Вовча сить

Годинник на столі султана пересипав невтомно золотий пісок. Ахмед-паша сидів на шовковій подушці перед падишахом, який знервовано ходив по кімнаті. Нарешті трохи заспокоївся.

– Моє серце полонила християнська невільниця незвичайної краси й розуму, – сказав. – Як вищий охоронець Корану не хочу переступати святих заповітів його та силою брати її.

Візир не міг приховати здивування:

– Тобі, о Великий Падишаху, посміла відмовити рабиня у твоїй спальні? Такого я ще не пам’ятаю. Покарай її!

– За що карати? – похитав головою Сулейман. – Вона така дивовижна… Я такої ще не зустрічав. Вивчала мови, науки, поезію… З нею приємно говорити. Вона розумніша за багатьох моїх улемів… І їй же всього сімнадцять років!

– Справа жінки народжувати дітей, а не поезія, о Великий султане… – спокійно вже вів бесіду царедворець. – Я можу порадити ліки від цієї солодкої отрути…

– Які ж вони?

– Візьми її силою! Утамуй свою пристрасть. І ця рабиня стане такою ж, як усі інші. Ніхто не посміє що-небудь сказати Падишаху.

І султан твердо відмовив:

– Ні! Прошу тебе – освяти її серце благочестивою вірою Пророка. Нехай вона прийме нашу віру!

Мовчки схилився в шанобливому поклоні Ахмед-паша.

Настя бавилася з Мустафою. Тепер уже дівчина була вдягнена, як пані. І за нею туди-сюди ходили дві служниці – одна біла, одна чорна. І нове становище не змінило Настю та її взаємини з маленьким хлопчиком – раділи одне одному й пустували, на замішання свити царевича. Ось і зараз грали в хованки. Мустафа знайшов Роксолану за деревом, вона, сміючись, побігла від нього, а він – за нею. Раптом зачепився за коріння і впав. Забив коліно. Боляче було хлопчикові, але він тримався, не смів плакати. Роксолана кинулася до нього, подула на ранку, приголубила, щиро розділила його біль – він заплакав у неї на руках, обнявши дівчину.

Саме тут перед ними з’явився суворий і неприступний Ахмед-паша. Цього разу він уклонився і перед царевичем, і перед Настею, привітав їх, а згодом сказав:

– Негоже спадкоємцю престолу сльози лити і шукати жалості у жінки. Ти чоловік роду Османів, великих воїнів і завойовників!

– Він же ще дитина! – не втрималася Настя. – Йому ж боляче!

Ахмед-паша потемнів від цих слів, і сказав:

– Дозволь, о, спадкоємцю престолу, поговорити з Хюррем. Будь ласка, залиш нас. Тебе віднесуть у палати. Там лікар огляне твоє божественне коліно.

– Не піду! – несподівано заявив Мустафа. Він уже оговтався і ще міцніше обійняв Настю. – Хочу бути з Роксоланою!

Ахмед-паша здивовано замовк. Неподалік застигли слуги Мустафи з лектикою, готові віднести хлопчика.

Нарешті Ахмед-паша, зітхнувши, ще раз уклонився Насті:

– О Хюррем! Ціную твоє добре серце, але в кожній країні свої звичаї. Тобі, на яку схилив свою правицю наймогутніший із султанів, слід було б звикнути до життя та законів нашого народу. Прийняти віру нашого Пророка. Багато нових і прекрасних стежок на щастя відкрилися б перед тобою.

Роксолана всміхнулася:

– Я глибоко поважаю звичаї та культуру вашого стародавнього народу. Але хіба для цього потрібно відрікатися від Бога?

Ахмед-паша випростався, не став більше вмовляти. Сказав із повагою:

– Я передаю тобі побажання нашого повелителя Сулеймана. Це він прислав мене до тебе. Думаю, що і царевич попросить тебе про те ж.

Мустафа схилився до Насті.

– Прошу тебе, Роксолано! Хіба ти не знаєш, що пророк Магомет наймогутніший і найсправедливіший?

Але Настя похитала головою:

– Хіба можна порівнювати богів різних народів… І наш Бог Христос могутній і справедливий… Він усе бачить і все чує… І знаєш, Мустафо, він може пробачити нам, грішним, будь-який гріх, якщо бачить покаяння… Але є один гріх, який він нікому і ніколи не пробачить… Знаєш, який?

– Який же? – запитав хлопчик, забувши про коліно.

