Мій рідний Макунів. 2-ге видання

© Михайло Іванович Бервецький, 2021

ISBN 978-5-0055-0459-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

МАКУНІВ

Спогади очевидців

Великих людей, які можуть змінити історію, небагато. Але кожен із нас може вплинути на певні події; сума цих подій і визначає історію всього покоління.

Роберт Кеннеді

Моїм дітям присвячую

 
Зоряні
Олегові
Юлі
Іванові
Василю
Володі
 

ПЕРЕДМОВА

Наприкінці 2016 року, коли вийшла в інтернеті книжка «Макунів—нарис історії рідного краю. Історія землі моїх батьків», деякі читачі, телефонували мені і ділилися своїми враженнями. Багато людей запитують, – як воно сталося що ти взявся за написання історії. Скажу чесно, що спочатку такого наміру не було. В 2013 році в державному архіві м. Львова досліджуючи церковні метричні книги, щоб написати і дослідити свій генетичний родовід, в розмові з працівниками архіву, я довідався що можна багато чого взнати про своє село. Я потроху збирав різні архівні довідки, а коли їх накопилось багато прийшла ідея все зібрати до купки і вийшла маленька книжка.

Матеріали про історичні події 30—60 років 20 століття вдалося дослідити після революції гідності в наслідок якої був прийнятий Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років» від 9 квітня 2015 року.

Мною рухало лише одне почуття взнати правду про історичні події в рідному селі і донести їх до Вас, читачів цієї книжки. Мною не керувала ні злоба, ні інші будь які упередження. Я зовсім нічого не знав про ці історичні часи, поки не побував в архівах СБУ і МВС, державних архівах. В основі цієї книжки лежать факти взяті з архівних документів, як що є думки чи покази людей то так і написано. В деяких главах використані матеріали книг, які приведені в розділі “ Використані джерела.» З багатьма людьми я зустрічався особисто, щоб записати їх розповіді чи спогади про їхні родини.

Серед них був Буяр Павло Дмитрович 1947 р.н.,якого разом з сім’єю його батька 1.06.1950 рокубуло виселено комуністичним режимом у Красноярську обл. Росії. Сім’я була виселена без права на повернення та з конфіскацією майна. Пан Павло запропонував мені зустрітися і обговорити цю тему. Скоро така зустріч відбулася в його тітки Віри (1930р.н.),здому Гринчук Федора, с. Берці. Ми зустрілися 24 грудня 2016 року, в смт. Рудно, у день Святого Вечора в римо- католиків. На дворі падав гарний сніг, ми пили запашну каву, яку приготувала літня вже, але турботлива господиня, читали і собі і їй книжку. Тривала тепла розмова, спогади. Тоді в цій розмові виникла пропозиція написати другу частину історії: «Макунів. Спогади очевидців», де необхідно розмістити історичні розповіді – спогади про родини, наші традиції, релігійні, народні, сімейні, про особистості, а також розмістити історичні фотографії. Ми дійшли згоди, щоце оживить книжку, вона стане ближчою до читача, до людей.

Пан Павло познайомив мене з Рокицькою Галиною Євгенівною. Сім’я її батька походить з села Шишоровичі, а бабця, татова мама з Макунева з родини Буяр. Батько їй залишив спогади про нелегкі післявоєнні роки, про виселення їхньої сім’ї і про брата члена ОУН-УПА Рокицького Івана. Галина Євгенівна їх доопрацювала і передала для друку. Це додало і менінових сил, яківжебуливичерпаніроботою над першоючастиною.

