Читать книгу: «Ключник світів»

Глава перша

Полковник поліції Св’ятопятов схилився над відірваною жіночою рукою. Роздроблену кістку передпліччя оточували розірвані стрічки м'яких тканин. На перший погляд складалося враження, ніби спочатку її зламали, а потім з силою відірвали від тулуба. Але, незважаючи на трупні плями і блідий колір, рука виглядала бездоганно. Доглянута шкіра, тонкі пальчики з ошатним манікюром. На великому пальці золотий перстень з величезним бордовим каменем. Так би мовити: «Застали зненацька, але я не впала пальцями в бруд». Св’ятопятов представив картинку у себе в голові з балакучою рукою і мимоволі посміхнувся.

– Що такого веселого ви знайшли, шановний Олександре Миколайовичу, у відірваній частини тіла? – запитав одягнений в цивільне чоловік.

– Ааа, ось і стерв'ятники злетілися, – простягнув Св’ятопятов. – Щось ви довго, ми вже зачекалися.

– Я приїхав ще хвилин двадцять тому, в почуття ВАШИХ підопічних приводив, – відповів чоловік. – Непритомніє молодь. Це ми з вами надивилися за роки служби, а для них труп побачити справжній стрес.

– Так ви ж «лікар» не по живим, а по тим, хто дух випустив, – зі знущальною ноткою вимовив полковник.

– Єхидствуйте-єхидствуйте, Олександр Миколайович, тільки все одно без нашого брата ваші розслідування можна в довгий короб відкладати, як нерозкриті.

– Ой та годі. Що тут розслідувати? І так видно жіноча рука, начебто молода, начебто не бідна, – відповів Св’ятопятов.

– Ось-ось «начебто». А я відбитки зніму, скребки візьму, проведу аналізи необхідні. Завтра будете знати про труп все: вік, ім'я, де живе, хто родичі, – судмедексперт клацнув язиком і поліз в свій чемоданчик за гумовими рукавичками.

– Так, – погодився Св’ятопятов, – без вас, Дмитро Родимович, нам нікуди. Тільки ось все одно робота у вас противна.

Полковник скривився і відійшов убік. Судмедексперт щось відповів йому вслід, але Олександру Миколайовичу було вже не до того. З-за повороту виїхав мікроавтобус місцевого телеканалу новин.

– Ось, стерво! – вилаявся неголосно полковник і попрямував напереріз автомобілю.

Мікроавтобус різко загальмував. З вікна висунулася опухла фізіономія водія. Він голосно нецензурно вилаявся на служителя закону, який перегородив йому шлях.

– Ти що, зовсім сором розгубив!? – закричав у відповідь Св’ятопятов. – Я тебе зараз на три доби заберу за водіння в нетверезому стані!

Водій, мабуть, розгледів крізь опухлі повіки зірочки на погонах, тому засунув голову назад. Тим часом з мікроавтобуса вийшла вже немолода жінка, одягнена в дуже тісний костюм брудно-рожевого кольору. Товстий шар пудри підкреслювала зачіска, закручена в старомодний височенний начіс. «Дама в рожевому» підійшла до полковника і з важністю заявила:

– Шановний! Раджу не перешкоджати нашій знімальній групі. У нас завдання від самого генерального директора телекомпанії!

Св’ятопятов від такого нахабства з боку представниці ЗМІ покрився червоними плямами.

– Шановна! Мені все одно, хто Вам давав якісь завдання! На цій ділянці головний я! Якщо хочете отримати інформацію про подію, то нехай ваш телеканал пише офіційний лист в прес-службу Міністерства внутрішніх справ! – роздратовано відповів полковник.

Дама роздула пухкі щоки. Її дрібні поросячі оченята забігали з боку в бік.

– Я вам ще покажу! – крикнула вона Св’ятопятову, розвертаючись до мікроавтобуса.

Завантажившись в автомобіль, мадам одразу почала телефонувати по мобільному телефону.

– Ларкін! – покликав полковник молоденького поліцейського. – Іди сюди!

Хлопець підійшов до Св’ятопятова.

– Призначаю тебе на пост доглядача за телевізійниками! Стеж, щоб вони не пролізли з іншого боку. Якщо хоча б один з них вийде з автівки, скажеш. Все зрозумів?

– Так точно! – закричав Ларкін і попрямував убік мікроавтобуса.

Св’ятопятов не полюбляв сутичок з настирливими працівниками мас-медіа. На його щастя приїхала журналістка старого гарту. Сказали офіційний лист, значить офіційний лист. Була б на її місці молода представниця ЗМІ, полковник міг би не вистояти сутичку. Вони напористі, ще нічого не бояться, беруть нахабством і гучними прізвищами. Цього разу йому пощастило. Але тепер найкраще буде швидше очистити місце злочину. Зазвичай телевізійники по одному не з'являються. А з натовпом працівників засобів масової інформації полковнику ніяк не впоратися. Тому Св’ятопятов поспішив повернутися до відірваної руки. Над нею вже попрацював його колега.

Полковник зі спини підійшов до судмедексперта.

– Як ідуть справи у нашого доктора?

Дмитро Родимович гикнув і тихенько вилаявся.

– Не добре, Олександр Миколайович, зі спини підходити, коли людина занурена в свої думки, – буркотливо відповів судмедексперт.

Полковник посміхнувся.

– Ех, Дімка, скільки ми з тобою вже працюємо? Років двадцять п'ять?

– Мені здається більше, років двадцять сім або навіть тридцять, – відповів Дмитро Родимович.

Судмедексперт склав інструменти в свій чемоданчик, піднявся і обтрусив з коліна пил.

Незважаючи на немолодий вік, Дмитро Родимович Поленко виглядав струнким підтягнутим чоловіком. Його густе чорне волосся зовсім небагато на скронях торкнула сивина. І, якби не його манера одягатися, то ніхто б не сказав, що йому вже під п'ятдесят. Твідовий, коричневого кольору костюм, старомодні стоптані туфлі, окуляри в товстій оправі – додавали йому ще років десять. Але Поленко ніколи не турбувався за свій зовнішній вигляд. Він присвятив себе роботі і тільки їй. Три вищі освіти, ступінь доктора наук, значний послужний список – все це могло б зробити його заможним дідусем з хорошою пенсією. Але тридцять років тому, ще зеленим юнаком, він прийшов в поліцію. З того часу залишився вірним своєму вибору. І це незважаючи на те, що йому не раз пропонували високі посади в іноземних дослідницьких інститутах.

Зовсім по-іншому прожив свої п'ятдесят років Олександр Миколайович Св’ятопятов. Полковник, як і Дмитро Родимович, поступив на службу в віці двадцяти років. Так склалося, що вони опинилися в одному відділенні, а потім по роботі йшли разом. Але, якщо доктор присвятив себе кар'єрі, то у полковника трохи інша історія. Олександр Миколайович полюбляв гучні компанії і різного роду гулянки. На одній з них познайомився зі своєю майбутньою дружиною. І вже в двадцять три роки став татом чудової дівчинки Дарини. Але, навіть з появою улюбленої доньки не став розсудливим. Відрядження, застілля, коханки – все це призвело до того, що у тридцять років він несподівано для себе опинився вільним від шлюбних уз. Дружина не збиралася більше терпіти постійні нерозумні витівки свого чоловіка. В один чарівний день вона зібрала речі і пішла, а через деякий час подала на розлучення. Олександр Миколайович не відразу усвідомив, що означає залишитися без сім'ї, а коли став розсудливим, було вже пізно. Колишня дружина знову вийшла заміж. З того моменту Св’ятопятов вирішив присвятити своє життя доньці. Полковник більше не одружився і не завів дітей. Дариночка стала єдиною жінкою в світі, яку він плекав. Всіздобуті звання заради того, щоб отримати зв'язки і хорошу платню. В результаті донька забезпечена всім: елітний європейський університет, квартира в престижному районі, якісна марка автомобіля. Такий насичений подіями спосіб життя залишив свій відбиток на зовнішності Олександра Миколайовича. У свої п'ятдесят років він заробив повноту, частково облисів, а без окулярів погано бачив, хоча і відмовлявся носити їх на людях.

– Як вам, Дмитро Родимович, пропозиція, щоб зібратися на нейтральній території і обговорити цю відірвану руку? Посидимо, горілочки вип'ємо. Курочку гриль купимо, а? А то, якось давно не траплялося у нас з вами посиденьок, – запропонував Св’ятопятов своєму другові.

