Вовча сить

Бастард

Пролог

Темної холодної ночі двоє стояли на мурі, й довгим і страшним було їхнє очікування.

– Чи готові воїни? – запитав той, що носив на сивій голові чотиризубий княжий вінець. – Чи заряджено катапульти і чи кипить смола?

Лучники завмерли біля бійниць, і готові були катапульти, і смола пузирилася в чорних чанах.

– Що ти там бачиш? – запитав вінценосний у того, хто стоїть поруч, бо той мав силу бачити в темряві, і на сто верст уперед, і на десять ліктів під землею.

– Бачу, – відповів той, – бачу незліченні загони, і сталь палахкотить при світлі смолоскипів, і веде їх твій син.

Вінценосний розреготався:

– Скоріше земля розколеться, як гнилий горіх, ніж він добереться до наших стін!

А вітер вив, і від кожного смолоскипа тягнулася чорна стрічка диму.

– Що ти бачиш тепер? – знову запитав князь.

– Бачу, діти мої, як пастки, приховані в землі, жадібними пащами хапають воїнів, пожирають їх разом із панцирами, і крик та стогін здіймаються над лісом. Половина війська загинула, але твій син уцілів.

– Скоріше небо згорнеться в сувій, ніж він візьме замок! – розсміявся князь.

А ніч ревла, і мчали по небу клапті хмар, і далеко ще було до світанку.

– Скажи мені, що ти бачиш зараз? – запитав вінценосний, і вітер здибив його сиве волосся.

– Бачу, – тихо сказав той, що стояв поруч, – як б’ються з військом змії та хижі птахи, як падають наші вороги, але інші ступають по їхніх трупах. Бачу море їхніх смолоскипів; бачу роти, роззявлені в бойовому кличі. Ось діти мої, жадібні жовті марева, убивають їх цілими загонами, але твій син уцілів, за ним рухаються ті, що залишилися живими!

Князь звів кулаки до неба:

– Скоріше ліси проростуть корінням догори, скоріше річки здіймуться на диби, скоріше мати пожере немовля, ніж він отримає вінець!

І ось уже всі, хто був на стіні, побачили вогні смолоскипів і блиск сталі.

– Що ти бачиш тепер?! – люто вигукнув князь, але співрозмовник не відповів – із середини лоба його стирчала стріла.

І тоді закричав князь, закликаючи до бою, і луною відгукнулися його воїни, а ті, що прийшли з вогнями, рушили на приступ.

Залізні гаки впивалися в камінь, як хижі пазурі впиваються в плоть. Струмками диміла кров, і потоками лилася гаряча смола. І відступили від стін ті, що прийшли, і великі були їхні втрати. Переможно закричав князь – але кинджал встромився йому в спину, тому що син його таємно проник у замок через підземну нору.

І впав князь, і скотився вінець із його голови, і безліч рук потягнулося до вінця – але ті, що торкнулися його, вмирали на місці. І закричав княжий син, і голос його розкотився, подібно до грому:

– Княжа кров у моїх жилах! Спадщину – тільки спадкоємцеві!

І схопив вінець, і настромив на голову, й ті, що прийшли з ним, піднеслися духом, а оборонці втратили мужність…

І настав світанок, і зграї ворон зраділи, злетівши на княжий бенкет. І чорними клубами здіймався дим, і сходини зробилися слизькими від пролитої крові.

І сказав чаклун, що всю ніч помирав зі стрілою в лобі, – бо довго, дуже довго помирають чаклуни:

– Прокляття на весь рід ваш і на всі його коліна. Навіки, навіки сини ваші будуть убивати своїх батьків. Проклинаю і пророкую: навіки.

1

Сонце стояло вже високо, коли він, голодний, кинув заплічний мішок у траву.

Ніколи в житті він не бачив такої трави – густої, лискучої, як шерсть ситого і здорового звіра. Йому здавалося, що все тут лисніє від задоволення – і дерева, здоровенні, в три обхвати, і нелякана звірина – он польова миша дивиться і не боїться, – і птиці, і біляві квіточки…

Він іще раз озирнувся і, гмикнувши, потягнув із піхов меч.

Укотре серце його солодко завмерло, коли без звуку, без скреготу світу явилося широке ясне лезо, зловило плоским боком сонячний промінь і відправило його Станкові у вічі.

Він примружився.

Тягар, який лежить у його долоні, був силою і владою. Жолобок на мечі був прямою дорогою, з якої не звернути. Щасливо всміхнувшись, він зробив бойову стійку.