В середині червня 2017 року я зустрівся, після трьохрічного спілкування по телефону з Бервецьким Володимиром Даниловичем (1935р.н.), який передав мені до книжки багато сторінок спогадів про свою родину. А літом 2018 року я знову зустрівся з паном Володимиром на яку він мені приніcще купку листочків надрукованих на друкарській машинці про життя своєї сім’ї. Спогади пана Володимира розповідають про життя трьох поколінь його родини: діда Павла, батька пана Володимира і його з братами. Червоний каток визволителів добре пройшовся по жителях Галичини, а по родині пана Володимира він проїхав два рази. Перший раз в 1940 році коли сім’ю діда виселили в Кустанайські степи, як куркульську сімю. Туди без суда і слідства було вивезено: діда Павла, бабцю Рузю, тата Данила, маму Марію, брата Богдана і звичайно Володимира. Там померає дід Павло. Не проживши там і року родина відчуваючи подих війни, втікає до дому. Починається війна з німцями, тут не на живесься. Після закінчення війни, новий прихід визволителів, як народ казав «других москалів”бо перші прийшли в 1939 році і їх пішли. А другі прийшли більше, як на пів століття. І знову каток репресій не минає родину Бервецького Володимира. Засуджують батька, а потім і маму до 10 років тюрми. Майно кофісковують, житло також, троє дітей залишаються, безбатченками і безхатьками і це в гуманній комуністичній державі, так вони себе називали. Комуністична теранія ламала все на своєму шляху. Вчитаймося в розповідь пана Володимира і ми зрозуміємо весь трагізм життя нашого народу в середині 20 століття.

22 липня 2017 року дякуючи Іваницькій Розалії Андріївні, відбулася зустріч з представниками родини Слюсарчика Василя Івановича, яка також буларепресована в 50 роках. Зустріч проходила в родинному будиночку Слюсарчика Григорія що на вулиці Луговій, перед Рясне-1. Зараз там проживають діти Григорія Ігор і Дарія з сім’ями. Вцей час в гостях у них також були: тітка Оля, що зараз проживає в місті Пустомити і її племінниця Ганна Гречкосій з Оброшино. Ми гарно спілкувалися. Переважно Ольга Василівна згадувала про батьківськусім’ю, про виселення в Сибір, про життя там і повернення до дому. Її доповнювали спогадами Дарія Григорівна і Ганна Павлівна. Пані Ольга і Ганна пообіцяли своїспогади викласти на папері і менше ніж через рік я отримав їхній рукопис, який увійде до книжки. Ще пані Ганна дала сімейні фотографії, щоб поділитися з молодими істориками, які досліджують історію Галичини з організації «Локальна історія.»

В лютому 2019 року Ганна Гречкосій, мама якої Слюсарчик Наталя дає мені телефон до Балабух Богдана Івановича, сім’я їхня також була виселина в Красноярський край Сибіру. Після телефонної розмови ми договорись про зустріч. І 10 березня я був в гостях у пана Балабуха, щопроживає у Львові в районі вулиці Окружної. У нас вібулась зацікавлена, змістовна розмова. Ми обмінялися деякими історичними матеріалами. Пан Богдан наддав мені історичні фото з життя його родини першої половини двадцятого століття. Спогади пана Богдана і його брата Володимира також увійдуть до нашої спільної історії нашої малої батьківщини. З паном Богданом в нас зав’язався дружній взаємно інтересний діалог, повязаний з інтересом до нашої історії, яка переплетена з історією наших сімей. Я кілька разів знову відвідав архіви м. Львова, а пан Богдан неодин раз відвідував родини його матері і батька, які проживають в с. Макуневі і с. Градівка (Гошани) з відки кожен раз привозив нові і нові історичні матеріали і інформацію. Фотографія ми які він роздобув в родинах ми ділились з редакцією журналу «Локальна історія», які вони використають в своїх працях. В такій співпраці всі мали певний зиск родина пана Богдана краще взнала історію своєї родини, а ми отримали цікаві історичні матеріали. В свої 82 роки пан Богдан веде активнее життя, одного разу поділився зімною насінням шести видів квітки мальви (це і однорічні і дворічні рослини різних кольорів), яку сам вирощує на своєму подвір’ї, а в часи свята Миколая подарував мені ікони, які за унікальною технологією виготовляє він з братом Володимиром і дітьми. За що йому велике спасибі.

17 березня відбулася ще одна зустріч. На цей раз з Кутним Григорієм з Шишорович, а його батько походить з Макунева, недалекий мій сусід. Його сім’я також булла репресована комуністами. Але співпраця моя з паном Григорієм не вийшла, так само як з деякими іншими родинами. І це їхній вибір і їхнє право.

