Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Інтер’єр галицького народного житла. Василь Сивак

Інтер’єр народного житла Галичини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. формувався протягом століть і зберігав характерні риси, притаманні для всієї етнічної території України. У праці «Студії з української етнографії та антропології» Ф. Вовк слушно зауважив: «Коли, як ми бачимо, внутрішній план української хати в усіх місцевостях та в усіх відмінах її, в суті своїй той самий, то ще в більшій мірі вражає в ній одноманітність внутрішнього розпологу. До якої б української хати – починаючи з західних частин Курщини та Вороніжчини і кінчаючи західними схилами Карпатів – ми б не заглянули, геть чисто скрізь знайдемо в ній те ж саме». Варто також зауважити, що географічне положення цих районів є неоднорідним, особливо це стосується Українських Карпат, – гориста місцевість, ліси, бурхливі ріки, суцільне бездоріжжя століттями робили важкодоступним сполучення до сіл, а певна ізоляція стримувала їхній соціально-економічний розвиток. Але водночас ці чинники стали фактором якнайдовшого збереження і консервації реліктів матеріальної культури в цих районах, тоді як в інших вони практично вийшли з ужитку або збереглися фрагментарно^[27]. На облаштування та обладнання інтер’єру Галичини мали «неминучі впливи різноетнічні сусіди у зонах контактування, відсутність тривалий час власної державності як етноконсолідуючого чинника та, відповідно, приналежність у різні історичні періоди до різних державних утворень (Польського Королівства, Великого Литовського Князівства, Речі Посполитої, Російської імперії, Молдавського князівства, Австро-Угорської монархії тощо)»^[28].

Облаштування та обладнання інтер’єру в зазначений період задовольняло естетичні та практичні потреби його мешканців. Наявні в ньому предмети віддзеркалювали загальний спосіб життя, матеріальний і соціальний стан власника оселі, народні традиції, звичаї, вірування, світосприйняття навколишнього світу тощо.

Розміри житлової частини хати в усіх етнографічних районах Галичини становили в середньому 25–30 м², за висоти стін 2,5–3 м. Її можна поділити на умовні зони з певним функціональним призначенням кожної з них – кухонну, робочу, відпочинкову, для прийняття їжі, святкову, для господарських потреб і зону використання верхнього простору. Такий розподіл незначного житлового простору на зони був характерний наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. не тільки для житла Галичини, а й для усіх історико-етнографічних регіонів України.

До кухонної зони належали: піч, частина «передньої» нерухомої лави, ложечник, розташований на сінешній стіні біля печі, полиці («мисник» чи «подишир»), пічний інвентар, сільничка, ослін при вхідних дверях (на ньому стояло відро з водою). Робочу зону становили «передня» нерухома лава, розташована вздовж фасадної стіни, вільний простір між піччю і лавою. До зони відпочинку належали піч, лави, піл («нари», «постіль», «пріча») і дитяча підвісна або стояча колиска. Стіл, стіл-скриня, лави, стільці («лавка», «ослін», «ослон», «столець») були зоною прийняття їжі. До репрезентативної зони належала причілкова стіна («застільна», «головна»), на якій в один ряд навішували ікони, а знизу тарілки (Лемківщина, Бойківщина). Зона господарських потреб займала місце в куті між сінешною і фасадною стінами, де в суворі зими утримували маленьких телят, ягнят, а під піччю – курей. Часто під піччю або під постіллю викопували яму, в якій зберігали картоплю. До зони верхнього простору слід віднести жердку («вішало»), конструктивно в’єднані у стіни хати, «грядки», на яких сушили дрова, ставили взуття, та розмаїті одинарні полиці та мисник. Святковий одяг зберігали в коморі або скрині^[29].

Варто зауважити, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині спорадично на інших теренах Галичини функціонували хати, у яких печі були різні: а) без комину, дим вільно розходився по приміщенню («курна піч», «курний п’єц»); б) дим виводився в сіни чи на горище через спеціально примурований пристрій; в) піч із вимуруваним на горищі комином, у зв’язку з чим дим виводився поза межі даху. Відповідно такі хати називали трояко: курне, напівкурне, «чиста хата» чи «біла хата». Курні хати лемки називали двояко: «димнянка», «курна хижа», бойки – по-різному «курная хата», «димна хата». «димна хижа», «курніца», «курнік», гуцули – «курна», «бурдей».

