Читать книгу: «Марго та сексот», страница 4

– Якби він не дав жабі цицьки, ми б з товаришем до амністії не дожили, – сказав начальник цеху. – Це в Англії на честь коронації – амністія, і так – кожного року, а ми б сиділи від дзвінка до дзвінка…

Отакої, так цей начальничок із тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо після смерті Сталіна потрапив під амністію, значить – із політичних, мабуть, по 58-й статті проходив. Бути того не може, щоб відповідні органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталін… Хоча, геть! Тоді ж бо оці двоє десь, може, у тайзі ліс валили, і святкувати їм було б нічого. Але чому ні Хрущов, ні теперішній Леонід Ілліч за такі ось розмови не брали за барки. І, виходить, не піймавши, нічого скубти… Нікому писати папірця про цю розмову і про свято смерті. Жаль! І тут крізь роздуми він вловив фразу, яка зірвалася з вуст того, вишколеного:

– Знаєтє, Солженіцин в свойом «Гулаге» сказал: «Победы нужны правительствам, поражения нужны народу. После побед хочется ещё побед, после поражения хочется свободы…»

– Щось я не второпав, а навіщо народу потрібні поразки? – мотнув головою дядько, наче загнузданий кінь.

– Нема чого розуміти, – рубонув начальник цеху. – Ти подивись на німців. Невже не вловлюєш, що вони підуть угору, бо очистилися?

Єсть! Ось вони! Ці слова Владлен виудив, наче велику й поживну рибину із глибокого озера. А який рибалка не радіє справжньому улову?! Знав, за початком і діло станеться. А ще – про той «Архіпелаг ГУЛАГ»… Семга не профан – він слухає «Голос Америки», і радіостанцію «Свобода» радіоприймач ловить тільки так, хоч і глушать наші тих балакунів, але ж… Про заборонену в Союзі книжку він уже сто разів чув. Стоп! Чув то чув, а цей, вишколений, цитує, значить, він читав «Гулаг»… Її аж у Парижі надрукували, а він уже читав…

Не втримався Семга на радощах і витріщився на ту грішну трійцю – дивиться і очей відірвати не може. І тут начальник цеху перехопив його погляд. Ненароком глянув – як за гілку зачепився. Треба було б привітатися, а у Владлена в роті пересохло – тільки головою кивнув. А той оком не моргнув і не відповів на знак – не став із Семгою вітатися, немов відчув, потайного собаки треба більше боятися.

Усі троє встали з-за столу й мовчки пішли з «Мрії». А Владлен доїдав шашлик і відчував у собі чи то напругу, чи то силу. Бажання виникло, наче й нізвідкіль, але було потужним, всепоглинаючим… Він і раніше відчував щось подібне, та зараз – як по міді пішов.

Звісно, йому давно хотілося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловіка з крісла. А як він думав, що грітиме своїм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути відвертим і зізнатися, що просто звільнити крісло для своїх тренованих сідниць, Владленові було замало. А якщо сповідуватися собі самому, то хотілося побачити, як попередника будуть виводити під білі руки з кабінету, як підштовхуватимуть його широку спину у «воронок»… Ні, і це не все – душа прагла більшого – треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину б’ють носаками в закамарку для допитів, як чоловік падає додолу заюшений, безпорадний, принижений… Стій! Ну на лиха втрачати себе на такі неподобства? Нащо хотіти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловік ніколи нічого не спричинив особисто Семгі – ні хорошого, ні поганого.

Дикі бажання, які приходять мимоволі, не вимагають пояснень – вони вимагають або дії, нехай і абсурдної, або зречення.

Семга не зрікся, він усе описав до словечка, до коми, до крапки. І відніс куди слід…

Керосинова вулиця

Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» б’є по вуху, чомусь ніхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цієї горючої суміші ставилися з великим пієтетом, адже вона була вкрай необхідною майже в кожному домі. До слова, керосин тоді гасом ніхто не називав.

На розі Садової та Гомона постійно стояла густа й ядуча задуха. Грубезний дядько із жовтими від махорки вусами, у довгому, до самісінького долу, фартуху, у кирзових чоботях, у рукавицях чорного кольору наливав із діжок в посудину покупця керосин і бензин. Вонюча й горюча суміш потрібна кожному, бо на керогазі чи примусі їжу готує майже все місто, а по селах і навіть на околицях міста ще немає електроосвітлення, і лампа-керосинка освітлює темні закутки осель пролетаріату й селянства.

