Читать книгу: «Мій рідний Макунів. 2-ге видання», страница 3

Бабця навчила мене їсти помідори, та ще й без солі. Її наукане пропала дарма. Я до сьогодні помідори їм без солі. Попробуйте, і тоді ви відчуєте всі смакові якості цього овочу. Я раніше ніколи не бачив помідорів, в нас чомусь їх не вирощували, хоча кліматичні умови є для цього. А ще вона навчила мене їсти пасльон—це такі чорні ягоди без кісток, і ростуть вони кущами, як полуниці, тільки наполовину менші. Діти чомусь їх полюбляли, а бабця навіть з них готувала вареники. Ясно, що я їх теж пробував.

Як я вже згадував, діду Павлу не судилося повернутися до рідного дому, він помер на засланні в 1940 р. на 62-му році життя. Зберігаючи світлу пам’ять про свого тата (діда), наш тато вже в похилому віці двічі їздив на місце колишнього нашого поселення, щоб відвідати могилу свого тата, та ще і ще раз вклонитися його світлій пам’яті. Тато не тільки побував на могилі, а також поставив хрест. Тато зробив все як належить сину. Мама і ми, вже дорослі діти, високо цінували такий душевний порив батька, але коли вже в зовсім похилому віці 75—76 років тато втретє захотів відвідати батьківську могилу, ми його відмовили. Сьогодні я жалкую, що не став на сторону тата і не супроводжував його туди. Діти, як правило, не хочуть розуміти своїх батьків, і аж тоді, коли самі старіють, починають багато чого розуміти, переоцінювати, каються, а іноді і страждають. Життя завжди складається з чогось доброго і поганого, але я чомусь переконаний, що наші батьки на своїх дітей не були ображені, а навпаки. Я знаю, що батьки раділи, що їхні діти, незважаючи на всі пережиті труднощі, не стали на блудний шлях, а самотужки отримали відповідну освіту, мають добру роботу і живуть, як усі порядні люди.

Повернення із заслання

Після закінчення жнив життя знову повернулось в спокійне русло, але для тата воно не стало спокійним, тато серйозно взявся за здійснення свого задуму, втечі і повернення додому. Надходила зима, і треба було поспішати, тому що зима тут завжди з рясними снігопадами і морозами. Дорогу ніхто не розчищає, і село відірване від центру на всю зиму. Тато таки знайшов спільну мову з двома сільськими керівниками про те, щоб вони після нашої втечі 2—3 дні не підіймали шуму. Вони вже якимось чином пронюхали, що тато з сім’єю хоче тікати. Як кажуть, шила в мішку не втаїш, сусіди бачили, що ми спаковуємо речі і, напевно, повідомили куди треба. Я не знаю, що тато їм заплатив, але красиві шкіряні чоботи таки комусь віддав (тато в них нафотографії разом зі мною і Богданом). Тато заздалегідь домовився з шофером вантажної машини, який мав приїхати за нами з обласного центру і завезти в Кустанай. Це приблизно 250—300 км в один бік. Видно, що тато добре йому заплатив, якщо він таки погодився і приїхав в умовлений час за нами. Перед самим від’їздом (втечею) в тата ще були якісь ускладнення з місцевим активістом, але і це тато якось залагодив.

Про нашу втечу також знала баба Кулинич, про яку я вже розпо-відав, вона по-доброму нам заздрила, і завдяки їй ми змогли заїхати до її родичів.

Дорога до Кустанаю була надзвичайно важкою, адже ми їхали цілу ніч в кузові на відкритій машині, а вже був невеликий сніг і мороз. Це був листопад. Тільки мама їхала в кабіні, оскільки вона була вагітною і на останньому місяці. Я пам’ятаю, що ми декілька разів зупинялись, тому що мамі було погано.

