп’яна Старосамбірського р-ну Львівської обл.)^[46]. На Бойківщині після завершення гуртового чищення капусти молодь виготовляла «віху» (букет із квітів), після чого трудовий характер толоки повністю витісняв розважальний. Ґазди зазвичай частували толочан голубцями. Хлопці, жартуючи, робили ляльку з ганчір’я («хлопця»), яку дарували одній із дівчат, ладкали. На Надсянні «теребити капусту» запрошували здебільшого жінок старшого віку. Проте сам процес заквашування капусти на цих теренах був таким самим, як і на Бойківщині та бойківсько-покутському пограниччі: після того, як капусту насікли у велику діжку («кадіб», «бочку»), чоловіки товкли її спеціальним дерев’яним макогоном («довбушкою», «товкачкою», «товкачом»).

Пізньою осінню і взимку відбувалися толоки під час дертя гусячого чи качиного пір’я на подушки і перини: жінки чи дівчата сідали навколо столу, кожна брала собі купку пір’я із заздалегідь приготовленого господинею мішка, і відривала пух від рогового осердя. На Надсянні, Бойківщині, бойківсько-покутському та опільсько-волинському пограниччях пір’я дерли переважно гурти молоді. Ці роботи відбувалися зимою, від вечора до пізньої ночі. У селах контактної зони Бойківщини і Покуття, а також Опілля й галицької частини Волині їх позначали терміном «піродрахи». Кількість толочан на них становила близько двадцяти. Після того, як молодь виконала роботу, господар влаштовував частування. На бойківсько-покутському пограниччі під час розважального етапу «піродрах» дівчата робили «косиці» з пір’я, прикрашені стрічками, і дарували їх хлопцям. «Піродрахи» відбувалися або під час Пилипівського посту, або в М’ясниці. У першому варіанті традиційну музику й танці для толочан господарі влаштовували пізніше – після закінчення посту.