Жива черга, наче цілісна істота, із каністрами й пляшками різного штибу терпляче вихиляла хвостом і рухалася повільно-повільно. Люди гомоніли собі про всячину, та іноді зривалися на якусь суперечку і галас здіймався до самісінького небозводу.

– Ану, цить! Не галдіть тут над вухом! Я й так уже з ніг падаю. Цигарку скрутити ніколи, а ви завелися, – сердито гаркнув вусатий торговець.

– А вам не положено цигарку тут крутити, – перекрикнула його тіточка у квітчастій хустці. – Он де написано й намальовано, що заборонено…

– Поговори мені! То стоїш із порожньою літровкою, з порожньою й додому почвалаєш. І не ти одна, а вся черга…

– Не маєте права! Ви на роботі, а люди…

– Та ладно… Зачинюся зараз, так тобі усі таке «спасіба» скажуть.

Черга сколихнулася, захвилювалася і перемкнула всю багатоголосу увагу на тіточку. Загаркали. І – як сім баб пошептало. Замовкла бідолаха.

Тільки у крамаря шланг таки застопорило – не ллється керосин у посудину і баста. Він щось там смикав, перемикав – глухо. Тоді вийняв гумову кишку із каністри, обтер так-сяк рукавицею і почав дмухати в отвір, надуваючи щосили щоки. Керосин – не з місця. І вже аж після того, як дядько засунув шланг в рота й щодуху потягнув у себе, противна рідина рушила і за мить уже йшла цівочкою у ємкість. А продавець раз по раз спльовував гидоту через свої руді вуса на землю, встигаючи при цьому лаятися вповні пристойними словами.

– Розтуди твою наліво! Як насмокчешся за день, так в животі пекло, а не кишки.

У черзі стояв і Валька. Він трохи хвилювався, бо ходив у школу на другу зміну і міг запізнитися на уроки. Тепер йому було вже 14 рочків. І найбільше в своєму житті підліток ненавидів черги, у яких доводилося стояти чи не тричі на тиждень. То стій за хлібом біля «тридцятого» магазину, то біля «сітки», у якій приймають склотару, то на базарі за копитами… О, то окрема розповідь, яку не можна оминути.

На свята будь-якого штибу – чи то державне, чи то релігійне – вдома обов’язково варили холодець. Оскільки ця страва вимагала присутності в каструлі чи то великого, можна й пристаркуватого, домашнього півня, на якого не завжди вистачало коштів, чи то телячих, чи бодай свинячих ратиць, Валька з Валєркою мали в базарний день зайняти чергу під м’ясним павільйоном. Та центральні ворота відчинялися о сьомій годині, і до того часу там уже стояло чималенько бажаючих святкувати з холодцем. Тоді брати розробили свій план захоплення входу саме до павільйону, а не до воріт. Вони вставали вдосвіта, і оскільки до базару було рукою подати, прудко опинялися біля глухої огорожі, де їх ніхто не бачив. Валєрка ставав навкарачки, підставляючи братові зігнуту спину, і Валька, озирнувшись навсібіч, вмить перескакував через височеньку загородку, біг до павільйону і сідав на дерев’яний виступ побіля дверей. Коли король м’ясної лавки дядько Семен поважним кроком являвся на роботу, вилискуючи набухлими від ситості щоками, то зазвичай першими в черзі були наші швидкостріли, а вже після семи годин у тісний простір ввалювався розбурханий натовп, який за теляче копито перед святом Жовтневої революції ладен був знести голову кожному, хто «вліз» без черги. Скандали й мордобої були абсолютно звичною справою. Ніхто не хотів святкувати без холодцю?! Ну без «Московської» ще якось можна, бо самогон був у кожній хаті, а без холодцю – ніяк.