В Кустанаї ми заїхали за адресою, яку нам дала бабця Кулинич. Люди прийняли нас добре, я пригадую, що ми сиділи у великій світлій кімнаті, горіли електролампи, і мені здавалося, що ми сидимо в якомусь палаці. Напевно, це був звичайний цегляний будинок, але для мене після землянок, та ще з таким світлом, це було щось дивовижне. Саме тут я вперше свідомо побачив електричну лампочку. Вона світила наче сонце, і від неї ніби йшло приємне тепло. В Кустанаї тато взяв квитки до Москви, і на другий день ми виїхали. На відпочинок часу не було, дорослі переживали, якби нас не хотіли наздогнати і навернути назад. Що стосується дороги Кустанай-Москва, я пам’ятаю, що ми сіли в гарний вагон (це був пасажирським поїзд), і отямився я аж в Москві в метро, мені тоді було всього 4 роки і 8 місяців. До Москви ми доїхали благополучно, а отямився я в метро, тому що ми, переїжджаючи з одного вокзалу на інший (Київський), випадково розлучилися, тато з Богданом встигли сісти у вагон і поїхали, а мама, баба і я залишилися. Для сільських людей це вже був переполох, але нас люди заспокоїли і запевнили, що вони зараз повернуться, тільки з протилежного боку. Так воно і сталося, і ми тоді всі разом поїхали на Київський вокзал, щоб звідти вже зовсім їхати додому. Ми без всяких перешкод сіли на поїзд Москва-Львів і спокійно поїхали. Скільки часу ми їхали, не знаю, тому що я по-справжньому отямився аж на станції Підволочиськ Тернопільської області. Саме тут з нами сталася подія, яка залишилася в моїй пам’яті на все життя. Нас затримали прикордонники, і не тільки затримали, а й зсадили з поїзда. Саме на станції Підволочиськ діяв ще старий кордон між Західною і Східною Україною. Видно, що більшовики ще невпевнено почували себе на нашій території.

Фактично сталося те, чого батьки так боялися. При перевірці наших документів виявилося, що в нас їх зовсім немає, а без документів перетинати кордон ніхто немає права. Ми були втікачами, і жодних документів в нас не було. Саме тому прикордонники, а це були два офіцери МДБ (Міністерство Державної Безпеки), зсадили нас з поїзда і наказали пройти в середину вокзалу. Батьки вчасно схаменулися, а може хтось і підказав, чим це може для нас закінчитися, і категорично відмовилися пройти всередину вокзалу. В цій ситуації це було єдине правильне рішення, інакше ми могли б не повернутися додому. На вокзалі вони могли б робити з нами що завгодно, тим більше після відправки поїзда. Такої непокори від батьків вони не чекали, вони звикли, що їм все можна і все дозволено.

Вони стали на батьків кричати і погрожувати, застосувати силу прилюдно вони не могли. Біля вагону швидко почали збиратися люди і виясняти, в чому причина, в чому провинилися ці люди, а коли дізналися, що нас просто не пускають додому, зразу всі стали на наш захист і почали вмовляти їх, щоб вони нас відпустили, адже ми їдемо не з іншої країни. На офіцерів такі умовляння не діяли. Плач і прохання теж нічого не давали, нас насильно хотіли затягнути всередину вокзалу. Тут вже люди за нас заступилися і не дозволили їм насильницьких дій. Тоді вони вирішили протримати нас до відходу поїзда. Люди, які зібралися біля нас, самі почали просити тих офіцерів, щоб вони нас відпустили, їм було не зрозуміло, за які такі провини вони зняли цілу сім’ю з поїзда і не пропускають на Львів. Ніяким проханням, благанням ці військові не піддавались. Вони вже не могли змусити нас пройти всередину вокзалу, а просто стояли, щоб не дати нам можливості сісти на поїзд, а потім вони вже знали, як з нами вчинити. Поїзд ось-ось мав відходити, машиніст, видно, все це бачив, і почав подавати сигнали про відправлення поїзда. Почалася страшна паніка, плач і крики дорослих і дітей. Батьки добре розуміли, чим їхня втеча може закінчитися, а діти теж відчували небезпеку і плачем підтримували дорослих. Напевно, рідко хто бачив, коли вся сім’я одночасно в розпачі і безвихідності ридає. Мама плакала і погрожувала, що кинеться під поїзд, а вона вже ходила на останніх днях. Така обстановка зібрала на вокзалі масу співчутливих людей, і всі вимагали від офіцерів нас відпустити. Обстановка ще більше загострювалася, поїзд вже мав відходити. Була мить, коли вони хотіли нас відпустити, але без тата, і пробували його забрати. Мама з бабою тримали тата за руки і не відпускали. Баба стала на коліна і благала офіцера відпустити нас додому. Було видно, що вся ця масово-психічна сцена якось подіяла на одного офіцера, і я чув, як він сказав другому, видно, старшому офіцерові «отпусти их, пусть едут, видишь, в каком они состоянии, куда они денутся». Видно, що то був старшийофіцер, і не хотів погоджуватися з такою думкою, а довести задумане до кінця. А в цей час хтось зі співчуваючих людей подав команду вантажити нас у вагон силоміць. Ніби всі тільки і чекали такої команди, відтіснили офіцерів, і наші речі моментально були закинуті в тамбури, але вже різних вагонів, оскільки поїзд вже почав рухатися. Мене тато комусь подав вже останнім і на ходу заскочив сам. Завдяки цим добрим людям ми благополучно доїхали до Львова. Видно, що ці офіцери мусіли змиритися, так би мовити, зі своєю поразкою, адже, якби вони доповіли про це керівництву, вони б теж мали неприємності. Щоб змалювати всю цю жахливу картину, що відбулася з нами, треба її бачити, пережити і зуміти описати. За цей десяток хвилин, що минули на вокзалі, вирішувалася доля нашої сім’ї. А за цими подіямиможна було б поставити цілий фільм.

