Роксолана сиділа на троні, поруч стояв Мустафа, підріс Селім, а на руках вона тримала немовля Баязеда. Італійський художник малював груповий портрет, милуючись усмішкою султанші, розмовляючи з нею своєю співучою мовою, – Роксолана знала трохи і її.

Втомлений Баязед вирвався з рук.

– Закінчимо, діти втомилися… – розпорядилася жінка. – Дякую, синьйоре, чекаю вас завтра… Біжіть… – звернулася вона до старших дітей. – І слухайте вчителя Абдуллаха!

Діти радісно вискочили із зали, а Баязеда забрала служниця.

Роксолана перейшла до іншої зали, де разом із Ахмед-пашею почала обговорювати макет імарету й інших будівель біля Авретбазару. Султанша вникала в усі деталі. З повагою і подивом дивився на неї будівельник. Саме сюди євнух приніс на таці папери. Роксолана відразу ж зламала печать – лист був від Сулеймана. Пробігла очима, випросталася гордо і сказала Ахмед-паші:

– Військо султана взяло Будапешт! Нехай весь Стамбул, уся країна знає про цю прекрасну перемогу! Я хочу роздати милостиню!

Коли в оточенні охорони роздавала милостиню бідним людям, сталося майже диво. Якась бабуся в убогому українському одязі прорвалася між коней яничарів із плачем і з монетою-милостинею в руці: «Настуню, дитино!» – біля лектики султанші впала.

А молода султанша голосно скрикнула, зістрибнула з нош у дорогих шатах, у пилу на колінах перед матір’ю стояла, руки їй цілувала… Мовчав натовп, іще ніколи не бачив такого, укотре розгубилась охорона, неможливо було передбачити вчинки дивної султанші.

Посадила Роксолана матір у лектику, і, мовчки обнявшись, обидві плакали по дорозі до палацу…

А в палаці у прекрасних палатах Роксолана розпитувала чисто прибрану, смертельно втомлену, здивовану, але щасливу матір:

– Як же ви, мамо, мене знайшли?

– Тому що два єврейські купці зі Львова дізналися про тебе, сюди мене привезли… – насилу розповідала мати. Від подорожі й радості боліло її серце. – Спасибі їм. Хороші вони люди.

– Я їх щедро нагороджу… І не тільки дукатами. До мене вже приходили посли з Єрусалима, просили полегшити доступ до їхньої святині, Стіни плачу… Тому присягаюся, мамо, що або я, або мої сини подарують єврейському народу їхню святиню, – твердо сказала Роксолана.

– А як же ти, доню, заміж за чужу віру вийшла?.. Батько помер. Не витримав такого сорому… Гріх це великий, донечко… – хитала головою мати.

– Бідолашний батько… Знаю, що гріх… – залилася слізьми Роксолана. – Та полюбила я чоловіка свого понад усе…

Помовчала матінка, потім знову запитала:

– А як же ти живеш з іншими його жінками… У вас же тут гареми… Ой, сором який… – скаржилася знову сива матінка.

– Він мені вірний, як і я йому… – ласкаво пояснила Роксолана. – Тому що цей султан не такий, які були до нього… Він мудрий і порядний чоловік.

– Мудрий і порядний? Так що ж він землю своєї дружини спустошує? Замучили нас татари. Знову Рогатин спалили, всіх перебили… А коли була в Перекопі, там жид один на митниці все дивувався: стільки людей вивезли з України – невже хтось залишився? А вчора мої купці говорили, що турки готують найбільший похід на Україну… Заллють кров’ю нас, ми зникнемо з лиця землі.

– Це не султан готує, то візир Ахмед-паша і яничари, над якими він поставлений… – хвилювалася Роксолана. – Слов’янські землі для турків – це землі невірних, і війна з ними – це священна війна… Невже Рогатин знову спалили?

– Правда, дочко, правда… – скаржилася бабуся. – Де ж онуки?

– Зараз їх принесуть… – сказала султанша. – А яка доля Степана мого? Його тоді захопили татари?

– Ні, врятувався… – мати розглядала пишні покої. – Зібрав грошей, поїхав у Кафу тебе викуповувати і пропав. Не знаємо, що з ним, чи живий…

Зітхнула Роксолана… Мати звернула увагу на вишивки з рідними візерунками, хотіла щось запитати і раптом почала задихатись, їй стало зле.