Перша позиція. Друга позиція. Удар – відсіч. Удар – противник уражений у плече. Відсіч удару ззаду… Підступний негідник! Розворот… Серія ударів, противник стікає кров’ю, але лізуть нові й нові, тож меч у його руці перетворюється на блискуче залізне віяло…

Він не втомлювався. Він узагалі ніколи не втомлювався, кисть його оберталася з шаленою швидкістю, і гуло повітря, розітнуте лезом. Раз – від ліктя, два – від плеча, круговий захист…

– Підходьте! А-а-а! Отримали? Ще хочете? На! На!

Крики народжувалися самі, і він не пам’ятав, що кричав. Він був сильний і, звичайно ж, смертельно небезпечний, і від того, що він сильний і небезпечний, від скаженої радості м’язів йому хотілося заспівати, але хто ж співає під час бою?!

– Небо на поміч! – почулося з-за спини.

Станко ще нічого не встиг подумати, а тіло його вже розверталось і меч уже піднімався назустріч голосу. Він повернувся і завмер у бойовій стійці.

Той, хто налякав його, позадкував за темний стовбур і звідти пробурмотів примирливо:

– Тихо, хлопче, мир… Мир, хлопче! Що ти…

Станко перевів дух. Меч у його руці трохи опустився, і той, що ховався за стовбуром, тут же осмілів і виглянув.

Йому, схоже, було далеко за сорок, і був він не те щоб худий – сухорлявий, і не те щоб бородатий – так, зарослий дуже густою щетиною.

– Що ти, хлопче, я ж не стражник, придивись як слід…

Станко і без того дивився обома. На незнайомцеві були вовняні штани, ретельно заправлені у високі черевики на шнурівці, невизначеного кольору сорочка і бувала шкіряна безрукавка; на поясі довгий кинджал у піхвах.

– Прибери свою іграшку, хлопче… Ну, промишляєш – і промишляй собі – мені байдуже…

Станко опустив меч.

– Я не браконьєр, – сказав він хрипко.

– Так? – здивувався незнайомець. – Ну, тоді гуляв, значить, і заблукав… у землях князя Ліго, на які якщо хто ступив – ноги відрубують…

У душі Станка ворухнулася холодна змійка, і тому він сказав дуже голосно:

– Не лякай. Не боюся.

Незнайомець реготнув. Ступив уперед – і красномовно подивився на меч Станка. Той картинним жестом загнав зброю в піхви.

Незнайомець наблизився. Очі його виявилися блакитними – настороженими й глузливими водночас. Очі ці за секунду оббігли Станка з голови до п’ят – і повернулися, щоб повторити огляд ретельніше.

– Здалеку ти прийшов, чи що? – поцікавився недбало, глянувши на стоптані Станкові черевики.

– Прийшов, звідки дорога лежала, – відгукнувся Станко в тон.

Незнайомець глянув у вічі йому – цього разу скрушно і дбайливо:

– Землі тут багаті, це вірно… Та тільки повертайся, хлопче. Добре ще, коли просто ноги відрубають, правду кажу тобі! Упіймали тут нещодавно одного хлопця, теж у землях князя промишляв… Слухай, іди скоріше, поки цілий, добре?

Деякий час вони просто дивились один на одного.

– На меч свій сподіваєшся? – запитав незнайомець тихо. – Та це ж на один твій меч тут кілька сотень знайдеться…

– Дбайливий ти, – Станко знову посміхнувся. – А сам хто такий? Лісовий дух? Король діброви?

– Я?

Станко побачив, як дбайливий вираз ув очах незнайомця змінюється новим – схоже, це була трохи перебільшена покірність долі:

– Я?

Він винувато розвів руками, як селянин, який повернувся з базару без виторгу в кишені. Схилив голову на плече, всім своїм виглядом показуючи: я браконьєр і є, і не приховую цього, адже переді мною не стражники, а шмаркатий хлопчисько, хоча і здоровий, і з мечем…

Станко пирхнув і пішов за своїм заплічним мішком.

– Стривай! – закричав йому вслід незнайомець. – Іліяш мене звати… У тебе сильце чи сітка?

– Я не браконьєр, – заявив Станко, закидаючи мішок за спину.

– Та облиш… Послухай, не втікай, ти мене боїшся, чи що?

– Тебе?! – Станко обернувся, заготовивши на обличчі зарозумілу гримасу, яка тут же, одначе, випарувалася, тому що цей самий Іліяш тримав у опущеній руці тушку зайця, що казна-звідки взялася.