Стоячи з пляшкою для керосину, Валька першим помітив Ксеньку, яка примостилася у хвіст черги й дістала з-за відвороту пальтечка невеличку книжечку. Хлопець пошкодував, що не додумався так само використати час і намірився підійти до сусідки по житлу, яка тепер не була такою близькою товаришкою, як у ранньому дитинстві. Уже сіпнувся, зробив крок і завмер. Став уважно розглядати Ксеньку. Ну так, ніби вперше побачив. Осіннє пальтечко – наопашки, смолисте волосся вибилося з-під хустинки, татарські оченята втупилися в текст… І бігали-бігали, наче ті голуби, що визбирують розсипане поживне зерно. І було в неї на личку написано, що вона не тут, а пиряє в якомусь загадковому вимірі, не відчуваючи, що стоїть у черзі за керосином. Черга – сама собою, а Ксенька – окремо. У натовпі, а – осібно.

І він підійшов.

– Привіт! Що читаєш?

– Вірші, – зронила самотнє слово, не відповідаючи на вітання і закрила пошарпану книжечку.

– Чиї? Якщо не секрет, звісно…

– Секрет… Найкращого в світі поета. Це мій кумир, і я не готова розлучитися з цією книгою навіть на годину.

Ксенька ще не знала, що люди створюють собі кумирів не для того, щоб ставати схожими на них, а для того, щоб було в кому розчаровуватися. І зовсім скоро вона відкриє для себе іншу вершину поезії, а коли до її рук потрапить книжка «Алмазный мой венец» Валентина Катаєва, то, впізнавши, нехай і під утаємниченим іменем, свого недавнього кумира, вірші якого щойно заховала за відворот пальтечка, уже не стане так захоплюватися його поезією.

Раптом уся хвостата і гомінка черга, як по команді, розвернула погляди на вулицю Гомона і затихла. Валька з Ксенею помітили цю переміну й так само озирнулися. Сюди наближалася висока, ставна жінка з викладеним по особливому синьо-чорним волоссям на гордо поставленій голові. Вересень якраз напосів раннім похолоданням, і вранці відчутно обіймав місто передчасною прохолодою. Усі жінки одразу одягли капелюшки чи хустки, а ця йшла простоволосою. Її вкрай смолисте волосся гіпнотично притягувало погляди. Та, мабуть, не тільки волосся манило людські очі. Вона вся була мов витесана із мармуру, навіть її ошатне легке пальто не могло приховати бездоганні форми: широкі стегна, вигини талії, міцні й стрункі водночас ноги в невисоких, під щиколотку, черевиках на підборах… Таких шат в цьому провінційному містечку не було ні в кого. І яка ж то модистка доклала свого хисту в бездоганне убрання, щоб так майстерно підкреслити показну статуру?!

– Королева Марго, – пробубонів хтось.

І знову безгоміння опанувало чергу за керосином.

А жінка мовчки пропливла до дядька з жовтими вусами, оминувши людей так, ніби нікого ніде немає. Так само безмовно дістала пляшку із дерматинової сумки, поставила її на діжку і кинула на торговця проникливий погляд – мов шило загострила. І дядько відставив чиюсь каністру на землю й почав наливати керосин у пляшку Марго. Допоки цівка текла у посудину, торговець кидав погляди на жінку. Та й вся черга тихцем витріщалася на кралю з смолянистими бровами, з вустами, яскраво вираженими нахабним кольором помади, з непроникним поглядом потайних очей… Її не можна було оминути, обійти увагою, не помітити – вона притягувала не тільки чоловічі погляди, жінки теж дивилися на неї мало не з роззявленими ротами. І ніхто навіть не буркнув про те, що ця вродливиця не стояла в черзі…

Розрахувавшись, пішла тією ж вулицею Гомона, а юрмисько загіпнотизовано проводжало постать поглядами. Та тільки жінка зникла з поля зору, люди ожили, загомоніли…

– А ви знаєте, що вона байстрюча народила? – притишено запитала тітка, закутана у коричневу хустину з китицями, здавалося, з голови до ніг. І коли народ зацікавлено повернув до неї голови, підвищила голос. – Не знаєте? Так я вам зараз усе розкажу. У неї були шури-мури з одним офіцером із Чапаєвської дивізії. Думала, що задурить голову, розставить перед ним ноги, так він одружиться. А тут йому вже розпрєдєлєніє, і їхати треба кудись далеко. Не знаю, куди, але десь по Союзу. Він чоловік показний і порядний і вже званіє мав. Коли дізнався, що вона з животом, то вирішив забрати її з собою, а там, на місці, вже як буде – може, розпишуться. І не знаю, що вже там сталося, тільки довіз він її аж до Ромодана, а чи до Москви, та там і кинув. Утік. Ви ж, бачите, яка вона розфуфирена? Спробуй такій догодити. Злякався, мабуть.