Дмитро Родимович посміхнувся, він не був любителем випити, але під гарну закуску та із старим другом, чому б і ні.

– А я і не відмовлюся, – відповів судмедексперт на запрошення. – Тільки ось зроблю роботу, проведу розтин і відразу до вас з результатами.

– Тільки не затягуй, а то горілка охолоне, – тихо мовив полковник.

– Та не затягну, ще весь день попереду, – закінчив розмову Дмитро Родимович.

Він потиснув Св’ятопятову руку, а після дав розпорядження своїм молодшим помічникам запакувати відірвану частину тіла в мішок і віднести в «труповозку».

Олександр Миколайович подивився на годинник. Дійсно, тільки сьома ранку, а ясно як опівдні. Ось вона – справжня весна. Перші теплі дні, коли після довгої сірої зими починається просвітлення. Коли похмурі снігові хмари міняються місцями з ніжно блакитним прозорим небом. Небом, яке відпочило за зиму і тепер надихає своєю свіжістю. Сонце ще не з'явилося над висотними будинками, але вже освітило все навколо.

Св’ятопятов набрав повні легені теплого повітря. Приємний настрій заповнив тіло. Він озирнувся навколо. Співробітники правоохоронних органів згорталися. До Олександра Миколайовича підійшла дівчина-слідчий.

– Олександр Миколайович, ми перевірили околиці. Крім відірваної руки більше нічого не знайшли. Проте, до ранку понеділка я підготую перший звіт про виконану роботу.

Валерія Анатоліївна струнка, висока блондинка з довгим каре. Лера не вважає себе красунею, але точно знає магію своїх зелених очей. Жоден чоловік не може встояти, коли вона вмикає чарівність погляду. Але, незважаючи на жіночність, Валерія більшу частину свого часу проводить на роботі. У свої тридцять років вона єдина дівчина слідчий у відділенні і одна з наймолодших співробітниць. Тому всі колеги ставляться до неї з повагою. Їй вдається успішно розкривати найскладніші справи, навіть зі статусом: «Особливо небезпечно». Св’ятопятов цінує працездатність своєї підлеглої. Зі свого боку полковник намагається надати всі умови для якісної роботи загальної улюблениці.

– Добре, Лерочка, дякую, – з ніжністю в голосі відповів Олександр Миколайович.

Вони попрощалися. Слідчий залишила місце злочину разом з криміналістами. Провулок спорожнів. Навколо стало тихо-тихо. Якби не весняне сонце, то оточення нагадувало б декорації до фільмів жахів. Вузький апендикс колись був відгалуженням багатолюдної вулиці. Тут в XIX сторіччі по обидва боки рясніли особняки заможних панів. З того часу споруди так і залишилися, але перестали служити житлом. Будинки занепали, стіни частково обвалилися, а вулиця перестала існувати на мапі. Тепер це всього-на-всього неживий глухий кут, оточений з усіх боків похмурими стінами з чорними очами вікон.

Св’ятопятов зіщулився і нагальним кроком попрямував до свого автомобіля. Тільки зараз він згадав про представників ЗМІ. Мікроавтобуса не виявилося на тому місці, де полковник востаннє його бачив. Відповідальний Ларкін поїхав зі своїми колегами. Дивно, що не відзвітував, коли телевізійники залишили місце злочину. Невже вони так легко здалися? На них не схоже, але мучити себе здогадками полковник не став. Його більше хвилював злочин, який вирвав його з теплих обіймів сну. По дорозі до автомобіля Св’ятопятов розмірковував про подію. Він не розумів, чому тільки рука? Де решта тіла? Чому немає навколо крові? Причому, її взагалі ніде немає. Що за перстень на пальці? І чому ця прикраса залишилася недоторканою? Так, ставлячи собі десятки питань, Св’ятопятов дійшов до автомобіля. Його старенький запорошений «Мерседес», мирно припаркований між «Рендж Ровером» і останньою моделлю «Тойоти», виглядав якось убого. Св’ятопятов почав протискувати своє повне тіло в проміжок між «Мерседесом» і близько припаркованим до його автомобіля англійським позашляховиком.

– Хто так паркується? – бурчав він. – Автівок дорогущих накупили з правами, а мізків немає.

Полковник зробив видих і насилу сів на сидіння водія. Заведений двигун видав приємне бурчання. Св’ятопятов виїхав з парковки на проїжджу частину. Він відкрив вікно. У кабіну залетів веселий весняний вітер. Навколо прокидалося місто. Промінчики сонця заглядали в вікна будинків, піднімаючи сонних мешканців квартир. Як ведмеді після сплячки, вони виповзали зі своїх зимових притулків. Обережно, ніби не усвідомлюючи, що прийшла весна, що холоди закінчилися, і з цього дня буде ставати тепліше з кожним днем. Навіть дерева, які ще вчора стояли похмурі, тикаючи своїми лисими гілками в замерзле небо, випустили нирки. Мерзлі острівці трави стали соковито зеленим, а де-не-де пролізло листя кульбабок. Світ навколо наповнився веселим щебетанням і першим дзижчанням. Навіть шкідлива муха тішила своєю появою.

Св’ятопятов ще раз глибоко вдихнув радість суботнього ранку і подумав: «Який же ти прекрасний – Київ!».

Сонце піднімалося вище, пробуджуючи своїм ясним образом все місто. На одній з вулиць Подолу ніжний промінчик пробився крізь щілину між гардинами і ковзнув по кімнаті. Дарина відкрила очі. Електронний годинник показував одинадцяту.

Ой, як же добре, нарешті субота, – неголосно промовила дівчина.

Вона солодко потягнулася, встала і відкрила вікно. З вулиці їй посміхнувся теплий ранок, а в кімнату увірвався свіжий весняний вітер.

– Ну, як же добре, – повторила Дарина.

Після покружляла по кімнаті і з розбігу сіла на ліжко. Їй було лінь вставати. Робочий тиждень видався завантаженим, тому на вихідних Дарина планувала розслабитися і просто повалятися вдома. Але валятися на порожній шлунок голодно, тому вона жваво схопилася з ліжка, щоб зробити наліт на холодильник. По дорозі увімкнула музичний телеканал. З екрану динамічно заспівала Брітні Спірс. Дарина, пританцьовуючи, продовжила свій шлях на кухню. Тут трохи тхнуло зіпсованими продуктами. Господиню абсолютно не збентежила гора брудного посуду і забите доверху відро для сміття. Вона, незграбно повторюючи рухи за поп-співачкою, відкрила холодильник. Усередині все виглядало не краще ніж на всій кухні. Сморід кислого молока заповнив весь простір. З відкритої скляниці огірків вилізла цвіль, сосиски зморщилися, кріп засох. На нижній полиці самотньо стояла каструлька, в яку Дарина заглядати не наважилася.

– Фу-фу-фу, – скривилася господиня безладу і закрила дверцята холодильника.

Ось воно молоде самотнє життя. Харчування в кафе, іноді замовлення готової їжі додому. А як по-іншому в двадцять сім років? Дарина вже була забезпечена всім необхідним для життя: однокімнатною квартирою – не великою, але в престижному районі, автомобілем – не супермодним, але іномаркою. З малих років її змушували вчитися майже цілодобово. Звільнилась від нагляду вона тільки після закінчення престижного європейського університету. А як по-іншому? Мати і тато Дарини розлучилися, коли їй виповнилося сім років. Мати вийшла вдруге заміж за бідного іноземця і тепер проживає в Португалії. Рідний тато все життя залишався у Києві. Він повністю забезпечив свою доньку. Йому довелося багато працювати, щоб єдине дитя в свої двадцять сім років вже твердо стояло на власних ногах. Знаючи все це, Дарина з усією відповідальністю ставилася до вкладень в свою особу. Після закінчення університету батьки перестали її виховувати і пустили у вільне плавання. Мовляв, ми тебе виростили, забезпечили, а тепер живи, насолоджуйся життям. Скориставшись свободою, Дарина пішла в вічний загул. Вдень робота, приблизно з дев'яти до шести, а після тусовки по клубам до третьої ранку. Звичайно, звідки з'явиться час на прибирання? У такому ритмі Дарина проживала кожен день, за винятком тих моментів, коли приходила лінь. Ось, як сьогодні.