Аналізуючи вже тепер події нашої втечі, можна тільки собі уявити, чим би ця втеча для нас могла закінчитись. Скоріше за все, дорослих посадилиб в тюрму, а нас віддалиб в дитячий притулок. Слава Богу, що цього не сталося, інакше ми вже ніколи не змоглиб зібратися разом, адже незабаром розпочалася Друга світова війна, яка не одну сім’ю розлучила навіки.

Батьки завжди з великою вдячністю згадували тих людей, які так сміливо і дружньо заступилися за нас, особливо коли дізналися, що ми з Львівської області і тікаємо з Сибіру. Наші сусіди вже давно цю епідемію пережили і знали, на що спосібний цей клятий режим. Так сталося, що я, будучи вже дорослим, на протязі багатьох років сам і з батьками, а пізніше і з дітьми на власній машині їздив до родичів на південь і на море, то кожен раз, проїжджаючи через Підволочиськ, ми згадували про ці події, і я розповідав дітям про ті страшні для нашої родини хвилини.

Якби там не було, а ми приїхали до Львова. На вокзалі нас зустріла цьоця Катруся, молодша татова сестра. То була радість і плач, адже не повернувся додому їх тато. З вокзалу ми поїхали на квартиру, де вона жила. Трохи відпочили, а незабаром до неї прийшов один чоловік з нашого села, який розповів про те, що відбувається в селі. Він також повідомив, що цьоця Рузя разом з Ольгою живуть в своїй хаті і ніхто їх не чіпає. Таке повідомлення для батьків було обнадійливим, але трудно було собі уявити, як влада сприйме наше повернення. Після довгих вагань батьки вирішили повертатися в Макунів до рідної хати. Фактично іншого виходу не було. Мама ходила останні дні вагітною. Через односільчанина тато попросив повідомити Гринчука Федора, який доводився йому швагром, щоб він нас зустрів на вокзалі міста Рудки. Рудки тоді були районним центром, але не нашим, до Макунева було 12 кілометрів. Наступнього дня ми приїхали до Рудок, де нас чекав Гринчук. Ми всі як змогли повантажилися на воза і поїхали до свого села, до рідної хати. Про те, що ми маємо приїхати додому, в селі вже знали і з нетерпінням чекали на зустріч, і родичі, і односельчани. Мені трудно передати момент зустрічі з нами, це було щось особливе, ніби ми повернулися з того світу. Людей зібралося надзвичайно багато, і всі хотіли перш за все особисто привітатися і про все дізнатися. Потрібно було все розповісти з самого початку, як везли, як доїхали, де жили і працювали, а основне, як нас відпустили. Стосовно самого нашого приїзду потрібно було бути дуже обережним, адже ніхто не знав, що ми просто втекли, а тому зайві питання дорослі старалися обминати, щоб не зашкодити самі собі. Зустрічі продовжувалися не один день. Батьків турбувало одне – що скаже з цього приводу місцева влада, як поставиться до нашого повернення. Дивно але влада мовчала, ніби нічого не було, і наш приїзд їх зовсім не цікавить. З цього було видно, що епідемія щодо виселення невинних людей минула. Я думаю, що владі в цей час було не до цього. Політична обстановка в країні була вкрай напруженою. В Європі вже йшла війна, яка підступала до наших кордонів, влада панікувала, незнаючи, що і як буде.

