Рілла з Інглсайду

V. Шелест кроку

Рілла бігла через залитий сонцем розкішний кленовий гай за Інглсайдом до улюбленого закутка Веселкової Долини. Вона сиділа на вкритому мохом камені серед папороті, підперши руками підборіддя, і байдуже дивилася вперед на блискуче блакитне небо серпневого пообіддя… таке блакитне, мирне, незмінне, воно наче зависло над долиною ще з тих солодких останніх днів літа, які збереглися в її пам’яті.

Вона хотіла побути на самоті… все обдумати… звикнути, якщо можливо, до нового світу, у який її, схоже, раптово й повністю пересадили, збивши з пантелику. Вона була… чи могла вона бути… тою Ріллою Блайт, яка шість днів тому танцювала на маяку Чотирьох Вітрів… всього- на-всього шість днів тому? Ріллі здавалося, що за ці шість днів вона пережила більше, ніж за все своє життя… і якщо твердження, що ми «повинні рахувати час за кількістю ударів серця»^[10], правильне, то Рілла мала рацію. Того вечора всі надії, страхи, тріумфи й приниження здавалися далеким відлунням минулого. Невже вона справді плакала тільки тому, що про неї забули, що довелося йти додому з Мері Венс? Ох, сумно думала собі Рілла, якими банальними, абсурдними тепер були причини її сліз. Зараз вона могла плакати з власної волі… але не плакатиме… вона не повинна. Як там сказала мама, дивлячись на неї, своїми блідими вустами й болісним поглядом, якого Рілла в неї ніколи не бачила:

 
«Коли жінкам сміливості бракує
Безстрашні будуть ще чоловіки?^[11]»
 

Так, правда. Вона повинна бути сміливою… як мама… як Нан… і Фейт… Фейт, яка кричала з палаючими очима «Якби ж я була чоловіком і теж змогла піти!» Коли очі боліли, а горло пекло, вона ненадовго сховалася у Веселковій Долині, просто щоб усе обдумати й пригадати, що вона більше не дитина… вона виросла, а жінки повинні стійко сприймати такі виклики. Але було… гарно… тут і тепер залишитися на самоті, коли ніхто тебе не бачить, коли не варто перейматися, що люди вважатимуть тебе боягузкою, якщо побачать мимовільні струмки сліз.

Як солодко, як по-лісовому пахла папороть! Як м’яко хилилося й шепотіло до неї велике хвилясте віття хвої! Як по-ельфійськи звучали дзвіночки «Трьох Закоханих»… лиш один передзвін, наче бриз, промчав у повітрі! Як пурпуровий невловимий туман розвивався, наче ладан навколо олтаря пагорбів^[12]! Як вітер білив кленові листочки, допоки лісок повністю не вкривав блідий сріблястий цвіт! Вона бачила все це сотню разів, а, схоже, усі обриси світу змінилися.

«Якою злою я була, бажаючи, аби сталося щось хвилююче! – думала вона. – Ох, якби ж то повернути ті любі, одноманітні приємні дні! Я б ніколи, ніколи більше на них не жалілася».

Наступного дня після вечірки світ Рілли розбився на друзки. Коли вони всі зібралися на обід за інглсайдським столом, говорячи про війну, пролунав телефонний дзвінок. То був дзвінок зі самого Шарлоттауна до Джема. Коли він завершив розмову, поклав слухавку й повернувся, його обличчя палало, а очі блищали. Не встиг він промовити й слова, як мама, Нан та Ді зблідли. А Ріллі, вперше в житті, здавалося, що кожен мав почути стук її серця. До горла підступив клубок.

– Вони скликають добровольців до міста, батьку, – мовив Джем. – Скорси вже долучилися. Я збираюся сьогодні ввечері добровільно вступити на військову службу.

– Ох… маленький Джем, – судомно скрикнула пані Блайт. Вона не називала його так уже багато років… відколи одного дня він не почав протестувати проти цього звертання.

– Ох, ні… ні… маленький Джеме.

– Я мушу, мамо. Я ж правий… правда, тату? – відповів Джем.

Лікар Блайт встав. Він також був дуже блідий, його голос хрипів. Але сумнівів у нього не було.