– От тобі й порядний! – сказала молода симпатична чи то дівчина, чи то жіночка, яка пританцьовувала, намагаючись зігрітися, бо, взута у літні босоніжки, аж посиніла від холоду. – Порядні вагітних жінок на вокзалах не кидають.

– А вона що – порядна, по-твоєму? Та ви всі зараз такі. Аби на шию офіцерам вішатися. Мода чи пошесть тепер така у місті – за офіцера вискочити заміж. А де ж тих офіцерів набрати на всіх наших бідарок? Хоч тут і військова частина, а на всіх дівок армійців не вистачить.

– Та так уже й усі! – обурено гаркнула дівчина й відвернулася від тітки.

– А то можна подумати… Та вам тільки й подавай зірочки на погонах і грошей повні кишені. Допіру й бігаєте в парк на танцмайданчик, щоб там підчепити собі лейтенантика безвусого. На солдатів, бач, і не дивитесь…

– А коли й так, то вам яке діло?

– І не соромно тобі таке старшій людині говорити? Та я ж війну пережила і ніколи нікому «брешеш» не сказала. Ах ти ж, безстиднице! Та хто ж тебе таку на світ пустив? Мабуть, така сама шльондра, як оця, що керосин без черги брала, вихиляючи своїм задом перед мужиками.

– Тітонько, – втрутився в лайку чоловік в окулярах. – Знаєте, що я вам скажу? Якщо так трапиться, що ви випадково заблукаєте в лісі й зустрінете там вовка, придивіться… Може, ненароком впізнаєте в ньому себе.

– І ти туди ж… Розпусник, мабуть, ще той! А з виду інтелігентна людина. Недарма кажуть, що в тихому болоті чорти водяться. Кого ти захищаєш? Гулящу бабу… Я ось до пенсії дожила і зроду-віку…

– Та хіба ж вам хтось не давав?

– Тьху на тебе! Та мені таке й в голову не приходило. Чи ж я про таке думала? Гадала, як доживу до заслуженого відпочинку, так кожного місяця буду з пенсії купувати собі нові труси, щоб не латати.

– І що – купуєте тепер?

– Та де там! У мене вже не труси, а одні резинки від трусів…

І тут керосиновий крамар не витримав і крикнув на всю округу, яка обіймала пів Садової й пів Гомона:

– Та ви замовкнете чи мені трясцю напустити на всіх одразу! Казав же, зачинюся…

Затихли на хвилину.

Валька хотів примостити Ксеньку десь біля себе, та миттєве колективне сичання черги остудило його благі наміри. Він ніяково здвигнув плечима, винувато кліпнув своїми загнутими доверху віями і почвалав додому. Ішов і думав, що черги – це нестерпне явище, але, стоячи межи людей, можна наслухатися пліток і правди, можна познайомитися, а ще можна почути щось варте роздумів. Той чоловік сказав: «Якщо так трапиться, що ви випадково заблукаєте в лісі й зустрінете там вовка, придивіться… Може, ненароком впізнаєте в ньому себе». Що він хотів сказати цим? Невже тільки те, що у кожній людині живе звір? Та хіба звір винний, що він звір? І в кому більше таки тваринного: у тому ж вовкові чи у людині? Хто був більшим звіром у романі Джека Лондона: Білий Клик чи Красунчик Сміт? Ксенька, бач, обрала собі в кумири поета, а він, Валька, просто захоплений Джеком Лондоном.

А Ксеня перегортала сторінку за сторінкою, беззвучно ворушила губами, і коли її хтось підштовхнув до вусатого керосинового крамаря, здивовано озирнулася довкруги себе. Ну так, ніби запитала: чого вам, люди добрі, треба від мене? Вона страх як не любила чужих доторків. От не займайте її і все тут! А-а… Черга підійшла!

Потім вона йшла додому із пляшкою керосину, загорнутою в газету «Правда», і думала про жінку, яку називали Королевою Марго. Яка ж вона тільки вільна й незалежна! Чи, може, тільки здається такою? Мабуть, подібні люди природжені плисти проти течії. Це так, ніби всі йдуть в один бік, а ти – в протилежний, і тобі від того навіть вільготніше, бо тебе ніхто не штовхає в спину і ти не чуєш паршивих слів про себе. Ось і в цій черзі більшість прийшла придбати керосин, а ти, а ти… А ти – читати вірші свого улюбленого поета. Так дівчина непомітно перескочила в думках на себе, на своє хотіння чогось протилежного. Може, свободи, якої людині не вистачає ніколи.