…Дивна була ця могила з хрестом на мусульманському кладовищі. Сулейман, який повернувся з походу, стояв поруч із Роксоланою, одягненою в чорне. Поклала на горбик землі свою вишиванку.

Мовчали. Сулейман переживав горе дружини. Сказала Роксолана:

– Мати говорила, що татари зовсім розорили Україну. Майже весь живий народ вивезли в рабство або винищили…

Раптово впала на коліна перед султаном:

– Перед могилою матері заклинаю тебе, володарю світу: не ходи на Україну! Дай моїй бідолашній батьківщині піднятись! Я благаю тебе! Дай слово мені!

Довго мовчав Сулейман, грав жовнами. А потім підняв Роксолану і тихо сказав:

– Султан Сулейман не битиметься з твоєю Україною. І ніколи більше не ставай на коліна. Ти – турецька султанша!

Селім і Баязед гралися у смузі прибою під наглядом служників на чолі з Гассаном, а Роксолана сиділа під накидкою, писала вірші. Тут її знайшов суворий Ахмед-паша:

– Дозволь мені, о, султанша Хюррем, поговорити з тобою. Бо іншого разу може й не бути.

Роксолана відірвалася від свого заняття й уважно подивилася на візира:

– Я слухаю тебе.

– Я знав Сулеймана ще хлопчиком, я його виховував. Ніколи ще Туреччина не мала такого достойного султана. Він створений для великих справ. Але йому заважає їх здійснювати одна жінка… Я багато терпів, коли ця жінка нехтувала нашими звичаями, почала відкривати обличчя, приймати у себе чоловіків, займатися будівництвом, потім відокремила гарем…

– Хто ж це така? – весело розсміялася Роксолана. – Як вона посміла?

– Ми довго терпіли це. Але не можемо терпіти більше втручання цієї жінки в державні справи. Негоже жінці вирішувати, з якою країною воювати султану.

Роксолана мовчала. Візир вів далі, свердлячи її ненависним поглядом:

– А ще хочу нагадати цій жінці, що доля її дітей у наших руках.

– Ти маєш на увазі, що ви вб’єте моїх дітей, коли Мустафа сяде на трон? Але для цього треба, щоб Сулейман… щоб його не стало… Ти погрожуєш мені смертю мого чоловіка? І не боїшся? – Роксолана зблідла.

Візир помовчав, презирливо дивлячись на жінку, і вів далі:

– Я не боюся нічого. Люблю султана більше за тебе, бо ніколи його не зраджував, як ти. Заповіт Фатіха не скасувати. Рада улемів усе одно залишить живим одного старшого сина, коли він сяде на престол… Але це в майбутньому. А я маю на увазі день сьогоднішній. Гнів Падишаха й улемів буде безмірний, коли вони дізнаються, що твої діти хрещені в християнську віру! Ніхто їх не врятує!

– Це наклеп! – схопилася Роксолана. – Баязеда я не…

– А Селіма? – спокійно запитав візир.

– Не пам’ятаю… Я була тоді в пологовій гарячці, трохи стало легше… Хто тобі це сказав? – остовпіла від найсильнішого страху за свого сина.

Візир помовчав. Роксолана поглянула на берег, де чорний євнух неодноразово кидав погляди в їхній бік.

– Гассан? – здогадалася Роксолана. – Цей підлий боягуз…

– Я не хочу завдавати болю моєму володареві, – сказав візир. – Гассану я дав гроші за мовчання, і я мовчатиму, якщо ти не втручатимешся в державні справи.

Роксолана на мить замислилася. Ще раз глянула на берег моря, на Гассана і служників, які були його людьми… Прийняла рішення і миттєво заспокоїлася. Сказала холодно:

– Добре. Немає іншого виходу.

Покликала дітей і пішла в палати.

Султан проводив Раду Дивана, коли почувся якийсь шум біля дверей. Усі здивовано прислухались. А за дверима стояла Роксолана з дітьми і яничари. Ага охоронців стояв перед дверима і зніяковіло говорив:

– О, Радісна Мати принців! Сюди не можна жінкам! Іще жодна сюди не ступала… Падишах зайнятий суддівськими справами. Я не можу його турбувати!