Живіт Станко жалібно заплакав. Іліяш вітально хитнув тушкою, як квіткарка весільним букетом:

– Засмажимо за традицією… Завтра – невідомо що, раптом – стражники або вепр там скажений… Я ж бачу – ти не зрадник, хороший хлопець, тільки дуже вже молодий…

Станко помовчав.

– Це вірно, – сказав він нарешті, знімаючи з плечей мішок, – я не зрадник.

Іліяш особливо ретельно вибирав місце для багаття – на піску, в улоговинці, щоб слідів не залишити і щоб дим не був помітний здалеку. Заєць, смажений на рожні, виявився справжнім князівським зайцем – жирним, смачним, і Станко ледь не відгриз собі пальці, розправляючись із ніжним заячим боком.

– Добре живе… князь, – бурмотів він, працюючи щелепами, – солодко їсть… м’яко спить, напевно…

Іліяш посміхнувся:

– Не без того… Князю що – усіх зайців не зжерти… Так напустив же стражників-псів: травичку йому не зімни, рибку йому не злови, зайчик такий ось – життя може коштувати… Та не хвилюйся, їж, із Іліяшем не пропадеш, Іліяш бувалий звір…

– Отож-бо я дивлюся, – Станко кинув у прогоріле багаття начисто обгризену кістку, – тож бо я дивлюся, земля тут масна, сита така земля…

– Авжеж, – Іліяш потягнув до себе свій худий заплічний мішок, – авжеж, земля тут, як хороша наречена – багата і незаймана… Самих зайців плодиться, як мишей у підпіллі… Ні ж, нехай їх краще вовк розірве, ніж добрі люди, ми ось, засмажимо… нишпорять і нишпорять, дозорці, пси, щоб земля під ними провалилася…

Іліяш плюнув, уклавши в свій плювок увесь праведний гнів на ненависних йому стражників. Відсапався, примружившись, глянув на небо – і витягнув зі свого мішка неабияких розмірів баклажку. Оцінююче глянув на Станка, неспішно вийняв корок із вузької шийки і потягнувся носом до отвору, що утворився.

Станко дивився, механічно облизуючи пальці. Іліяш утягнув носом повітря, напівзаплющив від щастя очі, і обличчя його освітилося зсередини неземним блаженством.

– Так, – сказав він, нарешті опускаючи баклагу. – Вірна подружка моя… Такого, хлопче, жоден пес із варти, ні навіть князь у його замку не куштували, ось…

Він остаточно заплющив очі, ніби відмовляючись од земних поневірянь, підніс шийку до рота і дбайливо, як юнак, який уперше цілує кохану, торкнувся її губами.

Суха його шия здригнулася раз, удруге… Станко чогось рахував ковтки.

Нарешті Іліяш угамувався. Відняв баклажку від рота. Видихнув. Оглянув світ абсолютно щасливими очима. Скоса глянув на Станка – і відвів погляд.

– На, – сказав неохоче. – Скуштуй теж, добре вже. Тільки дивись – три ковтки, три, не більше!

Баклажка виявилася несподівано важкою – Станко ледве не розлив її над багаттям. Тільки встиг піднести шийку до рота – і тут же Іліяш узявся відбирати посудину:

– Це п’ятий! Це п’ятий ковток, досить!

Станко дурнувато всміхнувся.

У роті танув небувалий смак – вина, а може, не вина, а може… Останній димок згасаючого багаття здійнявсь у вечірнє небо, і з цим димком злетіли прикрощі та тривоги Станка.

– Подобається? – ревниво запитав Іліяш.

Станко закинув голову і розсміявся.

Потроху сутеніло, але вечір був теплий, тихий, і немислимою здавалася небезпека, і неможливою – смерть.

Станко потягнувся, із задоволенням відчуваючи сильне й гнучке своє тіло.

– Замок далеко? – запитав він мовби ненароком.

– Га? – насторожено обізвався Іліяш, і Станко навіть посміхнувся: чи глухим прикидається справді?

– Замок, замок князя Ліго далеко звідси?

Іліяш зіщулився, якось знітився, ніби дія чудового напою закінчилася:

– А що тобі замок? Тут промишляй… Тут землі багаті…

– Плював я на твій промисел, – Станко знову посміхнувся. – Мені в замок треба.

Іліяш підвів на нього похмурі очі:

– До князя в гості, чи що?

– До князя, – Станко почувався сильним і впевненим. – Тільки не в гості. Мені треба обов’язково його вбити.