З Орисею Закопець (Гнідюк) ми познайомилися в соцмережі «однокласники», а з 2016 року спілкуємося в «фейсбуці» і по телефону. Орися є внучкою Буяр Івана Григоровича і Марії Іванівної. Родина Буяр булла виселена в Іркутську область. Її мама Наталя познайомилася з татом Орисі, Гнідюк… на засланні в Іркутській області Росії. Батько родом з Волині, була активним участником ОУН- УПА. Орися вжедовгий час очолюєтоваристворепресованих, якіперебували на спецпоселенні в Іркутськійобласті.

Щовийшлосудити Вам- читачам книги.

Ця книжка піднімає з забуття імена чесних, добрих людей – наших земляків, які в данийвідрізокісторичного часу проявили людськугідність і паріотизм, булипоряднимилюдьми і вірнимизаповітам Бога.

Ми українціпереважнодумаємо «Нам треба лихо перебути…» А треба просто робити свою справу, робити на високомурівні, щоб до неїприєднувалися люди, а не просто бити себе в груди й кричати, що на нас тиснуть, нам недають. Скількиможнаскиглити і плакатися. Потрібновипростати хребти, відродити душі і дух і стати народом. Меншедумати про себе в справі, більше про справу в якійти є, до якоїтипричетний. Не потрібнобоятисяпоступитисямісцем молодим, розумнішим, енергійним. Укожну справу необхідновливатимолодуенергійну кров тоді, буде результат і успіх. Поліпшити свою долю ми зможемо лиш в середовищі, утвореного із свіжого повітря мільйонів та мільярдів зроблених корисних справ. І ми повинні готувати до цього своїх дітей і онуків. Тому у дитинстві діти мають засвоїти складні уроки обов’язок, побожність, мужність, самодостатність, важливість власної думки, відмову від психології покірності.

Сподіватися що хтось зробить щось добре для ваших дітей, не варто. Історичний досвід свідчить, що цей принцип не працює. Не потрібно чекати на хазяїна, який би нами попихав і роздавав накази. Дітям потрібно дозволити взяти на себе відповідальність і відігравати важливу роль в житті суспільства, тоді вони досягнуть вагомих результатів. Наші діти – це окремі особистості, вони мають отримувати правильне виховання у неповторних умовах своєї власної сім’ї, яке зформує велику надію на те, що будь-яких цілей можна досягти, спираючись на свої особисті знання, довіряючи своїй інтуїції.

Маючи глибоку потребу в тому, щоб мати особистий успішний досвід в чому – небудь. Мрія – це успіх! І процес досягнення цього успіху, має більше значення, ніж сам успіх. Істинний сенс життя в тому, щоб “ зростав ваш сад, а не банківський рахунок.»

Багато читачів запитують: “ А що з того ти будеш мати? ” А що має бджола – як кажуть люди – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що нас мають і годують? Що питаюся? Так уже Бог дав і так мусить бути! Хтось і цю роботу мав зробити.

Памятаючи слова Григорія Сковороди, який писав:” Минуле – це фундамент сьогоднішнього дня і будівля нашого сьогодення ніколи не стоятиме, коли не буде міцний фундамент. Отже, повертаймо пам’ять народові, фундамент головної суті людської цивілізації.»

Перефразовуючи письменника-романіста Уласа Самчука скажу наступне, я пишу історію свого села не тому, що я історик, а тому що відчуваю обов’язок перед своїми земляками і роблю це так як можу, як розумію, виходячи з тих умов і інформаційної бази яку маю, хочу і сам усвідомити життя цієї чи іншо їєпохи, життя певних особистостей, хотілося щоб не затерлися їх стопи на цій землі, щоб не розвіявся їх дух в часі і просторі.

Михайло Бервецький.

КУЛАК

(Родинні спогади Бервецького Володимира Даниловича 1936)

 
«Все йде, все минає—і краю немає.
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.»
Гайдамаки. Т. Шевченко.
 

Передмова

Спогади. Спогади. Оці вічні спогади чомусь завжди приваблюють і мучать людей. Більш за все це пов’язано з прожитим і пережитим. Людина, яка прожила довге життя, повне тривог, печалі і розчарування, старіє і задумується. Вік прожито, а щастя, радості так і не бачено. Ніби немає його на землі, або кудись заблукало. А може все не так, і ти марно прожив на цьому світі? Все це мучить і знову, і знову повертає до спогадів. Я пам’ятаю, як тато в останні роки свого життя, особливо при сімейних святкових зустрічах, неодноразово повторював, що в нього в голові накопичилась маса спогадів, і якби він міг все описати, що бачив, чув і пережив, то могла б бути цікава книжка. Слухаючи окремі розповіді тата, я розумів, що тата болить душа, що, можливо, він десь не так вчинив, не прийняв правильного рішення, що вплинуло на подальше його життя, життя родини, його дітей.