– Боговідступництво! Тому що це зрада.

Замовк Мустафа, обдумуючи ці слова. Мовчав і Ахмед-паша, важко дивлячись на Роксолану – він уже зрозумів, що ця жінка справді відрізнялася від усіх.

Роксолана обняла хлопчика, заглянула у вічі, в саму душу:

– Скажи, Мустафо, а ти міг би зрадити Пророка?

– Ніколи! – схопився Мустафа на ноги. Роксолана поглянула на нього уважно і серйозно:

– Як же я можу зрадити Бога?

Мовчав великий візир Ахмед-паша.

Султан стояв і дивився у вікно. Там, далеко, виднілося його місто, його володіння, його земля. За море сідало сонце.

Був сумний, утомлений, не доторкнувся до їжі, що стояла на низенькому столику, прикрашеному слоновою кісткою й перламутром. Ахмед-паша тільки розвів руками:

– Мій повелителю, не можна через жінку, навіть найкращу, запускати державні справи… Убивають турецьких послів. Треба готуватися до джихаду, священної війни з невірними. Іди на Захід! Твої хоробрі яничари вже давно рвуться в бій. Застоялися в стайні – може початися заколот…

Сулейман слухав візира неуважно. Раптом скочив:

– Я подумаю над цим.

Візир задоволено усміхнувся. Але потім султан сказав зовсім не те, що хотів почути старий державник: – Скажи їй, що я прийду ввечері!

Ахмед-паша тільки похитав головою.

Рішучим кроком ішов султан коридором гарему. Двері кімнати Махідевран були відчинені. Він побачив її, напружено-пихату, затримався на мить, проминув і зупинився перед іншими дверима.

Настуня вишивала український візерунок. Встала, вклонилася султану. Рівно, спокійно, з повагою.

Повелитель світу був уражений. Перед ним стояла зовсім інша Роксолана – та, яку він іще не знав. На ній уже не було сірої одежі невільниці, яка приховувала її красу. Крізь тонкий і білий, як сніг, муслін просвічувало її рожеве молоде тіло. Накинутий на плечі плащ, підшитий дорогим адамаском, спадав до маленьких ніжок, узутих у туфлі з білого шовку. На грудях красувалося прекрасне намисто з біло-матових перлів, а на золотистому волоссі білий шовковий тюрбан на турецький лад. На ньому урочисто виблискував дорогоцінний алмаз. Вигляд мала Настя в цьому вбранні, як справжня султанша…

Але найбільше враження справляла вона сама. Чимось теплим, радісним, живим віяло від її спокійного обличчя. І Сулейман розгубився… Нарешті сказав:

– Ти зібрана на вихід?

– Так. Може, підемо в парк?

Чудова тиша ночі панувала у величному парку Дері-Сеалет. Над кронами столітніх дерев тихо плив місяць у безмежну далину. І яскраво світив дівчині з неба рідний Чумацький Шлях.

Настя зірвала гілку жасмину з куща і подала її султанові. І сказала тихо:

– Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий красивий! А це так приємно хоча б на короткий час мати гарний одяг…

– Чому на короткий час? – запитав султан, подякувавши поглядом за квіти.

– Тому що я рабиня. Невільниць одягають і роздягають по велінню їхнього володаря…

Засміялася так природно і весело, нібито хотіла сказати: «Але я готова до цього…». Схвильований султан відкинув її плащ і взяв за руку:

– Що б ти робила, якби стала моєю дружиною?

– Я перед цим попросила б скасувати одну заборону…

– Яку?

– У вас справами займаються тільки чоловіки. А я б хотіла будувати, багато будувати.

– Перший раз таке чую від жінки… – зацікавився султан. – І що б ти будувала?

– Спочатку я побудувала б великий імарет, кухню для убогих.

– А потім? – дивувався султан. Дійшли до берега Мармурового моря, де виблискувала місячна доріжка.

– Потім наказала б побудувати велику лікарню…

– Дуже добре! А потім?

Подивилась у його палкі очі й повільно мовила:

– Але найбільше грошей вжила б для нещасних.

– Правильно. Але хто ж вони?

– Це ті, які мусять жити в тімархане, в будинку для душевнохворих…

Молодий Сулейман розчулено пригорнув її до себе. Але Настя вивільнилася.