Стало тихо – так тихо, що можна було за десять кроків почути метушню мишки-полівки.

Іліяш сидів, не закриваючи рота. Станкові зробилося смішно: сільські дітлахи в таких випадках обов’язково плювали у «роззявлені ворота».

– Отакої… – пробурмотів нарешті Іліяш. – Тож бо я дивлюся – хлопець начебто не простий… А він божевільний, хлопець цей. Тільки і всього.

– Це хто ще божевільний, – Станко відчув до браконьєрства навіть деяку поблажливість, – ти чи я… Жалієш ти князя, чи що? Друг він тобі чи братик? Негідник же він, так?

– Ну… негідник, – сказав Іліяш пошепки й озирнувся.

– Ну от і буде на землі на одного негідника менше…

Іліяш помовчав, важко дихаючи; потім раптом обхопив себе за плечі і ні з того ні з сього розсміявся:

– Ах ти… жартівник… Убивця малолітній… Та ходили і без тебе, жоден не повернувся! Ходили здорові, в латах, і поодинці, і загонами, і жоден… Навіть до князя не добрався, до замку не дійшов! Та княжа земля знаєш яка? Тут травичка, квіточки, а глибше підеш – землі беззаконні, де князеві предки один одного різали… Там плюнь наосліп – у десять пасток плювок влучить! А якщо по дорозі йти, так там на кожному кроці по кінному роз’їзду… Стражник не запитає, слова не скаже – відразу вішати, та за ноги…

Він раптом нахилився вперед, і обличчя його опинилося просто навпроти обличчя Станка. Зашепотів, заглядаючи у вічі:

– І ще, знаєш, князя нікому не вбити. Заговорений він, мечі відскакують… Усі це знають, тільки ти…

Він так само раптово відкинувся назад і запропонував голосно, доброзичливо, як нічого й не сталося:

– Скажи, що ти пожартував.

Станко помовчав, потім поклав свій меч собі на коліна, погладив піхви і трохи витягнув меч. Блідо спалахнула сталь.

– Я не пожартував, – сказав Станко тихо. – У мене право є… Право, якого немає ні у кого, розумієш? Я його син.

Він не дивився на Іліяша. Зітхнув, вів далі, звертаючись до клинка:

– Князь заговорений, це точно… Це всі знають. І всі знають, що вбити його може тільки рідний син. Я. Розумієш?

Він підвів очі.

Іліяш сидів тихий, заціпенілий, і обличчя його в присмерку здавалося дуже блідим. Станко знову зітхнув, поліз за пояс і витягнув монетку – срібну, стерту:

– Ось… Тут, на монеті, князь, мій батько. Я його впізнаю, де б не зустрів, упізнаю… І вб’ю.

Іліяш устав і відійшов у темряву, що загусала.

Станко крутив у пальцях монетку; думки його відразу опинилися далеко-далеко, і тому відлучка Іліяша не викликала в нього ні подиву, ні занепокоєння. Хіба мало чого захочеться людині після такої звістки!

Але минали хвилини, а Іліяша не було; Станко засовався, закрутився, вдивляючись у темряву. Десь далеко закричав нічний птах, і Станко, здригнувшись, схопився за меч: а що, коли Іліяш пішов за вартою?!

Але в цю саму мить браконьєр повернувся, притискаючи до грудей оберемок сухих гілок. Кинув їх усі на тліючі жарини – але ж раніше не дозволяв розводити великий вогонь!

Під купою гілок затріщало, двома стрічками виповз дим, і незабаром у нерівному світлі багаття, що розгорялося, Станко побачив обличчя Іліяша.

Браконьєр був зосереджений, навіть задумливий. Поворушив губами, дивлячись у вогонь, і сказав нарешті:

– Ну, якщо так… Якщо правда – син… Навіщо ж тата вбивати, га?

Станко ощирився. Іліяш зиркнув на нього з побоюванням:

– Гаразд – твоя справа…

І додав благально:

– Покажи монетку, га?

Станко завагався, потім простягнув над багаттям руку – для цього довелося підвестись – і дав Іліяшу можливість узяти з долоні свій дивний талісман.

Браконьєр роздивлявся довго – погляд на монету, зосереджені роздуми, погляд на Станка…

– Т-так, – сказав він нарешті, – а до князя ж іще добратися треба… Син – добре, меч – добре… Тільки пасткам усе одно, хто ти такий і з чим завітав.

– Я доберуся, – сказав Станко недбало.