– Так, Джеме, так… якщо ти відчуваєш, що повинен, тоді так…

Пані Блайт затулила обличчя. Волтер сумно втупився в тарілку. Нан і Ді взялися за руки. Ширлі намагався зберегти незворушний вигляд. Сьюзан сиділа, наче паралізована. На її тарілці лежав недоїдений шматок пирога. Сьюзан так ніколи й не доїла того кусня… а то був красномовний доказ кардинального перевороту всередині цієї жінки, адже Сьюзан вважала страшною образою для цивілізованого суспільства надкусити й не доїсти. То було навмисне марнотратство, якого вона не могла терпіти.

Джем знову пішов до телефона.

– Я повинен подзвонити до будинку пастора. Джеррі теж захоче піти.

Тоді уже Нан скрикнула «Ох», наче в неї встромили ножа, і вибігла з кімнати. Ді кинулася за нею. Рілла звернулася до Волтера, аби знайти хоч якусь розраду, але він поринув у глибокі роздуми, які не могла поділити.

– Гаразд, – промовив Джем так холодно, наче він уточнював деталі пікніка. – Я думав, ти зможеш… так, сьогодні ввечері… о сьомій… зустрінемося на станції. Бувай.

– Пані лікарко, люба, – мовила Сьюзан, – скажіть, що це сон. Я сплю… чи ні? Невже цей хлопчик розуміє, що говорить? Він хоче піти записатися в солдати? Тільки не кажіть, що їм потрібні такі діти, як він! Та це свавілля! Ви з лікарем цього не дозволите!

– Ми не можемо його зупинити, – захлинаючись, відповіла пані Блайт, – О, Гілберте!

Лікар Блайт обійшов дружину, ніжно взяв її за руку й подивився в теплі сірі очі, в яких він лише один раз бачив таке поєднання болю й благання. Їхні думки поринули в минуле, у той далекий день, коли в Будинку Мрії померла маленька Джойс.

– Невже ти хочеш, аби він залишився, Енн… коли інші йдуть… коли він вважає, що це його обов’язок… невже ти змусиш його вчинити так егоїстично й невеликодушно?

– Ні…ні! Але… ох… наш первісток… він же іще хлопчик… Гілберте… я спробую бути мужньою, але потім… зараз я не можу. Усе так несподівано. Дай мені час.

Лікар з дружиною вийшли з кімнати. Джем пішов… Волтер пішов… Ширлі встав і теж попрямував кудись. За спорожнілим столом сиділи Рілла й Сьюзан, дивлячись одна на одну. Рілла ще не плакала… вона була надто приголомшена, аби дати волю сльозам. А тоді вона побачила, як плаче Сьюзан… Сьюзан, у якої Рілла ніколи навіть сльозинки на обличчі не бачила.

– Сьюзан, він справді піде? – спитала вона.

– Це… це… це… просто безглуздо, ось що, – відповіла Сьюзан.

Вона втерла сльози, рішуче ковтнула й встала.

– Піду мити посуд. Потрібно ж помити, навіть якщо всі зійдуть з розуму. Ну-ну, люба, не плач. Джем, напевне, піде… але війна не триватиме довго, тож він навіть не встигне до неї наблизитися. Нам потрібно взяти себе в руки, щоб не тривожити твою бідолашну маму.

– Сьогодні в «Справах» надрукували слова Лорда Кітченера, який сказав, що війна триватиме три роки, – із сумнівом зауважила Рілла.

– Я не знаю цього Лорда Кітченера, – стримано відповіла Сьюзан, – але смію зауважити, що він може помилятися, з людьми таке часто трапляється. Твій тато каже, що війна завершиться через кілька місяців, а я вірю його словам не менше, ніж якомусь Лорду Ніхто. Тому давай заспокоїмося, довіримося Всемогутньому й вичистимо тут усе. Я вже наплакалася. Сльози – марна трата часу, ще й бентежать усіх.