Під час спорудження курна або з опаленням «по-білому» піч розташовували в житловому помешканні зліва або справа від вхідних дверей. Вона займала переважно 1/3 – 1/4 частини житлової площі хати. «Місце печі, обумовлене віковими традиціями, пов’язане з практикою побутового укладу і побутового обладнання. В кухонному куті найзручніше було виконувати господарську роботу, звідси був прямий і найкоротший шлях в сіни і комору по воду і дрова, а дим від печі найкоротшим шляхом виходив у двері»^[30].

Наведемо опис облаштування хати, імовірно курної, з Гуцульщини (околиця Кутів Кос. ІФ), наявний у «Gazety Lwowskiej» за 1854 рік: «Чотири кути обложені пам’ятками щирої простоти; вдалі – лава, вгорі – полички на дерев’яних підставках, які стирчать зі стіни, а на них начиння і речі теж дерев’яні. І дерев’яне тут все – від головних вхідних дверей аж до кілка, на якому колишеться образ, від дерев’яної ложки до дубової таблиці, на якій вуглиною написано номер будинку»^[31].

Відомий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич в однойменній праці так описує курну хату: «Коли при печі нема комина, тоді виходить дим просто на хату, а звідси через двері у хороми або вікнами на двір. Така хата називає ся курна або бурдей. Під час того, як у такій хаті горит ватра, сидять люде на низьких стільчиках або кайлаках-утижках (коротко утятих ковбках), аби дим, що збирає ся під стелиною, не вигризав очей. У такій хаті стелина і горішні части стін темно-вишневі від диму. Від диму, що в усіх хатах іде з хоромів на під, прикурюють ся хороми і цілий побій зі споду; обрубина і піддашє стають вугляно-чорні, висша часть побою темно-вишнева, а у споду пристелині ясніща».

Далеко не привабливішою була ситуація у вирішенні внутрішнього житлового простору бойківської курної хати. Досліджуючи 1904 року Бойківщину, І. Франко описав курну хату бойків: «Кімната, хоча й доволі простора, влаштована дуже негігієнічно, має здебільшого низьку стелю, малі нерухомі віконця (ще в ХVІІІ столітті всі вони були без скляних шибок, а тільки обтягнуті тваринними міхурами), і піч без комина, тож дим іде просто на кімнату, наповнює її всю під час кожного палення, особливо верхню частину, приблизно врівень з ростом людини (міряючи знизу). Внаслідок цього стіни, починаючи з цієї висоти, зовсім чорні та вкриті сажею; нижня частина їх також не тинькована, лише дерево обшкрябують склом або річковими черепашками і миють гарячою водою»^[32].

Внутрішнє облаштування курного житла селянина середньої заможності з передгір’я Карпат у колишньому Старосамбірському повіті описала польська дослідниця С. Стретельська-Гринбергова. Курна піч займала кут між пороговою і тильними стінами. У стелі («повалі») був отвір («димник»), через який виходив дим. Біля печі був закритий отвір до «ями з бульбою». При вхідних дверях висіла «шафа» (мисник для начиння). Ліжко («постіль») для спання розташовувалось уздовж тильної стіни хати. Між ліжком і боковою частинами печі була вмонтована загорожа для молодих телят. Зверху висіла колиска, до якої прив’язана крайка, за допомогою якої старші, лежачи на ліжку, колисали дитину. Скриня стояла між мисником і лавою, стіл – на куті з’єднання двох нерухомих лав. У зимову пору до хати заводили не тільки ягнят, а й корову^[33].