Іліяш підкинув монетку на долоні. Зітхнув і почав розважливо:

– Про дорогу я тобі розповідав – там варта. Можна йти в обхід, дай-но подумати… На околицях – патрулі, капкани, але це нічого… «Чого» починається глибше, ближче до замку, в цих самих беззаконних землях. Цим пасткам років по триста, і маги їх ставили, маги, розумієш? «Жовтомари», «зажери», «ті, що в смолі», «ті, що в болоті»…

– Хто – в смолі? – не витримав Станко. – Хто – в болоті?

Браконьєр знизав плечима:

– Якби ж знаття…

Знову стало тихо, тільки вогонь тріщав, пожираючи тонкі гілки. Іліяш знову встав і знову приніс із темряви оберемок хмизу.

– Спочатку – ліс, – вів далі він, простягаючи над вогнем руки, – потім камені… Навколо замку – озеро, і теж про нього недобра слава…

Темна підозра ворухнулася в душі Станка.

– Ти що, під самим замком промишляв? Звідки ти все знаєш, га?

Браконьєр скривився, як від болю. Потираючи скроні, сів на своє місце – навпроти співрозмовника.

– Правильно питаєш, Станку… Все знаю, це правда. Тому що ще року не минуло, як із цими псами-стражниками одну лямку тягнув, розумієш? Вислужився, нашивку заробив… – Іліяш смачно плюнув у багаття, у вогні зашипіло. – В самому замку вартою стояв, у патрулях гасав… Тільки кепсько там, друже. Браконьєрів вішай та капітану підметки лижи… А капітан попався – ну така с-сволота… – Іліяш відвернувся.

Станко мовчав, неприємно вражений. Іліяш відчув деяку його гидливість, пробурмотів засмучено:

– Ну добре, добре… Що у мене тепер – клеймо на лобі? Зараз уже не служу…

– Звільнився? – глухо запитав Станко.

Іліяш пирхнув:

– Звільнився… Звідти на той світ звільняють… Утік, звичайно!

Він раптом усміхнувся і змовницьки підморгнув:

– Мапу прихопив у капітана… Хороша мапа, Станку, років триста їй… Тепер займаюсь у князя під носом, живу розкошуючи, тому що хто стежки знає? Хто пастку за версту обійде? Хто в затишній нірці від патрулів сховається? Іліяш!

І браконьєр задоволено засміявся.

Станко дивився, як він сміється, і якась думка, що давно вже бродила краєм його свідомості, позначалася все ясніше і чіткіше.

– Іліяшу, – сказав він нарешті.

Той припинив сміятися:

– Що?

Станко зібрався з духом:

– Хочеш заробити, Іліяшу?

Браконьєр насупився:

– Що?

У вогнищі тріснула товста гілка, в небо купою посипались іскри.

– Проведи мене до замку, – Станко перевів подих, – проведи мимо пасток, а я заплачу, як провіднику.

Іліяш розреготався. На великих і білих зубах його грали відблиски від багаття.

– Ох-хо… Ой, хлопче… Ой, насмішив… Та де ти такого дурня… знайдеш, ха-ха… Такого дурня, щоб через усі пастки до замку тягнувся?!

Він сміявся і сміявся, поки Станко не процідив крізь зціплені зуби:

– Двадцять золотих.

Сміх обірвався. Іліяш завмер, затискаючи рот долонею. Потім прошепотів із побожним жахом:

– Скільки?

– Двадцять, – сказав Станко твердо.

Іліяш відсунувся. Брови його зійшлись, а рот неприємно скривився:

– Ну, хлопче… Даремно я з тобою, видно… Кого ти пограбував, га? Купця на великій дорозі? Убив, мабуть? – він схопився, готовий бігти геть. – Ти ось що… У мене нічого немає, ясно? Я чесний мисливець, а не вбивця!

На Станка хвилею накотилася втома. Напевно, дія чудового напою, на жаль, закінчилася.

– Я не вбивав, – сказав він у вогонь, – і не грабував. Я будинок продав, корову, свиню, господарство… Все продав… А ти трясешся чогось і нісенітницю верзеш…

Іліяш зачекав, ніби прикидаючи, можна вірити Станкові чи ні. Бочком, бочком наблизився:

– Покажи.

– Що?

– Монети покажи. Думаю, чи не брешеш?

Станко, зітхнувши, зняв із пояса гаманець і витягнув важку брязкучу жменю золота.

Іліяш обімлів – укотре за короткий час їх дивного знайомства.