– Поглянь на небо. Воно таке, як на моїй Україні… Бог розсіяв зірки однаково щедро для всіх людей…

– І одну з них, мабуть, через забудькуватість, кинув у мій парк, – сказав молодий султан, а Настя почервоніла. Побігла по сходах із білого мармуру до моря, до ласкавих хвиль. Султан кинувся за нею, наздоганяючи…

Коли сходило сонце, вони сиділи на березі, дивлячись, як срібні чайки радісним гомоном вітали червень сонця, що сходить із Бітинії.

Уздовж берега пливли на двох човнах рибалки. Вони впізнали Падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на відкрите обличчя молодої жінки.

– Я з’їла б чогось… – тихо сказала Настя. Султан знаком руки наказав човнам наблизитись і попросив у них їжі. Рибалки йому дали печеної риби та коржів. І ще ніколи йому не було так смачно, як від цієї скромної їжі. Настя до неї не доторкнулася, тільки пригощала султана. Було і їй, і йому дуже приємно.

– Ніколи мені не було так добре, Хюррем… Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Улюбленою…

На біле личко Насті набігла тінь:

– Але ми різної віри… Хто ж нас обвінчає?

– Прийми волю Магомета, Хюррем, прошу тебе.

Настя пошепки відповіла:

– Це великий гріх, і Бог покарає за нього. Дозволь мені помолитися Божій Матері в Іверській іконі на святому Афоні. Ой, то чудодійні місце, де з’являється Богородиця…

Султан ображено сказав:

– Але жінок не допускають на святий Афон! Це звичай ваших ченців, ще з часів царя Константина. Я поважаю чужі обітниці, хоча ваша віра мені здається дивною та незрозумілою… Навіть султан не може зламати ці звичаї!

І Настя невинно сказала:

– Я можу поїхати перевдягнена хлопчиком, як твій синок…

Султан промовчав, ламаючи корж.

Звідусіль долинав милостивий перегук дзвонів афонських церков. Настя, вдягнена підлітком, молилася перед іконою Богоматері. Горіли свічки. У сяйві вогнів бачила тільки очі Діви Марії, які пронизували її душу…

У лісі біля монастиря Настю терпляче чекав Сулейман зі своїми людьми. Був він скромно одягнений, тримався в тіні…

Гора, на якій стояв монастир, стрімко падала в море. Нескінченна синява пінилась бурунами, чекаючи бурі.

Коли Настя закінчила свою шалену розмову з Божою Матір’ю і, хитаючись, пішла до виходу, її зупинив старий чернець і запитав по-грецьки:

– Звідки ти, синку? Якийсь ти не такий, як усі…

– З України… – відповіла Настя.

– Ти, синку, з нашої землі? – пожвавився старий. – Господи! Якби мені там побувати… А звідки родом?

– З Рогатина.

– Знаю… Ще не знищили його бусурмани?.. – зітхнув. – Вони, як сарана, над Україною нашою… Святий Афон поважають, а нашу землю плюндрують…

Подумавши, Настя сказала:

– Чому ж вони мають сильну владу на великих землях, а ми ні?

– І ми все це мали…

– Чому ж утратили?

– Бо єдності у нас не було… Кожен за себе. Не було ні поваги, ні захисту влади. Тому вона і впала…

Йшли кам’яною підлогою, і кроки луною відгукувались у стінах.

– Дивлюсь я на тебе і дивуюся, – вів далі чернець. – Так, як ти, моляться зазвичай старі люди, які мають тяжкі гріхи на совісті, ті, які хочуть перед смертю подивитися в обличчя Матері Судді нашого. А ти ще молодий… Значить, глибоко в душі твоїй слово Боже. І хочу тебе благословити – бережи нашу віру, передавай її дітям і онукам, а якщо знадобиться, і муки прийми за неї… Бо віра – це єдине, що залишилось у нашого народу, це те, що допоможе згуртувати його і підтримати у боротьбі з ворогом, який спустошує землю нашу…

Коли Настя вийшла, на вулиці вирувала гроза. Сулейман стояв під деревом, весь мокрий, чекав її. Вона підійшла до нього:

– Не стій під одиноким деревом у грозу!

Взяла його за руку, як дитину, і вони сховались у кам’яній ущелині.

– Люблю тебе… – прошепотів великий султан.

Настя вся тремтіла в обіймах Сулеймана.