Яскравим прикладом у вирішенні інтер’єру селянської хати на Лемківщині є опис, зроблений відомим дослідником цього знедоленого українського краю Ю. Тарновичем (псевдонім – Ю. Бескид): «За порогом з лівого боку стоїть під стіною піч. Ця курна піч до печення хліба, варення страв, а взимі на печі тепло лежати, сушити перемоклу одежу, пряжу, збіжжя, грушки вліті, гриби тощо. Біля печі, недалеко порога, є лава, вмурована з піччю; це т. зв. покутник… З другого боку напроти печі стоїть прича, широке дерев’яне ліжко з соломою або сінником. На ньому заголовки, перини. Надліжком – “ліжник’’, вішак на сокиру, сверлик, віник тощо. Під стелею над дверима є дві банти, грядки. Від голови ліжка до протилежного кута кімнати під стіною довга лавка на двох дерев’яних кобицях-стовпцях, під вікнами аж до намісних образів. Це груба смерекова (ялова) дошка з дірками для прядок. На Лемківщині є звичай [як і повсюдно на Україні – В. С.] сходитися взимку до однієї хати прясти лен і коноплі, чесати вовну й пісні співати при праці. Під намісними образами (це образи-ікони Бога Творця, Пречистої Діви, св. Миколая, св. Онуфрія, про створення світу, Покрови Пречистої Діви Богородиці, св. Арханг. Михаїла; в найновіших часах знімки від батьків і рідні з еміграції, війська тощо) стоїть стіл-лада. Це висока як стіл скриня, в якій жінки переховують свою святкову одежу, вишивки, коралі, ленти, стяжки, з окремим перескринком на гроші, годинник, податкові, асекураційні книжки на різні судові й господарські квити-записки, посвідки, контракти. Лада завжди накрита обруском, білим полотенцем (льняним домашнього виробу), в якому завинений хліб. Цим обруском не годиться зганяти мухи зі стола або вікна, бо діти будуть мати лишаї (струпи) на лиці, а старим людям тяжка буде смерть (народнє повір’я на Лемківщині, зокрема біля Дуклі та глибоко в горах біля Романова, над джерелами ріки Вислока). Біля лади стоїть ще одне ліжко для матері з малими дітьми. У головах цього ліжка висить на стіні або стоїть на лаві шафка-мисник. В ній гарненько поскладані горшки, миски, баняки, тарелі тощо. Біля мисника висить на стіні або на бічній стіні мисника дерев’яний лижник (поличка на ложки), дуже майстерно зроблений з букового дерева, в якому держаками вдолину висять дерев’яні або бляшані ложки, вареха до борщу, ситко до вареників та ситко до молока. Окремо сільниця… Для маленьких дітей призначена колиска у формі коритця, що висить на ланцюгах над постіллю біля дверей або над материною постіллю, щоб вигідно було колисати дитину. Дехто має дерев’яну колиску на гойдаках, совгах, в якій дитина колишеться на землі. Образи святих висять на стіні над столом чи ладою; вони займають усю довжину стіни. Лава від печі до мисника і стілець теж мають дірки для прядок… Курні хати мають у дасі отвір для диму, який виходить із хати крізь отвір у стелі, т. зв. вузничка, й отворами в затилку, т. зв. воронка. Вузничка в кімнаті закрита кочергою (коцюбою), яку за дерев’яну ручку пересувають з боку на бік, щоб дим міг свобідно виходити назовні»^[34].

Ось так виглядав інтер’єр курної хати за описами дослідників від середини ХІХ – до початку ХХ ст. Під час польових етнографічних експедицій в Українські Карпати і на Покуття нам вдалося зафіксувати курні хати, в яких облаштування та обладнання були виготовлені водночас із їхнім спорудженням. Наприклад, на Старосамбірщині у с. Дністрик зафіксовано курну хату початку ХХ ст. з опаленням «по-чорному». Внутрішня частина хати зберігала всі ознаки курного житла. Курна піч розташовувалась з лівого боку від вхідних дверей. Темними були прокіпчені від диму стеля («повала»), викладена дошками, сволок («грагар»), зруб стіни до верхньої частини вікон і по периметру хати. Дим виходив у сіни крізь відчинені двері, а далі – на горище («під»). У верхній причілковій частині горища був зроблений трикутноподібний отвір, крізь який дим виходив з горища назовні. У хаті глинобитна, добре утрамбована долівка. Спальне місце («піл») складене з п’яти дощок, укладених вподовж тильної стіни хати на висоті від долівки 60 см. Дошки влягали поверх двох поперечних брусів, які кріпилися до чотирьох, квадратних у поперечному розрізі, відрізків стовбура дерева. Вздовж фасадної («чільної») і причілкової («щитової») стін хати розташовувались нерухомі лави. У куті їх з’єднання стояв масивний стіл-скриня, спереду якого був ослін («ослон»). Між столом-скринею і спальним місцем («полом») стояла скриня з опуклим віком, біля неї – невелика скринька («куферок») з опуклим віком. Мисник із чотирма відкритими полицями навішений з правого боку на сінешній стіні від дверей. На причілковій стіні вподовж висіли підряд різного розміру шість кольорових репродукцій ікон («образи») у засклених рамах, які знизу підтримувала поличка («рейка»). На фасадній стіні вмонтовані два маленькі віконця.