Джем і Джеррі того вечора пішли до Шарлоттауна, а через два дні повернулися у військовій формі. Глен гудів від захоплення. Життя в Інглсайді раптово стало напруженим, сповненим трепету. Пані Блайт та Нан трималися, на диво, мужньо й усміхалися. Пані Блайт та панна Корнелія уже взялися організовувати Червоний Хрест. Лікар та пан Мередіт збирали чоловіків для Товариства Патріотів. Рілла, відійшовши після першого шоку, незважаючи на головний біль, бачила в усьому своєрідну романтику. Джем справді мав неймовірний вигляд в уніформі. Приємно усвідомлювати, що канадські хлопці так швидко, хоробро, без вагань відповідають на клич своєї Батьківщини. Рілла, ідучи посеред дівчат, чиї брати не відгукнулися на цей заклик, високо тримала голову, а у власному щоденнику записала:

 
«Він чинить так, як я б вчинила
Якби була в житті я сином»^[13].
 

саме це вона мала на увазі. Якби вона була хлопцем, вона б, звісно, пішла також! У неї не було жодних сумнівів.

Вона думала, чи це погано почуватися щасливою, тому що Волтер оклигає від лихоманки не так швидко, як вони сподівалися.

«Я б не витримала, якби Волтер пішов, – писала вона. – Я дуже люблю Джема, але Волтер означає для мене більше, ніж будь-хто на цьому світі, я б померла, якби він пішов. Схоже, він дуже змінився за останні кілька днів. Він зрідка розмовляв зі мною. Думаю, він також хотів піти й почувався жахливо, бо просто не міг. Він взагалі не ходив ані з Джемом, ні з Джеррі. Ніколи не забуду обличчя Сьюзан, коли Джем повернувся додому у формі. Здавалося, що вона от-от заплаче, але вона тільки сказала: «У тебе вигляд, наче в справжнього чоловіка в такій формі». Джем засміявся. Він не образився на те, що Сьюзан вважала його ще дитиною. Усі навколо зайняті, окрім мене. Якби ж я могла зробити хоча б щось, але нічого не спадає на думку. Мама, Нан і Ді постійно зайняті, а я просто самотньо броджу навколо, наче привид. Але страшенно боляче від усмішок мами й Нан, вони наче наклеїли їх на обличчя. Тепер мамині очі не усміхалися. Мені здається, що я не повинна сміятися… У такому випадку погано відчувати бажання сміятися. А мені важко стриматися й не сміятися, навіть якщо Джем і стане солдатом. Але навіть коли я сміюся, насолоди від цього, як раніше, немає. Так боляче від усього цього… особливо, коли я прокидаюся вночі. А тоді плачу, бо боюся, що Кітченер із Хартума правий, що війна триватиме роками, а Джем може… але ні, я цього не писатиму. Інакше мені здаватиметься, що це станеться насправді.

Одного дня Нан сказала: «Тепер нічого не буде так, як раніше для нас усіх». Я не погодилася. Чому все не стане на свої місця, коли війна закінчиться, коли Джем і Джеррі повернуться? Ми знову будемо щасливі, радісні, а ті дні здаватимуться лише поганим сном.

Тепер кореспонденція стала найочікуванішою подією дня. Тато просто хапає газету… ніколи раніше не бачила, щоб тато так хапав газету… а усі ми збираємося навколо й читаємо заголовки з-за його плеча. Сьюзан клялася, що не вірить і ніколи не повірить у жодне слово, написане в цих газетках, але завжди підходить до дверей кухні, слухає, а тоді повертається назад, хитаючи головою. Вона весь час страшенно обурюється, але готує улюблені Джемові страви. Вона навіть не здійняла метушні, коли побачила, як Понеділок вчора вночі заснув на ліжку в гостьовій кімнаті, вмостившись на постелі з яблучними листками пані Рейчел Лінд. «Тільки Всевишній і знає, де невдовзі спатиме твій господар, бідолашне німе створіння», – сказала вона, доволі м’яко випроводжаючи його за двері. Але вона ніколи не поступається Доку й каже, що в ту мить, коли кіт побачив Джема у військовій формі, перетворився на пана Гайда, а це, думає вона, цілковите підтвердження його справжньої натури. Сьюзан потішна, проте вже старенька. Ширлі каже, що вона – наполовину ангел, а наполовину хороший кулінар. Проте Ширлі – єдиний серед нас, кого Сьюзан ніколи не сварить.