– І я… – відповіла всім серцем. Раптом блискавка вдарила в дерево, під яким вони стояли. Воно миттєво загорілося. Настя злякано відсахнулася від султана:

– Це знак Божий, Сулеймане… Не можна зраджувати віру Христа…

Палало дерево. У фосфоричному блиску грози було видно, як на морі чорні щелепи вирів крутились у шаленому танці, налітали на берег, намагаючись розбити його.

Був сонячний ранок, коли Ахмед-паша зайшов до кімнати блідої змученої Насті. Уклонившись, сказав:

– Благословенне будь ім’я твоє, Роксолано Хюррем! Десятий і найбільший султан Османів, Сулейман – нехай століттями триває слава його, – дарує тобі свободу. Ти можеш уже завтра покинути його палати, столицю, державу. Тобі буде виділено охорону, і ти поїдеш із почестями. Можеш узяти з собою сто рабинь зі свого народу, яких вибереш на Авретбазарі!

Мовчки стояла приголомшена Настя. Візир був незворушний, як брила гранітна.

Наступного дня Настя, зібрана в дорогу, зустрічалася з рабинями, яким Сулейман дарував свободу. Радості жінок, одягнених по-українськи, не було меж. Співали:

 
Рубай, сину, ясенину, добре клинє буде,
Ой возьми си сиротоньку, господинє буде.
Не з кождої ясенини буде добре клинє,
Не з кождої сиротоньки буде господинє.
 

Настя не могла стримати хвилювання. Потім зупинилася, вклонилася жінкам, які йшли перед нею, повернулася до непроникно-суворого Ахмед-паші, котрий стояв оддалік із почтом, підійшла до сумного Мустафи, який стояв тут же в найкращому одязі, й вигукнула:

– Я залишаюся. Приймаю віру вашого народу. Визнаю, що немає Бога, тільки Бог Аллах, а пророк його Магомет!

Як грім уразили ці слова Ахмед-пашу. Зблід він, закусив губу.

…І знову нескінченні коридори гарему. Знову відсувалися завіси, рипіли двері, миготіли прекрасні жіночі обличчя – і в кожному ненависть, чорна отрута. Коли ж відчинили двері її кімнати – впало на неї щось чорне і волохате. Скрикнула Настя – а це собака з дерев’яним хрестиком, прив’язаним до спини. Заспокоїлась і приголубила тварину. Лапки собачки були в грязюці, до дерев’яного хрестика кріпилася якась табличка. На табличці був напис. Усього три слова: «Калим підкидьку з України». Зрозуміла сміх і глузування з себе. І знову сльози, як нитки перлів, полилися з її очей.

Такою її і побачив Сулейман. Радісна усмішка змінилася тривогою:

– Що це? Звідки він? Це для нас, мусульман, нечисте створіння!

– Це мій калим, Сулеймане… – відповіла тихо. Гарна була навіть у сльозах, як весна, полита дощем. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна вогонь усередині будинку.

Молодий падишах оглянув дерев’яний хрестик, табличку з написом. І відразу зрозумів усе. З грудей вирвався крик обурення:

– О, Хюррем! Ти отримаєш такий калим, якого не було ні в однієї з моїх дружин! А ті, які придумали цей недобрий жарт – поплатяться за нього. Це, напевно, Махідевран!

– Не карай нікого, прошу тебе…

– Якщо страхом не винищу ненависті до тебе, тоді вона вибухне ще страшніше…

– Не роби цього…

– Чому?

– Тому що так учив Бог Христос.

– Як саме він учив?

– Він учив: любіть ворогів своїх. Робіть добро тим, хто ненавидить вас…

– Який дивний ваш Бог… – похитав головою Сулейман. – Але ти тепер належиш Магомету…

– Прости тих, хто це зробив. Нехай це буде весільним подарунком мені, як і свобода, яку ти дав мені і моїм сестрам… Спасибі тобі, великий султане…

І заходилися вони мити лапки кошлатому песику. Ось уже й усмішка заграла на лиці Насті, яка тепер назавжди Роксолана Хюррем… Доторкнувся султан до її руки – і жар охопив його. Обережно, ніжно поцілував свою суджену. Роксолана заплющила очі… Світ закрутився навколо неї.

Грала весільна турецька музика, співали весільні пісні, здіймався місяць над Стамбулом не раз і не двічі, змінювалися пори року – молода дружина свого Сулеймана цілувала, всім тілом тремтіла, ніжність і пристрасть дарувала, і про рідну землю, і про синє небо, і про батька, і про матір у розкоші забувала.