– Я теж хочу суду! – крикнула. – Над розбійниками, які сваволять у палаті Падишаха! – сказала твердо, підходячи до дверей. Ага став на коліна перед нею. Увійшла до суддівської зали зі сльозами, але так твердо, ніби сама збиралась у ньому судити. Увійшла і закричала:

– Урятуй дітей своїх! Я боюся повертатися в гарем!

Султан устав із престолу.

– Що це? – запитав голосно і пальцем дав знак усім, щоб покинули залу. Збентежені достойники виходили, оглядаючись, як на диво.

– Що сталося? – запитав стурбований султан. – Хтось заподіяв зло тобі або дітям? – гнів уже з’явився в очах.

– Нашим дітям! – цілувала їх і обливала слізьми.

– Хто посмів? – тихо запитав султан, спостерігаючи за синами.

– Ахмед-паша!

– Мій візир Ахмед-паша? Це ж достойна людина… він виростив мене… Не може бути!

– Ти мені не віриш? – закричала дружина. Діти розплакалися.

– Що ж він зробив? Що? – запитав султан. Бліда, але рішуча Роксолана кинула:

– Вимагав, щоб я не втручалася у твої справи… Інакше…

– Як це вимагав? Інакше що?

– Що відкриє перед людьми і тобою…

– Що відкриє? – перервав її в обуренні.

– Що я охрестила твоїх синів, – вибухнула. – І їх стратять.

– Охрестила?..

– Ні, це вигадка! Це нікчемний наклеп Ахмед-паші й підкупленого ним Гассана!

Він зітхнув.

– Я знаю, що він проти тебе… Але щоб дійти до такого… це б викликало бунт яничарів, – похитав головою. – Обидва злочинці мусять померти. Тільки справедливість вимагає їх вислухати!

Роксолана встала і сказала:

– Роби суддівську справу твою!

Схилилася так, як людина, що має повну правду за собою і не боїться вироку.

– Варта! – грізно крикнув султан. – Негайно посадити Ахмед-пашу і Гассана!

…Коли Роксолана йшла коридором, бачила, як вели збожеволілого від страху Гассана у в’язницю. Він весь час кричав від жаху:

– Все неправда! Великий візир Ахмед-паша звелів мені так говорити! І обіцяв за це багато грошей! І будинок у Скутарі! А це все неправда, що я говорив!

Роксолана почула це і ледь помітно всміхнулась. А візира зустріла, коли виходила через ворота Джеляд-Одаси. Ахмед-паша йшов твердим кроком, не удостоївши поглядом Роксолану. Вона подивилася йому вслід і покликала до себе ватажка німих-дільсизів. Дала чорний шовковий шнур і показала кивком на візира. А після того як вийшла з воріт і ворота за нею зачинилися, почула здавлений крик…

Не здригнулася. Не відчувала жодної провини, бо захищала дітей.

Увечері була у своїх покоях із дітьми. Молилась Аллаху біля кадильниці, в ніжних клубах диму. Прислухалася до якихось глухих звуків.

У молитві її і застав заклопотаний Сулейман.

– Що це за звуки такі? – запитала його Роксолана.

– Яничари сваволять… – сказав Сулейман. – Як дізналися, що Ахмед-пашу стратили і ще й без заслуховування… Як ти могла це зробити?

– Він посмів погрожувати дітям твоїм! – блиснула очима Роксолана. – Але у тебе є Гассан!

– Я його допитав, – сказав султан. – Він усе сказав. – І уважно подивився на дружину.

– Що сказав? – запитала спокійно.

– Ахмед-паша наказав йому обмовити тебе і грошей дав…

– Де зараз Гассан?

– На дні Босфору…

Дивні звуки наближались. Уже можна було почути удари в барабан, у щось металеве, ревище голосів, виднілася заграва від смолоскипів… Сулейман підійшов до вікна, в яке було видно пожежу, клуби диму. Роксолана кинулася до переляканих дітей.

У двері постукали. Увійшов стурбований євнух, упав на коліна перед султаном:

– Мій пане! Охорона передає, що яничари наближаються. Збунтувалася майже вся казарма, вимагають видати їм султаншу Роксолану. І щоб великий султан вів їх на війну з невірними.