Інтер'єр гуцульського житла

Оригінальною була гуцульська курна хата із с. Снідавка (Косівщина), побудована 1807 року. Наприкінці ХІХ ст. вона належала Тинкалюку Лукіянові Миколайовичу (1868 р. н.). Про дату забудови свідчила дата, вирізана у верхній частині одвірку вхідних дверей з боку помешкання. При вході до хати з лівого боку розташована курна глинобитна піч, а вподовж тильної стіни – спальне місце піл («постіль»), збитий із грубих тесаних дощок, з невеликою опалубкою завдовжки 170 см, завширшки 110 см, заввишки 70 см. У середній частині опалубки вподовж були настелені дошки, які лежали на двох поперечних брусах. Масивні нерухомі «передня» і «задня» лави розташовані уподовж фронтальної і чільної стін. Два віконця у фронтальній стіні розмірами 40 × 30 см. Дві грядки розташовані над полом і біля тильного боку хати конструктивно в’єднувались у причілкову і сінешну стіни. Жердка, закріплена до сволока і тильної стіни хати, нависала над «постіллю». До неї зачіплена колиска. На сволоку вирізано дату будівництва хати: «Ставлено мая дня 26 року 1807 бодоване тей дом». Нижня частина сволока від дверей і до причілкової стіни повністю різьблена технікою плоскої різьби, а саме розетки, хрести, стилізовані гіллячки смереки. Понад вікнами вподовж фасадної стіни вмонтована ще одна жердка. У центральній частині тильної причілкової та фасадної стін вирізані мальтійські хрести з криптограмами. З правого боку від вхідних дверей розташована масивна полиця – мисник. Різьблений стіл-скриня стояв ближче до центральної частини помешкання.

Виявлена на Лемківщини курна хата була із с. Ростоцька Пастіль на Великоберезнянщині. У хаті («хижі») раніше проживали три сім’ї, а були лише сіни і житлове помешкання. Піч стояла з лівого боку від дверей, а «челюстями» була повернена до причілкової стіни, до образів. Таке розташування челюстей печі характерне для всієї Лемківщини. Спорадично траплялося й на Бойківщині. Біля печі вмонтований «піл» («постіль»). Спали і на лавках, а влітку і на сіні в стайні. Між двома сволоками («герендами») прибита жердка («дручок»). Великий поздовжній сволок називали «грєдкою», а три, розташовані упоперек, – «герендами». На «грєдці» вирізано хрест. Біля печі навішений «ложник» для ложок, поряд – сільничка. Над полом на стіні прибита одинарна полиця, яка утримувалася на вбитих дерев’яних гаках. На куті з’єднання двох лав стояв масивний стіл-скриня («стул»), фасадна частина якого була рясно різьблена.

Яків Головацький, мандруючи зі Львова 1933 року по Галичині, зупинився на ніч у м. Миколаєві, що входить до меж Опілля, у хаті міщанина, житлову частину якої описав так: «Мій господар був одним з багатших міщан; дім дерев’яний, кладений з ялового дерева, зовні вибілений, а всередині у світлиці тесані стіни. На стіні від ікони Розп’яття, Матері Божої і св. Миколи, мальовані тутешніми народними художниками. Над дверима й над лавою полиці з полив’яними мисками й циновими тарілками; в куті за піччю, на ліжку, сінник з соломою, накритий білим простирадлом, і сім подушок. Перини нема, бо галицькі українці вважають це непотрібною розкішшю: перини не знайдеш навіть у найбагатшого міщанина чи селянина. Зате євреї та шваби (німці-колоністи), навіть найбідніші, не можуть обійтися без перини… По другому боці сіней – так звана курна хата, у якій дим з печі не виходить комином до сіней, а валить прямо до кімнати, де висить над головою, як хмара, і крізь малий отвір у стелі виходить на горище. Цей незручний спосіб усе-таки потрібний, а на думку тутешніх людей, необхідний при сушінні льону та конопель, які розстеляють на обтесаних балках, так званих грядах, та при вудженні ковбас, сала, цибулі й т. д.»^[35].

Найважливіше місце в курній, напівкурній та з опаленням «по-білому» («по-чистому») хаті на всій території Галичини посідала застільна, тобто причілкова стіна хати, на якій уздовж навішували ікони. Перед іконами висіла лампадка або маленька поличка зі свічкою Це було найбільш шановане місце, свого роду хатній іконостас, який задовольняв духовні потреби в повсякденному житті мешканців. Кожну ікону, за винятком курних хат, у яких під час палення в печі дим розходився по хаті і вився попід стелею на висоті вікон, старалися завішувати вишиваними рушниками. Між ікони закладали освячене зілля, головки маку, колоски жита, гілочки калини, а на Гуцульщині – ще й писанки, топірці, тобівки, весільні калачі.