У кожної людини життєвий шлях складається по – різному, одні згадують його з насолодою і хотіли б ще раз його повторити. Життя таких людей пройшло гладко і в добрі, їм все вдавалося зробити без жодного напруження, досягти певного рівня в суспільстві і жити без всяких ускладнень. Як вони цього досягли, і хто їм допомагав, це вже інше питання. Одним просто в житті поталанило, інші просто прилаштувалися до існуючого режиму. І не тільки прислуговували йому, а правдою і вірою служили йому, в більшості заради свого спокою, благополуччя і кар’єри. При системі, яку ми пережили, це були доноси на близьких і знайомих, на сусідів, на колег по роботі, це підслуховування і знову доноси. Це підлість і зрада, підлабузництво. Інші самостійно стверджували себе і, як правило, більшість з них не могла знайти себе.

Але з часом сама ідея знаходить свого виконавця. Можливо, вона мені десь глибоко засіла в душу, поступово визрівала в моїй свідомості до певного часу. І коли прийшов цей час, мені вже хочеться самому трохи зупинитися, оглянутися назад і ще раз згадати вже про свій пройдений шлях, проаналізувати свої помилки, застерегти від них інших і жити з надією, що твої діти, внуки будуть жити вільно, заможно, розумно, щасливо і краще, ніж прожив ти. Прочитавши мою розповідь, ви зрозумієте, що ви поправу заслуговуєте на це. Але, як кажуть, на все свій час. Життя швидкоплинне, і потрібно встигнути зробити так, щоб вже в зрілі роки ви відчули його насолоду. Діти завжди повинні жити краще, духовно багатше, ніж їхні батьки. Ніби така закономірність. Сьогодні я пригадую прожите, зіставляю батьківське і своє життя, і я в цьому переконуюсь.

Поки я перебував в таких спогадах, якось зненацька до мене підкралась зовсім несподівана думка написати історію нашої родини. Минуло небагато часу, і я змушений був робити записи окремих епізодів. Я робив їх всюди, по дорозі на роботу, на роботі і навіть прокидався і теж щось пригадував і записував. Пізніше я телефонував знайомим. Зустрічався з родичами, щоб і в них щось дізнатися про родину. На великий жаль, ця думка прийшла до мене дещо з запізненням, лише після смерті батьків, а тому не маю нагоди повністю використати основне джерело, яким були або могли бути батьки.

Коли помирають батьки, а ти приходиш на їхню могилу, то зразу відчуваєш розрив зв’язків поколінь, відчуваєш, що зразу ти постарів і тобі немає з ким порадитись, порадитись з тим, в кого є життєва мудрість. Особливо я це відчув, коли померла мама. Молоді діти не завжди хочуть розуміти батьків, їх старань, ставлення. В більшості це розуміння приходить до дітей зі значним запізненням, а можливо, зовсім не приходить.

Цю непросту, а здебільшого надзвичайно складну історію нашої сім’ї я розповідатиму, використовуючи свої спогади, які базуються виключно на фактичних матеріалах, а також спогадах моїх батьків, родичів, знайомих, і те, що особисто сам бачив і пережив. Мої спогади про батьків в більшості ґрунтуються на сумних і вистраждалих матеріалах, які надто повільно визрівали в глибині моєї душі, а тепер просяться на поверхню, щоб стати живою сімейною правдою, про яку батьки боялися навіть згадувати, щоб не нашкодити своїм дітям. Окрім того, це розповідь і про особисте життя, ще зовсім дитячі враження від тих подій про пережите, як дитяча психіка сприймала цю несправедливість до моєї родини, до батьків, до нас. Я постараюся викласти події і факти, які вкарбувалися в моїй пам’яті на все життя. Пишу я це ще для того, щоб загоїти біль за моїх близьких, за себе, біль який постійно нас супроводжував протягом всього свідомого життя. Все, що я подаю, настільки правдиве, що при бажанні матеріали можна використати для більш серйозної роботи, або хоча б отримати певні уявлення про цей період життя трьох поколінь.