– Вимагають видати Роксолану? – схопився, як лев, султан. – Зброю мені! Передайте яничарам, що я вийду до них. – Потім обернувся до дружини: – Не бійся нічого. Хай там що, сюди вони не прийдуть. Не посміють. Я пришлю сюди Мустафу.

І стрімко вийшов. Роксолана зі страхом дивилась у вікно.

Султан сам, без охорони, їхав на білому коні, вкритому зеленим прапором, просто в центр палацової площі. Там горіло багаття, і в клубах диму можна було розрізнити маси людей. Яничари били в барабани, били в мідні казани і ревли, як шайтани. Можна було почути в цьому вирі:

– Ця клята Роксолана нашого султана зурочила!

– Чаклунка!

– Нам не платили вже рік!

– Худоба краще живе!

– Веди нас на Україну!

– Віддай Роксолану по-доброму!

– Все спалимо!

– Де наш Ахмед-паша?

– Де царевич Мустафа?

Доскакавши до центру, султан спішився, підніс руку. Все стихло. І направили на султана шаблі і списи. А падишах тихо і спокійно сказав:

– З усіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!

Відразу ж виступили три бувалі аги і стали всередині кола з мечів.

Затягнулося мовчання. Раптом Падишах, не сказавши ні слова, блискавичним рухом руки вихопив шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й отямитися не встиг.

Скрикнув натовп…

У покоях Роксолани перебував і Мустафа в повному обладунку царевича. Він заспокоював, як міг, молодшого Баязеда. Жінка дивилася на заграву ночі, прислухалася до несподіваної тиші, а потім знову все наповнилося криками.

І знову в покої вбіг, вже не стукаючи, переляканий євнух:

– О султанше! Кажуть, що нашого повелителя вбили!

Потім упав на коліна перед малим Мустафою:

– Тепер ви, о божественний Мустафо, наш султан! Яничари, які люблять вас і поважають, величають вас! Вони вимагають видати їм Роксолану Хюррем та її дітей. Інакше всіх нас… І все тут спалять… Що робити?

– Геть, собако! – крикнув на нього Мустафа і вийшов перед Роксоланою, витягнувши свою маленьку шаблю.

Роксолана була перелякана на смерть. Судорожно притискаючи дітей, вона дивно подивилася на хлопчика, що стояв перед нею і прислухався до кроків у коридорі. А вони наближались, як і збуджені голоси людей.

Двері відчинились, і на порозі з’явився Сулейман, увесь закривавлений. Кинувся до Роксолани і дітей.

– Усе позаду! – сказав султан. – Вони кинули зброю і вимолюють прощення…

…Сиділи удвох на березі неспокійного моря. Догоряли вогнища, стихала ніч.

– Що ти зробиш із ними? – запитала Роксолана.

– Передам у військовий суд. Усіх їх буде страчено. Можна помилувати злочинця і навіть убивцю, але не можна помилувати військо, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.

– Це жорстоко, Сулеймане!

– Але справедливо. Народ, який змилується над бунтівниками, що повстали проти влади, даної самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.

Роксолана затулила обличчя долонями:

– Сьогодні найстрашніший день у моєму житті. Знаєш чому?

– Чому?

– Тому що я сьогодні побачила майбутнє своїх дітей. Як тільки Мустафа сяде на престолі, моїх дітей задушать? – Голос її зривався. – Скасуй закон Фатіха!

Султан обійняв її:

– Цього не можу зробити… Адже це вирішує рада улемів після смерті султана. Але поки я живий, не бійся за дітей.

Роксолана випросталась і сказала різко:

– Ти бездушний і жорстокий! Ти вважаєш себе центром світу! Думаєш, усе зникне після твоєї смерті? Але діти залишаться! Навіщо я їх народжувала?

У свою чергу випроставсь і Сулейман. Він сухо мовив:

– Хіба можна так говорити із султаном? Султан думає про долю держави. Мусить бути кілька спадкоємців, тому що є хвороби, нещасні випадки… А коли вибирають на престол старшого з тих, що вижили, тоді решта вирушають у царство вічного блаженства… Така доля у синів султана. Мектуб – так заведено… Інакше брат піде на брата, і війни знищать державу… Розумієш? Сумно, що ти думаєш про дітей більше, ніж про чоловіка. Тому що діти вмирають, народжуються, а чоловік один. Тим більше, якщо він – султан.