У розташуванні репрезентативної стіни з іконами до сходу-півдня, печі – захід-північ пов’язаний в уявленнях мешканців хати із будовою Всесвіту. Місце стола в цій святковій зоні було дуже почесним. На ньому завжди мав лежати хліб, прикритий рушником. За стіл завжди першим сідав господар хати, поряд нього по старшинству – інші члени сім’ї. Під час весілля молодих садили на лаву за столом попід ікони. Стіл першим заносили в новозбудовану хату. Якщо сім’я з певних причин залишала хату, то стіл залишали на місці, примовляючи: «То господар хати, не можна рухати». Під час похорону стіл правив за вівтар.

Одним із символів української хати була скриня, що характерно і для галицького краю. Оспівана в піснях, казках, переказах, вона вірно служила домочадцям. Із скринею, крім суто практичного її використання, пов’язані матеріальні статки і духовне життя мешканців, особливо дівчат, які готувалися вийти заміж. Повсюдно в Україні, попри те, що мальована, різьблена чи кована скриня коштувала дорого, батьки все ж купували її дочці як частину весільного посагу. На Бойківщині майбутня дружина вивозила скриню з рідної хати «як минуле дівоцтво своє, як частину могутнього родового вогню, звичаєвих устоїв, духовних і моральних засад». Та скриня якоюсь мірою стане її символічною хатою, і коморою серця, і фундаментом нової сім’ї, нової родини. У ній, зокрема, вона зберігатиме й пахуче зілля («бразолець»), і йорданське каміння у ній складатиме, і пупчики своїх майбутніх дітей, щоб як виростуть, самі їх порозв’язували (при цьому промовляється: «розв’яжи розум»).

Одночасно з будівництвом курної чи напівкурної хати виготовляли облаштування та обладнання інтер’єру, яке складалось із вбудованих і напіввбудованих меблів: лав, постелі (піл), стола, скрині, жердки, мисника, ослонів, гряд тощо. Наприклад, у курній хаті монтували лави – передню, вздовж фасадної стіни, і бокову, вздовж причілкової. Часто основа лави спиралася на підставки, вимурувані з глини, каміння і глини, кругляків із відрізка стовбура дуба, смереки, граба або колених із стовбура і тесаних сокирою прямокутних «ковбанів», які з’єднували із зрубом хати або вкопували в долівку. На такій лаві спали члени великої сім’ї, на ній займалися різноманітними господарськими справами. Частіше за все на лаві ґазда ремонтував взуття, жінка шила, вишивала і пряла. На передню лаву інколи ставили бокову дошку мисника, відро з водою. Місце на лаві навпроти стола вважалося почесним. У неділю і релігійні свята лаву застеляли домотканим полотном чи «доріжками».

Своєрідністю внутрішнього вигляду інтер’єру Галичини визначається також вирішенням таких елементів хати, як стіни. Наприклад, стіни хати на Гуцульщині найчастіше відкриті з обох боків і тільки в середині житлового приміщення, зведеного із колод, стіни мастили глиною або тинькували. Стіни, зведені у зруб із протесаної деревини, у помешканні гемблювали. Таку хату гуцули називали двояко: «мита хата», «гиблена хата», Стіни й стелю хати кожна господиня мила два-три рази на рік. Спершу промивали гарячою водою, потім – розсолом із квашеної капусти (вбиває шашіль і комах-паразитів) і ще раз холодною водою. Стіни з протесаної деревини мастили білою глиною, а у середині ХХ ст. білим вапном. Стіни з колод усередині хати тинькували («мащена хата»), мазані стіни білили також вапном і білою глиною. На стінах розвішували різноманітні прикраси.

У тих бойківських хатах, де стіни були заввишки 3 м, їм надавали нахил усередину. Їх не білили, а тільки мили, т. зв. «мита хата».

Піч у хаті, с. Мшанець, Старосамбірський р-н (Бойківщина).