Я дуже радий, що таке сталося зі мною, що саме вибір написати цю історію випав на мене. Я розумію, як в даному випадку необхідно бути надзвичайно правдивим щодо тих подій, які стануть основою моєї розповіді. Починаючи таку роботу, я буду старатися зберегти звичаї, привички, сімейні традиції і світлу пам'ять про своїх близьких і рідних. Я лише переживаю, чи зумію зібрати все в єдине ціле і належним чином викласти так, як я це задумав. Саме тому я готовий ще раз заново пережити, набратися терпіння і писати. Я маю право на спогади ще й тому, що сам пережив ті часи, сам був свідком і в певній мірі учасником цих трагічних подій.

Вступ

Історія нашої сім’ї (родини) має право на пам’ять, вона терпеливо вистраждана з прихованою ненавистю до тих, хто скривдив її, хто обікрав наше дитинство, хто нишком, підло і нізащо вислав моїх батьків у Кустанайські степи, а потім без вини і надовго посадив в тюрму, залишивши малих, беззахисних дітей круглими сиротами при живих батьках, без жодних прав і засобів до існування. Згадуючи і усвідомлюючи все пережите, яке неможливо забути, я впевнений, що пройде певний час, і мої спогади будуть прочитані дітьми і внуками як пізнавальний матеріал (для сімейного користування) Я дуже хочу, щоб історія нашого родоводу продовжувалась, збагачувалась і залишалась в пам’яті поколінь. Адже все це було. Я і сам не знаю, як краще написати про нашу берегиню, про нашу оселю, де ми народились і виросли, про усе, що в ній було, що нажили дід з бабою, наші батьки, що збереглося, а що втрачено назавжди і залишилося лише в пам'яті.

Наші Предки

Як і коли прибули наші предки в село Макунів, ніхто з родини не знає. Окремі розповіді родичів, похилих людей не дають чіткого уявлення-відповіді на це питання. Воно закінчується вже на прадідові, якого чомусь теж ніхто не пам’ятає. З цього приводу я неодноразово розпитував тата: чи пам’ятає він своїх предків, хоча б бабу чи діда. Було дуже дивно, що, крім тата з мамою, він нікого з предків не знає. І ніхто з родини того теж не знав. Таке враження, що дід разом з іншими переселенцями переселився в с. Макунів один без сім'ї, але з великим земельним наділом—приблизно 10 га землі і 3 га лісу. Коли і хто йому давчиподарував, а можливо передав у спадок це багатство, того ніхто не знає.

Далі ми дізнаємося, що дід жениться на молодій і досить багатій п’ятнадцятирічні дівчині Розалії з сусіднього села Купновичі. Фактично з цього часу і почався наш рід Бервецьких.

Правда, дещо пізніше я дізнався, що разом з дідом в село переселилась і його рідна сестра. Вона жила разом з чоловіком, дітей у них не було. Кажуть, що вони були досить багатими. Їх величали Геліксевичі. Якось я з татом був на їхньому подвір’ї, смутно їх запам’ятав. Пригадую, що в них було багато вуликів з бджолами. Все пов’язано з подіями, які відбувалися в той час на теренах Галичини, і саме про них згадує літопис ще у 1368 році, де окремо виділяється м. Вишня як культурно-просвітницький центр, де народився, жив і творив видатний філософ, письменник Іван Вишенський. Місто СудоваВишня стало в ті часи культурним і ремісничим центром. Сьогодні СудоваВишня існує в межах Мостиського району Львівської області. Події, які відбувалися в Галичині в 14 ст., мали негативний наслідок для нашого краю. Це була запекла боротьба між Галицькими боярами і польським королем Казимиром за галицьку землю. Відомо, що внаслідок цієї боротьби галицькі землі були надовго захоплені польськими феодалами, а народ Західної України був поневолений і попав в повну залежність від поляків. Поляки як окупанти встановлювалисвої порядки, а людей, особливо інтелігенцію, ополячували. Всі кращі галицькі землі перейшли у власність польських поміщиків, які в свою чергу виселяли з уже обжитих земель небажаних галичан на ще не освоєні землі.