А в нас все було добре. Скоро прийшла добра новина, через два тижні народився братик, якого назвали Павлом. Так назвали на честь і згадку про діда Павла. Це було символом і традицією багатьох родин.

Відродження

Помалу закінчилися зустрічі з односельчанами і родиноюі потрібно було повертатися до реального життя. Для батьків це було основне питання. Ніби вся господарка на місці і в той самий час нічого немає…. І в стайні, і в стодолі пусто, сім’я велика, і нею треба було опікуватися. Я не знаю, чи від родичів була якась вагома допомога, за винятком того, що мамин брат дав нам телицю. Як тато викручувався, не знаю, чомусь і розмови на цю тему не було ніколи. Тепер ясно, що в тій ситуації треба було скоріше продавати землю, ліс і все решта і тікати в місто. Це зараз можна собі дозволити такі відступи, а тоді люди трималися за землю якза щось святе. Хоча тато не любив займатися сільським господарством. Але він вірив в свої сили, і йому дуже хотілося відродити батьківське господарство. Тато любив згадувати, що він ще в Казахстані вірив, що повернеться додому на свою землю і заново буде господарити. Така непохитна віра, впевненість вселилася в татовій душі після того, як йому приснився сон, яб сказав віщий сон. Після поверненя господарство дійсно стало відроджуватися. Скоро в нас появилася друга корова. Так само тато придбав добротні коні, яких в селі ніхто не мав. Дещо пізніше тато продав на базарі телицю, купив великий образ в красивій рамі і подарував його церкві. Я думаю, що це була своєрідна подяка Богу за наше щасливе повернення. Цей образ і понині знаходиться в нашій сільській церкві. За такий подарунок тато отримав подяку від пароха і парафіян.

Життя тривало, батьки працювали і будували плани на майбутнє. Ще тоді вони прийняли рішення щодо подальшого виховання і навчання дітей. Про один я точно знаю. Батьки вирішили, що двом синам потрібно дати вищу освіту. Богдан і я мали йти вчитися, відповідно, на священика і лікаря. Що стосується нашого найменшого, то він мав ще довго рости і стати спадкоємцем, тобто залишитися на господарстві. Тоді наше дитинство було тісно пов’язане з релігійним вихованням, я пригадую, скільки сил і терпіння не одна бабуся і мама потратили на те, щоб навчити наше покоління хреститися перед образами і вивчити першу молитву. Ми ходили цілими сім’ями до церкви. Ми мали можливість ознайомитися з церковними порядками і обрядами. Нас примушували молитися вранці і ввечері перед сном. Найбільшим святом були Великодні свята. Біля храму збиралися майже всі діти села, у хлопців були масивні дерев’яні молотки, а старші підлітки заздалегідь вивішували під храмом масивну дошку з сучками, ми цими молотками щосили били по них відповідний такт, особливо при виносі плащаниці. Цей стук можна було чути з п’ятниці і до ранку неділі (великодньої). На Великдень, коли вже була освячена паска, молодь збиралася на різні забави біля храму, де окрасою всього був спів гаївок. Молодь збиралася групами під руки в ряд, могло бути кільканадцять таких груп, ходили кругом храму співаючи, а ще водили кривого танцю. Були забави і для менших дітей, і середнього віку також. Та з приходом більшовиків дітям заборонили ходити до церкви, а священикам до школи і вчити дітей катехизи. Дітям батьки на Великдень старалися купувати якісь обновки.

Війна

Сьогодні можна тільки приємно усміхнутися з тих чудових батьків-ських планів. Скоро почалася війна, і всі батьківські плани рухнули. Татові тоді виповнилося лише 33 роки. Всі знали, що в Європі йде війна, і мабуть думали, що вона їх не зачепить, або надіялися на краще. Була і така думка, що німці виженуть москалів, і народ знову заживе по-старому, але з німецькими порядками, щось подібно, як живе Австрія. Правда, селяни по-своєму готувалися до війни закуповували: сіль, сірники, мило.