Фейт Мередіт – чудова. Думаю, вони з Джемом зараз справді заручені. У її очах з’явилося якийсь яскравий блиск, але усмішки завжди скупі й надто ввічливі, як у мами. Цікаво, чи була б я такою сміливою, як вона, якби мій коханий збирався йти на війну. Погано, якщо це ще й твій брат. Пані Мередіт розказувала, що Брюс Мередіт проплакав всю ніч, коли почув, що Джем і Джеррі йдуть. А ще хотів знати, чи «І & К», про якого говорив його тато, то був Істинний Король^[14]. Найдорожче дитинча. Я просто люблю його… хоча й не надто звертаю увагу на дітей. Не дуже люблю дітей… хоча, коли я так кажу, люди витріщаються на мене, ніби я сказала щось приголомшливе. Ну, але так воно і є, я просто чесна. Я дивитимуся на гарне чисте дитинча в чиїхось руках, але я нізащо його не торкнуся, не відчуватиму жодної іскри зацікавлення. Гертруда Олівер каже, що відчуває те саме. (А вона найчесніша з усіх, кого я знаю. Вона ніколи нічого не вдає). Каже, що їй подобаються діти, які вже виросли й вміють говорити, а доти їй з ними нудно… все ж непогано. Мама, Нан і Ді обожнюють немовлят, вони думають, що я поводжуся якось неприродно. А я не вважаю, ніби я якась не така.

Я не бачила Кеннета ще з вечірки. Якось ввечері він прийшов сюди, коли повернувся Джем, але я тоді пішла. Не думаю, що він про мене згадував… принаймні ніхто мені про це не сказав, і я вирішила не питати… але байдуже. Тепер це не має жодного значення. Єдине, що тепер має значення – так це те, що Джем іде добровольцем на дійсну військову службу, а через кілька днів вирушить до Валкартьє^[15]. Мій дорослий, неймовірний брат Джем. Ох, я так ним пишаюся!

Думаю, Кеннет також записався б у добровольці, якби не щиколотка. Цілком передбачувано. Він у мами – єдиний син, як би жахливо вона почувалася, якби він пішов. Єдиний син навіть думати про військову службу не повинен!»

Волтер саме гуляв долиною, де сиділа Рілла, схиливши голову й схрестивши руки. Коли він побачив Ріллу, різко повернувся, аби піти геть, а тоді так само різко повернувся назад і пішов до неї.

– Рілло-ма-Рілло, про що ти думаєш?

– Все так змінилося, Волтере, – тужливо мовила Рілла. – Навіть ти… ти змінився. Тиждень тому всі ми були такі щасливі… і… і… тепер я просто не можу прийти до тями. Я розгубилася.

Волтер сів на камінь біля Рілли й взяв її маленьку милу ручку.

– Боюся, нашому старому світові настав кінець, Рілло. З цим потрібно змиритися.

– Як важко думати про Джема, – виправдовувалася Рілла. – Іноді я на хвильку забуваюся, відчуваю таке захоплення й гордість… а тоді усе знову налітає на мене, наче холодний вітер.

– Я заздрю Джему, – похмуро зізнався Волтер.

– Заздриш Джемові! Ох, Волтере, ти… ти ж не хочеш піти з ним?

– Ні, – мовив Волтер, дивлячись тупо перед собою на смарагдові алеї долини, – ні, я не хочу йти. Ось в чому проблема. Рілло, я боюся йти. Я боягуз.

– Неправда! – Рілла вибухнула. – Але ж будь-хто боявся б піти. І ти теж… бо ж тебе можуть вбити.

– Я й не проти, якщо не болітиме, – промимрив Волтер. – Не думаю, що я боюся смерті… я радше боюся болі, яка може наступити до смерті… одразу померти, щоб усе закінчилося – це не так вже й погано. Але помирати! Рілло, я завжди боявся болю… ти це знаєш. Не можу нічого з цим вдіяти. Здригаюся від однієї думки про те, що мене можуть покалічити чи осліпити. Рілло, я про це думати не можу. Бути сліпим… ніколи більше не бачити краси цього світу… місячного сяйва Чотирьох Вітрів… зірок, що блискотять між ялинами… туману над затокою. Я мушу піти… Я мушу хотіти піти… але не можу… бісить одна лише думка про це… мені соромно… соромно.