З письмових джерел відомо, що село Макунів, до 1648 року Маковнів, вперше згадується в літературі в 1466 році. З тих джерел дізнаємося, що наше село знаходилось у приватній власності поміщика пана Ольшанського аж до 1848 року. Це був довгий період поневолення і знищення боярської влади на Галичині. Можливо, це і було причиною того, що в наш тоді ще необжитий край, в с. Макунів, переселилося чотири, а може і більше родин. Всі ці родини місцеві жителі стали величати Бервецькими. Я думаю, що потрібно взяти до уваги ту місцевість, звідки вони приїхали. Це було село Берлецьке Станіславської (сьогодні Івано-Франківської) області. Це підтверджують архівні дані Івано-Франківської області. Саме тоді поляки виселяли звідти на необжиті землі людей. Тому прибулих звідти в наше село людей стали величати Бервецькими. Ось така маленька, можливо, прикра історія переселенців Бервецьких. Так вони прижились в нашому селі. Працювали вміло, а тому заслужено користувались авторитетом серед селян.

З урахуванням дитячих вражень, я згадую про своє рідне село з великою теплотою, воно в моїй ще дитячій пам'яті виглядало напрочуд гарним. По- іншому не могло й бути, я в ньому народився і виріс, тут пройшло моє босоноге дитинство, шкільні і юнацькі роки, тут я виростав і мужнів.

Наше село вже за моєї пам'яті виросло до 360 дворів з населенням більше, як 2 тис. чоловік. З моїх дитячих спогадів воно було надзвичайно красиве, все потопало в зелені, звідки виднілись хіба що білі хатки. Усі садиби були обгороджені плотами з перелазами від сусіда до сусіда. Краса нашого села набувала особливого забарвлення весною, коли довкола все зеленіло, всі готувались до Великодніх свят. Господині білили хати, господарі приводили до порядку подвір’я, сад, а діти, як годиться, були напохваті, і з великим нетерпінням чекали Пасхи. Перед святами обов’язково проводилась і громадська толока, основне завдання якої полягало в тому, щоб привести до порядку дороги, церкву і школу, для селян це був святий обов’язок.

Наше село не мало вулиць, крім центральної. Розташовувалось окремими забудовами по 30—50 хат і обов’язково зі своєю назвою, що відповідала їхньому географічному положенню—ландшафту. На центральній садибі були розташовані церква, школа, читальня-клуб і корчма-магазин. Гордістю наших односельчан була школа, збудована в 1937 році за їхні власні кошти. Школа на той час була одна з найкращих в районі, цегляна, двоповерхова з перспективою на майбутнє. Саме в цій школі я провчився цілих десять років і дечого навчився. З цього приводу я хочу згадати цікавий факт: землю під забудову школи, на прохання односельчан, на пільгових умовах продав мій дід Павло. Місце для школи було підібрано зі смаком, в самому центрі села. Вона і сьогодні стоїть і працює (2010р.), але як восьмирічка.

Сьогодні село постаріло, немає молоді, немає дітей. Фактично село стало неперспективним. Молодь виїхала в місто, а старші люди немічні і беззахисні, все ще надіються на краще. Але кращого скоро не буде, його загальмував комуністичний шлях розвитку – колгоспи, а там, де панує комуністичний лад, люди живуть дуже бідно. Прикладів дуже багато. Це Куба, В’єтнам, Північна Корея і т. п. Ще в шістдесятих роках почався великий відхід селянської молоді до міста. Нарешті всі колгоспники отримали паспорти і свобідний вихід з колгоспу. Це не був жест доброї волі «мудрої» політики партії чи уряду. Ні, це була вимушена міра, тому що на заводах і фабриках не вистачало робочих рук, почався розвиток промисловості. Тільки за перші роки, а точніше станом на 01.01.64 р. кількість населення в с. Макуневі зменшилась на 800 чол., тобто на 327 дворів залишилось менше 1200чол. А відхід продовжувався.