Любили одне одного Роксолана і Сулейман, і час зупинився для них. Нескінченність дотиків, чарівний шепіт, відкриття потаємного, краса наготи, сплетення гнучких, молодих тіл, божевільний танець судом…

Постав перед палацом султана Дервіш. Чи привид це був, чи живий – сиве волосся його діставало до стоп, а незрізані нігті вигляд мали, як кігті орла, а хода його була до танцю подібна. І кричав він:

– О люди! Та з дружин падишаха, яка навесні народить йому сина, в день Османської держави, в день річниці взяття Стамбула – стане султаншею Місафір. Могутня султанша принесе народові нашому багато добра і багато горя!

Султан проводив диван, коли вбіг до зали Гассан, упав перед повелителем на коліна:

– О великий… Ви наказали повідомити…

– Хто? – султан підвівся.

– Син! У вас народився син!

Радощам молодого батька не було меж. Не міг їх стримати.

Настя лежала в гарячці, коли в її кімнату вбіг Падишах. Подивився на сплячого сина, а потім безшумно підійшов до її ліжка. Присів поруч, узяв її тендітні руки в свої і сказав лагідно:

– Кохана моя… Сьогодні вночі я склав тобі газель, але порвав його… Бо ніякі слова не можуть передати мої почуття до тебе.

– Не рви більше… – шепотіла Настя.

– Дякую тобі за сина, божественна моя, радість моя… Я так скучив за тобою… – Ніжність переповнювала султана. – Як ти хочеш назвати нашого первістка?

– Селім, на честь твого батька… – ледве всміхнулася Настя. – Він буде таким розумним, красивим і гідним, як і його батько… А на свято його обрізання ми запросимо володарів різних країн… Це буде таке свято… Сулеймане… Якби ти знав…

Щось хотіла сказати, але біль пронизав її. Застогнала, відкинулася на подушку…

Сулейман погладив її гаряче обличчя й мало не навшпиньки вийшов із кімнати. А біля Насті вже чаклували служниці й сивий лікар за перегородкою, який тримав пульс султанші, не сміючи дивитися на її тіло…

Коли вона прийшла до тями, зажадала води і наказала невільницям покинути кімнату.

Довго вдивлялась у свого первістка. Від болю мозок її працював, як у лихоманці. Раптом її бліде обличчя порожевіло. Слабким рухом руки зачерпнула води і, обливаючи сина свого первородного, сказала тихо:

– Хреститься раб Божий – Степан – в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь…

Легенько відсунулася запона. Чиїсь очі здивовано дивились, як Роксолана перехрестила дитину тричі святим хрестом.

Хтось похитав головою і зник, як тінь…

А Роксолана відкинулася на подушки – сили покинули її.

Ріс синочок, названий Селімом. Годувала, сповивала, колисала його сама Роксолана. Любила його. І батько, стриманий у почуттях Сулейман, розчулено брав на руки їхнього сина… З рожевої крихти Селім перетворився на малюка. Бігав парком, уже починав говорити… Разом із ним грався Мустафа, котрий підріс і став серйознішим.

У залі на троні сиділа Роксолана. Поруч – візир. Обличчя Роксолани було відкрите, і видно було, як розквітла вона, ставши дружиною і матір’ю. Привели двох людей: блідого, як смерть, господаря школи невільниць Ібрагіма, який колись пригощав батогом золотоволосу рабиню, і вчителя Абдуллаха. Вони тут же впали на підлогу, а Ібрагім поповз до Роксолани з криком:

– О всемогутня султанше Хюррем! Прости нас! Будь милосердною за ті… ті… У школі невільниць… Хіба ми знали… О Аллах! – Подивився з надією на візира, але той лише зловісно посміхнувся. Роксолана переступила через колишнього свого господаря, презирливо кинувши йому: «Встань і йди геть», а потім підійшла до Абдуллаха, який тремтів усім тілом. Сіла навпроти нього так тихо і скромно, як тоді, коли ще була рабинею в Кафі. Ласкаво глянула на Абдуллаха, всміхнулась і стала схожа на квітку.

– Рада бачити вас, учителю Абдуллаху, – сказала султанша. – Я згадувала про вас. Прошу вас бути вчителем мого сина…

Сльози хлинули з очей поважного учителя Корану.

А коли султанша з Ахмед-пашею йшли коридором, великий візир дозволив собі з невдоволенням сказати:

– Ваша величносте, але вчителем вашого сина я призначив гідного Амаль-пашу-заде… Ніхто не знає стільки способів читання Корану, як він… Із великим султаном це питання узгоджено.