* * *

Уперше Ксенька відкрила для себе відчуття свободи тоді, коли на очах всього класу без дозволу «класухи» пішла із школи. Того дня її віддухопелив Ломакін. На великій перерві він крейдою написав на дошці жирними літерами паплюжне слово. Усі, хто був у класі, остовпіли, але жоден «лицар» не наважився й рота відкрити. А Ксенька взяла подушечку, вкрай забиту крейдою, і стерла ту дурню. Ломакін зареготав і написав те самісіньке знову. Тоді вона сипуче-білою подушечкою затовкла його нахабну пику, яка вмить стала крейдяною. А оскільки дівчина була тендітною, а Ломакін – як сарай з прибудовою, то після його кулачища вже до початку наступного уроку виливок у неї під оком почав синіти.

Учителька ботаніки скоса поглянула на ту «красу» і нічого кращого не придумала, як викликати Ксеню до дошки. А вона, норовлива, відмовилася. Два бали в журналі й у щоденнику замайоріли виразно, але по-різному: в журналі – синім чорнилом, у щоденнику – червоним.

Це була перша й остання двійка на Ксенчиній освітянській стезі.

– Ах ти ж наша відмінниця! Що, вліпили тобі двоєчку? – горлав Ломакін прямісінько на уроці. – Получила!

До нього приєдналася парочка друзяк із неоголошеної банди. Цькували, не чекаючи перерви. Клас заліг на дно і мовчав…

Ксенька підвелася, витягла із-під дерев’яної парти портфелика, покидала туди зошит, книжку і ручку з гострим сталевим пером і вийшла з класу. Вчителька її не зупиняла.

Спочатку вона сліпо й довго брела сновидою, не знаючи, куди. Ноги несуть – та й годі… Трохи оговталася, вже спускаючись до Завадщанського ставу, тупо блукала молодим лісом, який услав пагорби, врешті вийшла край вільшанського поля… Закричала щосили – аж у горлі задрало. Хотіла заглушити важку й холодну тривогу в грудях, та тільки здійняла пташиний ґвалт. Не виходило пересилити образу на учительку, на друзів з класу, на всенький білий світ… Дуже хотілося вигадати справжнє злодійство і напустити його на своїх кривдників. Вона вже переросла казки і давно не вірила у злих чаклунів, але закортіло мати в друзях бодай якогось ворожбита. Ступала на вже пожухлу траву, дослухалася шарудіння… І раптом наштовхнулася на великого кудлатого собаку. Вони довгенько стояли одне навпроти одного і вдивлялися в очі: вона – в собачі, втомлені й насторожені; собака – в її, сповнені страху й образи. Дівчина згадала про пиріжок, який встигла купити на злощасній великій перерві, але не встигла з’їсти, і, діставши його з портфеля, розломила навпіл. Кинула половину собаці. Дивно, але він не проковтнув їжу одним махом, а довго принюхувався, а потім таки з’їв усе до крихти і почав досліджувати траву, поглядаючи на Ксеньку вдячним і водночас благальним поглядом. Вона жувала свою половину, відщипуючи по крихті – апетиту не було… Кинула собаці решту, і тепер він вправно, наче артист цирку, спіймав пиріжок на льоту, клацнувши зубами. Коли зрушила з місця, озирнулася. Кудлань ішов слідом. Дихати стало вільніше і в грудях уже не важніло каміння. Собака хвостиком ходив за нею. І їй не було дуже страшно, коли біля лісосмуги ніс до носа зіштовхнулася із якимось непевним чи то парубком, чи то дядьком, за плечима якого теліпалася брудна торба. Собака повернув велику кошлату голову в бік зустрічного і провів того довгим настороженим поглядом. Дівчина бачила, що чоловік сховався за стовбуром дерева, стежачи за ними, але так і не наважився підійти.