– Але Волтере, ти все одно не можеш піти, – жалібно мовила Рілла. Вона вже втомилася від страху, що Волтер врешті решт піде. – Ти ще ослаблений.

– Ні. У мене зараз найкраще самопочуття за останній місяць. Я б пройшов будь-який огляд, я знаю. Усі думають, що я ще ослаблений, а я це тільки використовую. Я… я повинен був народитися дівчинкою, – завершив Волтер у пориві нестримної гіркоти.

– Та навіть якби не слабість, не варто б тобі було іти, – схлипнула Рілла. – А що б робила мама? Вона так побивається за Джемом. Їй би було смертельно боляче дивитися, як ви обоє йдете.

– Ох, я не піду… не хвилюйся. Кажу ж тобі, я боюся іти… боюся. Сам собі я можу в цьому зізнатися. Яке полегшення відверто розповісти про все тобі, Рілло. Я б не звірився більше нікому, Нан і Ді ставилися б до мене з презирством. Але я ненавиджу все це… страх, біль, жахіття. Війна – це не уніформа чи муштра… мене мучать всі ті старі історії, які я вичитав. Я не можу заснути вночі, я бачу речі, які вже відбулися… бачу кров, ницість, нещастя всього цього. А багнети! Я можу багато чого стерпіти, але не це. Навіть думка про це жахає… а ще більше жахає те, що потрібно здійснювати, а не отримувати… вдуматися тільки в те, що доведеться добивати багнетом іншу людину.

Волтер скорчився й здригнувся.

– Думати про це весь цей час… мені здається, Джем і Джеррі над цим взагалі не замислюються. Вони сміються й говорять про «притлумлення варварів»! А я з розуму сходжу, дивлячись на них у формі. А вони ще думають, що я дратуюся, бо не підхожу на службу.

Волтер гірко засміявся.

– Не надто приємно почуватися боягузом.

Але Рілла обійняла Волтера й поклала свою голівку йому на плече. Вона була рада, що він не хоче піти… ще хвилину тому вона була така налякана. Як приємно, що Волтер звірив їй усі свої турботи… їй, не Ді. Вона уже не почувалася самотньою чи зайвою.

– Ти мене не зневажаєш, Рілло-ма-Рілло? – тужливо спитав Волтер. Думка про те, що Рілла може його зневажати, завдавала йому болю… такого болю, наче то була Ді. Він раптом усвідомив, як любить свою милу маленьку сестричку, її зворушливі оченята й стурбоване, дівоче личко.

– Ні, зовсім ні. Волтере, сотні людей почуваються так само. Ти ж знаєш вірш Шекспіра «і мужній муж – не той, хто страху не відчує».

– Ні, але «а той, чия душа підкорить страх»^[16]. Це не про мене. Ми не можемо прояснити все це, Рілло. Я боягуз.

– Ні, не боягуз. Згадай, як ти колись поборов Дана Різа.

– Один вияв сміливості за життя – цього недостатньо.

– Волтере, якось я почула, як тато сказав, що твоя проблема в тому, що ти дуже чутливий і маєш багату уяву. Ти відчуваєш, що має статися, задовго до того, як це станеться… ти відчуваєш усе це, але ніщо не допоможе тобі цього позбутися… втекти від цього. І не варто соромитися. Коли ви з Джемом обпекли руки, коли палили траву на піщаних пагорбах два роки тому, Джем так переживав за той біль, якого ти завдав. А ця жахлива стара війна, скільки ще їх пройде без твоєї участі. Вона не триватиме довго.

– Хотів би я вірити. Час вечеряти, Рілло. Краще поспіши. Я зовсім не хочу.

– Я теж. Не можу наїдатися. Дозволь залишитися з тобою, Волтере. Так добре хоч з кимось про це все поговорити. Усі думають, що я ще надто маленька, аби все зрозуміти.