Коли вкладалися спати, браконьєр запитав ні з того ні з сього:

– Ну, тато твій, значить, князь Ліго… А мама хто?

Невідомо, чи чув Станко його запитання. Він згорнувся калачиком, натягнувши куртку на голову, і відразу ж заснув.

Іліяш пом’явся, постояв над ним, перепитав пошепки:

– Так хто ж мама твоя, га, хлопче? Яка принцеса?

Станко буркнув щось – очевидно, уві сні. Іліяш знизав плечима і сів біля багаття, що догоряло.

Зійшов місяць; згорнувшись, спав Станко, і навіть уві сні руки його стискали піхви меча. Навпроти сидів зарослий густою щетиною браконьєр і розглядав стерту срібну монетку – роздумував, потирав лоб, чогось дивно посміхався. У місячному світлі безбородий профіль князя Ліго на монеті здавався особливо вольовим і особливо гордовитим.

Корчма вмостилася на перехресті, біля самого кордону княжих земель, як миша під боком у дракона. За невелику плату господар водив цікавих на плоский дах і показував зверху межу. Неглибока ця канава ділила світ навпіл – з одного боку лежала знайома, безпечна земля, на якій можна виростити тютюн або викопати колодязь; з іншого боку підступали землі князя Ліго, «на які хто ступить – ноги відрубують».

Корчма процвітала – заходили сюди браконьєри, заглядали і стражники. Чимало було цікавих, що з’явилися подивитися на перших і других та побачити з даху страшну межу.

Іліяш прискіпливо оглянув поклажу і спорядження Станка і тепер робив покупки. У маленькій корчемній крамничці знайшлася пара добротних чобіт (старі черевики Станка Іліяш висміяв, як непридатні для подорожі). Прожиток під час походу належало добувати полюванням, і Іліяш закупив цілий мішок солі – їсти несолону дичину він, виявляється, не бажав.

Наповнивши заплічні мішки всякими необхідними припасами, компаньйони сіли за обструганий стіл у кутку, щоб випити на доріжку. Іліяш змовницьки насунув капелюх на самий лоб, а Станкові велів сісти обличчям до дверей і відразу ж дати знати, якщо до корчми заваляться «ці погані пси».

Станко почувався вкрай незатишно – принаймні поки не осушив три кухлі пива. Одразу ж після цього його настрій значно поліпшився, він розправив плечі та роздивився навколо.

Корчму було складено з цілісних колод; стеля задимилася так, що запросто зійшла б за нічне небо, надумай господар приліпити на неї кілька мідних зірочок. На стінах де-не-де висіла старовинна зброя, а на каміні роздувала капюшон дохла кобра. Станко був уражений – як вони зуміли зробити таке майстерне чучело?

– Вина! – крикнув Іліяш.

Із глибини зали до них заспішила дівчина-служниця. Волосся її по-розбійницьки було зав’язане червоною косинкою, але нічого войовничого не було ні в тонкому миловидному обличчі, ні в спокійних темних очах, ні тим більше в платтячку з фартушком, серед оборок якого можна було прочитати шовком вишите ім’я: Віла.

Дівчина прислуговувала їм із початку вечора; Станко раз у раз ловив на собі уважний погляд, але зовсім інші турботи тут же витісняли Вілу з його думок. Тепер він наважився поглянути їй просто у вічі – і з задоволенням побачив, як білі її щоки темніють від припливу крові.

– Мені – ще вина, – заявив Іліяш і раптом проспівав хрипким тенором:

 
Ві-іло, Віло,
невже мені наснилось?!
Тра-ла, тра-ла-ла…
 

Із-за сусіднього столу на них скоса глянули, а бідолашна Віла вкрай зніяковіла.

– …А юнакові – ще пива, еге ж, Станку?

І, не чекаючи підтвердження, Іліяш відправив служницю рухом руки.

Станко крадькома повернувся – поруч на стіні був прибитий гладенький щит. У курній і подекуди вкритій вм’ятинами поверхні щита відбивався Станко – м’язистий, широкоплечий, із недбало розкиданою на плечах гривою темного волосся, зі сталевим блиском у примружених очах і родимкою на правій щоці… Він згадав, як почервоніла Віла, і чомусь почервонів теж.

– О лани-ити, лани-ити, рум’янцем зали-иті! – заспівав тут же Іліяш і вів далі без переходу: – Йдемо ми з тобою, Станку, просто свині в зуби… Або кабану під хвіст, кому як більше подобається… А чому, спитаю я тебе, справжні чоловіки не можуть вирушити до щура в глотку? Спра-авжні чоловіки, тобі скільки років, до речі?