Довго тинялися узліссям, її коричнева шкільна форма набралася трав’яних реп’яшків і остючків. Не зважала. Подумала, що тепер вони із собакою чимось схожі – у його шерсті теж чимало такого добра. Раптом їй захотілося пообніматися з деревами, вона роззирнулася довкруги, чи бува не бачить хтось, і, пересвідчившись, що окрім собаки нікого немає, почала літати від клена до молодого дубочка, обіймала їх, притулялася щокою, навіть щось там казала. І що дивно, неговіркі дерева озвалися – утаємничено шелестіли, ніби запевняючи, що прикрощі сьогоднішнього минущі, а попереду дівчину чекає зовсім інше – ну таке як світло осіннього сонця у верховітті. Подумала, що тепер вона має дещо спільне не тільки з собакою, а й з цими молодими деревцями. Згадала, як малою гуляла неподалік з бабусею Марією, а по яругах над колишньою річкою Кам’яний Потік тіточки носили в жменях крихітні дубки і кленочки і висаджували їх у неглибокі ямки. Чомусь страшенно розхвилювалася й відчула незнайоме бажання – такого раніше з нею ніколи не траплялося. Може, тому не одразу змогла збагнути, що то таке… Але точно – щось нестерпне. Сіла на незначне узвишшя, прямо у вже трохи прижухлу траву, дістала із портфелика чорновий зошит і хімічного олівця, який можна було послинити і тоді він писав жирно й фіолетово – наче чорнилом. Собака, надивившись на дівочі фортелі, примостився поряд і заплющив очі…

А вона писала… То був перший вірш в її житті, він народився в лісі у момент нетривалої свободи і називався «Приблуда». І що найдивніше: опісля їй уже не хотілося думати про помсту і навіть стало ніяково за таке хотіння. Помислила… Заплуталася у тих мислях, ніби в осінньому павутинні цього лісу. Бажання чинити зло уже не дошкуляло, та дошкуляв післясмак. Це, ніби ти щось поцупиш, а потім, хоч і оговтаєшся та повернеш поцуплене на місце, мозок уже зафіксував провину. Стало соромно і радісно водночас. Це ж добре, що ніхто не знав про її огидні бажання!

Намірилася йти додому вже надвечір. Її новий товариш в місто не пішов. Піднявся на пагорб, де починалася вулиця, здається, Новоселицька, і довго дивився услід Ксеньці, яка раз по раз озиралася й прощально махала йому рукою… Відтоді вона збагнула, що добро і зло розподіляються між людьми нерівномірно, але не могла втямити, чи й між собак так само…

Коли блукачка зайшла у двір, то одразу побачила «класуху», «ботанічку» і заплакану маму… У грудях знову щось затверділо і страшенно захотілося повернутися до дерев, до свого кудлатого товариша, якого назвала Пансо. Та з того бажання вже нічого не вийшло, вона підійшла до жінок і подивилася на маму таким поглядом… Сподівалася, що найкраща в світі людина все зрозуміє з виразу очей. Та мама не зрозуміла. А може, й зрозуміла, але їй треба було довести якимось чином учителькам, що вона може бути строгою і сумлінно займається вихованням своєї донечки. Далі все відбулося за банальним сценарієм під назвою «приборкання непокірної».

Ксеня не любила згадувати того моменту й нікому не розповідала про схожі непорозуміння. А якби розповіла, то було б соромно… Ні, не за себе – за найріднішу людину в світі. Говорити про химерні й несправедливі, на твій погляд, вчинки людини, яку любиш найбільше, – ніби роздягатися привселюдно, та так, що й спіднього на тобі не лишається…

Опісля дівчина вже не могла довго жити без дрібки свободи й без віршів. Читала запоєм. Спочатку захопилася Єсеніним. Знайшла затертий томик у бабусиній книгозбірні й вициганила його для себе. Тоді ж написала ще один вірш про сирітство при живих батьках. Хоча римованих рядків вона написала багато, але віршами їх не вважала і нікому зроду-віку ту бредню не прочитала б. Мабуть, тоді почала вчитися віршувати…