Дівчина відкрила холодильну камеру. Там замерзало кілограмове відерце морозива. Цього в її квартирі завжди було з надлишком. Кожен раз, поїдаючи чергову порцію холодних солодощів, Дарина дякувала природі, що їй не передалися татові гени, схильності до повноти. Вона сіла перед телевізором і, з насолодою, почала їсти морозиво, паралельно перемикаючи телеканали. Музика, старий фільм, мультфільм, комедія, знову музика, дитячий – стільки телеканалів, а подивитися в суботу вранці нічого. Великий палець автоматично натискав кнопку пульта.

Несподівано її увагу привернув телеканал місцевих новин. На екрані вона побачила свого батька, який знаходився на місці злочину. Диктор розповідала про звіряче вбивство, де залишилася тільки рука. Весь сюжет було побудовано на великій кількості несхвальних слів в бік правоохоронних органів. Дарина придивилася. Батько чи їй привиділося? Відеоматеріал передавали поганої якості. Зйомка велася спочатку з автомобіля через лобове скло, а потім взагалі з даху будівлі. Але, незважаючи на сумніви, Дарина відклала відерце з морозивом і побігла телефонувати по мобільному телефону.

– Алло, тато, – сказала вона в слухавку.

– Так, донечка, – спокійно відповів полковник Св’ятопятов.

– Мені здається, що я тебе бачила в новинах. Там про руку щось розповідали, чи це був не ти?

– Твою мати! Ах… – запнувся полковник. Він ніколи не лаявся при доньці, навіть в найемоційніші моменти. – А по якому телеканалу ти бачила цю новину?

– По місцевому. Там ще дикторка з таким противним голосом була. Розповідала, що у нас правоохоронні органи ні на що не здатні, – трохи тремтячим голосом відповіла Дарина.

Вона розуміла, що якщо тато почав лаятися при ній, значить все дуже погано.

Полковник секунду мовчав в слухавку, висловлюючи нецензурні обороти про себе, а після вголос вимовив:

– Сонечко, то не бери в голову. Це ми фільм детективний знімали, а вони і раді старатися. Несуть в маси паніку.

Дарина, звичайно, не повірила, але заглиблюватися в цю тему не наважилася. Вона фальшиво весело сказала татові до побачення. Хоча в душу закрався сполох. Її гарний ранковий настрій випарився. Вона не любила, коли батько брав участь в небезпечних операціях, але більше її засмутили слова диктора про погану роботу правоохоронних органів. Вона вимкнула телевізор і відправилася на кухню займатися прибиранням.

Дарина навіть не помітила, як пролетіли три години. Її настільки поглинули думки про поганий сюжет, що прибирання пройшло безболісно. Кухня сяє, посуд блищить, сміття в двох пакетах чекає в коридорі.

– Фух, – видихнула Дарина, – ось це кухня доброї господині.

Дівчина прийняла ванну, одяглася в зручний одяг, зачесала в хвостик своє довге русяве волосся і підмалювала вії, підкресливши величезні блакитні очі. А після, захопивши із собою пакети зі сміттям, вийшла на вулицю. Від такої, старанно виконаної роботи, дуже хотілося їсти. Тим більше, що сніданок складався всього-на-всього з декількох ложок морозива.

Дарина викинула сміття в сміттєвий бак, а після вирушила на стоянку до свого мініатюрного «Гольфу». У веселих яскравих променях сонця автівка виглядала такою ж неохайною, як і кухня. Хтось скористався товстим шаром бруду, щоб прямо на капоті написати непристойне слово. Але Дарина не засмутилася, вона з посмішкою витягла з сумочки вологі серветки. Тепер на капоті утворилася брудна розмазня, яка набагато більше впадала в очі, ніж непристойне слово. Дарина скривилася, пообіцявши своєму автомобільчику заїхати на мийку. Але, сівши за кермо, зрозуміла – голод пересилив сором. Дарина завела мотор і помчалася по весняному проспекту в свій улюблений ресторанчик на Подолі.

Якось так вийшло, що на багатолюдній вулиці дві прилеглі яскраві вивіски кав'ярні та бістро відвернули увагу від її улюбленого місця. Завдяки такій скромності в ресторанчику завжди знаходяться вільні місця. Так вийшло і цього разу. Дарина зайняла столик на відкритій веранді. Їсти хотілося сильно, багато і ситно. Вона замовила суп-харчо, картоплю фрі з м'ясом по-французьки, а на десерт сирний пудинг. Поки Дарина насолоджувалася стравами, то міркувала про те, що ж приховує від неї батько і яким чином можна вивідати у нього інформацію?

Судячи зі стриманої нецензурної лексики в телефонній розмові, він був розлючений, а це турбувало Дарину. Вона взагалі багато хвилювалася про свого батька. Його робота була небезпечною. Йому б в кабінеті відсиджуватися, чекаючи пенсію, та розпорядження роздавати. Але ні, він завжди брав активну участь в розслідуваннях.

Дарина глибоко зітхнула і вирішила, що найкраще розвіяти похмурі думки допоможе прогулянка по історичним місцям міста. Вона вийшла з улюбленого закладу убік Контрактової площі, звідки по кам'яній бруківці пройшлася до Андріївського узвозу.

Історична вулиця найулюбленіше місце не тільки туристів, але і жителів Києва. Крім, як пройтися по барвистим торговим рядам, тут можна сходити в театр «Колесо», або піднятися на оглядову терасу Замку Річарда. Зазирнути в музей Булгакова. Помилуватися Андріївською церквою. Зайти на музейну територію біля Десятинної церкви.

У будь-яку погоду і пору року Андріївський узвіз рясніє різного роду картинами і виробами ручної роботи. Колекціонери хваляться зібраними предметами з різних епох, а легкий вітерець розносить веселі нотки, виконувані вуличними музиками.

Дарина піднялася на оглядовий майданчик до Замку Річарда. Звідси відкривався чарівний вид на Київ. Дерева вже випустили нирки. Хмарно сіро-коричнева маса гілок переодягнулася. Навіть димарі заводів не дратували своїм індустріальним пейзажем. До поручнів підходили перехожі. Вони фотографувалися на тлі весняного міста і йшли далі насолоджуватися теплим днем. Дарина також зробила знімок сонячного пейзажу. Поки налаштовувала камеру на телефоні, почула розмову двох жінок. Вони обговорювали звірячі вбивства: «Як стало страшно жіть! Столько трупів! Весною завжди вилазять маньяки! А наші правоохоронні органи нічого не роблять! Чула сьогодні знова про вбивство передавали!». Дарина побіжно подивилася на двох пліткарок і поспішила піти з майданчика. Вона не бажала затьмарювати свій день, який і так почався з зіпсованого ранку.

Поглинена турботою за батька Дарина не помітила, як вийшла до Михайлівського собору. Тут її накрив натовп наречених. Неймовірна кількість шифону з атласом заполонили площу перед монастирем. Навколо клацали фотоапарати, а нетверезі гості весело гомоніли. Лімузини один за іншим привозили та відвозили щасливі пари. Але Дарина не звертала уваги на навколишню ейфорію, тому що у неї з голови не виходила розмова двох жінок. Трупи? У множині? Так ось, напевно, що приховував її батько. Рука це тільки частина чогось глобального. Можливо, в Києві з'явився серійний вбивця, а оприлюднення його діянь в ЗМІ погано позначиться на настроях жителів міста. Дарина розуміла, що якщо це так, то її батько цілком і повністю віддасть себе цій справі. Сполох, який вона відганяла кілька годин, повернувся.

Так, в роздумах, Дарина не помітила, як вирвалася з білосніжного полону на Малу Житомирську, по якій спустилася до Майдану Незалежності. Хоча спочатку планувала прогулятися через парк і на фунікулері повернутися до автомобіля. Вона усвідомила, що зробила коло, але її цілком поглинули сумні думки. Тепер, стоячи посередині центральної вулиці, вона міркувала, що робити далі. Додому не хотілося. А на Хрещатику панувала невимушена атмосфера. Тротуари і проїжджу частину заповнили перехожі, які насолоджувалися приємним вихідним. Всі раділи приходу весни, люди посміхалися. Здалеку чулася весела мелодія скрипки. Старенький дідусь в потертих одежах радісно смикав смичком. Дарина пройшлася по Хрещатику. Біля одного з кіосків не встояла і купила собі велику порцію вагового морозива, після чого сіла на лаву. Дарина з насолодою поглинала шоколадно-лимонну масу. Як прекрасно, коли вже тепло і можна їсти морозиво прямо на вулиці, і воно ще не так швидко тане, як душним літом. Вона доїла до вафельного стаканчика, коли звернула увагу на заголовок статті в газеті. Видання валялося прямо під ногами. Там великими буквами виділявся напис: «Звіряче вбивство в центрі міста». Дарина підняла газету.