Роксолана дивилася на нього з подивом, ніби вперше відкрила в ньому щось небачене. Потім відвернулася, спрямувавши погляд на море.

Мовчала. Сутеніло море, нескінченне і загадкове.

Хвилі раз по раз розбивались об берег, розпадаючись білою піною.

Уперше за багато років Роксолана і Сулейман сиділи поруч відсторонено. Кожен думав про своє. Нарешті жінка сказала:

– Дозволь мені здійснити паломництво у святі землі, в Мекку, хочу помолитися перед труною Пророка. Подякувати йому за сьогоднішнє твоє спасіння, за твою мужність. Хочу попросити вибачення за мої гріхи, які були і ще, може, будуть…

Султан зважив її слова і холодно відповів:

– Це мудро. Непотрібні розмови про тебе вщухнуть. Усі правовірні будуть хвалити розум і благочестя твоє.

– Я хочу взяти з собою своїх дітей, Мустафу. Нехай будуть ближче до Пророка.

– Бережи їх… Це дуже важка і небезпечна подорож, через пустелі та гори. Там і розбійники, і звірі дикі. Я тобі дам хорошу охорону.

Розмовляли, не дивлячись одне на одного. Море розбивалося біля їхніх ніг.

Гори, випалені вулканічним вогнем, підносилися до неба. Кам’яна пустеля дихала жаром. Попереду йшов бедуїн у білому бурнусі, за ним Роксолана, Мустафа, охорона. Люди були виснажені, на жінці подерся одяг, але вона вперто йшла вгору.

Увечері на кам’яному плато розбили табір. Потомлені люди, всі, окрім варти, спали, а Роксолана сиділа, дивлячись на тривожно-кривавий захід сонця. Потім перевела погляд на сплячого Мустафу.

Наставала ніч. А вранці Роксолана, з чорними колами під очима через безсонну ніч, сказала Азі яничарів:

– Я хочу піднятися на вершину цієї святої гори. Помолитись. А ви залишайтеся тут.

Упав на коліна мужній воїн:

– Даруйте, могутня султанше Роксолано Хюррем, великий султан наказав супроводжувати вас усюди… І ви до того ж утомилися… Чи не краще повернутися в табір, де вас чекають діти…

Але Роксолана була непохитна:

– Тут уже недалеко.

Коли вона відійшла досить далеко, Мустафа скочив на ноги і кинувся за нею. Дорогу йому хотів перепинити ага, але спритний царевич вислизнув із його обіймів і гнівно крикнув:

– Як ти смієш! Я піду з Роксоланою! А вам наказую чекати нас тут!

Султанша зупинилась і мовчки чекала хлопчика. Стражник низько схилив голову перед спадкоємцем престолу…

Коли дерлися на вершину ледь помітною стежкою, Роксолана увесь час поглядала на хлопчика, який спритно піднімався, чіпляючись за гостре каміння.

Над ними висіло небо, вицвіле від спеки. Кружляв орел. Під ними розкинулися дикі скелі найрізноманітніших форм і кольорів – нібито якийсь гігантський скульптор створив тут образ первозданного хаосу.

Усе ближче до вершини… Раптом зблідла Роксолана – оступилась і зрушила камінь, який ударив по руці хлопчика. Він закричав, утратив рівновагу і покотився до краю прірви. Але в останню мить учепився однією рукою за гострий камінь. Друга його рука і ноги ковзали гладенькою скелею, не знайшовши опори.

– Роксолано… – крикнув. – Роксі…

А султанша стояла нагорі, нерухомо. Секунди перетворилися на вічність. Заплющила очі. На її обличчі відбивалася страшна боротьба, яка відбувалась у душі… Вона насилу розплющила очі – у них був вираз смертельної муки.

– Допомо… – кричав хлопчик, не маючи можливості видертися на плато. Камінь під його рукою хитнувся…

Подивився на Роксолану – очі їхні зустрілися. Здригнулася. Вона кинулася до Мустафи, в останню мить схопила його, притягла до себе. Обійняла, пригорнула до грудей…

Коли спустилася вниз, запитала бедуїна-провідника:

– На цій горі живе дервіш, який передбачав появу султанші Місафір. Де його знайти?..