Та цього дня, певно, не трапиться нагоди написати і рядка. Тепер ось, після стояння в довгій черзі, летіла летом в школу на другу зміну, а потім – домашні завдання. Вдома ж репет – знову приїхали гості з Ками. І, здається, надовго. Спати в бабусі Марії на Леніна – це звично. Час від часу батькові родичі падають у тісну двокімнатну квартирку на Плєханова снігом на голову, крадуть Ксенчин і так обмежений простір, цуплять час. Мамка мало не танцює перед тими гостями, бо це батькова рідня. Ну подобається їм Україна! А кому не подобається? Крикливого Васю похрестили таки за другим приїздом на Нижньому Валу над Сулою. Бабуся розповідала, що колись у тому приміщенні був гуртожиток медичного училища, а ще раніше – артіль з обробітку шкіри родини Устименків. Коли в 37-му році у місті почали закривати церкви, дід Устименко ходив Подолом і збирав підписи віруючих, щоб влада дозволила відкрити молитовний будинок. Діда заарештували, відвезли в Полтаву і впаяли страждальцю п’ять років тюрми. Та, бач, так воно вже сталося, що саме в його тривкому помешканні через двадцять з гаком літ відкрили молитовний дім.

Васю похрестили влітку, він хоча вже трохи й підріс і горлав менше, але все одно чутно було на всю Плєханова. Ну причастили його за канонами Православної Церкви, та ще й українським хлібом і вином, то чого ж це він репетував і надалі, помишляла тоді мала Ксеня.

Після закриття Свято-Троїцького храму в місті вже жодної живої церковної споруди не залишилося.

Позавчора, якраз напередодні приїзду нових гостей, Ксенині й Вальчини батьки купили в складчину вівцю і надумали різати її за сараєм – там, де колись у лопухах не виводилися запаси склотари. Хоча вкрай жорстоке дійство відбувалося без Ксені, вона якимось незрозумілим чином абсолютно все знала, ніби бачила на власні очі. Може, на неї так впливали розмови присутніх при вбивстві чи її бурхлива уява все відобразила, але те питання не має конкретної відповіді. Навіть тоді, коли бігла в будинок, падала на ліжко і накривала голову подушкою, передсмертні гуки тварини чула поряд себе і нічого з тим зробити не могла. Цілий день страждала й навіть потай плакала, знаючи наперед, що вночі їй будуть снитися жахіття: як точать ножі, як ту нещасну тварину зв’язують, як підіймають за шию і перерізають горлянку. Кров спочатку цвіркне, а потім скрапуватиме у велику емальовану миску…

Уже оббіловану тушу різник у гумовому фартуху виносив із лопухів, клав на дерев’яний стіл у дворі, розрубував гострою сокирою навпіл і тут починалася найнудніша і найдурніша справа – чесний розподіл.

– Вибирайте! – казав уже п’яненький дід Прокіп, який остограмився, не чекаючи свіжини. – Шерть-верть, вийшла чверть – бери роковоє!

– Та беріть ви для начала, – озивалася Ксенина мамка.

– Ну яка ж разніца! – підпрягався батько. – Вони почті однакові.

– Однакові, та не зовсім, – цідила крізь зуби Вальчина мамка.

– Та беріть уже кращу половину, – вставляв свої п’ять копійок її благовірний.

– Ну да, ну да… А тоді скажете…

– Та нічого ми не скажемо, то ви можете…

І пішло-поїхало… І так – з півгодини… Потім-таки хтось діставав із кишені монетку на три копійки, і все вирішувалося за жеребом і майже полюбовно.

День-два Ксенька страв із бараниною не їла і ходила впроголодь, бо заради неї ніхто нічого окремо не готував. Коли живіт припадав до спини і купленого пиріжка на день точно не вистачало, а в пам’яті стиралися сни, вона таки поглинала оплакану вівцю тушковану з картоплею… Проти води довго не попливеш.

У бабусі Марії спалося б і спалося… Навіть додому не хотілося навідуватися, бо там текли ручаї самогону, мамка, падаючи з ніг, готувала страви й годувала камських зайд.

Та восени якраз розпочинався призов у лави Радянської армії, а воєнкомат на Леніна стояв просто-таки поруч будинку, у якому треба спати. І тут ніч, особливо передрання, починала розриватися під вікнами, наче фашистський снаряд. Бувало, ще з вечора сільські підводи вишиковувалися вздовж тротуару і гармошка з бубоном вибивали з голови новобранців останні думки про «гражданку» й життя під теплим або таким-сяким – і таке бувало – батьківським крилом. Та якби ж то діставалося тільки новобранцям! Надію на безтрепетний сон містяни, які жили біля воєнкомату, втрачали до самісінького фіналу призовної кампанії. Здавалося, що вся вулиця Леніна від самісінької аптеки й до «пожарки» витанцьовувала, жувала, пила, втішалася мордобоями, потьоками сечі під огорожами, мамчиними й дівчачими слізьми, істеричним реготом… Вранці підчалював міський кагал з гітарами, на яких рвалися струни, під які захрипали місцеві барди, навколо яких збивалися ватаги молодих, здорових, п’яних в дупель пацанів. Словом, «проводи» в армію!