«У п'ятницю вранці на Дніпровській набережній у води був знайдений труп вбитої дівчини. Тіло знайшли місцеві рибалки, які приходять ловити рибу під бетонними стінами набережної.

Цитата одного з рибалок Леонідова Л.В.: «Ми ходимо туди рідко, в основному тільки по вихідних. Решту часу ми вважаємо за краще рибалити ближче до пішохідного мосту або на Трухановому острові. А в цей день вирішили далеко не ходити. Погода була мерзенна, вітряна. Іти далеко не хотілося, але і повертатися з порожніми руками якось не добре. Ось і вирішили розташуватися між човнами. Спустилися до води, а там труп. Викликали поліцію».

Після виклику на місце злочину прибув патруль, а за ними криміналісти, слідчий, судмедексперт. Була проведена робота з пошуку доказів і вивчення трупа. Після огляду місця злочину нам повідомили, що жертвою стала дівчина років двадцяти двох, русява, одягнена в трикотажне синє плаття. Також у трупа відірвана права рука. Крім цього, при першому розгляді були виявлені садна на шиї та зап'ясті другої руки. Крові навколо трупа не знайдено. Співробітники правоохоронних органів запевнили, що проведуть масштабне розслідування. Наша газета буде стежити за ходом слідства. Просимо всіх, хто може знати дівчину або бачив її, повідомити в редакцію або по телефону 102.

Нагадаємо, що всього три місяці тому, недалеко від цього місця злочину, було знайдено тіло іншої молодої дівчини. Ми висвітлювали хід розслідування, яке ні до чого не привело. Дівчина залишилася непізнаною».

Дарина закінчила читати. В голові пронісся рій думок. Вона подивилася на дату. Газета свіжа, вийшла сьогодні. Вчора дівчина без руки, сьогодні жіноча рука. Мурашки пробігли по тілу. Дарина схопилася з лави як ошпарена. Вона звернула газету і дуже швидко, розштовхуючи неспішних перехожих, побігла в бік метрополітену. Її автомобіль залишився припаркованим на Подолі. Рух на Хрещатику у вихідні дні перекрито, тому найшвидшим способом дістатися до особистого транспорту залишалося метро. Дарина заскочила в скляні двері, купила жетон і стрімко, не звертаючи уваги на обурені крики чергової по станції, побігла вниз по ескалатору. Далі перетнула платформу і знову опинилася на ескалаторі, який перевіз її на пересадочну станцію «Майдан Незалежності». Дарина стрілою влетіла по сходах, ігноруючи масові закиди оточуючих на її адресу. Ось ще одна арка і вона бачить, як прямо перед нею зачиняються двері вагона. Не вистачило секунди. Дарина ще трохи за інерцією пробіглася уздовж платформи по ходу поїзда, а потім зупинилася і сіла навпочіпки. Її нудило, чи то від їжі, чи то від бігу, чи то від інформації про трупи, а можливо від усього разом. Дарина важко дихала, підібравши руки до грудей, вона опустила голову на коліна.

– Дівчина вам погано? – спитав чоловічий голос.

Дарина заперечливо похитала головою. Чоловік більше не поставив жодного запитання, але при цьому залишився стояти біля неї. Під'їхав потяг метро. Почався безладний рух пасажирів на вхід та вихід, хтось випадково зачепив Дарину. Вона похитнулась і мало не впала набік. Її утримала за плече міцна чоловіча рука. Дарина подивилась на свого рятівника. Блакитні очі, обрамлені густим віялом чорних вій, уважно дивилися на неї. Дарина злегка посміхнулася, подякувала блакитноокого рятівника і відійшла убік. В голові стояв туман, в шлунку штормило. Вона сіла в наступний поїзд, доїхала до станції «Поштова площа», звідки побігла до свого автомобіля.

В перші секунди Дарина вирішила поїхати до батька в відділення, але, через хвилину, відмовилася від ідеї турбувати його інформацією з газети. А якщо знайдене на набережній тіло не має відношення до відірваної руки? До того ж батько, швидше за все, в курсі вбивства дівчини. Він же полковник поліції. Дарина вирішила заспокоїтися, навести лад в думках, а після серйозно поговорити з батьком. Вона завела мотор і розгорнула автомобіль в бік свого будинку.

У Св’ятопятова так само, як і у доньки, голова йшла обертом. Його ранок зовсім не заладився. Він сидів у своєму кабінеті дуже злий після дзвінка Дарини. Полковник встиг зробити кілька гнівних розпоряджень і тепер нервово курив цигарку. До кабінету зайшов Ларкін.

– Ларкін! – закричав Св’ятопятов на молодого поліцейського. – Я тобі що наказав робити на місці злочину? А? Стежити за телевізійниками! А ти що?

Хлопець аж присів, так злякався.

– Так я ета… – почав було Ларкін.

– Ета, він! – не дав закінчити молодому служителю закону Св’ятопятов. – Ось тільки і знаєш, як до Валерії Анатоліївни залицятись, а простий наказ виконати не можеш! Як так вийшло, що ці п'яниці на чолі з Фрекен Бок зняли матеріал на місці злочину!? А?

Полковник зробив паузу. Занадто важко йому було кричати без зупинки.

– Засранець! Ось ти хто! – підсумував Св’ятопятов. – Геть з очей моїх!

– Так ета… – знову щось хотів сказати Ларкін.

– Геть я сказав! – перервав його полковник.

Коли Ларкін залишив кабінет Св’ятопятова, полковник смачно затягнувся цигаркою, закашлявся, скривився і, загасивши недокурок, відкинувся на спинку стільця. Він дуже любив всіх співробітників свого відділення. Багато що спускав з рук, але тільки якщо це не стосувалося дисципліни або якості роботи. Полковник замислився: «Як же бути з Ларкіним?» Молодий поліцейський не виконав наказ. Тепер через це відбудуться неприємності. Але, з іншого боку, шкода хлопця. Тільки почав свою роботу у відділенні. Св’ятопятов махнув рукою на завершення думок про покарання свого підлеглого. Полковник вирішив поки залишити Ларкіна в спокої і почав телефонувати в прес-службу МВС. Про всяк випадок нехай готуються. Раптом Фрекен Бок роздує скандал.

Тим часом, в будівлю відділення зайшов худорлявий блідого вигляду молодий чоловік, одягнений в довгий шкіряний плащ і потерті штанці з такого ж матеріалу. Коротке волосся брудними бурульками стирчало на всі боки. Хлопець підійшов до віконця чергового.

– Доброго дня, я по теленовинах дізнався про знайдений труп, вірніше, частину трупа. Мені здається, я знаю, чия це рука, – невпевнено вимовив молодий чоловік.

Хлопець говорив повільно і весь час совався.

Черговий не відразу зрозумів, що похмура істота за склом – відвідувач. Він простягнув у віконце ручку і аркуш паперу.

– Пишіть, – сказав черговий.

– Що писати? – уточнив молодий чоловік.

– Заяву звичайно. Я такий-то, такий-то, прибув туди-то, тому що дізнався про подію з новин і хотів би впізнати труп, вірніше те, що від нього залишилося, – не відриваючись від гри в перегони на смартфоні, відповів черговий.

Хлопець почекав, потім запитав.

– А без заяви не можна?

– Ви родич жертви? – поцікавився черговий.

– Ніііі, – захитав головою відвідувач.

– Молодий чоловік, ну як же тоді без заяви? Хто вас до трупа допустить без даних? Пишіть, хто ви і що ви, а далі вже слідчий розбереться. Якщо ви впізнаєте труп, то будете брати участь в розслідуванні.

– Хто я? – перепитав хлопець і якось скукожився.

Черговий з подивом подивився через приймальне вікно. Він відкрив рота, щоб послати відвідувача куди подалі, але стримався, мало які неадекватні особистості тут ходять.

– Даа, – з награною посмішкою відповів черговий, а собі під ніс вже пробубонів, – дебіл.