Але повернімось до спогадів, до старих часів. Як я вже згадував, наше село розбудовувалось без всякого плану, на окремих земельних масивах, і кожен з них мав свою назву. Таким чином, від центральної садиби йшли назви забудов: Гори, Доли, Яворівщина, Загребля, Завадівка і Бояри. Село ще мало два хутори—Берці і Парцеляція, де теж жила наша родина. На Боярах поселилися і наші предки. Мені здається, що саме ця околиця заселялась в ті далекі часи переселенцями. Дані говорять про те, що в село переселились не тільки родини Бервецьких, а і Крукеницьких, Базеляків, а може, були ще й інші. На мою думку, ця околиця була вибрана для проживання не випадково, вона була найбільш сприятливою для ведення сільського господарства, знаходилась на пагорбі, вся сонячна, а поруч поля і велике громадське пасовище, яке чомусь називали Залісок. Можна тільки здогадуватись, що Бояри виникли на місці якогось лісочку, а тому і назва Залісок. Фактично с. Макунів було оточене лісами з усіх боків. Ні один сільський масив такого пасовища не мав. Худоба на ньому випасалась безкоштовно, але і віддачі від нього було мало, оскільки за ним ніхто не доглядав. Важливе значення мало і те, що недалеко від садиб були розкинуті людські поля, щодавало перевагу в обробітку землі і впливало на рентабельність продукції. Правда, в ті часи про це ще ніхто не здогадувався, залишки продукції продавали.

Я ще коротко хочу розповісти про особливий масив—Парцеляцію, оскільки з нею пов’язане і моє дитинство. Це було наймолодше і найменше поселення в селі. Сюди добровільно, шукаючи кращої долі, роботи, люди переселялись на заклик пана Ольшанського, на його землю, частину якої по можливості викупляли. В основному він давав їм земельні наділи для будівництва і обробітку, а їх використовував як дешеву робочу силу. Це була так звана панщина. Сюди на Парцеляцію в 30-х роках переселилися мій дід Федір і баба Катерина по маминій лінії. Разом з батьками переїхала і наша мама, тут вона знайшла нашого тата-діда, за якого згодом вийшла заміж. Мама з родиною переїхала з села Заріччя, сюди ж переїхали ще дві мамині заміжні сестри: Ганна і Катерина. Всього на хуторі Парцеляція було сім дворів, в т.ч. один жидівський—Саламонівський. Село Заріччя, звідки приїхала мамина родина, це фактично хутір. За переказами, він виник в 17—18 ст., назва пояснюється його розташуванням—за річкою Вишня відносно найдавнішого поселення с. Борятино. Назва села і хуторазбереглася і понині. В названих поселеннях жили і мамині дальші родичі. З окремими я був знайомий, зараз не знаю нікого.

Як я вже згадував, за мірками тих часів наша родина Бервецьких жила у відносному достатку, давала собі раду і не тільки вміло господарювала, а ще брала активну участь в громадському житті села. Люди були мудрі, громада їхню думку брала до уваги. Відомо, що селяни неодноразово обирали їх до місцевих органів самоврядування, а це вже надзвичайно велика довіра, шана. Пізніше з членів тих родин вийшли не тільки прекрасні хлібороби, а й інтелігенти. Були священики і вчителі, декого з них я знав особисто. Правда, ця родина по лінії баби Бервецької, а точніше, від другого шлюбу бабиної матері. Брата і сестру баби я знав особисто. Цьоця Нюся останнім часом жила в Дрогобичі, неодноразово була у нас у Львові, а також на моєму весіллі. Про неї я ще буду згадувати, вона—це ціла епоха, і прожила на цьому світі 90 років. Брат-священик не родичався. Він мав парафію в с. Заріччя (біля С. Вишні). Один раз ми з татомїздили до нього. Я мав з ним розмову і відчув, що сільське життя змінило його.

Поки що повернемось до нашої родини Бервецьких. Посилаючись на спогади моєї баби Рузі (татової мами), я хочу повести розмову про свого діда Павла.