Так вони й сиділи в старій долині, допоки крізь блідо-сіру серпанкову хмару, що зависла над кленовим гаєм, не пробилася перша вечірня зоря, а їхню маленьку впадину не накрила запашна росяна темрява. То був один із тих вечорів, якими Рілла дорожила все своє життя… вперше Волтер говорив до неї, як до жінки, а не дитини. Вони втішали й підтримували одне одного. Волтер відчував, що боятися жахіть війни – це не так вже й мерзенно. А Рілла з радістю стала на його бік у цій внутрішній боротьбі, співчувала й підтримувала його. Хоча б для когось вона була важлива.

Коли вони повернулися до Інглсайду, на веранді сиділи гості. Пан та пані Мередіт прийшли з будинку пастора, а пан і пані Дуґлас – з ферми. Завітала й кузина Софія, а Сьюзан сиділа позаду в тіні. Пані Блайт, Нан та Ді поїхали, проте лікар Блайт був вдома, як і кіт Доктор-Джекіл, вони величаво сиділи на верхній сходинці. Звичайно, усі говорили про війну, крім доктора Джекіла, який ніби оберігав якусь таємницю й дивився настільки презирливо, наскільки тільки може кіт. Коли в ті дні збиралося двоє людей, вони говорили про війну. Старий Гайланд Санді з Гарбоу Гед говорив про війну, коли залишався на самоті, і обсипав прокльонами Цісаря на всіх десятинах власної ферми. Волтер прослизнув повз них, не бажаючи дивитися на них чи бути поміченим, проте Рілла сіла на сходинки, де відчувався різкий запах м’яти. Вечір був тихий і тьмяний, золоті сутінки освітлювали долину. Вона вперше за весь тиждень почувалася такою щасливою. Страх, що Волтер піде, більше її не переслідував.

– Я б і сам пішов, був би молодший на двадцять років, – скрикнув Норман Дуґлас. Норман завжди кричав, коли був схвильований. – Я б тут показав Цісареві виверт чи два! Хіба я не казав, що там пекло? Звичайно, ж пекло… десятки пекл… сотні пекл… там, де Цісар і його поріддя!

– Я знала, що буде війна, – тріумфально промовила пані Норман. – Я бачила, як вона наближається. Я могла б сказати всім цим дурним англійцям, що на них чекає. Я скільки років тому казала тобі, Джон Мередіт, ще коли Цісар закріпився при владі, а ти не вірив. Казав, що Цісар ніколи не втягне світ у війну. То як, ти правий, Джоне? Ти… чи я? Ану кажи.

– Ти, визнаю, – мовив пан Мередіт.

– Надто пізно визнавати, – відповіла пані Норман, хитаючи головою, ніби якби він визнав її правоту раніше, війни не було б.

– Дякувати Богу, військово-морські сили Британії напоготові, – зауважив лікар.

– Хвала небесам, – кивнула пані Норман. – Серед тих сліпих кошенят таки знайшлася одна далекоглядна людина.

– Можливо, Британії вдасться не втрапити в халепу з цим всім, – жалібно промовила кузина Софія. – Не знаю. Але мені лячно.

– Можна подумати, що Британія вже по вуха в проблемах, Софіє Кроуфорд, – мовила Сьюзан. – Але твій хід думок завжди був і буде мені незрозумілий. На мою думку, Британський військово-морський флот розгромить Німеччину й оком не зморгне, а ми всі тут побиваємося не знати чого.

Сьюзан говорила так, наче хотіла більше переконати саму себе, аніж інших. Вона дозволяла маленькому запасу домашньої філософії вести її по життю, але не знайшлося серед тих запасів нічого, аби захистити Сьюзан від громів цього тижня. Що чесній, працьовитій старій діві-пресвітеріанці з Глен Сент Мері до війни за тисячі миль звідси? Сьюзан вважала, що не гоже їй перейматися війною.

– Армія Британії підкорить Німеччину, – закричав Норман. – Хай тільки дійде до кордонів, Цісар ще дізнається, що справжня війна – це не красуватися настовбурченими вусами на парадах у Берліні.

– У Британії немає армії, – співчутливо промовила пані Норман. – Не витріщайся на мене так люто, Норман. Такі витріщання зі стебел тимофіївки солдатів не зроблять. Сотні тисяч чоловіків – та це крапля в морі мільйонів Німеччини.