Відвідувач мовчав. Коли через хвилину черговий знову підняв очі, то виявив, що загадковий молодий чоловік випарувався, а на його місце підійшов Дмитро Родимович.

– Привіт, Ванька. Все в ігри граєш? – з усією можливою суворістю звернувся судмедексперт до чергового.

– Ні, ніяк ні, – натискаючи на блокування телефону, відповів черговий.

– Пропустиш? Перепустку забув в морзі.

– Тільки розпишіться, будь ласка, Дмитро Родимович.

Черговий простягнув журнал, ручку судмедексперт взяв біля віконця, вона залишилася від попереднього відвідувача.

– А що це за наркоман тут у нас ошивався в відділенні? – як би, між іншим, запитав Дмитро Родимович.

– Та, то прийшов якийсь. Каже, можу руку впізнати, а я йому пишіть заяву, ну він і пішов.

У Поленко навіть око засмикалося.

– Ах, ти! – закричав він і вибіг на вулицю в надії зловити несподіваного відвідувача. Але, звичайно ж, його спроба не закінчилася успіхом.

Дмитро Родимович повернувся до чергового.

– Ось ти мені, Іван, скажи, навіщо тебе в академії вчили? Де твої мізки? А? А ну, віддай телефон сюди!

– Дмитро Родимович, – заскиглив черговий.

– Віддай, я тобі сказав!

Судмедексперт просунув руку через вікно і вихопив смартфон.

– Ось тобі іграшки на робочому місці!!! – він загрозливо струсонув телефоном. – Пропускай мене зараз же!!

Пролунав сигнал, відчинилися двері у внутрішнє приміщення. Дмитро Родимович попрямував до кабінету полковника. Олександр Миколайович сидів за столом, гортаючи старі справи.

– Ти чого такий червоний? – здивувався Св’ятопятов, побачивши свого друга в дверях.

– Та тому що твої телепні прогледіли, можливо, єдиного свідка по нашій руці. Телепень! – вигукнув Дмитро Родимович в бік дверей і плюхнувся в крісло навпроти столу.

– Як це? – не розумів Св’ятопятов.

Поленко подивився на колегу сумно-сумно.

Полковник прицмокнув, встав з-за столу, закрив двері зсередини на ключ, після чого вийняв з шухляди бару пляшку коньяку. Він в повній тиші розлив по двох келихах напій карамельного кольору, жестом запропонувавши своєму сумному другу випити. Дмитро Родимович залпом спустошив келих.

– Може, тепер розкажеш? – запропонував Св’ятопятов і налив знову.

– Тут, якийсь друг нашої руки приходив, а твій он той, гравець, його прогледів, – вже спокійно відповів судмедексперт і випив другі п'ятдесят грам коньяку.

Полковник захлинувся від такої новини.

– Хто приходив? Кого прогледів? – не зрозумів він.

– Труп наш шукали, сказали, що знають вбиту, – роз’яснив Дмитро Родимович.

Св’ятопятов піднявся як ошпарений. Він схопив пляшку з келихами, повернув в шухляду бару і побіг до чергового.

– Ах ти…! – закричав він на все відділення. – Ти що ж це, єдиного свідка мені прогледів?

Черговий ще не відійшов від криків Дмитра Родимовича, тому втиснувся в крісло, вчепившись руками в дерев'яні бильця.

– Щоб через п'ять хвилин мені відео з камер спостереження знайшов і надав! – Св’ятопятов мимоволі хрокнув.

Він простежив, щоб черговий залишив свій кут для виконання розпорядження.

– Ларкін! – закричав полковник.

З внутрішнього приміщення вискочив молодий поліцейський.

– Ларкін! – повторив Св’ятопятов. – До того часу, поки твій колега виправляє свою провину, залишаєшся за головного на прохідній. Ох, ви у мене отримаєте! Будете чергувати місяць без вихідних! Усі! Навіть ті, хто не винен ні в чому! Для профілактики! Розпустилися! Бовдури!

Олександр Миколайович повернувся до себе в кабінет. Там, в повному спокої, Дмитро Родимович розливав по келихах коньяк, який вийняв знову з шухляди бару. Він простягнув напій другу, вони чокнулись і випили залпом п'ятдесят грам.

– Ех, закуски не вистачає. Поїхали додому до тебе, Олександре Миколайовичу, курочку гриль їсти, а то так і напитися недовго, а роки-то вже не ті. Одним головним болем не обійдеться. Все одно сьогодні субота, працювати нікого не змусиш.

Св’ятопятов відставив келих.

– Зараз горе-черговий принесе відео і поїдемо. А ти поки розкажи, що дізнався по нашому трупу, – відповів полковник.

– Дізнався не багато. Рука ліва жіноча. На момент виявлення була відірвана від тіла близько тридцяти двох годин. Точніше тіло померло більше доби тому. Рана рвана, але ніяких саден і синців, які вказували б саме на те, що її тягнули, мені виявити не вдалося. Тому для мене поки загадка, як рука відокремилась від тулуба. Можливо, мені допоможуть експерти з лабораторії. Я віддав деякі мазки і проби тканин з країв руки на дослідження. Чекаю результатів до понеділка. Тепер, що стосується віку. За станом шкіри можу припустити, що рука належала молодій дівчині років двадцяти двох – двадцяти п'яти. На великому пальці значних розмірів перстень із справжнім рубіном в золотій оправі. Я не фахівець з коштовностей, але моя помічниця припустила, що така прикраса могла би коштувати кілька тисяч доларів. Незвично великий камінь, неприродний розмір для рубіна.

– Так може це і не рубін? – перервав його Св’ятопятов.

– Можливо, але малоймовірно. В золото рідко ставлять скельця. Я попросив слідчу Валерію Анатоліївну передати його в аукціонний дім, щоб перевірили цінність прикраси. Що ще розповісти? Манікюр хороший, доглянутий. Але під нігтями бруд. Також віддав в лабораторію. Відбитки зняли, перевірили, але встановити особу не вдалося. Дівчина не притягувалася. Як то кажуть: «До відповідальності не притягувалася, не судилася і таке інше». Але у нас є зачіпка. У неї неприродно зрощені кістки в місці ліктьового згину. Я припускаю, що наша жертва народилася з вродженим дефектом. Зовні аномалія не помітна і навряд чи доставляла їй незручності. Але для розслідування її особистості це може дуже допомогти. Дівчина явно лікувалася або спостерігалася у лікарів, тому якщо в розшуку молодої особи з такими ознаками немає, то можна спробувати дати опис по лікарнях.

– Ти вважаєш, вона може бути жива? – поцікавився Св’ятопятов.

– Це виключено. Якщо руку відокремили за життя, то нещасній залишалися лічені секунди. З такими ранами не виживають, – відповів Поленко.

– Мда, не багато, – з розчаруванням прокоментував Св’ятопятов.

– А ти що хотів? Щоб я тобі ім'я і прізвище назвав?

– Ось, а ти кажеш толк від вас судмедекспертів є. Я це все і без тебе вранці зрозумів. Теж мені… – але полковник не договорив. До кабінету увірвався черговий з дисками в руках.

– Олександр Миколайович, знайшов, – випалив черговий.

– Давай сюди, негідник, зараз подивимося, що ти там знайшов.

Св’ятопятов взяв диск і засунув в дисковод пошарпаного системного блоку. Той загрозливо загудів, а через кілька секунд видав на екран вікно з відеофайлами.

Полковник запустив відео, на яке йому вказав черговий. Чорно-біла камера охоплювала майже все подвір’я перед відділенням. Всі троє уважно дивилися на монітор. На другій хвилині перегляду на екрані з'явився Дмитро Родимович. Судмедексперт пройшов під камерою і зник в дверях.

– Не зрозумів, – зупинив запис полковник, щоб відмотати назад.

В другий раз перегляд нічого не дав. Ніяких сторонніх осіб не заходило і не виходило.

– Не зрозумів, – тепер вже сказав Дмитро Родимович. – Я з ним зіткнувся в дверях фактично, коли заходив. Він повинен бути на камерах. Давай ще раз.

Після, вже навіть не третього перегляду, черговий побачив своїм тверезим поглядом тінь, що промайнула під камерою саме в той момент, коли Дмитро Родимович зайшов в будівлю.

– Ось він, – вказав пальцем Іван на сіру пляму.

– От, сучий сину, – вилаявся Св’ятопятов. – Як же він здогадався, що там камера?