– Шістнадцять, – відповів Станко, який від несподіванки не здогадався додати собі рік або два.

Іліяш здивувався:

– Невже? А в кого ти здоровенний такий удався, в маму чи в тата?

Станко насупився. Іліяш, звичайно, базіка і пустодзвін, але і в жартах слід знати міру…

Намагаючись триматися подалі від Іліяша, до столу бочком наблизилася Віла. Глечик вина і величезний кухоль пива перекочували з її таці на обстругану стільницю. Станко знову зловив на собі погляд – і відвернувся.

– Вип’ємо, – Іліяш хлюпнув вина у свою склянку, так що навколо на столі відразу утворилася червона калюжа, – вип’ємо на доріжку… Нехай добрі духи, як то кажуть, «оксамитом – стежку нашу, а ворогам – по п’явці в кашу»… П’явку їм у зуби, цим собакам-дозорникам! – Іліяш притишив голос і озирнувся.

– Вип’ємо, – сказав і без того захмелілий Станко. – Вип’ємо за князя… Побажаємо йому легкої смерті! – він розреготався, задоволений своїм жартом, а Іліяш тим часом закрутив головою з подвоєним старанням – чи не чув хто?!

– Ти… тихіше поки що, – браконьєр перехилився через стіл. – Язиком плескати – це будь ласка, а на ділі хто чого вартий – скоро побачимо…

Станко повільно поставив спорожнілий кухоль на стіл. Схилив голову молодий бичок, та й годі.

– Уб’ю, – сказав він тихо і глухо. – Заприсягся – і вб’ю.

І такою ненавистю сповнені були ці слова, що Іліяш відсахнувся:

– Слухай… Не моє діло, звичайно… Але він тобі тато, татусь, що ж ти сичиш, як змія… Та за що ти його… не злюбив, га?

Станко тупо втупився в червону калюжу на столі. Мовив нарешті:

– Гаразд, я тобі розповім, щоб зуби поберіг, даремно не шкірив…

Він відкинувся на спинку стільця і переривчасто зітхнув, збираючись із думками. Історія, яку він мав намір розповісти, була священна – згадуючи її напередодні походу, він ніби піддавав себе очисному ритуалу. А Іліяш – добре вже, якщо хоче, нехай послухає…

– Мати моя, – почав він повільно, – мати моя жила в одному селищі, далеко звідси… Вона була єдина дочка в шанованій родині, й у неї був наречений, готували весілля. Вона була… Непорочна дівчина… І напередодні весілля через селище проїжджав князь Ліго зі стражниками.

Іліяш слухав, подавшись уперед, облишивши жарти, щільно зсунувши брови.

– Напередодні весілля… – вів далі Станко. – Мати стояла біля воріт рідної домівки, святкова, щаслива… І вона сподобалася князю!

Він гримнув об стіл порожнім кухлем. У дальньому кутку корчми гучно заіржала п’яна компанія. Пальці Станка, що стискали дерев’яну ручку, побіліли.

– Вона СПОДОБАЛАСЯ князю! І він… він… Він схопив її, не сходячи з сідла! Він вирвав її з рук батька, який спробував заступитися… Він розсік обличчя її нареченому, який кинувся під копита коня… І він відвіз її, відвіз, і лакеї його рвали животи від сміху, розумієш?! Відвіз у поле… І там… просто в полі… Так брудно, жорстоко… поглумився і кинув. У полі… І не було кому її захистити!

Іліяш здригнувся і підвів голову. В очах у Станка стояли сльози.

У дальньому кутку корчми перекинули стіл і побилися. Раз у раз грюкали двері; повз, здивовано глянувши, ковзнула Віла – розбійницьку червону косинку її було тепер прикрашено самотньою трояндою.

Станко мовчав довго. Мовчав і Іліяш.

– Відтоді, – нарешті видушив Станко, – відтоді її життя змінилося, зовсім змінилося… Накласти на себе руки їй не дали. Батьки не пережили ганьби, померли мало не в один день… Знаєш, у селі дуже суворо, якщо дівчина… ну, ти розумієш… А мати народила… мене. Йшла, ховалась… Її на ланцюг посадили біля колодязя, є такий звичай, якщо дівчина народить… Усі мали плювати їй в обличчя. І плювали… Вона… Ну, що тобі розказувати… Я з пелюшок був байстрюком, виродком, «нагуляним», «прижитим»… А князь…

Голос Станка затремтів від ненависті. Іліяш дивився, як звужуються в щілинку, сіпаються пеленою його зазвичай ясні очі.