– Я так вирішила. З володарем трьох частин світу я домовлюся.

Вони йшли далі. Ахмед-паша намагався стримати свої емоції і все ж знову не зміг вгамувати роздратування:

– Змушений знову сказати вам, о найдостойніша, не годиться вільним жінкам ходити з відкритим обличчям…

Роксолана тільки весело розсміялася:

– Ми говорили про це з султаном. І він не міг показати мені місце в Корані, де написано, що жінки мусять закривати обличчя. Немає там цього! Та хіба міг пророк дати такий наказ, якщо Аллах не наказав навіть квітам закривати свою красу?

А коли виходили в парк, сказала султанша:

– Завтра поїдемо на невільничий ринок, де мене купували, виберемо поблизу місце для лікарні, для імарету, для тімархане. Усе це для бідняків.

– Але в казні немає для цього грошей, – зупинився здивований візир. – Ми давно не вели воєн проти невірних, і скарбниця порожня…

– Знову розоряти слов’янські землі? Знову Україну шматуватимуть ваші пси – кримські татари? Завойовуйте Схід! – Із гнівом блиснули очі Роксолани. І закінчила різко: – Знайдете гроші! Завтра поїдемо на Авретбазар!

По дорозі, уздовж стіни, гнали гурт невільників. Кого тільки серед них не було! Селяни і міщани, дворяни і духовні. Це було видно з їхнього одягу. Переважали українці… Були серед них і козаки, що вирізнялися чубами й шароварами. Бранці йшли скуті або пов’язані, як худоба, биті й замучені. Серед них був і Степан, змарнілий, кошлатий, у пилу й грязюці. З рани на нозі сочилася кров, і якийсь шолудивий пес усе намагався лизнути її.

Назустріч нещасним рухався ескорт Роксолани і Ахмед-паші. Султанша, закутана в м’які хутра, сиділа на зелених подушках, у різьблений лектиці. З болем дивилася вона на майбутніх галерників, намагаючись приховати свої почуття від усюдисущого візира. Сонце грало в її золотистому волоссі.

Кинув Степан погляд на цю лектику і остовпів. Щось знайоме побачив він у цій розкішній жінці, хоча обличчя її закривав білий яшмак. Сіпнувся, забувши про ланцюги, здавивши горло нашийником, придушено крикнув: «Насте! Це ти?». Але миттю отримав страшний удар колом, похитнувся…

Піднялася Роксолана на пухових подушках, побачивши цю картину. Довго вдивлялася у раба, який корчився у багнюці. Може, щось привиділося їй… І знову відкинулася на подушках.

Ледве підвівся Степан. Жилавий козак, товариш по ланцюгу, тягнув його вперед, і він, ледве пересуваючись, усе оглядався назад туди, де зникала жінка – привид його надій…

Не закриваючи обличчя, приймала Роксолана художників, ті малювали її портрети, з будівельником обговорювала макети – проекти імаретів, хамамів, бували в її покоях і поети, і артисти, і вчені… Гралася з дітьми і кудлатим собачкою – її «калимом»… Сиділа поруч із Сулейманом, приймала послів – і з Австрії, і з далекої Росії. Підносили їй дорогоцінні подарунки, і проводила вона переговорів більше, ніж Повелитель трьох чвертей землі… Бачив усе це Ахмед-паша, лютував. Наодинці з султаном намагався щось довести, але Падишах тільки усміхався…

Щаслива була Роксолана. Усміхнена, життєрадісна, як сонце. Але і на сонце насуваються хмари…

Вранці вийшла зі своїх покоїв – назустріч їй Махідевран. Напевно, чекала. Зігнулася своїм пишним тілом, очі відводить, зображуючи насолоду, і ніби випадково показала білу хустинку султана… Спалахнула Роксолана, зразу ж повернулася назад, а Махідевран задоволено реготала…

Трохи пізніше Роксолана і її син, одягнені в скромний дорожній одяг, попрямували до воріт сералю. В руках у жінки був вузлик і хустка-яшмак на обличчі. За нею біг переляканий чорний євнух. Варта на воротах розгубилася… Роксолана нікого не слухала, не бачила. Йшла вперед.

…Султан здивовано запитував Роксолану:

– Куди ти йшла? Що трапилося? Ти хвора?