– Так, а чого там здогадуватися? – здивувався черговий. – Висить собі бандура з перепаяними дротами, тільки сліпий не помітить.

– І правда, але у нас же ще інша є, розташована над черговим. Там вона нова, кольорова, звук пише! – радісно вигукнув полковник.

Нова камера записувала все на сервер, який знаходився у віддаленому кабінеті. Звичайна напівпідвального виду комора з великими моніторами і сучасним обладнанням для відеоспостереження. Навіщо зробили цю кімнату, ніхто не знав. Начебто хотіли створити у відділенні спецвідділ охорони всіх під'їздів цього району. Але щось не склалося на завершальному етапі, тому проект заморозили до кращих часів. Від усієї витівки залишилися: одна камера над вікном чергового, сервер і безліч сучасних кнопочок.

Трійця протиснулася в крихітний кабінет. Св’ятопятов запустив відеоархів де не з першого разу, але знайшов потрібний матеріал. Нажаль, камера перебувала під таким кутом, що було видно тільки брудну маківку загадкового відвідувача. Але, на щастя полковника і на жаль Івана, вся розмова записалася дуже чітко. З кожним словом, черговий все більше і більше червонів.

– Тьху ти! Та що ж це таке?! І тут все через одне місце! Хто так камери вішає?! – вилаявся Св’ятопятов.

– Це просто нею ніхто не керує, – обережно відповів черговий. – Адже вона сучасна. Камеру можна рухати. А її як залишили в останній раз, так вона і висить.

– Останній раз був, коли її встановлювали! З того часу тільки приходять з управління і перевіряють, чи все працює! – не переставав обурюватися Олександр Миколайович.

– А навіщо це їм? – здивувався Дмитро Родимович.

– А хто їх знає. Стежать ось за цими, напевно, – полковник хитнув на чергового, який вже залився червоним кольором, а коли почув про перевірки, взагалі мало не знепритомнів.

– Гаразд, даремно все це. Ходімо, Дмитро Родимович, досить суботній весняний день на роботі просиджувати. А ти, – звернувся Св’ятопятов до підлеглого, – скопіюй відео і віддай слідчій Валерії Анатоліївні, може це чимось допоможе їй в розслідуванні. Все зрозумів?

– Буде зроблено, – невпевнено відповів черговий.

– Ось, тримай своє чудо техніки, – простягнув смартфон молодому поліцейському Дмитро Родимович. – Дивись, ще раз побачу іграшки на робочому місці – розповім керівнику. Випише тобі штраф, будеш наступного разу знати, як відпускати свідків. Краще детективні історії читай. Більше користі буде.

Св’ятопятов з Поленко залишили кімнату відеоспостереження. Вони вийшли на вулицю. Тепле сонце перевело тіні на іншу половину дня, відчувалася легка прохолода, яка позначила початок вечора.

– Так що, Олександре Миколайовичу, в супермаркет за продуктами, та по сто грам? – звернувся до полковника Дмитро Родимович.

Св’ятопятов посміхнувся. Закінчився ще один неспокійний день. Початок теплої весни підкинув серйозну справу, яка ризикує залишитися нерозкритою. Полковник мимоволі скривився, але швидко відігнав неприємні думки. Що буде далі, буде потім, а сьогодні хочеться провести час з найкращим другом, якого він знає вже багато років.

Поки давні друзі закінчували свій робочий день, розпиваючи міцні напої, Дарина спала сном немовляти. Її розбудив старий запорожець, який з оглушливим ревом залишив подвір’я. Вона прокинулася з сильним головним болем. За вікном стемніло. Її трохи нудило, але організм дуже швидко впорався з неприємними позивами шлунка. Залишився тільки легкий тиск у скронях. Дарина підвелася з ліжка і пішла на кухню за шипучкою від спазмів. Вона трохи пожаліла себе бідну нещасну вголос, після чого повернулася в ліжко. Ліки трохи послабили біль, але легкий тиск у скронях не припинявся. Дарина намагалася відновити хронологію денних подій. Вона не могла згадати, яким чином опинилася вдома. В її голові спливали уривками спогади: метро,??вона за кермом автомобіля, квартира, ліжко, глибокий сон. Дарина озирнулася. Поруч з ліжком валялася підібрана на Хрещатику газета. Їй було незрозуміло, що ж таке вивело її з ладу? Інформація про труп знайденої дівчини, ранкові події з відірваною рукою, а можливо все разом? Дарина іноді читала кримінальні новини, але щоб так перейнятися – це сталося вперше. Її батько працює в правоохоронних органах. Він часто розповідав під час застіль про самі гучні події. Дарина, сховавшись за диваном, полюбляла підслуховувати криваві подробиці. Тому вразливою вона себе назвати не могла.

Дарина підняла газету з підлоги і знову перечитала статтю. Дивно, чому зараз розповідь про знайдений труп не здавалася такою страшною, як це сталося вдень? Вона відкинула друковане видання убік і вирішила зателефонувати батькові.

– Алло, – почула вона в слухавку рідний голос.

– Привіт тато, як твої справи? – весело запитала Дарина.

– Відмінно, ось сидимо з Дмитром Родимовичем, трохи випиваємо. Згадуємо роки дружби та служби. Ти пам'ятаєш Дмитра Родимовича?

– Звичайно пам'ятаю. Передавай йому від мене привіт, – весело відповіла Дарина. – А як там кіно?

Питання вирвалося несподівано. Вона вже після усвідомила, що задала його невчасно.

– Яке кіно? – здивувався Св’ятопятов.

– Яке ви вранці знімали, а потім по новинах показували, – награно жартівливо відповіла Дарина.

Полковник забарився. Він зовсім забув, що вигадав історію про зйомки фільму.

– Та нормально, як би, – відповів він. – А що?

– Нічого, просто так запитала. Вирішила перевірити, обдурив ти мене чи ні, – весело зізналася Дарина.

– Я? Обдурювати рідну доньку? Ніколи! – обурився полковник.

– Гаразд, тато, досить мене оберігати. Я вже не дитина. Так що там із звірячим вбивством? Знайшли того, хто це зробив?

– Та куди там! – на диво спокійно відповів Св’ятопятов. – У нас же тільки рука ліва, а тіло не виявили. За відбитками нічого немає, свідків немає. Один тільки дивак приходив сьогодні. І того проґавили.

– Як це проґавили? – здивувалася Дарина.

– А ось так. Черговому догану. Прийшов хлопчина дивного вигляду і заявив, що знав вбиту. Що він її друг або родич, я так і не зрозумів. Це все одно не важливо. У нас навіть на камерах його обличчя немає. Встановили дороге обладнання, а толку від нього, як з козла молока!

Св’ятопятов вже трохи випив і став балакучим.

– Почекай, а як же він дізнався взагалі про руку? – здивувалася Дарина.

– Напевно, так само як і ти. Від наших друзів телевізійників! Що б їм грець! Всю контору на вуха підняли!

– І що, прямо ось так по руці впізнав свою родичку чи подружку? Тато, це ж смішно.

Настала пауза. У всій метушні Св’ятопятов навіть не подумав про те, що дійсно, як це хтось зміг впізнати у відірваній руці свого знайомого? Полковник не знайшов чим відповісти. Все, що він зміг зробити після слів доньки, це голосно посопіти в слухавку. Дарина розсміялася.

– Ну ви даєте! Теж мені, сищики.

– Добре-добре. Теж мені, детектив. У понеділок відбудуться збори по цій справі там і розберемося. Як у тебе день пройшов? Чим займалася? – змінив напрям розмови Св’ятопятов.

– Не погано. Прокинулася, прибралася на кухні, погуляла по місту, потім прийшла і задрімала.

– Тааак, – простягнув полковник. – За такої погоди треба на свіжому повітрі час проводити, а не розслідуваннями займатися в запорошених кабінетах.

– Ой, до речі про розслідування. Я не знаю чи важливо це, але мені сьогодні випадково на очі потрапила стаття. У ній йдеться про труп дівчини знайдений вчора на набережній без руки, – не дала договорити батькові Дарина.

Знову настала пауза.

– Донька, ось ти мені скажи, навіщо тебе весь час тягне щось читати чи дивитися про вбивства. Увімкнула б краще комедію.

– Так я ж не спеціально, воно все якось само собою вийшло. Спочатку вранці про руку, а після обіду про дівчину без руки.

– А територіально де, не пам'ятаєш?