Ксенька тільки-но задрімала із книжкою в руках, хтось затарабанив у нещільно зачинені ставні. Дівчина схопилася на ноги, вимкнула торшер, який стовбичив поруч на гінкій лапі, й визирнула у щілину.

– Тіточко, чуєте, тіточко, ви б не могли… А-а… Так хіба це тіточка?! Це дєвочка… Ха-ха-ха… Мала, винеси нам водічки і якогось помідора на закусь!

Ксенька оторопіла і відсахнулася. Та теплі руки бабусі Марії усе враз урівноважили своїм магічним доторком.

Вони спали з Марією Павлівною в одній кімнаті, та, власне, у цій «жилкопівській» квартирі й була лишень одна кімната і крихітна кухня, у якій в закутку гніздилася грубка. Та грубка жадібно пожирала дрова і вугілля, якщо воно було, а навзаєм дарувала тепло й вогонь, на якому готували скромні наїдки. Стеля у кімнаті була височезна, по центру красувалася дореволюційна ліпнина з якимись голенькими херувимчиками. Малою Ксенька перед сном показувала всім отим жителям стелі язика, а зараз просто підморгувала.

Бабуся спала на тахті, а Ксенька на ліжку з панцирною сіткою. Тепер, коли, обійнявшись, вони сіли на те ліжко, сітка прогнулася, притиснувши їх одну до одної ще міцніше.

– Ба, чому люди дуже часто приховують правду? – запитала дівчина, вмить забувши отого спраглого за вікном.

– Може, тому, що правду краще казати собі самому, а не комусь. От ти виростеш, озирнешся на своє дитинство і з висоти прожитого скажеш собі правду про себе малу.

– Якось складно все те… А ти собі кажеш правду про себе малу?

– Кажу іноді…

– А мені можеш сказати? Я вже вмію мовчати, ба. Чому ти завжди притуляла пальця до губ, коли я питала тебе про голодовку?

– Боюся, дитино, до цієї правди ми всі ще не доросли. Але доростемо обов’язково. Може, мене вже й на світі не буде, та колись про це будуть навіть по радіо розказувати. Повір мені! А зараз ще не доросли…

– Так не чесно! Я б хотіла знати тепер. От і про діда ти нічого мені не кажеш. І про своїх батьків – ні слова. А це ж мої прадід і прабабуся, і я маю знати, хочу знати про них, ба. Я ж не мала дитина…

– Ксень, скажу… Тільки не сьогодні. Давай уже спати, а то завтра у нас школа…

– Чесно? Дай мені слово, ба!

І Марія Павлівна дала Ксеньці слово честі, що скоро розкаже багато правди, дуже багато правди. Та час летів, а їхня розмова відсувалася на потім, бо у вчительки завжди була купа неперевірених зошитів, а у Ксеньки – попри уроки ще й бібліотеки з горою літератури. Та батькові родичі таки чкурнули хто куди, і дівчина вже спала вдома на своєму такому ж панцирному – як у бабусі – ліжку.

* * *

Час то летів, то спотикався, то човгав… У дитинстві доба має свою власну ходу, зовсім не схожу на часоплинність дорослої людини, усе залежить від кількості емоцій і вражень. Коли тобі стукнуло дванадцять і вже повернуло на тринадцятий рік, ти вже ніби й не мала дитина, але й не повноцінний громадянин своєї виняткової держави. А саме на цій території Земної кулі усе вимірюється твоєю громадянською позицією. Та Ксенька ще – ні се ні те. Вона самотужки намагалася зліпити із себе людину. Читала запоєм і не тільки літературу, а й соцреалістичну маячню борзописців. Бібліотеки просто кишіли такими книжками. Та як би там не було, саме читання запускало двигунчик її уяви і підштовхувало мріяти й фантазувати, а ще – почувати. Ну немає в школі ні уроку мрій, ні уроку почуттів. А не завадило б…