Були в покоях Роксолани. Вона колисала малюка. Поклала його в колиску. Султан хотів обійняти Хюррем, але вона відсахнулася.

– Скажи, Сулеймане, ти міг би бути із жінкою, якби дізнався, що вона недавно була в обіймах іншого чоловіка?

Втупився в неї султан і відповів жорстко:

– Ні.

– Ось і я не можу. Хотіла зробити те, що роблять жінки в моїй Україні, коли їхні чоловіки мають коханок. І я зроблю це!

– А що саме? – намагався не втрачати терпіння султан.

– Залишу твої палати, столицю і державу. І не візьму з собою ні єдиної прикраси, що ти мені подарував: ні перлову діадему, ні персня з діамантом, ні синьої бірюзи, ні одягу з шовку, ні грошей!

– Ти думаєш, мої люди не знайшли б тебе? – усміхнувся султан.

– А якби спіймали, що б ти зробив? – знизала плечима Роксолана.

– Що? – відповів здивовано. – Замкнув би в гаремі!

– За яким правом? Адже я вільна! Ти мені свободу подарував, султане Сулеймане, котрого всі поважають і якого прозвали Законодавцем за його розум і мудрі закони.

Сулейман знову всміхнувся:

– Але ти добровільно вінчалася зі мною. Знала, бачила, що я маю й інших жінок. Так чи ні?

– Так, але я думала, що ти залишиш інших. Любов не терпить подруг! – тут уже вона вибухнула, і була дуже хороша в цьому вибуху і гніві.

– Чого ти хочеш? – запитав повелитель.

– Хочу жити з тобою, як це заведено в нас на Україні. Хочу, щоб ти відмовився від гарему!

Тут уже султан не витримав, і розгнівався сам:

– Ти єдина в моєму серці. Але відмовитися від гарему – це вже занадто. Такого ніколи не було в роду Османів. Це ганьба для султана. Що скажуть мої піддані?

Настя подивилася на нього і сказала тихо:

– А як же пророк Магомет? Він довго жив із однією дружиною, Хадіджею…

Мовчав Сулейман. Тут уже Роксолана не витримала, погладила чоловіка:

– Я хочу любити тебе, як любила моя мати мого батька… допомагати тобі в твоїх державних справах, тому що їх дуже багато…

Султан уже веселився, мов юнак:

– Хто з нас завойовник – ти чи я? Ти отримаєш мій гарем, а потім прибереш до рук державу? А якщо я обману тебе з гаремом?

– Усі знають, – підвела всміхнене личко, – що слово, дане Сулейманом, твердіше сталі.

– А ти ніколи ще не говорила мені неправди?

Зніяковіла, очі опустила:

– Одного разу…

– Коли? – здивувався.

– Тоді, вранці… Біля моря… Коли припливали рибалки…

Я сказала, що хочу їсти. Але я була сита любов’ю. Думала, що ти голодний, і соромилася запитати тебе…

Ці слова були, як мед, султану. Схопив дружину на руки, закружляв…

– Я виконаю те, чого ти хочеш! Забуду дорогу в гарем і більше не доторкнуся ні до однієї жінки, крім тебе!

Роксолана гуляла в парку з сином Селімом і Мустафою. Була привітна з обома. І Мустафа – красивий, жвавий, як ртуть, хлопчик із розумними очима – був добрий і ласкавий до свого брата. Боролися, бігали один за одним. Кошлатий Калим біля них. Сміх лунав на весь палац. Раптом до Роксолани, яка вишивала український візерунок, поглядаючи на дітей, підійшла темна, як ніч, Махідевран.

– Я все знаю! – крикнула. – Ти його зачарувала, проклята українко. Відьма! Прийшла з Чорного Шляху, без роду і племені! І рано радієш! Ти думаєш, що перемогла мене і весь гарем? Почекай! Ось стане мій Мустафа султаном – подивишся! Нумо, синку, відійди від цього недоноска Селіма!

Уражена Роксолана зблідла. Переляканого Мустафу забрала служниця, а Селім ухопився за матір. Неподалік кружляв розгублений Гассан.

– Чула про заповіді Фатіха? – кричала розлючена черкеска. – Влада переходить у руки старшого сина, а всі його брати знищуються! Це закон! Рано чи пізно Мустафа стане султаном – а твоїх синів, хоч скільки б їх було, задушать чорним шовковим шнурком! Ось таким! – вигукнула вона, розмахуючи шнурком. – А я буду валіде, матір’ю султана! – кинула шнурок в обличчя Роксолані і пішла, гордо підвівши голову.