Варто зауважити, що в зазначений період найдовше курне і напівкурне житло функціонувало на Бойківщині та Лемківщині і спорадично траплялося на Гуцульщині, Покутті, Опіллі, Надсянні та підгірській частині Українських Карпат. Наприклад, хата, побудована наприкінці ХІХ ст. у с. Велике (Старосамбірщина) Надсяння, первинно була курною. Переобладнана у курну в 30-х рр. минулого століття, у якій демонтували курну піч і побудували нову, з комином, дим із якої виходив у сіни. Розташування облаштування та обладнання було характерним, як і на всій території Галичини. Характерною ознакою були локальні назви предметів та їхніх складових. Скрині в основному були на дерев’яних колесах, розписні; зрідка траплялися різьблені, які закуповували в майстрів із Бойківщини. Колиски первинно були підвісними, їх плели з лози або збивали з дощечок, а в 40-х роках ставили на землю.

Такі зміни в опаленні вплинули на облаштування, обладнання та оздоблення хати. Замість нерухомих лав виготовляють пересувні, без опертя або з опертям і підлокітниками – так звану лаву-канапу, лаву-«шафарню», лаву-«бамбетль».

З виведенням диму поза межі житлової кімнати жердки декорують навішуванням на них різнокольорових тканин, вишиваних рушників, ліжників, верет, килимів, святкового одягу або просто все це тримають у скрині, яку занесли з комори до хати.

У такий перехідний період відбувалися зміни в облаштуванні. Нерухомі «поли» («постелі») витісняють переносні, доволі прості за формою, розмірами та з’єднаннями дерев’яні ліжка. Дитячу колиску встановлюють на землі, з’єднуючи її з додатковими стаціонарними пристосуваннями. Змінюються розміри, форма, функції мисника. Часто замість скрині використовують шафу. Хату освітлювали гасовою лампою зі склом замість примітивного каганця. Як гас, так і лампи зі склом коштували дорого. Але із збільшенням їхнього промислового виробництва у 20–30-х рр. ХХ ст. вони поступово стали набутком у кожній хаті. Але навіть і напівкурне житло галичанина справляло недвозначне враження. Ось як описує хату 1826 року із с. Суходіл на Перемишлянщині (яке етнографічно в зоні Опілля) письменник Іван Керницький, який вимушений був емігрувати до США у 40-х рр. ХХ ст.: «Місто комина стоїть чубате бузькове гніздо. Дим з-під бовдура мандрує собі на пекарню, звідтам до сіней, з сіней на вишку, а з вишки шпарами тікає на вольний світ. Димом перепоєний тут кожний кілок, кожна стеблинка. Димом пахне ціла хата. На вишці всі крокви і банти густо присипані сажею. Як стукнете дверима, та сажа паде вам на голову. Двері важкі, скрипливі, з деревляним засувом. За дверима, на кілочку, висять торішні посвячені вінки. Під стріхою позатикані “Божі листи’’ і старі, цісарські корони. Якщо хочете ввійти в світлицю, то напевно стукнетеся лобом до низенького одвірка. Ваші очі, що привикли на дворі до ясного світла, зразу не побачать тут нічогісінько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим віттям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цікаві, соняшні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, а припічками, а запічками розсілася як печериця на пів хати. Коло печі звисає від стелі довга жердка, а на ній всі хатні достатки. І дідова полотнянка, і бабин кожух, і Орисині черевики “на корках’’, і Михасеві жовті мешти… Широка постіль застелена білим рядном, а копиця з подушок сягає аж до самої стелі. На цій постелі прийшло на світ багато крепких Маланюків. А на тій дубовій лаві клалися на вічний сон їхні батьки… Но отсій скрині, залізом кованій, світилися за їх душі воскові свічки, а дяки читали псальми… Сіру, задимлену стелю піддержують три соснові трами. Поміж щілинами, що поробилися в трамах, переховує Сенько Маланюк найцінніші свої документи: податкову книжку, кобилячу лєгітимацію і позови зі суду. На середущім трамі видовбаний Хрест і Боже Провидіння, а збоку такий напис: “Благослови Господи дом сей і живущі в нем раби Божія Йоана Маланюка і жену його Катарину. Дня 15. апріля 1826 года’’. Попід стелю рядочком навколо світлиці поприбивані образи. Усі в порохнявих рамах, вкриті порохом і павутинням. Сновигаються по них павуки та влізливі мухи. Святим угодникам від старости почорніли світлі обличчя й померкли очі. Кожний образ пообтиканий з усіх боків ще малими образочками, так, що всіх святих, менших і більших, можна тут начислити до двіста. Між св. Варварою а преподобним чудотворцем Миколаєм висить одна, дуже сумна картина. Намальований тут небіщик Франц-Йосиф…»^[36].