– На набережній, недалеко від Пішохідного мосту.

– Ага, добре, в понеділок перевірю. А тобі досить вже кримінальні новини читати. Подивися фільм хороший.

– Я спробую, – з ніжністю в голосі відповіла Дарина, чмокнула в слухавку і закінчила розмову.

Настрій у неї трохи піднявся. Якщо батько не хвилюється, тоді все добре. Вона залізла в холодильник за відерцем морозива. Залишок вечора пройшов без пригод, страшних сюжетів і кримінальних новин. Дарина подивилася дві комедії, кілька серій серіалу з абсурдним сюжетом, доїла морозиво, а потім ще довго не могла заснути. Вона не переставала повертатися до думок про вбиту дівчину і відірвану руку. Дарина відчувала жах кожен раз, коли думала про подію. Вона не вірила в збіги, в її житті таких не траплялося або вона просто не хотіла їх помічати. Але сьогоднішній день приніс дві неприємні новини, які можуть бути пов'язані між собою. Але чому ці збіги відбулися саме з нею, а не з її батьком, наприклад? Він же розслідує цю справу. Дарина катувала себе питаннями до ранку. Їй здалося, що почало світати, коли вона занурилася в світ сновидінь.

Уривками пролітали калейдоскопи. Вулиця, потім інша, потім наступна. Будинок, інший будинок. Якесь незнайоме місто, дивні люди. І так один за іншим змінювався зміст снів, а потім чергування різко закінчилося. З мороку вийшов худий чоловік, одягнений в темно-фіолетову мантію з широким капюшоном, яка повністю приховала його обличчя. Дарина крізь морок робила спроби зазирнути в темну глибину, щоб розгледіти, хто ж завітав до неї в сон. Але чим більше вона вдивлялася, тим сильніше ставав морок. Незабаром залишився тільки розпливчастий силует. На мить чоловік підняв капюшон, світло блакитні майже білі очі дивилися на неї. Відкрився рот і щось прошепотів.

Дарина скочила з ліжка. Вона часто дихала, її серце шалено калатало, жах паралізував кінцівки. Що це було? Страшний сон?

– Що ж зі мною відбувається? – вимовила Дарина вголос, трохи віддихавшись.

Їй стало не по собі. Жахи траплялися в її нічних мріях, але таке привиділося вперше. Дарина пройшлася по квартирі, випила води і вже збиралася увімкнути телевізор, але передумала. Досить з неї вчорашніх збігів. Сьогодні ніякого телебачення і друкованих видань.

Всю неділю Дарина провела з матусею, яка прилетіла до Києва у невідкладних справах на пару днів. А ввечері, забувши цілком про суботні події, зустрілася з друзями в барі, звідки вже пізно вночі повернулася додому.

Глава друга

Настав понеділок. Крізь чисті вікна офісу спекотно світило сонце. Воно потрапляло якраз на монітор Дарини. Вона позіхнула, їй зовсім не хотілося працювати. У променях літали піщинки пилу. Вони то піднімалися, то опускалися серед масивних полиць, завалених старими книгами і рукописами. Такий теплий весняне ранок. Здавалося б, світ сповнений натхнення, а у Дарини в голові суцільна каша. Їй треба вже починати готуватися до аукціону. Спеціалізація Дарини це рідкісні речі, такі, що не беруться оцінювати інші фахівці. Пристрасть до історії антикваріату у неї з'явилася ще в дитинстві. Дарині завжди було цікаво знати, яке життя прожив той чи інший предмет. Особливо її захоплювали давні знахідки, з якими пов'язані загадкові події. Вона дуже любила містичні історії та взагалі все, що стосувалося цього напрямку.

Дарина відкрила на комп'ютері папку з фотографіями лотів, які пропонувалися на аукціон. Вона почала не поспішаючи перегортати зображення. Нічого особливого або цікавого на її думку запропоновано не було. Дарина стала розподіляти по електронних папках фотографії з предметами антикваріату. Ті, за якими вона раніше проводила оцінку, переносила в одну. Інші, які тільки вивчала, але не оцінювала – в іншу. Залишалася третя папка. Вона призначалася для лотів, які зустрілися Дарині вперше. Але знімки нічого особливого не пропонували. Велика частина товару давно рахувалася в базі і переходила з рук в руки. Дарина знову позіхнула.

– Що, нічого цікавого? – почула вона приємний, трохи дитячий голос за спиною.

Дарина закинула голову. У дверях з двома філіжанками кави стояв її гарний друг і колега Максим. Пухкий, невисокого зросту хлопець двадцяти п'яти років. Зі світло-русявою шевелюрою, стриженою під горщик. Він, так само як і Дарина, працював експертом з антикваріату. Його пристрастю були предмети часів Великої Вітчизняної війни. Максим простягнув каву подрузі і примостився поруч на стілець.

– Як вихідні? – з веселою ноткою в голосі запитав він.

– Як зебра: чорна смуга, біла, чорна, біла.

Максим посміхнувся.

У цей момент в приміщення зайшов серйозного вигляду чоловік років сорока. Він зробив вигляд, що не побачив балакунів і почав перебирати папки, які у великій кількості лежали на одному із письмових столів.

– От блін, зайшов, – пошепки промовив Максим і тінню вислизнув з кабінету.

За ним, з відібраними паперами, вийшов чоловік.

Незабаром Максим надіслав Дарині смайлик, вони ще перекинулися кількома фразами у вайбері, після чого поринули кожен в свою роботу. Дарина передивилася сотні заявок і ретельно розклала фотографії з описами по електронних папках. З усього потоку надісланих лотів найдовше вона розглядала золотий перстень з рубіном. На внутрішній стороні оправи можна було розгледіти частину напису «San». Це прикраса викликала у Дарини інтерес, вона зробила запит на повний опис і миттєво переключилася на наступне зображення.

Робочий понеділок закінчився спокійно. Вечір такого чудового дня Дарина вирішила провести в кафе з друзями. Приємним сюрпризом стала жива музика, яка зазвичай буває тільки по вихідних. Ось що означає, коли за поганим завжди слідом іде щось хороше. Неприємні події вже трапилися, і того, що сталося, цілком достатньо.

Але вечір перестав бути добрим, коли Дарина під'їхала на автомобілі до парковки біля свого будинку. Там не знайшлося жодного вільного місця, навіть її постійний п'ятачок зайняли старенькі «Жигулі». Охоронця в будці не виявилося. Дарина хвилин п'ятнадцять провела в засідці з надією, що вартівник повернеться на своє робоче місце, а потім розлютилася і нахабно залишила автомобіль у дворі відразу під вікнами.

– Ну і що, що заборонено, – бурчала вона, піднімаючись в квартиру, – ну і що, що оштрафують. Нехай спробують, я такий скандал влаштую!

Дарина піднімалася по сходах, не перестаючи лаятись. Її обурення, які супроводжувалися нецензурною лексикою, перервав пухнастий клубочок, який згорнувся на килимку перед вхідними дверима її квартири. Як тільки Дарина підійшла, кіт підвівся на лапки і голосно заурчав. Руда блакитноока принадність тягнула свою мордочку до господині квартири. Кошеняті на перший погляд було близько року. Дарина обожнювала котів, проте не заводила домашню тварину, враховуючи який спосіб життя вона вела. Вдень робота – ввечері тусовки. Але, зваживши всі за і проти, Дарина відкрила двері, впускаючи кошлате чудо в квартиру.

– Будеш зватися Муською! – урочисто охрестила вона кота.

Той, як справжній господар, відразу побіг досліджувати свої нові володіння. Муська бігав по квартирі відкритого планування, потім сказав: «мяу» і заснув прямо у центрі кімнати. Дарина пильно спостерігала за своїм новим співмешканцем, щоб той ніде не зазначив територію, а коли Муська занурився у сон, переклала його на ліжко.

– Ласкаво прошу в мій світ, – тихенько прошепотіла вона на вухо кошеняті, нібито він її розумів.

Далі Дарина без ентузіазму поробила домашні справи, а після заснула за переглядом чергового серіалу. Перший день тижня для неї пройшов спокійно, а ось у її батька понеділок розпочався голосно.

З самого ранку йому телефонували з головного управління, цікавились, яким чином могла просочитися інформація по вбивству в ЗМІ і вимагали видати винних. Св’ятопятов відстояв підлеглих, а також свою позицію щодо засобів масової інформації. Йому довелося пообіцяти дорогий коньяк вищому керівництву за розуміння ситуації.