Роксолана перевела погляд на візира, який щойно підійшов і чув крики Махідевран.

– Заповідь Фатіха – це правда? – запитала його Роксолана.

– Так, о незрівнянна Хюррем, – уклонився їй візир. – Мудрий султан Фатіх увів таке правило, щоб позбутися братовбивчої боротьби за владу, яка терзала нашу країну. І тепер ми, вчені улеми, стежимо, щоб воно виконувалося обов’язково. Це робиться для загального блага.

– Але це було в минулому… Адже Сулейман нікого не вбивав!

– Він був єдиним сином. У нього не було братів, – спокійно відповів візир.

– Як можна вбивати невинних дітей? – зблідла, мов саван, Роксолана. – Це немислима жорстокість!

– Така доля синів султана, о Роксолано Хюррем… – уклонився їй Ахмед-паша, насолоджуючись відчаєм колишньої рабині. – У кожного свій кісмет (доля)!

…Султан гладив по голові тремтячу дружину:

– Заспокойся, люба моя. Заспокойся…

– Це просто жах, що говорить ця Махідевран! – шепотіла. – Я не хочу її більше бачити!

Поруч грався на килимі маленький Селім. Султан подивився на нього і зітхнув:

– Добре, я відправлю її в далеку провінцію… Більше ти її не побачиш. А ти доглядай за Мустафою. Він хороший хлопчик і дуже прихильний до тебе. Казав мені, що любить тебе більше, ніж свою матір… Тому що Махідевран зла і займається тільки собою.

– Скасуй наказ Фатіха! – не могла заспокоїтися Роксолана.

– Цього я не можу зробити… – зітхнув Сулейман. – Не бійся. Поки я живий, нічого з нашими синами не станеться. Ти мені подаруєш сина? – уткнувся обличчям у її живіт, немов прислухався до нового життя. І раптом султан і його дружина побачили, як кумедно дерся на трон малюк Селім.

Не могла заснути Роксолана. Місяць пробивався крізь хмари, йшов дощ. Блискавки десь далеко пронизували море. Султанша встала, витягла з потаємної схованки шматок парчі, у яку вона загорнула дорогоцінні для себе речі – подерті шлюбні черевички, сірий невільничий одяг, у якому вперше зустріла Сулеймана, і срібний хрестик. Узяла цей хрестик у руки… І побачила перед собою сумні очі Богоматері, хрест монастиря, бачила, як блискавка вдарила в дерево, під яким стояла вона з Сулейманом, і як вирувала внизу темна безодня моря…

Вранці маленький Мустафа під наглядом євнухів навчався скакати на коні. Роксолана відсунула віконну запону і спостерігала за хлопчиком з другого поверху.

Важким був цей погляд…

У руці вона тримала чорний шовковий шнурок.

Падав дощ на землю християнську, що стогнала від Джихаду – священної війни, яку вів Сулейман. Він їхав розкислою дорогою, оточений вартою, а за стіною дощу гігантським змієм тяглося за ним величезне військо, про розміри якого можна було здогадатися із шуму, що супроводжував його, подібного до морського прибою: було тут і хропіння коней, і скрип коліс, і крики начальників, і тупіт ніг, і дихання сотень тисяч людей.

Падишах їхав на чорному, як ніч, коні, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета. Воїни, яких обганяв султан, зі страхом і повагою дивилися, як на образ, на непорушну постать Сулеймана, що сидів на швидкому коні, як висока кам’яна подоба кари Господньої, не звертаючи уваги на дощ. І були аги і паші пишніше одягнені, ніж їхній володар: ніякого металу, крім твердої сталі, не мав при собі, ніякого оздоблення не було на його одязі.

Сонце сідало за обрій. Султан мовчки стояв на пагорбі й дивився, як його моджахеди штурмували фортечну стіну. Хтось закидав хмизом глибокий рів, а хтось уже дерся драбиною, падав, перелазив на стіну…

Навколо все було у вогні й клубах диму. Ревли гармати, кричали люди…

Сулейман застиг нерухомо, здавалося, не слухав гінця, який, упавши ниць, доповідав про хід жорстокого бою. Нарешті, султан побачив, як відчинилися фортечні ворота, як рвонула туди кіннота і як затріпотів на вежі зелений прапор…