Облаштування бойківської напівкурної хати на початковій стадії її реорганізації ще мало чим відрізнялося від курної. Адже зміни відбувалися поступово, що залежало передовсім від матеріального становища мешканців хати. Наприклад, ось як виглядало облаштування та обладнання напівкурної хати, збудованої в середині ХІХ ст. (раніше курної) у с. Семечів (Долинщина). Раніше в хаті була долівка («натік»), реконструюючи житло намостили підлогу. Напівкурна піч розташовувалась з лівого боку від вхідних дверей. Дим виходив у сіни. Біля печі, у тильній стіні, прорубане маленьке віконце («запічне») 30 × 40 см, яке слугувало для огляду городу, саду. «Піл» замінили на дерев’яне ліжко («постіль»). Жердки і грядки зняли. Уподовж фасадної та тильної стін на своєму традиційному місці стояли нерухомі лави. Стола, який стояв у куті між лавами, перенесли до мисника-шафи («шамбарок»), який замінили на шафу-«креденс». Уздовж причілкової стіни набили поличку-рейку, на якій виставили кольорові ікони на папері та в рамах, під кутом. На Івана Купала за ікони запихали свячене («тучне») зілля – по дві стеблинки за кожну. Потім це зілля вкидали у воду, коли перший раз купали дитину, щоб «тучне» (здорове) було. Або давали його худобі, щоб ліпше виглядала та молока багато давала.

На Гуцульщині в с. Соколівка (Косівщина) до печі, з виведенням диму в сіни, у 30-х рр. ХХ ст. почали примуровувати відкриту плиту. Тоді ж монтували подвійні вікна. Підлоги настеляли скрізь. Уподовж тильної і фасадної стін звисали жердки: «верпеч» – над піччю, «вервікон» – понад вікнами. Замість полу ставили дерев’яне ліжко на високих ніжках. У будень його застеляли веретами, ліжниками. Подушки були лише в заможних селян, а бідніші підкладали під голову кептар або ліжник. На свята стіл застеляли «взірцевою» скатертиною з вишивкою, у будень – простою без вишивки. За Австрії ікони («образи») вішали похило, наставляли на рейку і на шнурочок до цвяшка у стелі, а за Польщі – рівно до стіни. По стінах навішували розмальовані тарелі і горнята. На центральний сволок клали хліб, на Різдво і Великдень – калачі. Переобладнуючи стару дерев’яну курну хату, її зсередини оббивали ліщиною («ліскою»), тонкою дранкою та поверх мастили рудою глиною, змішаною з піском, кізяком та дрібно нарізаною соломою. Стіл робив сільський столяр, який уже виточував ніжки, хоча інколи це робив на чотири грані. Спереду в царговій частині стола робили дві шухляди. Якщо стіл був завдовжки 2 м, то його називали «гостинним». У стола-скрині, який ще залишився із курної хати, ніжки («лаби») не різьблені, а тільки передня частина. Біля вхідних дверей замість мисника навішано мисник-шафу, а понад дверима утримувалася полиця «з хвостом», поділена на п’ять віконець, у які вставлені розмальовані фаянсові тарелі. Підвісну колиску замінили на стоячу. Світили гасовою лампою, рідко – каганцем.

Продовжуючи аналіз інтер’єру гуцульського народного житла кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., яскравим прикладом стане опис швейцарського мандрівника Ганса Цбіндена «Мандрівка по гуцульських горах», здійснений 1933 року, стосується напівкурного житла: «Низенькими, заледве півтораметровими дверима, начеб призначеними для карликів, входимо до хоромів, звідки веде вхід до двох кімнат із одної та другої сторін. Більшість гуцульських хат складаються з цих трьох приміщень. Побілена глиняна піч – висунена далеко на середину; посеред неї отверта челюсть, що служить за вогнище, а над нею стоїть широкий, дивної породи виступ. Двоє чепурненьких та гарних дітей виглядає цікаво з-за печі, де в них своя лежанка та свій потайний куток; там панують казкові настрої та живе жахливий світ примар. Вздовж стіни стоять широкі лавиці, що служать рівночасно за ліжка. Справжніх ліжок майже нема. Ці лави застелюють ґаздині товстими вовняними ліжниками, із прекрасними фіялковими, темно-зеленими та чорними взорами, що їх самі тчуть на своїх таки верстатах. Тут висять образи святих, деякі мальовані на склі. На полицях, вздовж стін, понакладані миски і жбанки, прикрашені різними фігурними й орнаментальними взорами, а деякі із зображенням церков із численними банями, що скупчуються, наче якісь орієнтально-фантастичні небесні міста. Прекрасно виглядає чистенька дерев’яна стіна із золотим відблиском. Верхні круглі бруси, перепиловані наздовж пні, творять внутрі гладку, мов гембльовану, щільно збиту поверхню; ніхто й не пізнав би, що це проста сокирняцька робота. Біля вікна стоїть коливорот, а на лавиці куделя та веретено. Тчуть і прядуть самі гуцулки, давніше вони ще й забарвлювали вовну рослинними та земними фарбами».