Війна таки прийшла і на нашу територію, через наше село вона пройшла незамітно, село розташоване далеко від центральних транс-портних магістралей, якщо їх так можна назвати, адже доріг фактично не було. Селяни не бачили і не чули жодних боїв. Ввечері ще проходили якісь війська радянської армії, а вранці в село вже приїхали німецькі військові. Вони приїхали на мотоциклах, і зустріч їм влаштували тільки діти. Діти першими побігли дивитися на німців, а ще більше на мотоцикли. Для нас це було великим відкриттям, адже ніхто з сільських дітей ще не бачив такої техніки. Дорослі чекали, що буде далі, ніхто не знав, як будуть вести себе німці. Німецькі вояки вели себе спокійно, трохи покружляли по селу і поїхали. При зустрічі навіть давали дітям цукерки, а коли ми бігли за мотоциклами, то вони кидали нам цукерки на землю і страшно сміялися, як ми їх збирали і їли. Ми підіймали їх з пилюки, а цукерки були без обгорток, і це їх дуже забавляло. Німці поїхали, не входячи з ніким в контакт, вони просто переконалися, що немає в селі військ противника.

А тим часом в селі встановлювали новий окупаційний режим. В село приїхали представники влади, зібрали людей і оголосили, що їм потрібно обрати сільського голову (старосту, віта). Так, я не помиляюся, саме обрати, а не призначити, – ніби демократично. Я незнаю хто пропонував на цю посаду тата, але саме його вибрали старостою села. Можливо, кандидатура тата була найбільш привабливою, адже він недавно втік з Сибіру і мусів ненавидіти попередній режим і, відповідно, в тата був певний авторитет серед селян. Можливо, його просто підставили. Як би там не було, тато не зумів, а може не хотів викручуватися з цієї ситуації, і пізніше це мало вирішальне значення в його подальшій долі і долі його сім’ї вже після війни. (За німецької окупації німці старостами (солтисом) сіл ставили когось з заможних господарів. Таких в кожному селі було кільканадцять. Німцям нічого не вартувало в будь-який час поміняти того чи іншого керівника села чи міста, при потребі. Чому вибір німців випав на молодого ще тоді господаря (мав менше 35 років)?Мабуть, правильно згадує пан Володимир, основним було те, що сім’я Бервецького була вивезена в Сибір комуністичним режимом, і це зіграло основну роль у мотивацї німецької влади. Заступником став Кутний Микола Іванович (1903р.н.), секретарем – Бенцак Василь Стефанович (1901р.н.). Після закінчення війни і зприходом до влади комуністів всі були засуджені до 10 років тюрми і 5 років виселки. Кутний М. І. помер в тюрмі, залишилася дружина Марія і діти: Катерина, Іван, Федір і Ярослав.). Судячи з усього, батько не був служакою, – як міг, так допомагав і оберігав односельчан. Тато навіть не помстився тим, хто запроторив його в Казахстан. Якось тато розповідав, що вони підходили до нього, а це були Буяр Павло і Базилічок, і просили пробачення. Тато повірив в їх розкаяння, хоча вони і дальше збирали компрометуючі матеріали на односельчан, а коли прийшов час, використали їх. Мені достовірно відомо, що саме за їхніми доносами був засуджений Венгер Петро. Тато за службу за часів німецької окупації відсидів 10 років тюрми. Зі всього видно, і тато сам розповідав, що не служив німцям вірою і правдою, за що німці не раз його били і сажали в тюрму. Я сам бачив, як приїхали два німці і вимагали пояснень, чому тато не організував транспорту на вивіз лісу. Тато виправдовувався, що коні кволі і немає фуражу. Коли це було перекладено німцям, то один з них вдарив тата по обличчю, а перекладач татові сказав, що він не мав права не послухатися. Був і більш серйозний випадок, коли батько