Про прадіда чомусь внуки не пам’ятають, можливо, рано помер. Дід Павло одружився з дочкою одного заможного селянина із сусіднього села Купновичі з родини Піцюрів-Стаховичів, тобто з тої самої родини, про яку я вище розповідав. Майбутня дружина діда, баба Рузя, вийшла заміж за діда, коли їй виповнилось лише 15 років. Ясно, що такий ранній шлюб міг відбутись лише по волі батьків, а воля батьків для дітей була законом. Батько був в нареченої нерідний і, видно, хотів швидше позбутися нерідних дітей. Крім того, на цей випадок чітко працював так званий інститут свах, хоча це все було неофіційно, але звідниці при потребі працювали швидко і чітко, знаходячи потрібних женихів і невісток. І не просто знаходили, ай заздалегідь морально готували до сімейного життя. Майже не було випадків, щоб хтось з молодих насмілився ослухатися волі батьків, адже це був би повний сімейний розрив, внаслідок якого неслухняні діти позбувались частки батьківського приданого (спадщини). Такі дії були б привселюдно засуджені священиком, родиною, сусідами, а то і всією громадою. Непокірних чекав розрив родинних зв’язків, і це не дивно, ніхто не мав права порушувати вікові традиції. Щоб піти на такі порушення, треба було хіба що виїхати з села, а їхати було нікуди і нізащо, хоча виїзд був свобідним. Це вже в 30-х роках людей вербували на роботу в Америку, Німеччину, Канаду, Францію та ін.. Там і сьогодні живе дуже багато наших українців. То була друга еміграція.

На мою думку, такий принцип добору сімейних пар мав і свої позитивні сторони. В сім’ю ніколи не брали поганих, не роботящих зятів (п’яниць тоді ще не було), невісток не брали сварливих, брехливих і хворобливих. Не брали злодіїв, паліїв (в селі про таких всі знали). В сім'юбрали невісток з багатим приданим, роботящих, здорових. А тому підбір був добрий, але не бездоганний. В цьому шаленому доборі основну роль відігравав майновий принцип, всі старались видати дочку заміж за багатого, або навпаки, а тому в більшості випадків такі сім’ї були прототипом «Кайдашевої сім'ї» Н. Левицького. Розлучень тоді теж не було, церква була категорично проти розлучень. Незважаючи на віками встановлені традиції, звичаї, вродливі дівчата завжди мали кращий шанс і виходили заміж без особливого приданого, тут перемагала сама природа.

Наскільки відомо, шлюб мого діда Павла і баби Рузі був досить вдалим, а, можливо, і щасливим, хоча б тому, що баба була досить гарною сільською дівчиною, надзвичайно доброю і чуйною людиною. Її щирість і повага до людей скоро привернула увагу всіх односельчан. За все це її шанували. Крім цього, виходячи заміж, баба отримала багате придане разом із землею. Таким чином, господарство діда розширилось, але великих перспектив не мало. У діда з бабою скоро народилось багато дітей. І вже тоді треба було думати про їхнє майбутнє—придане. Господарював дід непогано, хоча земля не давала необхідного прибутку, але дід зумів побудувати нову велику хату з трьох кімнат і кухні, та ще й покрив бляхою, а не соломою, як всі тоді крили хати. Це була перша велика хата в селі, та ще під бляхою. Ще збудував велику стайню з кормоцехом на утримання 4-ох коней, 6-ти корів, 4-х свиней. А також велику стодолу приблизно 20м х 10м з двома заїздами і трьома ангарами для зберігання врожаю. Обмолот зерна тоді робили вже після всіх польових робіт. Обмолот зерна в діда вже проводили не ціпами, а молотаркою, яку дід теж придбав. Був у діда і млинок для очистки зерна. На все це потрібно було витратити відповідні кошти. Пізніше дід збудував ще і зерносховище шпіглері з грубих дубових зрубів. Як бачимо, дід заклав солідний фундамент для подальшого розвитку і розширення свого господарства. Правда, він ще мав 2.5 га свого дубового лісу, але використовував його дуже дбайливо, в обмеженій кількості. Ніби все йшло добре, але були і прикрі хвилини, помер молодший син Нестор, казали, що не без допомоги сусіда ВенгераІвана, ніби-то він якось його вдарив, і після цього хлопець довго хворів і помер. Чи справді так було, чи ні, сказати трудно. Померла одна із старших дочок Марія, вже заміжньою захворіла на туберкульоз, азгодом захворів і помер її чоловік. Вони залишили маленьку дочку Олю, яку виховували дід з бабою. Дочка Параня вийшла заміж на Берці за ГринчукаФедора, а дочка Ліля за Базиляка Івана з Загреблі, дочка Катерина пішла заміж в село Керниця, а в післявоєнний час виїхала з чоловіком до Америки, де й проживала.