Після важкої розмови прийшов час проводити нервову нараду, на якій кожен звітував про виконану роботу за минулий тиждень. Більшість прийшли непідготовленими, без конкретних теорій або фактів. Тільки біля обіду Св’ятопятов зміг виштовхнути зі свого кабінету останнього доповідача і видихнути.

Але через п'ять хвилин спокійного відпочинку у двері знову постукали. На цей раз його відвідав Поленко, який не був присутній на загальних зборах.

– Ти де був? – стомлено запитав його полковник. – Мене тут мало не роздерли вранці.

– Їздив дивитися тіло, яке знайшли без руки на набережній, – спокійно відповів судмедексперт.

– І як тіло?

– Розриви дуже схожі на краї нашої відірваної руки. Можливо навіть, що це один стиль вбивства. Але наша рука не від того тіла. У нас вона ліва, а у трупа дівчини відсутня права.

– Ой, не люблю я маніяків. Якщо виявиться, що дівчина втратила руку таким же чином, як і наша, означає, з’явився хробак якийсь в столиці, – скривився Св’ятопятов.

– А що у тебе цікавого? Є інформація від твоїх і моїх підлеглих? – перевів розмову Поленко.

– Ой, нічого конкретного. За відбитками нічого не знайшли. Запити в лікарні нічого не дали. У місці розриву на тканинах виявили слабкі опіки від електричного струму і залишки блакитних ниток, імовірно від трикотажного одягу. Під нігтями звичайна земля без домішок, які могли б вказати хоч на якусь певну територію. Перстень із справжнім рубіном в золотій оправі. Є гравірування на іноземній мові. До речі, маю припущення, що він антикварний. Чекаємо відповіді експертів з аукціонного дому. Валерія Анатоліївна зробила запит по історії покупок. Сподіваюсь, такі були. Якщо перстень відноситься до предметів антикваріату, тоді за кимось значився. Тоді ми зможемо знайти власника прикраси. Ось так по ниточці по ниточці спробуємо розкрити цю справу.

Св’ятопятов зробив паузу і потер чоло.

– Мда, не багато, – відповів Дмитро Родимович. – До речі прошу зауважити, що вбита дівчина на набережній була в синій трикотажній сукні. І їй, імовірно, від двадцяти двох до двадцяти п'яти років. Треба думати, маніяк полює за певними юними особами.

– Такий собі мисливець за блакитними сукнями? – пирхнув полковник. – Руки то навіщо відривати? Це як мінімум не логічно.

– Маніяки… – замислено мовив судмедексперт.

Св’ятопятов з подивом подивився на свого друга. Поленко завжди відрізнявся стриманим характером. Бурі емоцій були йому не властиві, але в такий насичений день судмедексперт виглядав надто байдужим до всього, що відбувалося.

– А що із загадковим відвідувачем? – знову змінив тему Дмитро Родимович.

– Та, теж нічого. Обличчя не видно. Таких похмурих готов хоч греблю гати, зараз повилазять на пагорби біля Десятинної церкви. Будуть на стародавніх могилах духів викликати, – відповів Св’ятопятов.

Дмитро Родимович розсміявся.

– Мда, не густо. Можна спробувати заслати туди винних молодих бійців. Нехай прогуляються, розпитають. Раптом, хтось, щось знає, – запропонував судмедексперт.

– Так, а що розпитувати? Чи знає хтось хлопця із сальним волоссям одягненого в чорне? У нас навіть портрета немає.

– А черговий? Він що не може змалювати по пам'яті? – здивувався Дмитро Родимович.

– Та хто там. Він же в іграшки грав свої, хто там що запам'ятовував! – відмахнувся Св’ятопятов.

– Добрий ти з ними занадто, – з докором промовив Поленко, – дозволяєш байдикувати ось тобі і результат.

Полковник глибоко зітхнув, з сумом подивившись на співрозмовника.

Задзвонив стаціонарний телефон. Поленко потиснув руку Олександру Миколайовичу та пішов геть, залишивши полковника на самоті розбирати проблеми, що накопичилися.

Судмедексперт вийшов з відділення. Його мучили питання. Вранці він їхав на вивчення трупа, будучи впевненим, що рука виявиться частиною знайденого на набережній тіла. Де розбіжності? Чому головоломка, яку так легко вирішити не вирішувалася? Чому рука не відповідає тілу вбитої дівчини? Зовні всі подібності на обличчя: і волокна блакитних ниток, і колір лаку на другій руці, і колір шкіри – все збігається зовні, а ось анатомічно вони не підходять одна одному. Звичайно, лак і сукня можуть бути результатом дій маніяка. Він може самостійно надавати однакові образи своїм жертвам. Поленко зіщулився. Маніяки це дуже погано. Він вирішив не думати про найгірші припущення, а повернутися до пошуку стикувань. З глибоких роздумів його витягнула дитина. Маленький хлопчик, який ішов за руку з бабусею, підвертав одну ніжку. А вона при кожному кроці казала: «Денис, іди рівненько, ставай ступнею прямо, тобі треба розробляти ніжку».

Еврика! Ось вона відповідь! Поленко навіть підскочив на місці. «А що, якщо рука все-таки від трупа дівчини? Розтин показав, що вбита страждала рідкісною формою захворювання кісток. Це вроджений недолік, який вона могла адаптувати для своєї зручності ще з дитинства. І вже в зрілому віці відчувала себе комфортно, навіть не відвідуючи лікарів».

Судмедексперт поїхав в морг. Він на ходу зателефонував Св’ятопятову, щоб поділитися своєю здогадкою. Полковник не зовсім зрозумів, чого від нього хотів захеканий друг, але все ж дав розпорядження подати заявку на перевірку збігу ДНК. Йому довго довелося доводити необхідність дорогої процедури, але він з тріумфом повісив трубку телефону і відразу ж повідомив про свою перемогу Дмитру Родимовичу.

Судмедексперт, тим часом, наново переглянув всі записи і перевірив деформацію кісток. Його теорія майже підтвердилася. Залишалося тільки дочекатися результатів ДНК.

Насичений день закінчувався. Св’ятопятов вирішив, що о п'ятій годині вечора вже нічого не трапиться, тому став збиратися додому. Несподівано через вікно він побачив як до дерева притулилася фігура, одягнена в довгий чорний плащ. Бліде обличчя то визирало з-за товстого стовбура, то ховалося назад. Полковник сів і обережно вийняв мобільний телефон для спроби зробити знімок. Поки він розбирався в налаштуваннях, фігура зникла. Полковник ще раз подивився за вікно. Загадкового хлопця видно не було. Св’ятопятов вилаявся.

Полковник зібрав речі і вийшов на подвір’я. Весна буянила усіма барвами життя. Всього три дні тепла, а нирки вже ось-ось випустять соковите листя. На газонах вилізли перші пуп’янки кульбабок, а берізка прикрасилась сережками. Св’ятопятов ще раз подивився убік дерева, де йому привиділося бліде обличчя. Дивного відвідувача видно не було. Тільки матусі з колясками і галаслива дітвора заполонили всю паркову зону. Полковник ще кілька хвилин спостерігав, потім повернувся до відділення, поправив камеру над черговим і, з почуттям виконаного обов'язку, поїхав додому.

На наступний день, коли Св’ятопятов приїхав до відділення, у нього в кабінеті вже чекав щасливий Дмитро Родимович. Поленко схопився зі стільця. Він міцно обійняв за плечі Св’ятопятова, та так, що той гикнув. На відміну від свого друга полковник погано спав, тому всі ранкові ніжності дратували його.

– Ось! – урочисто помахав стопкою паперів перед носом Св’ятопятова судмедексперт.

– Ти, як ніби Нобелівську премію отримав, так радієш. Я тебе давно таким не бачив, – сонно вимовив полковник.

– Ех ти, Сашко, – закричав Поленко, – я тобі таку новину приніс! Я правий! Я мав рацію!! Розумієш?

Полковник примружився.

– Ось дивись, це ДНК руки, а це ДНК трупа дівчини. Вони ідентичні!

Св’ятопятов нарешті почав вникати в усе що відбувається.

– Почекай, а як ти так швидко отримав дані? – здивувався полковник. – Зазвичай вони там вовтузяться тиждень, а тобі вже за ніч все зробили.