– КНЯЗЬ… Князь Ліго… Він і забув про неї, звичайно. Він пив-їв, спав-гуляв, лапав дівок… А мама померла півроку тому. І як настав час смерті, покликала мене і… Убий, каже, його. Покарай його. Покарай, хай не на площі, нехай не в петлі… Помстися… – він схлипнув. – З тим і відійшла.

П’яну компанію виставили з корчми. Стало тихо, тільки Віла дзвеніла посудом, розбираючи завали, залишені побоїщем.

– Він думав вийти сухим із води, – сказав Станко з недоброю посмішкою. – А от цього разу не вийде. Тому що я його обов’язково вб’ю, хай там що!

І він стиснув під столом руків’я свого меча.

Іліяш мовчки взяв зі столу свою склянку і величезними ковтками почав поглинати вино.

– Так… Сумна історія, – сказав він нарешті, злизавши останню краплю. – Нічого не скажеш… Та тільки знаєш, хлопче… Може, мати твоя просто згрішила в юності, а потім, аби гріх прикрити, цю історію приду…

Важкий пивний кухоль, спрямований молодою безжальною рукою, влучив Іліяшу прямо в ніс.

Бризнула кров. Ще не встигнувши оговтатись, Іліяш перехопив праву руку Станка і, ледве ухиляючись від безладних ударів лівої руки, закричав:

– Та пожартував я! Скажений, пожартував!

Кров заливала його шкіряну безрукавку. Станко, блідий, вискалений, відкинув кухоль і, вивільнивши праву руку, спробував схопити Іліяша за горлянку.

– Господарю! Бійка! – закричали відразу з декількох кутів.

Іліяш вислизнув зі сталевих обіймів свого супротивника і, відскочивши під захист широкого столу, виставив перед собою долоню:

– Станку, гаразд… Добре, вибач, я пожартував… Ну, хіба мало що буває, а твоя мати не така, зовсім ні… Тихо, хлопче, заспокойся, будь ласка!

До них уже бігли господар і два здоровенні наймити. Станко важко дихав, стискаючи кулаки.

– Усе гаразд! – Іліяш скинув руки назустріч тим, що підбігали. – Усе гаразд, це нічого, ми вже тихі… Не переймайтеся, панове, не переймайтеся… – і він променисто всміхнувся, і усмішка ця, облита кров’ю з розквашеного носа, була особливо чарівна.

Господар незадоволено гмикнув, наймити перезирнулись, і вся зграя неохоче відступила.

– Сядь, – втомлено сказав Іліяш.

У Станка підкосилися ноги, він важко опустився на стілець.

– Витримки в тобі, як меду в мусі… Перед таким походом у корчмі шуміти… Уся затія на волосині висіла, ти хоч розумієш?

Станко мовчав, ледь переводячи подих. Іліяш дістав звідкись хусточку і заходився відтирати обличчя, і руки, і безрукавку.

– Крові скільки… Знайшов кому кров пускати, вояка…

Станко похмуро дивився в стіл. Іліяш позітхав і витягнув зі свого мішка пузату баклажку. Потряс із жалем, простягнув Станку:

– На, хлисни…

І Станко хлиснув.

Прояснилась обважніла від пива голова. Хитнулася закурена стеля, і Станко привиділися в глибині її білі зірки.

– Я… Вийду… – пробурмотів він неслухняним язиком і, щасливо всміхаючись, пішов із потреби.

Іліяш озирнувся – Віла стояла осторонь і проводжала Станка довгим уважним поглядом.

За Станком зачинилися важкі двері, він вийшов на середину двору і довго стояв у темряві, повернувшись обличчям до княжих земель… І він не бачив, як Іліяш поманив до себе дівчину, як щось гаряче і переконливо шепотів у густо почервоніле вухо, як дівчина намагалася відштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось їй у долоню… Віла хитала головою, бурмотіла щось у відповідь, намагалася відсторонитись – але Іліяш був наполегливий, і знову і знову вкладав у ніжну долоньку щось, невидиме іншим відвідувачам…

Віла здалася. Затиснула підношення в кулаці. Щось буркнула Іліяшу і вийшла.

Станко того вечора так і не повернувся до обідньої зали.

…Він прокинувся від того, що довга соломинка влізла йому в ніс. Він чхнув і розплющив очі.