самовільно роздав людям посівний матеріал, а вони його з’їли ще до посівної. За таке самоуправство тато міг серйозно постраждати. Тай таки посадили тата на два тижні в тюрму, а потім випустили. Одного разу якимось чином тато дізнався що в селі буде облава, і людей насильно будуть забирати в Німеччину на роботи. Тато через вірних людей попередив про це молодь села, і ті, хто в цей час сховався, уникнули насильного вивезення, а хто ні, всіх забрали. В нас в селі було п’ять жидівських родин, а коли німці почали забирати в гето, то всі євреї з села виїхали. Одній жидівській дівчині, яка мала ім’я Ципра, наша Оля дала свою кін карту (посвідчення), завдяки якій вона зуміла дістатися аж до Америки. Ципра проживаючи в Америці, постійно листувалася з Ольгою, запрошувала в гості і дякувала їй. Ольга один раз скористалася запрошенням і гостювала в неї. Одного разу я особисто бачив приїзд бандерівців у село під час німецької окупації. В село їх заїхало дуже багато, не менше сотні. Опікувався ними Крукеницький Федір, який був станичним УПА в нашому селі. Була, мабуть, якась нарада. Обідали в нашому саду. Під вечір всі роз’їхалися. Час проходив скоро. Війна продовжувалася цілих 1414 дні. Потрібно сказати, що в нашому селі німці поводилися нормально, в Німеччину забрали бажаючих (і такі були), або тих, що не захотіли ховатися підчас облав. Так одним з добровольців був мій двоюрідний брат Теофіль (син батькової найстаршої сестри Парані, що була замужем за Гринчуком Федором). (Родина Гринчука Федора Григоровича була заможньою, проживала на хуторі Берці. У Федора було два брати Василь і Ілля, в яких були свої сім’ї, в народі казали на них – Мельники, мабуть колись хтось з батьківпрацював мельником. У Федора і Параскевіїбулоп’ятеродітей. Син Мирослав одружився з СавіцькоюМарієюФедорівною і проживав разом з батьком до війни, а потім у Львові. Дочка Наталя вийшлазаміж за БуяраДмитра Павловича, проживали на Завадівці, буливиселені в Сибір, післяповернення проживали в смт. Брюховичібіля Львова. СинТеофілмавосвіту 6 класів іще з дитинствамавнахил до кулінарії. Під час німецькоїокупаціїбуввивезений до Німечини як остербайтер, де працював старшим поваром в приватному готелі. Через іциндент (бійку) з господарем готелю попав в концтабір де перебував до приходу радянськихвійськ в Німечину. При йогозвільненнірадянськекерівництво дало йому зразу воєнну форму, і він став служитив червонійармії. Післязавершеннявійни проживав з сім’єю в місті Рудки, працювавшефповаром в ресторані. Син Зеновій, маючи освіту 8 класів, вчителював в селі Голодівка. Одружився з Балабух Катериною Миколаївною. Сїм’я проживала у Львові, мали трьох дітей. Дочка Віра була одружена з Фариною Петром Михайловичем родом з Магерівського району. У них було двоє дітей: дочка Ярослава і син Ігор. Під час німецької окупації, в час, коли віта села тримали німці під арештом, а це було кілька місяців, Гринчук Федір за примусу влади тимчасово виконував обов’язки старости села. За це був засуджений комуністичною владою після війни на 10 років тюрми і 5 років заслання. Був звільнений за хорошу поведінку і виконання норм, умовно достроково. Це сталося після смерті Сталіна. Ще одна татова сестра Ліля була замужем за Базелюком Іваном, проживали на Загреблі. В них було 5 дітей: Іван, Анатолій, Розалія, Ганна і Нестор). Гринчуки згадує пан Володимир часто приходили до нас в гості, цьоця Параня до мами, а внуки до бабусі. А особливі зустрічі були на храмовий празник, на святого Даниїла, адже батько мав ім’я Данило. Це були щирі родинні теплі стосунки.

Знову комуністи або «другі москалі»