Господиня – Параска Павлюк у своїй хаті біля печі. Косівський р-н, Івано-Франківська обл. 27 вересня 2005 р. Фото Михайла Матійчука

Як уже зазначалося, напівкурні хати на Західному Поділлі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. не були рідкістю, хоч у зазначений період тут переважали житла з опаленням «по-білому». Яскравим прикладом їхнього побутування є матеріали, викладені в дослідженні Івана Мартинюка «Моє рідне село Ценев у Бережанщині», що вийшло друком 1976 року в Нью-Йорку. Дослідник досить детально описує внутрішнє облаштування та обладнання помешкання. Наведемо окремі фрагменти з цієї праці, які так яскраво ілюструють інтер’єр селянської хати того часу: «У поздовжній стіні було два вікна, звернені до півдня, а в причільних стінах по одному меншому віконцю. Двері відчинялись і зачинялись на дерев’яних чопах і мали дерев’яну засувку-воронку. У хаті у вздовжньому напрямі виднів інколи вирізьблений сволок, на йому лежали сволочки. За сволок часто-густо застромляли кужелі, мотовила, Йорданське кропило тощо. В новіших хатах на сволоках були вирізьблені кирилично-слов’янським письмом написи, яка родина й котрого року довершувала цю будівлю. Біля хатніх дверей при стіні стояла глиняна піч, що складалася з таких частин: бапки, бовдура, верхниці, припічка та грубка, у якій держали вугілля й попіл, так зв. каглою, до сіней і відтак на горище, “вишку’’, отже в хаті не бракувало густого диму. Не без причини такі хати звали “курними’’. В старих хатах взимку огрівали так зв. грубою, що мала невеличкий отвір у сінях; палили в ній солом’яними скрутлями. Коли ще не було сірників, добували вогонь з поміччю кресала із твердого кременя і губки. Із кременя іскра падала на суху губку, відтак її роздували і здобували вогонь. Вдавнині селяни розпалене деревне вугілля завивали у шматинку, клали до горщика і так переносили з хати до хати… Новий стиль сільської хати не відбігав далеко від старого: усунено стару грубу, переділено сіни на дві половини, так зв. сіни й сінки, тобто кухонку, в хаті поставлено огрівальну піч із залізною плитою, на якій варили страви. Проте в самій хаті залишалася та сама простота: звичайний стіл, скриня, де зберігали святковий одяг, полотна й жіночі нашийники, медальйони і коралі, при стінах лави, при столі – ослін; в кутку причільної стіни стояло ліжко – пріча, на йому спали батьки, а решта родини спала до долівці. Постіль накривали білою, іноді мережаною веретою власного виробу. Зверху лежали горою подушки, приоздоблені гарною вишивкою. Над постіллю на жердину вішали одяг. У тому часі не було в Ценеві ні одної хати, що мала б дерев’яну підлогу; долівку вимазували жовтою глиною, підмітали березовою мітлою. Хатнє сміття виносили лише перед заходом сонця. Скрині здебільша фарбували вишневою, іноді темнозеленою барвою. Ключі від них держали господині. В кутку біля дверей стояв мисник, в якому переховували ложки, миски та молошники, а поруч мисника – цебрик, в якому мили посуд. В кутку стояли мітли, коцюби і лопати, взимі були ще прислиці, кожілки, мотовила, на які господині мотали прядиво. Причільна стіна була заповнена образами, перед якими вранці і ввечері молились. Понад дверями висіла полиця з дереворитним передком, на якій завжди лежав хліб. У молодих людей була ще в хаті колиска, в якій виколисували селяни своїх дітей».