– А я вважаю, що ту краплю буде важко проковтнути, – хоробро наполягав Норман. – Німеччина вдавиться. І не кажіть мені, що один британець – не рівня десятьом чужинцям. Та я двома руками дюжину за спину перекинув би.

– Мені сказали, – відгукнулася Сьюзан, – що старий пан Прайор не вірить у цю війну. Кажуть, ніби він вважає, що Англія вступила у війну суто через заздрість Німеччині, та й взагалі що тій державі абсолютно байдуже, що сталося в Бельгії.

– Про мене, він меле якісь дурниці, – мовив Норман. – Я від нього такого не чув. А якщо й почую, то Вусань-з-місяця зрозуміти не встигне, що з ним буде. Моя дорога родичка Кітті Алек добивається того ж ефекту, я так розумію. Але не в моїй присутності… люди якось не наважуються починати такі розмови, коли я поруч. Господь з ними, є в них якесь передчуття, якщо так можна сказати, що нічого хорошого з таких розмов би не вийшло.

– Боюся, та війна дана нам, як покарання за наші гріхи, – мовила кузина Софія, забираючи бліді руки з колін й урочисто схрещуючи їх на животі. – Цей світ дуже жорстокий… лютішають часи^[17].

– У пастора тут з’явилася схожа ідея, – хихикнув Норман. – Еге ж, пан отче? Ось чому Ви сьогодні ввечері проповідували «без пролиття крови немає відпущення»^[18]. Я не погоджуюся з Вами… я навіть хотів стати на лаву й закричати, що у Вашій промові немає жодного сенсу, але Еллен, ось вона тутечки, мене стримала. Після одруження огризання до священників уже не приносить радості.

– Без пролиття крові немає нічого, – м’яко замріяно додав пан Мередіт, якому якимось дивом вдавалося переконувати своїх співрозмовників. – Мені так здається, усе потрібно здобувати ціною самопожертви. Люди позначили кожен крок свого болісного розвитку кров’ю. Знову настав час для рік крові. Ні, пані Кроуфорд, не думаю, що війна – це кара за гріхи. Думаю, людство повинне платити за певне благословення… прогрес, вартий, щоб за нього платити… ми цього вже не побачимо, але діти наших дітей успадкують цю плату.

– Якщо Джеррі вб’ють, Ви й далі так вважатимете? – вимогливо спитав Норман, який говорив так все своє життя й ніколи не міг зрозуміти, чому б і ні. – Ну, не копай мене по нозі, Еллен. Я хочу зрозуміти, чи справді отець вірить у те, що каже, чи це просто красне слівце священника.

Обличчя пана Мередіта перекосилося. Він провів жахливу годину на самоті в кабінеті, коли ввечері Джем та Джеррі вирушили до міста. Але він тихо відповів.

– Що б я не відчував, я не можу зрадити своїм поглядам… я вірю, що країна, чиї сини готові пожертвувати власним життям задля захисту Батьківщини, завдяки їхній самопожертві відкриє нову перспективу.

– Ви в це вірите, отче. Я завжди кажу, що люди вірять у те, що кажуть. У мене цей дар від народження. Ось чому я – справжній кошмар для священників. Але я ще ніколи не чув, аби Ви говорили те, у що не вірили. Але колись це таки станеться… ось чому я ще ходжу до церкви. А яке б то було для мене полегшення… яка зброя в протистоянні з Еллен, яка намагається мене виховати. Ну, пора мені вже йти на зустріч з Аб. Кроуфордом. Хай береже вас Господь.

– Старий язичник! – промимрила Сьюзан, коли Норман пішов. Їй було байдуже, почує це Еллен Дуґлас чи ні. Сьюзан не могла зрозуміти, чому з неба після такого осквернення священника на Нормана Дуґласа не впаде вогняна куля. Але як би дивно це не було, пану Мередіту, схоже, подобався його свояк.

Ріллі хотілося, аби вони не говорили про війну. Вона вже тиждень не чула нічого іншого й справді втомилася від цієї теми. Тепер вона позбулася того нестерпного страху, що Волтер захоче піти на війну. Але вона вважала… тяжко зітхаючи… що війна триватиме три або чотири місяці.