Війна тривала, час плинув скоро, але якось пішли чутки, що німці почали відступати. Ці чутки стали набирати реального змісту, і мудрі люди стали думати, як уникнути повторної зустрічі з визволителями зі сходу. Люди розуміли, що з їх приходом добра небуде, будуть арешти, тюрми і розстріли. В тата з’явився план заздалегідь виїхати на Захід через Сянок, Польщу і дальше. Він до цього почав готуватися. Бабуся Марія мала залишитися з дочкою вдома. Але мама чомусь категорично заперечила, боялася чужих країв і думала, що все минеться. Значно пізніше мама про це дуже шкодувала. І ми чекали, що буде з новим приходом більшовиків. Нас знову визволили. Фронт пішов на захід, а в селі знову почала встановлюватися радянська комуністична влада. Ожили ті, хто чекав її, а інші задумались, що буде з ними. Влада почала з того, що всіх неблагонадійних без суду і слідства запроторили в тюрми, або цілими сім’ями вивозили в Сибір на поселення. Все робилося з доносу і не тільки. Вже за часів незалежної України всім стало відомо, що був виданий наказ за підписами Берії і Жукова, згідно з яким всі жителі Західної України мали бути депортовані на Північні простори Росії. Але Україна – це не Чечня і не кримські татари, тут влада зустріла страшенний опір з боку визвольноїармії УПА, яка і вчас війни активно діяла на Західній Україні і не дозволяла здійснювати хворі замисли владних структур – депортацію цілого народу. З приходом комуністичної влади в наше село, тато вирішив на деякий час виїхати з села, щоб вивчити поведінку влади збоку. Мав ще маленьку надію, що його не будуть чіпати, бо нікому ніби не робив шкоди за часів свого керівництва селом. Яка була наївність, адже вже сам факт співпраці з німцями – це вже кримінал. Арештували тата 21 лютого 1945 року. Слідчі дії проводилися в Судовій Вишні. А 26 жовтня Дрогобицький військовий трибунал засудив його до 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав після виходу з неволі.

Після арешту тата ми залишилися одні без жодної опіки, на мамині руки залишилася стара бабця і троє неповнолітніх дітей, і вся господарка. Богдану тоді виповнилося 15 років, і він сміло взявся за господарські обов’язки. Догляд за кіньми він взяв на себе, я пас корови. Скоро потрібно було їхати в поле орати і засівати озимину, а ця праця була не підсилу Богдану. Я йому помагав погоничем, та нічого путнього у нас не виходило. Ми скоро замучувалися, коні нас не слухалися, Богдану було тяжко орудувати плугом, бо був ще замолодим. Тоді мама домовилася з одним з сусідів, що він буде користуватися нашими кіньми і за це буде обробляти і наше поле. Держава пообкладала селян такими податками, що ледве і то не всі справлялися виконати їх. Селян, які не справлялися зі сплатою податку, оголошували саботажниками, тобто тими, що навмисно не хочуть виконувати державні замовлення. Таких віддавали під суд, а майно конфісковували. Все робилося, щоб примусити селян добровільно відмовитися від індивідуального господарства і переходити до колек-тивного, тобто до колгоспного ладу. Наші люди не знали, що таке колгосп, але відчували, що приходить біда.

В 1947 році померла татова мама. В 1948 році в районі розпочалася примусово-добровільна колективізація, в кожному селі уповноважені з району разом з місцевою владою організовували колгоспи. Організація колгоспу проходила таким чином, що в сільську раду викликали по 5—6 чоловік, розповідали, що таке колгосп, і примушували в добровільному порядку писати заяви на вступ. Люди категорично відмовлялися, тому що знали, що на наступний день все рухоме і нерухоме майно потрібно буде передати до колгоспу. Для селянина, який все життя привик трудитися на своїй землі, це було щось неймовірне. Крім того, для тих нещасних селян була і серйозніша небезпека – бандерівці розповсюдили листівки, де було сказано, що хто перший подасть заяву про вступ до колгоспу, буде повішаний. Люди були в безвихідному становищі. Для мами неможливо було віддати державі накладений на маму податок, і мама змушена була відмовитися від землі. Але владі і цього було мало. Маму закликали до сільради і сказали написати зaяву на вступ до колгоспу, інакше посадять за невиконання плану з податків. Незважаючи нате, що люди трудилися як бджілки, щоб виконати план з податків, цього було мало тій державі, щороку план збільшували. Податок був як грошима, так і натуральними продуктами. Хто не виконував план, оголошували саботажником, тобто таким, що навмисно не хоче виконувати державне замовлення, і таких віддавали під суд. Мама відмовилися писати заяву, а влада, в свою чергу, виконала свою обіцянку. Була порушена кримінальна справа, і в січні 1949 року маму було засуджено на десять років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадських прав з конфіскацією всього майна в дохід держави, хоча залишалися троє неповнолітніх дітей. На цьому судилищі я був теж, після суду маму забрали конвоїри. З ким і як я добирався додому, не пам’ятаю. Про дітей гуманна комуністична влада забула. Після суду над мамою в селі вже ніхто не хотів боротися проти влади і їхніх планів. Весною цьогож року було створено колгосп, і селяни везли мовчки все майно і все, що було потрібне для обробітку землі і колгоспної господарки, вели на ферму худобу. Всі селяни, які мали більше двох корів і коней, мали здати до колективного стада, яке оформляли як колгоспне майно. Певний період люди самі ходили годувати своїх корів і коней, можливо, думали, що якось повернуть. Свиней не забирали, накладали податок на сім’ю 50 кг. м’яса на рік. Для кожної сім’ї залишали по 25 арів землі, решту забирали до колгоспу. Люди жили бідно.