Ішла кам’янистою стежкою до дервіша сама. Вечоріло… Божий старець молився у своїй печері, посеред якої горіло багаття. Сиве волосся дервіша діставало до ніг, а занедбані нігті були схожі на кігті орла. Привіталася з ним і запитала, опустивши очі, як молільниця:

– Ти, Божий старцю, лікуєш хворе тіло і хвору голову? Ти пророкуєш майбутнє?

Старець підійшов, пильно подивився на неї, в її очі.

Світ закрутився перед Роксоланою… Прийшла до тями, коли вже сиділа на кам’яній лаві, а старець щось кидав у вогнище.

– Ти знаєш, хто я? – тихо запитала його Роксолана.

– Знаю, о, султанша Місафір… Ти – наймогутніша з жінок світу.

– Знаєш, що мучить мене, рве моє серце?

– Знаю, дочко моя.

– Так скажи мені… Що буде з дітьми моїми?.. Чи Мустафа, син Сулеймана, сяде на престолі батька і діда свого?

Обличчя старця спохмурніло. Кинув у вогонь іще якісь зернятка:

– Дивися сюди…

У білих клубах диму, у відблисках вогню почали з’являтися перед Роксоланою невиразні видіння, якісь обриси предметів, людей…

І чує голос Роксолана, чи старця, чи когось іншого, слова якого, відлунням повторюються в її голові:

– Мустафа… син Сулеймана… законний спадкоємець його… не сяде на престолі… батька і діда свого!..

– Чому? – чує Роксолана свій голос.

– Уб’є його могутня султанша Місафір!

Роксолана знепритомніла. Прийшовши до тями, запитала:

– Як?

– Рукою мужа свого… і батька Мустафи…

– Ти знаєш її план? – закричала Роксолана із забобонним страхом.

І бачить вона Мустафу, дорослого, чоловіка середніх років, налитого чоловічою красою… Вченого, що пише якісь листи… Сулеймана, постарілого, сивого, що показує ці листи синові…

– Бачу, бачу, моя дитино… Минають роки… Бачу царевича Мустафу… його звинуватять у змові проти батька… звинуватять у тому, що він захотів зайняти престол… бачу вченого… який підкуплений султаншею Місафір… підробляє листи безневинного Мустафи… підробляє так майстерно, що і сам Мустафа… не зміг перед батьком… відрізнити свої листи від підроблених. І гине Мустафа смертю безневинного…

Дивився на Роксолану дивний старець, очі якого блищали в екстазі, і щось шепотів. Побачила Роксолана, як у присутності Сулеймана німі кати дільсизи накинули на шию Мустафи чорний шовковий шнурок і задушили сина на очах у батька…

Тяжко переживав цю кару Сулейман… Повернувся до Роксолани і дивився в її душу.

А голос вів далі:

– А сяде на престол син Місафір – Селім… Його молодшого брата Баязеда буде знищено… А потім стане султаном онук Місафір – Мурад… і за його наказом задушать дев’ятьох його братів…

У клубах диму йшов до Роксолани її чоловік Сулейман, простягаючи до неї руки, немов благаючи про щось…

– Коли загине безневинний Мустафа, тоді почнеться розбрат у державі Османів… І повільно згасне його велич…

Підвелася Роксолана. Довго мовчала, опановуючи себе. Бліда, як береза, оповита снігом.

Мовчала довго, дивлячись на вогонь. Сказала тихо:

– Від любові не змогла врятуватись… А чи зможу я врятуватися від долі?

Повільно вийшла з печери. Постаріла відразу на десять років.

Коли сідало сонце за хмари, сотворила вечірню молитву. Поруч із нею – Мустафа, Селім, Баязед. Віддалік – служники.

Сиділи на горі, на кам’яному плато, на молитовних килимках обличчям до Мекки.

Перед нею розстилалося півсвіту, яким вона повелівала.

Перед нею стелилися століття. Вона була їхньою володаркою.

Перед нею простелилася доля, але вона не була її володаркою.

«Аллаху Акбар! Ла іллага іл Аллах! Ва Магомет расул Аллах», – шепотіли її губи, але душа її вимовляла іншу молитву. І бачила вона рідну Україну, Рогатин, церковцю з хрестом, і лик Богородиці…

Як жива, дивилася на Роксолану Божа Матір, тримаючи у своїх руках Немовля, і не відомо було, що саме в її сумних усе розуміючих очах – засудження чи прощення…