Але я знову повертаюся до життя нашої сім’ї. Отже, після засудження мами, ми, діти, залишилися самі, Богдану було 16, мені – 13, а Павлу – 8 років. При живих батьках ми стали круглими сиротами. Навіть малим дітям надзвичайно важко змиритися з тим, що так несподівано безвинно їхнє життя змінилося. Ми не мали права жити там, де народилися і росли. Фактично ми були позбавлені всього того, що так необхідно дітям. І ми це відчували своїм дитячим розумом. Але вдіяти нічого не могли, і зовсім справедливо сам себе питали: чому і за що? При цьому ми кожен день бачили тих підлих людей, які допомогли щоб нашу сім’ю вивезли в Сибір, а потім просили в тата прощення, за свою підлість, тепер знову проявили свою ницість і бездушність, безсердечність. Тато відбував покарання в якомусь концтаборі республіки Комі, маму посадили в тюрму, а ми залишилися одні, і про наше існування не згадали ні судові, ні місцеві органи влади, хоча це був їхній обов’язок. Про наше існування забула і гуманна радянська школа. Ми залишилися одні і чекали, що скажуть родичі. І дійсно, скоро нам прийшли на допомогу, мене забрала тітка Рузя, татова рідна сестра, і я був цьому радий, до мене гарно ставилися в її сім’ї. Павла забрала мамина старша сестра Ганна. Робила вона це без всякого бажання. Павло ще був малим, а в цьоці було в хаті своїх четверо дітей, старший ще вчився в Самборі, надворі була економічна скрута. Богдан поки що залишався в нашої сусідки, родички Бервецької Марії, жінки татового двоюрідного брата. Ми попрощалися, як діти, і розійшлися. Я відходив аж на третє село. І з жалем я покидав своїх товаришів і чомусь усвідомлював, що моє дитинство на цьому закінчилося. Та в цьоці мені було добре, вона робила все, щоб я заспокоївся і забув про те, що відбулося.

Приблизно через рік Богдану запропонували роботу бухгалтера в колгоспі, мабуть тому, що кадрів відповідних в нової влади не вистарчало. Богдан на цей час закінчив середню школу в Судовій Вишні. До цього він зумів продати наш ліс. Коли влада опам’яталася, то ліс вже встигли вирубати і вивезти. На нашій хаті влада організувала початкову школу. А через де який час хату нашу розібрали, щоб побудувати будинок для вчителя комуніста Фрика Стефана Івановича. Богдан хотів нас забрати додому, та не було куди, спочатку він взяв мене. Ми жили в Бервецької Марії? про яку я вже згадував. В неї було своїх троє дітей, жила, як і більшість, бідно, але надіялась на допомогу Богдана, який працював в колгоспі. Ця допомога була мінімальна. В основному привозив трохи зерна, щоб можна було змолоти на жорнах на муку і щось з того зварити і тим задурити голод. Пізніше Богдан забрав до нас і Павла. В одній кімнаті нас було шестеро, спали на бамбетлі, п’єці і на ліжку, зараз дивуюся, як ми там поміщалися. Богдан вечорами дозволяв собі ходити на кавалєрку, в нього з’явилися гроші і, звичайно, дівчата. Оскільки Богдан вважався в керівництві колгоспу, йому для захисту дали зброю (пістолет). З наступного року я пішов у школу у свому селі. Богдан несподівано для нас одружився, він був вже самостійним і нашим утримувачем, і сам все вирішував. Дружиною була вчителька Нюся Гнатівна, яка приїхала з братом з Черкаської області. Брат її вчився в технікумі.